Олег Гончаров

Переклад українською - Раїси Гончарової

 

ВІКНО З ВИДОМ НА СМЕРТЬ

(драма на дві дії)

 

Дійові особи:

Баконіна Маріанна Андріївна – красива, доглянута, впевнена в собі жінка років 45

Бурков Юрій Юрійович – слідчий

Лаптєв Леонід Максимович – великий начальник

Діна – дочка Баконіної

Інга – подруга Баконіна

Гліб Буслаєв – охоронець Баконіної

Чернікова Клавдія Іванівна – покоївка в сім'ї Баконіних – жінка років 60

Садовський Роман Миколайович – дуже великий начальник

Епізодичні ролі: Баконін Юхим Сергійович – чоловік Маріанни, оперативники, санітари, поняті.

 

Перша дія

Сцена перша

 

Квартира Баконіних. На величезному ліжку, укрившись з головою верблюжою ковдрою, копошаться, попискуючи, Юхим Баконін і Інга. Дзвонить телефон, включається автовідповідач, Юхим неохоче виповзає з-під ковдри, піднімає з підлоги розшитий драконами халат.

 

ІНГА (виткнувши скуйовджену вогненно-руду голову). Твоя? (Солодко потягується і, знайшовши під подушкою спідню білизну, починає, не поспішаючи, одягатися).

Ю. БАКОНІН (натягнувши халат, підходить до телефону). Зараз подивимося… (Відмотує касету назад, вмикає. Голос Баконіної: "Привіт, це я. Пробач, але я не встигаю додому до шостої години. На Пахомівській велика пробка... Я вже тут десять хвилин кисну. А-а-а... от, от... попереду починають рухатись. Зараз, напевно, поїдемо. Гарна все ж таки штука телефон у машині! Ну, бувай! Не нудьгуй. Хвилин через п'ятдесят буду". Баконін натискає клавішу). Дуже ти тут потрібна! (До Інги). А ти від кого там ховаєшся? Скромниця.

 

Юхим підходить до відкритого вікна, декілька секунд нерухомо стоїть, підставивши міцні груди легкому протягу, що мляво роздмухує тюлеву фіранку. Раптово він, коротко зойкнувши, хапається рукою за груди, повільно осідає на підлогу. З-під притиснутої до грудей долоні струменіє кров. Напіводягнена Інга, запищавши від переляку, блискавкою зіскакує з постелі і кидається до дверей. Через мить вона повертається і, скиглячи від страху, підповзає до  розпростертого на підлозі коханця. Юхим не подає жодних ознак життя. Забруднена кров'ю Інга підхоплюється на ноги, хапає з журнального столика свою сумочку, босоніжки, джинси, понишпоривши по кишенях баконінського піджака, знаходить його портмоне, тремтячими пальцями виколупує з нього гроші і, ще раз озирнувшись, зникає за дверима.

***

Через деякий час. Там же. У квартирі повно людей. Два санітари вкладають на носилки труп Юхима, біля стіни, нервово ковтаючи слину, у заціпенінні стоїть покоївка Клавдія Іванівна, кримінологи зайняті кожний своєю справою. Слідчий Бурков випроводжає понятих.

 

БУРКОВ (до покоївки). Так говорите, Клавдіє Іванівно, всього на годинку відлучилися? (Сідає за стіл). І куди, якщо не секрет? Та ви сідайте.

 

Санітари піднімають носилки і виносять Баконіна з кімнати. Покоївка затято хреститься і знову починає плакати.

 

БУРКОВ. А от сльози, шановна, давайте залишимо на потім! Давайте спочатку трохи попрацюємо. (Вказує на стілець поруч себе). Прошу вас. (Дістає з кишені піджака стільниковий телефон, що саме заливається сопілкою). Слухаю, Бурков. Леонід Максимович? Здрастуйте. Так. Вже відправив. Так. Одне кульове поранення. Так. Потрапив у груди, як у копієчку! Дивно? Ну, чому ж? Очевидно, був впевнений, що контрольний постріл не знадобитися. Так. Гаразд. Намагаємося. Так. Всього доброго.(Ховає телефон у кишеню). Так куди ви говорите, відлучалися, Клавдіє Іванівно?

ЧЕРНІКОВА (зло блиснувши очима). Не хотіла говорити, та, мабуть, прийдеться. Хазяїн мене сьогодні знову з будинку випер, коли до нього ця повія примчалась!

БУРКОВ. Пробачте, хто?

ЧЕРНІКОВА. Ну, Інга! Коханка хазяїна.

БУРКОВ. А як щодо прізвища?

ЧЕРНІКОВА. Не знаю я. Та й яке у вуличної дівки може бути прізвище?!

БУРКОВ. Своєрідна у вас, Клавдіє Іванівно, логіка. Як чиясь коханка, так вже й прізвище не потрібне?

ЧЕРНІКОВА. Нормальна у мене логіка. Я б цих дівиць взагалі позбавляла права носити рідне прізвище! Їм достатньо і номера. Пішла в повії – прізвище своє забудь! Не маєш ніякого права своїх батьків та родичів ганьбити! От тобі, мила, номерочок на твої безсоромні груди і привіт кобелям!

БУРКОВ (помітно повеселішавши). Вже надто ви круті до цих панянок. Що так?

ЧЕРНІКОВА. Хазяйку шкода до сліз. Вона хороша, а хазяїн… Хазяїн сущий диявол, прости мене, Господи. (Хреститься). Проте сплачував мені платню справно. День в день. Очевидно, боявся, що я хазяйці цвірінькну щось спрожогу про його дівиць.

БУРКОВ (здивовано повівши бровою). Проте, і слова у вас, Клавдіє Іванівно! Що за кримінальщина? Цвірінькну.

ЧЕРНІКОВА. А от від них, дияволів, і нахапалась! Як на чергові посиденьки зберуться, так і починають "по фені ботати"! Подивишся, солідні начебто люди, при краватках, а мова як у останніх волоцюг. Тьху!

БУРКОВ. Я так розумію, хазяйка не була в курсі амурних справ покійного?

ЧЕРНІКОВА. Звичайно, ні! Та й останнім часом Маріанночка все більше на їхній дачі пропадає. Талант у неї прокинувся.

БУРКОВ. Що ви говорите?! І який же?

ЧЕРНІКОВА. Художній. Полотна вона почала писати. Навіть Юхим хвалить. Тобто, хвалив… Земля йому пухом.

БУРКОВ. Ясненько. А як вважаєте, Інга могла…

ЧЕРНІКОВА. Убити? Ні! Інга не могла. Я її майже вже рік, як знаю. Убити – ні, а ось вкрасти чого може запросто. Вона спочатку в хазяїна навіть чарки з бару тягала! Це вже потім, коли трішечки в гарному житті потусувалась, на столове срібло перейшла, і на мереживну білизну хазяйчину.

ОДИН із ОПЕРАТИВНИКІВ. Юрію Юрійовичу, портмоне вбитого.

БУРКОВ (бере портмоне, довго перевертає його в руках). Так. Знатна річ. Зміїна шкіра. Такий чудовий раритет, а порожній… Дві візитівки.

ЧЕРНІКОВА. От стерва! І тут встигла!

БУРКОВ. А вам це звідкіля відомо?

ЧЕРНІКОВА. Коли Юхим Сергійович мене погуляти випроваджував, він із цього портмоне мені грошики діставав. Двадцять доларів.

БУРКОВ. Так, може, ця купюра була останньою?!

ЧЕРНІКОВА. Ага, останньою! Там у нього ціла пачка грошей була. Ось! Товщиною в два моїх пальці! Я ж не сліпа. Хвилин п'ять стояв, все грошики дрібніші вишукував. Скнара!

БУРКОВ (до одного з оперативників). Колю, перемотай плівочку на автовідповідачеві. (До Чернікової). Так говорите, скупий був Юхим Сергійович? При такій то посаді?!

ОДИН із ОПЕРАТИВНИКІВ. А що посада! У багатих і тих, хто високо сидить, жлобство є головною відмітною рисою. (Подає касету Буркову).

БУРКОВ (поклавши касету в кишеню). Це ти, Колю, загнув трішечки. У мене є знайомий багатій, що ось уже другий рік підряд утримує хоч і невеличкий, але театр. На свої гроші, між іншим…

ОДИН із ОПЕРАТИВНИКІВ. Як же, на свої! Щодня тільки й чуєш: Каблуков меценат, Каблуков душка, унікум, геній. От хто поверне з небуття театр! І інтерв'ю, інтерв'ю. А ви говорите на свої гроші! Це ж справжня рекламна компанія "на халяву"! А хвилина ефіру на нашому дорогому й улюбленому телебаченні часом тягне на тридцять тисяч зелененьких. Відчуйте різницю, як говорять на тому ж телебаченні.

БУРКОВ. Все одно Каблуков світовий мужик. Ти, Колю, йому елементарно заздриш, оскільки те, що ти заробляєш у нашій конторі за місяць, Каблуков витрачає за один день, купляючи квіти своїй новій черговій дружині.

 

У супроводі міліціонера заходить Маріанна Баконіна.

 

ЧЕРНІКОВА (зірвавшись на ноги). Ой, Маріанночка Андріївна! У нас таке горе! (Зривається на лемент). Юхима Сергійовича убили! (Намагається для пристойності пустити сльозу. Сльози, проте, текти не бажають). Ось бачиш яка справа! А сліз то й немає…

МАРІАННА (безпомилково визначивши у Буркові старшого). Ви тут старший? Що сталося?

БУРКОВ (різко зіскочивши зі стільця, декілька хвилин зачаровано дивиться на жінку). Е-е-е-е…

МАРІАННА (різко). Щось не так?!

БУРКОВ (оволодівши собою). Пробачте, дозвольте відрекомендуватися: Бурков Юрій Юрійович, старший слідчий… Північно-східний округ…

МАРІАННА (побачивши пляму крові на підлозі всередині обкресленого крейдою силуету). А... де?

БУРКОВ. Вам краще цього не бачити. Труп, пробачте, тіло вашого чоловіка відправлено на судмедекспертизу. Такі правила. Сідайте, будь ласка. Я хотів би задати вам декілька запитань. (Сідає слідом за Баконіною).

МАРІАННА (тихим голосом). Коли це сталося?

БУРКОВ. Ну-у-у… Судячи з усього, з моменту пострілу пройшло не більше години.

МАРІАННА (дивиться на годинника). Виходить, коли я йому дзвонила з машини, він уже був мертвий?

БУРКОВ. Пробачте, о котрій, ви сказали, годині дзвонили з машини покійному?

МАРІАННА. Я не говорила вам, о котрій годині, а дзвонила я йому п'ятдесят хвилин тому. На Пахомівській утворилася велика пробка і я спізнювалася до умовленого часу додому. До шостої години.

БУРКОВ (мимохідь). Ви були в машині одна?

МАРІАННА (окинувши презирливим поглядом непоказну фігуру Буркова). Ви хочете запитати, а чи є у мене алібі?

БУРКОВ (помітно знітившись). Прошу мене пробачити, але…

МАРІАННА. Рекомендую вам прослухати касету на моєму автовідповідачеві.

БУРКОВ (швидко діставши касету з кишені). Ось цю?

МАРІАННА (різко). Ви, пане слідчий…

БУРКОВ. Старший слідчий, з вашого дозволу.

МАРІАННА (ще різкіше). Ви, товаришу слідчий, починаєте мене дратувати своєю наполегливістю. У вас це з народження? (Оглядається. Вп’явшись поглядом у подушку, що лежить на постелі, різко підводиться). Адже я відчувала! (Підходить до постелі й дістає з-під подушки мереживні трусики. Повертається до покоївки). Якщо ти, стара курко, не скажеш мені, що за стерво валялося з Юхимом на моїй постелі, я змушу тебе з'їсти ці погані труси!

БУРКОВ. Заспокойтеся, Маріанно Андріївно. Ми вже все, вірніше майже все з'ясували. Запевняю вас, у тому, що тут була якась жінка, провини Клавдії Іванівни немає. (Бере з рук Баконіної підступні мережива).

ОДИН З ОПЕРАТИВНИКІВ. У нас все, Юрію Юрійовичу.

 

Оперативники виходять.

 

БУРКОВ (забираючи зі столу свої папери). Як не сумно, але ця панянка (Подає Баконіній портмоне чоловіка). злодійка в квадраті. Вона крала у вас чоловіка, а у вашого чоловіка крала гроші. (Підносить руки догори). Що за часи! Що за звичаї! Пробачте великодушно. Завтра, якщо дозволите, я заїду за вами о дев'ятій ранку. Вам слід впізнати убитого. З вашого дозволу, я піду. (На виході повертається). Кріпіться, Маріанно Андріївно.

 

Бурков виходить.

 

МАРІАННА (до покоївки, що застеляє постіль). Хто в нас сьогодні був? Інга чи Русана?

ЧЕРНІКОВА. Інга. Я, коли в квартиру зайшла, її вже не було. Он там валяється Юхим весь в крові, а поруч валяється порожнє портмоне. Я, звичайно, до всього звична, але щоб таке! Певне здорово Юхим Сергійович когось дістав, якщо його ось так, серед білого дня порішили у власній квартирі! Цікаво, як вони пройшли в будинок? Адже я майже півтори години в консьєржки просиділа. Ніхто до нас за цей час не домагався зайти.

МАРІАННА. А Інга куди поділась? Не у вікно ж полетіла?

ЧЕРНІКОВА. І то правда. А я й не подумала. (Зі страхом прикриває долонею рота). Матір Божа! А раптом ця стерва сама і…

МАРІАННА. Цілком можливо. Розберуться. Знову ж, на одну підлоту менше стало. А тепер йди. Мені потрібно побути на самоті.

ЧЕРНІКОВА (тяжко зітхнувши). Звісно. Поїду до себе. (Збирається). Сподіваюся, завтра мені дозволять тут прибратися? Добре ще, що у нас паркет лаком покритий. Будь-яке лайно легко змивається. (Злякано прикриває долонею рота). Пробачте.

МАРІАННА (підійшовши до вікна). Нічого, Клавдіє Іванівно. Нічого. Все вірно. З лайна може витекти тільки лайно. (Сідає на підвіконня).

ЧЕРНІКОВА (зупинившись біля дверей). Я слідчому сказала, що ви нічого не знали про подружок Юхима.

 

Чернікова виходить.

