Українські народні традиції на Святвечір

 

На відео: Святвечір. Програма про звичаї українців, пов'язані з передднем Різдва, створена Національною телекомпанією України спільно з Українським центром народної культури "Музей Івана Гончара" (2002). Учасники програми — Петро Гончар, Ніна Матвієнко, Олена Чебанюк, Олена Мочернюк, родина Компаніченків та колядницький гурт Київського Кобзарського Цеху — розповідають про покуть, дідух, святкові страви, колядування та спадкоємність народних традицій.

 

 

 

СВЯТВЕЧІР

(24 ГРУДНЯ)

(до 01.09.2023 року це свято відзначалося в Україні 6 січня)

 

З давніх часів в Україні словом і ділом люди створювали у цей день образ багатства, щастя, миру і спокою у своєму домі. У цей день уся родина має бути вдома; не можна сваритися, і краще помиритися з ворогами. Коли сонце починає заходити, вносять у хату сніп жита — "дідух" — і ставлять його на почесному місті. Зараз замість урочисто прикрашеного "дідуха"  люди прибирають ялинки. Найголовніша урочистість цього вечора — свята вечеря. Вона виготовлена на "новому вогні" з різних плодів землі і символізує утворення нового добробуту на наступний рік. Починається свята вечеря з першою зорею, бо саме в цей час народився Ісус Христос.

Чому Святвечір святкувати слід
Почати із вечірньою зорею?
Бо народився наш Ісус на світ —
І та зоря з’явилась над землею.

І це був, звісно, особливий знак,
Що свідчив про пречисте Боже диво…
Тож відзначайте ви Святвечір так,
Як і належить — гідно і красиво.

Дванадцять страв до столу. Страви ці
Пісними бути мають і непишними:
Гречана каша, риба, борщ, млинці,
Вареники зі сливами чи вишнями…

Якщо ти селянин, хай розцвіте
В тобі велика щедрість до худоби:
Скажи слова їй добрі, дай все те,
Що їй, як знаєш, дуже до вподоби.

Зібратись має повністю сім’я —
Всі будуть рік весь дружними й багатими.
Кого ж віднесла мандрів течія,
Той поза домом цілий рік блукатиме.

І на покутю ставиться кутя
Найменшеньким синочком у родині, –
Покутя там, де розпочав життя
Ісус – в кубельці, у пахучім сіні.

Він народивсь! Уже він — серед нас,
Ще крихітний, у яслах, у печері…
Ми так це ясно бачимо щораз,
Святої дочекавшися вечері…

 

За матеріалами: Вадим Бойко, Анастасия Стельмах. "Свята українського народу". Видавництво "Діса-Плюс", 2010, стор. 18 - 19.

 

 

 

 

Василь Скуратівський

СВЯТВЕЧІР

 

