Олена Більчук
ПІР’ЇНКА
(оповідання)
Частина 1
Був день.
Хоча краще — ніч, щоб дійти до берега.
До океану. Коли світло зірок тихіше за твої кроки. Але пінгвіни ловлять рибу вдень.
Учора пінгвінчик Ур уперше наблизився до гучного прибою. І вперше доторкнувся до бурхливої хвилі. Лапою, обережно.
Яка ж холодна. І стрімка. Ур підняв голову: неподалік, зайшовши трохи вглиб, плескались в океані інші пінгвіни.
«Ха-ха, ха-ха-ха-ха-а…», — кружляли над ними й ніби сміялись сріблясті мартини.
«Стрімка, як політ мартинів», — подумав Ур. Коли хвиля вкотре наблизилась, він нахилився, щоб уперше скуштувати її.
— Агов, Уре! Не злякай океан! А то втече! — це пінгвін Капа винирнула, голосно гукнула до нього, вдихнула повітря й одразу ж пірнула назад: після першого виходу до берега вона вже через три години сміливо пірнала, хай поки що і на мілководді.
— І не випий його! — винирнула знову, ще далі від берега. — І не перекинь!.
Гур-гурх!.. Скотився до хвиль великий камінь — й усі молоді пінгвіни, що були на суші, швиденько почимчикували, час від часу підстрибуючи, — кожен у своє укриття. І так декілька разів за день.
А сьогодні Ур наважився: обов’язково пірне. До того ж голод став відчутнішим.
Коли пташенятам блакитних пінгвінів виповнюється десь 6-8 тижнів, у них з’являється водонепроникне пір’я, вони стають підлітками. І одного разу їхні батьки не повертаються, як зазвичай, після заходу сонця додому, надовше затримуються в океані. До того ж наприкінці літа дорослим пінгвінам необхідно набрати вагу — так вони готуються до линьки, адже доки не виросте нове пір’я, не зможуть плавати та полювати. Але для пінгвінят залишитися самими — знак дорослішання. Вони виглядають батьків, дослухаються до голосів поселення і, не дочекавшись, залишають свої гнізда. І самостійно вирушають до океану. Знаходять сховок деінде, спершу якомога ближче до берега. Й навчаються поводитися, плавати й полювати, спостерігаючи за старшими пінгвінами.
Отож — сьогодні.
Ур ще раз ретельно почистив пір’я і визирнув із-за каменю: прибережний вітер посилився, але не відганяв, навпаки, заохочував пірнути в синьо-білий океан.
Нещодавно пройшов дощ — і сизі камінчики під лапами відчулися слизькими. Ще один крок, вже більш сторожко. Ще, ще, ще — ой! Ур скотився униз. Трохи забився, зате стрімголов опинився майже біля води.
Пінгвінчик піднявся — і тут біля нього пролетів великий птах! Зовсім близько, дуже схожий на сріблястого мартина, але набагато більший, а жовтий дзьоб мав просто здоровенний. Він приземлився поряд. До нього приєднався інший — і боляче штурхнув дзьобом Ура в спину. Той скрикнув, замахав крилами, обороняючись, а потім чимдуж помчав до води, наскільки швидко це може зробити блакитний пінгвін. Та птахів побільшало, вони оточили малого — він притиснув крила й завмер. Ще мить — і щось станеться.
— К’яа-а! К’яа-а! К’яа-а!
Це, ніби нізвідкіля, зринула зграйка сріблястих мартинів і кинулась проганяти чужинців зі своєї території. Ті відбивалися й нападали, та місцеві мартини, попри те, що були меншими за розміром, не відступали — й зрештою нахаби й нападники полетіли геть.
А пінгвінчик, не роздумуючи, кинувся у різнобарвну глибину. Він відчув жар і холод водночас, і неймовірну легкість. Ур розправив крила.
Й поплив-полетів в океані. Стрімко, ніби у небі сріблястий мартин.
Частина 2
Був день.