 

МАРІАННА (проводивши Чернікову поглядом). Сказати то ти сказала, а от чи повірить він? Втім... Це проблеми другого плану. (Зіскакує з підвіконня й підходить до незграбної картини, що висить на стіні в метрі від вікна). Два, нуль три...

 

Знімає картину. Під нею сейф. Повороживши декілька секунд над кодом, Баконіна відмикає його й обережно дістає з об'ємистого нутра купу якихось паперів, теку та целофановий пакет із пачками грошей.

 

МАРІАННА. І тут у нього бардак.

 

Переносить все витягнуте із сейфа на заправлене ліжко, забирається на нього з ногами.

 

МАРІАННА. Зараз, милий, подивимося, чим ти займався поза міністерством. На дачі нічого, крім купи баксів, я не знайшла. (Дістає з-під купи паперів пістолет). Ого! Гарний пістолетик. Прикупив на той випадок, коли не можна буде не застрелитися? Випередили тебе, рідний. (Розгрібає папери). Випередили. (Знаходить блокнот у шкіряній палітурці). Ось він, рідний! Давненько я хотіла заглянути у твоє всезнаюче нутро! Давненько... (Перегортає сторінки). Яка принада! Цікаво, звідкіля у нечистих на руку людей така пристрасть до обліку? (Перевернувши чергову сторінку). От навіть як? Номери рахунків? (Дивиться в стелю).

А ти, виявляється, був набагато крутішим, ніж я собі уявляла! Один, два, три, чотири, п'ять, ні, п'ятий російський. Зовсім непогано. Мерзотник. Очевидно, у спокої мене тепер не залишать... (Повільно переглядає ще декілька сторінок). А це ще що за арифметика? Двадцять шостого, п'ятого, вісімдесят шостого, Лаптєв плюс М. дорівнює контракт з ООО "Юнона-комбі". Восьмого шостого. Фокін плюс М. (Втрачаючи контроль над собою). О, Боги! Який підлий! Він вів облік своїм зрадництвам! (Відкинувши блокнот убік і потрясаючи кулаками). Мерзотник! Ти чуєш мене?! Я знаю, твоя погана душа бродить десь поруч! Ти будеш горіти в пеклі, мерзотнику! Бог знав, хто ти є насправді, тому й не дав тобі дітей! Будь проклятий ти і весь твій ущербний рід! Амінь!

Не в силах стримати сльози, Маріанна падає на подушки, здригаючись усім тілом від ридань. Якийсь час лежить, зіщулившись клубком. Наплакавшись вдосталь, підводиться, бере блокнот і, кинувши його на стіл, на декілька секунд виходить із кімнати. Повернувшись із парою невеличких поліетиленових пакетів, пробує їх на герметичність, по черзі надуваючи їх ротом, вставляє їх один в другий, вкладає в них блокнот і, видавивши з пакетів все повітря, затягує горловину принесеним скотчем.

 

МАРІАННА. У банці з фарбою йому буде набагато затишніше.

 

Знову виходить із кімнати, а, повернувшись, швидко переносить папери і теки назад в сейф і закриває його.

 

МАРІАННА. Втім... (Відчиняє сейф, дістає з нього пакет із грошима). Це мій приз, Фімо. Ти ж не заперечуєш? (Сідає в крісло). А якщо мені поталанить і я розберуся з твоїми австрійськими та швейцарськими рахунками, я, можливо, замовлю тобі скромний пам'ятник приблизно з такою епітафією: "Тут спочиває справедливо убитий мерзотник з великої літери"... Ну, а якщо не поталанить, що ж, пробач, Фімо. Буде як у тій пісні: "І ніхто не дізнається, де могилка моя". В даному випадку, твоя. Адже ти своє життя побудував на презирстві до людей. Чому ж ці люди мають відчувати до тебе інші почуття? Ти не заслужив інших почуттів. Презирство завжди породжує презирство, помножене на ненависть, якщо зневажений тобою – твій раб. А я, як це і не огидно визнавати, була твоєю рабинею, Фімо. І, як тепер виявилося, була я нею з самого початку... Ти знав, що робив. (Кладе голову на спинку крісла, прикриває долонею очі).

Так тобі й треба, Маріанно. За гарне життя безталанному завжди приходиться платити власною гідністю...

 

Поволі кімнату починають заповнювати аритмічні удари людського серця. Вони доносяться здалеку, поступово наближаючись. На удари серця поступово накладається багатоголосся вулиці: шум машин, писк гальм, шматки музичних фраз, сміх, лемент перехожих, трелі міліцейських свистків. І удари серця, і багатоголосся вулиці, зрештою, заповнюють собою весь простір і, дійшовши по висхідній до найвищої межі, разом стихають. Повільно гасне світло. У тиші, що наступила, чутно кроки двох людей, що піднімаються по риплячих східцях та їх голоси.

 

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (Маріанни). Згодна, але ти ж знаєш, як я ставлюся до всіх цих ваших заходів. Я не народжена для ролі презентабельної дами на світських раутах. Я невиправна домосідка.

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС (Юхима). Я знаю, але сьогодні зовсім особливий випадок. Нас запросив сам Лаптєв.

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (Маріанни). Що?! (Двоє людей на східцях зупиняються).

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС (Юхима). Тихіше. Тут неймовірна чутність.

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (Маріанни). Але чому ти не сказав мені про це вдома? Ти ж знаєш, як я ставлюся до цього хтивого подагрика.

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС (Юхима). Саме тому й не сказав. Проте ти повинна зрозуміти: дуже багато питань, котрі стосуються мого просування по службі, збільшення моїх прямих, і, якщо вже відверто, побічних прибутків вирішуються безпосередньо Леонідом Максимовичем. Так що вже будь добра. Веди себе належним чином. І, до речі, це буде не раут, а скромна вечеря, на яку запрошені лише ми. Як говориться: вечеря на три персони.

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (Маріанни). А де ж його чергова законна дружина? Втекла?

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС (Юхима). Жартуєш. Від Лаптєва не тікають. Небезпечно для життя... Вони розлучилися. Не так давно. Пішли. Нас чекають.

           

 

Сцена друга

 

Квартира Лаптєва. Обід закінчено. Маріанна і Лаптєв сидять на канапі, потягуючи з крихітних філіжанок каву. Неабияк захмелілий Юхим, намагаючись зберегти вертикальне положення, сидить у глибокому кріслі. Проте через деякий час він підводиться і, вибачившись, виходить, похитуючись із боку в бік. Маріанна поривається піти слідом за чоловіком, але Лаптєв рішуче її зупиняє.

 

ЛАПТЄВ. Не варто тривожитися, Маріанно Андріївно. Нехай трохи подихає свіжим повітрям. Як його розібрало!

МАРІАННА (намагаючись все ж піднятися). Я повинна вибачитися перед вами… (Лаптєв все так само рішуче повертає її на місце).

ЛАПТЄВ (хтиво посміхаючись). Ви мені дійсно щось винні, але тільки не вибачення…

МАРІАННА (здивовано). Я вам? Ви жартуєте, шановний Леоніде Максимовичу. Вже я то точно нічого не винна.

ЛАПТЄВ. Смію запевнити вас у зворотному.

МАРІАННА. Аргументуйте.

ЛАПТЄВ. Що ж, будь ласка. Не так давно ваш дорогий чоловік був черговий раз допущений до розподілу матеріальних благ, шляхом укладення з деякою фірмою великого і, повірте мені, дуже вигідного контракту.

МАРІАННА. Але ж чиновникам його рангу не можна суміщати!

ЛАПТЄВ. Цілком правильно, Маріанно Андріївно, категорично. Знову ж, якщо дуже хочеться, то можна. Не може ж, насправді, Юхим Сергійович утримувати красуню дружину на одну, пробачте, міністерську зарплату?! Це ж навіть якось смішно. Тому, коли Юхим Сергійович звернувся до мене з проханням допомогти, я, ввійшовши в його положення, допоміг йому з контрактом. У обмін…

МАРІАННА (починає розуміти). У обмін на що?

ЛАПТЄВ (намагаючись взяти Баконіну за руку). У обмін на ваше прихильне відношення до мене…

МАРІАННА. Як це розуміти? Ви хочете сказати, що Юхим виміняв…

ЛАПТЄВ. Ну, навіщо ж так прямолінійно?! Ви мені дуже подобаєтеся… І вже досить давно…

МАРІАННА (закипаючи). Як на мене, вам подобаються всі! Дозвольте мені підвестися!

ЛАПТЄВ. А от ображати себе я вам не дозволяю, оскільки в даний момент ви для мене є тієї платою, яку я одержав замість наданої послуги. І ви мені обіцяні на цей вечір! Ясно? (Намагається обійняти Баконіну).

МАРІАННА (звільняючись із його чіпких обіймів). Я зараз же гукну чоловіка! Ви, старий негідник! Що ви собі дозволяєте?! Хто дав вам право?!

ЛАПТЄВ. Можливо я й старий, як ви висловилися, негідник, але я ніколи не підкладав своїх дружин під потрібних мені людей! Так, (різко) ти можеш піти… Двері відкриті, але через час ти приповзеш до мене на пузі, благаючи мене затягнути тебе до себе в постіль! Але тоді я можу не захотіти… До речі, про твого чоловіка… Він, напевно, вже прийняв ванну і тепер, скиглячи, чекає твого приходу і намагається хоч щось придумати в своє виправдання.

МАРІАННА. Ви брешете! (Лаптєв, діставши з кишені піджака стільниковий телефон, набирає номер). Кому ви дзвоните?

ЛАПТЄВ. Твоєму чоловіку. Будеш з ним говорити?

МАРІАННА (підводиться з канапи, підходить до столу, наливає собі повний келих коньяку і залпом його випиває). Ні… (Розбиває келих об підлогу). Вже не хочу.

 

 

Сцена третя

 

Квартира Баконіних. Юхим, переодягнувшись у дорогий атласний халат, з цікавістю перегортає "Плейбой".

Заходить Маріанна. Кинувши похмурий погляд на чоловіка, що захопився журналом, вона, секунду зачекавши, рішуче підходить до канапи і, не промовивши жодного слова, відважує Юхиму важкого ляпаса.

 

Ю. БАКОНІН (зірвавшись на ноги). Ти чого, дурепо! Мене ніхто не сміє бити! Я...

МАРІАННА (скидаючи плащ прямо на підлогу). А мене ніхто не сміє продавати. (Йде до спальні).

Ю. БАКОНІН. Про що це ти? Я не розумію… Так, звичайно, я винуватий. Перебрав. Сам не знаю, яким чином опинився вдома. Пробач. З ким не буває!

МАРІАННА (виходить зі спальні в халаті). І це все, що ти можеш мені сказати з приводу вашої з Лаптєвим домовленості?! Послухай, Юхиме, ти хоч уявляєш собі, що ти сьогодні зробив?! Ти мене елементарно продав, немов записний сутенер повію! Як останню шльондру!

Ю. БАКОНІН. Зачекай, зачекай… Про яку угоду з Лаптєвим ти говориш? Не було ніякої угоди! Ми були в гостях у потрібної нам людини. Так, я напився. Залишив тебе одну. Пробач. Ні, зачекай! Що значить: як останню шльондру?! Ти що, переспала з Лаптєвим?! Скористалася моєю відсутністю…

МАРІАННА (хапаючи зі столу важку вазу). Раджу тобі зупинитися, негіднику…

Ю. БАКОНІН. Гаразд, гаразд… Постав, будь ласка, вазу на місце. Він що, взяв тебе силою?

МАРІАННА (ніби прокинувшись). Силою? Силою… (Ставить вазу на стіл). Силою… (Підходить до вікна, довго мовчить, нервово перебираючи пояс халата). Це що ж виходить? Я ж і винувата?

Ю. БАКОНІН (явно відчуваючи свою перевагу). Так я не почув! Він взяв тебе силою? Чи полюбовно домовилися?

МАРІАННА. Гарний у нас початок сімейного життя виходить… На шостому місяці безхмарного щастя все полетіло в тартарари… (Баконін сідає на канапу). І саме образливе в цій справі те, що ти все вірно розрахував… Стопроцентне влучення! А я, дурепа, вийшовши заміж за тебе, наївно думала, що Бог почув мої молитви й послав мені того єдиного у світі.

Ю. БАКОНІН. І точно, дурепа. Любові, як ти вже, напевно, здогадалася, немає. Є тверезий розрахунок і діловий підхід. І все. І твій жалюгідний вигляд говорить про те, що я правий.

МАРІАННА (широко розкривши очі). Ти хочеш сказати…

Ю. БАКОНІН. Не хочу сказати, а вже сказав! Діловий підхід. Так, згодний, я – цинік. Цілком припускаю, що той же Лаптєв нехтує мною і десь він, звичайно, правий. Але… Любов, дорога моя, за всіх часів була відмінним і дуже ходовим товаром. Так було завжди і так буде завжди. Поки існують люди, у яких є що продати, любов буде служити платіжним засобом людям, котрі бажають його придбати.

МАРІАННА (охопивши голову руками). Боже мій! Я – платіжний засіб!

Ю. БАКОНІН. Тільки не треба істерик. Я переситився ними, тягнучи злидарське існування з моєю першою дружиною в мерзенній Тюмені! Вона сатаніла від моєї стабільної фінансової неспроможності і у зв'язку з цим через день закочувала мені грандіозні скандали з обов'язковим биттям посуду. А ще вона обіцяла повіситися. І повісилася… На шиї більш успішного очільника будівельного тресту.

А ось ти, Маріанно, не повісишся після сьогоднішнього. І не викинешся у вікно. Сказати чому? Тому, що ти не хочеш знову туди, (Показує пальцем на підлогу). на соціальне дно, з якого я тебе підняв на поверхню півроку тому. Ти нізащо не повернешся у свою однокімнатну хрущовку, з вікна якої відчиняється чудовий вид на смітник, тебе починає трусити від однієї лише думки про те, що твоїй дочці може щось перешкодити продовжити навчання в Оксфорді, тобі стали звичними підношення ходоків, котрі жадають одержати позапланову аудієнцію зі мною, ти поріднилася з хутрами, діамантами, масажними та косметичними салонами для небідних, ти в захопленні від святого неробства на доглянутій обслугою дачі, і вважаєш добрим тоном щомісяця наїжджати в Париж за дорогим ганчір’ям. Але за все, дорога, потрібно платити...

