Юлія Хандожинська. "Казочки від Юлечки" (збірка перша)

 

 

 

Юлія Хандожинська
 
КАЗОЧКИ ВІД ЮЛЕЧКИ
(збірка перша) 

 

 
 

 

 ВІТЕР–ВІЙ 

Там, де високі гори сплелися у довжелезний потяг, заховався і тихо спить вітер-вій. Гори одягнуті в пишні зелені дерева: ялиці, сосни, кедри, бамбуки. Під спів вітру дерева слухняно виконують різні вправи, ніби встають на ранкову зарядку. 

Потім п'ють холодну гірську воду, щоб зміцнити своє коріння. Листочки дерев полюбляють між собою шепотіти, розмовляти, приховувати якісь таємниці. Дерева такі високі, що на своїх плечах тримають небо. В таких лісах водиться багато звірів і повзунів.

Одного спекотного дня до лісу забіг веселий дощик і почав вмивати дерева. Листочки підставляли свої долоньки і раділи. Але це не дуже сподобалося вітрові. Він почав літати над лісом, метушитися, в різні сторони нахиляти дерева. 

Усе затріщало з такою силою, що, здавалося, увесь ліс просто покотиться на землю. Ось таким дужим міг бути вітер. Коли він сердився, з легкістю міг викорчувати навіть найстаріше дерево, образити навіть найвищу сосну і вже наступного дня з легкістю про те забути.

Багато дерев були дуже старими, тож вони усіма своїми гілочками почали жалітися дощикові на таку несправедливість. Веселому дощикові стало шкода їх, і вирішив він розлитися щедрішим дощем, щоб наповнити увесь ліс цілющою водою та зміцнити навіть найсухіші корені. Тоді б вони могли вистояти навіть при найсильнішому вітрові.

А вітер все вирував і сердився, дув, як ніби великий вітряк, та жодне дерево навіть не схилилося перед його старанням. Дуби, сосни і навіть найменший граб - усі зміцніли після життєдайного дощу. 

Побачивши своє безсилля, вітер пішов із поклоном до дощу. З того часу вони стали великими друзями. І не раз можна спостерігати, що після того, як прогуляється вітер, приходить дощ - великий або маленький. Наче вірний друг, він слідує за бешкетником-вітром. 

 

 

 

 

 

  ПОДОРОЖ ВОРОНИ

Чорна ворона пробудила своїм криком ранок.

Вона всілася на високу тополину, що росла понад водою і викрикувала своє невдоволення.

- Всі сплять, ніхто мене не чує, ніхто зі мною не хоче розмовляти. Невже так довго можна спати? - Аж тут зирк донизу... - А хто це, хто це там внизу копошиться? І не відгукнеться на мій голос? 

Неподалік від тополі ріс кущ калини, а на ньому сиділи горобчики.

- Кар-кар-кар! Сусіди, ви чому не обзиваєтесь? Ви що, мене не чуєте? Я із самісінького ранку вас розвеселяю!!!

- Чуємо, чуємо, тільки ось не розуміємо, для чого так голосно кричати!

- Це не крик, це моя ранкова пісня,- запевнила ворона.

- Зрозуміло, а ми ще дрімаємо,- відповіли горобчики.

- Так можна все проспати, і нічого не бачити і не чути! Але ви і так нічого не бачите, бо сидите низько на якомусь там дереві.

- Не на якомусь дереві, а на калині...

- А що таке калина? Низьке дерево! Ха-ха-ха! - сміялася ворона. 

Змахнувши великими крильми, знялася і полетіла. Горобчики весело цвірінчали, перестрибуючи з гілки на гілку. Вони, мов хмаринка літали в гості то до вишні, то до яблуні до саду, а потім поверталися назад до калини. 

І так тривало усе літо. Ворона літала високо туди–сюди, не знаходячи собі місця, шукала високі дерева, щоб там присісти і усе навкруги побачити, але друзів собі так і не знайшла.Не вміла вона дружити і з горобчиками.

Наближалася осінь. Почалися дрібненькі затяжні дощики. Сірі, мов кульки, горобчики обсіли калину, ховаючись під її листочки. 

Кущ калини засміявся. Ось ще трішки-трішки, і почне пригощати усіх своїми соковитими ягодами. Які ж вони смачні! Особливо - взимку, коли трохи підмерзнуть.