Святвечір (багатий вечір, багата кутя, вілія) — одне з найурочистіших свят. Його відзначають напередодні Різдва. В різних регіонах України були у цих звичаях деякі відмінності, на яких зупинемось окремо. Але всюди зі святвечором пов’язаний обряд приготування першої куті. Її називали багатою, оскільки, крім неї, готували одинадцять пісних страв, серед яких обов’язково мали бути борщ, риба, гриби, пироги з квасолею і капустою, картопля та узвар. Кутю традиційно виготовляли з пшеничного чи ячмінного зерна (на півдні України — з рису). Перед тим їх вимочували у воді, товкли в ступі, сушили і знову товкли, щоб остаточно звільнити од луски. Кутя вважалася основною обрядовою їжею, а тому з нею пов’язано чимало обрядо-дій. Після її приготування, вийнявши горщик, дивилися: якщо зерна піднялися через вінчик — на добробут, а запали — на лихе передвістя. До звареного збіжжя додавали меду, але пам’ятали відоме прислів’я «Не передай куті меду». В інших регіонах заправляли товченим маком, волоськими горіхами, родзинками та іншими смаковитими приправами. Усе це розмішували узваром.
На особливу увагу заслуговує обряд «Нести кутю на покутю». Адже вона неодмінно має стояти в новому горщикові протягом усіх свят. У деяких районах це мав учинити найменший хлопчик у родині. Напередодні батько виплітав йому нові вовняні рукавички; зодягши їх, підліток брав горщика і, несучи його, декламував: «Несу кутю на покутю, на зелене сіно, щоб бджоли (або курчата) сіли».
На півдні України, як правило, кутю несла господиня, перед тим наказавши всім присутнім сісти і супроводжувати дію звуками квочки («кво-кво»); коли ж ставила узвар, то просила всіх устати й кудкудакати («кудкудах-кудкудах»). Це - для того, щоб гарно неслися кури і виводили курчат. Деінде садовили на покуті дітей, і ті гуртом відтворювали пташині звуки.
На Чернігівщині господиня імітувала це тоді, як подавали їсти кутю. Здебільшого кутю відносив на покуть хтось із чоловіків. Але на Черкащині перевага віддавалася жінкам. Господиня, несучи горщик, казала: «Кутю на покутю, узвар на базар, а пироги на торги: кво-кво»; діти ж услід піддакували: «Цяп- цяп...» Прилаштувавши горщик, підходила до малят і, поскубуючи їх за чубчики, приказувала: «Чуб-чуб...» — це для того, щоб курчата були чубатими. На місці, де мала стояти кутя,— покуті,— робили кубельце з сіна. Власне, в нього і ставили горщик, прикривши хлібом та дрібком солі. По закінченні свят частину сіна віддавали тваринам, а решту тримали для кубел, де мали нестися кури чи висиджуватися курчата.
На Слобожанщині з цього сіна готували купелю для немовлят.
Волиняни напередодні Різдва мастили хатню долівку, вносили оберемок сіна і стелили його під столом. Сіно мало пролежати там до Водохрещ. Гарною ознакою було, якщо у ньому переспав пес або кіт.
У західних областях України до хати вносили плуга або ярмо, столярські причандалля, а деінде випікали тістечка у формі господарського реманенту або збруї, обрядовий хліб «Василі», який також ставили на покуть.
Як тільки на небосхилі з’являлася перша підвечірня зірка, всією родиною сідали за багатий стіл. Він дійсно був багатим — з дванадцяти різноманітних страв, а звідси й назва «багата кутя», чи «багатий святвечір».Першим, як і годилося, займав місце господар, а за ним інші члени родини. Під час святкової вечері намагалися не виходити з-за столу, розмовляти тихцем. Вставши, глава сімейства пропонував пом’янути покійників і запросити їх на Святвечір. Вважалося, що саме в цей час всі близькі й далекі члени родини мають прийти до оселі, а відтак звільняли для них місця на лавах, ліжках, стільчиках, ставили страви і клали ложки. Слідом за господарем виголошували молитву всі присутні. Поетично-хвилюючі слова були звернені до тих, хто «заблукав у лісі, втопився у морі чи не повернувся з далекої дороги». Обряд поминання померлих є в усіх регіонах. В одних випадках цим дійством започатковували вечерю, в інших — робили це наприкінці. Господар поіменно називав небіжчиків, приказуючи: «Хто вмер, той у ямі, а хто живий, той з нами» чи «Царство їм небесне, хай легенько лежиться, а нам легко живеться!» Залишивши трохи куті в мисці, клали в неї чи поруч ложки, а вдосвіта на Різдво дивилися, чи не перевернулася чиясь; це означало, що власник такої ложки «скоро піде з цього світу».
Наступну молитву виголошували нині сущим — усім членам родини. їм зичили здоров’я і щастя, бажали, щоб гуртом та в злагоді дочекатися наступного Різдва. Після цього господар брав свічку та миску з кутею і, поклонившись до чотирьох кутів, передавав страву дружині. Перед тим як почати їсти, старійшина, зачерпнувши ложкою куті, підкидав її до стелі — «на приплід». Усі стежили, скільки прилипне зернин, ото стільки з’явиться в новому році ягняток та іншої живності. Друга порція призначалася врожаєві зернових, третя — кількості роїв, адже традиційно в кожному господарстві тримали бджіл. Тільки після цього починали вечеряти.
На Чернігівщині перед тим, як почати трапезу, господар, взявши першу ложку куті в рот і, не ковтаючи, виходив на двір подивитися нічне небо: якщо воно зоряне, то наступного року добре вестиметься всяка птиця, а коли зірок мало — доведеться спродувати її. Лишень після цього починали вечеряти. Кожен з присутніх, з’ївши три ложки куті, мав посмакувати всі страви, а завершити їство ще раз кутею та узваром. Після вечері діти відносили обрядову їжу своїм хрещеним та бабам-пупорізкам. Щоправда, на Херсонщині робили це напередодні вечері. Матері клали на тарілку книш чи калачі, іноді цукерки, і діти, зайшовши до хати, казали: «Добрий вечір! Мама і тато прислали вам хліб-сіль і вечерю...»
Хрещені (навістити їх було за священний обов’язок) забирали принесену вечерю і взамін давали свою, натомість дітей ощедровували горіхами, цукерками чи грішми. Якщо хтось за вечерею необавом чхнув, що вважалося доброю прикметою, то господар символічно «дарував» шмат землі чи якусь тварину, а коли вдавився, то це віщувало сумну вістку. Після всього господиня мила посуд, а воду зливала в карафку, щоб нею напровесні скропити молодий приплід, переважно курчат чи качат, яких уперше випускали надвір.