МАРІАННА. Як мерзенно!

Ю. БАКОНІН. Мерзенно що? Сплата рахунків? Пробач, рідна, але це нормально, оскільки споживання тих чи інших благ повинно відповідати зусиллям, витраченим на їхнє досягнення. Це, звичайно, в ідеалі. В реальному житті все завжди трошки по-іншому. І в остаточному підсумку залежить від удачі. Тобі, приміром, дуже повезло. Ти до бісиків гарна і, як це модно зараз висловлюватися, фантастично сексуальна. Так що ось тобі моя порада, Маріанно, стався до всього по-філософськи. Як говорили древні: "Гомінес ратіо дукат", що в перекладі з латині звучить приблизно так: розум править людьми... Вловила? Розум, але не почуття. Почуття – це в кіно. У житті ж досить складно вершити справи з хеппі ендом в кінці, покладаючись винятково на любов. (Дивиться на годинника). Пішли спати, мій золотий ключику...

 

Сцена четверта

 

Полудень того ж дня. Квартира Баконіних. Входять Маріанна і слідчий Бурков.

 

БУРКОВ. Ну, от я вас і доставив. Цілою та не ушкодженою. Признаюся, у морзі я трохи перехвилювався за вас.

МАРІАННА (знімаючи плащ). Дякую, я дійсно почувала себе в морзі не дуже добре. Упізнання – заняття для людей зі стальними нервами. Дивно все таки… Такий крихітний отвір, а людини немає…

БУРКОВ. Крихітний… крихітний, проте, куля, що вразила вашого чоловіка, в буквальному розумінні пошаткувала, даруйте за вислів, його серце!

МАРІАННА (підійшовши до бару). Вип'єте, Юрію Юрійовичу?

БУРКОВ. Ні, що ви! Мене ще сьогодні в департаменті з доповіддю чекають. На пенсію завчасно не хочу.

МАРІАННА. Як скажете. До речі, про департамент. Ви зумисне ввели мене в оману вчора? Чи не так?

БУРКОВ. Що ви маєте на увазі?

МАРІАННА. Місце вашої служби, Юрію Юрійовичу. Вся справа в тому, що у мене феноменальна, скажу без удаваної скромності, пам'ять на обличчя. Отож, ви були замічені мною на прийомі у пана Синіцина, а до пана Синіцина старші слідчі, тобто районними, не зможуть потрапити навіть у самих сміливих своїх снах.

БУРКОВ (помітно напружившись). А ви, насправді, спостережливі, Маріанно Андріївно. Я дійсно служу в іншому місці.

МАРІАННА. Мені відомо це місце. Я ще вчора навела про вас довідки, шановний Юрію Юрійовичу. І в цьому зв'язку, якщо можна, питання: навіщо потрібно було пропонувати мені явно неїстівний продукт? Гадаєте, я настільки легковірна, щоб не розрахувати на якому рівні буде проводитися розслідування вбивства мого чоловіка?

БУРКОВ. Розумієте, Маріанно Андріївно, все, чим займався ваш покійний чоловік, являє собою державну таємницю. Могли, приміром, залишитися якісь записи конфіденційного характеру, інші документи, котрі не повинні були потрапити в руки оперативника середньої руки. З цієї причини я, власне, і тут. Але, з іншого боку, так вирішили на самому верху, смерть вашого чоловіка і пов'язане з нею розслідування не повинні спровокувати широкий суспільний резонанс.

МАРІАННА. Тобто?

БУРКОВ. В цілому, установка така: побутове убивство рядового громадянина. Втім, можна й пофантазувати. Інгу Ликову ми вчора вже затримали. Одна стаття їй уже світить: розкрадання особистого майна.

МАРІАННА (здивовано). Так вам зверху спустили мотив убивства?! Господи! Де я живу?!

БУРКОВ. Саме там і живете. Я повторюю: високе начальство не має наміру висвітлювати хід розслідування. Похорони будуть скромними. І не дивіться на мене такими очима! Так треба.

МАРІАННА. Цікаво у нас виходить. Пристрілять злодія в законі, так його пів міста ховає, біля труни ледве не перші особи держави, скорботно стиснувши губи, не каючись, утирають скупу чиновницьку сльозу, слинявлять вдову, говорять гарні слова...

БУРКОВ. Ми живемо в перехідний період. Америка пережила подібне в далеких тридцятих, ми ж, йдучи як завжди своїм шляхом, переживаємо цей період зараз, акурат наприкінці двадцятого сторіччя. Проте все це проза, шановна Маріанно Андріївно. Юхим Сергійович не залишиться не відомщеним. Вбивцю ми, безумовно, знайдемо. Я вам це обіцяю.

МАРІАННА. А якщо не знайдете? Дотепер, наскільки мені відомо, успіхів у цій області в органів правопорядку не спостерігалося!

БУРКОВ. Повинний зауважити, що такій розумній жінці, якою ви, безсумнівно, є, цілком необов’язково сприймати лемент наших деяких кричущих видань, як істину в останній інстанції. Замовні убивства розкриваються. Скажу вам більше. Багато, дуже багато убивств розкриті достатньо давно. Але… В більшості, я повторюю, в більшості випадків за цими убивствами стоять такі люди, при згадці яких у багатьох слідчих, що ведуть ту чи іншу справу, геть чисто відпадає бажання жити в цій країні.

МАРІАННА. Але за убивством мого чоловіка теж можуть стояти недоторкані!

БУРКОВ. Навряд чи…

МАРІАННА. Що так? Ранг не той?

БУРКОВ. Випадок не той. Вашого чоловіка убили сторонні люди.

МАРІАННА. Звідкіля така впевненість? Ви щось не договорюєте?

БУРКОВ. Саму крихту. Відповім вам, з вашого дозволу, езопівською мовою: В міліючій криниці ланцюг не вкорочують.

МАРІАННА (підійшовши до вікна). Ось навіть як… Що ж, вам видніше. У вас все?

БУРКОВ. Якщо можна, під завісу, одне питання.

МАРІАННА. Так. Звісно.

БУРКОВ (витримавши паузу). Е-е-е-е… Питання не протокольного характеру. Ви… Ви, Маріанно Андріївно, вже встигли ознайомитися з вмістом сейфу? Ви можете, звичайно, не відповідати.

МАРІАННА (пильно подивившись Буркову в очі). Чому ж. Я відповім. Я відчиняла сейф, але не ознайомлювалася з його вмістом. Мене, чесно кажучи, цікавили тільки гроші. Пробачте за відвертість.

БУРКОВ (полегшено зітхнувши). О, ні! Це ви мене пробачте.

МАРІАННА. Вам би хотілося глянути на папери? (Знімає картину, що прикриває сейф, зі стіни).

БУРКОВ. З вашого дозволу.

МАРІАННА (навмисно повільно набираючи код). Ви можете взяти всі ці теки з собою.

БУРКОВ (нервово ковтнувши слину). Я напишу вам розписку. (Баконіна відчиняє сейф і відходить у бік).

МАРІАННА. Піду знайду вам невеличку валізу.

 

 Маріанна виходить. Бурков майже бігом кидається до сейфа, гарячково, ніби боячись, що Маріанна передумає, дістає із сейфа теки й складає їх на стіл. До моменту повернення хазяйки в кімнату, сейф уже порожній.

 

МАРІАННА. А ви спритний! (Подає слідчому валізу).

БУРКОВ. Служба така, шановна Маріанно Андріївно. Не встигнеш ти – встигнуть тебе! (Кладе розкриту валізу на стіл і вкладає туди папери). Вдома перегляну.

МАРІАННА. Вдома? Вам сплачують понаднормово?

БУРКОВ. Мені сплачують.

МАРІАННА. А що буде з тією дівкою? Ви ж серйозно не вважаєте, що вона застрелила Юхима?

БУРКОВ (закриваючи валізу). Не думаю. Але й випускати її не збираюся. Красти гроші в ще не остиглого коханця, прошу пробачити, подвійний гріх. А стріляла, звичайно, не вона. Стріляли он із того будинку, (Підходить до вікна). що напроти, або ж он з-за тих гаражів. Вони саме на пагорку гніздяться. Рівень вашого поверху. І головне – стріляв не просто кілер, а суперкілер! Вперше в моїй практиці: з такої відстані і щоб прямо в серце! Фантастика!

МАРІАННА (теж підійшовши до вікна). Говорите, з того будинку стріляли? Тоді піймання злочинця дійсно можливе.

БУРКОВ (збираючись йти). Я ще не сказав про гаражі. Он ті. До речі, де я зможу знайти вас днів так через п'ять?

МАРІАННА (оглядаючись). Гадаю, на дачі. Я не можу залишатися в квартирі. Дух смерті оселився в цих стінах…

БУРКОВ. З вашого дозволу, я піду. Ще раз прийміть мої співчуття… Ми всі уболіваємо разом з вами. (Цілує їй руку). Я пишаюсь вашою мужністю і витримкою. До побачення.

 

Бурков швидко виходить.

 

МАРІАННА (провівши Буркова поглядом і влаштувавшись з ногами на канапі). До побачення, пане нишпорко. До побачення. А думка про гаражі цікава. Чи не правда, Юхиме? (Дивиться в стелю). Чув, що сказав спеціаліст? Не постріл, а фантастика! І то правда. Щоб з такої відстані і в яблучко, необхідно було фантастично, безмірно ненавидіти тебе... І безмірно бажати твоєї смерті... .Смерті... А може, це помилка, твоя смерть? І всі твої незліченні земні гріхи, тяжким вантажем ляжуть на плечі людини, котра вбила тебе? І ти, при житті брехливий і продажний, безсердечний і злочинний, ти порочний самець із перекрученою, з зачатками псування психікою, стоїш зараз біля воріт Раю, переодягнувшись в одяг мученика?

Невже таке можливо? Не убий... Не судіть і не судимі будете... Полюби ближнього свого... Чи мають усі ці постулати сенс при такому розкладі? Здається, що ні. Втоптана в бруд людина, піднявшись, безперечно захоче проробити те ж саме зі своїм кривдником. І навіть вб'є його, якщо того зажадає ображена душа! Ні, всі ці правильні закони не про нас. Щоб дотримуватись їх, потрібно бути або святим, або ж божевільним. Нормальній же людині властиво захищатися.

 

І знову важкі удари серця заповнюють простір сцени. Повільно гасне світло і в темряві, що наступила, в дійсність вривається далекий гуркіт минулої грози, рідкі нестрункі краплі дощу, наполегливі дзвінки телефону.

 

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (Маріанни). Я слухаю.

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС (Юхима). (роздратовано). Ну, нарешті! Я дзвоню вже протягом цілої години!

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (Маріанни). Я спала.

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС (Юхима). Від праці праведної стомилася?

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (Маріанни). Будеш ображати мене, Баконін, кину слухавку. Мені до смерті набридли твої причіпки.

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС (Юхима). Гаразд, замнемо. У мене до тебе прохання.

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (Маріанни). Ти, Баконін, загубив почуття реальності! Я не підстилка для твоїх високопоставлених начальників! Ти думаєш, що після випадку з Лаптєвим можеш торгувати мною як тобі заманеться? Не вийде! У труні я бачила твоїх тлустих імпотентів! У труні!

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС (Юхима). Легше на поворотах, дорогенька. У труні не так вже й добре, як тобі здається.

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (Маріанни). Ти мені погрожуєш?

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС (Юхима). Я, поки що попереджаю. У мене є деякі зобов'язання перед потрібними мені людьми, і я не маю наміру вислуховувати тут від тебе позбавлені всякої логіки та здорового глузду слова! Ми робимо одну справу. Зрештою, я не маю наміру створювати воістину царські умови партнеру, котрий не бажає чесно відпрацьовувати свою частку! Ще один твій безглуздий вчинок і ти опинишся там, звідкіля прийшла, у цьому благодатному світі достатку – на смітнику! Або… у ще більш темному місці.

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (Маріанни). Хто буде цього разу?

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС (Юхима). От так би й одразу. Швиденько причепурися і через півгодини чекай у гості Фокіна. З цим у тебе не буде проблем. У нього з органів, що працюють більш-менш терпимо, залишилися тільки шлунок, дупа і очі. А ще, якщо не нап'ється до калюжі у постелі, може зв'язати декілька слів, не обтяжуючи себе при цьому знанням літературної мови.

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (Маріанни). О, боги! Яка гидота!

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС (Юхима). В саму точку, люба. Але така сувора селяві. Досить часто гарне життя пов’язане з певними незручностями. До речі, ти ґрунтовно відмиєшся від липких лап цього старця вже прямо в середу. Я вчора придбав для тебе тижневий тур до Португалії.

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (Маріанни). Я одна не поїду.

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС (Юхима). З тобою полетить Гліб. Я вчора знову прийняв його на службу на прохання Саричева. Але мені він не потрібний. З завтрашнього дня Гліб твій особистий охоронець. Ти задоволена? Звичайно, задоволена! Ви з ним прекрасно ладнали. Документи, квитки і все інше привезе Гліб. Бажаю добре відпочити. До зустрічі через тиждень. (На тому кінці проводу кладуть трубку).

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (Маріанни). До зустрічі, негіднику... Іудо...

 

 

Сцена п’ята

 

Дача Баконіна. Великий зі смаком обставлений хол. У холі Маріанна та Клавдія Іванівна. Маріанна, сидячи перед мольбертом, захоплено пише альтанку, рясно повиту виноградом. Клавдія Іванівна, поливши квіти, котрими щільно заставлене підвіконня, стомлено сідає в глибоке крісло.

 

ЧЕРНІКОВА. Ой, втомилася! Правду люди говорять: домашня робота кінця не має… (Стишує голос). Не хотіла при Глібові говорити.

МАРІАННА (не відриваючись від роботи). Я слухаю.

ЧЕРНІКОВА. Очевидно, у вашій міській квартирі побували гості незвані.

МАРІАННА (відклавши пензель). Вони влаштували погром? Потрібно було відразу ж подзвонити мені.

ЧЕРНІКОВА. Я б і подзвонила, якби це було пограбування! Але ж пограбування то й не було! Двері, я так розумію, відчинили нормально, ключем. І не взяли, як на мене, нічого, але щось шукали, це точно. Навіть у змивний бачок лазили – кришку на місце не поставили. Поспішали. Але по великому рахунку – спрацювали досить чисто.

