Марія Морозенко. "Іван Сірко - великий характерник​"

 

 

Життя Івана Сірка овіяне легендами і сповнене карколомних пригод. Він народився незвичайною дитиною, з особливим даром характерництва, що допоміг йому здобути багато перемог, і передусім – над собою. Ця книжка так само перемога. Перемога письменниці Марії Морозенко в конкурсі рукописів «Українська сила». Читайте першу книгу про Великого Характерника і пам’ятайте: ми українці, нація сильних!

 

 

 

Марія Морозенко

ІВАН СІРКО - ВЕЛИКИЙ ХАРАКТЕРНИК

 

Читати повість у текстовому форматі

 

 

 

 

ЖИТТЯ І СМЕРТЬ

Килина Морозиха — відома на всі околиці повитуха в четвертому коліні. Про її прабабу Тетяну досі селами ходять легенди, буцімто вона три роки поспіль бігала яругами на відлюдний лісовий хутір до тамтешньої відьми, яка навчила її травами цілющими, зібраними на Зільника, недуги зцілювати й болячки проганяти. Кажуть, помирала вона тяжко. Люди знали, чого їй так було: «Сказано ж, відьма доти не помре, доки не передасть усе, що знає».
Після смерті баби Тетяни пологи в тутешніх жінок приймала її дочка, а потім — Килинина мати. Від неї в свій час успадкувала ворожбитство та знахарство й сама Килина. Бо так повелося в їхній родині.
Килину Морозиху потайки люди теж відьмою звуть. Але не зло, а з повагою та острахом, ніби боячись образити. А як же інакше. Щось вона знає таке, чого зазвичай не дано знати звичайним сільським жінкам, — діти при ній родяться легко. Немало славних козачат, які ниньки благословляють ратними справами Січ, прийняли з материнського лона її руки.
Віднедавна Килина Морозиха має спокій. Свою непросту справу передала молодій удовиці, яку взяла в науку кілька років тому. Та й чом було не взяти? У Килини немає нікого, живе одним-одна, як відрізаний пагін від стовбура колись досить пишного дерева. Звісно ж, була у неї своя гарна сім’я — міцний, неначе кучерявий явір, чоловік та два дубочки-синочки. Уся її рідня оплакана чорними вдовиними слізьми. Полягли її славні козаки у битві із турками, що набігли Муравським шляхом, як сарана, спустошивши довколишні землі до цурки.
З недавніх пір Килина Морозиха пологи приймає зрідка, коли вже без неї не обходиться ніяк. Каже, що втрачає силу. Зістарилася. Слава Богу, молода повитуха зі своєю непростою справою справляється ловко. Гріх що й казати про вправну ученицю. Вона, як зуміла, замінила її.
Відтепер рожаниці не обходяться без молодої повитухи. Так мало бути і цього разу. Її ж спочатку й покликано у двір козака Половця. Аж скоро прибігли до старої: «Йдіть хутчій, бабо, Марія Половчиха в родах помирає!»
Килина Морозиха поквапом зібралася, кинула у вузлик кілька лишень їй знаних помічних трав, на порозі на мить спинилася, щось обмірковуючи, аж потім рвучко підійшла до покуття, дістала з-під образочка три тонесенькі тройчасті свічечки й гостро заточений срібний ніж, вклала все це до трав. А тоді вже поспішила з хати до воріт, подріботіла вузенькою вуличкою, що вилася чорною гадючкою під ногами, поспіхом пориваючись у двір козака Половця. Щойно вона відкрила хвіртку, чорна гадючка стежини зникла з-перед очей, натомість з’явився тьмяний пломінець лампадки, яку виносила з хати служниця.
— А це ще навіщо?! Хіба тут смерть через поріг перечепилася? — невдоволено гримнула на заплакану молодицю стара.
— Та вже не знаємо за що хапатися, там таке! Послали навіть за дяком. Тільки й на вас надія… — засокорила жалібно жінка, ховаючись у сіни.
— Хай там що, лампадка має стояти на покуті. Не руш, — у спину їй кинула баба Килина.
Ще з порога, позирнувши оком на постіль, де корчилася в муках роділля, а поряд із нею безпорадно метушилася молода повитуха, вона зрозуміла: цю дитину мусила прийняти сама. Стара повитуха знала, що треба робити:
— Гей, ти! — гострими очима глипнула на перелякану служницю, що тремтячими руками ставила на покуті лампадку, — йди з хати і відчини всі віконниці! Без цього не буде полегкості в пологах.
Жінка безшелесно зникла з-перед бабиних очей.
— А ти іди сюди, — звеліла молодій повитусі. — Запар ось ці трави в чисто вимитому казані і принеси їх сюди. Хутко!
І аж тоді, коли в кімнаті нікого, окрім їх двох, не залишилося, стара повитуха схилилася над роділлею:
— Зараз тобі буде легше.
Затим вона рвучко підійшла до вікна, тричі перехрестивши його, відчинила навстіж. Повернувшись до ліжка, поклала під подушку три тройчасті свічечки разом із пучком зілля, і вже тоді провела рукою над змокрілим чолом молодиці. Монотонно, так, як зазвичай читають побожні молитви, Килина Морозиха взялася промовляти їй одній зрозумілі слова.
Роділля несподівано схопила її за руку:
— Що се… за молитва?!
Баба беззвучно засміялася:
— Тихо-тихо… Нічого не бійся, — із цим продовжила читати своє магічне закляття.
Марія Половчиха, рід якої з діда-прадіда вірував у Господа, і в ніяку силу поза тим, з острахом відсторонила її руку. Стара повитуха, яка стояла перед нею, в світлі лампадки, що падало тьмяним блиском на зсушене, немов поморщене яблуко в осінній траві, лице, видалася їй страшною. Здавалося, в її очах теж блимало кволе світло. Це світло замерехтіло й на лезі ножа, який піднесла баба над головою, промовляючи безтямно свою монотонну молитву. Нажахана роділля, переборюючи біль, піднялася на ліктях, голосно вигукнула:
— Відьомське закляття!
Із цим непритомно впала на постіль…

* * *

Коли молода повитуха стала в дверях, вона відразу ж почула тоненький писк. Слабенький, такий, який зрідка нерішуче проривається з мишачої нірки, коли біля неї задовго просиджує кіт, позбавляючи вертлявих сірохвостиків охоти вирватися на волю. Цей тоненький писк в одну мить утішив її. «Слава Богу!» — вголос промовила вона.
Баба Килина різко повернулася на її голос:
— Не вештайся без діла! Візьми немовля до купелі, а я мушу попоратися біля матері.
Молода повитуха повела оком на породіллю і відразу ж відвела наляканий погляд — очі молодої матері по вінця наповнилися кров’ю. Так, наче хто залляв білі зіниці густою червоною фарбою. Вона знала, що це за ознака. Так було з невісткою коваля Якима Чубача. Після пологів вона не дожила до ранку.
Килина Морозиха, немов вгадала її думки, заспокоїла:
— Ця житиме. За тиждень все сповзе з очей і знаку не буде.
Породілля, здається, теж прислухалася до цих слів, стиха перепитала:
— Що зі мною?
— Все… Все добре… Ось зараз візьмеш свого красеня, — повела очима на молодицю, що порпалася біля дерев’яного корита, наповненого літеплом, настояним на травах.
Молода повитуха обмила маленьке поморщене личко водою. Маля забило ручками, вголос заплакало.
— Не плач, маленький, дай, витру тебе, як слід. Бачиш, ось червона пляма на нижній губі.
Аж раптом…
Ні, це не могло бути правдою. Немовля вхопило її за палець, притьмом всунуло його до рота і… вкусило.
— Боже мій! Що це?! — молода повитуха заклякла на місці. Великими очима дивилася на немовля, що водило перед собою ручкою, пориваючись вхопити її за палець знову. — Що се за дитина, бабо?!
Килина Морозиха, немов не чуючи її наляканого викрику, і далі займалася своїм, пораючись біля породіллі.
Тоді молода повитуха обережно підняла верхню губку дитини і завмерла від подиву — по обидва боки тонесеньких ясен стирчали гострі різці.
— Він зубатий! — з острахом відсторонила дитину від себе.
— Мовчи, не лякай матері!
Породілля й справді переводила насторожений погляд з однієї жінку на іншу, силкуючись збагнути, про що йдеться.
Баба Килина тремтячими руками забрала з рук молодої повитухи немовля, пальцем провела по яснах:
— Ти диви, кусається! — на подив повитухи, вона посміхалася.
— Він же із зубами! — прошепотіла та застережно.
— Нічого-нічого, кусатиме ними проклятих бусурманів. Родима пляма біля губи — Божий знак на те.
— Він же сам проклятий. Зубатий! — нажаханими очима молодиця дивилася на бабу.
Килина Морозиха нічого не відказала їй у відповідь. Вона поклала дитину в мокрому полотні на ліжко, приклала до грудей матері.
Дитина зразу ж почала ссати, та так, що породілля несподівано скрикнула від болю:
— Лишенько, кусається!
— Так і є, проклятий, — молода повитуха побожно перехрестилась на образочки.
Баба Килина невдоволено схитнула головою, затим нахилилася до полу, піднявши обтяту пуповину, мовчки підійшла до своєї учениці і, розмахнувшись нею, різко вдарила її в лице:
— Не смій так про немовля! Це буде славний ко… — із цим недомовленим словом повалилася на підлогу. Її сили на цій землі були вичерпані. Повитуха у четвертому коліні Килина Морозиха прийняла останні пологи на землі і відійшла в потойбіччя.
Дяк, що зашпортався у дверях, ставши мимоволі свідком великої таїни народження і смерті, тричі перехрестився:
— Упокоїлася в Бозі… при рождениї диявольського отродія… 13 августа 1610 года.

 

 

* * * * *

 

 

 

ПОМИЛУВАННЯ

Недільного ранку на мерефському цвинтарі було людно. Громадою хоронили Килину Морозиху, ту, якій завдячувала життям мало не третина поселенців. Мотузка, вкладена до труни, щедрими вузликами точно вказувала на кількість прийнятих повитухою немовлят. Усі ці вузли зав’язала вона сама.
Не було поміж них одного, останнього. Ніхто не зважився закінчити справу за неї.
На цвинтар вервечкою тяглися люди. Підійшов до натовпу і Дмитро Половець. Високий, ставний, широкоплечий, достоту такий, як усі чоловіки цього славного козацького роду.

* * *

Рід Половців був шанованим у Мерефі. І не тому, що проживав на цих землях давно. Відколи перший Половець, утікаючи з Поділля від лиховісної польської шляхти, ступив на роз’ятрений, розбухлий від сліз і крові, клаптик Дикого поля, збігли десятки років. За цей час змінилося багато чого. Маленький хутір, не позначений на мапах, обріс новими поселеннями вигнанців, які поривалися сюди з усіх-усюд Правобережжя, не воліючи миритися з польським батогом. Хатка до хатки горнулися зусібіч, щоби бодай тут уберегтися від чорнополинного розбрату, засіяного гонорливою шляхтою у відкритих навстіж українських душах.
Сама земля, здається, почувала єднання поселенців. Уперше за стільки довгих років, відчувши турботу про себе, вона затято відроджувалася з попелу руїни. Зелені садки зарясніли між білих хат, бо так повелося в українців: серце — у дітях, душа — в пісні, життя — у вишневих садах. А на зрошених потом нивах заколосилося жито. До дбайливих рук горнулися щедрі врожаї. І люди вростали в ці землі, готові були їх боронити від найлютіших ворогів.
Діти поселенців Мерефи, рано наслухавшись від сивовусих дідів про злодіяння польської шляхти, заохочені шаблями Косинського та Наливайка, подалися на Січ. Тримати зброю в руках вони вчилися менше від батьків, а більше від славного козацтва. Відчайдухи, закликані на Базавлукську Січ, що постала взамін поруйнованої татарами Томаківської, проходили змужніння на славному острові, де все було підпорядковане бойовому вмінню й силі духу. Більшість залишилася там і донині.
Дмитро Половець на вимогу батька, який почував наближення скорої смерті, повернувся додому. Разом із ним прибула невеличка ватага старого козацтва, щоб назавжди осісти на цих землях.
Вони й поставили на узгір’ї церкву на зразок запорізької.
Розорюючи добротні поля, Половці, а за ними й інші поселенці, не відпускали з рук зброї. Щомиті вони мусили бути напоготові. І хоча їм добре було відомо, що відтепер загони татар не надто й пориваються в ці місця, почуваючи, що в козацьких поселеннях мало поживляться, багато втратять, — усе ж, аби вберегтися, варто й озиратися. Так і працювали вони на цих землях — тяжко… затято… жертовно.
Дмитро Половець вдався роботящим і відважним козаком. Коли ставав до роботи — мало хто поспівав за ним. Коли брався до зброї — козацькій відвазі заздрили й вороги. Доля не була солодкою до нього. Не раз він змагався зі смертю в двобої. Не раз стояв на межі. На щастя, видався від природи міцним та дужим, на життя — щасливцем. Чисельні шрами — єдині відмітини гостин «косарки-смерті». Так любив жартувати він над своїми ранами. На всі прохання й дорікання жінки, коли та просила його бути обачнішим у житті, казав одне: «Козак без узорів — не козак».
Про дружину Дмитра Половця між людьми мовлено мало. Кажуть, що привезено її з Поділля і що засватав жінку синові батько, бо захотів оженити «на своїй».
Досі місцеві козачки не можуть зрозуміти, за чим було побиратися далеко: «Що в цій Марії є такого, чого в тутешніх дівок не має? Тонка, як тополина, замало жіночого, а більше від дівчатка. Хоч має цілих сімнадцять, а груди в неї геть пласкі…»
Так потайки судило жіноцтво, оглядаючи привезену дівку на весіллі.
А що вона особлива, побачили це згодом. У руках молодої Половчихи вогонь горів. У словах видалася неговірка, зате в справах проворна.
Старий Половець, уже третій рік як покійний, недарма ж і дочкою називав. Годила йому, як могла.
А Дмитро Половець, який зарано залишився сиротою — мати померла, коли він ще хлопчаком був, єдину скупу ласку приймаючи із рук взятої до хати небоги-служниці, серцем прикипів до своєї жінки.
З великої любові народився на світ хлопчик. Та саме первісток, який мав би стати великим щастям в родині, приніс в їхню сім’ю велику напасть.

* * *

Дмитро Половець став біля труни, перехрестився, поклав до неї білий домотканий рушник. Після цього чемно вклонився до людей, став поміж них.
З виду все той же чоловік, яким був кілька днів тому, та все ж не такий, як завше. Це вже люди, які знають один одного змалечку, спостерегли відразу. Видавали його зіщулені плечі, а ще, немов не свій, а чужий, позичений на торжку погляд — стрільнув гострими очима по натовпу і відвів їх убік. Щось не давало йому дивитися людям в очі прямо.
Стояв Дмитро Половець між людьми, яких знав із найперших своїх кроків по цій землі, і почувався між ними чужим. Гострими очима виуджував з натовпу косі погляди, вдавав, що не помічає їх. Ніхто не підходив до нього. Ніхто не перекинувся й словом із ним. Він теж мовчав. Та люди і без слів знали, чого так незатишно було цьому чоловікові на мерефському цвинтарі. Винуватець його неспокою лежав у вербовій люлечці, підвішеній попід сволоком дерев’яної хати Половців.
Поміж людей обачним вужем повз шепіт: «Баба Килина — перша жертва того…», «Служниця втекла з хати, не хоче бавити дияволеня», «Кажуть, що воно пиріг вчора з’їло. Подумати тільки, день, як народилося, а жує, мов однорічне дитя», «Зуби — то перший знак лихого вбивці. Матимемо з ним велике зло», «Ой недарма ж Половчиха над ним плаче, сказано ж, горе, а не втіха»…
Все, все це — і правду, і домисли, чує Дмитро Половець, низько на груди хилить рано посивілу голову, почуваючись й сам винним у смерті Килини Морозихи. Його ж син, його рідна кров, народилася при цьому.
Мовчить славний козак Дмитро Половець, чуючи нарікання обурених людей. Та й що тут казати — дві ночі поспіль відмучився в жахітті розжарених думок. Не спав ані крихти. Знав, добре знав мерефських поселенців — у думках гострих, як бритва, в справах непорушних, як сталь. Передчував, що буде потім, щойно похоронять Морозиху. Відав гаразд, як то воно буде після. Обдумував удень і вночі, що робити і що казати тієї миті, коли станеться те, до чого йдеться, що має неминуче статися.
Дивиться Дмитро Половець поверх людей, думає про своє: «Знаю я, добре знаю, що в головах мереф’ян. Он вони стоять біля покійниці сумирні та тихі. Молода повитуха прив’язує до пояса померлої хустинку з маком, нагадавши всім, що без цього пупорізку не можна опускати в яму — нападуть на тому світі на неї душі померлих, які вже відмучилися в земному житті, на яке благословила їх баба, не матиме вона чим захиститися. Думає, мабуть, і ця вже за себе. Плаче. Інший чоловік вкладає збоку труни палицю. Побожно хрестяться. Облудні! Щойно поставлять на могилі дубовий хрест, візьмуться до своєї чорної справи. Вони, здається, тільки й чекають скорішого захоронения, щоб учинити свій суд над немічним немовлям. Нехай ні слова про це не сказано. На похороні про це не мовиться. Тут має бути спокій. Але те, що ледь-ледь притихло, скоро й пробудиться. Та нехай тільки спробують. Пізнають — Дмитро Половець ще козак ого-го! Сина на поталу не віддасть. Дарма, що не спав дві ночі поспіль. Та й не спав недарма. Відтепер напевно видно і ясно, що робити, коли розбурхана юрба кинеться у двір»…

* * *

На світанку, щойно понеділок торкнувся сонячним сяйвом садиб, у дворі козака Половця зібрався чималий гурт мереф’ян. На їхній шум Марія Половчиха в білій хустині та з таким же біло-білим лицем, визирнула з вікна й зразу ж налякано сховалася, прикривши долонею горловий тяжкий викрик. За мить вийшов на поріг господар — розперезаний, в білій сорочці, випущеній поверх козацьких шароварів. На порозі рідної хати виглядав упевнено. Озирнувся поверх голів, звузив широкі брови:
— Чого вам треба, люди?!
Дяк, похитуючись, став попереду, поклавши тричі хрест на себе, мляво процідив:
— В доме твойом появілся младенец, коєго должно ізбавіться.
Дмитро Половець голосно засміявся:
— Що це за вигадки, люди?!
Дяк, спантеличений цим несподіваним сміхом, безпорадно озирнувся на людей. Найстарший з-поміж усіх, козак Михайло Діброва, обізвався з натовпу:
— Не гнівайся, Дмитре, на ці слова, не я їх першим промовив, але люди кажуть, що син твій… як мовиться…
Дмитро Половець гнівно звузив брови:
— Ти хочеш сказати, Михайле, проклятий, чи не так?
— Та… то не я те кажу… люди говорять.
Половець сердито сплюнув перед себе:
— Дурні баби говорять, а ти й собі подався за ними. Хай там п’яниця-дяк, а то славний козак, від якого я вчився шаблю в руках тримати. Обабився! — різко, як з плеча, рубанув повітря.
Дяк хитнувся на місці, пориваючись уперед. Михайло Діброва стримав його сильною рукою, блідими від гніву вустами процідив:
— Та як це ти смієш такими словами кидатися?!
— Годі! — громовито вигукнув Половець. Натовп, накритий, немов мокрим рядном, дужим викриком запорозького козака, який відзначився не в одній звитяжній битві, вражено притих. А гнівна блискавиця, прорвавшись з міцних грудей господаря оселі, падала, як хльосткі батоги на пониклі плечі спантеличеної юрби: — Здавна служив наш рід рідній землі. Не було зрадників і перевертнів поміж нас. І не буде повік. Мій син народився на славну справу — біля правої губи має він особливу відмітину, родиму. Це Божий знак. І хто посягне на життя мого сина, мусить спершу позмагатися силою не з немовлям, а зі мною. А те, що має кілька зубів хлопчак від роду — хай і так, знаю, рватиме він цими зубами лютих бусурменів, які нишпорять нашим краєм. Кажу вам, як батько, що буде так, а не інакше. Я все докладу задля цього. Чуєте, прославить хлопець наш рід. Великою людиною стане. Не ховатиметься під спідницю, як роблять це «деякі козаки»! — з притиском видихнув ці останні слова.
Люди мовчали, спантеличені силою мовленої правди. Мовчав і дяк, забувши геть начисто ту «проповідь», яку спробував укласти по дорозі сюди. Неслухняні слова сплуталися від переляку поміж собою, та так, що й не розірвати їх, а не те що доладно вимовити. Мусив дяк мугикати собі щось там під ніс, аби лишень виказати невдоволення.
Не знав, що казати на все це, й поводир козацької громади Михайло Діброва. Силою батьківської любові вразив його цей відважний чоловік, який один супроти всієї громади став на захист сина. Нехотячи, а може й свідомо, повернув його та всіх інших до минулого.
Задумався старий козак, згадавши Байду, про якого теж говорилося багато такого, чого й не слід. Страшним характерником називали його — не дарма ж і цурався дехто, боячись незнаної сили, яку той мав. Але боялися Байду хто? — вороги, запроданці, а найбільше бусурмани. А люди, ті, кого він обороняв, славили його велику магічну силу, складали про неї пісні. Хтозна, може, і в цьому хлопчикові щось таке від роду є?..
Мовчав перед людьми і Дмитро Половець. Але вже за мить, за цю малу мить важкої мовчанки, гострими очима обвівши натовп, відчув — те, що міг він зробити, зробив. Молодий батько посміхнувся. І вже так, наче зорав не одне поле від рання, взявшись за клямку, важко видихнув:
— Вибачте, коли що не так. Мушу братися до справ. Йдіть і ви собі, люди, додому, — із цими словами відчинив двері й пішов до хати.
Люди полегшено зітхнули. Те страшне, що мало статися цього дня в дворі Половців, відступило. Оті останні слова Дмитра Половця, промовлені з легким насміхом, немов пробудили їх від поганого сну. А й справді, чого їм тут бути? Тільки й того, що натравив їх сюди дяк. Але для чого? Те, що здавалося вчора очевидним, нині виявилося безглуздим і страшним. Люди враз стали думати інакше — і про немовля (час покаже, що воно і до чого), і про смерть старої повитухи (може, повитусі судилося померти біля колиски). Все… все здавалося відтепер інакшим. І кожен, хто стояв на цьому подвір’ї, густо порослому споришем, почувався незатишно — так, наче здійснив уже страшний гріх. Адже подумати — це вже забагато.
Мереф’яни були глибоко віруючими людьми. «Слава Богу!» — славили вони в думках Господа, пориваючись якомога швидше вирватися з кола, затисненого почуттям вини. Усі водночас оговталися — раптово згадали, що в кожного вдома є свої справи, а вже ранок, чого ж вештатися чужими дворами. І тільки дяк, посилаючи навздогін усім прокльони, метався подвір’ям, не знаходячи собі місця:
— Не похрещу. Їй Богу, не похрещу кляте насіння.
І тоді Михайло Діброва, на мить затримавшись біля хвіртки, поклав важкий кулак на його вузьке плече:
— Похрестиш, як громада велить. І назвемо ми хлопця Іваном, бо ж помилуваним на життя є. А кумом славному козаку Дмитру Половцю буду я! — із цим хвацько підкрутив посріблений сивою памороззю вус.

 

 

* * * * *

 

 

 

ЦВІТ ПАПОРОТІ

Сім років, як одна доба, збігли клечальними святками із пагорбів, опустилися в долину зеленим цвітом, щоб наповнити навколишній світ магією купальського вечора.
Щойно сонце закотилося за пологі мерефські схили, занурилося промінням глибоко в землю, наповнивши її своєю жагучою таємничою силою, на вулицях села залунали дзвінкі дівочі голоси:

Гей, око Лада, леле Ладове,
Гей, око Лада, ніч пропадає,
Бо око Лада з води виходить,
Ладове свято нам приносить…

Звуки магічних пісень — як отой ярий жар-цвіт, безжально потоптаний ногами чужинців, понівечений пожарищем неприйняття та осуду церковних приписів, а все ж незборений часом та невідворотними перепонами. Звуки чарівних купальських пісень рвучко виринають із глибокої, немов студене дно криниці, давнини, пробуджують вечорову тишу, пориваються у притихлі двори, палючим спалахом перекочуються за пороги хат, щоб діткнутися сердець мелодійним сяйвом, навернути зачерствілі душі до тисячолітніх прадавніх джерел, не замулених відчуженням та відхрещенням рідновір’я.
Купальського вечора усі люди стають іншими. Та й не дивно. У час великого сонцевороту погідне сонце, відкривши золотаво-промінну браму, наближає думки до осяяних ласкою небес. Недарма ж мудрі старці вимовляють обнадійливо: «І все, що попроситься в гарну пору, збудеться». Бо не може бути інакше. Чудодійної купальської ночі сам Купайло, викликаний із позачасся, благословляє зрілість усього, що проростає на землі, а затим усіх людей щедро наділяє любов’ю до життя. «І тоді природа стає ближчою до людини, а людина почувається невіддільною від матінки-природи», — так переповідають старші мереф’яни допитливій малечі, обдаровуючи невгамовних пестунів збереженими оповідками про свято Купала. У цих розмовах нестримна радість великого свята, віднедавна потьмарена настановами всюдисущого дяка та його закликами цуратися «всяких неподобних гуляній сатанинських», виривається на волю, блиском струменіє в очах молоді, відбивається в осяйних оченятах малечі. Купайло не оминає нікого.
Семирічного Івана Половця магічне свято сонцевороту теж не залишає осторонь. Він ще зранку не має спокою. Замучивши матір допитуванням про купальські забави, хлопець раз по раз вибігає до воріт. Йому не сидиться на місці.
Дівочі пісні мимоволі розбурхують його кров, картаючи:

А наші хлопці недбайливці —
Не поставили купайлиці.
Ой, якби вони про нас дбали,
Нам купайлицю вирубали.
Нам купайлицю вирубали,
Нас на вулицю викликали.
А наші хлопці недбайливці —
Не поставили купайлиці…

* * *

— Іванку, йди вечеряти!
З гірким зітханням малий подається від воріт. Закликаний голосом матері вкотре до хати, він не має охоти до смачної вечері. Знехотя водячи ложкою по масляній каші, допитується свого:
— Мамо, а де росте купайлиця?
Мати вражено сплескує руками:
— Ти бач, дослухався! — обернувшись до служниці, ділиться наболілим: — І що в нас за дитина, далебі?! Те, що йому цікаво, вмить усіче, а що товчемо безустанно, теши не теши, нічого не доб’єшся.
Служниця з усміхом дивиться на понурого малого, підбадьорює його:
— Іванко у нас з характером.
Але це не втішає хлопця. Міркуючи про своє, той допитується:
— Мамо, а купайлиця росте в лісі?
— Та нащо вона далася тобі? — сердито гримає Марія на сина. І, щоби хоча б якось побороти непогамовну хлопчачу цікавість, похапцем пояснює: — Купайлиця — це та ж Марена із вербового гілля, увита вінками, квітами, намистом та стрічками.
Малий немало дивується:
— А чого ж хлопці-недбайливці не поставили вербової купайлиці для дівчат?
Усміхнена Марія перезирається зі служницею, прикладає палець до вуст, закликаючи не вдаватися до сміху. Щоб не образити малого. Але та все ж не стримується. Дзвінко розсміявшись, потішається своєю обізнаністю:
— Це так в пісні співається. А насправді все вже як годиться. Є у дівчат купайлиця, та ще й яка гарна! Сама бачила! — гордовито вихваляється, несвідомо розпалюючи ще більшу цікавість малого. — Куди там хлопчачому солом’янику-Купайлу!
Марія, знаючи наперед, чим може обернутися розхвалювання наготувань до купальського свята, похапцем зупиняє усі необачні розмови:
— Годі! Досить балачок. Берися, сину, до каші, бо геть прохолоне.
Але Іванку не хочеться їсти. Зачувши дівочі піснеспіви:
Зійди, сонечко, на Івана,
Стогни, земля, під Купалом!.. —
притьмом поривається до вікна, широко відчинивши віконниці, дослухається до руху молодецького гурту.
Мати зопалу не втримується:
— Та що це на тебе, хлопче, як мана яка напустилася?!
І тоді малий не стримує свого пориву, виповідає бажане:
— Пустіть мене на вигін погуляти.
Мати аж скрикує:
— А це ще мені що? І не думай!
Та як же не думати, коли тільки й це в голові засіло. Хлопець допинається свого:
— Пустіть. Я всю кашу виїм із миски, тільки пустіть.
Але це не проймає матері. Марія сердиться:
— Ич який! Раду з матір’ю укладати надумав! Заповзявся мені умовини виставляти. Сказано, не пущу!
Малий Іванко невдоволено морщить чоло, затято домагається свого:
— Пустіть!
— Що ти забув там?! — Марія з подивом видивляється на сина, потайки дивується: «Ох і затятий! Коли чого схоче, вицідить терпіння до краплі, а отримає таки своє. Тільки й махнеш рукою, вкінець замучившись змаганням із ним».
Але тепер хлопець мовчить.
Вдоволена мати, завбачивши вагання сина, ствердно киває головою:
— Замалий ти ще до цього свята. Твоє діло поки що слухати і наслухати, а не братися до справ.
Як вогонь палючий, займається Іван, скидається рвійно із лавки:
— Я не малий, чуєте!
Полиск люті, як відблиск купальського багаття, запалахкотів у його словах, відбився гаряче у не по дитячому дорослих очах.
— Ти диви, яке люте?! — мати аж руками сплескує на цей несподіваний порив хлопчака.
Служниця й собі невдоволено озивається від порога:
— Батько з хати, а він он як себе веде! Взявся матері не слухати. Підожди-підожди, он повернуться чумаки із сіллю, задасть тобі тато вербової каші.
Хлопець, зачувши це, позирає на вербову різку, що стоїть у кутку, а затим — на служницю, що, прибравшись у квітчасту хустину, за мить цілком забувши про хлопця і «вербову кашу», усміхається своїм думкам. Він хотів би їй гукнути зараз: «І що тобі до всього цього. Сама он вже на порозі стоїш, на свято спішишся, а мені що, не можна? Хіба я гірший?» Але він не промовляє цих слів уголос. Знає, що змагатися так далі зась. Розгнівана матір не пустить, коли домагатися свого перепалкою. В нього є інша думка. Він знає, як добитися бажаного.
Служниця поспішає вибігти з хати. Вони залишаються вдвох. Син і мати. Він стоїть біля вікна, понуривши голову. А мати, спершись на долоню, сидить на лаві край столу. Іванко бачить на її очах краплі сліз. Хлопчик підходить ближче:
— Мамо, не плачте.
Марія сумовито зітхає:
— Я не плачу, сину Я воліла б зовсім не плакати, коли б то тільки радість мала від твоїх слів і твого поводження.
Почуваючись винним перед матір’ю, хлопець провадить рукою по змарнілому Маріїному чолі, обіцяє щиро:
— Я більше не буду.
— І чого не будеш? — мати пригортає його личко долонями, пильно вдивляється в розгублені оченята. — Змагатися із собою?
— Як се?! — завмирає від несподіваних слів Іванко.
Мати сумовито зітхає, скрушно вивіряє малому свої давні думки:
— В тобі, сину, немов дві часточки людини живе: одна часточка — це мій лагідний та слухняний хлопчик, який маму і тата шанує, до порад дослухається, а інша частка — це казна-що, тільки й того, що люттю наповнене та непослухом. І ці дві часточки повсякчас змагаються між собою, краючи моє серце. Та й татове теж.
Іванко, як укопаний, застиг перед матір’ю. Все те, що вимовили материнські вуста, не було для нього щойно відкритою таємницею. З найперших кроків по землі він почував у собі дві дужі непоборні сили — одна бездумно поривала до рвучкості, а інша — запобіжно зупиняла на місці. Одна вабила, інша оберігала. Він метався поміж цих двох сил, не знаючи, до якої пристати. Ховав у собі свою таємницю, не поділяючи її ані з ким.
Але ж ніхто не знає ліпше своїх дітей, аніж рідні батьки. Іванко не відав цієї премудрості. Як і не обтяжував себе тим, що тато й мама разом із ним потерпали від його невизначеності. Воліючи мати слухняного та доладного хлопчину, про яких зазвичай люди мовлять «хоч до рани прикладай», частіше мали перед очима затятого неслухняного розбишаку. Жалкого, як кропива, пекучого, як окріп.
Із малих літ Іван Половець мав буйний норов. Тому й не дивно, що не раз на лобі носив ґулі, а на тілі — синці. Заледве що зіп’явшись на ноги, з такими щедрими «гостинцями» він часто-густо повертався із вулиці, отримуючи від матері жалість та картання, а від батька, на противагу, «на горіхи» та ще й сердите повчання:
— І що ти за козак, що даєшся до побиття?! Давай, сину, здачі, та так, щоби до твого чуба ніякі халамидники не потикалися більше.
Дослухаючись до батькових порад та переймаючи «бойову» науку від свого хресного Михайла Діброви, Іван Половець з часом навчився «давати здачі». Та так «давати», що аж курява здіймалася від ніг хлопчаків, що раніше ображали його не раз. Найчастіше, уздрівши його ще здалеку, малі розбишаки розбігалися хто куди. Але була на це й інша причина. Івана Половця не приймали діти до свого гурту. Він був чужим серед них. «Відьомське зілля» — це закляте прізвисько пошепки переповідалося із вуст в уста, відхрещуючи малого від дитячої юрби. Але що більше сторонилися його дітваки, тим жагучіше рвався хлопець до їхнього кола. Він хотів почуватися своїм з усіма. Мав велику охоту стати близьким до людей. Тож купальського вечора він теж мав би бути з іншими на вигоні. А не сидіти самому в хаті, нудячись.

* * *

Іванко їв прохололу кашу. Вона зовсім не смакувала йому. Але він не хотів завдавати прикрощів своїй мамі. Пережовуючи холодні кавалки, мало не плакав від гірких, немов залежане масло, цілком не дитячих, думок. Йому так хотілося побігти до купальської ватри, стрибнути разом з іншими через вогонь, показати всім-всім людям, що він такий, як інший, і ніякої відміни у ньому немає. Але ж мати не пускала його нікуди. Міркуючи невтішно про своє, Іванко мало що не вдавився кашею, коли нараз почув над собою:
— То ти так, аж до сліз, хочеш до купальської ватри, сину?
Малий аж стрепенувся на ці слова:
— Дуже! Дуже хочу! — сяючим блиском пригорнувся до маминих очей, мало ще вірячи у те, що почув слідом за материнським важким зітханням:
— Біжи, Іванку.
Зачувши ці слова, зраділий хлопець притьмом став на лаву, подячно поцілував заплакане Маріїне чоло. Легкі зморшки на материному лиці розгладилися тихим усміхом.
Розвеселілий Іванко, аби тільки матір не передумала, прожогом кинувся до порогу. Услід йому злинуло застережне:
— Але гляди мені, не барися довго. Йтимуть сусідські хлопці додому — з ними й повертайся. Не блукай до півночі.
— Добре! — гукнув вже за порогом. І тільки його й бачили!

* * *

І що ж то за диво, купальське свято!
Заквітчана жар-цвітом земля пробуджує надвечір’я, закликаючи до великого єднання всі сили природи. І такої щасливої миті величні небеса рідняться із матінкою-землею. Небесні зорі відбиваються у воді, втішно купаючись у теплих хвилях. Дівчата, цього вечора достоту схожі на небесних зірниць, чудовими голосами своїми торкаються піднебесся.
А попереду дівочої громада ступає молода невістка козака Хмари, яка цьогоріч народила первістку-доньку. Вона несе на вигін опудало — в картатій спідниці, чорнокленом споряджене, стрічками та квітами прибране. Красуня Марена миготить різнобарвними стрічками, не передчуваючи своєї лихої долі. Холодом студеним морила всю зиму вона веселу ватагу молоді. Настав час позбутися її.
А з іншого боку вигону підходять хлопці. В їхніх руках пара Марені — солом’яник-Купайло. Та куди там йому до красуні-Марени! Задерикуватий перегук змагається:
— Купайло, Купайло, де ти зимувало?
— Зимувало в стрісі, веснувало в лісі!
— Чорне, брудне, кострубате, обсмоктане і горбате, тьфу!
Хлопці не відступають й собі:
— А ваша Марена на кіл посаджена, підтикана, обскубана…
Гуртом накидаються на «Марену», топлять її. І тільки жаль дівочий хвильками плине:
Утонула Мареночка, утонула,
Тільки її кісочка зринула…
Після «плачу» дівчата «розправляються» із Купайлом, кидають його у вогонь. Не стало Марени, нічого і йому залишатися на землі.
Купальською водою і купальським святвечірнім вогнем очищується природа, позбувається злих сил. А далі сміх веселий, піснеспіви, і нічне багаття. Всім радість та втіха.

* * *

Ой, та й не всім!
Купальської ночі Марії Половчисі не до радості й не до втіхи.
— Іване, Іваночку! — заплакана мати метається поміж дерев столітньої хащі, вишукуючи свого семилітнього сина. Гнівається на пустуна, бідкається за ним, боїться за нього: «Чи ж не заблукав у лісі? А що, як раптом звір який наскочив на дитину? І нащо я дозволила йому бігти дивитися на купальське вогнище? Згасло купальське багаття, небоязка молодь порвалася за цвітом папороті, а Іванко хтозна-де й подівся. Малий же, хворобливий, йому б дома сидіти. І що чоловік казатиме, коли ось-ось повернеться з торською сіллю додому? Не втримала хлопця, не вберегла! Та як же було втримати, коли усе просився: „Пустіть, та й пустіть!“ — оправдовувалася в невтішних думках мати. — І що воно в тій дитині сидить? Усе тягне кудись нечистий. Ой, лихо, нащо ж я згадую того, кого не й слід?»
— Іванку, відгукнись! — розбивається тремтячий голос об густу завісу старого лісу, луною повертаючись назад. Не приносячи із собою ані крихточки надії…

* * *

До самого ранку блукала лісом Половчиха, роз’ятрюючи своє серце, полохаючи мимоволі тих, хто порвався сюди за іншим. Зустрівся їй в лісі не один сміливець, який пробирався поміж дерев, вишукуючи таємний цвіт папороті.
І хоча вона не заговорювала ні з ким, бо ж знала: той, хто бажає зірвати квітку долі, не має права на слово, аж доки не дістане з лона землі бажаного, — все ж, там, де проходила вона, відбивалося болючим стогоном:
— Іванку, ти де-е-е?!
Вранці, вийшовши із хащі, притьмом подалася додому: «А що, коли син вже у хаті, а я тут блукаю, як потороча».
Засміялася своїй щасливій думці, кинулася бігти полем до хат. Так, наче не вона щойно заледве плелася лісом, зморена довгим нічним блуканням.

* * *

Біля Купальського багаття Іванко був недовго. Його прогнали парубки. Вони його зле образили. Щойно хлопець розігнався, щоб стрибнути через вогонь, Тарас Чорнопліт, головний підстрикач молодецької ватаги, ухопивши малого за комір сорочки, з насмішкуватим посвистом порвав його від ватри.
— Ти куди?!
— Стрибати! — не розуміючи цього запитання, малий Половець повів поглядом по лицях. На його подив, усі чомусь насмішкувато видивлялися на нього. Коли ж Тарас Чорнопліт, погордливо зблиснувши очима, глузуючи вимовив:
— Оце ще мені парубок! — гучний регіт враз покрив молодецький гурт.
— Чого ви смієтеся з мене! — Іванко сіпнувся з рук.
Але Тарас Чорнопліт рвучко кинувся за ним, різко поклав руку на плече:
— Е ні, стій-но, чортів сину! Нашу розмову не закінчено.
— Я не хочу з тобою розмовляти! — малий зблідло дивився поперед себе. Вогники багаття стрибали в його очах.
— Далебі, бісів син! — голосно вигукнув хтось із молоді. На ці слова всі сахнулися вбік. Вони чули вже це не раз. Тому то й мали до хлопця осторогу. Тарас Чорнопліт не вірив людським намовам. Між ним і цим хлопцем постало інше. Ще віддавна. Відтоді, як його хресний, Михайло Діброва, раніше повсякчас потішаючись ним та його вправними успіхами, відхрестився від нього цілком, увесь свій вільний час віддаючи малому Половцю та розмовам про його неабиякі здібності, Тарас Чорнопліт, сам того не тямлячи, поволі зігрівав у своїй душі полум’я ненависті. Він довго чекав слушної нагоди поквитатися з малим. Тому-то тепер, не відпускаючи хлопця зі своїх рук, тішився його беззахисністю.
— Пусти мене! — Іванко стиснув кулаки. Бачилося, що він готовий був кинутися на свого кривдника.
Але Тарас Чорнопліт почувався значно сильнішим. Бо він і справді був таким. Маючи сімнадцять років за плечима, міг би легко поставити на місце цього семилітнього зірвиголову, на якого в нього давно вже «чесалися руки». І немарно ж!
Досі у Мерефі не було рівних йому, Тарасу Чорноплоту. Він був першим у всьому. Ця першість була визнана усіма. Його вихваляли поважні господарі, ставлячи за приклад для своїх синів. Та й справді, Тарас Чорнопліт, єдиний син своїх заможних батьків, був метким та вправним у господарських справах.
А маючи запальний характер та гордовитий норов, водив першість у всіх молодецьких гуляннях. Вважався серед парубків красенем. Не одна дівчина, задурманена його оманливою красою, хотіла б мати його біля себе. Але цього, зовні цілком доладного, а внутрішнього — розхристаного навсібіч сумнівами парубка, не вистачало надовго. Він не умів кохати одну. Любив подобатися багатьом. Коли ж бачив, як дівчата сохли за ним, зневажливо сміявся. З осудом кидав услід запаленим марною надією красуням: «Нащо мені така, яка сама горнеться до рук. У поступливих дівчатах я не маю потреби». Велика гординя позбавляла його кохання. Але він мало переймався цим. Його потішало інше.
Тарас Чорнопліт досі був у Мерефі головним серед молоді. Нікому із молодих мереф’ян не поступався він ні в чому. І мало б так тривати довіку. Коли б не малий Половець. Він став призвідцем його зневаження. Це сталося на Медового Спаса. Після храмової служби, прихопивши із собою кілька стільників меду, Тарас притьмом подався до хресного. Хотів застати його самого. Мав гарну надію випросити у того стару козацьку шаблю. Ту, яка висіла без діла у хресного на стіні, і до якої він обачно не допускав нікого. Забороняв навіть торкатися.
Щойно парубок відкинув клямку воріт, почув біля вуха різкий свист. Малий Іван Половець, застережно закликаючи: — Пригинайся, бо поцілю! — потішено посміхався до нього. У руках малого «вояки» зблискувала сріблом гнучка шабля.
Як оторопілий, Тарас Чорнопліт дивився на хлопця. Вірніше, на зброю в його руках. Стільки разів він хотів узяти цю стару козацьку шаблю до рук, але його щоразу обачними словами зупиняв хресний:
— Ні, не можна, зарано ще, поранишся.
Виходить, йому, завзятому парубку, ніяк не можна, а цьому голопуцьку гоже вимахувати шаблюкою біля голів!
То що, він кращий вояка?! Ліпший за нього?!
Розлютований Тарас Чорнопліт спересердя кинув на траву медові стільники, прямісінько до ніг «малого вилупка», що застиг непорушно із шаблею в руці, а затим, потрясаючи кулаками, кинувся на малого. У відповідь Іван різко заніс у повітрі шаблюку, боронячись, дався до наступу. Хтозна, чим би все це закінчилося, коли б не Михайло Діброва. Почувши галас у дворі, він поспіхом вискочив із хати, гнівно крикнувши від порогу на розбурених хлопців, різко кинувся до хвіртки. Відібравши у малого Половця шаблю, хутко відніс її до хати.
Кілька хвилин, немов остовпілі, хлопці стояли посеред подвір’я. Опановуючи свої нестримні почуття, вони поволі приходили до тями. Михайло Діброва, за мить вийшовши із хати, підійшов до них ближче. Перше, що він зробив, студеним голосом озвався до малого:
— Більше шаблі до рук не братимеш. Бачу, зарано тобі ще.
А потім він обернувся до Тараса, пильним поглядом, звіряючи щось своє, видивився на нього. Важко сказати, що старий козак побачив у наполоханих очах. Видно, те, чого сподівався менше всього побачити. Бо ж інакше не зробив би того, що слідувало за всім тим. Вказавши пальцем на розкидані стільники, сивочолий чоловік важко видихнув:
— Забирай те, що приніс, і геть з мого двору!
Зіщуливши плечі, Тарас Чорнопліт подався геть. Медові стільники тягучо прилипли до його рук.
Відтоді у стосунках парубка із хресним усе змінилося. У них не було вже довірливих розмов та відвертих бесід. Поміж ними став Іван Половець. Вірніше, любов Михайла Діброви до малого і ненависть Тараса Чорноплота до нього ж. Тому то відтепер, зустрічаючись поглядом зі своїм хресним, хлопець опускав очі. Важкість думок тяжко падала на його повіки.
А Максим Діброва, всюди і скрізь вихваляючи велику вправність малого хрещеника до козацьких вправ, не знав і не відав, що почасти сприяє гріховним змінам у душі старшого свого похресника. Дбаючи про те, аби пригорнути серця нерозважливих мереф’ян до малої дитини, несправедливо покритої лиховісними прізвиськами, цей старий та мудрий чоловік залишався сліпцем у явному. День за днем він ставав в оборону Івана Половця. І день за днем полум’яніше роздмухував палючий пломінь люті у серці Тараса Чорноплота. Але ж нема такого вогню, що не прорветься назовні. Купальського вечора жахне полум’я ненависті рвійно вирвалося із наповненої ним по вінця молодої душі.
Цього вечора у руках малого Половця не було гострої шаблі. Не стояв поряд і Михайло Діброва. Занемігши напередодні, він не виходив із хати.
Купальського вечора Тарас Чорнопліт цілком відчував свою перевагу. Але ж він не волів показувати свої правдиві почуття перед іншими хлопцями. Потішаючись затіяною грою, молодецький ватаг, ніби хижий звір, поволі добирався до своєї жертви, перепитуючи лагідно:
— А хіба ти не замалий, щоб стрибати через багаття?
— Не малий, — хлопець понуро дивився навколо.
— А чи ти не бачив, що ген там, попід вигоном, для малечі викладено старшими купу кропиви? Он чуєш, як весело розважається дітвора, стрибаючи через цей «вогонь»? — з насміхом випитував хлопця Тарас Чорнопліт. Та й всі інші усміхалися цим словам.
— Я не хочу стрибати через кропиву! — заперечливо схитнув головою Іванко.
— А нам яке діло до твоїх хотінь! Маєш робити те, що всі інші діти роблять.
— Я не дитина!
— А хто ж ти такий?
— Сам знаєш!
— Вилупок ти чортячий, он що я знаю! — Тарас Чорнопліт, втомлений ним же самим затіяною грою, люто відтрутив малого на землю, садонув його ногою.
Але повалений долі хлопець зненацька порвався вперед, уп’явшись зубами в руку ненависного йому ватага, повис на парубкові. Намарно Тарас Чорнопліт, волаючи, бив малого по голові, відштовхував від себе, той не відпускав його руки. Заледве що хлопці розборонили їх.
— Чортеня! Як боляче вкусив за руку. Он які сліди лишив! — скаржився молодим побратимам зневажений юнак. Споглядаючи косо на малого, палав помстою і гнівом. Єдине бажання, яке мав він перед лицем купальської ночі, мусив би тепер неодмінно задовольнити. Мав би вже нині поставити «малого нечестивця» на місце. Інакше вже на світанку зостанеться знеславленим перед усіма. «Покусаний хлопчиськом!» — кидатимуть йому вслід. Цього він не міг допустити. Тому-то гарячково обдумував, як повернути собі зневажене ім’я. Нараз і надумав. Коли хтось із гурту, картаючи, промовив:
— Та що ти заповзявся із малим? Найшов із ким водитися, — Тарас Чорнопліт уголос розсміявся:
— А й справді, — здавалося, що він нараз одумався. З усміхом дивився поперед себе. — Хоче хлопець спробувати свою спритність, нехай так і буде. Йди, скачи, малий! — підбадьорливо мовив. Утім, щось недобре відбилося в його очах. Хирлявий усміх слабко замасковував фальш.
Це запримітив гаразд Іван Половець. Тому то, намацавши під сорочечкою руків’я срібного ножа, якого мав завжди із собою, хутко подався до вогню.
Хлопець відступив назад, розігнався і стрімко побіг до багаття. Він уже мав би стрибнути через вогонь, коли нараз перечепився через якусь перепону. Тарас Чорнопліт поставив йому підніжку. Хлопчак з розгону сторчма впав у гарячу золу. Волаючи від болю, підвівся з колін.
Ніхто не пожалів його. Опечене лице палало вогнем, а всі, замість того, щоб кинутися на допомогу, сміялися з нього. А Тарас Чорнопліт, потішаючись своєю винахідливістю у зведенні порахунків із ненависним хлопчаком, зле пожартував: «Іван-побиван покотився, як баран».
Іванко, заледве стримуючи сльози, похмуро поглянув на свого кривдника: «Як виросту, то поб’ю тебе». Його слова покрив голосний регіт молоді та сердитий вигук зухвальця-Тараса: «А йди сюди, чортів сину, дам тобі кілька потиличників».
Попечений вугіллям та здавлений болем, хлопець відступив кілька кроків назад. Але за мить, переборюючи палючий вогонь на лиці, подався різко вперед. У його руках зблиснуло лезо ножа.
Молодь принишкла.
Іван Половець наступав на Тараса Чорноплота. Той злякано дивився на малого. Він боявся його! Безнадійний страх бився у наполоханих очах. Чувся він і в тремтячому голосі:
— Хлопці, кидайтеся на малого вилупка!
Пробуджені наляканим голосом свого ватага, юнаки кинулися на хлопця. Іванко подався навтікача.
Він біг довго, не чуючи під собою ніг. Біг, гнаний болем образи, подалі від людей. Ховався від них у гущавину лісу, за густі шати дерев. Біг доти, доки не спіткнувся об міцний дубовий пень. Удруге за один вечір хлопець отримав підніжку. І хай від цієї виступила липка кров на нозі, вона все ж не була такою болючою. Перша вразила більше. Зціпивши зуби, Іванко лежав нерухомо на місці, боячись поворухнутися. Від болю не плакав. Сльози навчився здавлювати у собі змалку. Інакше міг би ними залляти весь світ. Образи в маленькому серці було забагато.
Він лежав у траві, посеред гущавини лісу, думав про свої гіркі справи: «За що мене ненавидить так Тарас Чорнопліт? Що я зробив йому? І чого мене обходять стороною люди? Чого це дяк каже, що я „сатанинське отродіє“? І чому діти не беруть мене до своїх ігор? Чим я гірший всіх їх?»
Потерши долонею забиту ногу, накульгуючи, поплівся лісом. Він ішов довго, думаючи, що ось-ось вийде з гущавини. Та дерева не розступалися перед ним, а все щільніше огортали з усіх сторін. І тоді хлопець зрозумів, що заблукав. Але дивно, це не налякало його. Єдине, чого він боявся, щоб раптом не знайшли його в лісі ті, що були біля багаття.
Коли на небі запалав повний місяць, Іванко вийшов на галявину. Вона несподівано відкрилася перед ним. Він ішов поміж дерев, аж вони раптово посунулися в сторони, так, ніби зрушили з місця. Йому й справді примарилося це. Ступивши кілька кроків уперед, хлопчик завмер на місці.
Щось вражаюче було в цій галявині. І не тому, що зверху на розкішний шовк трави мінливим сріблом падало місячне сяйво. Воно якось по-особливому огортало цю місцину — оминаючи дерева, що оточували її зусібіч, тугим сріблястим колом розділяючи ліс на темряву і світло, ніч і день. І коли лісом блукала нічна пітьма, на цій галявині було світло і видно, як удень!
Густий килим трави щедро сріблився перед його очима, переливаючись краплями нічної роси. Зеленотрав’я доповнювали чудові різнобарвні квіти, що великими пишними суцвіттями схилялися до землі. Хлопчик нахилився над однією квіткою, торкнувся тугого стебла рукою:
— Цієї не рви! — несподівано почулося за спиною.
Рвучко озирнувся. За ним не було нікого!
— Видалося, — видихнув з полегкістю.
— Не видалося! — відгукнулося у відповідь.
Хлопець закружляв на місці. Нікого на галявині не було. І тоді він в одну мить згадав розповіді матері про купальську ніч, про те, що може трапитися з тим, хто забереться в гущавину: «Нечиста сила»… Наляканий хлопець тричі перехрестився: «В ім’я отця, і сина, і святого Духа. Амінь».
У відповідь пролунав гучний сміх:
— Ха-ха-ха! — скрипучий відгук, немов викресаний із рипіння старого воза, здається, втішався його переляком.
Серце гучно закалатало в грудях хлопчика:
— Я не боюся тебе! — тремтячий голос вдарився об дерева, що височіли зусібіч, тричі відбився у відповідь: «боюся… боюся… боюся».
— Не боюся! Не боюся! Не боюся! — затято вигукував хлопець.
У відповідь чулося глузливе:
— Боїшся!.. Боїшся!.. Боїшся!..
— Не бою-ю-ю-ся!!!
— Бої-ї-ї-шся!!!
Втомившись змагатись, Іванко спробував вибратися з кола галявини. І побіг до дерев. На його подив, дерева, до яких біг щосили, не наближалися до нього, а віддалялися все далі та далі. Він розвернувся і побіг в інший бік. І знову те ж саме. Зачароване коло не відпускало його! Наляканий хлопчик упав на траву. Вперше у житті він готовий був заплакати.
— Заплач, дурійку, дам копійку, — почулося над ним насмішкувате.
І цього було досить, щоб Іванко стримав гарячий потік сліз. Ті, що готові були от-от витекти з очей, зникли — так, наче й не було їх на дні блакитного озерця великих очей. І тільки посріблений місяць відбився в них, щойно хлопець позирнув наверх, на всіяне зорями шатро небесної дороги.
— Ти хто?!
— Ніхто, — рипучий голос втішався його розгубленістю.
І тоді хлопець, туманіючи від злості на небаченого, а зате добре чутого злостивця, що в такий от спосіб потішався над ним, дістав з кишені свій талісман. Той, який носив завжди із собою, відколи дізнався, що ним обтята його пуповина. Срібний ніж баби Килини, який залишився в їхньому домі після її смерті. За нього заплатила мати молодій повитусі кілька срібних монет. Випросила.
Кілька років лежав цей ніж у скрині, аж доки не втрапив на очі хлопцеві. Мати сама показала синові цей скарб, побожно загортаючи в стару полотнину. Ту саму, на яку прийнято його під час пологів.
Старий шмат тканини Іванка не зацікавив зовсім. А от срібний ніж! Усі справжні воїни мають свою зброю. І він мусить мати також. Довжелезний срібний ніж упав йому в око відразу. Але Іван гаразд знав — матір не дасть йому те, що тримає під замком. Намарне й просити. Тож мусив уперше у своєму житті вкрасти. Відважився на це легко, бо мало ще тямив, що є добром, а що злом. До того ж, хай там що хоч, а таки мусив мати бажане. Таким він уже був.
При нагоді, як тільки мати забула ключ від скрині на столі, подавшись у справах на город, він здійснив задумане.
Коли пропажу було виявлено, звинувачено в крадіжці служницю.
Іванкові жаль було невинну небогу, яка тільки тим і викликала підозру, що в її кімнаті знайдено стару полотнину. Це він, тішачись за хатою здобутим, зачувши голоси, поспіхом швиргонув ганчірку в найперше відчинене вікно.
Але зізнатися в скоєному він не міг.
Батьки, довідавшись, відібрали б назавжди те, що мало по праву належати йому. Так думав і так хотів він.
Отож, вибитій служниці на третій день Великодня він віддав монету, яку отримав від хрещеного Михайла Діброви.
— Нащо? — здивувалася та.
— Купиш собі, що схочеш, — цими великодушними словами зняв із себе усі провини і гріхи.
Від тої миті почувався невинним.

* * *

Срібне лезо ножа вдарилося в місячне сяйво.
— Що се в твоїх руках?! — зацікавлений голос схилився над ним.
— Ніж. Бачиш? Я захищатимуся ним.
— Гм, — здавалося, це втішило таємничий голос. — То ти Іван з роду Половців, так?
— Звідки ти знаєш мене? — хлопець озирнувся втретє.
— Не озирайся. Я не завдам тобі зла. Ти ж один із нас.
— Чого ти чіпляєшся до мене? Я тебе не знаю і ти мені не треба.
— Треба… Треба… Ще й як треба.
— Нащо?! — зі зброєю в руках, хлопець почувався спокійніше — він вже не боявся рипучого, як старий немащений віз, голосу, що невідомо звідкіля падав на нього.
— Встань і ступи сім кроків уперед, — владно звелів голос.
— Ще чого?! — зазвичай норовливий у вчинках і доволі впертий за характером, Іванко й не думав робити цього. Але на свій подив, піднявся із землі й слухняно ступив сім кроків уперед.
— А зараз перехрестися навпаки.
«Як це?» — тільки й подумав хлопець, аж пальці лівої руки самі склалися в трійцю і поклали на ньому виворітний хрест — знизу доверху, а затим зліва направо.
— А тепер розгорни траву. Бачиш, куценький лист папороті?
— Бачу, — покірно слідував за голосом.
— Виворітний хрест поклади на цей лист.
Сам того не бажаючи, Іванко зробив і це. Щойно він опустив руку, із землі забило миготливе світло, яскравим сяйвом витинаючись вгору. Прямісінько перед очима хлопця замайоріло незнаної краси суцвіття — схоже на полум’я, сяюче, як блиск сонця.
— Що се?! — від подиву він завмер на місці.
— Цвіт папороті, — почулося у відповідь.

 

 

* * * * *

 

 

 

НАРОДЖЕНИЙ ВДРУГЕ

Заворожено хлопець дивився на неймовірної краси квітку, що розгортала перед ним розкішні пелюстки.
— Не стій на місці, дурнику, — гримнув з височини голос. — Цвіт папороті квітне мить. Швидко розріж мізинець, сховай квітку в свій палець.
«Нащо я маю робити це?!» — хлопець думав одне, а робив усе те, що велів йому голос. Срібне лезо ножа торкнулося пальця. Краплі крові впали на розкішний цвіт папороті. Квітка стріпнула пелюстками, поволі складаючи їх докупи.
— Обтинай ножем голівку квітки і прикладай до мізинця.
Як тільки він це зробив, розкішний бутон, прикладений до рани, взявся вростати у руку. Але хлопцю від цього не було боляче. Гаряча і млосна хвиля огортала тіло — з ніг до голови. Так, наче хтось, розгойдавши його на орелі, палахнув у груди жаром. Це все, що він почував цієї миті. Квітка папороті зменшувалася на очах і нарешті зникла. Іванко вражено подивився на свою руку — жодного знаку про те, що сталося! Кров зникла, наче й не було її досі на руках. На пальці не виднілося навіть маленької відмітини шраму.
— Де ділася квітка?
— Проросла в твоєму серці.
— Нащо?!
— Той, хто купальської ночі дістане цвіт папороті, матиме силу велику.
— Яку іще силу?
Голос не відповів йому.
— Яку силу?
І раптом позаду себе Іванко почув небезпеку. Дивним було й те, що навіть не обертаючись, він знав, хто стоїть за кілька кроків від нього, готуючись до нападу. Великий вовк стояв за його спиною.
Цієї хвилини Іванко почувався якось дивно. Іншого дня він напевно що злякався б. Чи не помер би зі страху? А тепер, відчуваючи наближення ошкіреного хижака, хлопець не мав ані краплі страху. Натомість у ньому пробудилося бажання боротьби. Він був готовий змагатися зі звіром!
Подих вовка було чути все виразніше. Ось він уже й поряд, на відстані руки. Хлопець різко повернувся і виставивши вперед лезо ножа, кинувся першим. Звір, здається, цього зовсім не чекав…

* * *

Великий вовк грудьми впав на хлопця, притис його до землі. Від дужого поштовху ніж випав із рук. Гострі ікла нависли над лицем. Ще мить — і вони могли б зімкнутися на шиї. Хлопець схопив руками вовка за щелепу, переборюючи страх і різкий біль, з силою її розтягнув, силкуючись роздерти. Звір подався назад, залишивши на його руках кров’яні пасмуги на шкірі. Не даючи своїй жертві перепочинку, кинувся на хлопця знову. Іванко крутнувся, відвертаючись від зубів хижака, легко підвівся на ноги. Він знав, що не можна дозволити звіру стати над ним ще раз. Удруге вовк не дозволить вирватися. Міцні ікла стислися на нозі. «А-а-а!» — голосно скрикнув хлопець. Такого болю він не відчував зроду. Гостре лезо вовчих зубів різко різонуло тіло, обпікаючи ногу аж до кісток. Вовк упивався зубами все глибше, пориваючись потягнути його за собою. Іванко, перемагаючи біль, заледве втримувався на одній нозі. «Аби тільки не впасти». Туманіючи від болю, вхопив шию вовка руками, спробував стиснути її. Але рукам бракувало сили. І тоді хлопець усією міццю тіла навалився на вовка, притис його до землі. Звір заскімлив, намагаючись вирватися. Це йому вже не вдалося зробити. В руці хлопця зблиснуло срібло ножа. Різко чиркнув ним по шиї хижака. За мить вовк лежав перед ним, конаючи в судомах. По густій шерсті скрапувала кров. Іванко непорушно стояв над переможеним звіром, стискуючи в долоні закривавлений ніж. Хлопець не вірив тому, що сталося. Невже він убив вовка?! Поборов найстрашніший свій страх, яким зазвичай батьки залякували його, коли він у чомусь не слухався їх. Власноруч переміг нездоланне.
Позаду почувся приглушений сміх.
Хлопець рвучко повернувся. Яскравий сніп місячного сяйва огортав дивну людську істоту, яка стояла перед ним, тримаючи в руках маленьке вовченя, що жалібно скімлило в руках. Розпатлана старезна баба, з горбом за плечима, із ціпком, на який спиралися розчепірені пальці рук, вдоволено прошамкотіла:
— Відтепер, Іваночку, ти не втікатимеш від своїх кривдників ніколи. Івана Половця, народженого вдруге, гірше за вовка боятимуться всі вороги. Тримай, це тобі винагорода. Вовченя — твоє.

* * *

Сон це був, чи марево. Не схожим на дійсність було те, що бачилося і чулося йому Ніби не він був свідком усього того.
Дерев’яні стіни хати з грубих, аж почорнілих від часу тесаних колод, щільно порослих мохом, нависали над ним. Вони б видавалися зовсім жалюгідними, коли б не густе мереживо павутини, на яке не скупилися величезні павуки, які гніздилися по кутках цієї занедбаної оселі, що не відала білої глини. Поміж павутинням, від долівки і аж до сволоку, звисали яскраві грона щільно заплетених кісників різнотрав’я. Якого тільки чар-зілля тут не було! Стара хата наскрізь пропахла травами. Розхитаний дерев’яний лежак, на який гостинно посадила сивокоса баба Іванка, теж проріс травою. Тугим наваром трави дихав і чай, який подала йому господиня в щербатій кварті:
— Пий, хлопче, сили набирайся. Ця трава додає життя. А за рани на лиці та нозі не переймайся — за день все зійде, тільки ти й знатимеш на своєму тілі сліди опіків та знак вовчих зубів.
— Я хочу додому.
— Підеш і додому. Авжеж, що не зоставлю тебе в себе. Нащо мені такий парубок? — розсміялася сивокоса баба.
Хлопець почервонів.
— Ну-ну, більше не жартуватиму. Не бійся, я не причиню тобі зла.
— Я не боюся.
— От і добре. Пий ліпше чай. Тобі він треба зараз, Іванку.
— Звідки ви знаєте, як мене звуть? — вкотре цієї ночі здивувався хлопець.
— Бо я мушу все знати.
— Ви — Баба Яга?
— Хи-хи! — затіпалася від сміху сивокоса. — З виду, мо’ й так. А по правді, не слухай казок, дитино.
— То ви не справжні?
— Дурню малий, маєш знати, я справжня.
— А хто ж ви?
— От заладив: «Хто ви? Що ви?» Замалий все знати.
— Не замалий, — уперто схитнув головою.
— Не малий? — пильно поглянула йому в очі. — Що ж, коли не малий, тоді слухай. Але це зовсім не казочки, Іванку, зовсім не казочки.
Хлопець аж принишк. Він передчував: те, що почує він зараз, для нього надто важливе. Він ясно відчув це.

* * *

— Давно це було. Коли на всій землі нашій не стояли чужі церкви, бо віра в нас була своя, не завезена. А як віра своя, то й сила своя, синку. У той давній час силами природи волхви керували. Все корилося їм. У спеку могли вони дощ накликати, а в дощову пору хмари з небес прогнати.
— Як це?
— Слухай, не перебивай… А на тому горбкові високому, з усіх сторін видному, на тому самому місці, де цього вечора Марену молодь палила, капище було. Мусиш знати, капище — це особливе місце, де славили люди Богів, дітей на життя благословляли і на той світ померлих споряджали. Головні справи рішалися на капищі. І коли хто не знав, як бути і що робити, приходив сюди, до волхва Богодара, який поставлений був Богами людям допомагати.
У Богодара донька була, Дана. Гарна, як весняний пагін, що тільки-но розвинувся, зачаровуючи всіх чистотою і ніжністю. Мала вона й особливий дар — змалечку перейняла від батька науку, вміла те, що простим людям не дано знати. Мову птахів і звірів дівчина розуміла. Це їй легко давалося. Сама природа горнулася до її рук. Так воно було…
— І я так хочу! — не стримався хлопець.
— Ти вмієш це відтепер.
— Не вмію.
— Сповна відкриєш усе, коли народишся втретє.
— Як це?
— Зарано все ще знати. Ліпше прислухайся. Чуєш? Про що скімлить вовченя?
— Я знаю, знаю! Воно хоче води! — вигукнув хлопець.
— То дай, це ж твій вірний друг. Мусиш дбати про нього.
Іванко сів навпочіпки перед звіром. Вовченя несміливо ткнулося носиком в його долоню. Підливши у мисочку води, спостерігав, як звірятко пило її, смішно злизуючи язиком маленькі краплі на стінках дерев’яної миски. Коли ж вовченя вдовольнилося, малий, взявши кварту із травами, всівся знову на лежак:
— Розкажіть мені ще про Дану.
— Ти хочеш знати?
— Хочу.
— Що ж, тоді слухай… Якось красуня-Дана побачила на узліссі пораненого сокола, який волочив по траві пошматоване крило. Зцілюючи його, дівчина дізналася, що насувається на край наш лихо. З тим і пішла до батька.
Але мудрий волхв, вислухавши її, тільки й відповів на те: «Що пошлють Боги, те й матимемо». Бо ж думав Богодар, що лихо навідається до них нескоро.
Але вже наступного ранку загін хазар наскочив з повелінням: «Відтепер мусите нашій силі коритися, зброю і воїв надсилати, а назавтра збирайте в дорогу доньку волхва, про яку почув наш правитель-каган, що має вона вроду і вміння неабияке — мову звірів і птиць розуміє. Хоче наш каган за дружину її мати. А коли не зробите так, матимете лихо велике. Нікому не буде пощади».
— Тату, що маємо робити?! — з розпачем вигукнула Дана.
Ні слова у відповідь не сказав їй батько. Спершись на корчувату палицю, поплівся на капище. Весь день провів мудрий волхв на самоті, з Богами раду радячи. Темного вечора зустрівся з донькою:
— Велінням Богів мусиш, донько, покоритися.
— Ніколи! — гордо заявила красуня.
— Маєш народ наш врятувати.
Зажурилася Дана, сліз не сховала. Та що робити, коли вона одна могла врятувати всіх людей.
— Тату, я поїду до кагана, тільки ж дозволь мені останній дар Богам віддати.
— Який?!
— Не хочу невинною дістатися нелюбому чужинцю. Нехай той, хто прийде першим на капище, моїм стане.
Розгнівався батько:
— Чи мислиш, що говориш?
— Не до батька, а до великого волхва Богодара звертаюся. Дозволь мені це зробити, бо інакше втоплюся в забутій криниці, тільки й бачитимуть мене.
— Доню моя рідна, що ж це таке ти намислила?
На коліна стала заплакана Дана перед рідним батьком:
— Великий волхве, пусти мене, чуєш?
Мусив Богодар поступитися.
…Коли підійшла Дана до капища, побачила на місці священному тінь схилену, а неподалік — коня у збруї.
— Хто ти? — здивовано запитала юна волхвиня.
— Я… подорожній. А ти хто?
— Я — Дана, донька волхва Богодара.
— А що ти шукаєш тут, дівчино? — підвівся з трави незнайомець.
— Свого судженого.
— Овва яка! — засміявся той. — Хіба пізньої ночі шукають суджених?
Заплакала ображена Дана і розповіла незнайомцю про своє горе.
Вислухав він її, аж тоді сказав:
— Ні, не буде так, чуєш! Не треба тобі жертву приносити. Боги переклали твою важку ношу на мої плечі. Тож не думай про свій смуток, а йди до батька. Повертайся, дівчино, додому.
— Хто ти, рятівнику мій? — запитала наостанок дівчина.
— Завтра дізнаєшся, — засміявся юнак на це і, скочивши на коня, зник у нічній темряві.
Всю ніч не могла заснути Дана. Хіба їй було до сну? Не спав і батько, боячись і словом образити доньку, що, як думалося йому, здійснила те, що надумала…
А на світанку в цих краях була страшна битва. Русичі на чолі з князем Святославом — відважним і рішучим воїном, який найлютішої битви не боявся, вщент розбили ненависного ворога. Крові ворожої пролилося стільки, що всі ручаї багрянцем клекотіли. В бою загинув хазарський каган.
З великою радістю вітали люди переможців. А найбільше раділа Дана, яка вибігла з горнятком чистої води назустріч руському війську.
Князь Святослав, який їхав попереду воїнів, зупинив біля неї коня. Напившись води, подякував:
— Смачна вода з твоїх рук, Дано.
Голос видав князя. Здивовано звела на нього брови дівчина — нічний співрозмовник сидів на коні! Не стримала дівчина сліз радості:
— Дякую тобі, князю, що врятував мене і вберіг… честь мою.
Волхв Богодар, почувши слова доньки, зрозумів усе. Тому й теж вклонився низько славним войовникам, які порятували більше, аніж могли. А князь Святослав — гордий поборник справедливості та честі, як вітер стрімкий, понісся вдалину. Чимало ворогів залишилося на його шляху, яких мав він побороти, щоб захистити землі руські від зла і неправди…

* * *

Як заворожений, слухав Іванко розповідь сивокосої баби. Коли ж та вмовкла, не стерпів:
— А де тепер князь Святослав, бабо?
— Гм… Де він тепер, питаєш? Давно це було, синку. Дуже давно. Немає на світі славного князя, підступом побороли його злі вороги. І тільки в душах гордих оживає він іноді, щоб наснагу віддавати іншим. От і тобі, може, передасться якийсь окрайчик, якщо ростимеш удатним та сміливим.
— Я буду таким. От побачите!
— Авжеж, що побачу, — посміхнулася на це.
— Я виросту таким, як князь Святослав, і всіх-всіх ворогів поборю.
— Звісно, що побореш, — не заперечила і в цьому.
І вже зібралася братися до справ, коли ж він, нагадавши щось там собі, вигукнув:
— А Дана?! Що сталося з нею?
Зупинилася на порозі:
— Що з нею могло статися, синку? Стала Дана великою волхвинею. До неї, після смерті волхва Богодара, люди йшли. Вона їх зцілювала, від біди рятувала. Знаною була на всі усюди. А коли з’явилися християни, поруйнували капища, прогнали волхвів — біда настала. В густих лісах заховалася від їхнього безумства велика волхвиня. За нею пішли й ті, хто не схотів прийняти чужинської віри. Оце й все, Іванку.
— А потім?.. А що було потім, бабо?
— Нічого… Кажу ж тобі, оце й все. Я — остання волхвиня з роду Богодара.
— Скільки ж вам років?
— Цього ніхто не знає, — посміхнулася стара.
— То, може, ви — Дана? — підійшов до неї близько, зазираючи у її лице.
— Може, й Дана, — вона сміялася вже вголос.
— Ні, ви не Дана, — зітхнув сумно.
— Чому ж це вже й ні? — зацікавлено позирнула в його оченята.
— Коли б ви були Даною, то були би ще старішою, і зосталися б зовсім без зубів. Ось так.
— Авжеж, — заливаючись сміхом, сивокоса баба відкрила перед ним рот без єдиного зуба.
Кварта з трав’яним чаєм випала із рук хлопця.

 

 

* * * * *

 

 

 

СІРИЙ ПОБРАТИМ

Віз, запряжений усіляким крамом, в’їжджав у двір. Бліда й змарніла, стояла Марія Половчиха на подвір’ї, зустрічаючи свого господаря.
— Що це ти, жінко, немов не рада моєму поверненню? — Дмитро Половець, втомлений, а все ж щасливий поверненню додому, підкрутив запилений вус.
— Чи, може, козака іншого собі прийняла?
В очах жінки зблиснули сльози:
— Таке щось скажеш?! Тут так уже змучилася. Боже мій, чоловіче!.. — голосно ридаючи, впала на його груди.
— Що сталося без мене?! — відсторонивши її, Дмитро Половець грізно насупив брови.
— Маю тобі сказа… — і недомовлене слово затихло в її вустах.
— Тато повернувся! — дзвінкий вигук кинувся з-за тину. До воріт радісним сміхом покотився Іванко.
Дмитро Половець пригорнув голову хлопця дужими руками, важкі зморшки розгладилися на чолі:
— Ось так треба зустрічати чоловіка з дороги, жінко! Бачиш, як мій козарлюга зустрічає. А то ти, як і не рада.
— Не зважай, не зважай, соколику, — лебединим помахом горнулася до обох, не знаючи, що робити й що казати з великої радості. Безтямно обхопила голівку Іванка, покрила поцілунками: — Синочку мій, любий!
— Тьху ти! — насмішкувато сплюнув чоловік. — Малий був поряд, а вона он як його виціловує. Так, наче вік не бачила. А мене й обійняти не хочеш?
— Ой, Боже ж мій милий, — сміючись і плачучи водночас, пригорнулася до чоловіка. — Що ж це я? Ріднесенький, повернувся, добився додому…
— Та чом було й не добитися, коли в гурті. Ну, йдемо до хати, там і поговоримо, а то завели на подвір’ї не знати що, на сміх людям.
Щаслива Марія Половчиха витерла сльози:
— Йдемо ж до хати, ріднесенькі, — на ходу погладила Іванка по голові.
В її голосі, рухах чулося стільки ніжності й любові! Та як могло бути інакше? Три дні поспіль оббігала сердешна всі яруги та околиці, шукаючи сина. Три дні металася поміж людей, питаючи в них допомоги. Нічого. Ні слуху, ні духу.
І ось тепер найтяжчі дні стали позаду. В одну мить чорне горе змінилося на велику світлу радість. І чоловік, і син, були поряд. Що іще треба вірній дружині та люблячій матері? Все щастя її було разом з нею. Їй так втішно було цієї миті.

* * *

Доки чоловік давав розпорядження у дворі, щаслива Марія пестила сина, змиваючи його лице літеплом.
— Давай, синочку, знімемо сорочечку, вмиєшся гарно.
— Не хочу! — потупив очі.
— Вибити його треба як слід, щоб не вештався, — від причілка бубоніла служниця, гнівно позираючи на малого пройдисвіта, та Марія, цілком вдоволена щасливим завершенням усього, не слухала її.
— Піди до комори, внеси до столу солонини та меду, — звеліла невдоволеній молодиці, аби чим мерщій залишитися з сином наодинці.
Та, осудливо хитнувши головою, подалася за двері. А Марія, за тих кілька днів знудившись і сплакавшись за своїм єдиним синочком, гомоніла до нього тепло-тепло, так, ніби погідним вітерцем обвіваючи його неспокійні думки, потішаючи малого:
— Ніхто тебе й пальцем не зачепить, синочку, сама ж і винна — відпустила на свою голову. Послухай-но, що ми зробимо: ми батькові нічого не казатимемо, так буде ліпше. А зараз давай-но вмиватися, бо ж бог зна де ти й віявся… — і затихла. Ні слова! Жодних докорів у такий радісний день. Про все пізніше. Ниньки не слід полохати радість. Горнулася мати сяйвом усміху до сина. — Треба вмитися, Іванку. Дивись-но, яка сорочечка на тобі.
Пильно поглянула. Що це? На всю довжину сорочки ззаду — велика латка полотнини. «Де ж він був усі ці дні? Хто це зашив?» — знову боляче забилося в скронях. Поглянула синові в очі. У відповідь потупив свій погляд. «Не скаже. Нині не варто й питати. Не треба й говорити про все це. Хай, потім. Та й Дмитрові скажу не тепер. Чого в такий день заводити?»
Рвучко взялася за поділ сорочки:
— Скидай, спалимо у вогні.
Щось заскімлило під сорочечкою.
«Боже мій, що за проява?! Чи ж не щеня притягнув?»
Коли ж з-під сорочки на долівку викотилося сіре вовченя, мимоволі скрикнула. Донька лісника зразу ж розпізнала гаразд цього, бодай ще маленького, та найлютішого лісового звіра. Того, якого всі люди жахаються. З переляку немов оніміла.
— А це що за звіряку завели без мене? — на порозі став господар.

* * *

— Де ти взяв цього вовка?! — Дмитро Половець стояв над сином, як скеля, намарно допитуючись в нього про вовченя, що злякано заховалося під лаву. На всі батькові намагання дізнатися правду Іванко насуплено мовчав.
— Хто тобі дав його?
Хлопець шморгнув носом, та й тільки.
— От упертий! Бити тебе, чи що? — насупився Половець. — Жінко, — обернувся до Марії, що мовчки та якось аж ніби принишкло поралася біля столу, — а чого ти мовчиш на це? З твоєї згоди зроблено?
І тоді Половчиха не стрималася. Сльози, які вона так гарно сховала на дні серця, щойно скінчилися всі біди, ці сльози знову пробудилися, затим вибралися з потаємного сховку, рясним потоком полилися з її очей.
— Та що це за напасть? Цей мовчить, як бусурман, а ця плаче! — Дмитро Половець не на жарт розлютився. — Вернувся додому так, наче не в свій дім ступив. А ну ж бо, розказуйте мені, що тут у вас і як. Бо виб’ю обох, та й тільки.
Марія схитнулася від мисника:
— Бий, чоловіче. Обох бий, бо ж провина є і на синові, і на жінці.
Ошелешений чоловік махнув рукою:
— Та це завжди ще вспіється. Розказуйте ліпше: що та як.
І тоді Марія повідала йому все — як купальського вечора зник Іванко, як бігала вона всіма усюдами, вишукуючи сина поміж людей, і що вже й не передумала в ці страшні дні, і чого тільки не взяла в голову, і як мучилася, доки не знайшовся сьогодні малий, а він бач який — мало, що сам з’явився, так ще й лісового харцизяку приволік із собою.
— Чого ж заховалася з цим зразу? — невдоволено позирнув на неї чоловік.
— Хотіла ж… Хотіла сказати, аж Іванко надбіг. І вже потім, не думала сьогодні говорити, в хату свято надійшло разом з вами.
— Свято! — вчепився за слово Дмитро. — А ти, тиняйло, що на все це скажеш? Чи й далі мовчатимеш?
Іванко понуро поглянув на батька:
— Мені не можна казати.
— Чого б це?!
— Бо я обіцяв.
— Угу… Кажеш, обіцяв. Це добре, що слова хочеш дотримати. Але це не тут, і не до цього. Мусиш казати, бо я тобі он що обіцяю — коли не скажеш, чого і за чим подався, доводячи матір до такого, то не дивлячись ні на що — ні на те, що сам тільки сьогодні до хати прибився з чумаками, ані на те, що, як твоя мати каже, «свято» разом з твоїм поверненням в хату ступило, все ж виб’ю вербовою різкою, та так, що знатимеш надовго, як подаватися з дому.
Іванко аж голову в плечі увібрав на ці слова. Він гаразд знав, що батько словами не любить розкидатися.
Йому на виручку, як і завше, прийшла мати. Вона знала, що мусить сказати, щоб втишити гнів чоловіка:
— Дмитре, — благально поглянула на нього, — хай уже потім. Сідаймо до столу, бо все прохолоне. А це вже нікуди не втече.
І Дмитро Половець, втомлений з дороги, одумавшись, розважливо махнув рукою:
— Звісно, що не втече. Буде про це ще мовлено, чуєш, халамиде?
Похилений Іван кивнув головою. Це, здається, вдовольнило батька цілком.
— Сідаймо обідати, — і вперше провів очима по стінах. — Хвалити Бога, цього дня вдома!
Від цих простих слів усі водночас відчули полегкість. З хати посунулася суперечка. Посміхалася привітно Марія, до батькових рук, які щойно погрожували «березовою розправою», пригорнувся Іванко. Всміхнувшись, розкуйовдив рідке синове волосся: «Ух, і забіяка ж росте! Нічого-нічого, життя поправить». І пригадавши про винуватця всієї цієї оказії, позирнув під лавку: — А вовка завтра ж віднесеш до лісу.
— Угу, — тільки й сказав у відповідь хлопець, стріпнувши головою. Він уже добре знав, що все воно буде не так, як мовиться нині. Коли він чогось хотів, те неминуче ставало його. Батьки ще жодного разу не відмовили йому в забаганках.

* * *

Так і не домоглися батьки правди про Іванкові блукання. Розпитування і погрози нічого не дали.
— Ет, — зрештою махнув рукою Дмитро, — головне, що вернувся цілий додому. Де вже блукав, то така справа — схоче колись, розкаже все сам.
Половчиха підтримала чоловіка:
— Авжеж, що так. Що вже про те питати? Може, малий злякався чогось в мандрівці своїй? Коли так, то зовсім не треба розпитувати. Вдруге, далебі, не побереться з рідного двору.
— Хай тільки спробує! — погрозливо застеріг батько. — А ти жінко, гляди мені, щоб більше цього не траплялося. Бережи сина, один він у нас.
— Та хіба ж я ворог своїй дитині? — з Маріїних очей покотилися рясні ручаї сліз…

* * *

Іван мало переймався турботами старших Половців. У той час, коли батьки пообідньої пори сиділи під грушею, обмірковуючи історію з його блуканням, він мав своє заняття у дворі — одягнувши на голову привезену батьком «прямісінько із Січі» козацьку шапку, втішаючись цим бажаним подарунком, грався із Сірим. Так він назвав вовченятко, заледве вмовивши батьків залишити звіра в себе.
І хоч це вдалося йому ой як не легко, все ж навчити сірого побратима «просити» виявилося складнішим. Проморивши вовченя голодом, не поклавши зранку в миску аніякої їжі, хлопець піднімав угору шмат солонини, змушуючи Сірого тягнутися за рукою. Одначе вовк все ніяк не піддавався муштрі. Дивився жадібно на смаковитий кусень, крутився під ногами хлопця, жалібно завивав. Іван підніс солонину до носа свого норовливого «учня»:
— Чуєш, як смачно пахне? Хочеш мати, стань на задні лапки і попроси.
— Та не муч ти бідолаху! — краєм ока батько спостерігав за вправами сина.
— Я не мучу, а вчу, — запевнив хлопець.
— Де ж це не мучиш, коли голодного змушуєш дибки ставати? — не втрималася мати й собі.
— Ой, мамо, не знаєте, а кажете! Якщо я нагодую Сірого, то він не схоче зовсім слухати моєї команди.
— Ти диви, який розумник! — Марія не стримала подиву. — Ліпше матері усе гаразд знає.
— То знатимемо тепер і ми, жінко, — примруживши хитро очі, зауважив Дмитро. — Щоб син слухався нас, треба он що робити — не давати йому обідати. Так, сину?
— Та то не для людей, — шморгнув носом Іван. — Так тільки звірі піддаються.
І немов на підтвердження його слів, вовченя, порвавшись за солониною, стало на задні лапки.
— Ось бачите?! Бачите?! — хлопець аж завертівся на місці від великої радості.

 

 

* * * * * 

 

 

 

ЗАПОРОЗЬКІ ПОСЛАНЦІ

У березні 1624 року славне запорозьке козацтво, з гетьманом Дорошенком на чолі, здійснило морський похід на Кафу. Щойно збудована флотилія з вісімдесяти чайок спустилась на води Чорного моря і рушила до берегів Босфору.
Добре пошарпавши обидва береги, захопивши при цьому чимало зброї й довівши до переляку Царгород, запорожці без втрат повернулися додому.
Головним завданням походу було скріплення стосунків із кримським ханом Шагін-Гереєм у боротьбі проти турків. Самі ж козаки давали польським комісарам зовсім заплутані пояснення — мовляв, до Криму занесла їх хвиля, коли вони прибилися до донських козаків, щоб разом із ними в морі погуляти. Потрапивши в біду, мусили найнятися у військо Шагін-Герея, який за гарний кошт закликав їх на службу. По війні відправив хан додому їх із честю, нагородивши щедро за вірну службу. Разом із козацтвом повернулися на Запорожжя й сімсот бранців, які перебували в Криму.

* * *

Відразу ж після походу, погожого квітневого дня в Мерефу прибули козацькі гінці. Ватагу із Січі очолював молодий козак Іван Дуб. Громада, як і повелося в поселенців віддавна, достойно зустріла козацьких посланців. Чого тільки не принесено до столу — солонину, мед, молоко, яйця, свіжоспечені житні коржі та все, що треба для щирої розмови. Обід для побратимів-козаків влаштовано в садку козака Михайла Діброви. Вельми тішився він цим пошануванням.
До столу закликано всіх мереф’ян. І прийшли мало не всі. Окрім, звичайно, дітвори та ще доглядальниць, яких на те й залишено, щоб, бува, якого лиха діти не накоїли.
Усі інші були тут. Авжеж, усім було цікаво, з якими вістями прибули козацькі посланці. Обід затягнувся до вечора. Коли було з’їдено й випито чимало, зав’язалася жвава розмова.
— Приїхали закликати вас на війну, — без всякого якогось там вступу, просто встав і сказав Іван Дуб.
— Ой леле! — не втрималася якась молодиця.
— Тихо мені, — трусонув в повітрі кулаком Михайло Діброва. — Дайте козакам слово сказати.
І тоді молодий козак продовжив. Він почав говорити те, що мав би сказати на початку. Але вийшло вже так, як воно вийшло. Тому й мовлено слідом:
— Віру поганську турецьку ще Байда прокляв. За це вони нашого славного отамана на залізний гак над морем почепили. І скількох ще після нього четвертовано, розтерзано, посаджено клятими бусурманами на палі. Мусимо відплатити за всіх їх, бо інакше ганьба нам і неслава.
— Гарно говорить, — струснув сивою чуприною Михайло Діброва.
— Початок цьому вже покладено. Влітку наш батько, гетьман Дорошенко, похід на Стамбул готує. Поміч у цій справі вже є. Кримський хан взявся підтримати нас. Закликаємо славне парубоцтво, здатне зброю в руках тримати, іти на Січ, самим добувати собі права й волю, відстоювати рідну віру. Тепер або ж ніколи! Поженемо ж, браття, бусурманів геть із землі, щоб і не смерділо ними на всіх просторах і усюдах українських.
— Славний козак! — не стримався й собі Дмитро Половець.
— Хто може чим Січ підтримати, мусить це зробити зараз, бо ж знаєте й чули — чайки тепер будуємо, зміцнюємо наші сили.
Молодь Мерефи аж загорілася. Це й не дивно. В той час навіть кожному малолітку кортіло хоч раз побувати на Січі, бодай день прожити серед запорожців.
— Кого найдужче потребуєте? — обізвався сміливець із гурту молодецького.
— Усіх по можливості — комусь є робота рихтувати човни, відливати кулі, іншим — шити одяг і чоботи, чи навіть пекти й варити харчі на дорогу.
— От тобі й маєш! — не стримав розчарування Тарас Чорнопліт. — До бабських справ братися? Ха-а, теж мені чоловіче діло!
— А ти зможеш побороти ворога на голодний живіт? — різко обірвав його Іван Дуб.
Гоноровий юнак замовк. А козацький ватаг блиснув білозубою усмішкою:
— Мусимо, побратими, братися до всіх справ. Козак на те і козак, щоб сто і ще одну справу знати.
З-за столу підвівся Михайло Діброва:
— Що ж, вислухали ми тебе, козаче, тепер послухайте — і ти, й інші козаки, та й вся громадо, що думаю я, старий, як світ, чоловік Михайло Діброва. А думаю я ось що. Чули ми про те, що погуляли гарно запорожці на вулицях Царгорода. Злякалися бусурмани, принишкли. Чи ж надовго? Вірно розсудив славний гетьман Дорошенко — доки наші вороги по запічках, як таргани, поховалися, доки їхніми душами клятими страх порядкує, час відвідати їх удруге. Знищити начисто! Мусять на Січ піти ті, що можуть. Пішов би і я, — зітхнув на свої слова старий козак, — так мало вже з мене якогось толку. Хіба що кашоваром?
Всі засміялися за столом.
— А я думаю ось що, — Дмитро Половець не втримався й собі. — Чи не час вже нам, браття, гуртуватися та й разом вдарити не тільки на турків, а й шляхтичів клятих під корінь підтяти. Бо ж гнані ми з місць родовідних нагайками їхніми лютими. Всі як один.
Іван Дуб кивнув головою на ці його слова:
— Ось що скажу вам, люди. Запорожці пам’ятають підступно вбитого шляхтою Косинського, четвертованого у Варшаві Северина Наливайка, всіх наших побратимів, загиблих у битвах. Щойно розгромимо турків, з допомогою хана підемо й на шляхтичів. Так буде!
— А чи ж правда те, що чулося тут? Кажуть, що отаман-Дорошенко зичливий до шляхти.
Гнівно зблиснули очима на ці слова козацькі посланці. Не втримав сердитого викрику Іван Дуб:
— Все це не більше, як домисли. Нині — зичливий, бо мусить подбати, щоб двох ворогів нараз не мати на шляху. Щойно справиться з одним — підемо гуртом на іншого. За зайцями двома погнатися — жодного не піймати. А не схоче піти на шляхту, іншого гетьмана настановимо. Буде так, як козацька громада вирішить.
— Добрий козак. Ох і добрий! — підкрутив сивий вус Михайло Діброва.
— То що, приєднуєтеся до нашого коша на славну справу, побратими?
Не встиг ніхто й слова сказати на це, як вискочив із-за вишні сірий звір і жалібно завив.
— Це ж вовк! Хапайте сіроманця! — кинувся з-за столу Іван Дуб. І доки хтось оговтався за столом, вхопивши наляканого звіра за шию, взявся за шаблю.
— Не треба! — почувся голосний викрик. Під ноги козаку впав хлопець. — Відпустіть мого Сірого, чуєте?
Молодий козак аж стрепенувся, розгубившись від несподіванки. І тут голосно засміявся Михайло Діброва:
— Я так і думав, що це не дикий звір, а годованець Іванів.
Дмитро Половець невдоволено став біля сина:
— А ти чого тут?!
— Я… — під поглядом стількох дорослих очей хлопець розгубився.
— Кажи, синку, якщо маєш, що казати, — підтримав похресника Михайло Діброва.
Підбадьорений його словами малоліток зиркнув сяючими очима на козацького ватагу:
— Я хочу… на Січ.
Голосний регіт покрив його слова. Геть роздразнений цим сміхом, Дмитро Половець дав синові міцного потиличника:
— Ану, марш додому! Теж мені козак знайшовся. Забирай свого посіпаку і геть звідси. Сказано, щоб за мить не бачили тебе мої очі!
Спантеличений Іван Дуб, віддавши хлопцю вовка, поволі опустив шаблю.
— Треба було рубанути, — Тарас Чорнопліт їдко відізвався від гурту.
Михайло Діброва гостро стрільнув очима на хлопця. На його погляд юнак відступив назад, ховаючись за спинами парубоцтва.

* * *

До сходу сонця, коли ледь засіріло, січові посланці вирушили у дорогу. Попереду чекали на них загублені поміж горбів інші козацькі поселення й хутори.
Щойно молоді козаки виїхали із Мерефи, сталася з ними несподівана пригода. На околиці, біля старого цвинтаря, коні раптово схарапудились.
— Щось тут воно не те, хлопці, — насторожився Іван Дуб. — Дивіться у всі очі, чи ж не турки де причаїлися?
З-за похиленого хреста вийшла невеличка постать.
— Що се за проява? — захрестився молодий козарлюга.
— Егей, хто ти такий?! — вигукнув Іван Дуб.
— Це я, — продзвенів у темряві тонкий голос і перед козацтвом з’явився хлопчак.
— Чого тобі треба? — невдоволено нахилилися над ним козаки. Іван Дуб упізнав хлопця першим. Від несподіванки аж присвиснув. — Хлопці, та це ж син Половця, той, що був учора з вовком!
— Візьміть нас… у козаки, — несміливо промовив хлопець.
— Ого-го! — покотився дзвінко молодечий сміх. — А не зарано?
— Не зарано.
— Та й кого це, вас? — роззирнувся Іван Дуб довкола.
— Мене, Івана Половця, і Сірого.
— І Сірого?.. Де ж він?!
Аж тут почулося жалібне завивання. Хлопець кинувся до віддаленої хрестовини.
«От харцизяка, — всміхнувся Іван Дуб, злізаючи з коня, — припнув, як бичка, свого звіра, аби тільки нас умовити на своє». За ним спішилися й двоє інших козаків.
Тримаючи за мотузку вовка, хлопець підійшов ближче;
— Я мусив прив’язати Сірого, бо ж ви могли шаблею…
Козаки аж затіпалися від сміху. Іван Дуб нахилився над звіром:
— А який з нього толк на Січі?
— Він вміє багато! Я навчив його!
— А ну ж бо, покажи! — видно було, що козаків зацікавив затятий хлопчисько.
— Ось, погляньте: Сірий, проси! — ставши на задні лапки, вовк жалібно завив. — Ляж, Сірий! — звір вклався посеред дороги. — Тихо мені! — нашорошивши вуха, вовк притисся до ніг свого господаря. — Бачите?
— Диви який, дещо таки вміє, — дивувалися козаки.
— Гм, мало що вміє, — Іван Дуб узяв за повід коня, який видно що лякався звіра. — Ці вовчі викрутаси на Січі не пригодяться. Та й твої, малий, теж.
— Я пригоджуся, тільки візьміть!
— А ти на що нам?
— Я буду бусурманів бити, за Байду відплачу їм!
— Це гарно! — втішилися козаки. — Але ось підрости ще трохи, тоді вже приходь. Поки ще ти замалий для цих справ.
— Я не малий! — Іванко вхопив коня за вуздечку.
— А батьки знають, куди ти подався? — з надією вхопився Іван Дуб за те, на що знав наперед відповідь. Хлопець опустив голову. Мовчав. — Бач, який козарлюга! Подався в світ за очі, батькам і слова не сказавши на прощання. Е ні, хлопче, так не можна. Йди додому і скажи батькові, а тоді вже…
Іван аж сіпнувся:
— Я не вернуся! Мене не пустять!
— Ні-ні, так не можна. Йди додому, а нам час їхати. І так біля тебе досить часу змарнували. Хлопці, їдьмо!
Почувши це, Іван метнувся прямісінько під копита коня:
— Візьміть мене з собою!..
— Ах ти, чортів сину! — притримавши коня за вуздечку, сердито гримнув Іван Дуб. — Скалічитися хочеш?
— Я хочу з вами…
Козацтво втомилося змагатися з хлопцем. Мовчки перезирнулися між собою і, здається, зрозуміли в одну мить один одного:
— Ось що, козарлюго. Ми їдемо ниньки по справах. А ти мусиш знати — козаком стати не кожний може. Якщо вже ти не хочеш вертатися додому, так тому і бути. Дістатися на Січ маєш сам. Без нас і без чиєїсь там допомоги. Але ж знай, малий, — притишив застережно голос Іван Дуб, — дістатися на Січ непросто. Мусиш дев’ять порогів, де вирує страшна вода і стугонить важке каміння, здолати. Пройти, проплисти, пролетіти. Як уже зумієш. Затям наперед, уміють долати пороги одиниці. Тисячі пориваються туди, а потрапляють тільки вибрані відчайдухи. На інших чекає в дорозі смерть або й турецька неволя. Ось так. То що, хлопче, може, передумаєш?
Іван непевно схитнув головою. Козацтво прийняло це за вагання.
— Отож бо, подумай гарно, а вже тоді… Якщо втрапиш, питай Івана Дуба. Чуєш, якщо втрапиш, — додав молодий ватаг зі сміхом, і козацькі коні галопом понеслися вдаль.

* * *

Якби Іван Дуб гаразд знав хлопця, якого він надумав залякати небезпеками біля порогів, то, мабуть, додав би до своєї розповіді ще чимало всіляких страхів. Хоча й всім тим навряд чи би настрашив малолітнього відчайдуха…

* * *

Відколи Іван Половець знайшов у лісі квітку папороті, щось незбагненне коїлося з ним. Хлопець усе не міг всидіти на місці. Нудячись у Мерефі, поривався з рідного дому. Батькам додавав він цим чимало клопоту. Іноді знаходили його за селом, біля пастухів, в інший час — на сусідньому хуторі, а було й таке, що виловлювали з мандрів на далекі села. За це його не раз було добре бито вербовими різками, а сірого друга, якого незмінно хлопець брав із собою, посаджено на ланцюг.
Однак і після всього цього хлопець не давав батькам обіцянок більше не пориватися в мандри. Він не міг не робити того, що було сильнішим за нього. Те, що прокидалося день за днем в його серці, було незнане й чуже. Управляти ним він не міг. Почувався так, наче іще хтось, значно сильніший, поселився в ньому, і доки він не дізнається, хто це, доти й не знатиме спокою. Найстрашнішим було те, що пізнати «чужинця в собі» сам він не міг. Почував, що йому потрібна допомога. Але де її шукати, теж не знав.
І доки він мучився цим, боячись хоча б комусь відкрити страшну свою правду, невідома сила день за днем все сильніше тягла його за собою. І він блукав, як потороча, слідуючи за поривом, не знаючи, чого й куди. Його дивакуватість відштовхувала людей. Не дивно, що мереф’яни не раз перешіптувалися, мовляв, у цьому хлопцеві поселився нечистий.
Іван Половець почувався в Мерефі незатишно. Він був тут чужим. Єдиною близькою людиною з-поміж усіх людей, окрім батьків, був хіба що його хресний, Михайло Діброва. Від нього малий перейняв чимало — навчився плести із лози всілякі ужиткові дрібниці, скакати на коні, розкладати ватру. Цей чоловік мав на нього великий вплив. Він часто втішав хлопця оповідками про славне минуле, вигартуване блиском козацьких шабель, мимоволі засіваючи в душі свого малого похресника бажання якнайшвидше вирости і податися до молодецького козацького гурту. З ним одним хлопець почувався затишно. А поміж своїх однолітків та іншої дітвори не знаходив собі місця. Батьки це бачили гаразд, не раз просили сина жити по-людськи, як всі інші діти. Малоліток уважно слухав батьківські настанови про те, що треба більше поратися в дворі, менше тинятися узліссям та околицями, бути привітним до людей.
Слухняно робив це повсякчас. Спритний у роботі, допомагав у господарстві, хилився добрим словом до людей. Але люди самі цуралися його. Бувало й таке, що обзивали «малим перевертнем». П’яничка-дяк, який не знати чому мав на хлопчака чи не найбільшу неприховану злість, «нагородив» малого цим прізвиськом. Він же пустив чутку, що хлопець має лютий погляд, мовляв, щойно позирнув на їхню молоду корову Лиску, вона й перестала давати смачне солодке молоко, яким потішала всю дякову родину досі, а дає лишень кислий перебрід.
Що частіше мовиться, у те більше віриться. Люди відверталися від хлопця, боялися його погляду та забороняли своїм дітям вступати в ігри з малим бісеням. Коли він йшов вулицями села, а за ним невідступно слідував Сірий, ворота дворів зачинялися тугіше. Матері ховали немовлят з-перед його гострих очей, щоб він їх, бува, не зурочив.
Батьки Іванові все це чули і усе бачили гаразд. Але зарадити цьому не могли. Намарно Дмитро Половець погрожував дякові розправою, а затим Марія потайки подалася до дячихи з торбинкою яєць та шматком солонини, з проханням залишити їхнього сина в спокої. Дяк та дячиха хапливо прийняли все принесене, завірили заплакану матір, що від них і слово погане не пішло та й не піде за поріг про її дитину. Та щойно свіжі яйця були випиті, а солонина з’їдена, розмови про «малого перевертня» поширилися між людьми знову. Коли ж, ображений такою несправедливістю, хлопець надумав розпитати про все немислиме, що коїлося з ним у сивокосої баби, чомусь не знайшов до неї дороги. Вибравшись до лісу, блукав мало не півдня, намагаючись втрапити на ту стежину, якою чарівної ночі вивела його стара ворожбитка. Ліс не допускав його до неї.
Купальської ночі Іван знову подався до лісу. Та цього разу йому зовсім не поталанило. Єдине, на що він натрапив, це була велика купа золи посеред хащаків та кілька обвуглених дерев біля неї. Чарівна галявина, де відбулося з ним те, чого він ніяк не міг забути, і що принесло йому такі невимовні душевні муки, зникла, так, наче її й зовсім не було. Таємничий цвіт папороті, квітка щастя, яка негадано проросла в палкому серці, зробила його нещасним.
На світанку, коли всі в дворі ще спали, хлопець повернувся додому. Сів біля порогу, обійняв Сірого й заплакав. Його вірний вовк, лизнувши заплакані руки свого малого господаря, жалібно завив.

* * *

Полегкість прийшла несподівано. Коли Іван почув про те, що в Мерефу прибули козацькі посланці, щось затремтіло в грудях, так, наче серце покотилося пріч, із ніг до голови заливаючи тіло гарячим спалахом. Перед очима вочевидь постали хвилини спілкування із хресним, дитяча уява малювала картини козацької звитяги. В одну мить Іван з роду Половців збагнув, що мусить податися слідом за тими, хто розбудив у ньому ці полум’яні почуття.
Коли ж хлопця перед усіма в саду виставлено на сміх, лють, як густе вариво в киплячому казані, закипіла в розбурханому серці: «Бач, нікому й не втямки, що я можу, як всі, бусурманів бити. І шаблю триматиму як слід. Сміються! Та й батько он як гнівається. Не пустить. От лихо! Чому нікому з людей не болить, що це одне, що тільки й може мене порятувати? Бо ж так чую я. А що чується мені, того й треба дослухатися, і тому слідувати. Бо так мусить бути».
Вражений у самісіньке серце своїми невтішними думками, хлопець спинився посеред дороги. Рішення прийшло блискавично: «Втекти! Самому піти до козаків і сказати: так, мовляв, і так — візьміть мене з собою, не пожалкуєте. Коли гарно попросити, певно, що візьмуть. Чув же сам, он як їм треба тепер хлопців у похід. А в мене і зброя вже своя є — срібний ніж, захований на горищі».
Та не так сталося, як гадалося. Іван Дуб та хлопці, які були з ним, виявилися невблаганними. Але ж Іван Половець теж був не з тих, хто, як рак, відступає назад, завбачивши перед собою якусь заваду. Він був цілком іншим. Всілякі перепони викликали ярий спротив його душі — що б там не сталося, конче мусив побороти незборене.
Тож і тепер, щойно вляглася курява від копит козацьких баских коней, тішачись надуманим, Іван Половець погладив свого сірого побратима:
— Ну що, звіряко, подамося на Січ?

 

 

* * * * * 

 

 

 

ХОРТИЦЯ

Хортиця — величний острів на Дніпрі, місце слави і звитяги козацької, надійне забороло українських земель від татар. Високі скелі, густі плавні, щедра трава і очерети, посновані річками, лиманами та озерами — усе це стало з часом стійким природнім оберегом України. Турецькі галери нерідко потрапляли в пастку лабіринтів річок, зашпортавшись у плавнях. Укріплена міцним валом, зі встановленими на вежах гарматами, Хортиця не мала рівних у стійкості з-поміж інших січових фортифікацій. Звідси вирушали в морські походи бистрокрилі козацькі чайки, тут гуртувалися повстанці Тараса Трясила й Івана Сулими. Козацтво, яке вимуштровувалося на козацькому острові, сповідуючи єдину мету — захист рідних земель, — сповідувало прості умови життя: курені вони сплітали із лози, вкривалися від дощу кінськими шкірами.
На Хортиці не було слабаків, а тим паче дітваків. Але саме такого товариства прагнув малий Іван Половець. А вже чого він прагнув, того мав добитися, хоч би там що.
* * *
Чимало сіл і хуторів стало на шляху козацьких посланців. Справилися вони із своїм завданням як слід та й повернулись на Січ. У мандрах були мало не місяць.
Перше, що уздріли за валами, це те, що насипалося козацтва тут, як маку. Поміж доволі знаними козаками, які мали за плечима не один славний похід та битву, виднілися й новачки, ті, що прибули сюди на їхній заклик. Звідусіль чулися веселі жарти, подекуди зривався сміх. Найбільше козацтва згуртувалося посеред майдану біля мурованої Покровської церкви. Ставши колом, козаки потішалися тим, що заохочували когось вигуками:
— Ану ж бо, нехай стане дибки, як коняка!
— А чи ж потягне за горлянку бусурмана, якщо його натравити?
— А до чого ще здатний цей сірий харциз?
«Що ж там таке коїться?» Розштовхавши цікавих, посунувши декого вбік, Іван Дуб вийшов наперед і мало не остовпів. Перед ним стояв малоліток із Мерефи! Це біля нього так згуртувалося козацтво. Та й не так біля нього, як біля сірого вовка, який сидів перед хлопчаком і на його накази виробляв всілякі викрутаси. Це неймовірно втішало вдячних глядачів:
— Ти диви, яка розумна тварюка!
— Скільки живу на світі, не чув і не бачив такого.
— А зуби у цього вовка, далебі, такі, як у нашого Ковша — різці-різцями, — голосний регіт покрив ці слова.
Іван Дуб став перед хлопцем:
— Де ти взявся тут?!
Малоліток стрепенувся, лице його просяяло, так, наче він побачив найближчого родича перед собою. Поклавши долоню на голову сірого вовка, гордо промовив:
— Ми прийшли і ждемо.
— Кого?
— Вас, — очі хлопчиська аж тріпотіли радістю і вдоволенням.
Козацтво принишкло. Дехто, знаючи гаразд, чим зрештою обернеться все це, посміхався у вуса. Хтось відійшов убік, побачивши, що забаву із сіроманцем скінчено. Найбільш цікаві залишилися. На них позирнув Іван Дуб, знітивши плечима:
— А з якої такої радості, я тобі родич чи що?
— Ми ж домовились! — спантеличений хлопчик дивився на нього великими очима. Його, здається, вразили до болю ті слова. Усмішка поволі сповзла із губ, залишивши на кінчиках борозенку гіркої розгубленості.
І тоді молодий козак пригадав свою обіцянку. А пригадавши, почухав рукою потилицю:
— Але ж тебе, мабуть, сюди хтось привіз, чи як?
— Ми прийшли самі! — хлопець вигукнув ці слова впевнено, але в погляді його пильний козак спостеріг настороженість. «Так іноді обачно веде себе звір», — мимоволі подумав Іван Дуб і здригнувся, провівши очима по вовчиську, що досить сумирно лежав біля ніг свого малого господаря.
— Як же ти добирався, хлопче?!
— Вночі йшов яругами та лісами, щоб ніхто не запримітив. Удень відсипався у гущавині.
— Гм, — недовірливо схитнув головою на ці слова. — І тобі не було страшно?
— Нє, я ж був не сам, а з Сірим.
— А як же тоді подолав пороги? Хтось допоміг тобі?
Хлопець скинув гнівно брови:
— Кажу ж, що я сам. Хто б мав мені допомагати?
Аж присвиснув від подиву Іван Дуб:
— Ой, хлопче, щось воно тут не так. Човна у тебе немає, помічника у цій справі, кажеш сам, що не було. Не вірю, їй Богу, що не вірю.
— Та що це ви за невіра?! — не стримав розпачливого вигуку малий відчайдух. — Кажу ж вам, що сам справився, значить, так воно і є. Я не звик брехні розводити.
Гнівно звузив брови на раптовий спалах гніву хлопчака Іван Дуб:
— А ну ж бо, розкажи нам, як ти сюди добрався без човна. Тільки ж по правді кажи, а не розводь вигадки.
Козаки перезирнулися між собою. В їхніх очах миготіли веселі іскринки сміху. Козацтво потішав цей хлопчисько, який сміливо відстоював своє. Хай, може, трохи й прибріхував. Але ж дитина, що не кажи, геройська. Малий Іван Половець запримітив веселі погляди козаків. Він сприйняв це як насміх над собою. Спаленів ще дужче:
— Мені не треба човна, бо я мав пліт. Сам сплів його із вербового гілля, яке збирав оберемками, підтинаючи срібним ножем. Затим тягав усе це до лісу, де мотузкою зв’язував поміж собою міцні гілки. Я знаю, як це робити. Мене хресний навчив. Ось так. А потім ми з Сірим поволі перебиралися плотом. Я обдивлявся всі місця пильно, щоб, бува, у воду не впасти. Біля п’ятого порогу заледве не втопився, але зі мною був мій вовчисько, — хлопчак гордовито позирнув на вовка, який, вклавшись на лапи, прислухався до голосу свого господаря. — Сірий порятував мене, вхопивши зубами за сорочку. Тільки й того, що ось поранився, обдерся, — і з тим задер сорочину, гордо оголивши перед усіма живіт, посмугований ранами.
Козаки по-новому подивилися на цього хлопчака. В їхніх очах світилася повага. А малий сміливець, опустивши поділ сорочечки, гордовито провів рукою по шерстці свого вірного друга:
— Сірий — справжній молодець. Він у мене нічого не боїться.
— Та й ти, бачиться, теж не боязкий, — весело запевнив хтось із гурту. Козаки підбадьорливо засміялися.
Хтось зронив уголос:
— Бравий хлопчак. Чом такого не взяти до коша?
Малий вдоволено зашморгав носом на ці слова підтримки.
— Взяти то воно не штука, — роздумував Іван Дуб, — але ж…
Хлопчак не став чекати дальших слів. Він, наче хтось ужалив його щедрим пучком кропиви, підскочив на місці:
— Ви ж обіцяли! Як же тепер так?
І тоді втомлений з дороги молодий козак, озирнувшись на принишкле козацтво, головне, що не маючи чим заперечити словам цього впертого хлопчака, махнув рукою:
— Та, раз така охота в хлопця, хай буде. — І, повернувшись на малолітка, застеріг: — Але дивись мені, як тільки хоч щось там почую або ж побачу — жаль ачи сльозу, першим чуба наскубу і відправлю під три чорти. Чув мені?
Іван Половець зачервонівся так, наче лице його хтось густо покрив буряковим соком:
— Та я що, малий сцикун, щоб плакати?!
Козацтво гучно зареготалося — голосний сміх градом сипонув на майдан.

 

 

* * * * * 

 

 

 

ПЕРЕВОЗЬКІ ХУТОРИ

Михайло Дорошенко мав довгу розмову з Іваном Дубом, цікавлячись усім баченим та чутим у дорозі. Втішився тим, що за битих турків козацтво хвалено, розгнівався на даремні чутки про «зичливість» гетьмана до шляхти. Коли ж все основне було перемовлено і коли вже Іван Дуб зібрався йти, несподівано згадано й Івана Половця.
— Що ти таке пообіцяв цьому хлопцеві?! — зацікавлено запитав Дорошенко.
Молодий козак у відповідь здивовано повів очима:
— Про що мовиться?
— Та кажу про малолітка з Мерефи. Того, що приволік сюди й вовчиська. А слідом і батько не забарився. Тиждень тому разом із гуртом мерефської молоді добився сюди. Побачивши малого, зчинив на Січі крик: «Паршивцю малий, а ми вже тебе мало в покійники не записали! Гайда мені додому!» Та кляте хлопча вперлося й своє: «Зостануся — і все. Іван Дуб велів чекати». І що вже козаки всі гуртом вмовляли його забиратися додому, лякали лютими битвами, смертю і чорт зна якими страхами, нічого не допомогло. Коли ж батько взявся за різку, малий зовсім осатанів: «Як вдарите, зовсім не повернуся додому. І не ступлю на поріг, навіть коли стану великим отаманом».
— От харцизяка! — Іван Дуб не ховав свого захоплення, йому все більше подобався цей норовливий мерефський хлопець.
— Але ж і впертий який! Змагався три дні батько з ним й зрештою подався додому, кинувши при відході: «Що ж, козакуй, сину. Голову гляди, але й в задніх не сиди. Бо ж коли, не дай Бог, почую, що сорому набрався з малих літ — їй Богу, перед усіма січовими побратимами виб’ю різками, та так, що живого місця не зостанеться». А малий на батькову науку тільки посміхнувся: «Я не дітвак, тату, знаю гаразд, як обстоювати своє».
— Молодець, добре сказано!
— Та ти з похвалою не поспішайся, знаєш сам — час покаже, який хто вояка. Тут он в чому маю порадитися з тобою. За козацьким законом має хлопець три роки чурою походити. Он якраз Макогон зголосився взяти помічника в науку. Хай собі з легшого починає, то дасть Бог доп’ється й вищого.
— Е, цей хлопчак не простий. Вид його хирлявий — омана. Всередині в нього чи не біс сидить.
— Пусте. Хлопець як хлопець.
— А як же тоді міг цей малоліток здолати те, що іншим не дано? Як пройшов пороги, які міцним та витривалим юнакам іноді не під силу пройти? Чого тільки вартий Ненаситець — він нині такий лютий, що аж небо стугонить від його реву. А хлопчак не злякався, сам один пройшов перше випробування характерництва.
— Ну, — відмахнувся Дорошенко. — як там все було, важко щось сказати. Свідків цього не маємо. Хоча видно, що хлопець не з боязких таки. А відчайдухів нам повсякчас бракує. То чом би не віддати його в науку до Макогона, бо що ж це за правдивий козак, коли не навчився добре орудувати шаблею?
— В тому то й оказія, що, здається, володіє хлопчак іншою гострою зброєю.
— Гм, ти хочеш сказати, що хлопець із родових?
— Щось таки є в ньому. Я ще в Мерефі це запримітив. Розказував хрещений хлопця, Михайло Діброва, що чужим був малий поміж людей. Вони його цуралися. А деякі навіть боялися. Це теж говорить чимало.
— Боялися, кажеш? — замислився гетьман. — Вгледів і я щось таке поміж ним і тими, що з Мерефи прибули. Сторониться він їх, а вони його. Я думав, що все це через вовка.
— Ну, звісно, що й через звіра також. Сірий — його оборонець. Змалку він біля нього. З ним і прибився сюди. Це теж неспроста. Чи не із роду він Мамая, Байди, Підкови та інших?
— Ну, про це ще рано говорити. Час покаже. Хоча саме такі нам ой як треба зараз!
— Авжеж, що так, — радо вхопився за ці слова Іван Дуб, — усього ж маємо п’ятьох, але підтоптаних, не рахуючи ту, що на Перевозьких хуторах, яка сім літ тому сюди прибилася.
— Мовчи, про Роду ні слова! — різко зупинив Дорошенко. — Вона одна багатьох вартує. Знай, волхвиня недавню перемогу напророкувала, до неї я ходив вночі перед виступом. Пригадай собі, коли ми добре пошарпали Стамбул та й спорядилися додому, султан кинувся нам навздогін. Це й передбачала Рода, вона ж і дала пораду, як вести себе з військом бусурманським. За її словом було виставлено чайки супроти турецьких галер. І султан злякався розпочати битву, з тим і забрався.
— Я цього не знав, — здивувався почутому Іван Дуб.
— Тож знай і мовчи. Мусиш знати і те, що саме Рода зцілила писаря Пашковського, який вже на той світ від ран побирався. За три дні на ноги підняла. Та так, що й забув козак думати про скору смерть. Он як воно.
— То, може, до неї в науку віддати і цього?
— Якщо хлопець вдатний, то чом не спробувати. Тут з нього замало поки що справи. Відвести на Перевозькі хутори, а з ним двох із пластунського куреня — Вітрогона та Пугача. Нехай подивляться, що та як. Якщо виявиться їхнім, то вони зразу ж це пізнають. А коли так, Рода навчить, як на всілякому чар-зіллі знатися, а наші характерники покажуть премудрості козацького чину — кулі на льоту ловити, ворогів присипляти, ману напускати. Зуміє все це пізнати — великим характерником стане. А коли ж виявиться не їхнім — чужого не приймуть.
— І що ж тоді з ним робитимемо?
— Відправимо, куди там час покаже і наші справи.
— А що робитимемо з вовком?
— Хай він забирає його із собою на хутори.
— Звісно, нащо звіряку на Січі тримати. Козаки вночі жахатимуться страшного виття.
— Гм, козакам нічого харапудитися вовків. Коли є страх, немає сили.
— Вірно, батьку-отамане.

* * *

Після довгої розмови з Гетьманом мав Іван Дуб коротку розмову з Іваном Половцем. Та й скоріше, що це була не так розмова, як його настанови малому.
— Для того, щоб досягти великої слави, хлопче, мусиш пройти усі випробування. Їх є чимало. Але коли ти вже пройшов пороги, то ці завдання не лякатимуть тебе, справишся з ними заввиграшки, — сміявся молодий козак з нього чи знову звіряв душу, пильно зазираючи в глибінь очей? — Зараз тобі буде зав’язано очі — на слух маєш відчути, якими місцинами провадитимуть тебе провожаті. Мусиш прислухатися пильно за переднім подорожнім, а той, що їхатиме слідом на коні, вартуватиме, щоб ти, бува, в халепу не втрапив, оступившись. Ось тобі моя порада: як ітимеш, надійся лишень на слух і нюх.
— Як Сірий?
Іван Дуб посміхнувся:
— Вовка твого буде відвезено на місце окремо. Ти маєш дістатися сам, слідуючи наказам наших пластунів.
— Я зумію.
Поклав руку на його плече:
— Сподіваюся, що так воно і буде. Пам’ятай собі, хлопче, що і я віднині відповідаю за твої кроки по цій землі. Якщо не зумієш — зразу ж відмовся. Чуєш мені?
— Я зумію, — вдруге завірив Іванко.
— Що ж, тоді ступай з Богом, — Іван Дуб дав знак двом поважним козакам.

* * *

Із зав’язаними очима Іван Половець вийшов на шлях. Глибоко вдихнув повітря. Легко і вільно. Так він почувався нині. Таємничість вабила його. Відчував: те потаємне, до чого він ішов від тієї самої миті, коли зірвав далекої купальської ночі квітку папороті, наблизилося до нього тепер. Хай і не цілком, але зупинилося неподалік, чекаючи зустрічі з ним.
Блукання було несказанно довгим. Скільки часу вони йшли — важко й сказати. Яким шляхом простували — відчував згодом легко, вростаючи в небачене, лишень чуте. Кілька разів схибив напочатку, але знову, спрямований на шлях своїми провожатими, крок за кроком усе впевненіше вирізняв поступ того, хто йшов попереду. Він чув, коли той простував рівним шляхом, і коли ставав на маленьку галузку чи босими ногами торкався зі сплеском води. За ним він слідував невідступно.
Той, що був позаду, вів за собою кількох коней. Це він розрізнив теж чітко, чуючи стукіт копит та дзенькіт вуздечок.
Коли зупинилися на короткий перепочинок, один із провожатих запитав:
— А що, хлопче, можеш сказати, що і як ми пройшли?
Іван, у тугій пов’язці на очах, через яку не пробивалося ані крапельки світла, спробував оповісти відчуте:
— Спочатку ми пройшли чисте поле — трава торкалася ніг і вітер чувся виразно, ніщо не заважало йому бриніти чисто. Потім ми спустилися в долину — за кілька кроків кумкала жаба і я мало що не втрапив у болото. А от щойно ми завернули до лісу і ось стоїмо під деревом. Те, що навкруги ліс, — це виказує шелест дерев. Їх тут багато. Кожне дерево має свій голос. А ми стоїмо під осикою. Недаремно деревом-переляком називають її люди — он як тремтить осичина.
Промовляючи ці слова, Іван Половець не міг бачити, як вдоволено перезирнулися між собою його сивочолі провожаті, згідно киваючи на таку спостережливість.
І таке іноді буває, хоча й рідко, але подумали вони водночас: «З цього хлопця буде таки толк».
Потреби у зав’язуванні очей вже не було. Білу полотнину зняли.
Далі всі гуртом добиралися кіньми.

* * *

Щойно переступили поріг огорненої сутінками хати, тьмяний блиск каганця, що стояв на печі, торкнувся очей.
Козаки гукнули:
— А де ви тут, бабо, виходьте, он якого козарлюгу в науку маємо.
Із цим, залишивши його на порозі, вийшли у сіни. Він озирнувся:
— Агов, є тут хто-небудь?
У відповідь почулося:
— Ну от, нарешті дочекалася.

* * *

Іван Половець аж стрепенувся на звук цього грудного рипучого голосу. Упізнав його зразу. І хоча часу збігло чимало, помилитися він не міг. Це була вона!
І справді, з-за широкого перестінку вийшла, спираючись на гнутий костур, його давня знайома, та, кому він був зобов’язаний своїми муками, кого він вишукував у хащах, хто видавався маревом чи сном, химерою, болючою згадкою. Стара ворожбитка з мерефської хащі стояла перед ним!
Радісно кинувся назустріч:
— А я Вас шукав, бабо!
— Знаю, — посміхнулася і провела рукою по його голові. — Он ти вже який великий, Іванку. Жаль тільки, що не можу розгледіти твого личка.
Здивовано підвів на неї очі:
— Як це?!
Глибоко зітхнула:
— Осліпла я, хлопче.
— Чому?!
— Так треба Богам. Відблиски пожежі виїли мої очі.
Він нагадав собі:
— Той попіл у лісі, який бачив я, хто це зробив?
— Блискавиця, — гірко посміхнулася.
— Чи люди?! — перепитав, дивлячись на неї.
— Нащо їм це робити?
— Щоб ви нічого не бачили і не знали, бо ж вас люди бояться.
Засміялася на це:
— Ой, хлопче, бояться, кажеш. Але ж запалити — цього замало. Цим переляк свій не випалиш. А от про те, щоб не бачити… Не біда, що очі мої темрявою покриті, насправді, — прошепотіла глухо над ним, — не всі зрячі можуть угледіти те, що видиться мені. Чуєш?! Отож і ти гляди мені, до вивертів не вдавайся, вловлю все, як є.
— А що ж Ви бачите зараз, бабо?
— Бачу я перед собою малого пройдисвіта, з якого за сім літ виросте Великий Характерник.
Чи ж не сміялася вона з нього?!
Стара провидиця дивилася поперед себе, немов щось там бачила на полотні дверей, видиме лишень їй. Мов зачарований, так само, як тієї купальської ночі, слухав її голос:
— Станеш великим воїном, коли зречешся малих потреб.
— Як це?
— Як свого часу князь Святослав.
— Ви розповідали мені!
— Слухай іще, знатимеш більше. Не поривайся за золотом, а прихиляйся до віри батьків, не будуй палат, а вибудовуй гарну славу про себе і рід свій, не ховайся з питвом-їством від побратимів своїх, а розділи з ними те, що маєш, не стели під бік м’якість постелі, бо ліпшого простирадла, як шовк трави годі й знайти, не носи одяг з дорогої тканини — вбирайся просто і вільно, щоб тіло почувало свободу.
— Це ж легко! — вигукнув зраділо.
— Легко?! — глухо засміялася. — І все те, що здається легким, насправді є надто важкою ношею.
Недарма сказала ворожбитка Рода ці слова. Ой недарма!
Того ж таки вечора Іван Половець послався спати в саду, прямісінько на траві попід яблунею. Біля нього вклався на сторожі його сірий побратим.

 

 

* * * * * 

 

 

 

ШКОЛА ХАРАКТЕРНИЦТВА

Перші дні поміж нових вчителів видалися Іванкові якоюсь химерою. Та й не дивно. Сподівався ж бо він на іншу науку. Думав, що перед ним буде розгорнено древні книги, в яких, як чулося від старих мереф’ян, заховані потаємні знання. Однак усього цього не сталося. Першого дня його направлено до узлісся і велено знайти палицю, та не будь-яку, а доладну до свого зросту й сили, та принести її до плетеного тину.
Знітивши плечима на таку дивакувату забаганку сивочолих навчителів, хлопець подався до лісу. Ставши біля найближчого куща ліщини, замислився: «Як же воно знати, яка із палиць мені впору?» І раптом, пригадавши собі, як батько ставив його щороку до одвірка, заміряючи зріст, надумав: «Треба взяти таку палицю, яка буде мені „по росту“».
Вдоволений своєю здогадкою, підтяв за допомогою срібного ножа гілку, обчухрав верхівку і потягнув її за собою. Біля зачиненого тину вже чекали на нього. Коли він підійшов ближче, характерник Вітрогон звелів: — Не через хвіртку маєш зайти у двір, а скориставшись принесеною палицею.
«Що ж це за дивна наука? — розмірковував над завданням хлопець. — Як так скористатися палицею, щоб увійти у двір? Хіба що нею всіх розігнати від воріт? Але ж хіба хто поступиться? Та й не навчали б такого вчителі. Звісно, що не навчали б», — уже сміявся своїм думкам.
Доки вертів у руках принесене з лісу ліщинове гілля, Сірий, давно зачувши нюхом свого малого господаря, підстрибнув за тином, мимоволі підказавши цим, що той має робити. «Так он воно що!». Іван швиденько розігнався, підбіг до тину і, спершись на палицю, спробував перекотитися на подвір’я. Та палиця під ним різко тріснула й розлетілася на два цурпалки. Хлопець впав у траву.
Вітрогон і Пугач мовчки повернулися й пішли собі геть. А Іван зціпив зуби від досади й сорому. Йому було прикро, що він не справився із цим завданням. Довго сидів у траві, низько похиливши голову. Сірий вовк нудився біля нього.

* * *

— Нічого так побиватися! — почувся над ним рипучий голос. Підвів голову — сивокоса волхвиня стояла поряд, спершись на свою корчувату палицю: — Не по собі вибрав ношу, Іванку. Замалого зросту й затонкої сили. Знай, ти здатний на більше. Я навчу тебе, що ти маєш робити, щойно отримаєш завдання.
— Що?! — аж схопився із трави.
— Позбудься поспіху, наберися виваженості. Довше обдумуй — менше й потерпатимеш. Ось, поглянь сюди, — дістала з кишені різного розміру камінці. — Вибери для гарного лету камінчик.
— Ось цей, — ухопився за чорний лискучий.
— Синку, не поспішай. Пригадай собі сказане мною.
Іванко підважив на долоньці вибраний камінчик. Він йому видався залегким.
— Ні, я цей не братиму, — поклав на пошерхлу долоню волхвині.
— Чому?
— Він не полетить надто високо, залегкий.
— Авжеж, що так, — усміхнулася. — Вибери той, який візьме височінь.
Уважно обдивився кожен камінець.
— Цей заважкий. Цей занадто кострубатий, хтозна, як він ще поведе себе. А ось цей, кругленький, якраз впору. Його я закину далеко вгору.
— То й закинь, — підбадьорила волхвиня.
Круглий камінчик, підкинутий угору, високо піднявся у небо.
— Молодець, Івасику, чую за летом камінця, що він он як високо піднявся! Отак і зброю вибиратимеш по собі — щоби до рук горнулася, і щоб метко з ворогами справлялася.

* * *

Сім років, як швидкоплинні хвилі ріки, збігли відтоді, як Іван Половець став на службу до характерників. Сім років як один день прожив поміж тими, хто переповідав йому свою непросту науку. Сім літ йшов до пізнання самого себе.
День посував поволі вечір, за ніччю наближався світанок. День за днем, переймаючи знання сивочолих характерників, юнак відкривав для себе незнані таємниці буття. Полегкості ні в чому не було. Важкі випробування змінювалися ще важчими. Його навчали ловити тінь — «відкривай у собі приховану швидкість», вчили однаково вправно керувати і лівою рукою, «бо ж ворог не вибирає сторони нападу», наказували рухатися босоніж по гострому камінню — «хто вловлює ритм руху, той ні разу не пораниться», давали поради, як втихомирювати небесні стихії та скеровувати силу блискавиці — «небесний вогонь може бути помічним, якщо ти впокориш його», будили серед ночі до пластунських вправ — «ніч має слугувати тобі у всьому». Вчили характерники й незвіданих простими смертними знань. Завдяки їм та волхвині він відкрив таємниці цілющих трав. Відтепер міг лікувати найважчі рани та страшні хвороби. Розумів мову птахів і тварин. Умів переходити простір і час. Стрімкіше вітру сягав височини неба.

* * *

Коли багато було відкрито і пройдено, прийшло й те, до чого готували хлопця з найперших днів.
Літнього ранку, коли світ заледве наповнився співом життя, його розбудив характерник Вітрогон. Коли вийшли за ворота, застеріг:
— Зараз тобі буде зав’язано очі. Йтимеш «на слух».
Цього Іван не боявся. Він уже вмів орієнтуватися «поза зором». Невідступно йшов за своїм вчителем. Аж той раптом зупинився. Хлопець став і собі.
— Біжи! — голосно вигукнув старий характерник і, слідуючи наказу, Іван зірвався з місця. Він біг довго, не розуміючи куди, задля чого, і що чекає на нього попереду. І раптом відчув, як його ноги відштовхнулися від землі і він падає вниз. «Прірва!» — тривожна думка забила на сполох. Рука мимоволі потягнулася до полотнини. Але він не зірвав її з очей: «Навіщо? Щоб подивитися в очі своїй смерті? Не діждуться!»
Він летів у глухе провалля, пориваючись у дзвінкоголосу височінь. «Чому?! За що?! Чи я їм не підійшов?!» Почувався ображеним і злим. А ще страшенно хотів жити. Він уявив себе дужим птахом, здатним літати. На мить хлопцю й справді здалося, що його тіло піднімається у височінь. Так, ніби падіння обертається в лет. Він піднімався вгору!
Іван засміявся вголос — і сила, та чарівна сила, яку щойно легко пробудив у собі, ніби завмерла. Піддавшись настрою, він втратив можливість керувати своїм тілом і рвучко покотився вниз. «Все… Кінець…»
Те, що сталося з ним потім, пригадував день за днем, прокручував у собі до найменших дрібниць — готуючись померти, зустрівся з життям. Хлопець упав на м’яке простирадло соломи. Впав і втратив свідомість. Кілька днів по тому не міг прийти до тями. Сивокоса волхвиня відпоювала його травами, жебоніла:
— Ця трава, яку ти п’єш, жепіком зветься. Вона лікує все, що болить. Немає такої болячки, яку вона не подужає. І твоє зарубцює до крихти.
— Я поранений? — перепитував, не бачивши на собі ніяких слідів.
— Не про ті рани йдеться, не про тіло. — Вона немов картала його. — Душа твоя, немов те клоччя. А попереду жде нове завдання.

 

* * * * * 

 

 

 

ВТРАТА СІРОГО ПОБРАТИМА

Пугач закликав його до колодязя.
— Ти будеш сидіти ось тут, — вказав на зелений пагорб. — Маєш пройти купелю.
Скільки цебер холодної колодязної води було вилито на нього, хлопець не рахував. Налічивши дев’ять, перестав перейматися тим. Та й вже не міг думати про це. Джерельна вода, що не давала йому просохнути, доторкалася аж до кісток, стала частиною його, так, ніби він злився із нею. І коли холодні пасма води стікали з його тіла, йому видавалося, що це він сам витікає в траву, маліючи на очах свого вчителя. Але той не казав про це. Не говорив він ані слова, не вдаючись до розмов. А лишень лив на нього цебро за цебром холодну воду, немов налаштувався випорожнити цього ранку всю криницю. Та ось Пугач зупинився:
— Сідай он на тому пагорбі, — вказав на інший горбок, — і сушись. І доки не зайде сонце, з місця ані руш. І підчепивши на руку цебро, пішов від нього.
Хлопець залишився сидіти на пагорбі сам, ніжачись під ранковим сонцем. Спочатку, першу годину, коли сонце вибирало спраглими промінцями холодні краплі води на його тілі, йому було добре. Він тішився: «Що це за завдання? Лежи собі під сонцем — та й усього. Хіба це важко?»
Важкість насунула згодом, коли полуденне сонце піднялося у височінь і почало немилосердно пекти, немов сердячись на нього, що не мав уже ані крихти води на собі. Пекучому літньому сонцю було замало того, що воно отримало вже від нього. Воно хотіло більшого. А хлопець не мав уже пожертви. Та й взяти було нізвідки. Цебро від колодязя завбачливо забрав із собою старий характерник Пугач.
Обідньої пори спека стала вбивчою. Вона, як напалена для випікання хліба піч, бухкала гарячим подихом йому в скроні, прикладаючись до тіла гарячим доторком невгамовного проміння. А зрадливець-вітер, якого так бажав тепер він, вкінець зморений спекою, забрався в долину, полишивши його змагатися один на один із гарячою літньою дниною.
Сонце пекло немилосердно. Він уже нічого не тямив, нічого не розумів, не знав: де він, хто він, навіщо все це. Його тіло стало червоним, як вогонь, а думки, немов розжарене вугілля.
Вечорової пори йому здалося, що він помирає.
Все закрутилося перед очима, закинувши його у хоровод згасаючої ватри.
І саме тоді надійшов Пугач. Він пильно поглянув на нього, звелів:
— Йди за мною!
Хилитаючись, хлопець поплівся слідом за вчителем. Земля вигойдувалася перед ним, плутаючи його кроки у траві. Заледве дійшов до лісу.
Лісова прохолода поволі пробуджувала в ньому життя. Йому тут було легше. І коли його поставили під широким дубом, відчув, як сила дерева переливається в нього. Хлопцю й справді відкрилося потайне — він побачив, як дужий потік енергії столітнього дерева вливається в нього, надаючи тілу сили та міці.
Та щойно він прийшов до тями, як раптово звідусіль на нього насунули якісь озброєні чужинці. Вони наближалися з усіх сторін, виставляючи зброю наперед. Іван Половець кинувся оборонятися. Цієї миті він не почував себе людиною. Був здатний побороти все можливе. Мав гострий зір, швидкий рух, велику внутрішню силу. Сила води, сонця і дерева-дерев — дуба, пробудилася в ньому. Він один поборов на місці дванадцятьох яничар, направлених на нього! І коли вже справився з усіма, повернувся йти з місця бою.
Аж раптом його вуха вчули тріск гілок: «Ворог!» Різко повернувся, кинув срібний ніж на рух у кущах. Почулося дике завивання і разом із цим різко стислося серце.
Хлопець підбіг до куща, розгорнув гілки і заціпенів від жаху — перед ним лежав, конаючи в судомах, його лісовий побратим. Він убив Сірого!

* * *

Івана Половця заледве було врятовано від смерті. Відколи він закопав у лісі свого вовка, за ним ходили назирці, боячись, щоб, бува, чого не зробив із собою.
Стара ворожбитка Рода сиділа над ним день і ніч, картаючи себе в думках, що не вгледіла, як вовчисько вискочив із кліті й подався до лісу, пориваючись за своїм господарем. Разом із характерниками боролася за життя хлопця. Всі гуртом заледве перемогли в ньому смерть.

 

 

* * * * * 

 

 

 

НАРОДЖЕНИЙ УТРЕТЄ

Останнє випробування здавалося зовсім неможливим. Третій іспит характерництва лякав багатьох. Ті, що здавалися зовні міцними, поступалися перед цією найважчою «пробою на виживання». Пройти науку бажали сотні, проходили одиниці.
На світанку ворожбитка Рода розбудила хлопця:
— На цю справу виправляю тебе я. Мусиш, Іване, забути про голод і спрагу. Мусиш забути цілком, що ти людина. Щоб вижити, стань частиною всього сущого.
— Що взяти із собою? — запитав на це.
Стара засміялася:
— Нічого — і все.
— Як це, зовсім нічого?!
— Але ж і все, пам’ятай це. Посеред Олешківської пустелі таїться секрет безсмертя. За місяць мусиш відшукати його.
Іван вражено дивився на волхвиню. Чи не глузує вона, бува, з нього? Про цю пустелю ходили страшні перемовини — тривала літня спека вбивала там увесь живий цвіт, в гарячому піску лишень подекуди стирчало кволе зело, спалене на цурку. «Олешки — пряма дорога в пекло», — так говорилося поміж козацтвом. Без ковтка води у пустелі не вижити. Він уже знав, що це означає «згоряти під сонцем».
Стара віщунка мовби прочитала ці його схарапуджені думки:
— Отам, посеред гарячого піску, є великий скарб, — нахилилася над його чолом. В її затемнених очах чи не мерехтів блискавицями сміх? — Знайдеш його — житимеш довго і славно, хлопче.
Вона таки сміялася з нього напевне.

* * *

Сьомий день блукав Іван Половець пустелею.
Від безводдя перед очима поставало марево. То він бачив себе у Мерефі біля купальського багаття, що немилосердно палило його з ніг до голови, то видавалося йому, що стоїть він прив’язаний до дерева, а навколо вирує полум’я ватри.
Геть виснажений, уже заледве брів пісками, з останніх сил переборюючи сонячне сяйво і знемагаючи у цій протидії.
Плівся поволі, наближаючись до ночі. Чекав її як єдине спасіння, бо лишень у нічний час мав кволий перепочинок.
Але й ніч, ота неспокійна ніч посеред плетива розпечених на вугілля думок, ніч бажаного порятунку видавалася зовсім короткою. Вона не приносила спокою. Посувалася разом із темрявою геть, поступаючись пекучому вже зрання сонцю. Здається, сама ніч знемагала від спеки.

* * *

На сьомий день Іван чекав ранок із острахом. Боявся. Спека перемагала його. Вона випалювала геть до крихти надію на порятунок. Блукаючи тиждень пісками, без крихти хліба і без рісочки води у роті, він поволі згасав під спекотним сонцем.
У полудневий час, коли вже геть зморений упав на гаряче простирадло розімлілої до знемоги олешківської пустелі, готуючись от-от зустрітися зі смертю, знову побачив марево. Повернувшись лицем від сонця, зустрівся поглядом з мудрими очима свого лісового вихованця. Їх він упізнав би серед тисячі інших вовчих очей. Вони були особливі для нього. Заглиблені в його душу.
Розумні очі вірного вовка заблисли над його лицем. Сприйняв це як вірний знак смерті. «З потойбіччя приходять по душі». Щойно це подумав, як йому видалося, що Сірий нахилився над ним, зволожуючи лице шорстким язиком. Це він й справді відчув на собі. І вовка побачив теж зримо і вочевидь. Потягнувся до нього рукою. Сірий відскочив на кілька кроків назад. Спробував підвестися, щоб податися за ним, і не зміг.
«Не залишай мене, друже», — заледве прохрипів.
Вовк очікувально дивився на нього. І тоді Іван потягнувся слідом за звіром, прикриваючи собою розпечену борозну, яка жаром жовтогарячого піску опалювала все його тіло. Коли доповз зовсім близько до Сірого, той знову відскочив на кілька кроків назад.
«Куди він кличе мене?!»
Вовк тицьнувся носом в обпалені сонцем руки. Від цього доторку Іван відчув полегкість.
Скільки він повз — хтозна. Час тут не мав свого звичного відліку. Спекотний день видавався безкінечністю. Увесь цей час змагання за життя сірий побратим не полишав його. Коли юнак зовсім знеміг, став над ним, потормосив рукав сорочки, зариваючи руку в гарячий пісок.
«Боляче, відпусти! — поривався вирвати руку. Вовк не поступався. — Що там може бути в цьому мертвому піску?»
Несподівано для себе відчув, як розпечені пальці намацали туге коріння, торкнулися якоїсь рослини, що загубилася в пісках. Слабим поривом руки витягнув її на поверхню. «Що це? Для чого? Невже цьому незнаному корінцю судилося стати моєю останньою поживою у житті?»
Вовк заохочувально дивився на нього. Поклав корінь у рот, спробував розжувати. Поволі… Поволі… Поволі верталися до нього втрачені сили. Слабовитий пустельний корінець невідворотно вихоплював його з обіймів смерті.
— Сірий, ти де?! — підвівся на коліна, озирнувся навкруги. Вовка ніде не було видно. Різонуло прямісінько в серце: «Я ж убив його!.. Мого вовка немає в живих!..»
Упав на пісок, зрошуючи розпечену пустелю пекучими сльозами. І саме в цю мить переходу із межі смерті на межу життя на світ народився Іван Сірко.

 

 

* * * * *

 

 

 

ПОЦІЛЕНИЙ У СЕРЦЕ

Підходив до Перевозького хутора, коли почув пісню.
Дзвінкий дівочий голос несподівано виринув із-за березового гайку, різко прорізавши груди, торкнувся його серця, забринів у ньому щемно і ніжно:
Ой збираю я зело,
Не на втіху й не на зло.
А щоб листом, рясним-цвітом,
В моїм серці проросло
Землі рідної зело.
Козаченьки йдуть похід,
Я молюся їм услід.
Щоби листом, рясним-цвітом,
Їх в походах берегло
Землі рідної зело.
Отамане, озирнись,
І на мене подивись.
Щоби листом, рясним-цвітом,
В серцях наших проросло
Долі світлої зело.
* * *
«Хто це так гарно співає?!» Щойно подумав це, глянь: молода дівчина з туго заплетеною косою на плечі вибігла із гайку, в руках тримаючи запашний оберемок трави. Ніколи не бачив її тут раніше. Висока, струнка, ступала гордо стежиною.
— Дівчино, стій!
Різко спинилася на стежці, зблиснула на нього очима:
— Хто ти такий, щоб віддавати мені накази?
— Я?! — замилувався її засмаглим чолом, осяяним зеленими очима. — Хіба ти не бачиш — козак.
— Теж мені козак, — відкрито глузувала, оглядаючи його подертий одяг. — Звідки ти тут узявся такий?
Спалахнув:
— Що це ти за одна, щоб так ось говорити зі мною?!
— Я?! — примружила насмішкувато очі. — Волхвиня! Ось так. Знаєш таких?
Його серце на ці слова негадано спалахнуло вогником, забилося сильніше, так, як, буває, б’ється в сітці нерозважлива пташина, потрапляючи в пастку. Спогад дитинства разюче постав перед очима, вигортаючи з найпотаємніших куточків душі те, що купальської ночі вразило його найбільше. Отеретіло дивився на неї:
— Дана?!
Стенула плечима:
— Яка ще Дана?! Мене звати Софія.
Зітхнув — з жалем, а чи полегшено:
— Тоді ти не волхвиня.
— Спитай у моєї господині, знатимеш, — зацікавлено позирала на нього.
— Спитаю, — запевнив твердо.
— Ти?! — знову позирнула на нього, оглядаючи обірване шмаття на ньому. — Моя господиня й не розмовлятиме з тобою.
Почувався непевно перед цією дівчиною. Вона вражала його своїми словами погорди. Так уже було в дитинстві. Але зараз він не міг допустити зневаги. Блиснув блискавицею люті:
— Ти гарна, але ж зла. Йди собі, куди йшла.
Зачервонілася, як маків цвіт, який трапився поміж зелом, що тримала в руках:
— Я не зла, — промовила присоромлено, немов вибачаючись перед ним. — Злі люди здатні до руйнування та зради. А я нічого не поруйнувала і нікого не зрадила.
Засміявся на її поважний тон:
— І звідки ти така мудра взялася тут?
— З Поділля.

* * *

Серце його знову забилося гучніше. Він ні разу не був на Поділлі, але мимоволі мав у серці любов до батьківщини своїх батьків. Вони, либонь, перелили йому це почуття разом із своєю кров’ю.
— А як ти опинилася тут?
— Багато знатимеш, скоро зістаришся.
— А все ж, розкажи. Мені це цікаво.
— Бач який, — блиснула очима, повними яскравих барв зеленотрав’я. — І все тобі цікаво.
— Не все. Тільки це.
Стенула плечима:
— Як хочеш знати, слухай. Мої батьки померли одне за одним — спочатку тато, він захворів пропасницею, а за ним від сухот померла мама. Мене сюди забрала тітка. Але я затрималася в неї ненадовго. Не догодила їй своїм характером. Ось так.
Дівчина непоквапом ішла стежкою. Дивився на неї іншими очима — вона оповідала про свої негаразди просто і щиро. Так, ніби говорила зовсім не про себе, а про когось стороннього.
Йому це було близьким. І ця дівчина із яскравим полиском зелених очей з кожним промовленим словом ставала йому все ближчою.
— А де ж ти тепер живеш? — запитав турботливо.
— У старої волхвині.
— Роди? — йому аж перехопило подих. Він уже знав, що вона скаже у відповідь.
— Так, — аж спинилася на дорозі. Обвівши його поглядом і немов пригадавши щось, дзвінко розсміялася:
— То ти, Іван Половець?! — запитала, а чи ствердно відповіла собі сама.
Посміхнувся:
— Відтепер мене звати Іван Сірко. Затям це.
— Чому так? — в її очах було щось більше, як цікавість.
І він оповів їй. Те, що не розказав би нікому іншому, несподівано для самого себе відкрив цій незнайомій дівчині. Вона йшла неспішно поряд із ним, не зронивши ані слова. І лише коли Іван зізнався, що мало не вмер від спеки і безводдя, на її очах зблиснули сльози.
Це зворушило його. «Як я міг сказати, що вона зла? Ця дівчина особлива».
— Стій! — сяйнула зеленобарвним поглядом. — Он бачиш долину, там є джерело з найліпшою водою. Підемо туди, нап’ємося води та й підемо собі далі.
— Ти хочеш пити?
— Чому б це я? Думаю не про себе, — і знову вкрила його смарагдовим сяйвом погляду.

* * *

Вода в долині видалася й справді смаковитою. Він все не міг її напитися. Дивувався, чому не знав цього джерельця раніше. Вона сміялася, бо ж сама недавно його очистила. Цього її ще батько навчив. Тішилася тим, що хлопець хвалив цю воду, так, ніби саму її нахваляв. А він черпав широколистим лопухом холодні краплі води, вгамовуючи велику спрагу. Вона й собі не втрималася — човником долонь приклалася до джерельця.
А потім вони сиділи біля джерельця і розмовляли. Вона підгорнула рукою жмут зеленої трави:
— Тільки ж ти не смійся, чуєш. Знай, що цю траву я несу для тебе. Турбувалася волхвиня, що, як повернешся, не матимеш де й спочити. У нас в дворі трава геть від сонця вигоріла. А посеред гаю є галявина. Я знайшла її тоді, коли чар-зілля збирала. Там трава шовковиста. Ой, і що це я розказую тобі все це! — зашарілася, прикривши вільною долонею вуста.
— Ти добра, — м’яко і ніжно промовив, розчулений її турботою.
— Уже і не зла? — зазирнула в очі його сонячним сяйвом, оперезаним зеленим цвітом очей.
— Ні, не зла. Моя дружина має бути доброю, затям собі.
— Овва!!! — великими очима вражено дивилася на нього.
Підвівся і пішов, не сказавши більше ані слова.

* * *

Що особливого було в цій дівчині? Чим вразила вона його, поціливши прямісінько в серце, — ласкавим поглядом зелених очей, тихоплином розмов, чи погожістю усміху?
Нічної пори Іван Сірко не мав спокою. Намарно змагаючись із безсонням, вдивлявся у блиск нічного неба, визирав у сяйві ночі бажане. Перед його очима незримо поставала струнка дівоча постать. Пригадував собі, як Софія зустрілася йому вперше, як турботливо напувала джерельною водою, зігрітим теплом наповнювала дубові ночви для нього. Щоб він із дороги умився як слід.
Діткнутий у серце цією щемливою турботою, хлопець нараз зніяковів перед юною волхвинею. На мить зустрівшись поглядом із нею, уперше в житті пізнав, як щось млосно торкнулося серця. І не відаючи, не знаючи анічогісінько про те, що сталося, не загадуючи наперед, що буде потім, юнак відчув у собі потребу стати ближчим цій дівчині, огорнути її своїм захистом та оберегом непорушної сили. Софія видавалася йому особливою з-поміж інших, досі знаних йому, дівчат. Вона була в розмові щирою, не приховуючи думок, виповідала усі свої біди легко і просто, не потребуючи навзамін ні жалості, ані співчуття. І водночас Софія була гордою. Це він помітив відразу. Але ж гордість юної волхвині геть-чисто цуралася гордині. Ані крихти не позначена надмірністю та зневажливістю у ставленні до інших, її гордість вивищувалася над погордливими почуттями. Та й сама ця дівчина, із полиском зелених очей, була вищою за багатьох приземлених людських створінь. Іван Сірко вмів уже гаразд розрізняти це. З нею не можна було заговорювати легковажно. Вона вмить, одним тільки поглядом, зупиняла пустопорожні балачки. Вона не любила цього.
Юна волхвиня, здається, не знала людських пороків. Недаремно ж Рода так полюбила її. А це вже немало. Стара провидиця бачила людей наскрізь. Дарма, що була сліпою.

* * *

Знемагаючи від довготривалого безсоння, Іван Сірко не знав, як йому бути і що робити з усім цим далі. Поривався до Софії і… завмирав від неясного трепету на місці. Негадано для себе рвучкий відчайдух пізнав почуття несміливості. Софія й собі сторонилася його. Нерідко, щойно побачивши його на віддалі, дівчина мерщій повертала куди-інде. Як наполохана пташка, втікала від нього.
І тоді він ішов до Роди. Та щойно розпочавши про своє, зупинявся на півслові. Лякався, що волхвиня не зрозуміє його почуття. Бо ж сказано, молодість для старості недосяжна.
Але ж Рода сама приходила йому на поміч. Вона нічого не розпитувала, ані про що не звірялася. Диво дивне! Відтепер стара волхвиня розмовляла із ним загадками. Заплутуючи свої думки у міцний вузол, змушувала його замислюватися над плутанкою нерозгаданих слів. Мало вимовляючи, багато оповідала. Недомовлене почасти відбивалося й на її лиці. Не раз, уклякнувши на місці, Іван Сірко видивлявся в поморщене лице старої, немов на пошерхлому листку паперу, вичитував розважливі поради.
Іноді вона, нібито так, як годиться, вимовляла вголос:
— Найліпший час для весіль — осінь. Треба Софію ладнати заміж.
І усміх півмісяцем вигинався на пошерхлих губах старої волхвині.
Іван Сірко люто скидався із трави, йшов «від дурної баби» геть. Плівся безтямно, куди вели ноги, не розбираючи шляху та не озираючись на час. Спинявся, втрапивши у болото, а чи зайшовши геть далеко. На відлюдді міркував над словами старої. А доп’явши її натяку, розвеселений, хутко поривався назад.
Софія занепокоєно стояла біля воріт. Та, помітивши його ще здалеку, мерщій ховалася в двір. Він знав, що вона виглядала його. Але ж і сторонилася теж його. Це було очевидним. Що вона почувала насправді? Ця дівчина була для нього нерозгаданою таємницею.
Іван Сірко не мав спокою. Його стара порадниця знала це. Але вона не сміла втручатися. Бо ж як же інакше? Означене Богами неминуче станеться. Само по собі. Змагатися із Богами мудра волхвиня не збиралася. Але, проживши чимало на своєму віку і бачивши та знаючи чимало, єдиний раз у своєму житті вона посягнула на більше. Випросила у всесильних Богів право посприяти тим, кого вона всім серцем полюбила. Якось вона зронила перед Іваном:
— Наша Софія щосвітанку побирається до гаю. Вона у росах, либонь, вмивається. Щоб бути любою для свого нареченого. Але ж диви, ще застудиться.
Наступного світання Іван Сірко стояв перед дівчиною. Він застав її під березою. Зажурену та смутну. Софія, здається, плакала.
— Хто тебе скривдив, Софійко?
Побачивши його перед собою, дівчина поспіхом схопилася на ноги, краєм розшитого рукава витерла сльози на лиці.
— Як ти тут опинився?
— Я… Я… прийшов до тебе, — тремтячим голосом зізнався юнак. І похапцем перепитав:
— Хто тебе скривдив?
Та як же здивувався він, зачувши нараз негадане:
— Ти.
— Я?! — його подиву не було меж. — Як це?
— Ти… цураєшся мене.
— Цураюся?! — із зачудуванням дивився на вигадливу дівчину. Оце то так! Втікаючи від нього, його ж і звинувачує у цім.
— Я не цураюся тебе. Чуєш! Тому що я… у тебе… — непогамовні почуття, які досі він стримував у собі, не бажали залишатися у сховку душі. Те, про що думав він стільки ночей та днів, відкрилося одним-єдиним словом, — закоханий.
Вона затріпотіла, зачувши це зізнання. Готова була утекти геть.
Порухом руки спинив її:
— Спинись, Софіє. Це ще не все.
Завмерла сполохано перед ним, очікуючи.
Він говорив твердо. Виповівши головне, почувався певно:
— Я подамся за кілька днів на Січ. Перед цим мушу знати. Чи ти хочеш бути моєю назавжди? Чи любий я тобі?
Софія мовчала. Невідривно дивилася на нього, нарозтіж відкритими очима горнулася до сяйва його чистого погляду.
— Чому ж ти мовчиш? Скажи хоч слово у відповідь.
— Я… кохаю тебе, Іване, — зашарівшись на мить, ніжним цвітом зеленобарвних очей навіки проросла в його серці.

* * *

За сім днів Іван Сірко одружився. Просто і тихо. Довірившись в цьому старій волхвині Роді. За прадавнім звичаєм вона провела молодят тричі навколо багаття, посадила на вивернутий кожух біля ватри, «щоб багатим життя їхнє спільне було». Одягла обом на голову вінки — йому з дубового листя, «щоб міцним та дужим чоловіком був», а їй з різнотрав’я — барвінку, калини, волошки, рути, м’яти, колосся та часнику, «щоб красою й здоров’ям наділити, а від зла оборонити».
А потім, розламавши кусник короваю, волхвиня вмочила його у мед та подала їм, «солодкого життя» молодим бажаючи. І вже коли все було сказано й виспівано нею — перелляла водою шлях молодим, провівши їх до очищення. За підказкою Роди він узяв наречену на руки, переніс її через цю воду.
А затим була перша їхня спільна ніч. Весільною постіллю стало для молодят шовковисте ложе галявини, хвалене в день зустрічі Софією. І зоряне простирадло вкривало їх. Небеса подарували їм надію на продовження роду. Тієї ночі зав’язалося нове життя. Ні він, ані вона ще цього не знали.
Наступного дня по весіллі Софію відправлено у Мерефу. А Іван Сірко, благословенний рукою волхвині, помчав на Січ. Його призначення було не тільки в родинному щасті. Він був народжений задля більшого.

 

 

За матеріалами: Марія Морозенко. "Іван Сірко. Великий характерник". Ілюстрації Максима Паленка. Літературний редактор Мар'яна Савка. Львів, "Видавництво Мтарого Лева", 2010 р., 167 с.
 

 

 

Дивіться також на нашому сайті:

Марія Морозенко — українська письменниця, поетеса, член Національної спілки письменників України. Пані Марія закінчила філологічний факультет Черкаського наіонального університету ім. Б. Хмельницького (2005). Працює літературним редактором, керівником та ведучою культурологічної студії "Духовність української родини" при Національному музеї літератури.