|
Оксана Аннич
Вони зустрілись...
Вони зустрілись теплим, літнім днем
Коли ще сонце не зайшло за обрій.
Серця їх загорілися палким вогнем,
Він здався їй відважним та хоробрим.
Коли він взяв її за руку, то у неї
Тремтіння відчувалося по тілу.
Одразу в голову прийшла ідея:
Він саме той, кого вона хотіла.
З тих пір зійшлись, здавалося б назавжди.
Щоранку саме він їй каву готував.
Заприсягнувся аж до сивини
Любити й бути вірним обіцяв.
Вона ж у свою чергу дарувала
У домі затишок, вечерю запашну.
Його настільки сильно покохала,
Боялася прокинутись зі сну.
Та щастя їх не довго ще тривало.
Одного разу повернувся він,
На неї подивився так зухвало,
Незграбно якось біля неї сів.
Почав розмову з того, що набридло
Йому усе, він хоче перемін,
Що, крім роботи, більш нічого і не видно.
Сказав, що він неначе в банці джин.
Вона уважно слухала й мовчала,
Прокручувала в голові його слова.
Не перебила, не протестувала -
Так, ніби з ним погодилась вона.
Він бачив, що мовчить, та й розсердився -
Тоді ще голосніше закричав:
"Від твоїх пирогів і тих лахміть втомився!
Ти не така уже, яку колись я покохав!"
Він вийшов, гримнувши дверима,
Дістав з кишені сигарету, закурив,
Щось бормотав під ніс, кліпав очима,
У всьому він лише її винив.
Вона стояла довго непорушна,
Не розуміючи, чому він так сказав.
Раніше ж в цьому платті вона була розкішна,
Принаймні, так колись її він називав.
Фігура й зачіска - ті самі,
Парфуми ті, що рік тому подарував.
Щоправда, зморшки трішечки з роками,
Але ж Господь нікого вічно молодим не залишав.
Вона все думала й не розуміла,
Яких він саме перемін хотів.
Він ж сам просив, аби вона дітей ростила,
А він натомість забезпечить їх усім.
Вона ж робила все, що він попросить,
Ніколи без причини не кричала.
Хіба для спокою цього не досить?
Можливо, зле, що все життя мовчала?!
Кружляв дворами він годину-другу,
Пригадував усі в думках моменти,
Все розділив, як на папері, мов під смугу
Посортував погані аргументи.
А потім добре він подумав
І зрозумів, що тут вини її немає.
Він ж сам кохану свою жити так примусив.
Чи хоче вона так, він ж не питає.
Він тер ключі нервово у долоні,
Не знав, як час назад вернути.
Стікав повільно піт по скроні,
Боявся, чи простить його, чи зможе
ті слова забути.
Часу не гаяв довго, повернувся,
А по дорозі гілочку гортензії зірвав,
Неначе вперше - сильно хвилювався,
До неї підійшов і як колись обняв.
"Ти вибач, що тебе образив!
Пробач мене за те, що накричав!
Ти знаєш, добре я усе обдумав:
Я винний, бо тебе не цінував!"
На тому ж місці знов вона стояла,
І сльози по щоках собі текли.
Його долоню міцно так стискала:
"Як добре, що ми це освідомити змогли!"
І неважливо - одяг чи щось інше...
Важливо, мабуть, серце і душа.
Ви пам'ятайте завжди все хороше,
Не говоріть дурниць ізгаряча.
|
|
