Світлана Пасенюк. "Пан Коцький" (українська народна казка, покладена на вірші)

Якось, кажуть, вже давно,
Котик  жив на все село.
В домі всі його любили,
Бо мишей ловив він вміло.
Та, проте, спливали роки, 
Мов водичка із ріки.
Котик став старим вже дуже
І мишей ловить нездужав.
От господа, де він жив, 
Думав, думав і рішив:
«Занесу-но в ліс кота,
Хай він в лісі обита».
Як рішив, так і зробив.
В ліс заніс кота й лишив.
Зажурився котик й плаче, 
Й зовсім виходу не бачить.
По дорозі до села 
В час оцей Лисичка йшла.
Йшла, побачила кота
І до нього вже зверта.
Привітались та й питає:
- Хто такий? Я Вас не знаю.
Хто Ви є я знать бажаю.
Гордовито кіт поглянув й відповів:
Ти ж не дитя. Мене всі вже добре знають.
Я Пан Коцький. Це затям.
А Лисичка, як почула,
То аж вгору підстрибнула,
Бо зраділа дуже-дуже й каже:
- Як я рада, любий друже. 
Може будемо дружити ?
І давай у купі жити.
Кіт зрадів, аж засміявся:
«Може все ж не пропаду.
Боже, як же я боявся,
Що попав в таку біду».
Розчесав він довгі вуса.
Справжній пан, ні дать, ні взять,
Й за лисичкою потопав,
Разом з нею газдувать.
А сусіди, як почули, зашептались:
«От дива, вже лисичка заміж вийшла.
Вже лисичка не вдова». 
От коту Лисичка годить, 
Що, де зловить в дім несе.
Кіт же з дому не виходить –
Він нездужає усе.
Якось зайчик стрів Лисичку,
Підморгнув і каже так:
- Ой, Лисичко, ой, сестричко,
За тобою скучив як. 
Завітать до тебе можна?
Я на досвітки прийду,
Якщо згодна, час з тобою проведу.
Та Лисичка засміялась:
- Ти дурний. Я ж не вдова. 
І тепер мене шокують отакі твої слова.
Є тепер Пан Коцький в мене 
І кохає він мене.
То ж тікай, бо розірве, 
Якщо тебе дожене.
Ще в сусідах у Лисички 
Були троє молодці:
Був Кабан, Вовчисько сірий та Ведмідь,
А ще зайці.
От, зійшлись вони докупи
Й стали думать і гадать: 
Як-то так зробито хитро, 
Що б сусіда повидать.
Довго думали й рішали,
Що зібрати слід гостину і сусіда запросити 
Й молоду його дружину. 
Все рішали, як зробити 
І кому, і що дістать.
Щоб гостину ту зробити 
І сусіда повидать.
Вовк сказав своїм друзякам:
- Принесу я баранця.
Мене дуже інтригує
І цікавить справа ця.
А Кабан, ну звісне діло,
Може рити – знає всяк
І тому він зголосився
Дать і бульбу, і буряк.
Що ж Ведмідь ?  Та він й не  думав:
- Мед, звичайно, принесу
І дивитимусь спокійно на усю оту красу.
Все зібрали, як рішили. Наварили. Напекли.
І поставили у лісі із гостиною столи.
Стали думати-гадати, 
А кого ж гінцем послати.
Щоби Коцького й дружину 
Запросити на гостину.
Довго думали-гадали 
Й Зайця запросить послали.
Як то кажуть: «Ноги в руки». 
Зайчик швидко поскакав до Лисички 
Й через хвильку край її гостини став.
Вийшла лиска та й питає:
- Ти, буває, не здурів?
Я ж тебе попереджала, 
Щоб сюди ти не ходив.
Зайчик мовив:
- Вибач, Лиско, що я  розгнівив тебе, 
А прийшов я запросити на гостину до себе.
І тебе і твого пана - його Коцьким всі зовуть.
Тож швидесьнько збирайтесь і скоріш рушайте в путь.
Все готово. Стіл накритий.
Вовк, Кабан, Ведмідь і я 
Вас чекаєм, якщо ласка на оце буде твоя.
- Добре - мовила лисичка. 
- Ми прийдем. Чекайте нас, 
Але добре заховайтесь. я попереджаю Вас.
Бо пан Коцький, щоб Ви знали, 
Ох лихий і лютий звір, 
Вас розірве, щоб не грались.
Зайчик кинувся вертатись. 
Все те друзям розповів.
Й почали вони ховатись, де хто міг і де хотів.
В кущ густий поліз Зайчисько,
Вовк – за кущ, Кабан – у хмиз, 
А Ведмідь боїться низько – він на дерево поліз.
Всі чекають, всі завмерли.
Коли чують, хтось іде.
Це Лисичка свого пана до гостини вже веде.
Коли вгледів кіт на столі: м’ясо, борщ і холодець, 
Так зрадів, що думав: «Нене, Буде тут мені кінець».
Та, як крикне:  - Ма-у, Ма-у.
Й заходився уплітать.
Звірі ж думають: «Ой  лихо. Доведеться утікать. 
Якщо йому цього мало, нас він може розірвать.
Кіт наївся та й простягся подрімати на столі,
А Кабан лежав у хмизі. Біля столу, на землі.
Тут, у лісі, як відомо, ще живуть і комарі.
От один з них вийшов з дому погуляти на зорі.
Погуляв собі по лісі. Ясне діло – зголоднів.
Й Кабана, що був у хмизі за хвоста він укусив.
Було б добре, та несила Кабану оце терпіть,
Й довелось йому щосили в хмизі хвостом покрутить.
Кіт – ловець же був завзятий, вправно він мишей ловив.
Він подумав, що то миша і з стола мерщій злетів.
Кабанові в хвіст упився. 
Той же, з ляку, як рвоне 
І побіг, бо побоявся, що пан Коцький дожене.
Кіт – на дерево із ляку, на оте, де був  Ведмідь.
І поліз вверх по гілляках аж до самих верховіть.
А Ведмідь й собі тікати та верхівку обломив
І не втримався, а звідти - вниз на Вовка полетів.
Ледь не вбив сердегу Вовка - і втікать, а той за ним. 
Заєць теж із переляку десь побіг. Та лихо з ним.
Як віддихались – зібрались всі разом й стали казать:
- Отакий малий, та міг би нас сьогодні розірвать. 
Добре, що ми мали силу і від нього утекли, 
Бо інакше у могилі всі разом ми вже б були.
Отакі у страху очі. Хоч-не-хоч будеш тікать, 
Якщо думати не хочеш, й без підстав панікувать.