Сергій Осока. Добірка поезій про кохання

Сергій Oсока

* * *

Чогось тебе так міцно я обняв...
і похопився – ти тоді вже спала,
чогось таким перейнялася жалем,
перемінилась до невпізнання –
застиглий плач, дрімотне пташеня –
здмухнула з мене всю мою зухвалість.

У небі – ніч. І ми такі ж близькі,
як доніколи. Ти собі на ліжку
розплетена, прив'яла і принишкла,
а я – в думках! – щокою до руки,
в думках про тебе я терпкий такий,
як зимний дощ, як у наливці вишні.

Я не посмію, Боже, зупинить
тих царювань із тінню одесную,
тих перехлюпів, переплесків чуйних,
якими сю ніч темнота імжить.
Коли я їх ловлю несамохіть,
лише тоді я вірю, що існую.

Чого такої мертвої пори
так тяжко прокидаються провини?..
А ти – така беззахисна, дитинна,
що всі мої немислимі дари,
лиш трохи десь надкрадені згори,
лягти готові на твої коліна.

Та я себе тримаю силоміць,
не слухаю ні позвуку на світі,
живу дощем, живу твоїм суцвіттям,
що виростає з ночі горілиць,
мов губи, що збулися таємниць,
а їх
проте
не пе-ре-ше-по-ті-ти...

коли губи від поцілунків такі вологі й гарячі
що з ними здається добу не вийдеш між люди
коли одягу купа ще тільки ледь-ледь набуває значення
а в горлі ворушиться трохи забута застуда
я думаю Господи! ну чого все таке непоправно змінне
ця зморшка на шиї – її не було! – ці вени
нащо я бачу те чого не бачив цілу годину
хто змінює станції хто ворушить кляту антену
чого я знаю про все що ти скажеш опісля
у мене вже іній на шкірі від цих передбачень
а потім ти взуєшся потім під пахвою сумку затиснеш
і вийдеш у комір сховавши губи вологі й гарячі
і винесеш запах мого коньяку шоколаду
на ржаві перила на сходи тобі незвичні
ще досі яскрава але якось мов не до ладу
неначе розв’язана подарункова стрічка

2017 р.

умерти під час весілля
хай гучно заб’ють музики
хай відьма укине зілля
боярину в черевика
хай довго танцюють п’яні
мов коні шалені в милі
а звінчані і кохані
на землю впадуть без сили
хай суджений наречений
цілує її під кленом
не перший
опісля мене
зігріє її студену
а я б там лежав кривавий
жаский і ще зовсім юний
а поруч тріщали б лави
й у вікна сочились луни
і щоб золоті підбори
хоч раз по мені пройшлися
горілки було щоб море
і листям летіли лиця
ще довго щаслива пара
хай б’ється в шаленім крику

не мучте його бояри
добийте його музики

2000 р.

Оця, остання, що була між нами,
Солона, тепла, схлипами-піснями
Розвіяна — у далеч, там де вітер,
Де сонце-камінь досі не прогріте.
Де чорний ліс стоїть самотиною,
Схилившися вечірньо наді мною,
Про судні будні думаючи тихо,
Живе остання золота безвихідь:

У чорне море човником пливе,
І за собою нас колись позве,
І будем вдвох. І будемо самі.
По всіх думках — по тузі, по зимі.

2000 р.

ще листя клена й біле листя граба
текло в сніги і гаснуло в снігах
ще голі груди сяяли ослабло
й навколо сну куйовдилась нудьга

когось гукало гнуте серце клена
вже непритомне у височині
де світла сніп тремтів немов стремена
чи при коні чи може при мені

і ти лягла над вивернутим листям
ти вилягла як вивірка між віт
текли твої обійми ненавмисні
цвіли твої цілунки снігові

і розтікались важко у атрамент
у родове столітнє наслання
де світла сніп під нашими тілами
тремтів як збруя вбитого коня

я мабуть розлюбив тебе вві сні
ми вдвох стікали і стікали в ранок
були тіла ще теплі від кохання
терпкі від поту мерхлі від брехні

я бачив так уперше у житті
зім’яту ковдру під грудьми твоїми
круте стегно що наче квітка в зиму
зогрілось на моєму животі

а я тебе уперше не хотів
ні тут у ліжку ані просто долі
неначе я й не знав тебе ніколи
немов оглух до тої наготи

- липкої і сліпучої що так
уміла жити мною і для мене
служити наче вершнику стремена
живитись наче звуком німота

доспи цей ранок доживи у снах
темноту цю темницю і опалу
і я тебе зітру як воду талу
що взимку затуляла піввікна

хвилюйся хвилюйся і говори усе
на перехрестях залитих багряним світлом
на стінах угрузлих у землю чужих осель
на спинах пагорбів на зарошених вітах
віддай їй дрож самотиння своє віддай
зім’яті літери на останній сторінці
дивися крізь неї хай між вами біжить вода
в цю ніч порожніми прийдуть додому вбивці
коти свої хвилі обкутай її плащем
хай за ніч лоза проросте у вас в узголів’ї
розвішай як музику бризки любовних речей
на шию на руки на ноги і рівно і криво
усе їй скажи і хай шукає рука
опори за звичкою і не знаходить опори
полийся рікою і арфою стане ріка
пусти собі кров і кров’ю заллється море
ти мовою звірів до неї всю ніч речи
і зійдуться звірі і вас берегтимуть мовчки
по пізній стежці потягнуться сівачі
засіють житом глибокі провалля вовчі
заснуть повії обабіч тривожних трас
у ваші сни заплететься ясне тремтіння
кора запахне і скаже Господь: пора!
і перст підніме і сплутає ваші тіні

коливається вічний маятник
світ лампад за ночами тужить
політала сніжинка пам’ятна
та й замерзла у вічну стужу

зверху музика зверху музика
ходе стежкою циферблату
очі мружаться очі мружаться
їм далеко ще до розплати

заливається сміхом крихітка
зріє мужність у грудях мужа
світ у світлі шукає прихистку
світ лампад за ночами тужить

коливається вічний маятник
уривається біль палаті
зверху музика зверху пам’ятна
їй далеко ще до розплати

пізня втома клубком закудланим
все це може і так почасти
побалакаємо забудемо
а колись же хотіли щастя

2000 р.

Душа і дощ – тонке і синє,
закуте в сутінки густі.
... а щось змінити у житті –
як не виходило донині,
то вже не вийде й поготів.

Ти не пиши мені. Облишмо.
Хай буде сніг. Душа і сніг.
Душа на дні, вдалечині,
душа як привид, як повісмо,
як темна пляма на рядні.

Мовчи. Тобі її не знати –
нехай же ходить по кімнаті,
рукою затуливши рот.
Душі ніхто не винуватий –
отим передчуттям утрати,
отому прагненню гризот...

2017

                (Ірині Долженко)

Здається, це було востаннє.
Таксі під’їде — назавжди.
Ти вранці скажеш "На добраніч"
і не повернешся сюди.

Ми вже не будемо... Ми різні.
Та нас ніколи й не було.
Ти просто, подзвонивши пізно,
лягла руками на чоло,

ти просто гладила, ти просто...
а я й забув себе в теплі.
Які дзвінки?.. Які там гості?..
Які обійми взагалі?

Курю в вікно. Хай люди ранні
хоча б зажуряться крізь дим:
Мовляв, у нього все — востаннє.
Він хоче бути молодим.

2017

Вічна пам'ять — рудою кішкою, —
Понад цвинтарем, за горбами.
Ще хоч трішки нам, ну хоч трішки нам —
Щоб торкнутися, щоб губами...
Щоб махати старим портфеликом,
І стояти отак, без сили.
Вже зима нас піймала в пелену,
А ліхтар горів — погасили.
А літали птахами білими
Потойбічні тривожні руки.
Це тепер уже постаріли ми,
Не лякаємося розлуки.
Насмітили отут горішками,
Пом'янули старий Почаїв.
Підем пішки ми, тільки кішки нам,
Трішки кішки не вистачає...

2000 р.

         (Ірині Долженко)

листопад такий короткий
як руки в холоді
глядь — а перед зимою все зупинилося
тільки біжать марафонці
глядь — біжать марафонці
залишаючи позаду
любов що перетліла на почуття вини
надію що опинилася страхом смерті
і звитягу яка виявилася марнославством

біжать марафонці
біжать
крізь них мандрує
густий дощ народів

дитя
народжене для великої річки
спить у калюжі

2017

ГАЛАТЕЯ

                     (Оксані Луцишиній)

Начало і кінець, владарця, вседержитель
моїх білявих мев, моїх скажених псів,
мій полиск золотий у сплетеній косі
мій оцет і мускус, під шкірою розлитий.
Крізь темінь і нудьгу зови мене своєю,
онуку Нептуна, нещасну Галатею...

Неси мене у ніч. Вона сьогодні рання.
Там сестри, як зірки. Крізь них мене неси,
здійми моїх страждань коштовні пояси
над піняву нуртин, над вічне здивування.
У мокрих рукавах, у буркотінні грому
неси мене до губ розімкнутих, додому.

Я вигнуся як тінь, я роздеру коліна
об ту темнаву міць, обламану як віть,
я всю обмерлу кров зіп'ю несамохіть,
оддам її на карб медузам і нуртинам:
хай блискає вона, безрадісна, як люстро,
на чорні подушки, плющі моєї пустки.

Я вже не відомщу ні каменям, ні м'язам.
Немає в мене мсти. Я вже не відомщу.
То сестри, як зірки, віднайдуть по дощу
плачів моїх вапно, гаряче від образи.
І заячать самі, і згинуть од ячання,
безлисті, як ліси, беззахисні, як лані...

А ти мені повстань – із шепоту, із хвилі,
з усіх моїх палких і марних нарікань –
солоний, як мусон, нестримний, мов ріка
у білих парусах затоплених флотилій.
Між піною й піском назви мене своєю,
онуку Нептуна, нещасну Галатею.

2015

                 (Ірині Долженко)

То вечір опускався на міста.
І ти з квитками... непомітно якось...
...В мені хтось обірвався, чи заплакав, –
я не збагнув, як саме. Темнота
всі достеменні випила ознаки,
всі здогади ковтнула – до ґнота.
А ти ходила довго і давно –
вологе пасмо, відсвіти на нігтях.
Я ще чекав. Але хотілось бігти,
бо роз'їдав твій профіль, як вапно,
мене крізь сон, мов жалюгідну шліхту –
він був із листопадом заодно.
Ти млоїлась, хоч і була тяжка,
як зимний дощ – у пересохлі надра,
він серця не сягав, та шкіру ятрив,
зітхав про щось, на віщось натякав...
І ти – з двома квитками до театру.
Мов скло – чоло, як музика – щока.
Чи, може, тінь, чи щось було в роду,
безвинно непокаране, достоту
тонкої линви мимовільний дотик
до горла. Кров на першому сліду.
Княгине з голубами коло рота,
о жінко, до якої я не йду...
Бо це занадто, Господи, це вже
всі тротуари мокрі переблисло,
мені на очі впало, як повісма,
на шкірі опинилося ножем.
Якщо не туга, і якщо не пісня,
чого ж вона мій видих стереже?..
Вже пів на восьму. Міниться табло.
Ти – парком і порожніми життями
перелітаєш, наче телеграма,
немов терпке задихане "алло",
в якому все, чого не буде з нами,
і все, чого вже з нами не було.
Завмри. Спинися. Хай дроти гудуть.
Хай буде мла. І зимний дощ курсивом.
Скажи мені, чи ти була щаслива,
о жінко, на яку я вже не жду? –
скажи і стій на тлі оцих будівель –
з шарфом на шиї, з відьмами в роду.
А ніби ж зовсім дівчинка... хоча
як зимний дощ, холодна в неї тяма,
літає над горішніми життями,
чекає див, боїться докучань...
сновида з учорашніми квитками...
примара із русалками в очах.

2015