Не менш цікаві передріздвяні обряди побутували в Карпатах і на Закарпатті. Крім куті, тут пекли спеціальний обрядовий хліб — «карачун», «крачун», «хлібець». В одних місцях його виготовляли ввечері, в інших — у ніч перед Різдвом, супроводжуючи цікавими обрядо-діями. Скажімо, гуцули робили це в такий спосіб: жінка, щоб спекти крачуна, одягалася в гуню і натягала рукавицю, бо «гола рука — це бідність, а крачун — символ достатку». Хоч обрядовий хліб і супроводжував усі святки, символізуючи зимове сонцестояння, але вживали його тільки після Василів.
На Закарпатті обрядовий хліб пекли з пшеничної муки. Перед тим як його вчинити та посадити в піч, газдиня виганяла всіх з оселі і замикалася. Якщо в родині була відданиця, то вона змащувала обличчя медом, потім змивала його, а воду, зливши у пляшечку, вправляла в тісто. Коли саджала в піч пшеничні вироби, то казала: «Як цей мід пече в крачуні, так би тебе (ім'я хлопця) пекло серце за мною». Вважалося, якщо цю воду підлити юнакові, то він неодмінно вподобає дівчину. Напередодні Різдва батько з сином йшли до току з веретою, нав’язували в неї соломи і заготовляли два снопки — один, щоб розіслати на столі, а другий правував за дідуха. Потім ішли до річки, вмивалися холодною водою, змочували з трьох сторін крачуна і, прихопивши з собою солому та сніпки, поверталися до хати. Почувши постуки в сінях, господиня запитувала: «Хто там дуркоче?»  «Святий дух з калачами та свяченою водою,— відказував газда і, переступивши поріг, оповіщав: — щедрий і добрий вам вечір» Дружина, розіславши біля порога якусь одежину (на голу долівку не годилося ступати), відповідала: «Дай, Боже!»  Господар кидав крачуна до столу, а газдиня, упіймавши його, кидала назад. Якщо хлібець упав долі, то дивилися, чи «не догори, бо це на лихий рік». Подібну обрядодію робили і на щедру кутю. Після цього батько з сином розстеляли куля на столі, прикритого святковою скатертиною, а дідуха ставили па покуть. Соломою прикривали лави і долівку. Дорослі члени родини тим часом робили перевесла і перев’язували ними попереки, щоб «під час жнив не боліла спина». Такий звичай побутував на рівнинному Закарпатті.
Гуцули ж святвечерювали трохи інакше. Напередодні багатої куті господар разом із сином (а коли не було такого, то з дружиною, котра надягала чоловічу шапку) тричі за сонцем обходили оселю, тримаючи в руках хліб, по ложці меду й куті, а також жаринки, ладан і свічку на тарілці. Потім заходили в стайню, роблячи на одвірках та між рогами тварин хрестики, і проголошували заклинання. Міцно позамикавши двері, обсипали довкола маком «од відьом», а біля порога клали зубок часнику та сокиру «від вовків». Лишень після цього заходили в хату з «колядником» — обрядовим снопом. Перед вечерею парубок йшов до потічка, набирав у відерце води й приносив до хати, імітуючи, що несе «жирове масло». Між сином та матір’ю відбувався цікавий діалог...Сівши за стіл, газда розпускав паска на штанях, щоб вівці легко окотилися. До речі, мешканці Карпат намагалися завести в світлицю й полазників — ягнятко або телятко й нагодувати його. Деінде влаштовували символічний обряд частування  диких звірів. Ось такі, якщо коротко, найвідоміші обряди, пов’язані зі Святвечором по всьому терені України.
Не менш поетичними були й ворожіння та заклинання.
Скажімо, хлопець, який не хотів, аби до його юнки засилали сватів інші парубки, то йшов увечері до млина, брав три скіпки зі шлюзів, які перетинали лотоку, загортав їх у ганчірку і таємно втикав у одвірок нареченої, приказуючи: «Як сеся застава не пущає воду на лотоки, так би (ім’я дівчини) не пускала сватів, окрім мене». Дівчата у свою чергу йшли до прорубу, роздягалися і, скропившись водою, нашіптували: «Як сеся вода біжить, так би за мнов бігали сватачі!» Удома розплітали волосся, брали в руки хліб і, тричі обійшовши оселю, дивились у вікно, де начебто «має показатися доля». Дехто з юнок змивав обличчя калиновим соком, щоб завжди було рум’яним.
З багатим Святвечором пов’язано чимало повір’їв.
Господарі готували для взуття нові солом’яні устілки, котрі носили до Василів, потім перевертали їх на1 другий бік, а після Водохрещ підкурювали корів, які хворіли. На Лівобережній Україні хлопці та дівчата робили устілки з сіна, що лежало на покуті, для правого чобота, а напередодні Нового року клали під подушку, приповідаючи: «Хто мені судиться, той сю ніч присниться». Крім того, дівчата мили посуд і виносили його на вулицю, постукуючи в миски; звідки одізветься пес, туди піде заміж. Потім підходили до вікон сусідів: якщо чули слово «сядь» — то пощастить вийти заміж, а коли «йди» — в цьому році не прийдуть свати. Якщо дівчина хотіла побратися з хлопцем, то підходила до хліва і слухала, як поводяться свині: тихо сплять — в родині лад, а коли кричать — у сім'ї часті сварки...
Ворожили і в такий спосіб. Дівчата, пов’язавши вузлами хустини, клали їх у ночви й імітували рухами, начебто палають — чиї хустки випали на долівку, ті юнки підуть заміж. Після цього клали на столі різні речі (сокиру, ножиці, чарку тощо), із зав’язаними очима почергово підходили,— до якої речі доторкнулася, таким на вдачу буде майбутній чоловік.
Крім молоді, ворожили й старші люди. їх переважно турбувало, скільки кому жити. Ставши між лампадкою і свічкою, дивилися, чи буде подвійна тінь; якщо тільки одна, то це на швидку смерть. Діти в цей час удосталь гралися на розстеленій долі соломі, відтворюючи звуки домашньої птиці чи сценки збирання грибів у лісі. Щоби діти не плакали («бо будуть цілий рік каверзувати»), їм давали гризти горіхи. Проте суворо забороняли їсти у дворі, бо «птиця постійно клюватиме зерно в посівах». У цей день намагалися не брати в борг, щоб «не жебракувати цілий рік».
Зі Святвечором пов’язані й прогнозування. Щоправда, вони значно бідніші, ніж новорічні. На багату кутю зоряне небо — кури добре нестимуться і вродить горох. Місячна ніч — врожай на баштани. Ожеледь на-деревах — вродять горіхи й садовина. Сніг іде — врожай на яблука. Іній або сніг — на мокре літо і дорід зернових. Дивляться після вечері у вікно: якщо чисте й зоряне небо, то буде сухе й урожайне літо, і навпаки. З кубельця витягували сінину; якщо довга, то рік буде врожайним, а коротка — на недорід. Повечерявши, зв’язували ложки житнім перевеслом, щоб «не губилися в череді корови».

