Галина Мирослава. Зачарована краєвидами (Північна Македонія)

 

 

 

Дорогою зі Львова ми робили невеличкі зупинки в Стрию й Мукачеві, там до нас підсідали нові туристи, зокрема й група школярів з двома вчителями. Невдовзі нас чекав перетин українсько-румунського кордону в пункті пропуску Дякове у Виноградівському районі Закарпатської області поблизу занедбаного угорського села Неветленфолу, яке до 2000 року теж називалось Дякове. Коли я  дивилась з вікна автобуса на стан цього села, мені було, щиро кажучи, трохи моторошно й дуже встидно, що на моїй рідній землі є такі занехаяні поселення. Перетинала я кордон у цьому місці вперше. Румунський пропускний пункт Халмеу не зайняв у нас особливо багато часу, тож ми рушили далі з печатками в паспортах в напрямі міста Сату-Маре. Відразу шнурочками потягнулись доглянуті поля вздовж дороги й румунські хати під черепицею.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

------------------------

 

 

 

 

 

СКОП'Є

До Скоп'є, тепло-білої столиці Північної Македонії, найбільшого в країні міста, в якому мешкає трохи більше, ніж пів мільйона містян (65% македонців, 27% албанців), ми дістались рано вранці й майже відразу вирушили на екскурсію цим містом, розташованим на перетині північно-південного балканського шляху між столицею Сербії Белградом та столицею Греції Афінами (Атенами) у вузькій долині річки Вардар, оточеній горами. Над лівим берегом Вардару вибудована фортеця (Скопско кале), неподалік від неї  Мечеть султана Мурада 1436-го року в старому Османському кварталі, поруч із вежею з годинником.

 

У 60-х роках минулого століття Скоп'є пережило руйнівний землетрус, це був не перший нищівний землетрус в історії Скоп'є, перший з описаних у книгах знищив місто у 518 році н.е., зафіксований також масштабний землетрус у 1555 році. Руйнувалось Скоп'є, засноване десь у 3 столітті до нашої ери,  чимало разів ще до першого землетрусу, зокрема завойовниками: у 269 році – готами, V столітті – гунами. Знищувалось воно і після. Під час австрійсько-турецької війни 1689-го року місто вигоріло дощенту за два дні. Столиця Північної Македонії  за свою історію зазнавала також потужних повеней, але завжди відбудовувалась. Після нищівного землетрусу 1963 року Скоп'є за старою традицією підійматися як фенікс з попелу, виглядає так, ніби нічого з ним не було.  План останньої відбудови розробив японський архітектор Кендзо Танге. Проєкт "Скоп'є-2014" по будівництву пам'ятників історичним особистостям, фонтанів, скульптур, музеїв, а також адміністративних будівель в центрі столиці, який не схвалює більша частина мешканців міста, спорожнив казну держави, але приваблює туристів своєю незвичною кількістю пам'ятників на малій території й хаотичністю, він був створений аби нагадати туристам, особливо з сусідніх держав, які довго не визнавали македонський народ й досі намагаються його присвоїти собі,  що він є й має свою історію. У будь-якому разі туристові це цікаво. 

Ми з гордістю довідались від екскурсовода, що в столиці Північної Македонії,  в парку навпроти парламенту, стоїть навіть пам'ятник Тарасові Шевченкові. Поруч з пам'ятником йшли будівельні роботи, то ми, на жаль,  не підходили близько.

 

 

Тут можна відчути Балкани, доторкнутись до традиційних грецьких колон, помилуватись римськими й паризькими мостами, зауважуючи то тут, то там мусульманські мінарети. На згадку про останній землетрус поруч з містом на горі Водно стоїть Хрест тисячоліття, пряме призначення якого – берегти  Скоп'є від руйнівних сил природи. Останній раз столиця країни з яскравим сонечком на червоному полотнищі свого прапора знову зіштовхнулось з бідою у серпні 2016-го року, проте ні сильний вітер, ні повінь, хоч і помучили місто й забрали кілька життів, не змогли його знищити.
Історія столиці Північної Македонії бере початок з античності. У восьмому столітті до н.е. тут жили племена пеонійців.  Наприкінці 6 ст. до н.е. територія була підпорядкована Перській Ахеменідській імперії, у 4 столітті до н. е. потрапила до Македонського царства****, яке підкорило Стародавню Грецію. Римляни завоювали регіон у 2 столітті до н.е. і зробили його частиною більшої провінції Македонія*****. 

 

 

Різні мови й культури змінювали й продовжують змінювати не лише вигляд столиці країни, а й назву. Албанці, яких тут чимало, називають, до прикладу, Скоп'є Шкуп або Шкупі (Shkup/Shkupi). Вперше місто згадується  єгипетським географом Клавдієм Птолемеєм як Скупі. Римляни, які захоплюють місто в 164 році до н.е. не змінюють  латинську назву міста, але вже в 6-му столітті  слов'яни, які прийшли на ці землі, перейменовують Скупі на Скоп'є. Згодом місто перебуває під владою Болгарії (Скопие), Візантії, Сербії (Скопље / Skoplje), з'являються незначні зміни назви, зручні для вимови новими керівниками держави, але коли в 1392 році Скоп'є захоплюють османи, його назва починає звучати не дуже схоже, хоча впізнавано, – Юскюп (  اسكوب,Üsküp). До речі, символом міста є кам'яний міст через річку Вардар, збудований турками у 15 столітті.  520-літнє османське панування у Скоп'є закінчується у 1912 році, наступного ж року місто окуповує Сербія і включає до Сербського королівства. Під час Першої Світової війни  болгари звільняють місто від сербів, але в 1918-му  році Скоп'є потрапляє до складу Королівства сербів, хорватів і словенців, від 1929 року – Югославії. Під час Другої світової війни місто вкотре займає Болгарія, цього разу вона підтримує союзні взаємини з Німеччиною, тому разом з капітуляцією Болгарії Скоп'є повторно потрапляє до Югославії, де розвивається як промисловий центр. Розвал Югославії відкрив перед македонцями нові перспективи.

