Тарас Шевченко, вірш "Сон" ("Гори мої високії")


 Тарас Шевченко, Сон (Гори мої високії). Вірш. Малюнки Тараса Шевченка. Вознесенський собор в Переяславі. Акварель.

Т. Г. Шевченко. Вознесенський собор в Переяславі. Акварель.
Датується часом перебування Шевченка в Переяславі 1845 р.

 

 

 

Тарас Шевченко

СОН ***

Гори мої високії,
Не так і високі,
Як хороші, хорошії,
Блакитні здалека.
З Переяслава старого,
З Виблої могили,
Ще старішої... мов ті хмари,
Що за Дніпром сіли.

Іду я тихою ходою,
Дивлюсь — аж он передо мною
Неначе ди́ва виринають,
Із хмари тихо виступають
Обрив високий, гай, байрак;
Хатки біленькі виглядають,
Мов діти в білих сорочках
У піжмурки в яру гуляють,
А долі сивий наш козак
Дніпро з лугами виграває.
А онде, онде за Дніпром
На при́горі, ніби капличка,
Козацька церква невеличка
Стоїть з похиленим хрестом.
Давно стоїть, виглядає
Запорожця з Лугу...

З Дніпром своїм розмовляє,
Розважає тугу.
Оболонками старими,
Мов мертвець очима
Зеленими, позирає
На світ з домовини.
Може, чаєш оновлення?
Не жди тії слави! 
Твої люде окрадені,
А панам лукавим...
Нащо здалась козацькая
Великая слава?!..
І Трахтемиров геть горою
Нечепурні свої хатки
Розкидав з долею лихою,
Мов п’яний старець торбинки.
А он старе Монастирище,
Колись козацькеє село,
Чи те воно тойді було?..
Та все пішло ц[арям] на грище:
І Запорожжя, і село...
І монастир святий, скарбниця, —
Все, все неситі рознесли!..
А ви? ви, гори, оддали!!..
Бодай ніколи не дивиться
На вас, проклятії!! Ні, ні...
Не ви прокляті... а гетьмани,
Усобники, ляхи погані!!..
Простіть, високії, мені!
Високії! і голубії!
Найкращі в світі! Найсвятії!
Простіть!.. Я Богу помолюсь...
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!

Над Трахтемировим високо
На кручі, ніби сирота
Прийшла топитися... в глибокім,
В Дніпрі широкому... отак
Стоїть одним-одна хатина...
З хатини видно Україну
І всю Гетьманщину кругом.
Під хатою дідусь сивенький
Сидить, а сонечко низенько
Уже спустилось над Дніпром.
Сидить, і дивиться, і дума,
А сльози капають... «Гай-гай!.. —
Старий промовив. — Недоуми!
Занапастили Божий рай!.. 
Гетьманщина!!..» І думнеє
Чоло похмаріло...
Мабуть, щось тяжке, тяжкеє
Вимовить хотілось.
Та не вимовив...
. . . . . . . . . . . .

«Блукав я по світу чимало,
Носив і свиту і жупан...
Нащо вже лихо за Уралом
Отим киргизам, отже, й там,
Єй же богу, лучше жити,
Ніж нам на Украйні.
А може, тим, що киргизи
Ще не християни?..
Наробив ти, Христе, лиха!
А переіначив?!
Людей Божих?! Котилися
І наші козачі
Дурні голови за правду,
За віру Христову,
Упивались і чужої
І своєї крові!..
А получшали?.. Ба де то!
Ще гіршими стали,
Без ножа і автодафе
Людей закували
Та й мордують... Ой, ой, пани,
Пани-християне!..»
Затих мій сивий, битий тугою,
Поник старою буй-головою.
Вечернє сонечко гай золотило,
Дніпро і поле золотом крило,
Собор Мазепин сяє, біліє,
Батька Богдана могила мріє,
Київським шляхом верби похилі
Трибратні давні могили вкрили.
З Трубайлом Альта меж осокою
Зійшлись, з’єднались, мов брат з сестрою.
І все те, все те радує очі,
А серце плаче, глянуть не хоче!

Попрощалось ясне сонце
З чорною землею, 
Виступає круглий місяць
З сестрою зорею,
Виступають із -за хмари,
Хмари звеселіли...
А старий мій подивився,
Сльози покотились...
«Молюсь тобі, Боже милий,
Господи великий!
Що не дав мені загинуть,
Небесний Владико.
Що дав мені добру силу
Пересилить горе
І привів мене, старого,
На сі святі гори
Одинокий вік дожити,
Тебе восхвалити,
І Твоєю красотою
Серце веселити...
І поховать побитеє
Гріхами людськими
На горах оцих високих
І витать над ними...»
Утер сльози нехолодні,
Хоч не молодії...
І згадував літа свої
Давнії, благії...
Де, як, коли і що робилось?
Було що справді, а що снилось,
Які моря перепливав!..
І темний гайок зелененький,
І чорнобривка молоденька,
І місяць з зорями сіяв,
І соловейко на калині
То затихав, то щебетав,
Святого Бога вихваляв;
І все то, все то в Україні!..
І усміхнувся сивий дід...
Бо, може, нігде правди діть,
Було таке, що й женихались,
Та розійшлися, не побрались,
Покинула самого жить,
В хатині віку доживати!..
Старий мій знову зажуривсь,
Ходив довгенько коло хати, 
А потім Богу помоливсь,
Пішов у хату ночувати.
А місяць хмарою повивсь.

Отакий-то на чужині
Сон мені приснився!
Ніби знову я на волю,
На світ народився.
Дай же, Боже, коли-небудь,
Хоч на старість, стати
На тих горах окрадених
У маленькій хаті.
Хоча серце замучене,
Поточене горем,
Принести і положити
На Дніпрових горах.

 

     

За матеріалами: Тарас Шевченко. Зібрання творів у 6 томах. Київ, видавництво "Наукова думка", 2003. Том 2: Поезія 1847-1861, стор. 39 - 43; 575 - 577.

 

 Тарас Шевченко, Сон (Гори мої високії). Вірш. Малюнок Тараса Шевченка.Михайлівська церква в Переяславі. Акварель.

Т. Г. Шевченко. Михайлівська церква в Переяславі. Акварель,1845 р.


*** Вперше надруковано за «Малою книжкою» у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 407 — 412 і того ж року у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 2. — С. 120 — 124 (в обох виданнях з пропуском рядків 81 — 91).

Поезію «Сон» («Гори мої високії...») навіяно спогадами про перебування поета в Переяславі та на Переяславщині у серпні й листопаді — /576/ грудні 1845 р. У ній мотив туги за рідним краєм своєрідно переплітається з роздумами про трагічні події в історії України.

Гори мої високії... — Так поет гіперболічно іменує високий правий берег Дніпра навпроти Переяслава.

З Переяслава старого... — Переяслав (нині Переяслав-Хмельницький, районний центр Київської обл.) за часів Шевченка був повітовим містом Полтавської губернії. Шевченко відвідав його у 1845 і 1859 рр. Для Шевченка Переяслав належав до грона знакових топонімів — історичних місць, де відбулися доленосні для України події. Перебуваючи тут, Шевченко замальовував історичні пам’ятки від часів Київської Русі (цитадель давньої фортеці) до часів козацьких, коли місто стало полковим, — передусім Успенську церкву, де відбулася фатальна Переяславська рада 1654 р., і Вознесенський собор, збудований 1701 р. коштом гетьмана Івана Мазепи, який зробив відчайдушну, але невдалу спробу вирвати Україну з підлеглості Москві. На засланні в листах до А. О. Козачковського та в повісті «Близнецы» Шевченко із задоволенням згадував місто і його чудові околиці: «И много, много разных событий воскресает в памяти моей, воображая себе эту волшебную панораму».