За матеріалами: Скуратівський В.Т. "Місяцелік". Київ, видавництво "Мистецтво", 1993, стор. 172 - 175.

 

 

 

 

Олекса Воропай

СВЯТВЕЧІР

(Текст подається за оригіналом, зі збереженням авторського стилю)

Зима. Навколо біліють сніги. Мороз ніби пензлем розмалював вікна. Дерева обсипані інеєм і обліплені снігом. Нерухомі, білі, немов кришталеві, стоять вони, як у казці, і сяють самоцвітами від першого променя січневого сонця. Ранок. Над кожною хатою стовпом в’ється дим. Тихо. Здасться, що село ще спить: на вулицях нема нікого. Але в кожній хаті давно кипить робота...

 

СЬОГОДНІ ОСОБЛИВИЙ ДЕНЬ

З давніх-давен у нас в Україні словом і ділом, словесним твором і магічним актом, всією обстановою люди створюють у цей день образ багатства, щастя, миру і спокою у своєму домі Ще вдосвіта, як тільки день синім проблиском заглянув у хату крізь замерзлі шибки, господиня приступила до праці.

Першою магічною дією було добування нового вогню. Господиня дістала з покуття кремінь і кресало, які останні дванадцять день лежали під образами. Вона перехрестилася тричі і, ставши обличчям до сонця, викресала «новий огонь». Цим вогнем вона розпалила в печі дванадцять полін, що їх припасала та сушила дванадцять днів останнього місяця.

Через кілька хвилин у печі вже палають сухі дрова; на протилежній стіні кидається химерна тінь.
Господиня пов’язалася хусткою, засукала рукава і заходилася готувати дванадцять свят-вечірніх страв: наставила узвар, варить горох, квасолю, смажить капусту, рибу, ліпить вареники, готує бараболю, гриби, кашу гречану з конопляним молоком, голубці з пшоном, коржі з маком та кутю з товченої пшениці. В усьому їй допомагають діти, а найбільше — старша дочка.

В цій багатій, але пісній вечері господиня представляє найголовніші плоди поля, городу і саду. Ніби дає звіт новому рокові за своє багатство в минулому році.

