Григір Тютюнник — живописець правди. Коротка біографія (відео)

На відео: автобіографія Григора Тютюнника.

На відео: документальний фільм про Григора Тютюнника.

ГРИГІР ТЮТЮННИК — ЖИВОПИСЕЦЬ ПРАВДИ

Коротка біографія письменника

Блискучим новелістом і повістярем увійшов у свідомість сучасного читача Григір Тютюнник.
Сьогодні  українську  художню  прозу  не  уявити  без  його  хай кількісно й не великої, але справді вагомої літературної спадщини.
Письменник пішов із життя передчасно й трагічно; для багатьох із тих, хто його знав, Григір Тютюнник так і залишиться письменником
молодим,  який  тільки-но  вийшов  із  юності,  із  важких післявоєнних літ,  де  рано  гартувалися  характери,  де  навіть  підліткам  аж  надто діставалося життєвих навантаг, нерідко доводилось їм брати на себе нелегку ношу дорослих. Власне, про Григора можна було б сказати, що він  із  покоління  космонавтів,  адже,  як  і  перші  наші  космонавти, майбутній  письменник  починав  своє  трудове  життя  з  ремісничого училища,  звідки  одних  доля  посилала  на  довколаземні  орбіти,  на зоряні  траси,  а  других  покликало  небо  інших  випробувань  -  небо мистецької творчості.

Ось  короткий життєпис Григора  Тютюнника.
Народився  Григір  Тютюнник 5 грудня 1931 року в селі Шилівка на Полтавщині. Батько, Михайло Васильович, «напівмужик, напівінтелігент», як говорив про нього письменник, косив, теслював і нишком готувався до вчительського вузу. Мати полола, в’язала, поливала…
 Доля приготувала Григору багато випробувань, починаючи з раннього дитинства. Голод тридцять третього не обминув і Тютюнників: забрав старенького дідуся, а півторарічний хлопчина перестав ходити, говорити, навіть сміятися.
 Коли Григору було шість років, заарештували батька. Пам’ятав він, як одного холодного осіннього дня біг за возом, в якому везли безневинного тата. З тих пір Григір його так і не бачив. Батькові судилося пройти всіма етапами «ворога народу», а в п’ятдесят сьомому році прийшов папірець, у якому сповіщалося, що Михайла Тютюнника реабілітовано посмертно.
 З мамою стосунки у хлопчика були непрості. Тому після арешту батька його забрав до себе батьків брат Филимон Васильович, що проживав на Донеччині. Дядько та його дружина, Наталя Іванівна, прийняли Григора як рідну дитину. Вони працювали в школі: дядько — бухгалтер, а тітка — вчитель української мови. Під їх опікою почав майбутній письменник свою освіту. Провчившись два тижні в українському першому класі (тут було лише семеро учнів, через що клас розформували), Григір продовжив навчання у першому російському класі.
По закінченню навчання у п’ятому класі хлопець вступив до професійного ремісного училища в Зіньківі, де опанував професію слюсаря, а тоді – працював за фахом на заводі, в шахті, колгоспі. У 1951 році Григір почав свою службу в армії: за розподілом потрапвив на Далекий Схід у складі військ морської піхоти. На полишаючи мрію стати письменником, після демобілізації Григір Тютюнник склав іспити до державного університету в Харкові на філологічне відділення. Саме тут він захопився літературною працею. Починав писати Григір Михайлович російською мовою, оскільки понад двадцять років перебував у російськомовному середовищі (проживання в Донбасі, військова служба на флоті, російське відділення Харківського університету). Українською мовою почав писати після смерті свого брата по батькові Григорія Тютюнника — відомого письменника, у якого Григір пройшов першу школу літературного навчання. А коли прочитав словник Грінченка, з українською мовою більше не розлучався.
По завершенню навчання в університеті Тютюнник виїхав на Донбас, учителював у вечірній школі. 1963 року письменник перебрався до Києва, працював у редакції газети «Літературна Україна», в сценарній майстерні Київської кіностудії їм. О. Довженка, у видавництвах «Радянській письменник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка».
1966 року вийшла перша книжка прози Тютюнника «Зав'язь». Пізніше побачили світ збірники новел «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), книжки для дітей «Ласочка» (1970), «Степова казка» (1973), повісті «Климко» (1976) та «Вогник далеко в степу» (1978).
За книжки «Климко» і «Вогник далеко в степу» Тютюнник 1980 року був удостоєний літературної премії ім. Лесі Українки в галузі дитячої літератури.
Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант, не витримавши суворої цензури та диктату радянської влади, він позбавив себе життя 6 березня 1980 року. Поховано письменника на Байковому кладовищі в Києві.
За свою творчість письменник 1989  року був посмертно відзначений Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.  

--------------

Стислі,  скупі  рядки,  але  як  багато  вони  вміщають!  Яка  за  ними чується напруга людського життя, що, пробиваючись крізь труднощі й нестатки  повоєнних  розруйнованих  літ,  у  ранніх  випробах,  у  праці суворій формувало себе, свою душу, свою особистість. Ніщо, мабуть, не  могло  б  так  емоційно  зріднити  майбутнього  письменника  з трудовим  середовищем,  дати  юнакові  таке  глибоке  відчуття органічної  єдності  з  рідним  народом,  як  саме  ті  випроби, роки становлення,  коли  все  помічалося  гостро,  бралося  в  душу  надовго, коли  для  мовчкуватого,  з  колючим  характером  підлітка  безмірно багато важили і кинутий кимось погляд, і засторога, і такий дорогий вияв турботи — отой принагідний вузлик передачі з дому від матері, і тепла  рука  деповського  наставника  на  твоєму  ще  не  зміцнілому плечі... Про життя повоєнних ремісничат, про цих маленьких трударів нашого народу писалося чимало, але в книжках Григора Тютюнника їм пощастило чи не найбільше, - здається, ніде їхні переживання не відтворені  з  таким  душевним  щемом,  з  таким  психологічним проникненням.  Годилось  би,  може,  навіть  сказати,  що  він  оспівав своїх  однолітків,  ровесників  по  трудовому  навчанню,  однак  вислів «оспівав»  якось  не  кладеться  до  творчої  манери  цього  письменника, адже  звертається  він  до  читача  словом  здебільшого  стриманим, буденним,  у  карбованих  епізодах  його  новел  іноді  є  щось  од  того чорного  кутого  металу,  з  яким  авторові  доводилося  мати  справу  в шитті  не  раз.  Та  ще,  звичайно,  іронія,  часом  гіркувата,  -  це  теж невід’ємний елемент стилю письменника. Рядок мовби світлішає, коли в ньому раптом проблисне оцей аж ніби сором’язливий усміх людини, яка здатна помітити й те, що від інших приховано, здатна в комусь «найрядовішому  з  рядових»  відчути  порух  людяного,  вгадати  в ближньому  своєму  життя  його  внутрішнє,  потребу  душевної підтримки чи співчуття.

У своїй творчій праці Григір Тютюнник обрав жанр традиційний для  нашої  літератури  - оповідання, новели, коротка повість.

При  читанні  новел  Григора  Тютюнника,  серед  яких  є  справжні художні  перлини,  згадаються  не  раз  нам  Василь  Стефаник і Олександр Купрін, Архип Тесленко і Лесь Мартович...

Живописець  правди —  в  такий  спосіб можна  визначити  і  творчі принципи  письменника,  і  весь  лад  його душі,  а  відтак і  його стиль, позначений справді яскравою індивідуальністю. Художній  живопис  Григора  Тютюнника  виникав  на  ґрунті народного  життя,  звідси  письменник  черпав  прикметні  риси  своїх героїв,  сюжети  й  багатство  мови.  Він  увесь  із  життя.  

А  ще  він  любив  слово  (це  ж  так  видно  з  його  оповідань!),  любив його, як голос рідної землі, як поклик материзни, як те, що заповідано тобі  від  глибини  віків,  адже  кожна  мова  —  до  джерело  творчої духовності,  це  той  запас  генетичної  сили  й  краси,  що  його  народ передає  тобі,  своєму  синові,  щоб  ти  був,  щоб  по  став  німим, безголосим.

Пригадується  останнє  побачення  з  Григором  Тютюнником. Пізнього  зимового  вечора  зайшов  він  до  мене  додому  після  щойно проведеної  зустрічі  з  читачами.  Був  письменник  незвично схвильований,  збуджений,  розповідав,  як  гарно  зустрічали  його слухачі — вчителі та студенти, признався, яке це дивовижне і вдячне почуття, коли настає мить духовного єднання з аудиторією. Залишив мені  своє  читане  на  вечорі  оповідання,  воно  звалося  «Три  зозулі  з поклоном»...
Не  кожному  з  тих,  хто  пише,  вдається  здобути  визнання сучасників. Не все з читаного залишає глибокий слід у серцях людей.
Григір Тютюнник прийшов до читачів своїх чесно, надійно, надовго. Прийшов, щоб не розлучатися.

ОЛЕСЬ ГОНЧАР.

За матеріалами: Г.М.Тютюнник, Твори. Київ, Видавництво "Молодь", 1984 рік, стор. 6 - 10.

Дивіться також на "Малій Сторінці":