Галя розплющила очі й поглянула на протоку.
На мить день здався сліпучо-білим. Ніби світ моря на старих пересвічених фотоплівках.
За мить горизонт знову став видимим. Раптом здійнявся сильний вітер, високі дерева узбережжя хилилися, наче трави, вдарив дощ — злива.
За декілька хвилин вона закінчилася, визирнуло сонце й усе: і небо, і землю — залило світло-оранжевою фарбою. І став відчутним запах листя горіха, що ріс під вікном.
Заблимав смартфон.
Це Грег, студент Австралійського морського коледжу, він підробляв техніком на дослідницьких човнах.
— Привіт! — Грег, як завжди, привітався гучно. — Нагадую: сьогодні нічні заміри води. І я знову поведу човен.
— Привіт. Нагадую, що можна без нагадувань, — розсміялася Галя. — Тим паче що, це останні заміри в моєму стажуванні. Не забути.
На мить запала тиша.
— Так. Побачимось.
Ніч.
Невеликий човен на воді, освітлений червоним ліхтариком, здавалося, чи не рухався.
— Все, завершила, — Галя відклала польовий журнал і ще раз переконалася, що дослідницьке обладнання добре закріплено: худенька дівчина вже досить вправно давала йому раду. — Можна повертатися на станцію.
— Ось, дивись. Схоже, це пір’їна пінгвіна, — Грег простягнув їй крихітну білу пір’їну, яку щойно помітив і зняв з її штормівки на плечі. — Як вона так довго протрималась? Линька була десь місяць назад.
— Маскувалася, — віджартувалася Галя, а пір’їнка злетіла до води — й зникла за світлом. — У цьому світлі ми наче у батискафі чи космічному човнику — така темінь навколо.
Було тихо. Лише шумів двигун, майже нечутно, і похлюпувала вода об борт. Прохолодно. Від берега ледь-ледь віяло теплом.
— Ти, напевно, з дитинства хотів працювати в морі.
— Я з родини рибалок. Здавна мешкаємо біля цієї протоки, — Грег почав зосереджено підтягувати на човен парашутний дрейфовий якір. У червоному світлі риси його обличчя здавалися м’якшими… Він згорнув парашут і раптом наспівав: — Варанта такара-а мілайтіна-а нара такара-а-а. Хоча мій товариш поїхав навчатися в Сідней.
Галя запитально поглянула на Грега.
— Це рядок із пісні на палава-кані. Зараз перекладу: ми йдемо там, де вони ходили.
— То ти з народу Палава?
— Можна й так сказати. Чуєш? — він показав рукою на південь. — О-он там?
— Ні.
— Там щось є. Я вимкну ліхтар.
Зорі. Просто неймовірні зорі.
— Аврора… — промовив Грег.
Галя подивилася на південь: на горизонті. над Тасманією, мерехтіло зеленаве полярне сяйво.
І за кілька десятків метрів, справді, на воді ніби ворухнулась темна пляма.
— Там хтось є. Підпливемо на веслах, щоб не злякати, — Грег вимкнув двигун й узявся за весла.
Коли вони наблизились до плями, хлопець знов увімкнув ліхтарик.
— Це пінгвін, — прошепотів. — Малий. Заплутався. Тут обривки сіті, — Грег скинув штормівку і подав Галі: — Тримай, накриєш, як дістану малого, — узяв ножиці й почав обережно розрізати сітку навколо пінгвіна.
Малий не рухався. Лише дихав. Очі були розплющені.
Та коли Грег спробував його дістати — захрипів і відчайдушно замахав крилами.
— Я викличу рятівників, — Галя взяла рацію — на екрані засвітилось: «Пошук …». — От халепа, знову немає зв’язку. І мобільного теж.
— Трохи зачекаємо. Може, втомиться і притихне, — озвався Грег.
Перед стажуванням Галя проходила тренінг з порятунку птахів для студентів-океанологів. Та зараз вкрай розхвилювалась — і послідовність подій змішалась у хаотичне щось.