В той час, коли господиня поралася біля печі, господар напоїв худобу, підстелив свіжою соломою та дав їй свіжого пахучого сіна. Потім він поодкидав сніг від хати, розчистив стежки і уважно оглянув усе господарство. Все живе і мертве, що є в господарстві, повинно зустріти урочисту хвилину Святвечора на своєму місці. Ніщо не може бути в цей вечір поза домом, у чужих руках — позичене чи десь забуте.

Всі члени родини теж повинні бути вдома. «Боже сохрани, — кажуть люди, — десь заночувати в цю ніч, цілий рік будеш блукати по світі». Боронь, Боже, і сваритися в цей день! Навпаки, добре помиритися з ворогами, щоб у новому році було мирно і в хаті, і поза хатою. Та не завжди господиня знає своїх ворогів, а, щоб не помилитися чи когось не забути, вона заворожує всіх разом.

Для цього вона затикає клоччям усі дірки в ланках та ослонах і заклинає:

«Не дірки затикаю, а роти моїм ворогам, щоб їх напасті не зловили мене через увесь рік».

Та цього ще мало. Завзята господиня веде далі свою боротьбу з ворогами, вона зав’язує ґудзі на мотузці — стільки ґудзів, скільки має ворогів, а коли сідатиме вечеряти, то покладе той мотузок під себе, примовляючи: «Щоб так мої вороги мовчали, як ці ґудзі мовчать!»

Щоб увесь рік жити багато...

І так у турботах проходить день. Сьогодні не снідають і обходяться без обіду. Хіба дітям, що не можуть терпіти голоду, мати дозволить дещо з’їсти, та й то лише в обідній час.

Коли вже сонце схилиться до заходу, починається готування домашнього вівтаря з найважливішого домашнього знаряддя і снопа жита — символа врожаю. Господар вносить сніп жита — «дідуха».

Переступаючи поріг, він скидає шапку і вітається з господинею, ніби вперше входить до хати:

— Дай, Боже, здоров’я!

— Помагай Біг, — відповідає господиня, — а що несеш?

— Злато, щоб увесь рік ми жили багато! — говорить господар, зупиняючись посеред хати.

Тут він хреститься і, звертаючись до родини, віншує:

— Віншую вас із щастям, здоров’ям, з цим Святим Вечором, щоб ви в щасті і здоров’ї ці свята провели та других дочекались — від ста літ до ста літ, поки нам Пан Бог назначить вік!

Повіншувавши, господар підносить «дідуха» високо над столом і ставить на покутті під образами. Далі він перев’язує «дідуха» залізним ланцюгом і кладе біля нього ярмо, чепіги від плуга і хомут. Господиня добуває із скрині нову білу скатерку і все це накриває.

 

ВІД ЗЛОЇ СИЛИ...

Господар знову виходить з хати і вносить оберемок соломи та сіна. Солому він розстеляє по долівці, а сіно ділить на дві нерівні частини.
Меншу кладе на покутній бік столу, а з більшої робить копичку під столом. Зверху на копичці сіна ставить черепок з жевріючим вогником, де куриться ладан, наповнюючи хату святочними пахощами. Збоку коло сіна, під столом, господар кладе ще «заліззя» — леміш від плуга, гистик без держака та сокиру.

Діти по кілька разів торкаються тих речей босоніж, — «щоб ноги були тверді, як залізо».

В цей «таємничий» вечір магічними діями і «заліззям» господарі захищають свою господу від «злої сили», щоб позбутися її не тільки на цей вечір, а й на весь господарський рік.

Господар і господиня з новоспеченим «святочним» хлібом, медом  та  маком  обходять  двір,  комори  та  обкурують  все  це  ладаном. Біля обори, де стоять корови, господиня густо посипає  насінням дикого маку, — «щоб відьми, його визбируючи, не могли приступити до худоби». На закінчення цього обходу господар «зарубує» поріг — «щоб звір не міг переступити». Йдучи в обхід, жінка вбирає собі на голову чоловічу шапку,— «щоб цілий рік ходити простоволосою».

У хаті господиня кладе під скатерку на чотири кути столу по голівці часнику, — «щоб злу силу відігнати».

Свята,  «багата»  вечеря,  виготовлена  на  «новім»  огні  з  різнородних плодів землі, з дотриманням відповідних  «законів», стає  невичерпним джерелом магічної сили; на утворення нового багатства в новім році, а також на відвернення всякої супротивної сили. Майже всі магічні акти виконує голова родини — господар, а йому допомагають дружина, діти і навіть гість, якщо такий у цей вечір нагодиться до хати.

На  сіно,  що  намощене  на  покутньому  кінці  столу,  «невинна душа» (дитина до семи років) кладе три хліби або калачі, грудку солі і ставить велику воскову свічку. Мати виставляє полумиски з вечерею на стіл, а на сіно, що на покутті біля «вівтаря», ставить горщик з кутею та узваром.