По осені всі листочки з кущів та дерев опадали, скидали своє вбрання, вкриваючи землю. Висока тополина журливо дивилася на небо - там саме пропливали густі, сірі хмари. 

Вітер гойдав тоненькі гілочки тополини, які міцно притулилися до стовбура. Сердита ворона літала, не знаходячи собі аніякого притулку. Ставало холодно, тому довго залишатися на вершечку дерева було не затишно. 

А калину малі горобці не покидали. Вони з усіх сторін підлітали до неї, ніби задивлялися на її червонясті ягоди.

Ворону це якось трохи дратувало, і вона, не втримавшись, скоса позираючи, вигукнула:

- А що у вас цікавого, пірнаті, що ви так обсіли цей кущ?

- Це наша хатинка, і ми завжди тут весело проводимо час!

- Не цікаво,- буркнула зла ворона.

- Тобі не цікаво, то чому запитуєш? Ми ж тебе не питаєм, куди ти літаєш та що бачиш?

- Я літаю у справах і у пошуках їжі.

- От і літай! А у нас все на місці - і хатинка, і ягоди.

- Ягоди? Які ще ягоди? 

Ворона, не втримавшись, підлетіла ближче до куща, вихопила одну ягоду і знову злетіла на тополю. 

Розкуштувала ягідку гарно, і вона їй дуже сподобалася!

- Хм… які ці горобці розумні! У них і сніданок, і обід, і вечеря - усе на місці і не потрібно нікуди літати. А мені, сусідці, навіть нічого не сказали... Так прикро! Як же мені подружитися з ними? - думала ворона. 

Довго не було її. Цілісінький день десь літала, щось шукала та повернулася ні з чим - голодна та сердита.

- Допоможіть, зголодніла, сили не маю літати,хоч щось дайте. Хороші були горобчики, запросили хитру ворону до себе, пригостили смачними ягодами.

- Хороша у вас хатинка, і затишна і смачна... А можна мені у вас залишитися? - промовила ворона до горобців.

- Звичайно, можна! Але місце своє знай! І перш, ніж кричати на все горло, навчися привітно вітатися, і будь чемною! Тільки так дружба народжується...

 

 

 

 

ХИТРА ЛИСИЦЯ 

Влітку, коли неймовірна спека, хитрюща рудохвоста лисиця забігла і лягла під кущ шипшини. Лягла на спинку, одну лапку закинула на другу, дві передні підмостила під голову. І думає: "Така гарна хатинка, такий тіньок–холодок, чому я раніше цей кущ не помічала? Тут оселюся і буду жити!" 

Весела лиска цілі дні проводила з друзями, а ввечері поверталася до своєї "хатинки" під кущем. 

Зелений кущ її чекав, листочками від сонечка ховав, закривав від дощу–водиці, щоб гарно вночі спалось лисичці. 

Та коли сонечко стало дужче припікати, кущ захворів і почав сохнути. Лиска цього не помічала, вона весело час проводила з друзями. 

Якось пролітав лісом вітер, зупинився біля куща шипшини та почав віяти на нього, щоб він ожив, але кущ ледь прошепотів: 

- Полийте мене, полийте!

Лисичка була поруч, все гарно чула і мовила:

- "Полийте мене"... Та це смішно! Чекай, як всі, дощу! Нам також спекотно! Ти знаєш, як важко воду носити? 

Шипшина затремтіла листочками і притихла... 

Кущ по краплині збирав ранкову росу і набирався сили. І на осінь сталося диво: листочки зазеленіли... і з'явилися ягоди... 

Прокинувшись вранці, лиска не впізнала свою "хатинку". Яка краса, які ліхтарики! 

Не спитавши дозволу, лиска простягнула лапку до ягід.

- А-я-я-я-яй, як ти колешся! Тобі що, шкода ягодки? А я тебе оберігала всі ночі, ночувала з тобою...

- Та ні, не шкода, але ти ніколи не помічала раніше, що в мене є колючки.

- А навіщо мені колючки, їх що їсти можна?

- Тоді пригощайся ягодами, мені не шкода!

Лиска носиком покрутила, хвостиком завертіла:

- Ну, давай, ще раз спробую.

