Сергій Осока
...І ВИВЕДУТЬ З ДВОРУ КОРОВУ
Наша велика родина, за тодішніми господарськими мірками, заможною не була. Землі – обмаль, синів, невісток і онуків – купа. Проте в найми не йшли, на багатших не батракували, попідтинню не вмирали. Обходилися своєю працею. Прабаба згадує, що за її дитинства у дворі була навіть пара волів і сяка-така пасіка – може, два, може, три вулики. Був добротний сільськогосподарський реманент. Усім цим до часу кермував мій прапрадід Панас (Охтанасій). Кермував вправно. Кожного ранку він узував свої незмінні юхтові чоботи – лівий чобіт на праву ногу, а правий на ліву – і поволеньки йшов уздовж хутора. Дворів, у яких жили його сини з невістками чи зяті з дочками, було в селі чимало. Отож, Охтанасій заходив до кожного двору, роззирався навкруги – чи все гаразд, і ні з ким не вітаючись, не звертаючи ні на кого жоднісінької уваги, ішов у наступний двір. Якщо де зустрічав непорядок – не складену солому, не викопану картоплю, не перевезені гарбузи – учиняв добрячу лайку. За його командою все швиденько складалось, викопувалось і перевозилось. Охтанасій ішов додому, лягав собі на піч і ждав наступного ранку, до жіночих розмов та до щебету онуків особливо не дослухаючись. Серйозний був Охтанасій. Дарма, що чоботи навпаки взував. І сприймали його в сім’ї належно. Для лірики не було в ньому місця. Ото хіба вже в глибокій старості виходив Охтанасій увечері на ганок, приставляв долоню до вуха і скрушно зітхав: «Ееее, не чуть уже, не співають дівчата й парубки». Починалися тридцяті.
До тридцять третього року Охтанасій не дожив. Зате дожила моя прабаба, наймолодша його дочка. У тридцять третьому їй якраз було двадцять три роки. Вона мала б усе добре пам’ятати й мені розповісти. Але тут якраз і починаються дива… Почувши, вже в роки незалежності, у школі про Голодомор, я намагався розпитати про це свою прабабу Явдошку, дізнатися, так би мовити, з перших вуст. Якщо в хаті був хтось іще, прабабине лице ставало безпомічним, вона здвигала плечима, кректала, зітхала й лепетала щось про недорід. Нерішуче, невпевнено, ховаючи очі. Коли ж ми були наодинці, прабаба близько-близько прихилялася до мого вуха й шепотіла, як вогнем обпікала:
– Лежимо вранці, ще й світ не зайнявся… аж заходять у двір двоє, в картузах. Та в повітку, та до корови. Виводять з двору, виводять, Серьожка…
Десь тут голос її ламається, на неї нападає страшна задуха, у грудях озиваються смертні сопілки.
– Геть, бабо, не розказуй. Тобі погано! Мовчи, не розказуй! – кричу я до неї й руками махаю, боячись, що вона зараз отак і вмре, згадуючи.
Упоравшись із диханням, моя Явдошка продовжує, часто косячись на двері:
– Пшеницю забрали раніш. Усю. Люди думали – сховаєм. Чорта хто сховав! Усе повикопували та понаходили!
Із цих уривчастих розпитів я дізнався, що в їхньому селі з голоду наче ніхто й не вмер. У сусідніх умирали, бо там віднімали не тільки пшеницю, а й усю картоплю, квасолю, буряки й іншу городину. Тоді я дуже дивувався – чого ж то воно так неоднаково – а багато пізніше збагнув, що дуже часто все залежить не стільки від вищої влади, скільки від «товаришів на місцях». У нашому селі було не так і багато незаможників, колишніх батраків. Багатющих «куркулів» теж, за її словами, не було. А значить не було й підходящої арени для розгортання кривавої класової боротьби, як в інших селах.
– А в других селах було… Боже мій… – продовжувала прабаба, вже обійнята своєю пам’яттю, – Одна жінка ходила тут… вже навесні, пухла. Так каже – прийшли до них і не тіки їжу одняли, а й ряднину з-під дитини витягли, в колисці, лялька мала лежала. Воно кричить – а воно тягне, гад. Баба давай голосить та однімать, а він її об піч головою! Ото ірод, і-і-і-і-і… то в нас такого не було. Не чула. Забожилась, шо не чула.
– І шо ви тій жінці… дали їсти? – питаю я з острахом, боюся почути, що ні, не дали, бо самим мало було.
– Та навесні не гурт шо й було. Макуху мочили. Та терли. Та варили. Вже ні квасолини, нічого. Дали їй. Вона назбирала тих грудок у пазуху, сіла отам, де коні… отам, де місток тепер, шо машини їздять, та їла поки й… найшли її на другий день. У руках ще грудка ціла, очі розплющені, а вже холодна. Казала лікарша Міля Тимофіївна – заворот кишок. Вона, сказать, голодна була та нахваталась. Такого багато було тоді.
– Так а риба? Ти ж казала, рибу ловили в озері, в лісі. Чого ви риби не їли? – допитуюся, а в самого вже очі круглі від жаху.
– Тю! Та я ж кажу, це вже навесні було. Яка там риба! З того озера три села ловило, його неводами процідили так, шо там уже й пуголовка не осталося… Весна була найхужа. Геть. Геть-геть! – Явдошка часто й дрібно хреститься, віддано дивиться вгору, туди, де Мати Божа в рушниках.
Допитатися щось про репресії, про колективізацію в діда – власне ж, прабабиного сина – було справою невдячною. Він народився в тридцять восьмому. У школі його вчили дивитися на одне, а бачити інше. Та шкільна наука так міцно в’їлася в його свідомість, що він і в незалежність, здається, років десять не вірив, і владу лаяти остерігався, і прабабі, з якої іноді проривалися якісь спогади, казав незмінне «Ану цитьте!»
На другому, здається, курсі університету, під час якоїсь там фонетичної практики, я вирішив узяти тему Голодомору й розпитати сільських бабів про це – щоб записати, щоб якось увічнити. Нічого не вийшло. Баби, ровесниці моєї Явдошки і трохи молодші, кусали краєчок хустки, оскирялися й лепетали щось про недорід, щось про неврожай та про засуху. Ховали очі, червоніли й жалілися, що ніколи їм зо мною говорити, бо й грядка не полота, і кури не годовані, і корова реве, не здоєна. Довелося мені нашвидкуруч міняти тему та розпитувати їх про обряд сільського весілля чи щось таке…
Вони, ці баби, такі, як моя Явдошка, воліли мовчати. Але носили це в собі до смерті. Я вже навіть не кажу нічого про пресловуті крихти, які вони змітали зі столу після обіду й укидали собі в рота. Цей рух у мене досі перед очима. Але не тільки…
Перед смертю моя прабаба Явдошка почала потроху виживати з розуму. Від грядки, яку вона полола ще в вісімдесят із гаком, син із невісткою її відлучили. Навіть останні роки не дозволяли лантухів латати й буряків чистити. Її здорова селянська основа, її світогляд, основані на неперервному річному циклі усіляких робіт, її руки й душа, які жодного іншого сенсу життя, окрім цих робіт, не знали, – почали занепадати, викривлюватися, вироджуватися, терпіти неминучий крах.
… Я сидів на стільці й дивився на прабабу Явдошку в полоні видінь. Коли вони її опосідали, вона переставала нас розрізняти й упізнавати. Вона годинами напівмарила, напівспала. У цей час вигукувала щось геть незв’язне, розпачливе й страшне. Про якісь вози з людьми, про німців, про каміння, про нуртиння, про мертвих із живими, живих із мертвими, про замерзлі бджолині рої, про корів, яких виводять із двору дядьки в картузах. А коли вона починала виходити з цього напівсну й говорити вже зв’язними реченнями, коли впізнавала нарешті мене, то найчастіше просила… нагодувати родину домовиків на горищі, бо сама вчора буцім носила їм юшки, але мало, і вони, певно, вже повмирали з голоду. І дітки – «домачки!» – повмирали. Вона гладила мені руки й просила віднести їм «борщику в чавунці»… Я слухняно гримів у кухні посудом і виходив у сіни… А коли, постоявши в сінях кілька хвилин, вертався, прабаба дивилася на мене умиротворено й шепотіла: «Ото й хай… тепер вони не голодні… аби шоб не голодні… хай».
В останні роки життя моя Явдошка почала красти з кухні їжу й ховати під подушку. Досі пам’ятаю цю жахітну картину – шматки смаженої риби, курячі ноги з борщу, крихти… Баба Ніна витрушує все це з ліжка, а після нього залишаються на постелі плями, яких уже не відпере жоден у світі тайд. Переконати її, що їсти в хаті є, що голод наче не передбачається, було неможливо. Вона погоджувалася, кивала, посміхалася. А вночі, коли всі поснуть, виходила в кухню й знову носила їжу в ліжко. І далі марила про голодних домовиків і про корову, виведену з двору чужими злими людьми.
– Подивись. Вона, мабуть, уже все.., – збудив мене рано-вранці дід одного літнього ранку.
Я торкнувся до її руки. Явдошка була ще зовсім тепла, ось щойно відійшла. Дід перехрестився й поліз шукати простирадла – завісити дзеркало. Я хотів укрити Явдошку і завважив, що вона щось стискає в руці. Придивився. У крихітній, аж пташиній жменьці білів цукор. Приблизно столова ложка.
З того самого дня, дня смерті моєї дорогої Явдошки, я якраз і почав вірити в те, що наше минуле нікуди не зникає. Воно тільки відходить на якийсь час, щоб потім знову повернутися. Коли ми вмиваємось, обідаємо, читаємо новини, виходимо в супермаркет, виносимо сміття, лаємося чи обіймаємо коханих, воно визирає в нас із-за плеча. Коли ми лягаємо спати, воно стає в головах і стоїть там до ранку. Пташина, що притьма вдарилася в шибку, – то воно. Вітерець, який ворушить волосся в тиху погоду, – воно. Домашня тваринка серед темного лісу, що кинулася нам у ноги, – теж воно. І ніде ми од нього не сховаємось. Краще пошануймо його, запалімо свічечку на віконці…
Джерело: ФБ-сторінка автора Сергія Осоки.
Читаймо також на "Малій Сторінці":
«Не я пишу, а мною щось пише»,
«Переповідати родинні історії – моя внутрішня потреба».
(Сергій Осока)