Хоч діти вже дуже голодні, все ж вони не відважуються просити у матері їсти — терплять і крізь вікно пильно дивляться на небо: чи не зійшла вже вечірня зоря, що має сповістити всім людям про велике чудо — народження Сина Божого!

 

СВЯТА ВЕЧЕРЯ

До хати входить батько і урочисто сповіщає родині, що Святий Вечір уже почався, бо на небі засяла вечірня зоря. Але перш ніж приступити до вечері, йому треба нагодувати худобу і «запросити гостей». Господар бере миску, підходить до столу і  набирає по кілька ложок кожної страви. Господиня дає йому хлібину та черпак з медом, а для пса окремо — окраєць хліба і грудку овечого лою. Тримаючи в руках усі ці «дари», в кожусі, але без шапки батько вийшов з хати. На порозі його зустрічає вірний приятель і добрий вартовий господарства — кудлатий Сірко. Передчуваючи приємність, він весело замахав хвостом і голосно загавкав.

Господар урочистим голосом говорить до нього:

— Це той хліб і вівці, що ти доглядав мені весь Божий рік. Як служитимеш вірно і в цьому році, то в наступному Святому Вечорі ще більше візьмеш!»

З цими словами він — не кидає, а кладе перед псом хліб і лій, а сам іде до стайні. Сутеніє. Скрипить під ногами сніг, мороз дошкульно щипає обличчя... Господар відсунув примерзлі двері і ввійшов у стайню. Там тепло, щедро підстелено соломою, а за драбинами сухе зелене сіно пахне луками. Корови й воли ліниво повернули голови і тихим протяжним «Му-у-у!» привітали господаря. Коні тихо заржали, а вівці у своїй загороді збилися докупи і, вижидаючи, дивляться на господаря. Господар поставив миску з вечерею на вікно, а сам узяв у руки хліб і, підходячи до кожної тварини, благословив її, тричі торкаючися хлібом до голови:

— Благословляю тебе цим святим хлібом і закликаю на тебе добро, щоб ти звіря не боялася, грому не лякалася та щоб минали тебе чорні напасті!»

Отак поблагословивши, він бере черпак із медом і малює хрестик  межи  очима  кожної  тварини.  Після  цього,  в  чисто  вимите  дерев’яне  корито  він  сипле  з  миски  вечерю,  кришить  туди хліб,  досипає  борошна,  солить  сіллю,  все  це  добре  перемішує дерев’яною кописткою і розділяє поміж усіма тваринами, що є в господарстві.

Вдарити сьогодні будь-яку тварину — великий гріх! У цю ніч, опівночі, всяка німина людською мовою розмовлятиме з Богом.

Бог запитає, як їй ведеться у господаря. Якщо господар не б’є її і добре годує, вона похвалить його перед Богом, а коли б худоба голодна була і заплакала, то нехай потім нарікає такий  господар сам на себе, якщо йому не поведеться з худобою в наступному році.

Після цього господар, якщо має пасіку, відвідує бджіл і дає їм сити. Господиня тим часом відвідала курей, качок, гусей і всіх їх нагодувала вареною пшеницею — «кутею».

 

МОРОЗЕ, МОРОЗЕ, ІДИ ДО НАС КУТЮ ЇСТИ!

Повернувшись  від  худоби,  господар  знову  набирає  в  чисту миску по ложці всіх святвечірніх страв, зверху ставить кухоль з медом та склянку з водою і кладе калач, кілька горіхів і яблуко.

Все це він тримає лівою рукою, а праву озброїв бичем від ціпа; потім без шапки виходить за поріг і стає під дверима. Господиня замкнула за ним двері на засув, погасила світло і наказала дітям сидіти тихо, не ворушитись. У хаті — напружений настрій. Кожний відчуває, що там — за замкненими дверима, на дворі має відбутися щось таємниче.

Діти вірять, що батькові загрожує небезпека, що він стоїть вічна-віч із стихійними силами природи. До нього може з’явитися «гість» в образі крижано-снігової потвори, що тиняється в цю ніч по далеких степах, великих лісах та страшних нетрях у супроводі цілої зграї голодних вовків. Діти не один раз чули казку про старого лісника, що з внуком — малим бешкетником Степаном жив десь  у  Чорному  лісі.  

На  Святвечір  вийшов  лісник  «закликати гостей», а Степанкові наказав сидіти тихо. Внук не послухався діда і вибіг із хати... Як тільки він вибіг, — піднялася завірюха, завили вовки і велетенський крижаний дідуган у сніговій  кереї та ще й зі сніговим мішком за плечима з’явився перед хатою лісника. Він схопив неслухняного Степанка за чуприну та — в мішок! «Оце, — каже, — буде вовкам на вечерю!»

Діти пам’ятають цю казку і бояться. Вони притулилися в темній хаті до матері і мовчки тремтять, чекаючи кінця страшної магічної дії, що там, за дверима виконує їхній батько.

Тим часом господар надворі з вечерею в руках та бичем, викручувався «за сонцем», вдивлявся у безкраю далечінь, зоряного неба і тричі робленим басом гукав:

— Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти!

Він на мить зупинявся, ніби вслухався у спокійну тишу зимної ночі, і знову гукав:

— Морозе, морозе, йди до нас на вечерю!

Після третього разу він сердито погрожував бичем, примовляючи:

— Як не йдеш, то не йди і на жито-пшеницю, усяку пашницю. Іди краще на моря, на ліси та на круті гори, а нам шкоди не роби!

Потім господар запрошував сірого вовка:

— Іди і ти на кутю, сірий вовче, а як не йдеш, то не бери у нас ні телят, ні ягнят, ані малих поросят!

Нарешті господар просив чорні бурі та злі вітри. Він щосили гукав у безмежну далечінь нічної темряви, ніби справді хотів, щоб його почув цей, останній «гість»:

— Чорні бурі та злії вітри, приходьте до нас на Святу Вечерю! А коли тепер не прийдете на дари Божі, на страви ситі, на горілки палені, на все велике добро, на яке ми вас просимо, то не приходьте до нас і вліті та не робіть нам шкоди на ярині і на житі!  Після цих запросин батько повернувся до хати, не оглядаючись, і щільно зачинив за собою двері. До кінця вечері вже ніхто не повинен виходити з хати і двері не можна відчиняти. «Хоч би там не знати що скоїлося, а дверей, було, батько не відчинять», — згадує Свирид Галушка.

 

СПІЛЬНА ВЕЧЕРЯ ВСЬОГО РОДУ

Свята Вечеря — це спільна вечеря всього роду. Навіть мертві родичі і безвісти загинулі — всі мають у цей вечір зібратися разом, щоб трапезувати цілим родом.

Живі,  пам’ятаючи  своїх  мертвих  родичів,  ставили  для  них кутю та узвар на вікнах, розкидали варений біб по кутках, залишали немитими ложки та миски після вечері, — «щоб душі могли їх лизати для поживи». Сідаючи на стілець чи на лавку, продували місце, — «щоб не привалити собою мертвої душі», бо в цей вечір «мертвих душ з’являється сила-силенна! І скрізь вони є: на лавках, на вікнах, на столі та під столом...»

Господар запрошує всі мертві душі на Свят-Вечерю. Він бере миску з кутею, ставить її на шматок полотна, запалює свічку і ліпить її до миски. Все це він бере обома руками і обходить тричі «за сонцем» навколо столу. Потім ставить миску на стіл, а сам стає на коліна перед образами і молиться за померлі душі. Жінка і діти, наслідують приклад батька і всі разом моляться вголос: «Просимо Тебе, Боже, щоб і тих душ до вечері допустив, що ми про них не знаємо; що в лісі заблудилися, у водах утопилися, в темних нетрях задушилися. Молимось Тобі, Боже, за тих, що ніхто про них не знає, лягаючи і встаючи, і дорогою йдучи ніхто не згадає. А вони, бідні душі, гірко в пеклі пробувають і цього Святого Вечора чекають. Від нас у цей вечір молитви йдуть і мертві душі спом’януть!»

Перехрестившися тричі, вся родина повторює за батьком другу молитву — «за себе»: «Господи, захисти худібку мою від звіра, а мене грішного (ім’я рек) від віри поганої та від безвір’я — на росах, на водах та на тяжких переходах. Дякуємо Богові Святому, що поміг нам дочекатися у мирі і спокої цих Божих свят. Та поможи, Боже, їх у радості відправити і від цих за рік других дочекатись. Амінь».

Після молитви господар знову бере в руки миску з кутею з полотном та свічкою і передає її господині, кажучи: «Ми всі, з усього щирого серця і з Божої волі, кличемо праведні і грішні душі на святу вечерю, даємо їм усе, що маємо — щоб вони на тім світі вечеряли, як ми тут.
Ми дбаємо і за ті померші душі, що на світі погибли і порятунку не мали. Нехай Бог прийме для них цю нашу вечерю. Я їх стільки запрошую і закликаю на цю тайну вечерю, скільки у цім полотні є дірочок та скільки зернин у солодкій куті Божій. Амінь».

Господиня бере з рук господаря миску, ставить на стіл, і родина починає вечеряти. Спочатку їдять кутю, а потім — голубці, вареники, смажену рибу, капусту — все, що готувалось, а запивають узваром.

