Російське вторгнення в Україну 2022 року... Поезії з авторської сторінки письменниці Марко Терен — про наболіле...

Марко Терен

* * *
Посивіле жіноче волосся сплітається в довгі шовкові дні. 
Стелиться ніжним тонким простирадлом під спини втомлених вартових. 
Можеш судити суворо, от тільки про біль не розказуй мені.. 
— Тату, ну як ти? Тримаєшся міцно? З наших  ніхто не зник?.. 
Стомлений рідний голос у слухавці харахориться і щемить. 
Доповідає, що все під контролем, 
що зварено борщ, і що Харків стоїть. 
Каже, стоятиме, поки я не приїду додому з дітьми. 
«Доню, а хто ж берегтиме, якщо не ми?»
Чом не голився, питаю. 
Він: як приїдете — поголюсь. 
— В мене сьогодні ночують Лариса й маленький козак Петрусь. 
Згадую, каже батько, нашеньку Мію, як подивлюсь. 
— Як випадає лягти поспати, то за дітей  молюсь. 
Харківський схрон «у діда» працює для тих, хто зможе дійти. 
І нагодуємо, як годиться, каже (сміється), от чесне слово! 
— Нашим — борщу та каші, помниш, в дитинстві любила ти? 
Ну а прийдешнім зайдам… в діда теж приготовано!.. 
Я видихаю прикривши слухавку. 
— Нашим усім привіт. 
— Ти не хвилюйся, завтра не зможу дзвонити, ввечері напишу. 
Завтра вже місяць, а наче сотня пекельних літ… 
— Чуєш, тримайся міцно, тільки без шуток! 
Місяць у снах прокладати маршрути: 
бігти, 
летіти, 
пливти. 
Місяць під серцем росте ненависті чорна діра. 
Війна — це в натовпі по очах впізнавати таких, як ти. 
І до нового зв’язку божеволіти після фрази «Мені пора». 
Війна — це сива вдова, з пожовклим дитячим лицем. 
Холодні пустки ліжок у багатоповерхівках могил.
Це душі малят, що линуть у небо, поки наші тримають тил. 
Тільки нікому… нікому не розказуй про це. 
(24.03.2022)

***
Непобачені сни, 
як легкі паперові журавлики. 
Оживуть і летять, 
ледь торкаючись неба крильми. 
Паперовим птахам ні до чого написані правила, 
їм дорога далека туди, 
де немає зими. 
До країни дітей, 
до безмежних квітучих просторів, 
де чекають на них 
ті, хто сни додивитись не встиг. 
Щоб щасливий кінець був у кожній з маленьких історій, 
щоби всім, хто чекає,  
дісталося снів золотих. 
Щоб у крихітні ручки усім по маленькому диву, 
білу пташку чарівну 
та променів сонця тепло. 
Так важливо малим додивитися сни, 
так важливо… 
Хай дорослі спішать, 
хай би що там в житті не було!.. 
Цих історій та снів недобачених і непрожитих, 
обпікає відсутність, 
болить неможливість пуста. 
А годинник мовчить, 
наче стрілки намі́цно пришиті. 
Поки дихаєш, можеш іще рахувати до ста. 
А маленькі тіла — наче в мушельках сховані равлики… 
Їх так ніжно й дбайливо вкриває розчулений сніг. 
Ви летіть, поспішайте, 
мої паперові журавлики, 
щоб отримали сни, 
всі, хто їх додивитись не встиг… 

***
Тихої ночі, рідна моя, 
тихої ночі. 
Як же фізично тебе обійняти 
і захистити хочеться. 
Кожен куточок, 
кла́птичок кожен, 
кожну родину. 
Мила моя. 
Неймовірна моя. 
Україно. 
Як же вдихнути так, 
як же, скажи, 
так видихнути,  
щоби тобі робилося легше 
із кожним видихом? 
Спів нутряни́й, 
сопільча́ний, 
гортанний, 
трембі́товий. 
Ми ж із тобою одненькі в цілому світові… 
Хай би тобі співалося, 
хай би сіялось! 
Хай би квітневі роси тобі наснилися! 
Там соловейко під ранок співа по-нашому… 
Рідна моя, 
поки дихаєш, 
то й не страшно нам! 
Де би цих слів знайти, 
щоб гостріші від зброї? 
Різане небо, 
вулиці рвані, 
вічні Герої… 
Погдяд дитячий, 
страх літаків у небі...
Рідна моя, як ніколи, триматись треба! 
Котиться колесо чортове, 
котиться світом. 
Ти лиш єдина спроможна його спинити. 
Слава Героям. 
Лицарям в латах медичних. 
Кожному небайдужому пересі́чному. 
Всю би тулити до серця, дитиною рідною. 
Не віддавати, 
не відпускати, 
в янголів вимолити. 
Всю би тебе обійняти, 
всю б захистити. 
Все ми зуміємо, рідна моя, 
нам би зуміти… 
(16.03.2022)

