"Геракл​​" - давньогрецький міф у переказі Катерини Гловацької

 

ГЕРАКЛ

(давньогрецький міф)

 

Завантажити давньогрецький міф "Геракл" (txt.zip)

 

Зміст давньогрецького міфа "Геракл":

Народження героя

Наймогутніший грецький герой Геракл мав трудне життя, сповнене великих турбот, страждань і тяжкої виснажливої праці. Він уславився неймовірними подвигами, але кожний його подвиг був насамперед важкою працею, нелюдським напруженням усіх сил.
Мабуть, невблаганна Мойра, що стала прясти нитку Гераклового життя, не дуже пильнувала своєї пряжі, і нитка відразу ж пішла груба, нерівна, з вузлами.
Тяжкі випробування почалися для Геракла з самої його появи на світ. Батьки його – Амфітріон і Алкмена, обоє з роду славетного Персея, – володарювали в Тірінфі. Та сталося так, що Амфітріон ненароком убив свого тестя Електріона, Персеєвого сина, і рідний брат убитого Сфенел примусив Амфітріона з дружиною покинути Тірінф. Молоде подружжя оселилося в семибрамних Фівах, у гостинного царя Креонта.
Амфітріон кохався в мисливстві, і його юна дружина Алкмена часто
нудьгувала сама. Побачив це з захмарного Олімпу Зевс і надумав розважити зажурену красуню, прибравши вигляду її чоловіка. Зраділа Алкмена, щиро повіривши, що то справді Амфітріон, і могутній бог прогостював у неї три дні і три ночі, перетворивши їх на одну добу: тільки раз стомлена богиня Селена-Місяць розпрягла своїх білих коней, і тільки раз на зміну їй вимчав на небо у вогненній колісниці світозорий Геліос-Сонце.
Коли скінчилася ця чудесна доба, Зевс піднявся на свій осяйний Олімп. Алкмена спала і нічого не чула, тож як згодом повернувся з ловів Амфітріон, ані йому, ані його любій дружині і на думку не спало якесь ошуканство чи зрада.
Подружжя жило мирно, у злагоді, щасливе надією незабаром сповити синка. Не знали вони, що з високого Олімпу тепер стежать за ними дві пари пильних очей: одні – Зевсові – доброзичливі, лагідні, а інші – Герині – заздрісні й лихі.
Багато синів було в Зевса від смертних жінок, але серце йому віщувало: тільки тепер настав час народитися його найславетнішому, наймогутнішому синові. Радість і щастя так нестримно буяли в Зевсові, що про цю новину незабаром дізналися всі боги на Олімпі й насамперед його дружина Гера. Якою заздрістю, якою лютою ненавистю палали тепер її чорні очі, коли вона дивилася вниз на красуню Алкмену! А тут іще Зевс якось зібрав усіх олімпійців і радісно мовив:
– Слухайте, богове, що віщує мені чуйне серце: сьогодні має народитися той з Персеєвого роду, хто володарюватиме над усім Аргосом і над усіма Персеєвими нащадками.
Усі боги-олімпійці шанобливо слухали Зевса, тільки підступна Гера насмілилася урвати йому мову:
– Ти так впевнено кажеш, о Зевсе, а я не йму тобі віри. Поклянися великою клятвою богів, що той, хто з Персеєвого роду сьогодні народиться перший, стане володарювати над усім Аргосом і над усіма Персеїдами.
Зевс одразу ж склав урочисту клятву, не відаючи, що його найстарша дочка, богиня ошуканства Ата, потьмарила йому світлий розум. Так її навчила Гера, а сама, не гайнуючи ні хвилини, подалася на золотій колісниці з Олімпу. Шлях їй лежав у Мікени до палацу царя Сфенела, Персеєвого сина.
Сфенелова дружина теж була при надії, і з волі Гери, богині шлюбу й родинного життя, в неї передчасно народилася дитина – недужий, кволий хлопчик Еврісфей.
Він народився перший за Геракла, і з цією звісткою Гера поспішила на Олімп. Навіть не приховуючи зловтіхи в чорних очах, вона розповіла новину самому Зевсові. Тепер над усім Аргосом і над усіма Персеїдами володарюватиме Еврісфей, а не Алкменин син, хоч Зевс і назвав його на догоду дружині Гераклом, що означає «уславлений Герою».
Зрозумів Зевс, як підступно його одурено. В нестямі схопив він свою дочку Ату за руді коси та швиргонув геть з Олімпу на землю, заборонивши повертатись назад до богів. Відтоді й живе богиня ошуканства Ата на землі, серед смертних людей, засліплюючи їм очі й розум.
Зевс не міг порушити своєї великої клятви, і володарювати над Аргосом і над усіма Персеїдами мав тепер не Геракл, а нікчемний Еврісфей. Правда, Зевс дав своєму синові могутнє здоров’я, божественну снагу, ще й доручив самій Афіні Палладі опікуватися ним. Та згодом краялося серце в. могутнього бога, коли він бачив, як смиренно кориться велетень Геракл недолугому Еврісфеєві, які тяжкі, нелюдські подвиги здійснює на його примхливу вимогу.
Гера теж не забувала за Геракла. Він був іще немовлям і лежав в Амфітріоновому бойовому щиті, що правив йому за колиску, як лиха богиня наслала на нього двох великих отруйних змій. Було це вночі, в покоях Алкмени вже не світилося жодне віконце, та надвірна брама сама нечутно розчинилася перед чорними зміями, і ті швидко поповзли, наче добре знали дорогу.
У будинку всі спали, спав і малий Геракл, коли раптом почув якесь дивне сичання. Прокинувся хлопчик і побачив просто над собою дві зміїні пащі й червоні бридкі очиці. Геракл миттю схопив рученятами змій за шиї та став їх душити. Довгі слизькі гадини борсалися, звивалися в кільця, випручувалися з дитячих рук, та малий стискав їх дедалі міцніше.
Зачувши якусь колотнечу, прокинулась Алкмена, за нею служниці. З переляку вони на якусь хвилю завмерли, а тоді зняли страшний галас і плач. Прибіг занепокоєний Амфітріон із воїнами, тримаючи в руках гостру зброю, але змії лежали вже долі, сконавши від рук немовляти.
Зрозумів тоді Амфітріон, що Геракл – особлива, незвичайна дитина. Вранці він звелів привести сліпого віщуна Тіресія, і той, уважно вислухавши, пояснив: Геракл буде великим героєм, якого ще не мала грецька земля.

Гераклова юність

Розумний Амфітріон вирішив дати хлопцеві освіту, гідну героя.
З різних грецьких міст були запрошені до Геракла найвидатніші знавці. Евбейський володар Евріт, найкращий стрілець, вчив Геракла стріляти з лука; Зевсів син Кастор, один із братів Діоскурів, вчив носити важку зброю, битися нею та шикувати фаланги до битви; Гермесів син Автолік, дід хитруна Одіссея, вчив, як перемагати в двобої; від мудрого кентавра Хірона хлопець дізнався, яке зілля цілюще та як по зірках знаходити правильну путь. А сам Амфітріон, неперевершений їздець, учив Геракла мчати на бойовій колісниці і спритно правити кіньми.
Кмітливий, вправний і дужий, Геракл напрочуд швидко перевершив усіх своїх учителів.
Тільки із співами щось було негаразд.
Грати на кіфарі та співати навчав його Лін, брат знаменитого співця Орфея. Вимогливий, суворий Лін якось спересердя вдарив Геракла. Вмить спалахнувши, хлопець жбурнув кіфару в голову своєму вчителю, та ще з такою силою, що той упав неживий. Геракла притягли до суду, а хлопець нагадав суддям закон мудрого Радаманта: не можна карати того, хто відповів ударом на несправедливий удар. І судді виправдали Геракла.
Побоюючись, щоб хлопець ще чогось не накоїв, Амфітріон послав його в гори до пастухів, що пасли на полонині великі отари. Тут, на привіллі, Геракл ріс і вбивався в силу, наче молодий дубок.
Він вигнався високий, дужий і гарний – справжній син всемогутнього Зевса. Його рука ніколи не хибила, чи метав він важкий спис, чи стріляв із великого лука. А коли йому сповнилося вісімнадцять років, уже ніхто з-поміж смертних людей не міг здолати його в борні, в перегонах чи в інших змаганнях.

Одруження і безумство Геракла

Повернувшись до семибрамних Фів, Геракл дізнався, що місто повинне сплачувати щороку чималу данину орхоменському володареві Ергіну. Геракл зібрав невеличке, але хоробре військо, напав на Ергіна, переміг його, і тепер уже Орхомен став платити Фівам данину, та ще вдвічі більшу.
На подяку Гераклові фіванський цар Креонт віддав за нього свою дочку Мегару. На весілля зібралося безліч гостей, навіть безсмертні боги спустилися з Олімпу до Геракла і щедро обдарували його.
Далекосяжний Аполлон подарував молодому великий лук і непомильні стріли, Гермес – гострий меч, Гефест сам викував йому міцний панцир, Афіна Паллада виткала гарний плащ, Посейдон подарував запряг баских коней, а Зевс – непробивний щит, оздоблений золотом і самоцвітами.
Та ні коштовний обладунок, ні гостра зброя, ні вітроногі коні не цікавили спершу Геракла. Він щиро тішився родинним щастям, молодою дружиною, дуженькими дітьми, що одне по одному незабаром знайшлися.
Гераклове щастя, здавалось, було яскраве, як сонячне сяйво, і безхмарне, мов небесна блакить. Та хіба могла злопам’ятна Гера примиритися з цим? Тож вона надумала наслати на героя грозову хмару– чорне безумство, щоб та хмара закрила і сонце, і небо.
Того ранку Геракл весело бавився з дітьми. Нараз ніби сухий, пекучий вітер, що завжди віщує грозу, обпалив йому чоло, засліпив ясні очі, згасив світлі думки. Геракл дико зареготав, схопив свій меч і кинувся на власних дітей. Не пощадив безумець і Мегари, що намагалася боронити малят. А тоді Геракл упав, і важкий сон навалився на нього, мов кам’яна брила.
Довго тривав той сон, а коли Геракл нарешті прокинувся, то нічого не міг збагнути. Наслане Герою безумство минуло, як минає чорна грозова хмара, і тепер жах і відчай пойняли Геракла. Добрі люди поховали Мегару й дітей, а він подався з дому світ за очі.
Наче вигнанець, блукав Геракл від одного селища до іншого, аж поки дістався до Дельфів. Тут, в Аполлоновім храмі, довідався Геракл від Піфії про вирок богів: він повинен оселитися на землі своїх батьків, у Тірінфі, і дванадцять літ вірно служити мікенському царю Еврісфеєві, що завдяки Зевсовій клятві володарював тепер над усім Аргосом і над усіма Персеїдами.
Тяжко було Гераклові скоритися нікчемному Еврісфеєві, та він перемігся і покірно пішов до славетних Мікен.

Подвиг перший: Немейський лев

Кволий, боягузливий, але пихатий Еврісфей з погордою прийняв свого родича.
– Прийшов мені слугувати? А що ти вмієш? – скривився він, приховуючи страх у маленьких очицях, бо перед могутньою постаттю Геракла він геть розгубився.
«Бач, який здоровань! – подумки жахався цар, скоса зиркаючи на нього. – Що б таке йому загадати, аби він якнайшвидше загинув?»
І Еврісфей гарячково міркував, напруживши своє вузеньке чоло, а Геракл байдуже чекав царської волі.
Нарешті цар, зловтішно посміхаючись, мовив:
– Мабуть, ти тільки й годен змагатись у борні. Тож спробуй побороти лева, що ховається у горах поблизу Немеї. Вбий лева і принеси мені його шкуру, цікавий я глянути на неї. Кажуть, тієї шкури не може пробити ані камінь, ані залізо. Тож іди й не барись!
Дарма Еврісфей сподівався потішитись переляком могутнього Геракла: той спокійно попрощався й пішов.
– Видно, він і гадки не має, що то за лев, – радісно потирав цар свої холодні, кволі руки. – То й добре, швидше загине!
Велетенський лев, що понищив усі села довкола Немеї, був не звичайний звір, а чудовисько, породжене вогнедишним Тіфоном і отруйною Єхидною. Всяка зброя була проти нього безсила, але Геракл усе-таки взяв свій улюблений лук із стрілами, що подарував йому сам Аполлон.
А в немейському лісі він вирвав із корінням чималу сосну і, обтесавши, зробив собі здоровенну палицю, якої жодний інший чоловік не міг би навіть підважити.
Ніхто не міг показати Гераклові, де саме в горах шукати велетня лева, бо той, хто хоч раз побачив його, вже не повертався до своєї домівки. І Геракл сам один блукав лісистими горами, поки натрапив нарешті на звіра.
Лев зачув людину і причаївся, припав до землі, збираючись стрибнути. Ту ж мить засвистіла Гераклова непомильна стріла, та вона навіть не подряпала звіра. Лев стрибнув, однак від страшного удару палицею по голові не втримався і впав. Зразу схопившись, лев знову стрибнув просто на груди Гераклові, аж заточився герой, але щосили напружився і встояв. Дужими руками обхопив він лев’ячу шию і став душити.
Хоч як борсався немейський лев, та зрештою Геракл його переміг, а тоді завдав собі на плечі велетенську тушу і попрямував у Мікени, до царського палацу.
Побачивши чудовисько, всі царські прислужники повтікали, несамовито репетуючи з жаху. Зачув той галас Еврісфей і мерщій сховався у великій діжці. Геракл усе-таки розшукав царя, але той, угледівши лев’ячу голову, заверещав не своїм голосом:
– Не підходь, не підходь!
Геракл засміявся з утіхи:
– Та не бійся, він уже неживий. Ти ж хотів побачити, яка в нього шкура.
– Не підходь! – одно верещав нажаханий Еврісфей. – Не треба мені ніякої шкури. Геть звідси, геть!
– Гаразд, я заберу шкуру собі,– спокійно мовив Геракл і пішов.
А цар верещав йому навздогін:
– Геть, геть, і ніколи не смій заходити до палацу!
Відтоді Геракл, задовольнивши цареву примху, не йшов далі палацової брами і під нею складав свою здобич. А Еврісфей крадькома визирав згори, прикро вражений, що Геракл знову повернувся живий і знову він – переможець.

Подвиг другий: Лернейська гідра

Недовго випало відпочивати Гераклові. Він устиг тільки вичинити шкуру немейського лева, яку надумав завжди носити замість плаща, а хижакову голову – замість захисного шолома. Аж тут розшукав його царський оповісник Копрей і врочисто промовив:
– Великий цар Еврісфей велить тобі вбити гідру, що живе у Лернейському болоті і завдає людям страшної шкоди.
Ця гідра була меншою сестрою немейського лева, її теж породили вогнедишний Тіфон і отруйна Єхидна. Гідра мала великий зміїний тулуб і дев’ять голів, з них вісім були смертні, а дев’ята – середня – безсмертна. Сховавшись у воді або в очереті, гідра підступно нападала на людей, на великі отари овець чи іншу худобу. Дев’ятьма пащами вона враз роздирала найбільшого бика чи коня.
Геракл розумів, що відшукати ту потвору на болоті буде нелегко, і, не знаючи-добре місцевості, взяв собі за проводиря юнака Іолая.
Довго блукали вони болотом, ризикуючи провалитися в драговину, та нарешті зіркі Гераклові очі вгледіли чорну лискучу потвору, що, ледь вистромивши з води свої дев’ять голів, пильно стежила за сміливцями. Геракл звелів Іолаєві не рушати з місця, а сам пішов уперед, тримаючи в руці свою здоровенну палицю.
Тепер гідра звелася з болота, і її голови несамовито заметлялися, наче чорне гілля дерев під час буревію. Страшне шипіння і огидливий
сморід мало не запаморочили Гераклові голови, і він, кваплячись, щосили наступив на слизький тулуб потвори. Та запручалася, закрутилася, але Геракл тільки дужче притискав її до землі.
Тоді гідра обплела йому ногу хвостом, силуючись повалити героя, а її дев’ять бридких голів на тонких гнучких шиях марно намагалися прокусити лев’ячу шкуру, що тепер надійно боронила героя.
Геракл чимдуж розмахував своєю палицею, стинаючи ті голови, але, замість однієї, на тому місці зразу виростали дві голови, і герой зрозумів, що в такий спосіб він не здолає гідри.
А тут ще з болота виліз велетенський рак і вп’явся йому в ногу своїми клішнями.
– Еге, двоє проти одного! Це не по-чесному, – посміхнувся Геракл і гукнув Іолая: – Хлопче, підпали-но очерет і найближчі дерева, щоб потворі не було як тікати. А тоді біжи до мене.
І от над болотом потягло їдким димом, затріщало сухе гілляччя. Гідра занепокоїлася і засичала ще дужче.
– А що, не подобається? – засміявся Геракл. – Іолаю, неси сюди добрячу головешку, хай їй стане ще тепліше.
Тепер, тільки-но Геракл стинав якусь гідрину голову, хлопець одразу ж припікав ту шию головешкою, аж шкварчало і чорним диміло, і на тому місці вже нові голови не виростали.
А велетень-рак раз у раз прикро нагадував про себе своїми клішнями. Спершу Геракл не зважав на нього, та коли той надто боляче вщипнув за ногу, герой так придавив рака палицею, що його і слід на болоті запався. Але Гера, яка добре віддячувала всім, хто робив щось лихе Гераклові, не забула і про нього: відтоді на нічному небі виблискує сузір’я Рака.
Нарешті в гідри зосталася тільки одна – безсмертна – голова, що невпинно крутилася, уникаючи важкої палиці, та ось і вона, відтята, покотилася болотом. А довгий слизький тулуб, наче ганчірка, лежав біля Гераклових ніг, і з нього юшила густа кров, така отруйна, що від неї довкола все почорніло – і земля, і вода, і болотне зілля.
Геракл узяв свої стріли, вмочив вістрями в ту чорну кров, і стріли стали назавжди отруйні.
Безсмертну голову, що й досі скажено сичала, герой закопав глибоко в землю, ще й придавив зверху великою кам’яною брилою. А тоді вони з Іолаєм подалися назад, щасливі, що позбавили людей такої гидкої потвори.

Подвиг третій: Керінейська лань

Повернувшись до Тірінфа, Геракл сподівався хоч тепер відпочити, але на нього вже чекав царський оповісник Копрей.
– Великий цар Еврісфей, – суворо сказав він, – гнівається, що ти не сам знищив лернейську гідру, а мав помагача Іолая. Тож іди негайно в гори, спіймай живцем керінейську золоторогу лань і принеси її цареві.
– Гаразд! – похмуро сказав Геракл.
Йому страх не хотілося йти полювати це прегарне створіння. Та й важко було те зробити: легка і швидка, як вітер, лань наче літала по скелях, перестрибуючи урвища та глибокі провалля, тільки блискали її срібні ратиці та яріли проти сонця золоті кручені ріжки.
Геракл мав добути лань живу, тож він не взяв ніякої зброї і подався в Аркадію до гори Керінеї, де найчастіше траплялася людям та лань.
Довго блукав гірськими схилами Геракл. Він зайшов аж туди, де ніколи не ступала нога людини, бачив рідкісних звірів, бачив страшних хижаків, але стрункої красуні ніде не було.
Нарешті герой вийшов на невеличку затишну галявину, де чисте гірське джерело, струмуючи вниз веселим дзюркотливим потічком, утворило спокійне озерце. Напившись холодної смачної води, Геракл побачив на піщаному березі багато слідів – видно, лісова звірина вчащала сюди на водопій.
«Може, золоторога теж прибігає сюди?» подумав Геракл і зачаївся в густому непролазному чагарнику.
Йому довелося там довгенько ховатись, майже не рухаючись, аби не полохати звірів, що часто навідувалися до озерця. Та нарешті якось уранці серед зелених кущів майнули золоті ріжки, і на галявину прудко вискочила струнка лань. Підвівши горду, осяяну золотом голову, вона якусь мить полохливо принюхувалася, чи немає тут ворога, а тоді враз крутнулась і щезла.
Геракл кинувся за нею по живому сліду. Його дуже тіло, що майже затерпло, прагнуло швидкого руху, серце весело калатало, очі палали мисливським захватом.
Поспішаючи за прекрасним звіром, він долав непрохідні хащі, глибокі урвища і стрімкі скелі.
А золоторога лань тікала все далі й далі. Так добулися вони до країни гіпербореїв, що лежить на далекій півночі. Але в цьому похмурому краї, де навіть сонце холодне, а вітри пронизливі, люті, лань затрималася недовго. Певне, тендітному створінню тут було незатишно, зимно, і воно, хитро обминувши Геракла, побігло назад.
Скільки разів герой майже доганяв бідну лань, що вже знесилилася від невпинного бігу! Часом він простягав уже руку, щоб схопитися за золоті ріжки, та в. останню мить неймовірним зусиллям лань стрибала далеко вперед, і гонитва тривала.
Гераклові не щастило. Ні силою, ні спритністю, ні хитрощами не міг він перемогти золоторогої красуні. Та коли вони знову були вже на грецькій землі, в Аркадії, невтомні ніжки зрадили бідне звірятко: одна срібна ратиця невдало ковзнула по голому каменю, бистрі ніжки не втрималися, підігнулись, і в ту ж мить герой накинув свою лев’ячу шкуру на лань. Вона навіть не борсалася в Гераклових руках, лежала безсило і тихо, тільки дрібно тремтіла, наче бив її холодний дрож. Мисливець сам мало не падав з утоми, але, щасливий своєю здобиччю, ішов швидкою ходою в долину.
Зненацька він вражено став: з-за дерев вийшла йому назустріч висока вродлива жінка, вбрана в короткий хітон, із луком у руці й сагайдаком за плечима. Гнівно зоріли її прекрасні очі, а в усій поставі відчувалася погорда і прикра зневага.
– Невже тобі не шкода моєї лані? – спитала вона, і, глянувши їй в обличчя, Геракл несамохіть ступив крок назад: то була Артеміда, богиня мисливства і опікунка тварин.
– О прекрасна дочко великої Лето! – сказав шанобливо Геракл. – Мені справді шкода твоєї золоторогої лані, та що маю робити? Я вчинив це не з власної примхи, а з жорстокого примусу. Адже я мушу служити Еврісфеєві й покірно вдовольняти всі його забаганки, навіть лихі. Така воля мого батька, всемогутнього Зевса. Твою золоторогу лань я мушу нести в Мікени, до Еврісфея. Хай він упевниться в моїй перемозі, але цього звірятка я йому не віддам – воно знову повернеться сюди, у гори Аркадії, обіцяю тобі!
Від цих слів великі очі богині засяяли лагідно, доброзичливо. Вона всміхнулася до Геракла і просто сказала:
– Іди!
Нарешті Геракл дістався Мікен. Вкрай знесилений, дійшов він до царського палацу, та Еврісфей, у розпачі від нової перемоги героя, майже не глянув на золоторогу красуню.
А Гераклові тільки того й треба було. Вже наступного дня лань, відпочила, знову невтомна, вільно паслася на зелених схилах Аркадії, і золотом яріли серед кущів її кручені ріжки.

Подвиг четвертий: Ерімантський вепр

Серед гір сонячної Аркадії є одна, що дістала свою назву від імені юнака Еріманта, Аполлонового сина. Веселий, пустотливий, він колись випадково підгледів, як у гірській річці купалася найвродливіша з богинь – сама Афродіта.
Прекрасна богиня розгнівалася і покарала зухвальця жорстокою карою – навіки його осліпила, щоб більше не міг ні на кого дивитись. Відтоді ця гора і стала зватися Ерімант.
На її схилах, порослих густим лісом, водилося багато всякої звірини, а в ущелинах і печерах жили кентаври – дике плем’я напівлюдей напівконей.
Саме тоді, коли Геракл ганявся по горах за золоторогою ланню, у лісових хащах гори Ерімант оселився величезний вепр, якого стали боятися навіть кентаври. Той вепр прикро їм докучав, але найбільшої шкоди завдавав він селянам: знищував їхні посіви, роздирав свійських тварин, а часом навіть людей.
Весь край нарікав на вепра, але вийти на нього не зважувався жодний сміливець. Зачувши люте рохкання чи тільки вгледівши свіжий вепровий слід на землі, люди кидали все і ховалися по своїх домівках.
Дійшли чутки про вепра-людожера і до царя Еврісфея. Байдужий до всього, він не зважав на ті скарги, та раптом йому вроїлася думка – чи не з допомогою лихопомної Гери? – послати на вепра Геракла. Втішно було цареві уявляти, як тепер його родич неодмінно загине: його або розтопчуть кентаври, або – а це вже напевне – на шматки роздере лютий вепр.
– Де Геракл? – заволав Еврісфей. – Хай Копрей перекаже йому мою волю – спіймати ерімантського вепра і принести сюди живого. І то негайно, негайно!
Геракл ще не відпочив після гонитви за золоторогою ланню, а вже оповісник Копрей став у нього на порозі й урочисто виголосив царську волю.
Спохмурнів герой, та що мав робити? І наступного ж ранку він подався до гори Ерімант. Він знав, що зустріч із кентаврами неминуча – вони займали все підніжжя гори, – а сам один він не здолає їх. Тож Геракл надумав звернутися до першого ж кентавра, якого зустріне, і розповісти, що йде полювати вепра, котрий і їм, мабуть, дошкуляє.
На Гераклове щастя, тим першим кентавром став Фол, син веселого, завжди п’яненького товстуна Сілена, що був колись учителем самого бога Діоніса.
Лагідний, трохи ледачий Фол не гасав, як інші кентаври, по горах і долинах, а здебільшого вилежувався десь у холодку. От і тепер він спочивав поблизу своєї печери, коли надійшов Геракл. Вислухавши розповідь героя, добрий Фол розчулився, повів його до печери і став пригощати. Він засмажив гостеві найкращий шматок оленини, а сам їв сире м’ясо, розриваючи його руками.
Геракл устиг зголодніти в дорозі, і печеня йому смакувала добряче. Тільки якогось питва бракувало, та зіркий Геракл помітив у кутку печери велику діжку.
– Чи там не вино? – спитав він господаря.
– Авжеж, вино, – відказав щирий Фол. – Тільки не вільно мені самому відкривати ту діжку. Її подарував нам, усім кентаврам, бог Діоніс, то наше спільне добро, і пити його можна, лише як усі зберуться до гурту.
– Та ми тільки трохи покуштуємо, – став умовляти Геракл, завжди охочий до доброго вина.
Фолові й самому страх як кортіло хильнути божественного напою, та він боявся розгнівити кентаврів, знаючи їхню жорстокість.
А Геракл наче вгадав його думки:
– Не бійся, наточи дзбан вина, а я обороню тебе, коли кентаври ненароком сюди нагодяться.
Вино виявилося таке запашне, грайливе, п’янке, що Фол і Геракл не могли ним натішитись. Вони оповили собі голови зеленим плющем, зручно вмостилися на підлозі і, розчулено поглядаючи один на одного, поволі смакували вино. Довго вони отак розкошували і схаменулися аж тоді, як почули люте іржання.
Кентаври паслися далеко на полонинах, але й туди долинув міцний, запаморочливий дух Діонісового дарунка. Миттю збагнувши, що хтось п’є їхнє вино, кентаври звідусіль помчали до Фолової печери, озброюючись дорогою, – хто вирвав із корінням сосну, хто відламав брилу від скелі, хто підхопив із землі каменюку.
Підбігши до Фолової печери, перші два кентаври спробували були вдертися всередину. Та Геракл підскочив до вогнища і став жбурляти в них великі головешки. Кентаври злякано відступили, а Геракл вибіг із печери, напнув лук і, майже не цілячись, став по них стріляти своїми отруєними стрілами.
Видно, чорна гідрина кров була страшною отрутою, бо кентаври, навіть легкопоранені, падали додолу мертві. Решта кентаврів кинулися врізнобіч, утік і найлютіший з-поміж них Несс, щоб згодом помститися героєві. А Геракл не став доганяти кентаврів, не мав бо на них у серці ніякого зла.
Він повернувся до печери та й закляк на порозі: його гостинний друг Фол крутив у руках отруйну стрілу, висмикнувши її, певне, з убитого кентавра. Фол зацікавлено розглядав її, дивуючись, як така маленька річ могла вбити здоровенного кентавра.
І сталося те, чого боявся Геракл. Він підскочив до друга, щоб забрати стрілу, але вона вже випорснула Фолові з рук і, падаючи, ледь дряпнула йому ногу. За якусь хвилю Фол лежав мертвий.
Засмучений Геракл поховав свого бідного друга, завалив його могилу камінням, а тоді подався в ліс шукати ерімантського вепра.
На цей раз героєві пощастило: він швидко натрапив на слід, вистежив вепра і, знявши страшенний галас, погнав його з хащів на верховину.
Ліс дедалі рідшав, а потім і зовсім кінчився. Бігти кам’янистим грунтом, присипаним снігом, ставало все важче, та Геракл не спинився й на мить, аж поки загнав вепра у глибокий сніговий замет.
Тепер звір був безпорадний. Геракл міцно зв’язав його і поволік униз, до самих Мікен.
Коли Еврісфей почув за палацовим муром дике рохкання вепра і гучний голос Геракла, що запрошував царя хоч глянути на здобич, то мерщій сховався в свою улюблену діжку. А герой марно чекав під брамою.

Подвиг п'ятий: Авгієві стайні

Цар Еврісфей довго не міг отямитись – не так з переляку, як з розпачу: адже Геракл знову повернувся переможцем з тяжкого випробування, ще й, на прикрість цареві, приволік того вепра, що мав роздерти героя на шмаття.
«Що ж тепер йому загадати?» – сушив собі голову недолугий цар, та, певне, нічого б і не надумав, якби не його могутня спільниця Гера.
Злопам’ятна богиня з’явилась Еврісфеєві якось уві сні й підказала загадати герою таке, що було не тільки нездійсненне, але й ганебне, принизливе навіть звичайній людині.
Ще й на світ не світилось, як втішений Еврісфей послав свого оповісника Копрея до Геракла з суворим наказом: йти негайно в Еліду до царя Авгія і за один день вичистити в нього всі стайні.
Зачувши цей дивний наказ, Геракл аж спаленів з образи.
– Чистити стайні! – обурено крикнув він. – Що ти, Копрею, верзеш?
Та враз герой урвав собі мову, помітивши глузливу посмішку царського оповісника. Обличчя в Геракла пашіло гнівом, та він понурив важке чоло і навіть не чув, коли Копрей пішов.
Так, кара богів страшна! Але його власна провина, що й досі незрушним тягарем лежить на серці, ще страшніша. То хіба він може відмагатися від хай найгіршої, хай найганебнішої спокути? Цар Еврісфей глузує із своїми прислужниками, то й що? Треба не зважати на них, а чинити Зевсову волю.
Дорогою до Еліди Геракл пригадував, що чув про володаря тієї країни. Цар Авгій, син сонцесяйного Геліоса, був неймовірно багатий, а надто на всяку худобу. Тьма-тьменна її паслася на зелених гірських полонинах та в долині річки Пенею. Царські табуни й отари були незліченні, мов хмари на осінньому небі. Тож, мабуть, і стайні ті величезні. Ніколи Геракл не цурався роботи, але його бентежила думка, чи зможе він упоратися за один тільки день.
В Еліді Геракл одразу подався не до палацу Авгія, а до його численних стаєнь, обведених міцним муром. Тільки тепер герой збагнув, яке важке діло загадав йому Еврісфей. Усе подвір’я всередині муру було суцільне болото, і від нього тягло запаморочливим смородом. Розпитавши людей, Геракл дізнався, що стайні ніхто зроду-зроду-вікуне чистив. Надвечір сюди заганяли худобу, і вона так і товклася в тім гної. А бридкий сморід від царських стаєнь линув аж до навколишніх сіл, отруюючи людям повітря й життя.
Авжеж, ганебно героєві порпатись у гної, однак потім люди вільно дихатимуть і згадуватимуть його щирим словом подяки. Але як його зробити за один тільки день? Довго міркував Геракл, походжаючи круг муру, тоді подався вгору, до швидкої річки Пенею і тут сів трохи спочити.
Цар Еврісфей, певне, тішиться думкою, що Геракл, славетний герой, носитиме на власних плечах смердючі коші із гноєм і сам стане бридкий та смердючий. Аж ні, не діждеться Еврісфей, щоб Геракл бруднив собі руки. До того ж він сам дав один тільки день.
Надвечір Геракл пішов до палацу елідського царя.
Щиро здивувався Авгій, коли побачив перед собою уславленого Геракла, а надто як почув, що той узявся за один день вичистити всі його стайні.
– Та хіба один чоловік таке здужає? – спитав, не ймучи віри, елідський цар. – Якби зібрати людей з усієї моєї держави, то і вони не впоралися б за день.
– А я це зроблю сам один, – спокійно відказав Геракл.
– Ні, не зробиш! – затявся Авгій. – Закладаюсь, не зробиш.
– І я закладаюсь, – усміхнувся герой. – Якщо я виграю, ти віддаси мені десятину твоєї худоби, гаразд?
– Гаразд! – не замислюючись, погодився цар, певний, що Геракл неодмінно програє.
Покликали в свідки Авгієвого найстаршого сина Філея. Царевич розбив їм руки, а господар сказав:
– Сьогодні, Геракле, будь моїм гостем, а завтра вранці можеш братись до діла.
Наступного ранку, тільки-но зарожевіли на небі промені-персти золотошатної Еос, Геракл вийшов з палацу, несучи на плечах кайла й лопати. Він ішов не до стаєнь, а в ліс, до річки Пенею, що бурхливо мчав з гори свої хвилі.
За кілька кроків від берега Геракл став, скинув лев’ячу шкуру і заходився копати чималий рівчак униз, аж до стаєнь. Важка була то робота, до снаги тільки могутньому героєві,– твердий, кам’янистий грунт ледь піддавався, і раз у раз лопати і кайла ламалися.
Цілий день не розгинаючись Геракл копав той рівчак, тільки поглядав часом на сонце, а тоді працював чимдуж далі. Докопавши рівчак аж до самих воріт царських стаєнь, Геракл нарешті спинився, обійшов мур і з протилежного боку вибив у ньому великий отвір. А тоді звелів челядникам не підпускати до стаєнь худоби, хоч сонце вже стояло на вечірньому прузі.
З палацу вийшов нарешті сам Авгій поглянути, що ж робить Геракл, та ніде його не побачив. Посміхнувся зневажливо цар, бо чистити стайні герой і не думав. А день уже потьмянів…
Та з лісу почулися глухі могутні удари – то Геракл з’єднував уже рівчак із Пенеєм.
І ось прозорі, чисті струмені ринули новим річищем униз, просто до стаєнь, закрутилися на подвір’ї і понесли весь гній, солому, болото через отвір, пробитий у тому боці стіни.
Геракл стояв і мовчки дивився, як працює за нього вода. Звідусіль позбігалися люди, з натовпу чулися вигуки щирого захвату, радісний сміх, а царевич Філей уголос вихваляв Геракла, його розум і руки.
Довго вирувала вода, а тоді герой подався назад, до річки, завалив камінням рівчак, і вода знов пішла своїм плином. Усі стайні стояли чисті, вимиті водою, і останні промені призахідного сонця відбивалися в невеличких прозорих калюжах.
– А що, царю, програв? – весело крикнув Геракл до спохмурнілого Авгія. – Доведеться вранці твоїм пастухам відлічити мені десятину худоби, і я пожену її завтра додому.
– Чого поспішати, гостюй іще в мене в Еліді,– відказав знехотя цар.
– Ні, я не можу баритись. Адже Еврісфей уже придумав, мабуть, мені якусь іншу роботу.
– То тебе прислав сюди Еврісфей? – жваво спитав Авгій. – Чого ж ти тоді правиш із мене худобу?
– Хіба ми не закладалися? – ображено мовив Геракл.
– Авжеж, закладались, я тому свідок, – почувся дзвінкий голос, і царевич Філей став поруч героя.
– Припни язика! – заволав люто Авгій на сина. – Ану геть мені з-перед очей!
Та царевич незрушно стояв біля Геракла. І Авгій аж зайшовся криком:
– Гетьте звідси обидва! Гетьте обидва!
Так цар Еліди втратив і гостя, і сина.
Царевич Філей подався до родичів на острів Дуліхій, а Геракл, як слухняний раб, пішов до Мікен.
Вислухавши його розповідь, цар Еврісфей недбало сказав:
– Чистити стайні – то зовсім не подвиг. Іди-но мерщій до Стімфалійського лісу та повиганяй звідти міднокрилих птахів.

 

Подвиг шостий: Стімфалійські птахи

В Аркадії, недалеко від міста Стімфал, у густому лісі оселилися дивовижні птахи. Здоровенні, більші за шулік, вони мали мідні дзьоби, такі ж пазурі й крила і сипали своїми перами, наче справжніми стрілами. Вони вбивали тварин і людей, бо живилися тільки м’ясом. Були то птахи Арея, грізного бога війни.
Усі звірі, навіть вовки, повтікали із Стімфалійського лісу, життя в ньому завмерло, замовкли співучі пташки, незрушно і сумно стояли дерева. А згори без упину чулося бридке гелготіння тих хижих птахів та брязкіт їхніх металевих крил.
На ті звуки і йшов Геракл, бо всі стежки в тому лісі давно поросли вже травою. Довго продирався герой крізь густий чагарник і нарешті аж вільно відітхнув, добувшись до лісової галявини. Та не встиг він сісти на землю і бодай мить відпочити, як щось гостро задзижчало в повітрі й поруч у землю вп’ялося мідне перо.
Глянувши вгору, Геракл побачив вогненно-мідного птаха, що струшував на нього свої смертоносні пера. Герой мерщій напнув на голову лев’ячу шкуру, що з нею ніколи не розлучався і що завжди його надійно боронила. Як і сподівався Геракл, мідні пера не змогли ту шкуру пробити, і він, спокійно прицілившись, стрелив у птаха.
Заяріла, замиготіла мідь в яскравих променях сонця, і птах, голосно заквиливши, впав десь у кущі. Але, зачувши те смертне квиління, звідусіль поспішали сюди інші міднокрилі птахи.
З-під свого надійного захистку Геракл невпинно стріляв і жодного разу не схибив. Проте птахів не меншало, а навпаки, дедалі ставало більше й більше. Герой швидко збагнув, що стріли в нього незабаром скінчаться, тож треба шукати іншої ради.
В голові йому вже гуло від дзижчання мідних пер, від брязкоту крил і невпинного гелготіння, в очах миготіло від вогненного блиску. Мало не очманівши, Геракл щільніше напнув на себе лев’ячу шкуру та заплющив потомлені очі.
Чи привиділося йому тієї миті, а чи справді стала перед ним мудра Афіна Паллада, його опікунка з дитячих літ? Золоті шати богині яріли дужче, ніж мідні крила в птахів, у прекрасних руках теж щось блищало і брязкотіло.
– Візьми, це зробив сам божественний майстер Гефест! – проказала богиня і щезла, а в руках у героя опинилися два чималі тимпани.
Геракл одразу збагнув, що треба робити.
Весело зареготавши, він скинув додолу лев’ячу шкуру, підняв тимпани над головою і став чимдуж у них бити, ще й горлати на всю силу могутніх легенів.
Від цієї дикої музики та власного галасу герой трохи сам не оглух, та його брав щирий сміх, бо здоровенні птахи з переляку залопотіли, забряжчали крильми й мерщій полетіли геть.
А Геракл вибіг на пагорб і довго ще бив у тимпани, довго галасував, реготав та свистів, аж поки всі вогненно-мідні птахи щезли за обрієм.
Вони полетіли до Гостинного моря й оселилися на невеличкому острівці, де згодом їх побачили аргонавти. А в Стімфалійському лісі знову все ожило: прибігли звірі, прилетіли співучі пташки й весело зашуміли дерева.

Подвиг сьомий: Крітський бик

Цього разу на вимогу царя Еврісфея Гераклові довелося податись до Кріту. Великий той острів був благословенний богами: колись саме тут богиня Рея, дружина могутнього Кроноса, народила Зевса, а потім переховувала немовля, підвісивши його колиску серед гілля розлогого дерева, щоб Кронос не знайшов свого сина ні на землі, ні на морі, ні в небі.
А згодом сюди, до ще безлюдного, пустельного Кріту, приплив сніжно-білий бик, а на його широкій спині сиділа юна фінікійська царівна Європа. Тим прекрасним биком був сам Зевс, а ім’ям його коханої згодом назвали частину світу.
Тут, на Кріті, Європа народила Зевсові трьох синів: гордого Міноса, справедливого Радаманта і войовничого Сарпедона. Між братами не було щирої згоди. І коли всю владу на острові забрав собі до рук Мінос, Радамант утік од нього в Беотію, а Сарпедон – до Лікії.
За Міноса острів збагатів і розцвів. Здавалося, багатство плавом пливе сюди звідусіль. На Кріті виросли гарні міста, а найбільшим, найбагатшим серед них став Кносс, де жив цар Мінос і де згодом за його наказом славетний будівничий Дедал звів палац Лабіринт.
Міносова влада з кожним роком міцніла. Вже гордий цар не хотів визнавати їй меж, уже він надумав змагатися навіть з богами. Якось він поклав довести крітянам прихильність до нього богів і проголосив, що безсмертні неодмінно вволять будь-яку його волю. А що крітяни мовчали, не ймучи тому віри, то Мінос повів їх на морське узбережжя і став уголос просити могутнього володаря моря Посейдона послати йому найкращого бика, який ще ніколи не був у ярмі. А він, Мінос, принесе, мовляв, того бика Посейдонові в жертву.
Запала мертва тиша, а тоді загуло, завирувало море, І, на подив усьому людові, з хвиль раптом виринув і поплив до берега здоровенний бик. Натовп аж сахнувся назад, та бик спокійно став на березі, ніби чогось чекаючи. Його біла шкура гарно лисніла, дужі ноги міцно тримали кремезне тіло, в м’язах відчувалася дика, нездоланна сила.
Посейдонів бик так припав до вподоби Міносові, що той звелів мерщій відвести його до царського стада, а в жертву морському богу зарізати іншого, звичайного бика.
Так і зробили. Задоволений Мінос подався зі своїм почтом до палацу, де довго ще всі пили пурпурове вино у захваті від того, які милостиві й щедрі до царя Міноса безсмертні боги.
Але вранці сталося лихо: красень-бик вирвався із стайні на волю та, ніби враз здичавівши, став нищити все, що траплялося йому дорогою. Видно, бог Посейдон не подарував Міносові ошуканства, і тепер його величезний бик став справжнім лихом для крітян. Ніхто не міг спіймати, приборкати розлюченого бика, і він гасав із страшним ревінням по всьому острову, вбивав людей, руйнував їхні житла і нищив сади та городи.
Заморські торгові кораблі, що завжди охоче приставали до Кріту, тепер негайно відпливали геть і везли в далекі краї страшну звістку про Посейдонового бика. Почув її мікенський цар Еврісфей та щиро зрадів: от куди треба послати Геракла! З радощів Еврісфей аж сяяв, уявляючи, як бик роздере його родича.
Коли Геракл прибув на Кріт, жителі острова зустріли його шанобливо, бо вже чули про дивні подвиги героя. Всі захоплено дивилися на його могутню постать, та нікому не вірилося, що один чоловік, бодай найдужчий, годен приборкати розлюченого бика.
Збентежений цар Мінос запропонував Гераклові поміч – досвідчених мисливців і пастухів, але той відмовився, бо за примхою царя Еврісфея він сам один мав здолати бика.
Не день і не два тривав той двобій між чоловіком і звіром, та як же здивувалися крітяни, коли врешті побачили, що Геракл жене до берега бика, але приборканого, смирного.
З усіх усюд позбігалися люди, вийшов і цар Мінос, вітаючи Геракла, та всі боязко трималися осторонь. А герой, діставшись до берега, вмостився на широкій спині бика і погнав його в воду. На очах здивованих крітян той слухняно поплив, розтинаючи дужим тілом морські хвилі.
Так Геракл дістався рідних берегів і потім спокійно погнав приборканого бика в Мікени, до царського палацу.
Аж дух забило Еврісфеєві, коли він побачив Геракла, що тримав на налигачі здоровенного білого бика.
– Відпусти його! – заверещав розпачливо цар. – Відпусти, тобі кажуть! Я присвячу його моїй покровительці Гері.
Не встиг Еврісфей доказати, як красень-бик, відчувши, що Геракл попустив налигач, враз крутнувся і помчав геть з Мікен.
Довго по тому не було ані згадки, ані чутки про крітського бика. Згодом він об’явився неподалеку від Афін, на Марафонському полі, де знову завдав людям такої страшної шкоди, що врешті його убив афінський герой Тесей, юний Гераклів родич.

Подвиг восьмий: Діомедові коні

Не давши Гераклові перепочити, Еврісфей зразу ж загадав йому пригнати до Мікен четверик знаменитих коней фракійського царя Діомеда, сина невсипущого бога війни Арея.
Ті коні були такі дикі й люті, що їх тримали в залізних путах. Живилися вони тільки людським м’ясом, і жорстокий Діомед звелів кидати їм на з’їжу всіх чужинців, що з’являлись у Фракії.
Хоч Геракл про це чув, та не вагався й миті. Зібравши невеликий гурт охочих їхати з ним, він не гаючись поплив на північ, до далекої Фракії.
Море було тоді неспокійне, бурхливе, і Гераклів корабель довго носило по хвилях, аж поки прибило до фессалійського міста Фер. Тут жив Адмет, давній Гераклів друг.
Перебувши в нього якийсь час, герой знову поплив далі й нарешті дістався Фракії.
Діомедів палац височів недалеко від берега, і його варта не встигла отямитись, як Гераклове товариство вже опинилося біля царської стайні. Швидко вивели чотирьох диких, схарапуджених коней, але не зважилися зняти з них залізні пута. Тож довелося вести їх до корабля помалу, хоч Геракл розумів, що не можна баритись.
І справді, цар Діомед тим часом зібрав уже своє військо та й поспішив до берега навперейми невеличкому гурту сміливців.
Але серед того гурту був Зевсів син. І незабаром царське військо тікало світ за очі, а царя Діомеда розірвали власні коні – спостигла його та сама кара, якою він карав безвинних людей.
Східний вітер Евр та північний Борей міцно напнули вітрила, і Гераклів корабель хутко поплив додому, а на його палубі незрушно стояли у путах дикі Діомедові коні.
Усі мікенці повибігали на вулиці міста дивитися на тих коней; як Геракл вів їх до царського палацу. Справді, таких красенів мало хто й бачив на світі. Припали вони до вподоби і Еврісфеєві, та коли один
кінь дико блиснув очима на нього, цар на смерть злякався і звелів негайно відігнати їх у гори, – він дарував їх своїй покровительці Гері.
Відтоді ніхто більше не бачив тих коней.

Геракл у Адмета

У фессалійському місті Ферах правив доброзичливий і гостинний цар Адмет – сміливий герой, що брав участь у знаменитому калідонському полюванні, а на кораблі «Арго» плавав до далекої, незнаної Колхіди по золоте руно. Його щирими друзями були вождь аргонавтів Ясон і великий Геракл.
Сам гордий олімпієць Аполлон прихилився до Адмета і допоміг йому здобути собі за дружину прекрасну Алкесту.
Здавалося, в усій Елладі не було вродливішої і лагіднішої дівчини за орхоменську царівну Алкесту, але батько її, цар Пелій, пообіцяв віддати дочку тільки за сміливця, що впряже в колісницю диких звірів – ведмедя і лева. Ніхто з тих, що домагалися Алкести, не зміг це зробити. Та, на превеликий подив царя Пелія і всіх орхоменців, одного дня вони побачили: просто до царського палацу мчать лев і ведмідь, запряжені в колісницю, а на ній стоїть ферський володар Адмет. То Аполлон надав йому нелюдської сили приборкати тих диких звірів і так здобути собі царівну Алкесту.
У щасті й коханні жило молоде подружжя, ростило дітей і гадки не мало, що це щастя може урватись. Адже жодний смертний не знає, чи довгу нитку життя прядуть йому невблаганні Мойри і коли її раптом обірвуть…
Та ясночолий бог Аполлон не забував за свого улюбленця. Він домігся від Мойр обіцянки, що, як настане Адметова смертна година, хтось із рідних зможе замість нього добровільно спуститись у підземне царство мертвих, а Адмет зостанеться живий на землі.
Незчулося щасливе подружжя, як несподівано ця година настала. Адмет, настраханий близькою смертю, кинувся до своїх стареньких батьків. Обіймаючи їм коліна, він став ревно просити, щоб хтось із них добровільно спустився замість нього в Аїд, адже їм все одно вже недовго зосталося жити.
Але ні батькові, ні матері, дарма що обоє були кволі, немічні, не хотілося ще помирати, і вони відмовили синові. Почула це вірна дружина Алкеста і скрушно подумала: «А навіщо мені життя без Адмета? Хай краще я помру замість нього!»
І вона стала ладнатися до смерті: скупалася в джерельній воді, вбралася в чистий святковий пеплос, а тоді, уклякнувши біля домашнього вогнища, стала просити могутню богиню Гестію:
– Благаю тебе, охороннице дому, бережи моїх дітей, щоб вони жили щасливо і довго, а не вмерли дочасно, як я. Бережи мій дім і родину, благаю тебе, богине!
Довго прощалася з дітьми Алкеста, довго їх цілувала, пестила, вмиваючися сльозами. Бачить це Адмет, і страшний жаль крає йому серце. Він обіймає дружину, та вона наче тане в його обіймах, їй тьмяніє в очах і щось ввижається дивне.
– Бачиш, – шепоче вона через силу, – он на човні перевізник Харон. Він квапить мене: «Чого зволікаєш? Мерщій сюди, до мене у човен!» А он і сам бог смерті Танат, чорний, кощавий, синім полум’ям горять в нього очі. Він простягає меч до моїх кіс… О, я вмираю…
У царському палаці на всіх вівтарях палає яскравий вогонь – то Адмет благає безсмертних не забирати в нього дружини, не забирати матері в нещасних дітей. Та марні всі молитви: навіть вічні боги безпорадні перед владою Мойр.
Усі жителі Фер вбралися в чорну жалобу, обрізали собі кучері, вкоротили довгі гриви коням, і жодна флейта, жодна кіфара не порушувала мертвої тиші.
Саме в той час до Фер підпливав на своєму кораблі Геракл. Він тримав путь на північ, до холодної Фракії, де мав добути для царя Еврісфея коней-людожерів володаря Діомеда. Але на морі знялася буря, хвилі погнали корабель до фессалійського берега, і тоді Геракл надумав пристати до Фер, де правив його давній друг, гостинний Адмет.
Спершу Геракл не завважив, що Фери зустріли його скорботною тишею. Але, зайшовши в палац, герой здивовано став: його вразив сумний вигляд Адмета, його жалобне вбрання.
Та господар, тамуючи своє страшне горе, вже поспішав до любого гостя із щирим вітанням. І хоч як допитувався Геракл, що сталося, Адмет не сказав, бо розумів: другові треба спочити з тяжкої дороги, а надто коли той розповів, куди держить путь.
Геракл подумав, що в Адмета померла якась далека родичка і той поспішає на похорон. А господар і справді поспішав. Перепросивши гостя, Адмет звелів слугам відвести його до найдальшої зали і щедро пригостити вечерею.
Стомлений і зголоднілий герой довго і смачно вечеряв, ледве встигали прислужники ставити перед ним тарелі з усякими наїдками
і кратери з вином. Та от, вгамувавши перший голод і спрагу, Геракл обплів собі чоло зеленим миртом і заходився співати, раз у раз вихиляючи повний по вінця келих вина. Співав він невправно, але так голосно й весело, що прислужник, який саме приніс свіжу печеню, неприязно глянув на нього.
– Чого ти такий непривітний? – весело крикнув Геракл. – Хіба можна так гостя приймати? Випий ось келих вина, від цього божественного трунку щезають усі похмурі думки. А тоді заспіваймо разом.
– Ні, ні, не можу я веселитися, – злякався прислужник.
Це вкрай здивувало Геракла, і він так напосівся на прислужника, що той зрештою все розповів.
Аж за голову схопився герой:
– Яке велике горе в Адмета, а йому ще стало снаги вшанувати мене як гостя і не потьмарити мені доброго спочинку. О, я повинен віддячити другові!
Дізнавшись від прислужника, де саме ховають Алкесту, Геракл мерщій вибіг з палацу. Здаля він побачив темний натовп із смолоскипами. Похорон уже скінчився, і всі вертали назад.
Ніхто й не бачив, як герой сховався за Алкестиною гробницею. Він знав, що чорний бог смерті Танат неодмінно прийде пити ще теплу кров небіжчиці, і терпляче ждав. І справді, незабаром майнула висока чорна постать, повіяло смертельним холодом, розчинилася гробниця, і тоді Геракл, долаючи жах, вискочив навперейми Танатові.
Той на мить скам’янів. Зроду ще жодна людина не зважувалася на таке зухвальство – змагатися з ним, богом смерті. Кістлявими крижаними руками Танат учепився в сміливця, але Зевсів син, напруживши всю свою неймовірну силу, відірвав його від себе і вихопив із гробниці Алкесту. Вона була ще тепла, ще бог смерті її не торкнувся.
І сталася нечувана річ: переможений Танат відмовився від своєї жертви, і до Алкести поволі вертало життя.
Тим часом засмучений Адмет сидів самотою в своєму палаці. Вже всі порозходилися, слуги загасили майже всі смолоскипи, а Адмет все сидів.
Страшне горе зробило його ніби сліпим і глухим. Він навіть не чув, як розчинилися двері й до зали ввійшов Геракл, ведучи за руку якусь жінку, запнуту чорним серпанком.
– Адмете! – стиха гукнув Геракл, а що той не озвався, додав голосніше: – Адмете, я дізнався про твоє велике горе, дарма ти сам мені не сказав. Адже вірний друг завжди потрібний в біді. Ось я привів
сюди жінку, яку здобув у найтяжчім двобої. Вона розрадить твій смуток.
– Ніхто його не розрадить. А чужій жінці в моєму домі не місце, – не підводячи голови, відказав похмуро Адмет.
Але Геракл так довго і вперто умовляв друга бодай глянути на жінку, що той – аби не образити гостя – нарешті підвів очі на неї. З несподіванки він аж здригнувся і вражено мовив:
– Тепер, мабуть, в усіх жінках мені ввижатиметься тільки Алкеста.
– Алкеста! То це ж і є Алкеста! – вигукнув переможно герой і зірвав із жінки чорний серпанок.
Скільки разів Геракл робив людям добро, але зроду він ще не бачив таких щасливих облич, як у цього подружжя. Правда, через те. що Алкесту присвятили були підземним богам, вона мусила ще три дні мовчати. Але час той швидко минув, і Геракл, пливучи до Фракії, знав: щастя знов оселилося в Адметовім домі.

Подвиг дев’ятий: Іпполітин пояс

На далекому березі Гостинного моря жило дивовижне плем’я войовничих жінок – амазонок, що вело свій рід від самого Арея, грізного бога війни. Коли в амазонок народжувалися діти, то хлопчиків або убивали, або ростили з них прислужників, а дівчат змалечку навчали воєнної справи. Всі амазонки були дужі, витривалі і мужні в бою.
А найкращою з-поміж них була Іпполіта, і саме їй грізний Арей подарував пояс, ознаку царської влади.
Розголос про амазонок линув далеко по світу, досяг він нарешті й Мікен. І от дочці царя Еврісфея Адметі, що була жрицею Гери, заманулось оволодіти Іпполітиним поясом. «Чи не Гера її напоумила?» – подумав зловтішно Еврісфей. Адметі не довелося й просити свого батька: радий, що не треба сушити собі голови та й ночі не спати, мудруючи, яку б іще прикрість вигадати Гераклові, цар звелів герою негайно рушати в путь і, хоч би там що, здобути той пояс.
Для довгої небезпечної подорожі потрібні були вірні, хоробрі супутники. Та Геракл не журився: на його поклик уже звідусіль поспішали відважні мужі. Радо приймав їх герой, а коли на корабель ступив його родич, молодий афінський володар Тесей, Геракл весело крикнув:
– Рушаймо!
Подорож справді була важка, небезпечна і довга. Часто, приставши до якогось берега, вони мимоволі приймали нерівний бій, однак завжди виручала неймовірна Гераклова сила. Так проминули вони острів Парос, славний своїм благородним мармуром, так залишили позаду берег Місії та володіння бебриків, яке відтоді стало зватися Гераклеєю.
А потім ще довго-довго пливли, поки добулися, нарешті, до краю амазонок.
Там, де в Гостинне море впадає широка річка Термодон, вони побачили місто – столицю амазонок, таємничу Теміскіру, куди ще не насмілився пробратися жодний чужинець.
У місті відразу ж примітили корабель, і на берег вийшла сама Іпполіта, оточена юрбою цікавих жінок-войовниць. Усім кортіло дізнатися, звідки той корабель і з чим до них прибув – з війною чи з миром.
Геракл поспішив заспокоїти збройне жіноцтво. Він шанобливо розповів Іпполіті, хто вони й звідки та яка мирна мета їх сюди привела. Поки Геракл говорив, цариця не зводила з нього очей, вражена величною поставою героя, його вродою і майже дитячою щирістю. Відчуваючи дивну приязнь до чужинця, Іпполіта мовила:
– Гаразд, герою, я віддам тобі царський пояс!
Геракл і все його товариство зраділи, що не доведеться проливати кров через примху Еврісфеєвої дочки. Та й битися із жінками було б їм незвично і прикро. Швидко розклали вони не березі вогнище й узялися ладнати вечерю. Амазонки стали вертатися до міста, тільки Іпполіта не поспішала.
Та не судилося їм мирно перебути той вечір. Заздрісна Гера хутко злетіла з Олімпу до Теміскіри і, прибравши вигляду звичайної жінки, почала підбурювати амазонок.
– Чужинці захопили в полон Іпполіту, – кричала вона, бігаючи від одного будинку до іншого. – Її вб’ють, а тоді й нас повбивають. Смерть чужинцям!
Гері легко було підбурити амазонок. Завзяті войовниці скочили мерщій на коней та й помчали до берега, вимахуючи зброєю. Попереду мчала найголовніша у війську – Меланіппа, за нею красуня Антіопа та інші жінки. Наче буря налетіли вони на Гераклів табір, і скрутно стало мужам: довелося їм пішими битися з вершницями, та й було їх так мало – малесенький гурт проти цілого війська.
Але на чолі того гурту стояв Геракл, нездоланний, могутній. Він бився з найдужчими, найзавзятішими амазонками і всіх переміг. Ось упала одна, за нею друга, третя… Сама Меланіппа, знеможена в сутичці з Гераклом, здалася в полон, а красуню Антіопу заполонив звитяжний Тесей. Тоді амазонки стали завертати коней назад, і бій невдовзі скінчився.
Геракл спохмурнів: йому здалося, що все те зчинилося з підступного задуму Іпполіти, але підняти на неї меча він не міг. Іпполіта сама простягла йому царський пояс, і герой дозволив їй за те вивести з полону найголовнішу серед войовниць – Меланіппу.
А красуня Антіопа стала воєнною здобиччю Тесея, на щиру радість обом, – мабуть, до них уже всміхнулася Афродіта, богиня кохання.
А наступного ранку, тільки-но померхли на млистому небі зірки, Гераклів корабель вирушив назад, до Еллади.

Геракл у Лівії

На вимогу царя Еврісфея Геракл знову подався в далеку путь, але тепер уже на захід, туди, де щовечора сідає осяйний Геліос у зелені хвилі величезної ріки Океану. Ідучи на захід, герой довго блукав різними землями і врешті опинився у великій країні Лівії.
Володарював тут нездоланний велетень Антей, син бога моря Посейдона і Геї, богині землі. Геракл уже чув про Антея, чув про його надзвичайну силу і про те, що він негостинний і лихий до чужинців. Коли в його володіння заходив якийсь мандрівник, Антей викликав його на двобій, і ніхто не мав сили здолати господаря. Та Геракла це не лякало.
І от зійшлися двоє велетнів – Антей і Геракл. Обидва не поступалися один одному ні зростом, ані шириною рамен, ані пружністю м’язів. Прибулець тримав у руці свою улюблену палицю, а господар вирвав із корінням сосну і став вимахувати нею так, що аж вітер завихорився круг нього.
– Ану, підходь ближче, коли вже ти насмілився ступити на мою землю, – заволав Антей. – Хай я гляну, хто ти такий.
Завжди від тих слів чужинці сахались, але Геракл наблизився і спокійно сказав:
– Я – Геракл, а ти, певне, Антей, той, що ніколи не дотримує закону гостинності? Коли так, то я навчу тебе шанувати цей Зевсів закон.
На відповідь Антей тільки зареготав і, піднявши обома руками сосну, метнувся до Геракла, цілячись йому просто в голову. Але герой змахнув своєю палицею і одним страшним ударом розтрощив ту сосну на тріски.
З досади Антей аж затряс кулаками, схожими на дві каменюки. А справедливий Геракл відкинув убік свою палицю й крикнув:
– Нумо битися голіруч!
Довго, вперто змагалися велетні. Геракл не поспішав, прагнучи знесилити свого супротивника. Ось той аж гримнувся об землю, але, на превеликий Гераклів подив, не тільки не забився, а наче набрався нової снаги і знову кинувся на супротивника.
Герой збив його вдруге і втретє, та Антей щоразу ставав тільки дужчий. Тоді здогадався Геракл, що Антеєві додає сили його рідна мати – Земля. Від кожного дотику до неї він набирався нової сили і ставав ще нездоланніший.
Раз у раз Антей сам падав на землю, ніби дратуючи Геракла, однак той уже знав, що робити. Прихитрившись, він схопив Антея за поперек і дужими руками підняв його догори. Дарма той випручувався і силкувався хоч ногою торкнутися землі, дарма гатив навмання своїми каменюками-кулаками, – його удари дедалі слабшали, потім руки кволо обвисли і подих став уриватись. Але Геракл усе тримав Антея високо над землею, аж поки той геть утратив силу й життя.
Довго ще блукав лівійським узбережжям Геракл, шукаючи місця, де море вужчало б настільки, що можна було б переплисти на той берег. Та хоч скільки вдивлявся він у блакитно-зелену далечінь, ані смужечки землі не виднілося. Широке море брижилося й мерехтіло сонячними блисками, зливаючись на обрії з небесною блакиттю.
Проте герой уперто йшов узбережжям вперед. Від старих людей він чував, що море вужчає там, де щовечора ховається сонце у глибінь Океану, тож ішов усе далі й далі на захід. З безхмарної високості нестерпно палило сонце, на пустельній землі давно вже не траплялося ні джерела, ні ручая.
І Геракл врешті став. Обдивившись уважно довкола, він вибрав найнижчу місцинку, підняв обома руками здоровенну палицю і чимдуж ударив нею об землю.
Ту ж мить блискучим водограєм бризнув угору прозорий життєдайний струмінь, дзвінко забило чисте джерело, і знесилений герой припав до нього спраглими вустами.
Півдня спочивав тут Геракл під веселе дзюрчання води, а коли нарешті подався далі, чисте джерельце зосталося і довго ще дарувало радість і силу мандрівникам. Згодом на нього натрапили знеможені, здорожені аргонавти, і воно надало їм знову снаги шукати дорогу до рідного краю.
А герой усе йшов та йшов узбережжям на захід. Аж нарешті йому здалося, що попереду, на самому обрії, високий берег наче розколовся навпіл. Та минув цілий день, поки Геракл переконався: море вужчає і тільки протока розділяє два береги.
Так герой добувся до протоки, що тепер ми звемо Гібралтарською. З радощів він звів власноруч обабіч протоки високі скелі – нехай інші мандрівники здалеку бачать, де вужчає море, і згадують його добрим словом.
І справді, ті скелі давні греки назвали Геракловими стовпами на шану своєму улюбленому герою. Цілі століття вони вважали їх краєм землі. Та людській відвазі немає меж – згодом з’явилися інші сміливці й пропливли повз Гераклові стовпи у безбережну широчінь океану.

Подвиг десятий: Геріонові корови

Серед безкрайого простору могутньої ріки Океану лежав острів Еріфея, дикий, безлюдний, бо там панував велетень Геріон. Це чудовисько мало три тулуби, що в поясі позросталися докупи, мало воно три голови, шість рук і шість ніг. Через те Геріон був завжди невтомний у бою, і ніхто не Зважувався змагатися з ним та зазіхати на Еріфею.
На тому острові вільно паслося велике стадо червоних корів, що належали Іеріонові, і саме їх, з волі царя Еврісфея, Геракл мав пригнати в Мікени. А стерегли те стадо здоровенний пастух Еврітіон і двоголовий пес Ортос, стерегли так пильно, що жодної корови не роздер дикий звір і не вкрав якийсь зухвалий зайда.
Про це Геракл уже чув, та ніщо його не лякало. Сидячи на крутому березі, він міркував про одне – як добутися до Еріфеї. Перед ним, аж до самого обрію, розпросторилася бездонна ріка Океан, її темні хвилі з глухим гуркотом налітали на прибережне каміння, здіймаючи водограї блискучих бризок. А Геракл усе сидів і сидів. Із безхмарного неба безжально палило високе сонце, але герой наче того й не помічав.
Врешті, не знаходячи ніякої ради, він розстелив на камінні лев’ячу шкуру, з якою ніколи не розлучався, і тільки-но вклався на неї, як одразу його знеміг важкий сон.
Коли надвечір Геліос-Сонце погнав своїх вогненних коней униз, до ріки Океану, і скісне проміння стало пекти героєві просто у вічі, він прокинувся і зопалу схопився за лук.
Сліпуча сонячна квадрига була зовсім близько, і Геракл у нестямі прицілився в осяйного бога.
– Кинь лук! – владно звелів безсмертний.
Геліос не розгнівався. Цікавий дізнатися, хто ж той сміливець, він придивився і впізнав Зевсового сина. Розпитавши його, світлий бог зрозумів, в яку скруту попав герой, і позичив йому свій золотий човен. У тому човні Геліос уночі перетинає весь Океан, щоб уранці знову вимчати зі сходу на небо, несучи людям ясний день і життєдайне тепло.
Зрадів Геракл і швидко скочив у човен. Але титан Океан надумав випробувати мужність уславленого героя і здійняв буревій. Тоді Геракл напнув, наче вітрило, свою лев’ячу шкуру і вправно, за вітром її повертаючи, невдовзі причалив до Еріфеї.
Не встиг герой ступити на берег, як на нього, люто гавкаючи, кинувся двоголовий пес Ортос. Підняв Геракл свою палицю і миттю відтяв обидві собачі голови, але до нього біг уже велетень, пастух Еврітіон. Прицілився герой, стріла просвистіла, непомильна, як завжди, – і Еврітіон упав неживий.
Довелося Гераклові прийняти бій із самим Геріоном. Той так зненацька наскочив, що героєві випала тільки мить один раз напнути тятиву, але ж та одна-єдина його стріла прошила всі три страхітливі голови, і нездоланний Геріон одразу сконав.
Загнавши корів у Геліосів човен, Геракл швидко поплив назад. Океан уже не здіймав високих хвиль, навпаки, вони лагідно несли човен до берега. Віддавши його із щирою подякою Геліосові, герой відпочив, а вдосвіта погнав своє червоне стадо на схід.
Неймовірно важкий був той перегін. Кілька разів на героя нападали якісь дикуни чи лихі люди, прагнучи відбити гарних корів, та проти Геракла всі були безпорадні. Проте і Геракл ставав безпорадний перед стрімкими скелями, бурхливими гірськими річками і глибокими урвищами. Сам один він би й тут легко пройшов, а зі стадом мусив далеко обминати всі перешкоди і гаяти час через страшне бездоріжжя.
Нарешті герой дійшов до річки Тібру і тут, пустивши стадо пастися в долині, сам солодко, міцно заснув. Так міцно, що не чув і не бачив, як до корів пробрався вогнедишний велетень Какус, син Медузи і бога Гефеста.
Той велетень жив у глибокій гірській печері, туди він і надумав сховати двох найкращих корів, укравши їх у Геракла. А щоб заплутати сліди, Какус потяг їх до печери за хвости.
Наступного ранку, ладнаючись у путь, герой не дорахувався двох найбільших, найчервоніших корів. Він став шукати на землі слідів і добрів до гірської печери. Біля входу, що його затуляла чимала брила, на землі виднілися сліди ратиць, однак вони вели не до печери, а з неї. Геракл довго шукав, обійшов усе довкола, та корів наче лизень злизав.
Засмутився герой, та що мав робити? Погнав він стадо далі, але, як минали вони ту печеру, звідти почулося мукання. Тоді Геракл підбіг до брили, що затуляла вхід, підважив її дужим плечем і зрушив з місця. Відразу з печери вибігли дві червоні корови і приєдналися до стада.
А Гераклові в спину полетіли уламки скель і вирвані з корінням дерева, вся гора вже двигтіла і дихала пекучим вогнем – то лютував вогнедишний Какус.
Зевсів син не зважав на ту лють і спокійно гнав своє стадо на схід. Ще багато клопоту мав він із червоними коровами, ще не раз підступна Гера насилала на них чудовиська, хворобу та інші напасті. Проте, все подолавши, Геракл одного дня пригнав Геріонових корів до Мікен.
Не сподівався того цар Еврісфей. Спересердя, навіть не глянувши на червоних красунь, він звелів принести їх у жертву могутній Гері, а Геракла негайно послав знов у путь.

Подвиг одинадцятий: Золоті яблука Гесперід

Десять неймовірних важких подвигів уже здійснив Геракл на Еврісфеєву вимогу. Цар завжди посилав його на неминучу, здавалося, смерть, та щоразу герой повертався переможцем – на втіху людям і на прикрість своєму недолугому родичеві.
А той не міг тепер ні спати, ні їсти, його наче била пропасниця від думки – Геракл знову повернувся живий! І цар гарячково міркував: що ж йому загадати, аби не вернувся назад, аби нарешті загинув?
І знову Еврісфея напутила злопам’ятна Гера. Колись на її весілля із Зевсом богиня Гея, мати-земля, виростила яблуню із золотими яблуками і подарувала її нареченій. Те дерево росло десь аж на краю землі, у саду прекрасних Гесперід, дочок титана Атланта і вечірньої зірки Геспер.
Згодом волоока Гера якось угледіла, що Гесперіди ласують її золотими яблуками. Розгнівалася богиня і приставила до дерева варту – одноокого дракона Ладона. Тепер, обплівши яблуневий стовбур своїм довгим лускатим хвостом, Ладон день і ніч чатував, його єдине око ніколи не заплющувалося, і ніхто, навіть Гесперіди, не зважувалися підійти до дерева.
Навчений Герою цар Еврісфей загадав Гераклові принести три золотих яблука і наказав негайно рушати в путь. Але де той сад Гесперід, цар не знав, і жодна людина не знала, кого б не питався Геракл у нескінченній дорозі.
Скільки збігло часу, скільки разів бліда, зажурена Селена уповні виходила на нічне небо, Геракл уже кинув лічити. Багато проминув він країв і нарешті опинився ген на далекій півночі, де швидко плине ріка Ерідан.
Стомлений безупинним блуканням, герой ліг спочити на березі, та заснути не міг – з прозорих Еріданових хвиль повиходили юні німфи і сіли кружка, милуючися славетним Зевсовим сином.
Німфи теж не знали, де шукати сади Гесперід, але навчили Геракла, що далі робити.
– Як вийдеш до моря, – наввипередки поспішали вони розказати, – то знайдеш там віщого бога Нерея. Старий часто спить на березі десь у холодку. Треба його зненацька заскочити та й зв’язати, щоб у воду не втік. Не зважай, коли Нерей прийматиме якусь іншу подобу, то він так хитрує. Тримай міцно старого, аж поки скаже, де знайти Гесперід чи їхнього батька Атланта.
Подякував доброзичливим німфам Геракл і, відпочивши, подався понад Еріданом до моря. А там невдовзі знайшов і Нерея. Хоч як випручувався старий, хоч які дивні подоби приймав – ставав то птахом, то биком, то рибиною, – але із залізних Гераклових обіймів вирватися не міг. І мусив тоді віщий бог пояснити, де знайти сад Гесперід та як золотих яблук добути.
– Гляди ж бо, герою, до тієї яблуні не підходь і сам золотих яблук не рви, – напучував приборканий віщун. – Попроси титана Атланта, він охоче тобі зарадить, якщо потримаєш замість нього небесне склепіння.
Повеселішав Геракл і заквапився в путь. Та ще не один день і не одна ніч минули, поки здійнявся перед ним, як гора, могутній Атлант. Колись Зевс, подолавши титанів, покарав і його, Прометеєвого рідного брата, – примусив тримати над землею все небо із сонцем, місяцем і зірками. От і стояв Атлант, підперши дужими руками і раменами небесну твердь, але неймовірний тягар зігнув навіть титана.
Шанобливо привітавшись до нього, Геракл пояснив, хто він і навіщо прийшов аж сюди, на край світу. Атлант щиро зрадів: йому так хотілося випростатись і трохи спочити! Тож він одразу взявся принести Зевсовому синові золоті яблука, аби тільки той потримав тим часом небесне склепіння.
І титан переклав свій тягар на Геракла. А герой – уперше в житті – заточився, в очах йому згасло сонячне сяйво, дрож пройняв усе тіло. Та, напружившись, зібравшись на силі, Геракл встояв. Тільки м’язи в нього страшенно набрякли, гаряча кров шугонула у скроні, а ноги аж вгрузли у землю.
Зроду не було так тяжко Зевсовому синові, але він стояв і тримав небесну твердь. Раптом йому здалося, що тягар поменшав, підтриманий якоюсь могутньою рукою. Геракл не оглядався, він знав – то Афіна Паллада, божественна опікунка, знову стала йому на поміч.
Хоч як зволікав Атлант, та нарешті повернувся, несучи золоті яблука, що світились і сяяли навіть здаля.
– Мабуть, я сам віднесу їх до Мікен, – мовив титан, хитруючи, – надто вже йому не хотілося знову брати на плечі небесний тягар.
Але Геракл одразу збагнув, чого прагне Атлант, і собі вдався до хитрощів.
– Гаразд, – наче погодився він, – тільки потримай небо ще трохи, поки я примощу собі на плечах лев’ячу шкуру, аби не так сильно давило.
Простосердий титан поклав долі золоті яблука і знову став на своє місце.
– Могутній Атланте! – мовив тоді звільнений Геракл. – Даруй мені нещирість, інакше-бо я зробити не міг. Адже смертній людині не до снаги те, що вільно титанові. Тож не гнівайся і прощавай.
– Прощавай! – сумно відгукнувся Атлант. – Бери золоті яблука, хай вони стануть тобі у пригоді.
Повернувшись у Мікени, герой віддав золоті яблука самому цареві до рук. Яблука так дивно сяяли і променилися, наче Еврісфею руки пекли, і він мерщій віддав їх Гераклові.
– Дарую яблука тобі,– згорда кинув цар, ховаючи назад руки, щоб ніхто не побачив, як вони невпинно тремтять.
Ледь посміхнувшись, Геракл узяв яблука, але не залишив собі, а відніс до храму Афіни Паллади, своєї божественної опікунки. Богиня ж перенесла золоті яблука знов у сад Гесперід, де їм належало бути.
А люди і досі не знають, де був той сад і де стояв могутній Атлант, або Атлас, як його ще називають, – чи там, де тепер в Африці здіймаються Атлаські гори, що сягають своїми вершинами неба; чи, може, на острові у бурхливому океані, що відтоді став зватися Атлантичним; а чи там, де серед лазурового моря лежала прекрасна земля Атлантида, яка зникла назавжди і тільки дивною казкою зосталася в пам’яті людства.

Подвиг дванадцятий: Пес Кербер

Тепер Гераклові зосталося послужити царю Еврісфею востаннє, і від цієї думки радість, як сонце, осявала героя. Правда, цар загадував дедалі важчі завдання, а тепер, наостанок, зажадав від героя річ нечувану, неймовірну. Еврісфей звелів привести з підземного царства мертвих вартового пса Кербера, люте чудовисько, породження Єхидни й Тіфона. Кербер мав три голови на одній довгій шиї, велику гриву з отруйних гадюк, а замість хвоста у нього звивався дракон.
Цей пес вартував вихід із царства могутнього бога Аїда, де в непроглядному мороці блукають тіні померлих, і горе було тій нещасній, що знову рвалася на землю, на сонячне світло. Кербер кидався на неї, шматував, тяг назад, у чорний морок. А тоді вертав на своє місце, і звідти раз у раз чувся його лютий гавкіт.
Коли люди довідалися, що Геракл мусить привести до царя Еврісфея оте підземне страховисько, у Мікенах знявся лемент і плач: усі-бо жаліли свого улюбленого героя. Та цар не зважав на той плач і квапив Геракла. А Зевсів син спокійно вислухав примхливу царську волю і, як завжди, відразу зібрався в дорогу.
Йдучи зеленими полями і луками, герой тішився ласкавим весняним сонцем і часто мимохіть йому всміхався – адже незабаром сонячне сяйво згасне для нього надовго, а може, й назавжди.
Що ближче підходив Геракл до ущелин Тенару, то тьмяніші ставали сонячні промені і навкруг робилося похмуро і непривітно. Небо повилося в сумні чорні хмари, що сховали ясне сонце, а з потрісканої землі здіймався отруйний, запаморочливий дух.
Ось, нарешті, чорне провалля, що веде до підземного царства мертвих. На якусь мить Геракл зупинився, важко зітхнув, а тоді рішуче ступив уперед.
Стежка круто падала вниз, і сміливець напевне убився б, та поруч нього раптом опинився Гермес, бог невтомний і спритний.
– Вітаю тебе, Зевсів сину, – привітно мовив Гермес. – Мене послала сюди твоя захисниця Афіна Паллада допомогти тобі зійти в Аїдове царство. Тож тримайся мене, я добре знаю цю стежку, бо часто проводжу тут душі померлих.
Гермес мав на ногах невеличкі золоті крильцята і через те так швидко йшов, наче летів, а за ним поспішав і Геракл. Невдовзі вони були вже на березі Стіксу, найбільшої підземної річки, що тихо несла свої важкі хвилі. За Гермесовим знаком син Ночі, старий сердитий Харон, мовчки узяв на свій чорний човен Геракла і перевіз на той берег, де в темряві щось клубочилося, мов сірий туман. То були тіні померлих.
Попрощавшись із Гермесом, Геракл пішов далі сам, звично вимахуючи своєю здоровенною палицею, а від нього навсебіч розліталися сірі пасма туману. Ніколи тіні померлих не бачили такого могутнього, відважного героя і лякливо тікали від нього.
Але одна тінь не втекла. Гераклові навіть здалося, ніби вона щось хоче сказати, та не зважується почати розмову. Придивившись, герой упізнав Мелеагра, знаменитого калідонця, і сердечно його привітав.
– О великий Геракле! – глухим, пригаслим голосом озвався Мелеагр. – Вислухай мене: у Калідоні, в батьковім домі, живе моя менша сестра Деяніра. Розумна і гарна, вона була б тобі вірною дружиною, бо змалечку мріє про тебе. Якби знаття, що ти одружишся з нею, я б не так сумував і тужив.
Розчулився Геракл і, довго не думавши, мовив:
– Гаразд, Мелеагре, я одружуся з твоєю сестрою Деянірою, якщо тільки повернуся на землю.
І Геракл пішов далі, туди, де на великому троні сиділи володар підземного царства Аїд та його люба дружина Персефона.
Страшно розгнівався спершу Аїд від того, що якийсь смертний зухвалець насмілився спуститися в його царство та ще й підійти до самого трону. Але, впізнавши славетного Зевсового сина, Аїд тільки похмуро спитав:
– Чого тобі треба, герою?
– Не мені, могутній Аїде, а цареві Еврісфею потрібний Кербер, я мушу привести його до Мікен.
– То що ж, забирай Кербера, коли його подужаєш, – відказав підступний Аїд. – Тільки ставлю тобі єдину умову: зумій побороти його без всякої зброї. А тепер можеш іти, шукай Кербера десь на березі Ахерону. І більше сюди не вертай.
Поміж стрімких чорних скель тихо, повільно і важко плинув Ахерон, річка скорботи. Геракл стояв на березі й пильнував. Зненацька серед моторошної тиші почулося люте гарчання. Та звір запізнився: Геракл перший стрибнув і щосили стиснув собаці шию. Скажено крутилися й гарчали три собачі голови, та не могли дістати героя. Дракон, що був у Кербера замість хвоста, вп’явся в Геракла, однак той на це не зважав. Дужче й дужче стискав він бридку шию, аж поки знеможений пес упав йому до ніг.
Тоді Геракл затяг Керберові на шиї ланцюг і поволік звіра до Харона. Старий перевізник, похмурий, насуплений, видно, знав уже Аїдову волю, бо мовчки перевіз обох на той бік, і герой потяг підземного пса стрімкою стежкою вгору.
Поволі яснішало, чорний морок відступав перед сонячним сяйвом, і Кербер занепокоївся, став опинатися, що далі, то дужче, але Геракл, і на мить не спиняючись, тяг його вгору.
Ось і сонце, блискуче, прекрасне. Герой аж засміявся, така буйна радість його пойняла. А підземний пес одвертав очі від сонця і люто гавкав, тільки піна летіла навкруги з його трьох пащ. Там, де падало клоччя тієї піни, трава мерхла і ставала страшною отрутою.
Коли мікенці побачили триголове чудовисько, що його на цепу тяг Геракл, усі кинулися врозтіч. Ніхто не попередив царя Еврісфея, і він не встиг сховатись у своїй улюбленій діжці, ба навіть вийшов знічев’я з палацу саме тоді, як нагодився Геракл.
Угледівши Кербера, цар пополотнів, затрусився і не міг ані зрушити з місця, ані здобутись на слово. Мабуть, тоді він уперше збагнув, який Геракл дужий, відважний. Принаймні, коли слуги віднесли напівпритомного царя до палацу, той ледве вимовив тремкими вустами:
– Герой тепер вільний… Хай іде…
Геракл подався додому, до своїх рідних Фів. Та спершу він розімкнув ланцюг, і звільнений Кербер миттю пропав з очей – одним скоком він опинився в підземному царстві й став, як і раніше, біля виходу з нього на чатах.

Інші Гераклові подвиги

Дванадцять великих подвигів здійснив Геракл на службі в царя Еврісфея, а, крім них, іще багато зробив корисного людям. Замолоду він їздив із Ясоном та іншими уславленими мужами на кораблі «Арго» по золоте руно, але, втративши маленького друга Гіласа, повернувся з півдороги назад – чи надто пойняв його сум, а чи, може, Афіна Паллада, мудра опікунка Зевсового сина, завернула його, щоб здійснив багато інших подвигів і став нарешті безсмертний.
Усе, що робив Геракл, було не до снаги звичайним людям. Ще шукаючи сади Гесперід, дійшов він до суворих Кавказьких гір, де, прикутий до стрімкої скелі, вже багато століть страждав Прометей. Так покарав колись титана Зевс Громовержець за те, що він дав смертним людям вогонь, а тепер смертна людина прийшла його визволяти.
Застреливши чорного орла, що кожного ранку клював титанові печінку, Геракл дістався до скелі, розірвав дужими руками ланцюг та кайдани і звільнив Прометея.
Але Геракл щиро шанував свого великого батька. На півдні Греції, в Еліді, там, де згодом виросло невеличке місто Олімпія, колись Зевс переміг свого батька Кроноса. На згадку про це Геракл запровадив в Олімпії свято з різними спортивними змаганнями та грищами. Раз на чотири роки до Олімпії сходилася молодь з усіх грецьких міст, ба навіть із тих, що ворогували поміж собою. Але під час Олімпійських ігор усі були приязні, веселі й чесні в борні. Переможців прикрашали вінками із запашних оливкових гілок і вітали, наче героїв.
Багато ще добра зробив Геракл для смертних людей. Та навіть і безсмертним богам він став у пригоді, коли проти них піднялися гіганти – кошлаті велетні із зміями замість ніг. Надумавши знищити сонце та всіх богів-олімпійців, гіганти заходилися кидати в небо скелі й палаючі дерева. Олімпійці гадали легко приборкати гігантів, поміж ними спалахнув лютий бій, але за вироком Долі боги могли здолати своїх ворогів тільки з допомогою земної людини. Дбайлива Афіна Паллада нагадала Зевсові про його могутнього сина Геракла і, виконуючи батькову волю, поспішила до героя.
Геракл завзято втрутився в бій. Раз у раз напинав він свій лук, важко падали додолу гіганти, і смертна мла їм ставала в очах. А Геракл стріляв і стріляв. Убив він навіть найдужчого з гігантів – Алкіонея, і врешті битва скінчилася перемогою олімпійців.
Важко й перелічити всі звитяжні битви й доблесні вчинки героя. Тяжкі випробування випали на його долю, все його могутнє тіло було в страхітливих рубцях, у рубцях було і велике героєве серце. Чорні кучері на скронях узялися стріблястою памороззю, глибокі зморшки покраяли обличчя. Але, як і багато років тому, Геракл був по-дитячому щирий, чуйний на добро і немилосердний до всього лихого.

Деніяра

 

Радісно вертався Геракл до рідних семибрамних Фів. Уже набридло йому самотою блукати як чужа-чужанина далекими краями й морями, і він згадав обіцянку, що в Аїдовім царстві дав калідонському героєві Мелеагру – взяти собі за дружину його меншу сестру Деяніру.
Але здобути Деяніру виявилося нелегко. У Калідон до її батька, царя Ойнея, вже двічі приходив сватати царівну річковий бог Ахелой, приймаючи різні подоби.
Тепер, утретє, він прийшов у подобі напівлюдини-напівбика, а з його кошлатої бороди дзюрком збігала вода.
Побачивши його, Деяніра жахнулася. Рум’янці спали їй з лиця, звабні вуста затремтіли, юне тіло пойняв зимний дрож огиди. Дівчина стала ревно просити батька не віддавати її за Ахелоя, та старий Ойней не насмілювався перечити річковому богові, що заіграшки міг затопити увесь Калідон. Весілля вже мало відбутись, аж тут на порозі Ойнеєвого дому став великий Геракл.
Довго тривав двобій Зевсового сина з Ахелоєм, невпинним і швидким, як бурхливий потік. Здаля, чекаючи своєї долі, бліда Деяніра не зводила погляду з Геракла і благала подумки безсмертних богів дарувати йому перемогу. А поруч царівни, невидима для смертних очей, стояла золота Афродіта.
Чи не тому двобій виграв Геракл? Щаслива Деяніра невдовзі стала його дружиною, і це весілля святкував увесь Калідон. А коли нарешті довге бучне свято скінчилося, Геракл із юною дружиною подався додому. Йти удвох їм було весело і втішно, а щоб Деяніра не втомилася, Геракл часто ніс її на руках.
Так дійшли вони до гірської річки, що широко розлилася від зимових дощів. Та на березі вони побачили кентавра, який заробляв собі на життя перевозом. Геракл не впізнав кентавра, а був то Несс, що колись утік від його стріл і відтоді затаїв у серці жадобу чорної помсти. Підступний Несс охоче взявся допомогти подружжю перебратися на той берег. Геракл умостив Деяніру на його широкій спині, а сам пішов собі бродом, навіть не питаючи, де легше і краще пройти.
Несс перший вискочив на той берег і не став чекати Геракла, а помчав із Деянірою в гори, стиснувши її в дужих обіймах. Злякана Деяніра закричала, і Геракл почув її сповнений відчаю голос. Стріляти з води йому було важко, незручно, до того ж він міг влучити в дружину. Але руки його не тремтіли. Задзижчала в повітрі стріла, отруєна кров’ю лернейської гідри, і влучила просто в кентавра. Від смертельної рани Несс заточився, випустив Деяніру, та в останню мить устиг їй сказати:
– Ти така гарна, тож не знай ніколи зради в коханні. Ось є в мене дзбаночок, наточи трохи крові з моєї рани та добре сховай. Якщо твій чоловік покохає іншу жінку, помасти цією кров’ю йому одяг, і він любитиме тільки тебе.
Кентавр помер, а Деяніра мерщій набрала його отруєної крові, не тямлячи свого вчинку, – понад усе в світі вона боялася втратити кохання Геракла.
А він уже поспішав до неї. Побачивши, яка Деяніра злякана і наче чимось стурбована, він лагідно заспокоїв її та, взявши на руки, поніс далі, до рідного дому.

Іола

Щасливо зажив Геракл із молодою дружиною. З часом знайшовся у них хлопчик Гілл, а по тому ще кілька дітей. Тихо і мирно минало їхнє життя.
Та Зевсів син не міг довго бути без діла, він ставав неспокійний, бентежний і зненацька спалахував гнівом.
Якось прибув до них із недалекого острова Евбеї гість – Іфіт, син царя Евріта, що панував у евбейському місті Ойхалії. Господар сердечно і щиро прийняв Іфіта, як годиться за Зевсовим законом гостинності. Але коли вони вдвох якось стояли, розмовляючи, на міській стіні, Гераклові раптом згадалася давня образа, і ясний день йому враз потьмянів.
Ще хлопчиком Геракл вчився в Евріта стріляти, бо той був найкращий стрілець в усій Греції. Згодом, мандруючи світом, герой побував в Ойхалії і закохався в Еврітову дочку Іолу, тендітну і ніжну, наче духмяна фіалка. Дівчина теж прихилилася до нього, і вони вже жадали побратись, та крім Геракла, ще багато грецьких і чужоземних мужів сватало красуню Іолу. А цар Евріт зголосився віддати дочку тільки тому, хто влучніше за нього та чотирьох його синів стрілятиме з лука.
Усі женихи відступились, а Геракл прийняв виклик і переміг у змаганні. Проте, коли герой зажадав нагороди – Іоли, цар Евріт глузливо зареготав йому в живі очі, назвав Еврісфеєвим рабом та й вигнав ганебно із дому. І Геракл мусив піти, бо був сам один, а за Еврітом стояли сини і озброєне військо. Герой пішов, глибоко сховавши в серці страшну образу і велику любов до Іоли.
І от тепер, стоячи з Еврітовим сином на міській стіні, Геракл раптом згадав, як ганебно повелися з ним у Ойхалії. Дика лють пойняла героя, в очах йому почорніло, і він незчувся, як зіпхнув свого гостя з міської стіни.
Позбігалися люди, підняли мертвого Іфіта, і тільки тоді Геракл збагнув, як злочинно порушив він святий Зевсів закон. Що ж йому тепер робити, як спокутувати велику провину? Геракл не міг сам дати собі ради і пішов у Дельфи спитати віщу Піфію в Аполлоновім храмі.
Але Піфія відмовилася щось сказати йому, як злочинцеві, і знову Зевсового сина пойняла страшна лють. Нетямлячись із гніву, він вирвав з пророчиці священний триніжок, жбурнув його геть і взявся був руйнувати весь храм. Та його спинила владна рука…
Озирнувшись, Геракл побачив у сяйві й блиску бога Аполлона. Однак герой не схаменувся, – піднявши палицю, він кинувся на свого безсмертного брата.
Страшним гнівом спалахнули божественні очі, і не знати, що сталося б із Гераклом, та Громовержець із захмарного Олімпу кинув поміж своїх синів вогненну блискавку, ще й загримів грізно, протягло.
Брати схаменулись і примирилися. Геракл повернув триніжок до храму, і Піфія, зласкавившись, мовила йому пророчі слова:
– Хай продадуть тебе в рабство на три повних роки, а виторг за тебе хай буде Іфітовим дітям.
Спохмурнів Зевсів син і сумно сказав:
– Я підкоряюсь оракулові і знову стану рабом. Але через три роки піду війною на того, хто винний у моїй ганьбі. Нехай Евріт начувається: і він, і вся його родина через три роки стануть моїми рабами!
Меткий бог Гермес, що опікувався торгівлею, відвіз Геракла морем до азійського узбережжя і виставив його там на продаж як невільника без імені й роду. Купила його Омфала, володарка великої країни Лідії. Вибагливій і примхливій цариці сподобався новий раб, хоч їй і на думку не спало, хто він насправді.
Тільки вдача його, сувора і горда, обурювала Омфалу. Вона залюбки принижувала Геракла, змушувала вбиратися в жіночий одяг і цілісінький день прясти разом із її служницями. А сама натягала собі на плечі важку шкуру немейського лева або кидала її на підлогу і зневажливо топтала ногами.
Та якщо десь у Лідії ставалося лихо, цариця негайно посилала туди Геракла, і він, знов у лев’ячій шкурі, знову з улюбленою палицею в руках, поспішав виручати лідійців – розбивав їхніх ворогів чи карав лихих людей, нищив кровожерних чудовиськ чи приборкував диких звірів.
Так проминуло три довгих роки. Ставши вільний, Геракл одразу ж поспішив додому, до Деяніри й дітей, та в поспіху не забув звернути до острова Евбеї. Дорогою герой набрав собі військо, і люди охоче ставали під його руку, бо знали – йому завжди ласкаво всміхається Ніка, крилата богиня звитяги.
Із тим військом Геракл узяв швидко місто Ойхалію. Цар Евріт і його сини загинули в бою, а царівна Іола попала в полон. Разом із іншими полонянками Геракл відправив її до свого дому, де вже чекала-виглядала його Деяніра.

 

Смерть і безсмертя Геракла

 

Перше, що Геракл надумав зробити, ступивши на рідний берег, – це принести священну гекатомбу своєму батькові Зевсу. Поки воїни на лісистому схилі гори Ети рубали дерева і зносили їх докупи для жертовного вогнища, полонянок повели до міста. Туди ж поспішив і вісник Ліхас повідомити Деяніру та взяти в неї святкове вбрання для Геракла, що бажав відправити священну гекатомбу врочисто і пишно.
Наче сонце засяяло яскравіше на небі, коли Деяніра дізналася, що незабаром її чоловік повернеться додому. Втішно було їй бачити і великий гурт полонянок. Придивляючись до них, господиня мимохіть спинила свій погляд на ясночолій дівчині, тендітній і ніжній, як духмяна фіалка.
– Хто ця дівчина? – спитала вона в Ліхаса, але той, не дивлячись в очі, тільки й мовив:
– Не знаю.
– Видно, вона не простого роду, – співчутливо вела далі Деяніра. – Шкода її, такої юної і гарної! Випала їй тяжка доля невільниці, і ця дивна врода незабаром поблякне від сліз.
Деяніра звеліла служницям відвести полонянок і добре нагодувати, а сама вже хотіла йти до своїх покоїв, коли з-за колони визирнув раб. Упевнившись, що Ліхас пішов, він ступив кілька кроків уперед і пошепки мовив:
– Господине, не вір Ліхасові! Він гаразд знає, що то Еврітова дочка, царівна Іола. Саме через неї Геракл пішов на Ойхалію. І не зважай на її зажурений вигляд. У твій дім вона входить не як жалюгідна рабиня, а як горда суперниця.
Нічого не відказала Деяніра, навіть не глянула на раба, тільки сонце їй враз потьмяніло. Наче щось згадавши, вона поспішила у свої покої. Кваплячись, немов била її лихоманка, Деяніра взялася до роботи: дістала надійно схований дзбаночок із кров’ю вбитого кентавра Несса, вмочила в ту кров віхоть вовни і стала мастити святкове вбрання свого чоловіка.
Добре помастивши, вона склала його до скриньки і гукнула Ліхаса.
– Неси мерщій Гераклові святковий одяг, та не відчиняй скриньки, щоб сонце його не псувало і щоб люди не бачили. Хай усім буде несподіванкою таке гарне вбрання.
Ліхас пішов, а Деяніра ще довго блукала покоями, ніде не знаходячи собі місця. Так перебула вона ніч і тільки на ранок заснула. Збудило її сонце, що вже високо підбилося вгору і заглядало до неї у вікно.
Раптом Деяніра побачила: той віхоть вовни, що ним вона вчора мастила Гераклове вбрання, а потім кинула недбало на підлогу, тепер, під сонячним промінням, перетворився на чорну грудку і наче пінився гарячою кров’ю.
Страшний здогад блискавкою сяйнув Деянірі: Несс збрехав, навмисне збрехав, щоб помститися Гераклові. Його кров – не приворотне зілля, а смертельна отрута. І тепер її чоловік помре, помре через неї!
У нестямі Деяніра вибігла з дому, а назустріч їй поспішав Гілл, їхній первісток, тепер уже гарний юнак. Блідий, із скривленим від горя обличчям, він кинувся до матері.
– Що ти наробила! – в розпачі вигукнув він. – Наш батько вмирає в страшних муках. Краще б ти не була мені матір’ю, тоді я зміг би тебе покарати. О богині кривавої помсти, безжальні Ерінії, пометіться за мого великого батька!
Не змогла цього знести Деяніра. Не мовивши слова, схиливши долі голову, вона подалась у свої покої. Коли прибігли до неї служниці, вона вже лежала, спливаючи кров’ю, бо пробила собі серце мечем.
А Геракл, так і не діставшись додому, конав у страшних муках.
Напередодні, коли Ліхас приніс від Деяніри святковий одяг, герой одразу ж убрався в нього і, бадьорий, врочистий, звелів розкладати священне вогнище. Привели жертовних биків, принесли кратери з вином, і він сам став робити узливання. Коли ж полум’я розгорілося дужче і осяяло святкове вбрання, дивний рясний піт зросив йому чоло, груди, все тіло.
Геракл раптом відчув, що тканина прилипла йому до тіла і пече пекучим вогнем. Він став квапливо рвати її із себе, та вона віддиралася тільки разом із клаптями шкіри. Неймовірний біль пройняв усе могутнє тіло, і люди аж сахнулись, почувши дикий, звіриний крик. Вони навіть не відразу збагнули, що то кричить гордий і мужній Геракл.
Той, що колись тримав на своїх раменах усе небесне склепіння, той, що голіруч задушив величезного лева і приборкав триголового Кербера, той, що здолав Антея і гігантів, – тепер зігнутий, скоцюрблений, несамовито кричав і плакав кривавими сльозами.
Часом біль наче меншав, і тоді Геракл ревно благав:
– О Громовержцю, мій батьку! Кинь в мене свою вогненну стрілу блискавицю! О похмурий Аїде, чого зволікає тепер твій вірний прислужник, бог смерті Танат? А ви, люди, чи є поміж вас бодай один щирий мій друг? То вбийте мене, вбийте мерщій. Ви ж воїни, не вам боятися смерті… Ні, немає в мене друга… Тоді я сам, я сам…
І Геракл, змагаючи муки, став братися вгору схилами Ети, ще й дорогою виламував цілі дерева. Так дістався він до верховини гори і з тих дерев склав собі смертне ложе. Зверху розстелив шкуру немейського лева, вклався на неї, а під голову підмостив свою улюблену палицю.
Люди, що всі гуртом піднялись за Гераклом, мовчки журно дивилися на нього. Серед них був уже й Гілл, що повернувся з дому і тепер гірко, невтішно ридав.
Нікому не стало снаги підпалити те смертне ложе, хоч як умовляв усіх і гнівився Геракл. Нарешті Філоктет, володар сусіднього краю, викресав іскру, і швидко вся деревина взялася вогнем.
– Ти справжній друг, Філоктете! – мовив Геракл. – Дарую тобі мої непомильні стріли, хай вони уславлять тебе у справедливім бою. А ти, Гілле, мій сину, не плач і вислухай мою волю останню: одружися з Іолою, і хай щастить вам у спільнім житті.
Багаття займалося дужче і дужче. Зненацька загримотіло в небі, що непомітно повилося в темні хмари, по них зміями заковзали блискавки,і раптом одна, яскраво-сліпуча, вдарила просто в багаття, здіймаючи омахи полум’я й дим. Над головами приголомшених людей загуркотіла вогненно-золота колісниця – то сам Зевс Громовержець примчав по свого смертного сина.
Коли дим розвіявся, на багатті лише дотлівала лев’яча шкура. Геракл уже був на Олімпі, серед безсмертних, сам ставши безсмертним, – так ушанували його Зевс і боги-олімпійці за тяжкі подвиги на землі. Навіть Гера ласкаво привітала Геракла і віддала за нього свою прекрасну дочку Гебу, богиню вічної молодості.
Давні греки свято вірили, що так воно і було насправді. Вони не хотіли, не могли уявити, що їхній найулюбленіший герой помер, як звичайна людина.
І вони не помилились: відтоді минули тисячоліття, а Геракл і досі живий, бо його безсмертя – це безсмертя народу Еллади, мужнього, волелюбного, здатного на великі подвиги і чуйного до справедливості, добра й краси.

За матеріалами: Міфи Давньої Греції. Переказ Катерини Гловацької. Науковий керівник та автор передмови Андрій Білецький. Ілюстрації Рафаеля Масаутова. Київ, видавництво "Веселка", 1977 рік, стор. 127 - 170.

 

 

Більше давньогрецьких міфів на нашому сайті:

Певно, ви чули вислови: «сізіфова праця», «танталові муки», «прокрустове ложе», «авгієві стайні», «троянський кінь», «самозакоханий нарцис», «яблуко розбрату». А чи знаєте ви, що ці та багато інших крилатих виразів, які стали органічною, невід'ємною частиною нашої мови, культури, прийшли до нас з міфології стародавніх греків? Знати грецьку міфологію дуже важливо. Образи грецьких міфів відбилися в численних творах літератури і мистецтва, вони міцно увійшли в наше повсякденне життя. Ця книга, дорогі друзі, ознайомить вас з найбільш відомими міфами Стародавньої Греції.

Зміст книги:

Передмова Андрія Білецького

Деметра і Персефона 
Дафна 
Нарцис 
Пігмаліон і Галатея
Адоніс 
Мідас 
Фаетон 
Прометей 
Пандора 
Данаїди 
Персей 
Тантал 
Ніоба 
Аргонавти 
Мелеагр 
Геракл
Орфей і Еврідіка 
Тесей 
Дедал та Ікар 
Тірренські розбійники 
Ерісіхтон 

Словник міфологічних імен та географічних назв

 

Мандруючи стежками міфів, ми опинились у Давній Греції. «Прекрасна земля Еллади, прекрасні її квітучі долини, її гори в зеленім клечанні лісів, звідки весело мчать дзюркотливі струмки, зливаючись далі и річки, що несуть свої прозорі хвилі до лазурової морської безодні. Такою постає стародавня батьківщина греків у переказаному Катериною Гловацькою міфі про велетня Тіфона. Благодатна грецька земля дала світові народ з живою уявою і величезним літературним талантом, який відображено в багатій міфології. Відомий український літературознавець Андрій Білецький зазначає: «У грецьких міфах відбилися різні нездійсненні для тих давніх часів мрії людства: приборкання стихійних сил природи (подвиги Геракла, Персея, Тесея), освоєння далеких земель і морів (подорож аргонавтів і мандри Одіссея), опанунання повітряного простору (Дедал та Ікар), перемога над усіма хворобами і навіть над самою смертю (міф про сина Аполлона, божественного лікаря Асклепія)». Давньогрецькі міфи вражають силою фантазії і величчю думки. Чимало людей з різних країн вважають їх знання обов'язковою складовою власної освіченості.