Буває так, що господарі вже поважні люди і їхні діти розбрелися по світі або повмирали, а вони на старі літа лишилися самітними.
Осиротіла мати, сідаючи за Святу Вечерю, згадує сина такими словами:

«Сину мій, синочку Свириде, хто сказав би, що ти вже цього Свят-Вечора не будеш з нами вечеряти, а будеш по світі блукати.

Тут твоє місце порожнє стоїть, тут і твоя ложечка лежить — тебе дожидає!» Нелегко такій матері стримати сльози ...

Якщо на цей час трапиться сторонній чоловік, його теж запрошують до столу. Гість на Святій Вечері, за віруванням наших предків, приносив щастя в дім. У селі Млієво на Київщині існує переказ про те, як невідомий чоловік, що збився з дороги, потрапив на Святу Вечерю до великої бідної родини. Хоч як було тісно біля столу, все ж сім’я якось викраяла місце подорожньому.

На другий день ранком, коли подорожній уже мав знову вийти на шлях, він показав тій бідній, але гостинній родині, де закопано дорогоцінний скарб. І з бідної великої родини зробилися багатії на всю Гетьманщину.

Під час вечері виходити з-за столу не годиться, розмовляти багато — теж не добре. Першу ложку куті господар підкидає до стелі, — «щоб так ягнята стрибали, як ця пшениця скаче від землі до стелі!» Другу ложку куті підкидає, — щоб телята рикали так, як це зерно стрибає від землі до стелі», а третю — «щоб бджоли роїлися».

Кожна подробиця під час вечері має віще значення: якщо тінь на стіні подібна до скирти — буде врожай на хліб, до копиці — сіна буде багато, до дерева — садовина вродить...

Якщо  хлопець  під  час  вечері  захоче  води  напитися,  батько йому пити не дасть і скаже:

— Не пий, сину, води за Святою Вечерею, ти — козачого роду. Як виростеш — у похід підеш слави здобувати, а в походах всяко буває; буває і так, що спрага мучить. Отож знай: витримаєш спрагу за Святою Вечерею — ніякі походи не страшні!

Якщо син під час вечері пчихне — батько дарує йому лоша, бо це знак, що козаком буде. Якщо ж пчихне дівчина, то це знак, що вона в господині збирається, і батько їй теля, буває дарує — «на щастя».

На Великій Україні діти носять вечерю до своїх близьких родичів: онуки — до баби і діда, племінники — до тітки і дядька, хрищенники — до хрищених батьків. «А як я був малий, — згадує Свирид Галушка, — то носив вечерю до баби-пупорізки, бо в нашому селі вона вважалася за родичку тим, кого приймала». Заносячи вечерю, люди ніби намагаються приєднати живих членів роду до спільної, святвечірньої трапези.

Звичай цей відбувається так: діти, найчастіше хлопчик з дівчинкою, йдуть до діда й баби з вузликом. Постукають у двері, переступлять поріг, хлопчина скине шапку і говорить: «Добрий вечір, з Святим Вечором будьте здорові! Просили тато й мама і ми вас просимо на вечерю — нате вам вечерю!»

Баба візьме з дитячих рук вузлик, роздягне своїх онуків — бодай скине з них кожушки — і посадить за стіл, частуючи солодкою кутею чи медяником. Дід звичайно наділить їх горіхами та дасть по кілька дрібних монет. Потім баба загорне їм у вузлик свій калач, кілька пиріжків чи вареників — обмінює вечерю.

На Гуцульщині та на Покутті заможніші ґазди несуть вечерю до бідніших. Цей звичай пов’язаний там зі спомином про померлих родичів.

 

ПО ВЕЧЕРІ

По вечері починаються забави. Малі діти бігають по долівці, тішаться ялинкою, залазять під стіл і там «квокчуть», — «щоб квочки сідали».

Мати їм кидає за це в солому горішки та дрібні гроші.

Поступово все затихає і наступає святвечірня тиша. Малі діти, набавившись, лягають спати, а старші понесли вечерю до діда і баби. Батько та мати в напівтемряві, при мигтячому вогнику свічки, схилились над столом і тихим голосом співають: «Бог Предвічний народився...»

За матеріалами: Олекса Воропай. «Звичаї нашого народу». Етнографічний нарис. Мюнхен, «Українське видавництво», 1958, стор. 48 – 56.

 

 

Більше про новорічні та різдвяні традиції дивіться на нашому сайті:

Різдвяні та новорічні звичаї

Віншування з бичками, щедрівки та колядки для дітей. Новий рік, історія святкування. Новорічна коляда. Українські новорічні традиції. Святвечір. Різдвяні коляди.

 

 

 

 

Дивіться також: