ПЕЛЕЙ І ФЕТІДА
Давньогрецький міф
Міниться і сяє проти сонця безбережне море, то синє, то зелене, то зеленаво-блакитне, всіяне безліччю яскравих блищиків. Вони так мерехтять, що аж боляче смертним очам. Зате як тішаться ними безсмертні красуні нереїди, дочки морського бога Нерея! Наче коштовні самоцвіти-прикраси спалахують ті сонячні блищики на їхніх мокрих косах, на прекрасних руках, на сніжно-білих раменах.
А коли сонце заступлять важкі чорні хмари і море темніє, здіймається хвилями, — як весело тоді нереїдам гойдатися на тих хвилях чи пірнати в біле легке шумовиння.
Багато дочок було в старого Нерея, одна краща за одну. Та й з-поміж них вирізнялася юна Фетіда, її дивна врода причарувала навіть наймогутніших володарів світу — Зевса і Посейдона. Обидва хотіли побратися з надзвичайною красунею, і хтозна, чим скінчилося б суперництво між рідними братами, якби не титан Прометей.
Зевс уже давно шукав приводу примиритися з незламним титаном, бо той знав якусь страшну таємницю про нього. Прометей затято мовчав, довго мовчав, та нарешті здався на благання своєї матері, мудрої богині Феміди, і сказав Громовержцю:
— Стережися, Зевсе, Нереєвої дочки Фетіди. Бо здавна роковано: її син стане могутнішим за свого батька.
Жахнувся великий бог — навіщо йому такий син? Щоб здолав його і скинув з надхмарного Олімпу в чорну безодню, у Тартар?" Так, як сам він колись скинув свого батька Кроноса?
Тепер ані Зевс, ані Посейдон уже не мріяли про дивовижну красуню Фетіду. Навпаки, щоб усі боги позбулися небезпеки, Зевс надумав одружити її із смертним. Але той смертний мав бути гідним богині.
Достойних мужів було чимало в Елладі, і Зевс обрав одного з них — свого онука, Бакового сина Пелея.
Одійшовши від батька, Пелей із вірними мірмідонцями оселився у Фессалії, де заснував гарне місто Фтію. Тепер він уже не юнак: позаду в нього роки, сповнені звитяги і слави. Колись, на юнацьких змаганнях, Пелей часто бував переможцем, замолоду брав участь у знаменитих калідонських ловах разом із своїм братом Теламоном, із Мелеагром, Тесеєм та іншими героями, окрасою грецьких земель.
А коли у фессалійському місті Іолку, що стоїть на березі моря, син колишнього володаря Ясон став скликати сміливців на свій корабель «Арго», щоб їхати за золотим руном до далекої Колхіди, то аргонавтом став і Пелей.
...Швидко пливе «Арго» тихим, лагідним морем. Вода така осяйна й мерехтлива, аж боляче веслярам дивитись на неї. Та як не дивитись, коли серед грайливих хвиль раптом сплесне сніжно-біла рука, майнуть довгі коси у сонячних блищиках-самоцвітах, вирине на мить прекрасне лице. То безжурні нереїди тішаться сонцем, і морем, і кораблем, що, наче чайка, летить уперед.
Дужі чоловічі руки невпинно занурюють весла у воду, бо далека ще путь. Гребе чимдуж і Пелей, та очі його пильно вдивляються в море. І гарячково б'ється в голові одна-однісінька думка: хоч би на мить ще побачити ту нереїду, ту дивовижну блискучу красу!
Не знає Пелей, що з морських хвиль йому сяють очі тієї, яка з волі всевладного Зевса згодом ртане йому за дружину...
Збігло кілька років, і от у Фессалії, на зеленій горі Пеліон, зібралися боги-олімпійці на бучне свято — весілля Пелея і Фетіди. Не відразу згодилася Нереєва дочка стати дружиною смертного мужа. Довго ремствувала і відмагачяся пишнокоса богиня, вдавалася до різних хитрощів, але перебороти Зевсової волі вона не могла.
Та й Пелей був не з тих, хто відступається від своєї мети. Довідавшись від мудрого кентавра Хірона, який жив на горі Пеліон, що Фетіда вміє прибирати різні подоби, Пелей узяв із собою міцні пута й подався шукати красуню.
Край неглибокої морської затоки, на березі, порослому миртами, був гарний, затишний грот. В його прохолодному смерку любила відпочивати Фетіда, ховаючись від полуденної спеки. Там, у прибережному гроті, і знайшов Фетіду Пелей.
Вона солодко спала, недбало вкрившись своїми довгими косами. А коли зненацька прокинулась, то вже вся була в путах. Розгнівана богиня силувалась вирватися з них, ставала то птахом, то деревом, то тигром, то навіть вогнем чи водою, та Пелей міцно тримав пута.
Нарешті Фетіда знемоглась і, знову ставши нереїдою, втомлено мовила:
— Ти переміг, Пелею, але не пишайся. Напевне, була в тому Зевсова воля, і я мушу скоритись.
І от тепер, на зеленій горі Пеліон лунають Гіменеєві гімни, звучать кіфари, тимпани і флейти. Всі безсмертні зійшлись на весілля Зевсового онука з юною богинею. Олімпійські вісники Гермес та Іріда весело запрошують нести молодим гойні дарунки.
Перший прийшов мудрий кентавр Хірон, що був тепер молодому за батька. Він простяг Пелеєві великий спис із пеліонського ясена. Божественний майстер, кульгавий бог Гефест подарував молодому гострий меч своєї роботи. Спільним дарунком богів був обладу-нок із щирого золота, а Посейдон ще додав двох безсмертних коней, що могли мчати швидше за вітер.
Багато дарунків одержала й Фетіда: від Гери — коштовні шати, від Афіни Паллади — співучу флейту, а золота Афродіта принесла чудову фіалу, прикрашену постаттю її лукавого сина Ерота.
Ніколи ще лісові мешканці на Пеліоні не бачили такого пишного і врочистого свята. Посеред великої лісової галявини біля молодих за весільним столом сіли Зевс із Герою, а навкруг — усі олімпійці .та морські божества на чолі з Посейдоном.
Як гарно співають юні Музи, адже з ними сам Апол-лон! Вони славлять Пелея і Фетіду та бога, що їх об'єднав: «О Гімен, о Гіменей!» А от і він пролітає — прекрасний бог Гіменей із трояндовим вінком і яскравим смолоскипом, знаком палкого почуття. Барвисті троянди і в руках Афродіти — богиня кохання і вроди обсипає молодих духмяними квітами.
Круг лісової галявини, побравшись за руки, ведуть танок Ори, Харіти і німфи, такі стрункі, вродливі і звабні, що схоплюються зі своїх місць Арей, Діоніс і Гермес та вриваються в їхнє коло. Тепер танок стає стрімкий і бурхливий, а в повітрі лунає: «О Гімен, о Гіменей!»
Хлопчик Ганімед, Зевсів виночерпій, наливає у золоті келихи небесний нектар та п'янке пурпурове вино, і всі п'ють за щастя і здоров'я молодих.
Нараз стихають усі вигуки, сміх, навіть Гіменеєві гімни, і серед глибокої тиші чути тільки якісь старечі тремкі голоси, що виводять протяглу пісню. То співають Мойри, три богині невблаганної Долі. Старі, сиві жінки, вони навіть Зевсові не підвладні, а смертним їх ні бачити, ні чути не вільно.
Та на весілля Пелея й Фетіди старезні Мойри прийшли, сіли осторонь із своїми веретенами, стали прясти і тихо співати:
— Гей, веретена, крутіться мерщій! А ти, Пелею, слухай: у день твого світлого свята ми віщуємо тобі майбуття.
Голоси в старих, немічних Мойр глухі, ледве чутні, ще й веретена їхні хурчать, та навкруги залягла мертва тиша. Всі слухають, затамувавши подих, віщі слова:
— Пелею, ти й тепер — окраса всієї Фессалії, та дзвінка слава твоя полине ще далі. Навіки прославить тебе цей шлюб, шлюб смертного із богинею. А ваш син, на ймення Ахілл, ще дужче прославить тебе і твій рід. Гей, веретена, крутіться мерщій! Ахілл перевершить батька і силою, і славою. А зустрічі з ним на кривавому бойовищі не витримає жодний, навіть найдужчий герой. Стануть свідками Ахіллової доблесті невпинні хвилі Скамандра і стіни високої Трої, і не буде кращого мужа на всіх землях Еллади. Тільки, Пелею, твій син сам обере — чи йому жити спокійно і довго, чи сяйнути падучою зіркою в темному небі. Гей, веретена, крутіться мерщій!
Далі старі Мойри забурмотіли вже щось незрозуміле, нечутне. І врешті серед гостей знову почулися голосні вигуки, сміх і пісні. «О Гімен, о Гіменей!» — знову радісно залунало в повітрі.
І ніхто не завважив, як у самому розпалі свята за деревами чорною тінню промайнула Еріда, лиха богиня чвар і розбрату. її навмисне не запросили на весілля, і розгнівана богиня надумала хитро й жорстоко помс-титись.
Нечутно наблизилась Еріда до божественних гостей і кинула на весільний стіл золоте яблуко із написом: «Найвродливішій». А тоді щезла знов за деревами. Побачивши те яблуко, миттю посхоплювалися зі своїх місць три великі богині — Гера, Афіна Паллада та Афродіта, бо кожна гадала, що саме вона — найвродливіша на світі. Богині зняли страшний галас, і заспокоїти їх зміг тільки Зевс Громовержець.
— Гермесе! — гукнув він так, що враз усе замовкло й принишкло, а вигук той відбився стоголосим громом-луною. Зевс насупив густі свої брови і похмуро повів мову далі: — Тобі доручаю, Гермесе, відпровадити мою дружину Геру та обох дочок — Афіну Палладу й Афродіту — аж за море на троянську землю. Там, на горі їді, багатій чистими джерелами, пасе отару юнак Паріс. Він звичайний пастух, але насправді — людина царського роду. От і хай Паріс присудить золоте яблуко тій богині, котра, на його думку, найвродливіша, — Замовк Громовержець, але темна хмара ще оповивала його високе чоло, і ніхто не насмілився більше співати й сміятись. Так лиховісна богиня Еріда домоглася свого: вона зіпсувала веселе свято, а її золоте яблуко стало врешті причиною розбрату і смертельної ворожнечі поміж двома народами — Еллади і Трої.
За матеріалами: "Крилатий кінь". Міфи давньої Греції. Переказ Катерини Гловацької. Художник - Рафаель Масаутов. Київ, "Веселка", 1983, стор. 147 - 153.
Усі розділи книги "Крилатий кінь":