МАРІАННА. Ці хлопці вміють працювати чисто. Їм за це добре сплачують. (Сама собі). Певне, пана Буркова теки з сейфа Баконіна мало цікавлять.

ЧЕРНІКОВА. Про що це ви, Маріанно Андріївно?

МАРІАННА (схаменувшись). Та так… Ні про що… Подумалося вголос. Тільки й усього.

 

Заходить розпашіла Діна. Вона в шортиках, оторочених знизу, та коротенькій маєчці. На голові крислатий солом'яний капелюх.

 

ДІНА (падаючи на канапу). Ху-у-у… Спека! Замотав мене, мамо, твій Гліб! У цієї людини замість серця гумовий еспандер!

МАРІАННА. Але ти ж сама вмовила Гліба проводити з тобою заняття по самообороні! Без праці…

ДІНА. Знаємо! Відростають нігті й борода! Але я ж не просила робити з мене культуристку! Уявляєш?! Шістдесят віджимань і вісімдесят присідань протягом двадцятьох хвилин! А прийомчики коли?!

 

Заходить Гліб.

 

ГЛІБ. Будеш вередувати – ніколи! Про які прийомчики може йти мова, якщо ти цілком сира?!

ДІНА. А якою я повинна бути? Вареною? Я, до твого відома, дівчина, а не Клод Вандам! Мені м’язи ні до чого.

ГЛІБ. Від сорока віджимань фігура не зіпсується, а от користь буде точно. Приїдеш у свій Оксфорд самою крутою герл.

ДІНА. Мені важко. Я тендітна. І не сорок віджимань, а шістдесят!

МАРІАННА. Ти ледача.

ДІНА. Ну чому ж? Потрібно було за півроку вивчити англійську – я вивчила. Потрібно було здати екстерном за одинадцятий клас – здала! А ти обзиваєшся ледачою! Несправедливо, матусю. Твоя дитина, між іншим, одна з кращих на факультеті міжнародного права. Пишайся.

МАРІАННА. Пишаюся. Що ж мені залишається ще робити? (До Буслаєва). Гліб, я можу попросити тебе про одну послугу?

ГЛІБ. Завжди готовий.

МАРІАННА. Дякую. Візьми, будь ласка, машину й відвези Клавдію Іванівну до мене на квартиру. (До Чернікової). Там у мене під ванною повинні бути дві великих банки білил. Вони мені терміново знадобилися.

ГЛІБ. Маріанно Андріївно, навіщо ж їхати в місто? Я зараз миттю у місцевий магазин змотаюся і куплю! Тут буквально сто метрів.

МАРІАННА. Виключено. Мені потрібні саме ті білила. Це, по-перше, а по-друге, Клавдії Іванівні потрібно терміново полити мою улюблену пальму. Подивися, яка спека!

ГЛІБ (знизавши плечима). Як скажете, Маріанно Андріївно. (До Чернікової). Поїхали, Клавдіє Іванівно. Ех, покатаю! З вітерцем!

ЧЕРНІКОВА. Я з тобою боюся їздити. Ти потенційний самогубець!

ДІНА (плескаючи в долоні). Ой як здорово! І я з вами! Можна? Я люблю їзду з вітерцем.

МАРІАННА. Та вже чутки випереджають вас... І про твої мотоциклетні вилазки знає, напевно, вся Англія. І чому тебе не позбавлять водійського посвідчення?

ДІНА. Тому, що я не порушую правил. Їзда на одному колесі не заборонена. Тим більше в нічний час.

МАРІАННА. Гаразд, їдьте.

ГЛІБ. Ми миттю.

 

Всі троє виходять.

 

МАРІАННА. Чекаю. (Провівши їхнім поглядом, піднімається і, не поспішаючи, підходить до книжкових полиць). Граєтеся з вогнем, пане слідчий. Вам не убивця Юхима потрібний, а його блокнот. Рахунки, грошики... Але грошики і мені потрібні. Я їх заробила. (Знімає з полки декілька книг. За книгами виявляється невеличка ніша. Баконіна дістає з ніші досить товсту теку, виставляє книги на місце й сідає в крісло). Це теж необхідно добре заховати. А то, чого доброго, пан Бурков учинить негласний обшук і тут... (Відчиняє теку). А мені не хотілося б втрачати такі докази. (Дістає одну з фотографій). Яка гидота! Дивися, Юхиме, з якими тварюками я повинна була спати! (Дістає ще одну фотографію). Один кращий за іншого! Високопоставлені виродки! (Кидає фотографії в теку, кладе голову на спинку крісла).

Але ж як таке могло статися? Як таке могло взагалі статися… зі мною?! Звірячий жах перед злиднями? Жалюгідним і бляклим існуванням? Напевно. Часом не жаль і волосся, аби позбутися вошей... Ти був правий, Юхиме, говорячи про те, що я більше ніколи не буду бідною. Проте, ти тоді не сказав мені про те, що я ніколи більше не буду щасливою. Мені здається, я б ще подумала, перш, ніж сказати тобі "так". Втім... Втім, чи варто себе обманювати? Продавалася гарна лялька, а ти, Юхиме, її купив. Все просто, як дихати. І використовував згодом цю ляльку так, як вважав потрібним і необхідним. Саме кумедне в цій справі те, що мені цілком не соромно! Мене затискали у своїх немічних обіймах напівзотлілі старці, а мені не соромно! Що це?! Природна реакція розтоптаної душі чи результат її відсутності? І взагалі, з яких компонентів я складаюся? Невже тільки з ось цього гарного тіла? Адже говорять: душа болить... А в мене нічого не болить. І не боліло... Була образа і злість. Потім образа пройшла, розсмокталася, а злість залишилася. Адже злість також повинна десь жити? Ні-і-і... Душа, вона, звичайно, є... Просто, якось налякавшись неправди, що оточувала всіх нас, вона, зіщулившись у клубок, оселилася, до пори до часу, в самому затишному кутку серця... І чекає свого часу... А чи буде він, цей час? Хто знає... У долі-лиходійки свій сценарій...

Можливо, зараз, коли твоє місце, Юхиме, стало вакантним, мені повезе? З'явиться в моєму житті людина, котра не буде продавати мене іншим, а буде любити мене сама? Скажеш, так не буває? Чи я не заслужила? Жартуєш! Цю чашу я випила до дна... До останньої краплі... Так, я зламалася! Я не могла дозволити собі розкіш відмовитися від усього, що я одержала, вийшовши за тебе заміж! Не змогла! І це купання в бруді, це фантастичне приниження стало можливим лише тому, що я занадто довго була бідною! Нескінченно довго! Так довго, що один лише спогад про те, минуле життя, кидало мене в шок! А моя дитина? Моя Діна? Чим обернулося б для неї моє падіння з соціального Олімпу? Крахом надій? Панеллю? Наркотиками? І в остаточному підсумку повною деградацією особистості? Чи могла я допустити подібне? Зрозуміло, ні. А від бруду, що приліпився до мене, я згодом відмиюся... (Закриває теку, зважує її в руці). І ви всі мені в цьому допоможете, добродії.

Цікаво, що станеться, коли я надрукую всі ці ваші голі сідниці та свинячі животи в якому-небудь скандальному виданні? Обвалиться небо? Цілком можливо. І вже, напевно, пристойний шматок неба пристукне й мене. Ці хлопці знайдуть мене навіть на самому відокремленому і безлюдному атолі... (Підводиться). Куди ж вас заховати? (Декілька секунд міркує). І то вірно. Під собачою будкою шукати не стануть.

 

Швидко виходить. Дзвонить телефон. Він дзвонить довго, наполегливо. Через який час у хол вбігає захекана хазяйка і хапає трубку.

 

МАРІАННА. Баконіна слухає! Здрастуйте, Юрію Юрійовичу. Як настрій? Дякую. Вже нічого. Поступово приходжу в норму. Так. Є новини в справі Юхима? Що ви говорите?! Інга призналася?! Але ви ж говорили, ні, ви стверджували, що стріляли знадвору? Що значить, так треба? Поговорити? А про що ви хочете поговорити? Ну, ну, гаразд. Приїжджайте. Правда, у мене дуже мало часу. Н-і-і-і... Я пишу картину. Так. Дуже заспокоює і приводить думки в порядок. Гаразд, чекаю. (Повільно кладе трубку). Щось то тут не так, пане слідчий... Щось то тут не так... Інга на себе наговорює, а він говорить: так треба... Кому треба? Чи не на мене, часом, він свої сіті готує?

 

Підходить до мольберта, довго дивиться на полотно. Тяжко зітхнувши, рішуче сідає і приймається за роботу.

 

МАРІАННА. Цікаво, які заходи впливу застосовують до підозрюваних лицарі кийка та наручників, щоб домогтися наговору? Бачиш, Юхиме, як твої друзі обійшлися з твоєю ж шльондрою? Мабуть, дізнання з пристрастю дещо відрізняється від сексу, присмаченого черговою дозою морфію... Як бачиш, я знайшла твою схованку. Сто двадцять ампул, як одна копієчка, і дуже цікаві папери... А я, дурепа, дивувалася: це ж скільки потрібно було всякого добра у рідної держави вкрасти, щоб стати власником чотирьох рахунків в солідних європейських банках?! А, виявляється, нічого в держави красти й не треба. Гроші у вигляді ампул із морфієм і пластикових пакетів з кокаїном легко і вишукано просочувалися крізь суворі й непідкупні митні заслони за помахом дипкур’єрської чарівної палички і відразу перетворювалися в гарне життя для одних і в пекельний ланцюжок: кайф-ломка-смерть для інших. Тобі ж, Фімо, хотілося і гарного життя, і кайфу одночасно. У тій кімнаті, в якій ти відлежувався зі своїми дівицями, я знайшла цілі поклади використаних шприців... (Чути голос Буркова: "Маріанно Андріївно! Ви вдома?"). Він що, дзвонив із найближчого автомата? (Голосно). Так! Проходите, я в холі!

 

Маріанна витирає фартухом руки. Заходить Бурков.

 

БУРКОВ. Здрастуйте, Маріанно Андріївно! Прошу мене пробачити за вторгнення, але у мене знову виникло декілька питань.

МАРІАННА. Звичайно, Юрію Юрійовичу. (Подає йому руку). Здрастуйте ще раз. Сідайте. Що у вас цього разу? Я так розумію, ви вирішили спустити справу Юхима на гальмах? Громадськість заковтне наживку в особі ні в чому невинної Інги, а далі тиша?

БУРКОВ (дуже здивовано). Не думав, що ви будете наполягати на продовженні розслідування!

МАРІАННА (різко). Що ви маєте на увазі?! Ви хочете сказати, що я не зацікавлена в тому, щоб був спійманий убивця? Ви забуваєтеся!

БУРКОВ (з досадою в голосі). Я так не думав, шановна Маріанно Андріївно. Просто мені показалося, що ви неадекватно сприйняли все, що трапилося з вами.

МАРІАННА. Ви пропонуєте мені щодня посипати голову попелом і просити у Господа якнайшвидшої зустрічі з коханим, котрий так раптово зник? Ну, вже ні! Юхим не заслужив доброї пам'яті… Все, що я можу зробити для нього, так це скоріше забути його!

БУРКОВ (насторожено). Що так?

МАРІАННА. А якій дружині сподобається чоловік розпусник і наркоман? І не дивіться на мене, будь ласка, такими очима! Можна подумати, що у ФСБ про це не знали! До речі, я отут нещодавно знайшла цілий скарб морфію і досить цікаві папери. Хочете глянути? Зачекайте хвилину.

 

Маріанна швидко виходить із холу і так само швидко повертається з великим кейсом.

 

МАРІАННА. Ось, дивіться. (Кладе кейс на стіл, відчиняє замки, подає Буркову папери). Тут сто двадцять ампул. Скільки це буде в грошах? (Бурков бере папери, побіжно читає, заглядає в кейс, знову читає). Ну, як, вражає? І після цього я повинна була запухнути від горя та сліз? А які прізвища в паперах фігурують?! Хто. Скільки. Кримінальники!

БУРКОВ (прокашлявшись). Ви це нікому, сподіваюся, не показували?

МАРІАННА. А навіщо? Виручити трохи грошей? Не потрібні мені ось такі гроші. Від них смердить. А ви можете спробувати, якщо не гидуєте. Я вам дарую і цей кейс, і ці папери. При розумному підході до справи, з цими паперами можна пробитися на самий верх. Ви, до речі, гарний стратег?

БУРКОВ (досить вовкуватим тоном). Я непоганий тактик. Хочете відверто?

МАРІАННА. Дивлячись що ви хочете мені сказати.

БУРКОВ. Вам не варто було показувати мені цю бомбу.

МАРІАННА. Чому? Я повинна була сховати від правосуддя ці кричущі факти беззаконня?

БУРКОВ (підійшовши до вікна). Ну, по-перше, з чого це ви взяли, що я і є та сама людина, що спить і бачить, коли всі ці хлопці, що значаться у списках, опиняться за ґратами?

МАРІАННА. У вас відповідна зовнішність.

БУРКОВ. Зовнішність буває оманливою. По-друге, чому придумавши цей тактичний хід із передачею мені ампул і паперів, ви вважаєте, що ваше ім'я не спливе у процесі експлуатації мною цих доказів? Спливе обов'язково. Ваше ім'я не може не спливти. Діалектика. Ці хлопці достатньо розумні для того, щоб зрозуміти, звідкіля в мене бомба. Так що, дорога Маріанно Андріївно, це ваш перший серйозний прокол.

МАРІАННА. Тоді давайте так: я вам нічого не показувала.

БУРКОВ. Не згодний. Так справи не робляться. Нехай кейс і папери, раз вже ви мені їх подарували, побудуть у мене. У якості гаранта вашого доброго відношення до мене.

МАРІАННА. Ви гадаєте, що мене можна залякати? Невже ви опуститеся до примітивного шантажу?

БУРКОВ. На жаль, шановна Маріанно Андріївно, у теках вашого чоловіка, котрі ви люб'язно передали мені на другий день після вбивства, я не знайшов деяких дуже важливих паперів.

МАРІАННА. А чому ви вважаєте, що вони, ці папери, находилися в сейфі?

БУРКОВ. Я впевнений.

МАРІАННА. А чи не хочете ви сказати, що їх взяла я? Я ж вам пояснила: мене цікавили тільки гроші! Вони були в пакеті.

БУРКОВ. Багато?

МАРІАННА. А ось це вже не ваша справа! Я взагалі могла не віддавати вам нічого. Ні тоді, ні тепер! Невже не зрозуміло?

БУРКОВ. У вас були на те свої причини. До речі, (Дістає з кишені магнітофонну касету). я передзвонював зі своєї машини в офіс і був здивований, порівнявши обидві касети. Запис на моїй касеті вийшов не такий дзвінкий, як на вашій. У вас в машині особлива акустика?

МАРІАННА (з кам'яним виразом обличчя). Звичайна. (Бере з рук слідчого касету). Цікаво буде послухати.

БУРКОВ. Саме так. І ще. Ви не повірите, але той хлопець, через якого ви тоді потрапили в затор, розповідав на допиті, що якась громадянка, котра наштовхнула його на цей протиправний вчинок, не вагаючись, виклала п'ятсот доларів відразу ж після закінчення акції і безвісти зникла в задушливій пелені кіптяви міських вулиць.

МАРІАННА. Ну й навіщо ж їй це було потрібно?

БУРКОВ. Не знаю. Може, з головою не все в порядку, а, може, не хотіла, щоб хтось вчасно потрапив додому. Та мало які думки в людей з'являються час від часу.

МАРІАННА. Ну, гаразд. Бог з нею, з цією громадянкою та автомобільним затором. Яку чи які папери ви розраховували виявити в мого покійного чоловіка? Може, я зможу допомогти?

БУРКОВ. Я не виявив записної книжки вашого чоловіка.

МАРІАННА. Це така в чорній обгортці?

БУРКОВ. Можливо. Я знаю про існування блокнота з номерами рахунків вашого чоловіка в іноземних банках.

МАРІАННА. Хіба мій чоловік не мав права мати рахунки за кордоном? Не смішіть мене! Чи, може, це не його гроші? Пам'ятається мені, ви, беручи в мене папери, щось тлумачили про державну таємницю. Так що спільного між закордонними рахунками мого чоловіка і державною таємницею? Якщо ці рахунки існують насправді, в чому я дуже сумніваюся, вони в першу чергу повинні цікавити мене, але не вас. Знову ж: якщо рахунки дійсно існують, і гроші, що лежать на них, не Баконіна, то не простіше було б звернутися з запитаннями до панів, прізвища котрих ви щойно прочитали от у цих паперах? Я так думаю: і ці добродії, і мій чоловік – одна команда.

БУРКОВ. Мені потрібний блокнот.

МАРІАННА. Ви мені не відповіли, пане слідчий. Гроші на рахунках належать Баконіну чи ні?

БУРКОВ. Так. Це гроші вашого чоловіка.

МАРІАННА. Але ж тоді це мої гроші! Чому я повинна передавати номери рахунків вам? Юхим, на жаль, не залишив мені точних координат записної книжки, але тепер то, завдяки вам, я хоч знаю, що вона існує. А я вже, можете мені повірити, перерию тут все. Знайшла ж я наркотики! Дивишся, і записна книжка знайдеться…

БУРКОВ. Вам записна книжка Юхима Сергійовича ні до чого. Ви все одно не зможете скористатися його рахунками. Вам не дадуть цього зробити.

МАРІАННА. Здасте мене ось тим наркоділкам?

БУРКОВ. Ні, я не здам. Я продовжу розслідування і доб’юсь результату. Не думаю, що ви зрадієте, дізнавшись ім'я вбивці вашого чоловіка.

МАРІАННА (явно нервуючи). Ви мене страшенно заінтригували.

БУРКОВ. Радий це чути.

 

Чути голоси, сміх, у хол вбігає Діна. За нею швидко входить Гліб із двома банками фарби під пахвами. Зустрівшись поглядом із Бурковим, Гліб непомітно знизує плечима і, як ні в чому не бувало, вітається. Вітається й Діна.

 

БУРКОВ (піднімаючись). Здрастуйте, здрастуйте. (До Баконіної). Хто це чарівне створіння? Ваша дочка, якщо я не помиляюся?

МАРІАННА (теж піднімаючись). Не помиляєтеся. Діна, познайомся з паном Бурковим. Він займається розкриттям вбивства твого вітчима. (Бурков відрекомендовується).

БУРКОВ. А це, напевно, друг вашої дочки? (Подає Глібові руку). Бурков… Юрій Юрійович. (Киває у бік дівчини). Поздоровляю. У вас гарний смак.

МАРІАННА. Гліб Буслаєв – мій охоронець. Дивно, що ви не знайомі. Гліб приставлений до мене Саричевим ще при житті Баконіна. Ви, Юрію Юрійовичу, поклопочіться, будь ласка, щоб Гліба перекинули в інше місце. Мене охороняти не потрібно. В даний час я всього лише вдова колишнього, як говорили раніше, відповідального працівника… Нема чого витрачати народні гроші на мою охорону.

БУРКОВ (знітившись). Я, звичайно, передам Саричеву ваше прохання, але… На вашому місці я б не поспішав з відкликанням охорони. Час зараз тривожний, а в будинку одні жінки…

МАРІАННА. Гаразд. Я подумаю. Глібе, що ж ви стоїте посеред кімнати з цими банками? Давайте їх сюди. (Гліб ставить банки на підлогу поруч з мольбертом). Дякую, Глібе. Можете бути вільні. Діна, ти не бажаєш продовжити ваші з Глібом ігри? Ви ж сьогодні зовсім мало тренувалися. Пан Бурков вже йде, а я ще трохи попишу.

БУРКОВ (здивовано). Ви пишете ось цими білилами? (Показує рукою на банки).

МАРІАННА. Звичайно, ні. Хочу завтра дещо підфарбувати на другому поверсі. Рами. Двері.

ГЛІБ. Ну, от! Чи варто було за звичайною фарбою їхати аж на міську квартиру! Адже я подумав, що вам для живопису білила потрібні. До магазина сто метрів. (До Діни). Так ти готова? Тоді пішли.

 

Діна і Гліб виходять, попередньо попрощавшись із Бурковим.

 

МАРІАННА. У вас все, пане Бурков? Я хотіла б попрацювати, поки ще світло.

БУРКОВ (пильно подивившись на банки з фарбою). А ви, Маріанно Андріївно, виявляється, набагато розумніші, ніж я собі уявляв… Прошу пробачити за прямоту. Набагато розумніші. (Сміється). Ні, хто б міг подумати! Геніально!

МАРІАННА (з непроникним обличчям). Дякую за комплімент, Юрію Юрійовичу. Правда, я не зовсім розумію, з якого приводу така висока оцінка моїх розумових здібностей. Не хочете пояснити?

БУРКОВ. Ви знаєте з якого приводу. Сподіваюся, ви переглянете своє рішення. У записної книжки вашого покійного чоловіка дуже погана енергетика… Смертоносна…

МАРІАННА. Ви по сумісництву екстрасенс?

БУРКОВ. Я реаліст. До речі, нещодавно бачив вашого колишнього тренера з біатлону Івана Степановича Зудова. Пам'ятаєте такого? Передавав вам вітання і дуже вас хвалив. Говорить, стріляли ви в свій час чудово. Всього доброго. З вашого дозволу, я зателефоную вам післязавтра зранку. Можливо в мене на той час уже будуть достовірні дані про злочинця.

 

Бурков йде геть.

 

МАРІАННА (зачекавши декілька секунд, у сказі перекидає мольберт). Диявольська нишпорка! Я тебе, Бурков, теж недооцінила... Ти стаєш небезпечним! (Ніби опам’ятавшись, піднімає картину, установлює на старе місце мольберт). Що ж, давай зіграємо. Я жінка ризикова... І люта...

Кінець першої дії.

 

Друга дія

Сцена шоста

 

Дача Баконіна. Полудень того ж дня. Хол. На канапі, обхопивши коліна руками, мовчки сидить опухла від зліз Діна. Поруч лежить знайома нам тека з фотографіями.

Заходить Маріанна. Вона щойно повернулася з міста. Миттєво оцінивши ситуацію, Маріанна кидається до канапи й ховає розкидані фотографії в теку.

 

МАРІАННА (лиховісним тоном). Де ти це взяла? (Не отримавши відповіді, вона хапає дочку за волосся й з силою жбурляє її на підлогу). Я запитала. Де ти взяла цю теку? Ну!? (Перелякана на смерть Діна, лежачи на підлозі, інстинктивно прикриває голову руками). Так ти скажеш?!

ДІНА (хриплим від страху голосом). Біля будки Шейха.

 

Маріанна, у сказі пхнувши ногою стілець, швидко виходить із холу і вже через декілька секунд повертається без теки, але з пістолетом у руці. Побачивши матір із пістолетом, Діна взагалі втрачає спроможність якось реагувати на все, що твориться навколо, і втрачає свідомість.

Не звертаючи уваги на дочку, Маріанна рішуче направляється до виходу з холу на веранду. Роздається постріл, через декілька секунд ще один. Ще через секунду Маріанна повертається в хол і, поклавши пістолет на стіл, переносить дочку на канапу. Вбігає заспаний Гліб.

 

ГЛІБ. Щось трапилося?! Хто стріляв?!

МАРІАННА (різко). Я застрелила Шейха. Він ледве не розірвав Діну.

ГЛІБ. Боже мій! Такий смирний малий! Зачекайте, а… (Помічає на столі пістолет). А звідкіля у вас пістолет?

МАРІАННА. А ти думаєш, у мене його не повинно бути? Між іншим, ти повинний нас охороняти, а не відсипатися! Якби це був напад, вони б встигли грохнути й тебе. Супермен…

ГЛІБ. Прошу пробачення, але я всю ніч майже не спав.

МАРІАННА. Старі рани? До речі, зараз повинні подзвонити. Я виклопотала тобі нову посаду. Принаймні, так мені обіцяли.

ГЛІБ (розчаровано). Шкода. Я до вас вже звик.

МАРІАННА. Я до тебе теж звикла. (Намагається привести дочку до тями, легенько поплескуючи її по блідих щоках). Проте вчора ти мене здорово розчарував. Я маю на увазі сцену знайомства з власним начальником.

ГЛІБ (розгублено). Ви про Буркова? Але він не…

МАРІАННА. Послухай, Глібе… Адже я все про тебе знаю. Сьогодні я показала декому цікаві папери в обмін на повну інформацію про тебе. Пробач, але мені не подобаються хлопці, готові виконати свій обов’язок за будь яку ціну. Навіть якщо для цього їм потрібно буде вбити близьку людину. Такі люди мені огидні, оскільки від них несе мертвечиною. Вони – зомбі. Пробач.

ГЛІБ (понуривши голову). Даремне ви так, Маріанно Андріївно. Ніякий я не зомбі. Не приховую, я одержав у відношенні вас конкретні розпорядження. Але одна справа одержати…

МАРІАННА. То чи не хочеш ти сказати, що виконував завдання керівництва абияк?

ГЛІБ. У мене хороша школа, Маріанно Андріївно. Я вмію складати добротні звіти, у яких, крім води, нічого немає. Знаєте, адже мені й самому огидно те, чим я займаюся! В сім'ї, в якій я виховувався, мені були привиті зовсім інші моральні якості і принципи, ніж ті, якими я повинний керуватися в силу обставин зараз.

МАРІАННА. Тоді навіщо ти цим займаєшся? Епоха романтизації професії чекіста давно пройшла. (Завдяки зусиллям Баконіної Діна, нарешті, приходить до свідомості). А ти, дочко, виявилася набагато слабшою, ніж я думала. Глібе, принеси, будь ласка, Діні стакан води.

 

Гліб мовчки виходить.

 

МАРІАННА (понизивши голос). Пробач, але я спересердя застрелила нашого пса. Глібові ж я сказала, що Шейх кинувся на тебе і я змушена була стріляти.

 

Заходить Гліб зі стаканом води, подає його Діні.

 

ДІНА. Дякую, Глібе. (П'є).

ГЛІБ. Тобі повезло. У Маріанни Андріївни хороша реакція.

ДІНА. Так. Реакція в мами відмінна. (До матері). Я поховаю Шейха в кінці саду. Він був відмінним псом.

 

Діна починає плакати, але, побачивши на столі пістолет, осікається й мимоволі відсторонюється від матері.

 

МАРІАННА. Глібе, ти можеш йти до себе наверх. (Дзвонить телефон, Гліб піднімає трубку). Давай я відповім. (Перехоплює в Гліба трубку). Баконіна слухає. Це ви, Якове Рубеновичу? Дякую. Вашими молитвами. Так, повідомила. Ні, зачекайте. Ми можемо повернутися до нашої розмови через тиждень? Дякую. Я сама вам передзвоню. Так, я розумію. Так. Всього найкращого. Так. Привіт Феліксові Едмундовичу! Ні, це не натяк. Живіть довго… Це жарт. До побачення. (Повертає слухавку Глібові). Який жах! У людини гумор на нульовій відмітці… Тепер я розумію, (Дивиться на Гліба). чому наші вічно живучі й всезнаючі сатирики-гумористи не ризикують чіпати твоє відомство.

 ГЛІБ. Так, із гумором у Якова Рубеновича погано, тобто, зовсім ніяк. Ви вирішили потерпіти мене ще тиждень? Дякую.

МАРІАННА (примирливо). Будемо сподіватися, що я не схибила.

ГЛІБ. Я прикладу всі зусилля. Коли що – я в себе.

 

Гліб виходить.

 

ДІНА (трохи відійшовши від стресу). Ти хотіла відмовитися від послуг охорони?

МАРІАННА. Чи бачиш, дочко. Гліб не просто мій охоронець. Гліб – офіцер федеральної служби розвідки. А мені не потрібний шпигун у власному будинку.(Підходить до столу, бере пістолет). Я зараз повернуся.

 

Маріанна виходить із холу. Діна, піднявшись із подушок, вмощується зручніше, поправляє скуйовджене волосся. Маріанна повертається й сідає на канапу поруч з дочкою.

 

МАРІАННА. Я готова вислухати тебе.

ДІНА. Ти впевнена?

МАРІАННА. Звісно. Але за однієї умови: жодних образливих випадів і поспішних висновків. Домовилися? Тоді – вперед.

ДІНА. Що це за фотографії?

МАРІАННА. Це не фотографії, дорога моя… Це компромат. Твій покійний вітчим мав необережність потоптатися брудними чоботами по моїй душі, за що й був покараний. Тепер черга всіх тих тварюк, яким він мене здавав у користування.

ДІНА. Ти хочеш сказати, що Юхим Сергійович торгував тобою?

МАРІАННА. Я це стверджую!

ДІНА. Ні-і-і… Зачекай, зачекай. Мені не потрібні пояснення, побудовані за спрощеною схемою! Я вже далеко не дитина! І щось у цьому житті бачила. Поясни мені: як можна здавати в користування нормальну, при здоровій глузді, людину? Як?! Мене, приміром, не можна ні продати, ні купити, ні здати в оренду свиноподібному міністру! Не можна! Я – людина! У мене є честь, гідність…

МАРІАННА. Зупинись. Зменши оберти, дочко. Перед тим, як ми з тобою вдаримося в патетику і з придихом заговоримо про піднесене, давай спустимося в своїх міркуваннях на грішну землю і подивимося на проблему очима тієї, заляканої й забитої сірими буднями жінки, котра раптово, немов за помахом чарівної палички, виринула на світ Божий із засидженої мухами безнадії… Очима жінки, що волею долі в наш нелегкий час залишилася без роботи, без чоловіка і без всякої перспективи піднятися з колін.

ДІНА. І ще я пудовою гирею вишу на шиї в цієї бідної жінки…

МАРІАННА. Я цього не говорила!

ДІНА. Адже це зрозуміло й без слів. Ну, добре, глянули ми тими твоїми очима на сувору дійсність. Наплакалися, а ось тут звідкіля не візьмися, намалювався блискучий Баконін! І що? Карпе діем? Лови момент?

МАРІАННА. А чому б і ні? Чому, з яких таких міркувань я повинна була відмовити Баконіну?! Повинна була передбачити? Пробач, я звичайна жінка і не живу, на зразок Тамари Глоби, у приграничному з реальним життям світі... Я не вмію передбачати і не хочу. Я просто хочу достойно жити. Звісно ж, я схопилася за кинутий мені рятувальний кінець. І тут немає проблеми. Все правильно і логічно. Хотіла б я подивитися на ту дурепу, котра відмовилася б відразу змінити лахміття попелюшки на сукню королеви! Таких в природі не існує!

ДІНА. Гаразд, з цією тезою ще якось можна погодитися. Попелюшка – це завжди красиво й романтично, проте, при чому тут фраза про гідне життя?! Хіба те, що ви проробляли в змові з вітчимом.

МАРІАННА. У змові?! Та як ти смієш?!

ДІНА. Не кричи. Я наполягаю на такому формулюванні, оскільки в противному випадку всі твої постільної справи, талановито увічнені на тих фотографіях, можна було б кваліфікувати зовсім інакше. Рутинні зради нелюбому чоловіку це дещо інша матерія. Так що не будемо, мамо, говорити тут про гідне життя. Я так розумію, була елементарна купівля-продаж.

МАРІАННА. А що я могла вдіяти?! Плюнути Баконіну в обличчя й піти геть?!

ДІНА. Матір Божа! Вона ще й запитує! Звісно ж! І не просто піти – бігти потрібно було! Бігти! Кинути все до біса й тікати! Можливо, я щось недостатньо розумію, але як жити після всього цього?!

МАРІАННА. А от так і жити! Теж мені благочестива Марта! Кинути й  тікати! Спустися з небес, дочко! Все кинути! Легко сказати... От взяла я й все кинула... І що? Де б ти була зараз? І де б був твій улюблений Оксфорд? Де? В якому місці? Га? Саме там. В тому самому... Відразу не стало б ні Оксфорда, ні майбутнього, ні-чо-го! Темрява, злидні та ганебна смерть в петлі або в духовці, запаскудженій тарганами... Або, що ще гірше: панель, сутенер, наркотики. Ні вже, пробач! Жодні сили не змогли б змусити мене піти на таке! Навіть якби проти мене ополчилися всі моралісти світу! Життя на соціальному олімпі варте того, щоб за нього боротися!

ДІНА. Всіма доступними методами? Гарні принципи! Керуючись ними, можна цілком спокійно виправдати вбивцю, насильника, злодія, бандита, мотивуючи їх дії незборимою тягою до гідного, як ти висловилася, життя. Але ж повинні існувати в душі кожної людини якісь бар'єри, переступати через які неможливо? Чи не повинні?

МАРІАННА. Вони є, ці бар'єри. Просто в одних людей моральні бар'єри настільки низькі, що через них можна спокійно переступити. У інших ці бар'єри не взяти й з розбігу. Але, знову ж, такі люди, швидше виняток із правил… Живучи в наскрізь просоченому пороком світі, не можна залишатися ангелом. На якомусь етапі життя так само общипає твої янгольські крильця й начепить на голову роги!

ДІНА. З усього вищесказаного випливає наступне: ти слабка жінка, а коли так, то чи багато з тебе візьмеш. Так?

МАРІАННА. Приблизно.

ДІНА. Перестань кривлятися, мамо! Відсутність честі не може бути компенсовано матеріальним добробутом! Ствердження протилежного є насильство над здоровим глуздом… І ще. Не потрібно пов’язувати твоє падіння з фактом мого існування, оскільки між рядками можна прочитати й таке: бачиш, якби тебе не було, я б не опустилася до того то й того то… Невже ти не розумієш, що в такий спосіб намагаєшся, мимоволі звичайно, перекласти частину своєї провини на мене? А я не бажаю в спільники!

МАРІАННА. Неправда! Я не хочу нічого ні на кого перекладати!

ДІНА. Тоді припини виправдовувати себе, посилаючись на якийсь материнський обов’язок! Коли б ти, перш ніж лягати в постіль до цих тварюк, запитала в мене: а чи потрібна мені така жертва, все було б інакше.

МАРІАННА (знітившись). Як?

ДІНА (чужим голосом). Не потрібно було вбивати Юхима Сергійовича… Адже ти вбила його, правда?

МАРІАННА (аж підстрибнувши від несподіванки). Ти… Ти при своєму розумі?! Я – твоя мати! (З люттю змітає зі столу велике плетене блюдо з фруктами). Я... (Величезним зусиллям волі бере себе в руки). Ти не повинна була говорити мені це.

ДІНА (також піднявшись із канапи). А кому я повинна була це сказати? Слідчому? (Збирається йти). Завтра я відлітаю в Лондон. Тобі теж краще виїхати. Якщо ти все ж застрелила Баконіна, цей слідчий тебе в спокої не залишить. У нього погане обличчя.

МАРІАННА. Нікуди ти не поїдеш. У тебе ще двадцять днів канікул.

ДІНА. Поїду. І завтра ж!

МАРІАННА. Без грошей? Я не дам тобі ні цента! Двадцять днів канікул ти проведеш тут!

ДІНА. Мені не потрібні твої гроші.

МАРІАННА. Не потрібні гроші? А кому ти там, в Оксфорді, без грошей потрібна?!

ДІНА. Друзям. У мене багато друзів. Я потрібна їм.

МАРІАННА. Друзям?! Яким друзям? Друзів не буває. Будь-які, навіть самі чисті й світлі відносини обрамлені корисливими мотивами. Людина не може бути другом в чистому виді навіть самому собі, оскільки завжди готова продати себе, свої ідеали і свої переконання будь-кому, хто може заплатити за все це ціну, трохи більше тієї, яку призначила за себе сама людина.

ДІНА (з занепокоєнням дивиться на матір). Мені тебе шкода, мамо… Два року тому ти навряд чи дозволила б собі подібні випади проти здорового глузду… І ще. Раджу тобі при ваших зустрічах із слідчим, надівати затемнені окуляри.

МАРІАННА (відчужено дивлячись у вікно). Навіщо?

ДІНА. У тебе, мамо, очі загнаного звіра. Пробач. Я піду. Мені потрібно поховати Шейха.

 

Діна виходить. Маріанна довго й нерухомо стоїть біля вікна, думаючи про щось своє, очевидно, важке і безвихідне. Через якийсь час, тяжко зітхнувши, підходить до столу і, сівши на підлогу, починає збирати в блюдо розкидані яблука.

 

МАРІАННА. Господи, що ж я їй тут такого наговорила! Зовсім з глузду з’їхала. (Підводиться і ставить блюдо з яблуками на стіл, оглянувшись, сідає в крісло). З іншого боку: розкажи я їй всю правду про її вітчима… Навряд чи Діна посміла б розмовляти зі мною в такому тоні…

 

І знову реальність поступається місцем тяжким спогадам. Знову тяжко і нервово б'ється серце, повільно гасне світло.

 

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС (Юхима). Маріанно, ти порушила нашу угоду! Навіщо ти прогнала Синіцина?! У мене можуть бути великі неприємності!

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (Маріанни). А мені наплювати на тебе, Баконіне. З сьогоднішнього дня можеш про мене забути. Я їду в Томськ. А твій Синіцин, закінчений алкоголік. Вчора він набрався до такого стану, що поліз справляти свою нужду просто в шафу! Та його ж вбити мало! Козла!

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС (Юхима). Згодний, Синіцин дійсно козел, але він нас годує!

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (Маріанни). А я не бажаю більше їсти це лайно! Не ба-жа-ю!

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС (Юхима). Ти гадаєш, я дам тобі можливість просто так піти? Н-і-і-і... З цієї гри за власним бажанням вийти не можна! Я занадто багато вклав у тебе грошей, а ти їх ще не відпрацювала. Втім… Якщо ти все ж втечеш, я не стану тебе шукати. Мої гроші відпрацює твоя дочка. Як тобі подобається ця ідея?

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (Маріанна, задихнувшись від обурення). Баконін, ти – монстр! Я вб'ю тебе! Обіцяю!

ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС (Юхима).  Так, так, я знаю. (глумливо). Пудреницею або ж ліфчиком. (Жорстко). Садовський буде о п'ятій! (Кладе трубку).

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС (Маріанна, крізь ридання). Я вб'ю тебе! Покидьок!

 

 

Сцена сьома

 

Спальня на дачі. Маріанна, накинувши на себе легке покривало, лежить на своєму величезному ліжку й мовчки спостерігає за п'яненьким Садовським. На Садовському з одягу тільки широкі "сімейні" труси в квіточку. Він, розкинувши руки, з усіх сил зображає з себе літака, котрий зірвався в піке.

 

САДОВСЬКИЙ ("долетівши" до ліжка). Пілот просить посадки! Пілот просить посадки! Диспетчер, дайте смугу! Ну, Маріанно! Я хочу ще! (Падає на ліжко).

МАРІАННА (бридливо морщачись). Вистачить з тебе, Миколайович. Залиш хоч щось найдорожчій дружині…

САДОВСЬКИЙ (перевертаючись на спину). Дружині? Не сміши. Ми з нею не живемо ось уже чотири роки! У нас навіть спальні в різних кінцях будинку.

МАРІАННА. Он як? Я її вітаю. Їй повезло. Вона належить сама собі. До речі, Романе Миколайовичу, звільнивши свою дружину від відомих обов'язків, ти дав їй шанс відчути себе справжньою жінкою на схилі літ.

САДОВСЬКИЙ. Що ти хочеш сказати? Ти натякаєш...

МАРІАННА. Нічого… Просто твоя дружина чудово виглядає.

САДОВСЬКИЙ. Те, про що ти подумала, цілком неможливо. Людмила мене любить.

МАРІАННА (падаючи зі сміху на подушки). Тебе?! Ой, тримаєте мене! (Трохи віддихавшись). А я теж люблю свого чоловіка! Дуже! (Підводиться з ліжка і підходить до книжкової полиці). Послухай, Романе Миколайовичу, (Бере з полки книгу, знаходить серед сторінок фото). а що коли я показала б ось це (Кидає фотографію Садовському). неподобство твоїй дружині, котра любить тебе? Як вважаєш, вона дуже розсердилася б? (Спостерігає за реакцією Садовського).

САДОВСЬКИЙ (з жахом розглядає фото). К-к-коли ти встигла?

МАРІАННА. В один із разів, як говорила колись в дитинстві моя дочка. Правда гарний знімок? Без трусів ти, Садовський, набагато цікавіший.

САДОВСЬКИЙ (миттєво протверезівши). Ти розумієш, що тепер з тобою буде? (Рве фото на дрібні шматочки). Ти – покійниця!

МАРІАННА. Які ми страшні! Нічого ти зі мною, мерзотнику, не зробиш! І знаєш чому? Ти в моєму послужному списку дев'ятий, але аж ніяк не перший і не єдиний високопоставлений розпусник. І всі твої товариші по сексу на стороні проінформовані мною сьогодні про наявність у мене гарно оформлених, з датами й числами, кольорових фотодос’є на кожного з них. А ще я повідомила цим хлопцям, що цькувати, давити, стріляти і саджати мене абсолютно марно, оскільки ваші пітні пики й голі сідниці відразу ж з'являться в п'ятьох виданнях Європи та Америки, а також і в наших, хоча я і не впевнена, що знайдеться у нас хоча б один часопис, що ризикне надрукувати подібне високопоставлене порно. Для цього потрібно бути справжнім камікадзе. До речі, Садовський, досьє продається…

САДОВСЬКИЙ (натягуючи штани). Ти блефуєш. Знімки за бугор не потраплять.

МАРІАННА (зловісно посміхаючись). А ти спробуй. Між іншим, всі вісім мерзотників попереджені мною, що ти в частці. Ось список. (Подає Садовському лист паперу). Тут все. І ти теж. Скажи, класна робота?

САДОВСЬКИЙ (читає список). Круто. Круто ти нас пов'язала. Тобі не вистачало грошей? Ти ж жила як цариця!

МАРІАННА. Тобі не зрозуміти, Садовський, оскільки люди твого ґатунку генетично не схильні до співчуття. Ці досьє – компенсація за наругу. Я дуже болісно перенесла моторошну процедуру витирання об мене ніг.

САДОВСЬКИЙ. Який стиль! Ні, який стиль! Всі ці твої зойки на користь бідних! Наскільки я інформований, силоміць тебе в мої обійми ніхто не штовхав.

МАРІАННА. Виходить, ти погано інформований. (Кладе книгу на місце). А тепер забирайся звідси. Бордель закритий, персонал відбув…

САДОВСЬКИЙ. Послухай, Маріанно, ти дійсно хочеш виручити за ці фотографії гроші? Чи переслідуєш інші цілі? Не поділишся?

МАРІАННА. А чому ж не поділитися з доброю людиною розумною ідеєю? Тим більше, що зі всіма іншими я вже ніби поділилася... Справа в тому, що Баконін, втративши останнім часом контроль над своїми вчинками, вже не реагує на мої протести і зайнявся відвертим шантажем, а зупинити його можете лише ви. Зрозуміло, за допомогою мого натиску на вас, брати-розпусники. Заради справедливості, хочу зауважити: раніше я дійсно хотіла організувати святковий розпродаж цих сувенірних фото, але потім мені чомусь подумалося про імідж моєї багатостраждальної Батьківщини і думку про аукціон "Крісті" я відхилила. Проте, якщо ви прямо сьогодні, не закличете Баконіна до порядку, думка про аукціон може відродитися. Можу вам це твердо обіцяти. З сьогоднішнього дня Баконін повинний залишити мене в спокої. Ясно?

САДОВСЬКИЙ. Гранично. А що буде з фотографіями?

МАРІАННА. А нічого не буде. Покладу, коли прийде час, кожному з вас у труну по пачці фотографій і – привіт. Я вмію тримати слово.

САДОВСЬКИЙ. Ти розраховуєш усіх нас пережити? Я бачу з гумором у тебе все в порядку... Ну, гаразд. А, якщо раптом тебе "вхопить кондратій"? От йдеш ти по вулиці Олів’є де Бонантре, що в славнозвісному місті Парижі, а тебе бац по голівоньці апоплексичний удар і ти полетіла в світ інший... Тоді як? Світ буде тоді бачити наші сідниці чи ні?

МАРІАННА. Якщо "кондратій" не буде спровокований падінням цеглини, запущеної вмілою рукою ангела впливу, правда про вас, мерзотники, помре разом зі мною.

САДОВСЬКИЙ (накидаючи на плечі піджак). Саме кумедне в цій справі те, що я тобі вірю. Проте відтепер ми по різні сторони барикад. Пам'ятай це.

 

Садовський швидко виходить геть. Маріанна полегшено зітхає й сідає на стілець, а дія знову переносить глядача в хол.

 

* * *

 

Через декілька днів. Заходить слідчий Бурков.

 

БУРКОВ (голосно). Маріанно Андріївно! Ви вдома?! (Підходить до вікна). Це Бурков! Маріанно Андріївно! (Оглядається). Ма…

МАРІАННА (з глибини кімнати). Якого біса, Бурков?! Я вам не призначала! Йдіть геть! Бачити вас не можу!

БУРКОВ (посміхаючись, вмощується на канапі). А доведеться, Маріанно Андріївно. Доведеться. Ви б вийшли на хвилину, а то незручно якось виходить: я при виконанні, а ви мені – йдіть геть! Адже я й образитися можу.

МАРІАННА (з'являється в прорізі дверей). Передайте своєму підлеглому Глібові Буслаєву, що я його все одно дістану й вирву його брехливий язик! Мені були привиті зовсім інші моральні якості! Кретин! А я, дурепа, купилася! Адже відчувала, що гнати його треба! Відчувала!

БУРКОВ (піднявшись з канапи). Чи варто так убиватися, Маріанно Андріївно, через купу якихось фотографій? А на Гліба вам немає чого сердитися. Робота в нього така… (Наспівує). Наша служба небезпечна і важка. Зате тепер потерпілі впевнені в тому, що їхні перекручені оргазмом обличчя на потраплять на сторінки популярних видань світу. І цей факт дуже зміцнить обороноздатність нашої держави, оскільки вид явно нездорових тіл високих чиновників неодмінно наштовхнув би західних аналітиків на аморальну, позбавлену здорового глузду думку про хворобу всієї нашої держави. Адже ви патріот своєї Батьківщини?

МАРІАННА. Я сама собі патріот!

БУРКОВ. Дуже шкода. Це обтяжуюча обставина. І все ж, незважаючи на корінні розходження в поглядах, я вирішив вам допомогти.

МАРІАННА. Допомогти мені? Ви жартуєте! Мені не потрібна допомога! Невже ви вважаєте, що в тій теці було все?

БУРКОВ. Я знаю. Всі фотографії зроблені "Полароїдом", а це означає, що дублікатів у вас немає. У моєму відділі, шановна Маріанно Андріївно, чудові аналітики. Аси своєї справи. І я підтверджую: прикриття у вас немає! А раз немає прикриття – вам потрібна допомога.

МАРІАННА (помітно нервуючи). Це чому ж?

БУРКОВ. Я так розумію, скривджені добродії готові вас лінчувати в будь-який момент. У них розв’язані руки. До речі, ваша дочка вчора вилетіла в Лондон?

МАРІАННА. Ну, ви ж знаєте. Навіщо запитуєте?

БУРКОВ. Мало чого. Ви до біса розумна жінка. По дипломатичному паспорту вашої дочки в Лондон міг вилетіти хто завгодно... Було б бажання.

МАРІАННА. Не думаю, що в даний момент Діні загрожує небезпека. Але вона дійсно вчора вилетіла рейсом "Брітіш ерлайнз".

БУРКОВ. Куди?

МАРІАННА. Туди. Ви щось говорили про лінчування. І про допомогу. Чи мені почулося? Якщо не почулося, то хотілося б знати причину, що спонукала вас зробити подібну заяву…

БУРКОВ. Причина лежить на поверхні – блокнот вашого покійного чоловіка.

МАРІАННА. Ви серйозно?

БУРКОВ. Цілком. Тільки не треба мені говорити, що ви не фокусник і не вмієте діставати з циліндра кроликів! Блокнот у вас і він мені потрібний.

МАРІАННА. Зрозумійте, дорогий Юрію Юрійовичу, мені самій конче потрібний блокнот мого чоловіка. По-перше, він мені дорогий як пам'ять, а…

БУРКОВ. А по-друге, вам доведеться все ж мені його продати або… обміняти…

МАРІАННА. Обміняти на пару колготок чи на віллу в Італії?

БУРКОВ. На свою свободу.

МАРІАННА. Який ви суворий! І за що ж мене можна притягнути? Я зі своїх титулованих клієнтів грошей не брала. Я не торгую нерухомістю, не підробляю авізо, не промишляю наркотиками і не продаю секрети моєї Батьківщини, до прикладу, американцям. За що ж мене саджати за ґрати?

БУРКОВ (витримавши паузу). Пам'ятаєте, я вам обіцяв знайти вбивцю вашого чоловіка? Так я його знайшов!

МАРІАННА. З чим я вас і вітаю! І хто ж він цей негідник, цей вовкуватий суб'єкт із важким квадратним підборіддям?

БУРКОВ. Ви будете сміятися, але убивця Баконіна Юхима Сергійовича його законна дружина Баконіна Маріанна Андріївна. Сподіваюся, вам знайоме це ім'я?

МАРІАННА (миттєво перемінившись в обличчі). Ви збожеволіли, Бурков! Вам потрібно терміново звернутися до Кашпіровського. У вас нетримання думок!

БУРКОВ. Перестаньте, Маріанно Андріївно! Ви ж розумна жінка. Невже ви не розумієте, що цього разу вам не поталанить? Сідайте, прошу вас. В ногах правди немає.

МАРІАННА. Її немає ніде.

БУРКОВ. І розтисніть, нарешті, пальці. Пістолет може вистрілити.

МАРІАННА (вмощуючись на канапі). Не вам мене вчити.

БУРКОВ. Абсолютно з вами згодний. Не можу похвастати вмінням спілкування зі зброєю. Такому майстру, яким є ви, я й в підметки не годжусь! До речі, чи не хочете відправити до пращурів і мене? Не раджу вам цього робити.

МАРІАННА (виймає праву руку з кишені. У руці пістолет). Аргументуйте. Зараз ви, напевно, скажете мені, що моя дача оточена, за кожним кущем окропу засіло по омонівцю, димохід забитий спецназом. А я наплюю на всі ваші погрози й зроблю вам прямо в центрі чола малесеньку дірочку. Запевняю вас, смерть наступить миттєво.

БУРКОВ. Вибачте, але я не можу гарантувати таку ж миттєву смерть і вам, дорога Маріанно. (Дістає з кишені "лимонку" і спокійно виймає чеку). Тепер ми на рівних. Я знав, куди йду. А омонівців, собру і спецназу навколо дачі немає. Я навіть шофера сьогодні відпустив. То як, Маріанно Андріївно, поговоримо?

МАРІАННА (поставивши пістолет на запобіжник). А ви чоловік серйозний… (Кладе пістолет поруч з собою). Поговоримо, якщо хочете…

БУРКОВ (вставивши чеку на місце, кладе "лимонку" поруч із пістолетом). Дуже хочу. Тим більше, що часу в нас, тобто у вас, зовсім небагато. (Дивиться на годинника). Через три години у вас літак.

МАРІАННА. Яка принада. Ви за мене вже все вирішили? Але чому ви вважаєте, що я куплюсь на ваше безґрунтовне обвинувачення? Пістолетик-то в мене в кишені зовсім з іншого приводу.

БУРКОВ. Прошу мене пробачити, Маріанно Андріївно, але в даному випадку питання: вірити вам чи ні – не варто. Баконіна вбили ви. Але ви не знаєте самого цікавого: приблизно за тиждень до вашого пострілу, Баконіна "замовили". І якщо б ви потерпіли декілька днів, дірку в вашому чоловікові зробили б інші люди, а в мене не було б важеля тиску на вас.

МАРІАННА. І ви безмежно раді, що цього не сталося. Признавайтеся.

БУРКОВ. Звичайно. Доля прихильна до мене.

МАРІАННА. Скажіть, а що станеться, якщо я вам книжку все таки не віддам? І провину свою не визнаю? Адже у вас немає доказів. Як я розумію, немає... (Бурков поправляє запонку на сорочці). А от цього не треба! Діставайте свій диктофон! (Дуже здивований Бурков дістає з-під пахви невеличкий диктофон). Це все?

БУРКОВ (захоплено). Ви природжений розвідник!

МАРІАННА. Чи не хочете ви в цьому випадку запропонувати мені не пильну роботу. Я б, напевно, погодилася, тим більше скрите фотографування я засвоїла досить пристойно. Так що все-таки станеться, якщо книжка з рахунками залишиться в мене, а під час ведення слідства я впаду, як це прийнято говорити у крутих, в "глуху несвідомість"?

БУРКОВ. Ви загинете.

МАРІАННА. Мене теж "замовили"?

БУРКОВ. Природно. Я сподіваюся, ви не настільки наївні, щоб вважати, ніби наступили на мозоль окремим особам чоловічої статі? Ви, мила моя, наступили не на мозоль. Ви дозволили собі перекласти частину власного приниження на плечі дуже великих людей. І не просто перекласти, а перекласти свідомо. І от вам моя порада. Якщо доля буде до вас милостива і вас не знайдуть, не повторюйте цих помилок з хлопцями такого ж високого рангу там, оскільки Земля, по суті, невеличка планета… Тікати буде нікуди…

МАРІАННА. І все таки ви блефуєте, пане нишпорко. Нічогісінько ви не знаєте. Нічогісінько. Ніхто мене не "замовляв". Ці хлопці любили мене… Кожний по-своєму, але любили. Я була для них віддушиною, свіжим ковтком повітря, і ніхто, я впевнена, ніхто не нехтував мною, хоча я тільки цього й заслуговувала.

БУРКОВ. Мені подобається ваша самокритичність, проте дійсність така: якщо ви не покинете межі нашої країни сьогодні, завтра для вас може і не настати… Я навіть знаю, кому цю чорну справу доручено.

МАРІАННА. Кому?

БУРКОВ. А ви здогадайтеся…

МАРІАННА. Невже вам?

БУРКОВ. О ні, що ви! Який із мене убивця. Я звичайний чиновник. Не здогадуєтеся?

МАРІАННА (непевно). Г-г-гліб? Буслаєв?

БУРКОВ. Він самий. Вже дуже Глібові хочеться пробитися наверх. В його роки синки хазяїв життя вже в генералах давно, а він все ніяк із капітанів не викараскається. Родовід не той. Масть не знатна, а від того й масштаб дрібнуватий. Але він нахрапистий. Я його, мерзотника, добре за п'ять років вивчив. І вже якщо доручили – розіб'ється, а виконає!

МАРІАННА. Припиніть мене залякувати, Бурков. Я і раніше мало кого боялася, а зараз тим паче! Страх у мені вбила мерзота, через яку мені прийшлося пройти! Ви що ж гадаєте, я вашої гранати злякалася?

БУРКОВ. Не думаю. Вам захотілося дізнатися, як же все таки я на вас вийшов. Хочете, розповім?

МАРІАННА. Валяйте. Я люблю детективи.

БУРКОВ. Адже й насправді детектив! Знаєте, якби не ваш запис на автовідповідачеві, слідство ще довго було б схоже на сліпе собаченя, що тикається носом в різні сторони в пошуках маминої цицьки. А думка була відмінна. На п'ять балів! Підкачало виконання. Невже не можна було загнати машину в гараж, із якого був зроблений постріл, надиктувати текст на автовідповідач прямо в салоні, а вже потім стріляти? Все зіпсувала гаражна луна. З затором на Пахомівській вулиці теж гарно вийшло. Грамотно. Алібі стопроцентне. Ну, і, звісно ж, постріл! Прекрасний постріл! Не в голову, а прямісінько в серце! Особисто мені, зроблений вами постріл у серце чоловіка, показався досить символічним! І, якщо не секрет, патрончик розривний спеціально замовляли? Рідкісна річ.

МАРІАННА (презирливо). Вам би, Бурков, та у письменники… У вас немає брата? Шкода. Гарний письменницький тандем міг би утворитися! Уявляєте: брати Буркови, а рядком нижче брати Вайнери!

БУРКОВ. Давайте все ж залишимо Вайнерів на першому рядку й перейдемо, нарешті, до справи. Я так розумію, полюбовно ми навряд чи домовимося.

МАРІАННА. Правильно розумієте. Який же це недоумок сам себе назве убивцею за просто так! Ви ж постійно говорите мені про те, що я розумна жінка, а пропонуєте казна-що. Між іншим, та луна, на яку ви посилаєтеся і яка є ніби головним доказом у всій цій справі, могла цілком утворитися в результаті екранізування хвилі мого стільникового телефону. Ви не думали над цим, пане хороший?

БУРКОВ (похмуро). Та ви ще й у радіо розбираєтеся. Що ж, я знав, що ви так просто не здастеся. І це нормально. Мені подобаються зубасті. (Дивиться на годинника). Проте мені час. (Бурков дістає з кишені піджака ордер і квиток на літак, кладе їх роздільно на канапу).

МАРІАННА. Що це?

БУРКОВ. Даю вам останній шанс і, якщо дозволите, (Бере гранату і виймає чеку). я про всяк випадок вживу заходів. Ви не схопили свій пістолет.

МАРІАННА. Навіщо? Ви ж не збираєтеся нас підірвати?! Так я не почула…

БУРКОВ. Ось це, як ви вже встигли догадатися, квиток на літак. До Дубая, а цей папірець – ордер на ваш арешт.

МАРІАННА (стомлено знизавши плечима). Ордер самі заповнювали?

БУРКОВ. Авжеж. Генеральний мені довіряє.

МАРІАННА. А якщо я віддам перевагу в'язниці? За убивство на ґрунті ревнощів суддя більше п'яти років не дасть. Відсиджу, вийду. Рахунки в мене ось де. (Стукає себе пальцем по чолу).

БУРКОВ. Я не впевнений в тому, що ви переживете у в'язниці хоча б одну ніч… Більше того, я буду активно сприяти тому, щоб ви були пропущені через максимальну кількість камер із кримінальниками, котрі бавляться гомосексуалізмом… Не все ж високим чиновникам вашим тілом забавлятися…

МАРІАННА (хапається за пістолет). Тварюка! Я тебе зараз пристрілю!

БУРКОВ (помітно напружившись). Давайте без емоцій, Маріанно Андріївно. Нам обом ще рано на той світ. Та й не застрелите ви мене! Не по зубах вам!

МАРІАННА (знімає пістолет із запобіжника). Вже ні. Ви мене дістали!

БУРКОВ. Та досить вам! Ви самі себе дістали своєю невгамовною пристрастю до розкоші та неробства! У мене дружина таке ж стерво як і ви. Хіба, що тільки під мужиків сановних не лягає! Та й я не настільки брудний, щоб торгувати власною дружиною, хоча б і стервом! Беріть квиток, Маріанно, беріть свою валізу з баксами і летіть в Дубай. Паспорт у вас гарний, дипломатичний. У Дубаї ніхто вас не запитає звідкіля у вас валіза баксів. Дубай – безподаткова зона. А далі – пісня! Відкриєте рахунок в банку, підчепите багатого бедуїна, вийдете за нього заміж і все. Під чадрою вас ніхто ніколи не впізнає. Мені здається, що п’ятою дружиною шейха бути набагато приємніше, ніж покійницею-вдовою.

МАРІАННА (кидаючи пістолет на канапу). А які гарантії того, що я живою доберуся до трапа літака?

БУРКОВ (вставляючи чеку на місце). Ну… Вам, сподіваюся, мого чесного слова достатньо?

МАРІАННА. Ха! Ви знущаєтеся?!

БУРКОВ. Ні. Чому ви вважаєте, що моє слово честі обов'язково несе в собі всі ознаки порожнього звуку? Зрештою, ви можете передати мені книжку прямо в аеропорту. Вас влаштує такий варіант?

МАРІАННА (витримавши паузу). Мабуть, що так.

БУРКОВ. Тоді треба поспішати. (Ховає гранату в кишеню піджака і рве ордер). Гадаю, Гліб вже виїхав, а мені б не хотілося спостерігати за тим, як ви будете палити з пістолетів одне в одного. Мене лякає вигляд крові.

МАРІАННА. Годі вам кокетувати! У доброї людини очі не відливають металом! Поїхали.

           

 

Сцена восьма

 

Аеропорт. Безперервний гул літаків, диктор повідомляє чергову посадку. До напівпорожньої зали чекання входять Маріанна і Бурков. Маріанна штовхає поперед себе велику валізу на коліщатах.

 

БУРКОВ. Дійсно, мені якось незручно йти поруч. Я всього лише хотів допомогти.

МАРІАННА. А вас ніхто й не просить йти поруч. Як бачите, я сама впоралась. (Зупиняється поруч крісел і стомлено сідає в одне з них). Все, приїхали. Присядете на доріжку?

БУРКОВ. Можна й присісти. (Сідає на краєчок крісла, озирається по боках). Я можу одержати записну книжку вашого чоловіка?

МАРІАННА. Звісно. (Протягає Буркову записну книжку). Будемо сподіватися, що ніяких несподіванок не станеться.

БУРКОВ (найшовши потрібну сторінку і задоволено хмикнувши). Я також сподіваюся. (Дивиться на годинника). Зараз повинні оголосити початок реєстрації. (Озирається ще раз). Дивно. Там мало народу. Звичайно на дубайський рейс повно "човників".

МАРІАННА. Взяли відпустку ваші човники. На Канарах п’ятки підрум'янюють. Не все їм непід'ємні баули тягати. (З іронією). Зі мною не хочете? Світ подивитися, себе показати… Га? Вам би личила чалма…

БУРКОВ. Чалма – це не в Дубаї. А з вами я не хочу. Занадто багато про вас знаю.

МАРІАННА. Ну, як хочете. Скажіть, Бурков, ви азартна людина?

БУРКОВ. Скоріше так, ніж ні.

МАРІАННА. Мене це тішить. Ваша відповідь додала мені сил.

БУРКОВ (піднімаючись). Яким чином?

МАРІАННА. Є надія, що ви розтринькаєте відібрані у мене гроші в казино Монте-Карло чи славнозвісного міста Лас-Вегаса, чого, власне, я вам і бажаю. А тепер ідіть, Бурков, мені набридло дивитися на вашу лисячу фізіономію. Привіт дружині.

БУРКОВ. Дякую, передам. Знаєте, вона була неприємно здивована, дізнавшись про вас пікантні подробиці. Ви були їй симпатичні.

МАРІАННА (зло посміхаючись). Дякую за комплімент, Юрію Юрійовичу. Проте, щоб не залишатися в боргу, раджу вам допитати з пристрастю охоронця вашої дружини Ігоря. Гадаю, ви будете також неприємно здивовані, дізнавшись від нього деякі пікантні подробиці про вашу найдорожчу дружину. Всього найкращого, генерале.

 

Бурков швидко іде.

 

МАРІАННА. Кретин! (Якийсь час нерухомо сидить, прикривши очі долонею. Ніби прокинувшись, прибирає руку й озирається по боках). Ну от і все. Прощайте береги рідні, привіт чужі береги. Чужі... Чужі... А чому, власне, я повинна їхати?! Дідько би їх усіх забрав! Чому?! Я не хочу нікуди їхати. Я... Н-і-і-і... Треба! Треба їхати. Адже ці хлопці навчені виконувати накази. А, може, затаїтися? Затаїтися й перечекати. Час пройде. Все забудеться. Втім, цих усіх збоченців я не перечекаю, а доживати вік десь в глибинці, в тайзі на пару з п'яницею-співмешканцем – не для мене! Я молода, гарна. У мене є гроші, багато грошей та вміння ними розпорядитися. Ні, треба летіти. А що, власне, мене тут тримає? Корені? Які у дитбудинівки корені?! Обшарпана хатина дитячого будинку з вічно п'яним директором і лікаркою-лесбіянкою? Студентський гуртожиток? Запаскуджена тарганами однокімнатна хрущоба? Кубло Баконіна?! Немає в тебе, пані, ніяких коренів, оскільки навіть те, що в тебе було, пішло в безвість.

 

Тихо підходить Гліб. В руці у нього пакет.

 

ГЛІБ. Здрастуйте, Маріанно Андріївно. (Баконіна зривається з місця й миттєво дістає пістолет). Н-і-і-і! Зачекайте, Маріанно Андріївно! Не стріляйте, я не озброєний!

МАРІАННА. Стій, де стоїш, мерзотнику.

ГЛІБ. Але я дійсно без зброї!

МАРІАННА. У мене зовсім інша інформація. Розкрий поли куртки! Живо! (Гліб охоче підкоряється). Так, тепер спиною до мене. І без дурниць. Ти ж знаєш, як я стріляю. (Обшукує Гліба).

ГЛІБ. Тому й прийшов без зброї, Маріанно Андріївно. Можна повернутися?

МАРІАННА (відійшовши від Гліба на декілька метрів). Валяй. Що в пакеті?

ГЛІБ. Фотографії.

МАРІАННА. Які ще фотографії?

ГЛІБ. Ті, зрозуміло… Котрі у вас за завданням… От приніс. Може, згодяться вам.

МАРІАННА. Що так? Совість заїла? Негідник.

ГЛІБ. Може й совість.

МАРІАННА. І що ж ти хочеш замість них?

ГЛІБ. Пробачення.

МАРІАННА. Послухай, покидьку! Один раз я вже купилася на твою брехню. І я вмію робити висновки. Ти не пробачення заслужив, а кулю в чоло! Кулю!

ГЛІБ. Я виконував наказ, Маріанно Андріївно. Я офіцер і це моя робота! Адже ви теж виконували накази свого чоловіка! Пробачте. І все ж, не зважаючи ні на що, я зробив копії з тих фотографій. Знаєте, чим мені це погрожує? Найменше – куля в потилицю! Але ж можуть і помучити. Так невже я не заслужив вашого пробачення?

МАРІАННА. Поклади пакет. Я подивлюся.

 

Гліб кладе пакет на спинку крісла і відходить. Маріанна, ховає руку з пістолетом у кишеню, дістає вільною рукою з пакета декілька фотографій. Розгорнувши їх віялом, якийсь час розглядає.

 

ГЛІБ (уважно слухаючи оголошення диктора). Ваш рейс?

МАРІАННА (ховаючи фотографії в пакет). Так. Прощай, Буслаєв. Більше не побачимося. А... а за фотографії дякую

 

Маріанна йде. Гліб якийсь час нерухомо стоїть посеред залу чекання. Аеропорт продовжує жити своїм життям. І от, нарешті, диктор повідомляє про закінчення посадки на дубайський рейс.

Гліб, замислившись, підходить до крісла і, не поспішаючи, сідає. Озирнувшись по боках, дістає з нагрудної кишені сорочки якийсь прилад, схожий на диктофон, висуває невеличку антену. Десь на злітній смузі, заревівши моторами, літак починає розбіг.

 

ГЛІБ (зорієнтувавши антену на літак, що злетів). Прощайте, Маріанно.

 

Гліб натискає кнопку, роздається потужний вибух, десь летить розбите скло, кричать люди, виють сирени. З-за колони виходить Бурков.

 

БУРКОВ. Бач як рвонуло! Не знаєш, що це може бути?

ГЛІБ (ховаючи прилад у кишеню). Ніяк ні, товаришу… пробачте, Юрію Юрійовичу! (Підхоплюється на ноги).

БУРКОВ. Гаразд, Баконіна, біс з нею! А людей-то за що?! Хто давав санкцію?! Фокін?

ГЛІБ (з кам'яним виразом обличчя). Не знаю, про що ви, товаришу Бурков. Я на зміні. У мене зовнішнє спостереження. Побачив Баконіну. Підійшов.

БУРКОВ. З фотографіями твоя ідея? Їх же зараз по всьому полю рознесло!

ГЛІБ. Дозвольте не відповідати, товаришу Бурков.

БУРКОВ. Послухай, Глібе. Я знав про майбутню акцію проти Баконіної. Але хто дав наказ підривати літак?! Там же люди!

ГЛІБ. "Човники".

БУРКОВ. Люди!

ГЛІБ. Ну, гаразд, Юрію Юрійовичу. Я одержав наказ. Наказ дійсно виходив від Фокіна, а "човники" в даному конкретному випадку не випадкові жертви, а конкуренти Євдокімова, що грають не за його правилами. А фотографії дійсно моя ідея. Хотів зробити наприкінці людині приємне. Копії зроблені на нашому папері. На світлі зображення зникне через сорок хвилин.

БУРКОВ (дістає пістолет). Це добре, Глібе. Дійсно, чому б не зробити людині приємне…

ГЛІБ. Навіщо вам пістолет, Юрію Юрійовичу? Ви хочете мене заарештувати?

БУРКОВ. Ні. Ти виконував наказ. Просто мені отут ідея в голову прийшла. Ти по національності у нас хто? О-о-о-ось… А літаки в нас самі по собі вибухати не можуть… Кумекаєш?

ГЛІБ. Ви не зробите цього…

БУРКОВ. Я просто зобов'язаний! Пробач. (Двічі стріляє, Гліб валиться на підлогу). От так то краще, Глібе... Так краще. Якщо є терористичний акт, виходить, повинний бути і терорист. Тим більше з такою відповідною п’ятою графою... Мені шкода, Глібе, ти був здібним негідником. Але життя, як завжди, вносить свої корективи в самий несприятливий момент.

Он уже біжать омонівці. Зараз тебе кинуть у машину і повезуть у морг, а я... А я, мій убитий друже, буду продовжувати жити далі, за рахунок тебе різко просуватися по службі й красиво відпочивати з довгоногими красунями на гроші, подаровані мені спокусницею Маріанною... Як говорили древні і не дуже древні мудреці: "кожному своє", а мені ще в добавок ще й ваше... (Сміється). І це справедливо. На відміну від вас обох я до біса везучий! До зустрічі на небесах! Невдахи!

Кінець другої дії.

 

Завантажити твір у форматі doc.zip

 

Прохання до завлітів та режисерів: у випадку зацікавленості п'єсою, звертайтесь, будь ласка, до автора.

 

Матеріали надіслано автором для читачів порталу "Мала Сторінка".

 

 

 

Більше творів Олега Гончарова на "Малій Сторінці":

Олег Гончаров – драматург, сценарист, композитор, дизайнер. Друкувався в "Страйк Ілюзій", "Авансцена", Драмовичок", в журналі "Дніпро", збірнику творів переможців "Корнійчуковська премія" (видавництво "Плутон"), "Як тебе не любити...", в Дебют-газеті, має збірник семи п'єс "Сім кроків до театру". Є автором 30 п'єс, котрі були в репертуарах театрів України, Білорусії, Німеччини, Канади, Росії; романи: "Савейна", "Юлька", "Ігри хакерів";  автор 39 реалізованих к/м анімаційних кіносценаріїв; є ілюстратором: "Савейна", "Сім кроків до театру", "Дзвони долі". "Казкові історії Русани та Данилка".