Соломія Мардарович. "На висоті довготривалих сновидінь..." - цикл філософської лірики

        Соломія Мардарович

                      Ніч 

А ніч насправді дивовижна і чарівна,
у ній слова простих людей без музики чи танцю. 

Не брикайся і не ховайся у пітьмі, 
тут рівні всі і масок непотрібно.

Грошима не відкупишся від неправдивих слів
і штучно не заплачеш від видуманих втрат. 

За це я люблю ніч.
Вона правдива….

Я натовп залишу позаду десь. 
Домашню роль, костюм робочий.

В невидимій чи видимій кімнати,
але я можу все. 

Розплакатись своїй душі,
порозмовляти із собою.

А потім передам я естафету.
Ти не тікай…

А ніч насправді дивовижна і чарівна.
Оголені серця, відкриті душі...

* * *

Дух

А я навчилась слухати мораль.
Її, буває, важко зрозуміти.

Залізні пазурі із кров’ю здавлюють хребет,
а після неї ти повинен жити.

Метафори не виліковують серця,
а порожнеча манить в прірву.

Правда буває ломить твій екран,
натомість стіни втягують фальшиву віру.

За сотні днів ти дещо викидаєш,
впускаючи у серце вовчий дим.

Але ще деколи, не зовсім залишивши потяг,
і тихо, щоб не чули сліз, запитуєш:
«А ви коли – небудь любили?
Адже, любов, як море — вона різна.."

Маестро, музику давай!

Сьогодні я зрозуміла, що таке незламність!
Сьогодні я зрозуміла, що всміхатись варто!
Сьогодні стала сильнішою, не дивлячись на сльози за вікном!

* * *

Це лише миті...

Я знаю.
Моментами стріла гаряче ранить в серце.
Ряса ламає всі хребці і замальовує 
картину чорно - білим небом. 
Сльоза вбиває рівень надійності 
і знижує ефект доброзичливої цноти. 
Горло болить від прохолодних крапель. 

Я знаю.
Падіння верх і вниз,
спустошливі години ...
Ставиш в хвилині паузу і топиш все у хвилі. 

Я знаю.
Але після дощу завжди всміхається у небі сонце
і квіти розквітають на здавалося помітному льодовику. 

Я знаю.
Моментами стріла гаряче ранить в серце, 
але після тривоги ти вільно розмовляєш, не боячись гострих кутів.

* * *

Забуття

Проблема наших слів – не просто біль,
а забуття……
Ми забуваємо з якого краю,
якою мовою рятуємо життя.

А ідеал чуже, не рідне слово,
ні рідний Коцюбинський чи Біденко,
а Пушкін, Лермонтов і Єсенін. 

Грушевського читати стало нецікаво,
новини слухають із уст чужих каналів,
а лицемірам стелять в коридорах червоні килими.

Проблема наших сліз – не просто біль,
а забуття…..

Не вміємо ми зберегти
свій рідний скарб – цілюще рідне слово.

Кричати пізно вже чи помилятися.
а час занадто дорогий.

Лишається повірити в небесну силу,
при цьому не забувши про стрілу…

* * *

Є і хороші

Не можна говорити, що
погані люди.
Я бачила хороших, теж.
Вони допомагали словом,
без засуджень.
Вони ділились грішми,
без тривоги.

Вони дарили радість простотою,
без видуманих 
образів чи місць.
Вони накрили стіл
яскравим медом,
наповнили бокали до кінця.
Прийняли за своїх 
без страху в серці.

Не можна говорити,
що погані люди.
Є і хороші, але
їх мало на землі.
Тому цінуйте їх -
вони насправді цього варті,
а інших - просто відпустіть.

* * *

Море

Ти знаєш хвиле, а я навчилась слухати печаль.
Не звинувачувати її в слабкості та болі,
не задавати зайвих запитань.

Не вимикати звук,
не відмовлятися від божевільних марень,
не відкидати все, що було там, колись …

І не тікати від шипів троянд,
не замальовувати чорне білим, 
не спалювати пожовтіле полотно.

Я довго не верталася назад.
Вбачала в простоті обман,
а в складності правдивість. 

Ви кажете, мистецький модернізм?
Та ні.
Це просто штурм з акулами у масці.

Минуле – це мотив для написання книги,
теперішнє – ідея увіковічена в словах.

Ти йдеш, значить, ще не програла.
Ти не стоїш, а значить ніж більше ніколи так не ранить.

***
Ти не повинен окриляти тих,
для кого серце стало спрілим полотном.
Давати їм надію, про зустріч 
на перехресті вулиць... 
Не знаєш, то кричи, питай в дерев.
Хай серце твоє скаже справжню правду.
Не грайся почуттями, бо доля
мстива є: все може обернутися отим лицем до тебе.
Не варто обіцяти, що маятник ніколи не покинеш,
впадеш у вир магічний і незнаний.
Якщо за руку не тримаєш - будь чесним з тим, 
кого ти обіймаєш.
Не окриляй, не обіцяй…
Люби

* * *

Ковток

Ковток журби за квіти чистої любові
я залишу на пагорбі розлучень. 

Життя навчило посміхатись долі,
навіть якщо на небі блискавка тортур.

Світ крутиться в обіймах ночі,
а день співає про людей.

Я залишу на пагорбі розлуки
ковток журби, а усмішку візьму

***

На висоті довготривалих сновидінь,
на сходах вже заблокованих каналів,

за п'ять хвилин до осені і кольорових ліхтарів,
я пронесу листок із надписом "надія".

На вулиці дощ грає ля мінор,
а вітер піднімає мокре пальто,

за п'ять хвилин до осені і
кольорових ліхтарів,
я пронесу листок із надписом "людина".

* * *

Ніж

Болить, коли сльоза пече і плаче море. 
Болить, коли глухі слова і заморожені обличчя.
Болить, коли німі уста й солодкі руки.
Болить, коли сліпі обійми й хитрі очі.
Болить, коли тебе кидають у холодну зиму
і залишають в урагані снів.
Болить, коли весна далеко за стіною,
а квіти не співають у бабусиному саду.
Болить, коли ти щиро потребуєш спраглого вина,
а на столі стоїть стакан зіпсованого віскі. 
Болить, бо докори всі букви алфавіту знають,
але не в кожному романі прописані вони. 
Болить по-різному, на різних рівнях,
але крокує з ними завжди - надія, віра і любов.

* * *

Пергамент

Поплач у хусточку, якщо болить душа. 
Розбий кришталь, якщо не відпускає злість. 
Кричи, якщо емоції вище нуля.
Сміши, якщо у тебе чорна смуга. 

Радій, якщо нічого не болить. 
Танцюй, якщо так хочеться свободи. 
Подякуй, усміхнувшись, якщо 
у відповідь тобі сказали: "ти красива".

Значить, природна ти, 
за це тебе і люблять. 
Будь ти собою,
хоча хвилинами це зовсім і не легко.

* * *

Скарб

На пагорбі мелодій лісових
небо заграло барвами веселки
після наївних крапель літнього дощу. 

Безкрайність дарувала спокій,
ліси — захищеність 
від сірих хмарочосів,
річки від бруду обмивали тіло.

І десь далеко чути, 
як гарчить старий автомобіль,
як люди розмовляють
за порогом.

А тут — некуплена природна чесність,
а тут — некуплена свобода,
а тут — некуплена правдивість.

Вона приходила сюди, 
коли не вистачало тиші,
чарівної, привабливої тиші.

Вона приходила сюди,
коли душа боліла, 
тремтів від слів тоненький голосочок.

Вони приходила сюди,
коли скапували сльози,
кричало серце 
в спогадах пекучих.

Вона приходила сюди
за келихом любові,
такої ж чистої 
і величної, як гори.

Вони так щиро відкривали серце,
що вмить ти залишав усе
далеко за спиною.

Вона кидалася 
в обійми вітру,
після яких цілющий 
подих дарував життя.