РІЧКА ЛИБІДЬ
Річка Либідь пішла від сліз Либеді, дочки якогось киівського князя. Вона була чудова, як майське сонце. З усіх країв світу з'їжджались молоді лицарі, князі й королевичі просити її руки. Та княжна й знати, й чути не хотіла про весілля. "Не піду, Та й годі!" - казала вона всім.
Лицарі й королевичі хотіли звабити княжну своїм багатством, хоробрістю; не один поклав голову, щоб сподобатися, та ніщо не помагало. Королевичі порадились між собою, здвигнули плечика, припоясали булатні мечі, сіли на своїх вірних коней і роз'їхалися.
Пусто й сумно зробилося в княжому палаці: не стало хоробрих лицарів, ні прекрасних королевичів. Княжна, як горличка в клітці, сиділа в своєму опустілому теремі; може, й хотіла б, щоб хтось приїхав, та ніхто не показувався.
Пройшло так кілька літ. Помер князь, настав другий. Княжна мусила вибратись із палацу. Вона побудувала собі хатку за Києвом на горі й жила в ній одна-одненька. Сумним-сумним було молодій дівчині чернече життя. Дні й ночі вона плакала. З цих сліз і пішов струмочок, який і називається Либеддю. Гора, на якій жила княжна, зветься тепер Дівич-Горою...
* * *
ДНІПРОВІ ПОРОГИ
Як ще ріки нікоторої не протікало, так Десна була старша за Дріпра. Стали вони сперечатися: «Которе прудче з нас двох пробіжить, то те буде старше». Так Десна зараз же, як засперечалась, порізалась, де низькі міста, щоб їй легше було, а Дніпро іще до батька пішов благословитися (а в їх батько — море, мабуть); так він порізавсь горами, бескеттями, поламався скрізь. Десна баче, що не випереде Дніпра, що Дніпро горами порізавсь, так вона стала рвать каміння і гатить Дніпро, щоб самій раніше порізаться (а тоді каміння ще не закляте було, тільки вже не знаю, коли його Матір божа закляла?)*(1). І вона у двадцяти місцях гатила його, і поборолось там дванадцять порогів; а посередині чотири рази перегачувала. Нанасицький зветься — там камінь поріс; у чотири раза каміння тут лежить і учетверо проти тих, а то й у дванадцять раз дужче кидає проти тих... А звуться пороги так: перший — Кодацький, що коло Кодаків, де волохи живуть — тілохранителі: другий Сортцький — це не дуже великий; третій — Лаханський, четвертий — Вольнига, п'ятий — Нанасицький (коло кожного й канава є); а шостий — Богатир, там богатирі камінням кидались через Дніпро, так цей, що кинув з полтавської сторони так камінь трохи не перелетів, а впав у воду, а той, що з другого боку, як кинув, то на тому камені аж п'ять пальців знать, і впав камінь аж на кручі. А сьомий — Дзвонецький, восьмий — Будилов, дев'ятий — Воронова Забара — він не поріг, а скрізь по йому каміння розтикано: там камінь, там камінь — гірше в йому йти, як у порозі. Десятий — Свистун, одинадцятий — Гадюче Горло, там у його, як у горло йти, річечка така, так туди пліт як мотильне хвостом!.. Литвини як держать люльку в зубах, то хоч сам і вдержиться, то люлька небезпремінно з зубів вирветься (а вже вони ніколи люльки з зубів не випускають), а которий не вдержиться за бабайку, то так і полетить у воду. Дванадцятий — Вовчок. Перепливши пороги, у Кічкас не допливають, то там, у праву руку, Забара-Розбійник зветься — його незамітно над водою; як лоцман добре його не знає, то завжди пліт на йому потрощить.
*(1) Камінь ріс до того, поки Христос жив на землі, а як він умер, то й каміння перестало рости.
За матеріалами: Українські народні казки, легенди, анекдоти. Київ. Видавництво "Молодь", 1989. Художник - В.І. Бариба. Упорядкування, передмова та примітки - Вікторія Юзвенко, стор. 366, 369 - 370.
Більше легенд, міфів та переказів на нашому сайті:
Українські міфи, легенди та перекази
Народні легенди і перекази зафіксували найдавніші відомості про розвиток людства в цілому. Однак немало легенд і переказів виникло в житті кожного окремого народу, відбиваючи його місцеву суспільно-побутову історію. Ці твори мають велике пізнавальне значення, оскільки в них відображено одвічний протест народу проти соціальної несправедливості та зовнішніх загарбників.
Міфи складалися в різних народів у сиву давнину, на перших ступенях розвитку людської культури, ще до винаходу письма, до того, як з'явилися науки. Їх можна розглядати як наївні спроби пояснити явища дійсності, що оточувала первісних людей, як спроби витлумачити причини і наслідки цих явищ. Ми відрізняємо міф від літературного оповідання, навіть зовсім фантастичного, бо у міфа не було автора, якоїсь однієї людини, що його б вигадала. Міф — наслідок колективної творчості народу. Міф ми відрізняємо й від дитячої казки, бо він не призначався для дітей, і в його правдивість вірили як ті, хто його переказував, так і ті, хто слухав переказ. Нарешті, міф ми відрізняємо й від власне історичного оповідання. В нашій сучасній мові міфом ми називаємо щось недійсне, неправдоподібне, нереальне, вигадане, таке, чого не було в історичній дійсності.
Дивіться також:
Притча — невелике усне оповідання повчального характеру про якусь життєву пригоду. Вона утверджує перемогу добра, cправедливості. Притчі - це історії, які передаються від серця до серця, відкривають людям почуте, побачене, але найголовніше - душу. Вікова мудрість, що закладена в притчах, перетворює їх на своєрідну книгу життя, яка допомагає нам зрозуміти себе та наше майбутнє.