Тільки до ягід простягнула лапку, а колючки знов чіпляються. Розсердилася лисиця, побігла до лісу і усім розповіла, що шипшина шипить і колеться. 

Соромно стало шипшині, почервоніли в неї ягоди, а лисиця, відчувши й свою провину, забігла далеко в ліс та й оселилася там у затишній норці...

 

 

 

 
ЇЖАЧКИ

Жили колись маленькі, кругленькі їжачки. І була у них сіра та гладенька шубка - м'яка, наче пух, і виблискувала наче той шовк. Їжачки дуже пишалися тими шубками і, бувало, як виходили зранку, то виблискували на сонці так, немов чарівні скляні дзеркальні кулі.

Оселилися вони біля високих зелених ялиночок. І ялинки ті були не простими, а чарівними, тому що їх власноруч посадив сам дід Мороз. Ось так вони жили і товаришували з їжачками. Вдень звірятка спали на м'яких подушках, що настелили ялинки, а вночі бігали по грибочки та по ягоди.

Одного разу маленькі їжачки пішли шукати смачних ласощів та забрели далеко від дому у сад людей. Як же гарно їм там було. Великі червонощокі яблука рясно лежали серед трави. А скільки тут медових груш - і не перелічити. Їжачки так захопилися збиранням запасів, що і не помітили, як у сад прийшла людина.

Раптом великі руки нависли над одним із їжачків, адже він виблискував, як срібло, і його легко було впіймати. З переляку братики і сестрички їжачка почали голосно пищати. Людина так здивувалася, що випустила з рук свого бранця, і їжачки швидко побігли додому.

Прибігши додому, їжачки почали плакати і ображатися на свої шубки. Вони зрозуміли, що їх краса надто приваблива і небезпечна, бо вони легко можуть потрапити у пастку. Почули плач їжачків ялинки. Їм стало шкода їх, і вони вирішили допомогти своїм друзям. Чарівні дерева махнули гілочками, і на їжачків посипалася густа хмарка із голочок.

З того часу їжачки стали схожими на ялинки. Всі звірята в лісі дивувалися і не могли звикнути, що у них не така шубка, як у всіх. Їжачки змушені були перебратися до лісу з листочками. Тепер вони носять на своїх колючках легенькі листочки і забігають в гості до ялиночок.

 

 

 

 

ХМАРИНКИ

Високо в небі весело вигравали хмаринки, як малі діти. Які ті хмаринки тільки не були: і великі, і малі, і пухнасті, і кучеряві! Їх так багато, і всі вони - зовсім різні! Вони - то прудкими кониками біжать вперед, то табунами-отарами тягнуться за сонечком, то човником пливуть, як поважні гості, то падають великими островами до землі.

Жовтооке сонечко, що дружило з хмарами, завжди їм посміхалося і хотіло, щоб хмарки його наздоганяли. Воно чванилося своїм світлом та теплом і вважало себе найсильнішим. Та хмаринки не завжди хотіли наздоганяти сонечко. Їм вже набридло, вони потомилися, хотіли відпочити і десь далеко втекти.

- Вас так багато, і ви такі ліниві. А ну наздоженіть мене! - мовило сонечко.

Хмаринкам це не сподобалося, і вони наздогнали сонечко і заховали його за своїми широкими спинами. 

З тих пір, коли сонечко сильно припікає і чваниться своїм теплом, хмаринки його ховають, посилаючи на землю холодок.

 

 

 
 
 У БІБЛІОТЕЦІ

День добігав до вечора. У бібліотеці ставало зовсім тихо.

Тільки ще сонечко краєм промінчиків заглядало на полиці, де лежало багато книг. Та раптом, не втримавшись від розмов, одна маленька книжечка прошепотіла іншій:

- Ти знаєш, мене вже так довго ніхто не відвідував! Мабуть, я стаю нікому не цікавою... А так хотілося б ще дарувати хороший настрій читачам!

Уважно вислухавши, інша книжечка відповіла:

- Не одна ти сумуєш! До мене теж рідко приходять читачі, але я сподіваюся і чекаю, що вони до нас повернуться. От уяви на мить, якщо на деякий час не стане інтернету, модних мобільних телефонів, до кого тоді діти будуть звертатися про допомогу? Звичайно, прийдуть до нас у бібліотеку. Просто зараз такий час, що ми відпочиваємо.

- Ой, як ти мудро розмірковуєш!

Книги ще довго шепотіли між собою, заспокоюючи одна одну...
 

 

 

 

ПОДАРУЙ КНИГУ БІБЛІОТЕЦІ

(казка-інсценівка)

Дійові особи:

Автор
Простий олівець
Гумка
Фломастер
Книжка (казка)
Діти
Дівчинка

Одного разу простий Олівець, який стояв у коробці для ручок і фломастерів почув, як хтось плаче у протилежному куточку стола.

- А хто це плаче? - запитав олівець у своєї старої подруги Гумки, яка гріла свій бочок на великому столі.

- Де? Я нічого не чую, - відповіла Гумка.

- Та як же? Он там, справа! Прислухайся! - сказав Олівець.

- Дійсно, хтось плаче! Давай, перевіримо!

Друзі спустилися трішки нижче, відкрили тумбочку стола... І раптом вони побачили у куточку маленьку книжечку.

- Чому це ти плачеш? - запитала її Гумка. - Що сталося? Хтось тебе образив?

- Хто ти? - промовив Олівець.

- Я - Казка! - відповіла маленька Книжечка. - А плачу я тому, що я тепер нікому не потрібна.

- Та ні, не може такого бути! - сказав Фломастер, що лежав на столі біля альбомчика і чув усю розмову.

- Так! Може-може! Марійка виросла і пішла до школи у перший клас, а про мене тепер більше і ніхто не пам'ятає і не дивиться моїх малюночків.

- Це, справді, сумно! - прошепотіла Гумка, мало не заплакавши...

Аж раптом Олівець мовив:

- Потрібно тобі допомогти! Ми знайдемо якесь рішення!

- Але як, - зацікавилася Книжечка.

- У мене є ідея! - вигукнув Олівець. - Потрібно щоб Марійка віддала тебе у бібліотеку!

- Ой, а що це таке? Я не хочу туди! Я боюся!

- Та що ти, Книжечко? Не бійся! - засміялася Гумка. - Це місце, де багато-багато Книг, твоїх подруг - і великих, і маленьких! Вони знаходяться там усі разом! Кожного дня туди приходять діти, вибирають Кнажечку, яка їм сподобалася, і читають!

- Ой, хочу! Я так хочу в бібліотеку! - зраділа маленька Книжечка.

- Але як нам змусити Марійку віднести тебе туди? - почухав свій бочок простий Олівець.

- Я знаю! Я знаю! - вигукнув Фломастер, втрутившись в розмову. - Я попрошу своїх братиків, а також мого давнього друга Альбомчика, і ми разом намалюємо малюнок для Марічки. І вона тебе віднесе у бібліотеку!

- А я допоможу! - сказала Гумка. - Було б взагалі чудово, якби Марійка сама подивилася на цей малюнок, а ще й показала його також у школі своїм друзям! І тоді всі книжечки, які лежать десь на полицях, змогли б перебратися до в бібліотеки і знайти свого читача!

Діти малюють символічний малюнок.

Автор: Коли ввечері Марійка повернулася додому, на столі вона знайшла малюнок «Подаруй книгу бібліотеці». А поруч знаходилася старенька Книжечка "Казка". Наступного дня Дівчинка віднесла книжечку до бібліотеки.

 

 

 

 
ЗИМОВІ ГОСПОДАРІ

Вечоріло, сутінки згустками сідали на плечі. Небо затягло сірими хмарами. Ті хмари, такі важкі і кудлаті, то присідали, то підіймалися, то, як ведмеді, то, як поважні слони, а то, наче сніжні зайці, бігли, не спиняючись.

Пролітав тихий дрібненький сніжок, його так було багато у повітрі, ніби хтось мілко посік ялинки і струшував хвойні гілочки на землю. Все якось було ніби в тумані, в густому коконі, вечір замішав сніг і сутінки, можна було заблукати серед цієї манни з неба. А сніжинки падали, сідали на все, що їм подобалося.

Така тиша не сподобалася вітрові, він, дужий та щокатий, прилетів з довгими холодними кісми і почав дихати на повні груди. Сніжинки вихилялися в різні боки, летіли за вітром, куди він дмухав, збігалися до купки, штовхались, падали донизу. Прокрутивши сніжинки, вітер сердито залетів в гості до хмари.

- Здрастуй, велика пухнаста господарка неба!

Хмаринка засміялася:

- Здрастуй!

- Ти так по-щедрому всіх пригощаєш, а чи можеш ти мене пригостити?

- Так, звичайно, можу! - мовила хмарина.

- Дмухни на мене подихом, і я твої коси прикрашу білими сніжинками, які ти понесеш далеко за океани.

Вітер подивився  на пухнасту перину, яка була м'яка, мов з вати, тільки холодна. Його все не влаштовувало. Він почав дихати дужче й дужче, колихати хмарою, щоб та злякалась, але хмарина не злякалася, вона раділа, що могла і землю і дерева, і будинки одягнути в біле вбрання.

Всю ніч йшов сніг. А вранці, коли всі прокинулися, так зраділи, що до них прийшла зима.

Дорослі одягали свої шуби і хутряні шапки, які вже зачекалися зими. Діти вибігали і гралися у сніжки, падали, знову підіймалися і реготіли, снігу було так багато, що можна було зліпити снігову бабу: викрутити з снігу дві великі снігові кулі, а третю - меншу; поскладати їх одна на одну і - сніговик! Діти бігли до хати, просили у мами з погреба принести морквину, щоб ніс вчепити, брали під грубою у відрі дві вуглинки - на очі,  шукали стару мітлу в дровнику, за одно і відро діряве. Сніговик вийшов чудовий!

Намочивши руки та ноги, діти самі, як ті сніговики бігли до хати, ніс і обличчя розчервонілися, ніби хтось бурячком столовим пофарбував.Та трохи зігрівшись і переодягнувшись,  знову  бігли на велику горбаку за селом, хто - з санчатами, хто - на лижах, хто - просто так.

За селом, за молодим сосняком дрімав старий дрімучий ліс. Здавалося, що він віками спав. Чорні стовбури з посіченою корою ніби втомилися когось чекати; гілки закам`яніли, як скульптури, ледь погойдувались під свист вітру. Добре, що хмара не шкодувала снігу і всіх пишно і славно одягнула. Деревам на верхівки почіпляла теплі шапки, на гілки кинула волохаті рукавиці, на кожен палець, а молодому сосняку пов'язала пухові косинки та теплі кожушки, в яких вони загорнулися аж по самі вуха.

Другий день падав сніг, вітер хмари переганяв з одного місця на інше, не давав їм спочивати. Люди вже втомилися відкидати сніги, бо його було дуже багато. Вечір знову супився, а сутінки ніби дружно тримали одне одного за руки, щоб не випустити молодий місяць в небо. Місяць дуже засумував за своїми подружками-зірочками. Йому так хотілося одягнути новий посріблений жупан з мільйонами стразів, позбирати всі зірочки і на синьо-оксамитовому небі, закружляти вальс під легеньку симфонію віхоли. Але вітер стогнав, сердився, переганяв хмари, ніяк не давав дорогу молодому місяцю. Побачивши, як місяць засмутився, велика хмара вирішила допомогти йому.

- Не журися, ось прилетить вітер, я йому сяду на крило. Скажу, що зморилася, нехай мене трохи по світу за собою поносить. А ти цей час не марнуй, вийди, вклонися темряві і засвіти своїм дивним сяйвом.

Так воно і сталося. Погода змінювалась то холодним вітром, то сніжною завірюхою, то ніжним місячним сяйвом. І ніхто не знав, що насправді то лише час від часу, то хмара, то місяць, то вітер виходили наввипередки, вступаючи один одному дорогу. 

За матеріалами: Ю.М. Хандожинська. "Казки від Юлечки". Вінниця, ТОВ «ТВОРИ», 2019, 24 с.

 

 

Дивіться також на "Малій Сторінці":

"Яка красива у нас мова:
І калинова, й малинова,
Дзвінка, барвиста, голосиста,
І як сльоза — джерельно-чиста.
Із вуст в вуста передається,
Як тепле сонечко, сміється,
Виразна, сильна і багата,
Окраса в будні і на свята!"

(Юлія Хандожинська)