Марія Хоросницька
РІДНЕ МІСТО ПІЗНАЮ
Завантажити текст віршів Марії Хоросницької зі збірки "Рідне місто пізнаю" (txt.zip)
Марія Хоросницька
ЛЬВІВ
гарних міст багато —
і великих, і малих...
Як життя нового свято —
Львів наш рідний
серед них.
Наче сонячна вершина
серед пагорбів-холмів,
наче батечко для сина —
отакий для мене
Львів.
* * *
СВІТАНОК
Сутінки сповзають
м’яко і помалу
волошковим шовком,
що немов живий...
Над Високим замком
кліпнуло і встало
сонце, розбудило
день новий.
* * *
МАЛИЙ ЛЬВІВ’ЯНИН
Горджуся Львовом
і росту для нього.
Не знаю міста
іншого такого.
Чей тут по львівськім
посивілім бруку
ходити вчивсь я
з мамою за руку.
Слова найперші
вимовляв за татом,
сміявся, плакав.
Львів — це мій початок!
І де б не був я,
серцем полум’яним
скажу по праву:
— Я — малий львів’янин!
* * *
НА ФРАНКОВІЙ МОГИЛІ
Личаківським кладовищем,
по алеї щораз вище
підіймаємось до нього,
до поета дорогого.
Тут дерев — немов у парку.
Віття поспліталось в арку,
пада тінь жива від неї н
а скульптури, на алеї...
На поетовій могилі
каменяр стоїть при скелі,
молот звів, напружив груди.
Мить одна — він тишу збудить,
скелю розіб’є надвоє
«дух, що тіло рве до бою».
У неволі, у біді
жив увесь народ тоді.
Злидні, сум ходили краєм...
Скеля — символ горя,— знаєм!
З панських вирватись тенет
закликав людей поет.
Впала скеля та гранітна,
з нами — доля заповітна!
Чути молота удар —
він живий, наш Каменяр!
* * *
ЛЬВІВСЬКІ ЛІХТАРІ
Сяє місяць угорі,
в місті світять ліхтарі.
Не подумайте, що газ
в ліхтарях горить весь час...
Так було у давнину.
Назавжди той час минув!
В старовинних ліхтарях
електричний є заряд.
Наче добрий чарівник,
струм в залізний стовп проник
й оживив старі-старі
наші львівські ліхтарі.
* * *
ВАЛИ
Біля Замку
ви були?
Львівські
бачили вали?
В давніх мурах
є віконця,
в них щілини
не для сонця...
Ці віконця,
знай,— бійниці!
Били з них
порохівниці,
вилітали
стріли гострі,
аж відлунням
гахкав простір...
Воїни
на смерть стояли —
ворогів
від мурів гнали!
Кажуть,
тому сімсот років
мури ці були високі...
Рів навколо був
з водою,—
захищав перед ордою.
Вірним захистом були
для людей
оті вали.
* * *
КНИГОЛЮБ
Я навчився вже читати
складно, плавно,
як і слід.
«Добре, синку»,— каже мати.
«Гарний хлопець»,— хвалить дід.
І бібліотеку маю,—
подивіться, скільки книг!..
Залюбки щодня читаю —
прочитати всіх не встиг.
І малюнки я повинен
розглядати
кожний раз...
Бо для кого ж ці картини
намальовані? Для нас!
* * *
ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ ГАЙ
Селом карпатським я весь день ходив
і ні на мить не розлучався з Львовом!
Ви скажете, таких немає див?
Є! Є! Повірте,— чесне* слово.
Я гори-доли бачив немалі,—
мені здавалось, ніби я в Карпатах!
І ліс шумить у дивнім цім селі,
і, мов картина, гарна кожна хата...
Коли від хати повернути вбік,
стоїть обора, в ній — і ціп, і вила,
і глиняний, твердий, широкий тік —
снопи колись на тоці молотили...
Зерно возили возом до млина,
а бідні люди двигали на спині...
Ось що мені сказала давнина:
немов на каторзі жилось людині!
Нелегко нашим прадідам було,
тут кожна річ про це розповідає...
Під львівським небом є таке село,
воно Шевченківським зоветься гаєм.
* * *
КЛЕНИ
Скільки не дивлюсь
на клена,
в нього сонце
на раменах!
Під вікном,
немов знамена,
сяють кленові рамена...
Щезне сонечко
на клені —
простягає нічка
жмені...
Сутінки повзуть
до хати...
Я тоді лягаю спати.
* * *
ШКОЛЯРИК
Закінчилися уроки,
гайда зараз де-небудь,
поки батько прийде, поки
сині сутінки впадуть...
Може, в парк на каруселі?
В сад сусідський через тин?..
Всюди друзі е веселі,—
вдома сум, коли один...
Ось і хлопці, ось і м’ячик!
Дожену я їх скоріш...
— Спершу розв’яжи задачі
і напам’ять вивчи вірш!
Насторожився школярик,
оглядається тихцем...
— Що за диво? Що за чари?!
Звідкіля йде голос цей?
Біля нього ні людини...
І не мати, і не брат...
Ну, а голос звідкись лине
І лякає не на жарт!
Може, феї це казкові
стережуть його від зла?
Ні,— школярська власна совість
добрий голос подала.
* * *
СТРИЙСЬКИЙ ПАРК
В Стрийськім парку що не крок -
відкриття цікаві.
Кожне дерево — урок,
дуже цінний навіть!
Де тут явір, клен чи в’яз?
Щоб не помилитись,
найзручніше тут якраз
у природи вчитись.
Мов склади у букварі,
радісно й тривожно
пальчиками по корі
теж читати можна...
Ніжна туя, гордий тис
стануть перед вами...
Стрийський парк — неначе ліс,
знається з вітрами.
Взимку свищуть, і шумлять,
і сичать мов змії,
у зелених гніздах сплять
влітку вітровії.
Та зате пташки весь день
галасують вперто:
вчать мелодії пісень —
виступлять з концертом.
* * *
В ІСТОРИЧНОМУ МУЗЕЇ
Львів — історія далека —
наша рідна давнина.
В прадідівській формі глека
для води а чи вина,
в шаблі, в списі —
скрізь вона —
наша славна давнина.
У гостях буваю в неї
в історичному музеї.
* * *
ДОЗВІЛЛЯ
Після всіх завдань-уроків
на подвір’ї на широкім
граємось,
пісень співаєм,—
непомітно час минає!..
«Вийся-вий, віночку» —
знаєм співаночку,
і про подолянку
любимо веснянку,
ще й відому на весь край
гру «Спекли ми коровай».
Граються самі дівчата.
Хлопці збоку, мов на чатах...
Кажуть: що той «коровай»,
краще м’яч нам подавай!
* * *
У ТЕАТРІ
В серці спомин —
світлу ватру —
зберігаю,
ним живу...
Не забуду вік
театру
ані «Пісню лісову».
Я покинув
гру-забаву
і весь час
товаришам
лиш говорю
про виставу —
ніжну Мавку, Лукаша.
І про те,
що я до тата
не тулитися не міг,
як з’явились
потерчата...
Я чомусь
злякався їх!
Бачив я
в дрімучім лісі
і Того,
що греблі рве...
Стільки дива
на Поліссі
поруч із людьми живе!
Досі серце
б’ється дзвінко
і спокою не дає.
Рідна
Лесе Українко,
як це добре, що ви є...
* * *
КНЯЖА ГОРА
Розповів дідусь мені,
що колись у давнині,
як годилось, на вершині,
там, де телевежа нині,
княжий замок красувався,—
княжа в нім жила сім’я вся:
князь Данило і княгиня —
жінка, мати, господиня —
і малим тут княжич Лев
бігав-грався між дерев...
А внизу, від замку близько,
вартувало вірне військо...
Війська сила не мала
наше місто стерегла,
бо і турки,і татари
набігали, наче хмари,—
так в старій, пожовклій книжці
написали літописці.
* * *
ЖИВИЙ ПЛОТИК
Під вікном моїм,
навпроти,
виростає
живоплотик!
Восени, одної днини,
прут за прутиком
ліщину
посадив я вздовж городця
і весни чекав,
і сонця.
А весною втіхи скільки,—
в пруття
бруньочки, мов шпильки...
І виблискують,
мов соти,
і липкі-липкі на дотик!
Листячко з бруньок несміло
розгорнулось,
зашуміло...
Підроста
на сонці плотик
під моїм вікном навпроти.
* * *
ДОЩИК
На стежини,
на доріжки
вибіг дощик —
босі ніжки,
довгі-довгі,
ще й тоненькі!
Босі ніжки —
срібний дзенькіт!
* * *
ОСІНЬ
Нарядилась осінь
в дороге намисто,
золоте волосся
розплела над містом,
кольорові фарби
вийняла з кишені,
і малює осінь
жовтим по зеленім...
Здогадатись можна
в парку по деревах:
є червона фарба
в неї і рожева...
Ще й відтінків різних
безліч осінь має,
а стрункі ялини
боком обминає...
Їй не шкода фарби
й часу ні хвилини,
колються нечемні
сосни та ялини.
* * *
ЗИМА
День надворі
білий-білий,
біле все навкруг,—
наче лебеді летіли
і губили пух...
Наче з вишень
у садочку
вітер цвіт зірвав...
Наче Львів
нову сорочку
спозаранку вбрав...
Білий коник
спозарання
білим шляхом біг...
Притягнув
на білих санях
сніг.
* * *
ЯЛИНКА
Похвалилася Яринка:
— Є у мене вже ялинка!
Ще нема ні в кого, знаю,—
з вас усіх я перша маю!..
Ще й таку, що навіть мати
ледь внесла її до хати...
— Ти, Яринко, не хвалися,—
обізвалася Орися.—
Новий рік і нам не будень!
В кожного ялинка буде!
— Гарна!
— Пишна!
— Аж до стелі!
голоси дзвенять веселі.
Сумно лиш промовив Гнатик:
— Щоб таку ялинку мати,
треба їхати в Карпати
і сокирою зрубати...
— Ой! — здригнулася Яринка.—
Буде боляче ялинкам!
Я свою віддам охоче...
Хто мою ялинку хоче?..
Соня в бік штовхає Славу,
Переглянулись лукаво...
— Ні, такому не бувати!
Краще разом святкувати!
Раз ми дружим нерозривно,
то святкуймо колективно!..
Не було вагань-зупинки:
— На ялинку до Яринки!
— Заспіваєм хором, соло...
— Круг ялинки підем колом!..
— І тобі «спасибі», Гнате,
скажемо, щоб чула мати,
за ялинки ті, що в лісі,
що не будуть гори лисі!
* * *
БЕРЕЗЕНЬ
Добрий дядю-місяченьку,
березню буйноголовий!
Одягни весну швиденько
у жупан її квітковий!
Часу березень не гає,
гонить холод,
ломить кригу
і підсніжкам помагає
вийти чимскоріш
з-під снігу...
Ніжні пелюсточки цвіту
в синім кольорі купає.
Всіх-усіх матусь від діток
Він уклінно привітає.
* * *
ДУЖЕ РАДІСНА ПОРА
Впрягся день
в блакитний віз,
через гори,
через ліс
в місто нам
весну привіз.
Плаче тітонька-зима,
що морозу більш нема,
що повіяв теплий дух
і пропав її кожух,
що промокла вся дотла
від весняного тепла.
— Цінь-цвірінь!
Зимі кінець! —
репетує горобець.
— Дзень-дзелень! —
дзвенять струмки.
На сопілоньках шпаки
виграють що сили є.
В мідний бубон сонце б’є,
і стрибає дітвора,—
дуже радісна пора!
За матеріалами: Марія Хоросницька, "Рідне місто пізнаю". Вірші для дітей. Художник Катерина Суєвалова. Львів, видавництво "Каменяр", 1980 рік, 44 с.
Більше творів Марії Хоросницької на "Малій Сторінці":