«Не я пишу, а мною щось пише»,
«Переповідати родинні історії – моя внутрішня потреба».
(Сергій Осока)
Сергій Осока (Нечитайло Сергій Олександрович) — український письменник, поет, перекладач, журналіст. Народився 23 березня 1980 року в смт. Велика Багачка, що на Полтавщині. 2002 року закінчив філологічний факультет Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка. По тому кілька років працював журналістом на Полтавському міському телебаченні та обласному радіо. Пан Сергій є членом Національної спілки письменників України з 2002 року та входить до складу Ради Полтавської обласної організації НСПУ. Мешкає в місті Полтава.
Твори Сергія Осоки друкувалися в обласних і всеукраїнських газетах, у часописах «Рідний край» і «Кур'єр Кривбасу» (оповідання «Пластиліновий батько»). Видавався в альманасі молодих поетів Полтави «Болотні вогні» (Полтава, 2002; друге видання — Київ, 2004).
Перша збірка поезій «Сьома сніжинка січня» побачила світ у Києві в 2002 році.
У 2015 році у «Видавництві Старого Лева» вийшла збірка поезій «Небесна падалиця», у 2016 році у тому ж видавництві — «Нічні купання в серпні» — перша прозова збірка Сергія Осоки, у 2020 — «Три лини для Марії».
За матеріалами: https://uk.wikipedia.org/
"У чорне море човником пливе,
І за собою нас колись позве,
І будем вдвох. І будемо самі.
По всіх думках — по тузі, по зимі."
(Сергій Осока)
Історія людства – багато в чому історія кривавих баталій. Переділ державних кордонів, бучні королівські шлюби та найбільші зради часто прописані в ній не людською мовою, а бряжчанням зброї: від найдавніших стріл та гаківниць до найсучасніших «Градів» та «Буків». Військова історія найчастіше ділить учасників битв на переможців і переможених – така, здавалося б, проста й безхитрісна діалектика: комусь – лавровий вінок, а комусь – вороння. Проте вінок далеко не завжди означає звитягу, а чорний ворон – неславу й забуття. Хід битви вирішується безпосередньо на полі, а от історична оцінка – справа набагато складніша. Тут уже право голосу мають і совість, і честь, і пам’ять – фактори вже не так військові, не так історичні, як суто цивілізаційні, суто людські. Ось чому 300 спартанців царя Леоніда овіяні світовою славою. Ось чому подвиг кількасот «крутян» досі надихає українців.
"Наша велика родина, за тодішніми господарськими мірками, заможною не була. Землі – обмаль, синів, невісток і онуків – купа. Проте в найми не йшли, на багатших не батракували, попідтинню не вмирали. Обходилися своєю працею. Прабаба згадує, що за її дитинства у дворі була навіть пара волів і сяка-така пасіка – може, два, може, три вулики. Був добротний сільськогосподарський реманент. Усім цим до часу кермував мій прапрадід Панас (Охтанасій). Кермував вправно. Кожного ранку він узував свої незмінні юхтові чоботи – лівий чобіт на праву ногу, а правий на ліву – і поволеньки йшов уздовж хутора. Дворів, у яких жили його сини з невістками чи зяті з дочками, було в селі чимало. [...] Ото хіба вже в глибокій старості виходив Охтанасій увечері на ганок, приставляв долоню до вуха і скрушно зітхав: «Ееее, не чуть уже, не співають дівчата й парубки». Починалися тридцяті..." (Сергій Осока)