І враз згадалась історія, яку колись розповідав їй тато. Якось він рибалив у ставку і допитливе каченя, що сміливо, скоро причалапало до снастей і почало їх вивчати, проковтнуло гачок, точніше, той застряг у нього в горлі. Тато хотів гачок витягти, та каченя не давалося, билося. І тоді він сказав: замри, якщо жити хочеш — і каченя притихло, гачок вдалося витягти.
Пінгвін, видно, таки стомився: перестав махати крилами.
«Заспокойся, якщо хочеш йому допомогти», — подумки сказала собі Галя.
— Хай тепер я.
Грег кивнув.
Він повернув човен так, щоб Галя наблизилась до пінгвіна збоку. Вона нахилилась до води, впевнено підхопила птаха за тулуб, обережно притримуючи крила великими пальцями, — й витягнула того у човен.
Який він же легенький, крихітний. Його серце билося швидко. Дівчина продовжувала підтримувати птаха, а Грег звільнив від залишків сітки й оглянув: наче все гаразд. Але пінгвін був знесилений, вже не тримався сам на лапах, і Галя поклала його на штормівку, животиком вниз, так, щоб голова була трохи вище тулуба, так він не задихнеться. Також накрила зверху, до голови, вже своєю штормівкою. «От добре, що Грег великий і штормівки багато, вийшла досить м’яка підстилка, — подумки усміхнулась й перевела подих. — Все добре. Тепер треба доправити до центру».
Грег забрав залишки сітки з води, увімкнув наднизьку швидкість, вона ж найтихіша, — і направив човен до берега.
Десь там голосно заспівала перша світанкова пташка, аж на все узбережжя, — то вітався зі світом маленький брунатний королець.
Частина 3 (лист, за декілька років)
Дорогий пінгвінчику Уре.
Вітаю з одужанням і що тебе випустили в океан! Вітаю тільки зараз, хоч це сталося 3 роки тому. Відео Ірен, де ти виходиш у море, я ненароком тоді пропустила: воно загубилося серед інших повідомлень. І, правду кажучи, я більше не запитувала про тебе, після того як Грег написав, що в реабілітаційному центрі з тобою вже все гаразд і ти набираєш вагу. І що тебе називають Уром, бо «ур-р» — одне з найулюбленіших твоїх висловлювань.
Ти не прочитаєш цей лист, і, взагалі, навряд чи мене пам’ятаєш. Отож пишу сама собі. Хоча, можливо, цей лист таки якось знайде тебе. Тільки хай чимось хорошим, наче донесене естафетою маленькими частинками простору «привіт», як колись торкнулася мене пір’їнка незнайомого пінгвіна.
На відео ти йдеш у бурхливий океан, а потім, озираєшся… І в ці хвилини хочеться тебе захистити — від бур і хижаків, і від недалекоглядної чи байдужої діяльності людей. Але цей безмежний небезпечний океан — твоє життя, домівка. І ти вже дорослий, і відважний, і попри колишню травму не настільки беззахисний, як здаєшся. Пінгвіни й самі хижаки для рибок і кальмарів. Як і люди. Але люди…
Грег. Мій напарник. Він рятував тебе, а потім опікувався, ти точно його пам’ятаєш. Він походить з народу, який колись намагалися знищити колоністи. Я зацікавилась історією, звичаями, приказками палава, а згодом й іншими народами, де збереглися первісні культури. Спершу ми, цивілізовані, вважали їх дикими, але з часом стало ясно — це диво, що вони вціліли до наших днів. Як світло зірок із далекого минулого. Бо дають нам підтвердження, що всі основні уявлення про світ, про взаємодію з природою і одне з одним вже були й тоді. І вони різні. Серед них — й ненасильницькі спільноти взаємоповаги, які не є однаковими, тим паче ідеальними, але їхні квіти і дерева... Це те, що не лише словами і закликами, проповідями, мріями, невеликими острівцями тощо, а справді може зростати й розвиватися в наших садах. Людина близька до природи знає, що нічого не існує окремо, все взаємопов’язано — це може відчуватися, а може й ні. Але уважне спостереження просто говорить про це.
Відчуття, почуття — вони мінливі. А увага, повага до будь-якої форми існування — що колись було необхідністю для виживання, зараз може бути позицією, вибором. У будь-якому стані і світогляді. І до будь-яких світоглядів, сенсів, що дають комусь наснагу жити чи відчуття надії. Поважаючи чийсь, навряд чи нав’язуватимеш свій як єдиний правильний для всіх. Моєю рідною мовою кажуть «шануймося». Повага до будь-яких форм існування. Це не про поверхову ввічливість, а про глибинне ставлення навіть у протистоянні. Тоді людина, навіть засліплена вірою у свою правоту, не вчинить стільки лиха ближнім і далеким. Наприклад, завдаватиме удари лише, якщо справді необхідний захист, коли є пряма загроза життю. У будь-якому разі прагнути цього.
Особливості фізіології предків людей в умовах нашої планети давали їм більше можливостей для творення, чим іншим видам, — відповідно більше можливостей для розвитку. Чи є в людині щось таке надособливе, чого б зовсім не мали ви, «брати наші менші»? Хоча у більшості випадків доречніше говорити про потенціал. Співчуття, саможертовність? У 2008 році в Японському морі вчені спостерігали групи дельфінів, що змінювали одна одну й утворювали своїми тілами платформу, щоб хворий дельфін міг на ній триматися й дихати — це точно тварини, не люди? Тварини. Здатність складно мислити? У 2022 році дослідження показали, що мозок восьминогів активує ті самі генетичні елементи, пов’язані з навчанням і пам’яттю, що й мозок людини. Тобто восьминоги — розумники, вони мають складне мислення, хоча й відмінне від нашого.
Більше можливостей — сильніше відчуття відповідальності. А може, й ні. Адже свобода є. І Люди розумні «зеволюціонували» в Людей зарозумілих. Людей зверхніх. Висота є, і хтось у чомусь вищий. «Агов, як там, далеко видно?» І все ж вищий — не обов’язково зверхній. Адже свобода є.
До речі, як там у глибині, пінгвінчику?
Ще здавна, задля швидкого отримання енергії, живі істоти на Землі вдавалися до простих способів, серед яких — і знищення інших. Та умови середовища залишалися складними й спонукали до подальшого пристосування, розвитку.
І хоча природні виклики нікуди не зникають (а тепер ще й техногенні, і ті, що спричиняє людина), у майбутньому технології так чи інакше зроблять наше життя комфортнішим і безпечнішим. І шукати шляхи отримання енергії не ціною інших, а наскільки можливо гуманні — це ще й наш шанс, виживши, не деградувати, а розвиватися далі. Бо це складніше.
Це просто мої думки. Може, в чомусь помилкові. Точно, в чомусь помилкові.
І ще.
Якщо щось прокинулось до життя — значить воно отримало поштовх, щось сприятливе, ніби відчуло турботу. Не раз це відчуття втрачається. Але якщо поглянути на все живе… Воно тягнеться до світла.
Як побачиш Грега, помахай йому плавником від мене — він помітить.
Всього доброго тобі, пінгвінчику Уре!
З повагою, Галя.
(2024, 2025)
---------
Зображення: кадр з відео Бена Фостера (яке надихнуло, всі персонажі в оповіданні вигадані). Лікарня дикої природи, Кайскура. Нова Зеландія. https://www.facebook.com/
BBC Earth. Порятунок молодого блакитного пінгвіна від каракар та його перше плавання, Аргентина. https://www.youtube.com/
Допомога птахам. Громадська організація, Київська обл., Україна.
Матеріали люб’язно надіслані авторкою спеціально для читачів «Малої сторінки».
Більше дитячих творів від Олени Більчук на нашому сайті:
