Михайло Слабошпицький
ЗАЙЧИК, ЩО ВВАЖАВ СЕБЕ СМІЛИВЦЕМ
Казка
У густому-прегустому лісі, в глибокій норі під старезним дубом жила дружна заяча сім'я.
Тато й мама часто відлучалися з нори. Вирушали в далекі мандри аж за ліс. Там було поле, а на ньому росли капуста, морква, буряки — всі заячі ласощі.
Малі зайчата мали суворий наказ гуляти тільки біля свого дерева і не відбігати від нього нікуди. їм сказали, що в лісі повно хижаків. Упіймає хтось із них дурненьке зайчатко — і з'їсть.
Шестеро зайченят були дуже слухняними. Вони повторювали одне одному батьків-материн наказ і бігали тільки довкруж дуба.
А сьоме зайча — вродиться ж таке! — зовсім не знало послуху.
Гайнуть тато й мама з нори, і воно вистрибом за ними.
Наздогнати — не наздожене. Тільки миготіння лап побачить і помахи хвостів.
Сяде на задні лапки й журно скаже:
— О, знову наче вітер поніс їх!.. А куди ж подітися мені?!
Виповзуть з нори шестеро слухняних зайчат і до нього.
— Ти знову хочеш утекти з дому? Хочеш, щоб тебе вовк з'їв?!
— А я вовка не боюся! — хвалиться перед ними.
— Тебе лисиця впіймає...
— Я й лисиці не боюся!
Вони докірливо похитують вухами, а він усе вихваляється перед ними:
— Я нікого-нікого і нічого-нічого не боюся!.. Я — не простий заєць, я — хоробрий заєць!
Та й стрибом-вистрибом у кущі.
Гасає по галявині, нюхає квіти, ласує полином, п'є воду з лісового струмка. Та ще й приказує при тому: «От добре, що я такий сміливець! Може, я — найбільший сміливець на весь наш великий ліс!..»
Кілька днів думав саме так веселий зайчик.
Аж якось прибіг він на сонячну галяву, на якій і загубив назавжди ту думку. Може, її потім підібрав хтось із лісових мешканців. І тепер носить у своїй голові, доки теж не загубить.
Зайчик нюхав квіти, хрумав полинові стебла, а потім грів проти сонця допитливого носика. І раптом якраз навпроти нього щось загупотіло, зашелестіло. А далі голосно чхнуло. Аж луна по всій галяві пішла й між дерев далеко полетіла.
— Я бо...— сказав зайчик, але чомусь заїкнувся й не скінчив.
Вушка йому несподівано затремтіли, як лист під дощем. А всередині стало так холодно, начебто там мороз ударив.
І тут зайчик зрозумів, що він — не сміливий одчайдух, а звичайнісінький страхопуд.
— Ой,— жалібно стогонув він і хотів утікати, але лапки його не послухалися. Вони мовби вросли в землю і пустили коріння.
«Що ж буде?! Що буде?!» — застрибала, як білка на дереві, перелякана думка в його маленькій голові.
А на нього вже мовчки сунули дві жахливі істоти. У них — чорні носи і чорні очі над носами світять. А на спинах у всі боки грізно стримлять колючки.
«Оце вони і є, хижаки,— гірко подумало зайча.— Заколють мене і з'їдять... Пропав, ой, пропав-пропав...»
Та хижаки не поспішали колоти його і їсти. Вони довго придивлялися до нього й мовчали. Потім більше страховисько стало нюхати зайчика.
Пропливла по небу хмарка й заступила сонце.
Глузливо заскреготіла з дерева сорока: «Хор-робр-рий зайчик! Хор-робр-рий!..»
А зайча втислося в траву і чуло, як гулко бухкає в землю його маленьке перестрашене серце. Мабуть, на весь ліс чути те бухкання.
— Пахне заячим молоком,— несподівано сказало колюче страховисько біля нього.
— Ага,— тремтячим голосом відповів йому сіровухий,— бо я зайчик... Такий маленький, смирний зайчик... Зовсім маленький... І зовсім-зовсім смирний...
— Сам бачу, що зайчик,— суворо промовив до нього колючкатий.
— А ви... ви — хижаки?..
Вони переглянулися і засміялись.
— Тобі пощастило! Ми не хижаки, ми їжаки. Ми нікого не чіпаємо.
— Справді-справді? — недовірливо запитало зайча.
— Справді
І сіровухий зрозумів, що вони даремно видалися йому страшними. От тільки голки...
— А навіщо вам голки? — запитав уже майже сміливо.
— Щоб захищатися від хижаків.
І тоді зайченя розповіло своїм знайомцям, як воно їх спочатку злякалося. Змовчало тільки про те, що вважало себе найсміливішим сміливцем у всьому лісі
Їжаки допровадили його додому. Бо хоч у нього хвіст і вуха вже й не тремтіли і ноги знову стали слухняними, однак він чомусь перелякано здригався на кожен шерех листя.
Удома зайчик нічого не сказав про свою пригоду. Але й не хвалився, як було раніше, що він нібито найсміливіший сміливець. Ліг натомлений і заснув.
І приснилося йому, що в нього на спині повиростало повнісінько гострих колючок. «І тепер, — подумав він уві сні,— можна не боятися жодного хижака. Тепер можна бути справжнім сміливцем...»
Зайчик радісно прокинувся й одразу ж мацнув себе лапкою за спину.
Але ніяких колючок там не було.
Йому стало дуже прикро.
І зайчик заплакав.
А як усі сльози в нього скінчилися, розповів усе татові й мамі
— Зате в нас найпрудкіші ноги на весь ліс,— заспокоїли вони його.— Ні в кого немає таких ніг!
І він зрозумів: кожному звірові дано щось таке, чого немає в інших.
І з гордістю став роздивлятися свої довгі стрункі ноги.
... Якщо вам пощастить десь побачити гарного прудконогого зайця із кумедно задертим хвостом — знайте: то може бути й він.
Той зайчик, що колись вважав себе найсміливішим сміливцем.
Він уже давно виріс і став зовсім дорослим.
І втік із цієї казки, щоб побачити все на світі.
За матеріалами: Михайло Слабошпицький. "Норвезький кіт у намисті". Оповідання та казки. Художник Олексій Міщенко. Київ, видавництво «Веселка», 1996 рік, стор. 68 - 75.
Більше творів Михайла Слабошпицького на нашому сайті:
Ілюстровані оповідання Михайла Слабошпицького: "Чудасія на балконі", "Папуга з осінньої гілки", "Яблуня при вікні", "Золоті бджоли", "Васильків портрет", "Костик, море і дельфін", "Норвезький кіт у намисті", "Що ж буде з Костиком?", "Мій друг лелека", "Цікаве рибеня", "Пташині вісті", "Риба від діда Остапа", "Зоряний цвіт", "Де туман живе", "Зайчик, що вважав себе сміливцем", "Хата, де жили страхи", "Папуга з осінньої гілки", "Цінь-Цвірінь", "Славко й Жако", "Екскурсія в зоопарк", "Молода зима". Малювали картинки до книжок відомого українського прозаїка, критика, літературознавця та публіциста Михайла Слабошпицького художники: Наталія Аксьонова, Олексій Міщенко, В. І. Анікін.
"Хлопчик Валь", "Цінь-цвірінь", "Зайчик, що вважав себе сміливцем" - ілюстровані казки Михайла Слабошпицького для малят.