***

Що з нами збудеться, мила, 
що з нами стане? 
Вітер сліпий жебракує поміж містами. 
Мох проростає дахами, 
тоншають стіни. 
Те, що здавалось непевним, 
стало постійним. 
Те, що здавалось далеким — 
стало свідомим.
Хочу додому, чуєш!!!! 
Я хочу додому...
Спогад пече, розлука гірчить безпідставно... 
Що з нами збудеться, 
мила, 
що з нами стане?..
Там, де, здавалось, завтра, настало сьогодні. 
Наші тіла годовані, 
душі — голодні. 
І уві сні так беззахисно й підсвідомо: 
«хочу додому, 
мила, я хочу додому...»
(08.03.2022)

***
Ти нічого не зможеш змінити. 
Все вже задумано нами так: 
з кожної гілки мойого дерева 
за тобою слідкує мій вірний птах. 
Вся моя звірина стереже непомітно 
твій кожен крок: 
для них ти — корисний харч, 
для них ти — прийдешній орк. 
Кожна комаха, спляча в землі, 
розчула мої могутні слова. 
Слухай і ти, йдучи моїми стежками, 
як вітер лютневий співа. 
Це по тобі шепотіння моєї голодної, 
перед посівною, 
землі:  
ви нам потрібні всі. 
Дуже потрібні. 
Зогни́лі. 
Хвіртка бабусина жадібно схлипує 
й стугонить. 
Більше мені не тісно, 
чуєш, 
більше мені не болить! 
Тут не спрацюють куплені молитви, 
що з твоїх церков. 
Добре, 
мій смертний орку, 
що ти нарешті дійшов! 
Добре, 
мій смертинй орку, 
бо в мене буде врожай! 
Кожен, хто хоче мати цю землю — 
спочатку в неї лягає, 
годує моїх птахів, 
мою звірину 
і моїх комах. 
Повір, 
це єдино можливий для тебе шлях.
(25.02.2022)

***
Як ти не став своїх 
безголових солдатиків, 
як не крути — 
це найдобріша порада для тебе: 
готуй хрести. 
Кулі холодні 
намолені, 
рідні, 
в Бучі, 
в Харкові, 
в Ірпені. 
Немає для тебе в світі броні, 
чуєш, нема броні. 
Єдиний надійний для тебе сховок — 
холодна могильна пітьма. 
Та, що тебе, і таких, як ти, 
зараз у бункерах обійма. 
Тримає за горло і мацаками 
стискає сильніш. 
Ріж її слайсами, суко, 
пальцями рви, 
в пельку пихай та їж. 
Як ти не смикайся, як не казися — 
тугіша на шиї петля. 
Ми твоїх виродків безголових 
по запаху трупному чуємо звіддаля. 
Наша земля зголодніла й прокинулась 
після сліпої зими. 
Наша земля — під ногами нашими. 
Вас їй згодуємо ми. 
Ховайся, матрьошко, у бункерах глибше. 
Заклеюй брехнею розірваний рот. 
Хай тобі сниться криваве місиво, 
крики сирен і радянських цукерок відро. 
Ці небеса вже впали тобі на голову, 
чується хрускіт кісток. 
Кожен останній ворожий стогін — 
свіжий для нас повітря ковток. 
Як ти не сіпайся, сіромахо, як не молися, 
кого не купляй — 
Вітер розносить по вулицях вільних 
пострілів звук звіддаля. 
Пострілів у твоїх безголових солдатиків, 
отже, 
як не крути, 
все, що тобі годиться робити — 
це готувати хрести. 
(21.03.2022)