З Виблої могили... — У своїх археологічних нотатках Шевченко занотував: «Между местечками Березанью и Яготином в 15 верстах от Переяслава — огромное древнєє земляное укрепление, план которого никак понять нельзя по различным направленням валов. Предание говорит, что какая-то княжна переяславская Домна защищалась здесь от неприятелей (неизвестно, от каких) и была ими побеждена и укрепление разрушено, почему и названо Выбле, то есть выбылое, оставленное». Насправді це був так званий майдан — залишок давнього кургану, розритого для добування селітри — складника пороху (Шовкопляс Г. М., Шовкопляс І. Г. За покликом серця. — К., 1990. — С. 23).

Запорожця з Лугу... — «Из всех плавен в особенности знаменита была плавня Великий Луг, начинавшаяся у левого берега Днепра, против острова Хортицы, и кончавшаяся, на протяжении около 100 верст, на том же берегу, вниз по Днепру, против урочища Палиивщины, выше Рога Микитина» (Яворницкий Дм. История запорожских казаков: У трьох томах. — К., 1990. — Т. 1. — С. 55); місцевість, покрита озерцями й болітцями, поросла подекуди лісом, а переважно — високим, як ліс, густим комишем, була неприступною для нападників і давала багату рибальську й мисливську здобич.

Оболонками старими... позирає на світ... — Оболона, оболонка — віконне гутне скло, за часів Шевченка ще нерідко круглої форми, зеленкувате й малопрозоре.

Трахтемирів — містечко на правому березі Дніпра проти Переяслава, тепер село Канівського району Черкаської області; мало монастир зі шпиталем для поранених і хворих козаків, що існував з 70-х років XVI ст. до 60-х років XVII ст., коли був захоплений уніатами.

Монастирище (Монастирьок) — село коло Трахтемирова із залишками монастиря XI — XII ст. і давньоруського міста Заруба.

Та все пішло ц[арям] на грище: І Запорожжя і село... — Запорозька Січ зруйнована за наказом Катерини II 1775 р.; що ж до Трахтемирівського монастиря, то він був спалений гайдамаками 1768 р., під час Коліївщини. 

З хатини видно Україну І всю Гетьманщину кругом... — У XVII — XVIII ст. Україною називалися Київщина з Черкащиною, а Гетьманщиною — Лівобережжя з Києвом (пізніші Чернігівська й Полтавська губернії). Гетьманщина була поділена на полки та сотні; міста мали власне самоврядування й судочинство; на всій території було близько тисячі народних шкіл. Гетьманство було остаточно скасоване за указом Катерини II 1764 р., а полково-сотенний устрій — 1782 р.

Недоуми! Занапастили Божий рай! Гетьманщина!!! — Йдеться про старшинсько-гетьманські чвари, нерідко із залученням турецького, татарського, московського військ, які грабували й спустошували країну.

Собор Мазепин сяє, біліє... — Вознесенський собор у Переяславі, збудований на кошти гетьмана І. Мазепи у 1695 — 1700 рр. Про нього Шевченко згадує в археологічних нотатках, повісті «Близнецы»; 1845 р. виконав акварель «Вознесенський собор в Переяславі».

Батька Богдана могила мріє... — Йдеться про курган, згаданий Шевченком в археологічних нотатках: «По Золотоношской дороге в семи верстах от города высокий курган, называемый Богданова могила», — народна легенда назвала так скіфський курган II тисячоліття до н. е. (поет добре знав Іллінську церкву — усипальницю Б. Хмельницького та його сина Тимоша в Суботові).

Трибратні давні могили... — За п’ять кілометрів від Переяслава є три високі могили над самою дорогою. Про них згадано і в археологічних нотатках Шевченка.

Трубайло — річка Трубіж, на якій стоїть місто Переяслав (тепер Переяслав-Хмельницький). Впадає у Дніпро.

 

 

Дивіться інші твори Тараса Шевченка на нашому сайті:

твори ШевченкаУже для багатьох поколінь українців — і не тільки українців — Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне — невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка...

 

Авторські ілюстрації Шевченка до своїх творів

ілюстраціїТарас Шевченко як художник займає одне з найпочесніших місць в українському образотворчому мистецтві. Він прекрасно володів всіма відомими тоді засобами графічного зображення...


Останні коментарі до сторінки
«Тарас Шевченко, вірш "Сон" ("Гори мої високії")»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми