Збірка дитячих віршів Уляни Кравченко "Проліски. Жмуток поезій для дітвори" (видання 1921 року)

Уляна Кравченко

ЗАСПІВ

Із земних скарбів всіх ніщо на власність 
Не маю... не хотіла... 

Манила — кликала мене лиш ясність 
До світла я стреміла. 

Спинялась там — де в'яла квітка біла 
Спинялась... берегла ті дитинята, 

Щоб їх не взяло зло, 
Щоб не пропало ні одно... 

Душею все над ними йму вітати, 
Не дам пропасти 

У темній, власти - 
До них лиш право має Україна-Мати! 

* * *

ПРОЛІСКИ 

Сонечко сіяє повне сили й хвали, 
Вітерець тепленький віє між лугів — 
А з небес блакиту, із спокою царства, 
Весну нам віщує жайворонків спів. 

Весну нам віщує, — хоч весна з зимою 
Ще не раз завзяту боротьбу ведуть — 
Молодую зелень — прапор перемоги, 
Ще і сніг покриє, і зморозить лють.

Не тривожся, серце! Бач, з снігів і льоду 
Квіти розквітають в захисті сосон — 
До світла і тепла, до життя і сонця 
Проліски піднесли ряд дрібних корон. 

* * *
 

ВЕСНІВКА 

Від Дунаю — моря віє 
Вітерець теплом — 

І щебече рід крилатий 
По кущах гуртом. 

Блиск сонейка заливає 
Гори і площінь — 

Звідусіль спів долітає: 
"Тінь — цвірінь, цвірінь"! 

Ой, не знаю, мамко любі, 
Що значить "цвірінь" — 
Що гурт птиць радить, рішає 
Так по днях терпінь. 

Хоч не знаю, все ж як чую 
Веселе "цвірінь", 
То живіше кров заграє, 
Уступає лінь. 

Мов крильми підносить душу 
Міць нових стремлінь — 
І бажаю правди світу, 
Праці і вражінь. 

І бажаю причинитись, 
Щоб зла щезла й тінь — 
Не було на світі горя, 
Болю, ні терпінь. 

Щоб для всіх земля всміхалась 
Щастям і добром — 
Ми свободні заспіваєм 
Весело гуртом. 

* * *

КВІТИ 

Квіти! О, вітайте, квіти, 
Ви весни найкращі діти! 
По снігах і хуртовині 
Мир віщуєте людині. 

Ледви вкрили ви леваду, 
Серденько найшло розраду. 
Чар принесли ви з собою, 
Пахощами й барв ігрою. 

Діти любі, чемні діти -
Й ви в житті неначе квіти, 
В личку щирість вам зоріє, 
Око і душа радіє. 

Ваша ніжність, ваша врода - 
Се для мене насолода. 
Забуваю зло і муку, 
Бачу щастя запоруку. 

Серед зілля маєвого 
І проміння золотого, 
Як вас бачу, любі діти, 
Ви, життя найкращі квіти, 
Вірю — здобудемо долю, 
Правду, і добро, і волю. 

У розкоші потопаю, 
Діти! Ви - завдаток раю! 

* * *

ХРУЩІ 

Що це? Що так зашуміло, 
Зашуміло, забриніло
Півсмерком в густім саді? — 

Що це? Що це? — О, вже знаю, 
Пробудились, вилітають 
З сну гуртом гучним хрущі! 

Як лиш май настав чудовий 
Хрущики немов у змові 
Всі в один збудились день — 

І летять, бринять юрбою 
Над вербою, калиною, 
Понад цвітом груш, вишень. 

Безліч... тьма... ні їх спинити! 
Об'їдають лист рокити, 
Молоді гілки беріз. 

Вийду в сад — так по неволі 
Дістаю від них по чолі, 
А зухвальші б'ють в сам ніс! 

Ха! Ха! Ха! Нема тут ради 
Зарахую до принади, 
Що приносить май лишень — 

Жаби, рахкають у хорі, 
Чути згуки в темнім борі 
Соловейкових пісень... 

Тьма крилата повна бучі 
Наповнила сад квітучий, 
Сад гудінням їх ожив — 

А їх все іще більшає, 
Налітає, добувавсь 
Із зораних піль та нив. 

Над запашними кущами, 
Над вишневими садами 
Тьма хрущів летить... гудить... 

Радісне це їх гудіння! 
Місяченько ллє проміння, 
Землю блиском золотить...  

* * *

КОНВАЛІЇ 

Дзвіночки конвалій покрили діброву, 
Ах глянь, що в дзвіночках тих чару і дива,
І квітів тайну зрозумієш ти мову, 
У тебе ж, дитино, душа так чутлива... 

І мусиш ти квітів тих чар відчувати, 
І будеш любити, як я їх любила — 
Любити красу їх ніжну й аромати — 
Любов до природи — велика то сила! 

Любов до природи велика то сила, 
Що розкішно буде серце поїти, 
До діл вона добрих подасть тобі крила, 
Дитино, хай будуть з тобою все квіти! 

* * *

НА ЗЕЛЕНІ СВЯТА 

Вранці, на Зелені Свята, 
Земле, ти така богата, 
Сяєш чаром і красою 
Непорочною, святою! 

Хто ж тебе прибрав так чисто 
В квітів одяг, з рос намисто? 
Хто ж тебе прибрав богато 
На оте Велике Свято? 

Знаю, земле, чом в ці свята 
В тебе шата так богата. 
Чом сіяєш ти красою 
Непорочною, святою! 

Май прибрав тебе богато 
На таке врочисте свято, 
Це ж святе Зіслання Духа! 

А коли на Свято Духа 
Сяєш, земле, від обнови, 
В блиск покори і любові 
В чеснот блиск променистий, 
Приберу й я серце чисте. 

Гнуться у росі перловій 
Квіти в лузі і діброві... 
Де лиш гляну, всюди квіти, 
Молоді — зелені віти. 

В повні блиску майські чари, 
Гамір втих, утихли свари, 
Лиш пісень несуться згуки, 
І нема, здається, муки, 

Сліз і горя світ не має, 
Над землею мир витає 
Наче б завітав день волі, 
До всіх хат зійшов блиск долі 

І ніхто більш не сумує — 
Люди і весь світ раює... 
Світ прибрав днесь вид святині, 
Це ж велика тайна нині — 

Це Святе Зіслання Духа! 
Ой, піду я в луг великий, 
Де цвітуть ті рожі дикі, 
Ой, піду — там у долині, 

Там струмочка хвилі сині. 
Там густий шувар буяє, 
Золотий лотам пишавсь, 
Очерет, метлиці, трави, 

Мов килим цей величавий. 
В серці радість і вдовкілля! 
Принесу цілий сніп зілля, 
Незабудьки, яскри, рожу, 

Зілля жмут нарву і зложу 
Принесу і всім на втіху 
Шуваром замаю стріху. 

Черемшин пахучі віти 
І конвалій білі цвіти, 
Що зросли в росистім полі, 

В церкві зложу на престолі 
Хай в свіч блиску золотому 
В жертву віддадуть арому 
З димом злучаться кадила... 

І душа розверне крила 
Серед пахощів, сіяння 
Попливуть й мої благання: 

Нехай, о Боже, з ранних літ 
Молодості моєї 
Душа в провід візьме цей світ, 
Що б'є із правди вічної Твоєї. 

О Вічне Джерело знаття 
Здійми з очей полуду, — 
Щоб блуд не звів мене з пуття, 
0 дай знайти шлях істини і труду! 

Дай навіть в час тривог і проб 
Життя ціль віднайти - підняти -
І без жадоб у повноті знадоб 
Повинність з поспіхом святим сповняти! 

* * *

ЛЕЛІЇ 

Бачиш, доню, цвіт лелії, 
Що нині зацвів, 
Одягом велично-пишним 
Весь сад прикрасив. 

Стебло струнке несе високо 
Над дрібний хабаз — 
На сніжистобілій шаті 
Плям нема ні раз. 

В чаші скарб скривав — росу 
Чисту мов алмаз — 
Красоту святу, велику 
Цвіт з'єднав цей враз.

І тому саду цілому 
Надає краси... 
Серця чистої картини, 
Доню, бережи! 

Бо як цвіт красою сяє 
У цілім саді, 
Сяти можеш чеснотою 
У людській сім'ї. 

Як на цвіту білій шаті 
Сяє та роса — 
Так нехай і з личка сяє 
Серденька краса. 

Розум твій збери у правду 
Грудь чуттям огрій — 
Будеш у людській родині 
Цвітом цих лелій. 

Серця чистої картини, 
Доню, бережи! 
Тарний цвіт саду цілому 
Надає краси. 

* * *

КВІТКА І ГУСІНЬ 

Жила квітка у садочку 
і лиха не знала, 
В світлі сонця листя гріла, 
Росою вмивала. 

Аж раз гусінь препогана 
На квітці усіла, 
Їла з неї лист за листом — 
Пупіночки з'їла. 

Із стебельця, мов із серця, 
Добрі соки пила, 
Поки квіточка головку 
Вниз не похилила. 

І життя не стало квітці — 
Шкода квітки, шкода! 
Бач, щоб в тебе не пропали 
Щастя і свобода! 

Бач, дитя: як черв до квітки 
Закрався тихенько, 
Так дістатись може злоба 
У твоє серденько. 

То змарніють твої сили, 
Потемніє врода, 
І життя пропаде даром... 
Шкода квітки, шкода! 

* * *

НЕЗАБУДКА 

Квітко з зіркою ясною, 
Квітко ніжна з синім оком, 
А відкіль ти тут узялась 
Над водою, над потоком?! 

Як огрілася землиця 
Від весняного проміння, 
Так на крилах теплий легіт 
Тут заніс дрібне насіння. 

Хто ж тебе поїв і плекав, 
Зберігав тебе як треба, 
Малював листки і цвіт цей, 
Цвіт, що має колір неба. 

Дощик і роса поїли, 
Вітер колисав легенько, — 
Цвіт мій сонце малювало 
Плекала земля, мов ненька... 

Ще скажи, як звешся, квітко, 
Я тебе так полюбила,  
До життя яка — скажи ще — 
Тут тебе призвала сила? 

Незабудкою я звуся 
Це затям, дитино мила, 
А життя мені дала та, 
Що й тобі, могутня сила. 

І за тебе, і за себе 
Силі цій подяку зложу! 
А твій цвіт мені дорожчий 
І за ясмін*, і за рожу. 

Цвіт мені твій, незабудько, 
Все окрасою хай буде — 
Хай за щире, добре серце 
Не забудуть мене люди. 

(* Ясмін - жасмін, рослина)

* * *

КІТОЧКА 

А та кіточка, та наша біла, 
На печі собі смирненько сіла. 
Чисто ротик лапками змиває, 
По ловах недавніх слід стирає. 

Вмилась і зажмурила гнет очі, 
"Пацер" * свій — не знать, по ким муркоче 
Може мовить "пацер" кіця біла, 
По тій мишці, що ось її з’їла. 

В хаті тихо, кіця лиш муркоче, 
Дрібний дощик надворі хлюпоче. 
Аж тут шкрябнуло щось під помостом, 
Вибігає мишка з довгим хвостом. 

"Пацер" втих... кіт мірить швидким оком, 
Вже при мишці є — за першим скоком, 
Бачить мишка ворога тяжкого, 
А вже годі спастися від нього.

Близько, близько кіточка за нею — 
Мишко, не зійдешся більш з ріднею! 
Кітка мишку схопить, то пускає, 
То моторно знов її спіймає.

Аж по довгій — довгій тій забаві 
Мишці рани завдає криваві. 
Де один, один лиш стон розпуки, 
Покінчила бідна мишка муки.

Необачна ж ти була, маленька, 
Ой, заплаче гірко твоя ненька.
Ненька ж тебе вчила, научала, 
Про пригоди з котками казала.
 
Не одну ж — бо вже так мишку з’їла, 
Ой, та кіточка, кіточка біла. 
Згибла й ти! Кіт на печі сідає, 
По ловах слід миє, ізмиває... 

(* "Пацер" - муркотіння)

* * *

ПТАШКА В КЛІТЦІ 

Пташину бачила я в гарній клітці, 
У позолоченій клітці дорогій, 
Красиву пташину бачила я нині 
І довго — довго на неї гляділа, 
Аж сльозу стерти мусила я з вій. 

На волі вроджену пташину бідну 
Взяла чиясь рука жорстока в плінь*. 
І з нив зелених та із лук квітучих, 
Огрітих теплим сонячним промінням 
Заперла у понуру клітки тінь. 

А пестре пір'ячко дрібної пташки 
Веселки сяє красками з-за грат — 
Але пташина голову сховала, 
У сні її та радість не минає.
І сниться, може, їй краса левад. 

Їй, може, сниться в мглах сходяче сонце, 
Весняний, повний теплих блесків день — 
Цей божий світ - такий веселий, красний,
Квітки рожеві, китяги калин 
І сад весь в білім цвіті груш, вишень. 

І сниться бранці - рій подруг свободних, 
Летять на лан, де яреє зерно — 
І чується їй шепіт вод живих та чистих 
І хор пташат дзвінкий, як сміх, як радість! 
В кущі затишнім сниться їй гніздо. 

Про вирій чарівний, далекий... може 
В пташини пам'яти став ясний сон, 
Бо нагло так крильми затріпотала, 
Мовби на божий світ, до сонця забажала, 
Я чула трепіт крил — й трівожний стон. 

Я чула стон тривожний пташки в клітці, 
Не спів це — щось мов зойк, мов писк, проклін — 
Дарма з тюрми до лету так зривалась, 
Дарма на повнеє життя так рвалась, 
Ранила крила лиш — до клітки стін. 

Аж сил не стало їй, немов омліла, 
У кліточці—тюрмі сумна сидить, 
А гурт людей іде — іде і бачить, 
Як пташка, замкнена між дроти, гине, 
Повільно гине... гурт на це глядить**. 

(* в плінь - у полон; 
** глядить - дивиться)

* * *

ДУМКА 

Ой, скажи мені, струмочку, 
Скажи тихесенько, 
Чи тобі не гоже в гаю 
Що журчиш сумненько? 

Ой, скажи ти, соловію, 
Співаче маленький, 
Чом жалобою в даль лине 
Голос твій ніжненький? 

Скажи, синя незабудко, 
Розкажи, сестричко, 
Чом росою — слезонькою 
Вранці миєш личко? 

Та чом рідко ти куваєш, 
Зозуленько сива? 
Чому щастєм в літну нічку 
Папороть не цвіла? 

Чом ти плачеш, чорна хмаро, 
Спішучи все далі — 
Чи збираєш з цього світу 
Всі сльози, всі жалі? 

Ой, коли ж і у природі 
Гаразду не має — 
Так чи ж диво — що й нам доля 
Щастє укриває? 

* * *

РІДНЕ ГНІЗДО 

У кубельці, у рідненькім 
Тепленько пташині — 
При батеньку і при неньці 
Весело дитині. 

Птах пташаткам в тихім кутку 
Гніздочко звиває. 
Пухом стелить, зерном кормить 
До сну їм співає. 

Рідний батько, рідна мати, 
Хоч би й умлівали, 
Ще б дітям хлібця добули — 
Зірок би їм зняли... 

Тож хоч пташка пір'ям вкрилась 
В крильцях силу чує, — 
Вольним світом погуляє, 
До гнізда прямує. 

Хоч в вирію небо краще, 
Сонечко ясніше — 
Пташка в рідний край вертає, 
Бо тут їй милійше. 

І ти, сину, погуляєш 
Соколом в чужині, 
Аж побачиш: нема раю, 
Як в рідній країні. 

І ти, доню, найдеш долю 
Між людьми і втіху, 
Та все згадка літати - дме 
Під рідную стріху. 

Всюди гарно, всюди славно, 
Всюди добрі люди, — 
Краще ж як у батька й неньки 
Вам ніде не буде. 

* * *

СИРІТСЬКА ДУМКА 

Жила ненька — і дрібненька 
Квітка пишно цвіла — 
І ся хатка, мов палатка, 
Блесками зоріла. 

Нема неньки — і дрібненька 
Квітонька зів'яла — 
І в хатині-сиротині 
Недоля настала. 

Ясні хвилі вже в могилі, 
В могилі відрада — 
З пісні звуків — з щастя блисків 
Спогадів громада... 

* * *

МОЇЙ ДИТИНІ

Голос твій дитино 
Як ті срібні звони, 
Бо у нім лиш чути 
Правди щирі тони. 

Бо той голосочок 
Облуди не знає, 
Ним само серденько 
Мовить-промовляє. 

Голосочок чистий 
А слівце пещене, 
Голосом тим наче 
Мовить Бог до мене. 

В твоїх оченятах 
Чистий чар принади, 
Бо душа не знає 
Злоби, ані зради. 

Очі — мов вод тихих 
Дзеркало незмінне, 
Небо я в них бачу 
Прозоре, промінне. 

Ясний одсвіт раю 
Погляд зберігає — 
Бо душа провини 
Ні гріху не знає. 

Ти маєш так тихі, ясні оченята, 
Не знаєш нічого, що це є журба 
Ти маєш і маму і тата, 
Тому ти щаслива, богата, 
Дитино моя. 

* * *

СПОКІЙНО ЗАСНИ 

В садочку вітоньки гне буря, хиляє, 
Листки рве так ніжні, слабі так, мов ти, 
І квіти нещадно зриває; 
При тобі-ж тут ненька чуває. 
Спокійно засни.

В саді заливає дощ птиці дрібненькі, 
Тобі ж тут так гарно, при неньці бо ти 
Не буря, рука тепла неньки 
Дитятко так гладить маленьке, 
Спокійно засни. 

У світі є й діти одні - сиротята, 
Самі без опіки, без хати вони — 
Ти маєш і маму і тата, 
Замкни же ті ясні свої оченята, 
Спокійно засни. 

* * *

СПІВАЙ, ДИТИНО!

Співай дитино! Пісня звінка 
хай сріблом ллється з серця дна. 

Бери в пісонці найвисший тон, 
життя красується, як цвіт з ослон. 

Цвіте для тебе сам щастя цвіт, 
тобі, дитино, з проміння світ! 

Тобі досяжні зірки самі, 
горять у серці огні святі. 

Ти маєш віру і ясні сни, 
в світ ідеалу сягай крильми. 

Спів твій хай ллється, як спів тих птиць, 
а думок летом сягай зірниць. 

Звернись до сонця над сірий пил, 
о, рано, рано пробуй міць крил. 

Злітай до сонця, як рій тих пчіл — 
прийде гнеть днина бою і діл. 

Рви квіти, тішся — доки твій яр, 
доки витає краса і чар. 

І срібним співом життя вітай, 
співай як пташка — сни щастя рай! 

* * *

ТИ ПИТАЄШСЯ, ДИТИНО

Ти питаєшся, дитино, 
Що треба любити — 
Полюби ту міць, що каже 
Сонечку світити. 

А відтак отця і неньку 
Любити потреба — 
Бо вони тобі защита, 
Придана із неба. 

Полюби людину бідну, 
Наче свого брата — 
Най будуть тобі ще милі 
Край рідний і хата. 

Полюби в природі квіти, 
Всю красу, всі дива — 
Серцем обійми вселенну, 
І будеш щаслива. 

* * *

СКАЖИ, ДИТИНО, ПРАВДУ ЩИРЕНЬКУ

Скажи, дитино, правду щиреньку, 
Скажи так щиро, як любиш неньку, 
Які про щастя скриваеш мрії, 
І чим серденько, душа радіє, 
І що для тебе мав принаду, 
У неньки слові знайдеш пораду — 
Не крий очиць так, ти соромлива, 
Скажи що любиш? чим ти щаслива? 

Ой, що люблю я? голубко-нене, 
Люблю луг сонцем опромінений, 
Китиці білі, стрійну калину 
І незабудку, фіалку синю, 
Шовкову зелень, пахущі цвіти, 
Із гір далеких звуки трембіти, - 
Прудкі струмочки, небо без хмари... 

Люблю я, люблю весняні чари. 
Коли співають дрібні пташата,
І вся в промінню земля богата, 
Веселки блиском сіяють роси 
А срібні коси кладуть покоси, 

В гаю озветься зозулька сива, 
В полудня жарі пишать нива, 
На нивах наших пшеничка спіє, 
Тоді,матусю, серце радіє. 

* * *

ЯК СЯЮТЬ ЗОРІ НА НЕБА СКЛОНІ

Як сяють зорі на неба склоні, 
А я, матусю, при твоїм лоні, 

За твоїм словом лину в казочний 
Цей світ чудовий, світ непорочний, 

Гублюсь в просторі, де сяють зорі, 
Перед красою хилюсь в покорі, 

Мені так добре, ніщо не треба, 
При неньки лоні, під склоном неба... 

Коли матусю, часом бідноті, 
Принести можу пільгу в турботі, 

Коли людині в убогій ноші, 
Подати можу хлібця, чи гроші, 

Чужій недолі, як Христа ради,
Принести їм їжу, дрібку відради, 

Тоді — це неньці сказати мушу - 
Правдиве щастя являє в душу. 

* * * 

СЕРДЕНЬКО ЧУТТЄМ ОГРІЙ

Серденько чуттєм огрій, 
Ум узбрій в науку — 
Тільки так знайдеш спокій, 
Щастя запоруку. 

Сила, молодість, краса 
Довго не триває, 
Хай знання струя жива 
Думу укріпляє. 

Дні, хвилини скоро йдуть, 
Та знання проміння 
Роз'яснить й тоді ще путь, 
Як прийде терпіння. 

Щастя здрій?.. Це щирий труд 
Задля України — 
Полюби свій рідний кут, І 
Не гляди все зміни. 

Край свій і братів люби, 
Розкіш ось правдива — 
Не — зрадливі чари—сни 
Про далекі дива. 

Щоб не знати горя скрут
І запізні жалі — 
Ту віддай любов і труд: 
Щастя тут — не в далі. 

* * *

МАМО, СИПЛЕ, СИПЛЕ СНІГ!

Мамо, сипле, сипле сніг! 
Бач, вже білі сніжинки 
Бруд застелюють доріг, 
Криють людських стоп сліди. 

Ой, дитино, сніжинки 
Криють білістю слід стоп — 
Та нечистих діл сліди 
Не вкриває навіть гроб. 

У життю на слід діл злих 
Білий не кладесь покров, 
Хай тя збереже від них 
Серця доброта — любов! 

* * *

ПОСПІШИ, ДИТИНО МИЛА 

Поспіши, дитинко мила, 
Глянь на світ в округ — 
Все зима снігом покрила 
І поля, і луг. 

Ні загрітись у промінню, 
Ні знайти зерні, 
Ось лежить там на камінню 
Пташка нежива. 

А тут друга, мов примліла, 
Жалібно квилить: 
Поможи, дитино мила,
Сю зиму прожить. 

Обережно, о дитятко, 
Стіл щодня змети — 
І кришини перед хатку 
Пташці принеси. 

Дай зернятко, дай кришину, 
За дрібний сей дар, 
Спів почуєш наш, дитино, 
Як настане яр. 

Бо минеться хуртовина, 
Й завитає мир — 
І тоді тебе пташина 
Зазове на пир. 

На природи пир багатий, 
І у гай підеш — 
Там знайдеш наш рід крилатий 
І квітки знайдеш. 

Буде тобі веселенько 
Бо за щирий дар 
Втіху дасть само серденько 
Більшу ще, чим яр. 

* * *

ПІД СВЯТИЙ ВЕЧІР 

Віє вітер без упину, 
Мене листям по болоню... 

— Мамо, глянь на цю дитину, 
Простягла до нас долоню. 

Наче голубятко біле, 
А одіте так убого, 

Вже, мабуть, осиротіле,
І не має тут нікого. 

Я б дала їй всі ті гроші, 
Що на стрій новий складаю — 

і суконок, і розкоші 
Досить вже на свята маю. 

— Добре серце в тебе, доню, 
Обітри з сліз очка сині 

І не плач... я не бороню 
Поміч дати сиротині. 

Незабаром світу зоря 
Влагодять звістити має — 

А навколо стільки горя, 
Безліч з голоду вмирає. 

Та не бачать люди, пташко, 
Як горюють безталанні — 

Як дістати хліба тяжко, 
Як мруть наче квіти ранні... 

Даймо місце у багаття, 
Даймо хліба і одіти, 

Люди всі тож сестри, браття, 
Всі одної неньки діти. 

Оттоді би понеслися 
З всіх сердець, у кожній хаті 

Пісні щастя: "Бог родився" 
Пісні мира й благодаті. 

* * *

ТА ЗИМА ТАКА ЧУДОВА

Та зима така чудова, 
Радісно її вітаю; 

Повертаю знов до Львова, 
Де тітусю добру маю, 

Де мене жде много втіх, 
Купить кожушок тітуся 
І тепленькі черевики. 

Не журюся, не боюся, 
Хоч мороз який великий, 
Хоч вкриває землю сніг. 

Надворі сніг, метелиця, 
Та мене це не лякає, 
Бо в нас тепла є світлиця, 
Вихор лиш крилом черкає, 
Доторкнеться лиш вікон. 

А дужчає метіль бурі, 
Кинем дров у грубку вязку, 

И далі бавимось без журі,  
Слухаємо вуйка казку, 
Казку гарну, наче сон!... 

У зимі так біло-біло... 
Саночками любо мчати, 

Або совгатися сміло 
І по льоду так гуляти 
Наче в літі по траві! 

Там на льодовій площаді 
Чути голосну музику, 
І, немов на маскараді, 
Повно втіхи, сміху, крику, 
Блиску на сніжистім тлі. 

Так мені зима минає 
Серед щастя, серед втіхи... 
Лиш тоді — як завітає 
Думка під ті низькі стріхи,
Де не знають всіх цих благ — 
Як згадаю, що горюють 
По вогких пивницях міста 
Тих, що мерзнуть, голодують, 
А зима гака огниста — 
Відчуваю ляк і жах! 

Жаль мені дітей убогих, 
Хотіла б їх всіх одіти 
І прогнати їх трівоги, 

Дати їсти і огріти, 
Звеселить на мить одну! 
Годі всіх... Та все ж щось можу: 

Хоч за дозволом тітусі 
Забавки і одіж зложу 
В пачку з написсю: "Від Нусі", 
В Захоронку занесу.
 
А коли згадаю села, 
Де голодні діти плачуть, 
Де зима їм невесела. 

Світа божого не бачуть, 
Лиш куняють на печі — 
Про забави гнет забуду, 

В небо щирі шлю моління: 
Боже! для оцего люду, 
Для бідноти дай проміння, 
Легку зиму їм зішли! 

* * *

ВІТЕР ЗАВИВАЄ, ГУЛЯЄ ПО ПОЛЮ

Вітер завиває, гуляє по полю, 
ой, не всі тут маєм однакову долю. 

Ой, давно останні квіточки зів'яли, 
добре тим, що хліба на зиму придбали. 

Білий сніг вкриває долини і гори, 
лихо ж тим, де пусто в хаті і коморі.

Ой, там де порожня хата і комора, 
турбота ссе серце, плаче чорна змора. 

Пощезали стоги, пусті й обороги, 
зими перебути нема в бідних змоги. 

Об пусту оселю б'є сніг-хуртовина, 
проклинає долю голодна людина. 

Ой, що проклинає, не дивуйтесь діти, 
але чим хто може, бідних споможіте. 

* * *

ЯК ЗИМА, ЦАРИЦЯ БІЛА

Як зима, цариця біла, 
З півночи прийшла до нас, 

Геть природа помертвіла 
І блиск сонечка вмить згас. 

Бо зима, цариця біла, 
Хоч, і гарна та грізна; 

Ледве на престолі сіла, 
Щезло в круг життя до тла, 

Заховались ніжні квіти, 
Сплять під пухом сніговим — 

Трав зелених оксамити 
Срібно-білий вкрив килим. 

Уповились гай, діброви 
В інею сріблисті мли — 

Крижані лягли закови 
На хвиль швидких глибини. 

Ей, царице ти ворожа, 
Не довічна власть твоя; 

Є над світом Сила Божа, 
І воскресне з сну земля!

* * *

РІДНИЙ КРАЙ

Чи знаєш край? 

Чи знаєш край цей, де понад Дніпром 
Степи і могилки лягли кругом, 
Де мріють тихі села у ярах, 
Де ніччю спів дзвенить в рясних садках. 

Ой, знаєш ти його? Туда, туда 
З тобою, сину мій, злинула б я. 

Чи знаєш хатку? Біла вся, мов сніг, 
Свячене зілля вкруг звиса з-під стріх. 

В світлиці скрізь глядять святі лиця 
З іконів Миколая і Христа. 

Ти знаєш хатку цю? Туда, туда 
З тобою, о дитя, злинула б я. 

Чи знаєш верх? Плаї щезають в млах, 
Йде в полонину з турмою ватаг — 
Медвідь у дебрі темній муркотить, 
Із шпилів скал перлистий здрій кипить. 

Чи знаєш ти сей верх? Туда, туда, 
З тобою, сину мій, злинула б я. 

Не там, де лавр стремить, де мірт цвіте, 
Не в край Італії мій дух лине — 
Бескидів чар, степів урочий світ 
Перед очима сяє, миготить. 

Там, де наш край, мужицька, де сім'я, 
З тобою, о дитя, злинула б я. 

* * *

ЦЕЙ ТВІЙ БРАТ, МОЯ ДИТИНО

Цей твій брат, моя дитино, 
Хто тебе спитає — 

Аж сльоза тремтить у оці — 
Що тебе діймає? 

Цей твій брат є, хто чутливе 
Серце має в лоні. — 

Хто в потребі порятує, 
Стане в обороні. 

Хто не тішиться з упадку, 
Ні з твоєї шкоди — 

Але руку простягає 
До любові й згоди. 

Цей твій брат, хто відчуває 
Долю і недолю — 

Хто тобі дає надію 
На працю і долю. 

Хто не дбає лиш про славу, 
Статок і вигоду — 

Але труд дає свій в жертву 
Для добра народу, 

І хто неньку-Україну 
Любить щиро, сміло — 

І тебе до праці кличе 
За поспільне діло. 

З тим братайся і єднайся, 
Бо то брат, дитино! 
Вашим трудом спільним, чесним 
Воскресне Вкраїна! 

* * *

ТІ СТАРШІ НАШІ СЕСТРИ, ПОБРАТИМИ

Ті старші наші сестри, побратими, 
Про важні справи не мовлять з малими. 

Вони гадають, певно, для дитини 
Не зрозуміле горе України. 

Гей, гей, на це ім'я серденько скаче! 
З утіхи скаче і з жалю враз плаче. 

Бо хоч дитина я — все-ж тільки знаю: 
"Україна" — це Ти, мій рідний краю. 

Зачув, затямив я вже й наші дії, 
Україну забрали люди злії. 

Колись були у нас князі й гетьмани, 
А нині давлять нас тяжкі кайдани. 

Ой, дії наші кров'ю записали 
Ті, що за волю в бою загибали. 

Ой, дії в наших свідками могили, 
Що густо, густо весь наш край покрили. 

Їх вид завзяття будить у серденьку: 
З неволі встанеш Україно-Ненько! 

Ростуть, ростуть нам соколові крила 
І твоя вернеться і слава й сила. 

І верне України сила й слава, 
Бо ми здобудем свободу і право. 

* * *

ОЙ ЦЯ ЗЕМЛИЦЯ 

Ой ця землиця так нас годує, 
Як добра ненька свою дитину, 
Вона дає нам цей хліб насущний 
І зодягає в теплу ряднину. 

Як виросту я, як подужшаю, 
Віддам цій Ненці всю свою силу, 
Вона-ж у лона дасть мені хліба, 
Життя минеться, дасть і могилу. 

Життя ж бо наше минає скоро — 
Щоб лиш хосенно, * — про більш не дбаю! 
На труд кривавий не пожаліюсь, 
Візьмусь за працю, піснь заспіваю. 

(* хосенно - корисно)

* * *

ДУМКА

Хоч ти неначе в домовині, 
Україно моя, 
У серця дні, мов у святині,
Твій образ ношу я. 

Тебе з душі глубин кохаю, 
Твоє ж бо я дитя! 
Ой, краю ж рідний — ти мій раю, 
Де ж давна міць твоя? 

Де ж подвиги князів блискучі? 
Де сотні козаків?
Де отамани ті могучі? 
Де думи кобзарів? 

Чим більш в неволі тиЄ мій краю, 
Тим більш мій сум росте,
Тим більш у горю потопаю. 
Печаль мою грудь рве. 

Щоби скоріш й тобі світило 
Те сонечко з-за хмар,
Віддам життя, весь труд і силу, 
Весь серця мого жар. 

* * *

ЯК ПАЛАЮТЬ В ТЕМНІМ БОРІ ЯГІДКИ КАЛИНИ

Як палають в темнім борі ягідки калини, 
Так любов палає в серці Нені України. 

Як найкраща в темнім борі червона калина 
Так на всім немає світі, як та Україна. 

Як далека, як простора наша Україна 
В ній мені всі серцю рідні, всі одна родина. 

Гнеться вниз верба зелена вітами гнучкими.
Тут дівчата, наче сестри, хлопці-побратими. 

Тут і шум твій розумію, луже і діброва, 
А музикою для мене - українське слово. 

Ой музикою для серця, Матінко Христова, 
Є для мене наша пісня, українська мова. 

Чи дзвін дзвонить, — легіт віє, чи шумить діброва, 
Всюди чується для мене українська мова. 

Величаві наші гори й бори сосновії, 
Тут родивсь я — тут минають літа молодії. 

Тут і сад нам процвітає пишно і богато, 
Луг в зелені оксаміти прибраний, мов в свято. 

На красу землі дивлюся і не надивлюся 
І за нашу долю - волю серцем всім молюся: 

З ясного на нас глянь неба, Матінко Ти Божа, 
Хай нам сонце волі сяє, щезне тьма ворожа. 

Поблагослови Ти труд наш — глянь на нашу долю — 
По віках тяжких недолі дай здобути волю! 

* * *

МОЛИСЬ, ДИТИНО

Молись, дитино, за Україну, 
Проси для Неї Світла, Добра. 

Щоб край, де була твоя колиска 
Тобі не взяла чужа рука. 

Вкруг холод — темінь... все те, що нищить, 
Полошить щастя, сни молоді.

Молися — ворог загибель ладить 
Тобі, дитино, твоїй сімї. 

Молитви чисті шли за ті хмари 
До Творця Світла — на вишини — 

Молися, за ким огорне сумнів, 
Надія щезне і щезнуть сни.. 

Молитви щирі — це скарб, дитино, 
В днях проб ти скарб цей знайдеш в душі.
Колись сам спогад молінь дитячих 
Знов верне віру, міць дасть тобі. 

* * *

БОЖЕ! 

Не дай, щоб темний ворог України 
Нас поборов, 

До рідних святощів і до країни 
Ти, Отче, в серце кождої людини 
Сам влив любов. 

Досить вже сліз росило наші вії, 
Досить вже втрат — 

Не відбирай останної надії, 
Що сонце волі нам ще заясніє, 
Жде мир нас й лад. 

Не дай допити нам до дна самого 
Цю чашу вщерть — 

Освободи нас з гнету вікового, 
Ах, не засуджуй, Отче, люду строго 
На згубу — смерть. 

Ти, що лелії зберігаєш квіти 
У бурі час, 

Захорони нас і дай достреміти 
До повного життя і до освіти, — 
Поглянь на нас! 

По днях зневаги від тиранів влади, 
По муках всіх, 

Хай промінь ласк Твоїх на нас упаде — 
І діждемось в будуччині розради, 
Добра і втіх! 

* * *

МОВА БЕЗ СЛІВ

Мої слова так слухає дитина! 
У них крім слів є серця тихий зміст, 
Що нам його несе життя хвилина, 
Що серце серцю тільки доповість. 

Даремні мури всі і перепони, 
Як жаром серце в груди озовесь — 
Дитино, слухай, тям: це, наче, дзвони 
Грімкі, так голос серця той несесь. 

Слова без сили, як говорять очі, 
Як біль, зневага стиснуть нам уста 
Як грім заграє через тіні ночі — 
І блискавкою здійметься рука. 

Дитя, слів слухай, грудею живою, 
Ти відчувай їх зміст, життя живе, 
Заприсягни присягою святою 
Вже, що доскаже серденько твоє. 

* * *

РОЗМОВА 

Нуся: "В мене лялечка велика 
У суконці, в черевиках.
І паяцика я маю, 
День цілий бавлюсь, гуляю". 

Гандзя: "Я бавлюся лиш у свято, 
Бо нема часу багато — 
Годі день цілий гуляти 
Треба вчитись... вишивати..." 

Нуся: "Сукні дістаю готові, 
З "Труду" - золоті, чудові, — 
Забавки, цукерки маю, 
Що сама лиш забажаю". 

Гандзя: "В мене - сірий, не золотистий, 
Не коштовний — простий, чистий — 
Ми народ не є богатий, 
Не про строї нам би дбати". 

Нуся: "То люблю ті оксаміти, 
Шовки, стяжочки і цвіти, 
А також даю гріш радо 
На цукерки й шоколяди". 

Гандзя: "Ласощів я не купую, 
Гріш даю тим, що бідують, 
Тим, шо вчаться, хоч голодні, 
Різні цілі є народні..." 

Нуся: "Кажеш: "Вчаться, хоч голодні..." 
Кажеш: "Цілі є народні..." 
Ах, про це я ще не знала, 
Може, й я була б щось дала". 

Гандзя: "Не дивуюсь, ти ж маленька, 
Згодом аж будеш старшенька, 
Гріш на "цілі" ті даш так радо, 
Як тепер на шоколади". 

Нуся: "Я на "Збори", як Татуся, 
Десь піду і придивлюся, 
Прислухаюсь й буду знати, 
Що значить на "ціль" гріш дати".

* * *

КЛОПОТИ НУСІ 

Справді, лихо довелося: 
Відорвалося волосся 
Ляльочці із голови. 

Без "перуки" страх погано 
А тут ще так рано — рано, 
До полудня, лялю, жди! 

У тім горю у тяжкому 
Я не звірюся нікому, 
Всі з моїх сміються бід. 

Вуйко, як прийде до хати, 
В тайні треба то сказати.
Він порадить так, як слід. 

Вуйко мій — професор вчений, 
Доктором є, й всім для мене, 
Як зачує лиш мій плач, 

Окуляри відкладає 
І роботу всю лишає 
Читання й сотки задач. 

І питає: "Нусю люба, 
Що там? шкода є чи буба?" 
І що правда — це не гріх, 

Попестить і поцілує, 
Заспівав, потанцює, 
Аж з плачу нараз я в сміх. 

Я прудка, прудка вже з роду 
І частенько зроблю шкоду, 
З ляльки щось зіб'ю начинь — 

Помочі ніхто не хоче, 
Ти собі хоч виплач очі, 
Ти собі хоч, Нусю, гинь! 

Тілько вуйко, моцний Боже! 
І порадить і поможе, 
Дорогенький вуйко мій! 

Не відмовив ані разу, 
Здротував раз навіть вазу, 
Лялечці прибрав покій. 

А тут нині та перука, 
Справді клопіт мій... розпука, 
Щоб хоч гості не прийшли! 

На годинник подивлюся, 
Чи я вуйка гнет діждуся? 
Ще хвилинку, лялю, жди! 

* * *

НУСЯ ПРИ РОБОТІ 

Вранці рано тільки стану, 
В кожний куточок загляну 
Як лиш щира є охота 
То знайдеться все робота. 

В праці щастя запорука, 
Я не знаю що це "скука" 
І від "скуки", від зануди 
Рятують мене лиш труди. 
Вдома при кожній роботі 
Помагаю мамі, тьоті. 

Вранці рано-пораненько 
Поснідаю я гарненько
І мерщій до праці живо 
Стіл зітру обережливо, 
Хліба, булочки кришину 
Не змарную і не кину. 

За вікном малі пташата 
На дрібки ждуть, небожата, 
В'ються, вкруг вікон, літають,
Щебетом нас звеселяють, 
Кожну їм даю кришину. 

Так часу дармо не трачу 
У покоях чисто прячу... 
Припинаю фартушину, 
Йду відтак до кухні прямо 
І питаю зараз: "Мамо, 
Що ми будемо варити?" 
Помагаю жваво, мітко. 

Та цього не мож таїти — 
І ніде вже правди діти -
Шкода трапиться не рідко. 
А як злюка куховарка, 
Зараз межи нами й сварка. 

Куховарка - як лукава -
То не легка з нею справа, 
Йде торочити о шкоді 
Слухати, бігме, аж годі, 
Аж часом візьме досада. 
І я - рада чи не рада -
Посварюся й неминучу 
Викличу велику бучу, 
Ой гаряча в мене вдача! 

"Хай до книжки йде раз Нуся"! 
Я на це лиш засміюся. 
Потай солі візьму в жмені 
І насиплю до печені... 

Чую: "Горечко нужденне, 
Що так все пересолене, 
Збитки робить малий чорт!" 

Я вже ладжу з моркви торт, 
Прибираю — що похожий 
Мов з цукерні — кращий може. 

"Цить же, кажу, вже — про мене 
Оберу вам ще зелене. 
Кину все те до росолу, 
На ручках хоч є мозолі 
Оберу дві бараболі — 
Ще накрию вам до столу". 

Приучуся вже від нині, 
Славна буду я ґаздині, 
Обійдусь колись й без слуг, 
Ні боятись йму наруг, 
Ні наруги, ні неслави ,
Не боятись йму біди — 
І зварю всі наші страви: 

Голубці, борщ, пироги!.. 
Скажу тільки це між нами: 
Я так люблю — страшно люблю 
Наїстися пирогами... 

* * *

З ЛИСТУ МАМИ ДО НУСІ 

— Донцю! Тут питалася матуся 
Сонечка щодня: 
"Чи ти бачиш, що там робить Нуся, 
Донечка моя?" 

— Так! Падуть і на її головку 
Проміні мої 
І цілують те волосся з шовку 
Косоньки буйні. 

І цілують ясні, тії очи 
І будять зі сну, 
Чую срібний сміх її діточий, 
Пісеньку звінку. 

Бачу, наче квітка, процвітає 
Те дитя твоє, 
Коси буйні чеше, заплітає 
В час до школи йде. 

Доньцю! Тут питалася матуся, 
Пташенять щодня: 
"Пташенята! Що там робить Нуся, 
Донечка моя?" 

— Не журися, кажуть, так матусю, 
і збудься жалю, 
Бачили ми і сьогодня Нусю, 
Бавилась в садку. 

Серед квітів ми співали Нусі 
Лиш про це одно: 
Гнеть час ферій! Тішся: 
До матусі 
Вернеш на село! 

* * *

СВІДОЦТВО НУСІ 

Хоч собі мала я Нуся, 
(Я лиш перший рік учуся) 
Та свідоцтва не боюся. 

Але в тім немає дива, 
Я трудяща, не лінива. 

Кажуть, цей не зна, що горе, 
Хто ту лінь хоч раз поборе. 

Рік ці чий на те я вчилась, 
Щоб тепер не соромилась. 

Ось покажу вам усім: 
"Дуже добре" є аж сім, 

Є "відмінно" щось аж три — 
Ой, я вчилась день по дни, 
Працювала пильно вдома, 

Хоч не раз тяжка утома 
На моїм усіла чолі. 

Та зате я перша в школі 
Я учуся, милий Боже, 

Аж не раз мене сон зможе, 
А не раз, як сонце гріло, 
То і серце затремтіло, 

Рвалось до забав, до волі 
Та я вчуся вдома... в школі. . 
Це свідоцтво без догани! 

Знаю, вуйко мій коханий
Тішитись найбільш ним буде. 

Признаюсь вам, добрі люди, 
Не було між нами згоди: 

Вуйко клопіт зразу мав, 
Як в науці із "природи" 
І в рахунках помагав. 

Слухати я не хотіла, 
Ще тоді про ляльку мріла. 

Та до праці звикла вскорі, 
Погодились ми по спорі 
І без кар і без принуки  
Взялась щиро до науки. 

Це й учителька признала, 
В мене пильність би "тривала" 
Є "похвальні" обичаї, 

Клас таких не кожен має. 
Та у тім нема і дива, 
Хоч я з роду вередлива, 

Але в школі уважаю 
І за це "похвальні" маю. 

Клас нема ще лиш з музики, 
"Дуже добре" - всі язики.

В рубриці: вкраїнська мова, 
Є "відлично"! — Ой, чудова, 
Милозвучна наша мова! 

Часто, хоч манить забава, 
Українських віршів вчуся, 
Знаю, хоч мала я Нуся, 
Рідна мова наша слава! 

"Добре" є з робіт ручних, 
І нема оцінок злих. 

Жде тепер мене свобода 
Аж неділь ціліських сім! 
Ще покажу вам усім, 
Є у мене нагорода, 

Книжечка отця цацана, 
Беріжками мальована: 
"Дії рідної країни". 

Що за втіха для дитини, 
Як сама вже, милий Боже, 
Книжку цю читати може! 

Трохи труду, трохи муки 
І скінчився рік науки.
 
Ой, багато я вже знаю 
Ясно в світ цей споглядаю — 
Та тепер, немов крилата, 
Я до дому поспішаю, 

Бо найбільша в тім заплата 
І найбільше щастя в тім: 
Буде дома радість всім! 
Тож спішу, немов крилата. 

* * *

НУСЯ НА ФЕРІЯХ 

Там ось гори — тут долини 
І струмочок срібносиний, 
Вершком пісок і рінь, 
Між вербами холод-тінь. 

Це картина величава 
А забава? Тут забава 
Так чудова! Мій Ти Боже! 

Не ялося — певно може 
Бавитись мені в пісочку... 
В тайні — це лиш вам повім 
Вскорі я скірчу літ сім, 

Не чужа мені наука 
Не чужа і вся азбука — 
Все ж таки у холодочку 
Люблю бавитись в пісочку. 

Люблю дуже будувати — 
Миттю мов ростуть палати, 
Дім ляльок — де е світлиці, 

Де кухні є — і пивниці 
Так ставлю цілі оселі — 
А часом мости — тунелі 
І залізні ті дороги — 

Ах, мчать ферій дні веселі 
Наче в казці — наче в снах!.. 
У пісочку грузнуть ноги — 
Мов горобчик в нім купаюсь 
І пісочок розсипаю 

І по собі, по волоссю 
Справді, може не ялося 
Та нехай там я кріпшаю 
І утіху-роскіш маю 
Більшу,як на всіх забавах! 

Хай там! — стрибну до поточка 
І умию личко-очка, 
Викупаюсь, відпочину. 

А відтак ще на долину 
Побіжу нарвати цвіту... 
Хай живе село і літо! 

* * *

В ГОСТИНІ У НУСІ 

У гостину з лялечками, 
Так прийшли, мов з діточками, 
Гандзя і мала Катруся. 

Щиро їх витає Нуся: 
— Гостям раді! Ах, кохані! 
Зараз бавимося "в пані"! 

Прошу свіжі пампушки 
і горячі шоколади, 
Вам я дуже, дуже рада 
Поговоримо, мов "пані". 

— Знаєш, Гандзю, що Катрусі 
Гарно в тому капелюсі. 

Вбрались в сукні, в чіпочки, 
Розмовляють вже про моду, 

Про слуги і невигоду, 
Про "сенсації" цих днів: 

Краще було у матусі, 
Ой, тепер не ті часи, — 

— Служниці і ті лакеї 
Є цілком вже без ідеї! 
Обов'язку почуття, 
Ні снаги у них, ні хисту! 

Ось хустину із батисту 
Покоївка враз спалила — 
Це нам поміч від служниць! 

Куховарка слой суниць, 
Що найбільший нині збила,
Все так робить, як не слід - 
День за днем є кілька шкід.
 
Вчора знов хинський вазон 
Збили, зкинули з вікон! 

— А у пані? Гандзя каже: 
"Ой у мого чоловіка 
Платня зовсім не велика, — 

Я сама — служниць нема — 
І варю й роблю все проче 
Лиш часом хорують діти.

І у тім нова журба: 
В лялі випали знов очі. 

А у мене, каже Нуся, 
Служить вже три літ Маруся. 

Ой, бо пані кожну слугу 
Уважають за подругу. 

Кожна робить тут, що хоче. 
Пані день цілий волочесь... 

— Так? — Треба ж дбати про наш люд 
Годі — хоч не величаюсь — 

Щось для загалу сповняю, 
Неграмотних научаю, 
Захоронку і Приют 
В заряді своїм тримаю. 

Я — часу дарма не трачу... 
А — в слузі людину — бачу!