 

 

Скоп'є шанобливо береже пам'ять про Александра (Олександра) Македонського (на центральній площі міста, Площі Македонії, постав вершник на коні, виразно схожий на Александра) та про його славнозвісного батька – Філіппа (Філіпа) Другого Македонського, який зробив Македонію великою державою, св. Кирила й Мефодія,  св. Климента Охридського, просвітника, засновника Охридської книжкової школи, одного з учнів Кирила й Мефодія (Методія), святого Наума (Наума Охридського), який разом зі святими Кирилом і Мефодієм, а також зі своїм подвижником святим Климентом Охридським є одним з основоположників болгарської релігійної літератури. Македонці збудували цим історичним постатям пам'ятники в центральній частині міста, назвали їхніми іменами вулиці, бульвари, присвоїли їхні імена численним закладам культури й спорту, релігійним спорудам (Национална и универзитетска библиотека „Св. Климент Охридски“; Универзитет „Св. Кирил и Методиј“; Национальна Арена „Филип II Македонски“; Соборен архиепископски храм на Македонската православна црква „Свети Климент Охридски“). Наш готель, між іншим, розташувався на бульварі Олександра Македонського. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Оригінальні мости Скоп'є. Привертає увагу пішохідний Міст мистецтва (назва перегукується з залізничним Мостом Мистецтв у Парижі, можливо, так було замислено) з трьома рядами ліхтарів та  скульптурами відомих македонських діячів культури (письменників, композиторів, художників, акторів), яких аж 29. Центральна триметрова скульптура мосту присвячена  братам Міладіновим (Братя Миладинови: Димитър, Константин), діячам болгарського культурного відродження 19 століття. Цікаво, що брати родом з міста Струга на березі Охридського озера, яке славиться не лише своєю красою, а й фореллю, а форель українською мовою називається також струг або пструг. До слова:  у цьому містечку проходить один з найвідоміших поетичних фестивалів Європи – Струзькі вечори поезії. Ще одна вишенька на торті – тут народилась дочка Димитра – Царевна Міладінова, болгарська освітня діячка, випускниця Київської Фундуклеївської гімназії. Серед статуй представлений македонський письменник Кочо Рацин, зачинатель сучасної македонської літератури, композитор Тодор Скаловський, який написав музику до гімну Македонії (Денес над Македоніја),  автор першого македонського роману «Село за сімома ясенами» Сла́вко Я́невський.

 

 

Неподалік Мосту мистецтва приємно було пройтись Мостом цивілізації зі скульптурами святих й оглянути кораблі, що зупинились назавжди у водах річки, а пізно ввечері, шукаючи гуртівню "Кам", схожу на польську "Бедронку", прогулятись майже безлюдними широкими хідниками бульвару Александра Македонського з велосипедними доріжками, порозглядати скульптури у парку,  поглянути на людей, які вийшли з дітьми подихати вечірнім прохолодним, але сухим, і тому приємним, повітрям. Новим повітрям. Новим світом.

 

 

 

---------------------------

 

 

 

 

 

КАНЬЙОН МАТКА

Одне з тлумачень назви Македонія –  це горяни.   Північна Македонія – справді гірська країна. І ми змогли в цьому переконатись. 17 км на південний захід від міста Скоп'є між стрімкими горами – і перед нами неймовірний каньйон річки Треска (переклад слова "треска", якщо вірити гуглу, – лихоманка). На Тресці є два водосховища із гідроелектростанціями. Одне з них – Матка, його створено у 1937-му році. Я люблю гори, і думала, що мене вони не здивують, адже не раз за життя відпочивала в Карпатах, в Криму, але гори в каньйоні Матка настільки стрімкі та стоять настільки близько одна до одної, що мені перехопило дух.

 

 

Виходимо з автобуса і попід горою йдемо до цього озера, ліворуч під нами тече вузька Треска, пристосована в цих місцях для веслування на каное. Тут часто відбуваються тренування й змагання найвищих рівнів. 

 

 

Біля невеликого середньовічного православного монастиря святого Андрія, збудованого в 1389-му році, нас чекають човники, які відвезуть до обіцяної печери. Рвучкі височенні скелі, буйно вкриті пишним лісом поміж кам'яних ребер, подекуди зі спорудами, видаються крихітними на фоні гір,  які ніби стискують озеро, залишаючи йому свої світлини на поверхні води. Відчуття космічні. Не дивно, що тут примостилось чимало храмів. Через велику кількість церков і монастирів Матку тут називають Афоном (три церкви, одна в руїнах, і два монастирі). У мальовничому каньйоні Матка можна побачити залишки стін колишньої середньовічної фортеці Марков-Град, побудованої для втечі населення на випадок  прибуття сюди османів. На схилах каньйону виходи 10 печер, є тут і печера Кришталева, назва якої знайома вуху – маю на увазі Кришталеву печеру в Тернопільській області. Найвідоміша печера каньйону – Врело, насправді це дві  печери: підводна (Подврело) та надводна (Врело).   Деякі дослідники печери припускають, що печера Врело може бути найглибшою підводною печерою у світі. 

 

 

 

До печер підіймаємось  по стежці.  У печері три зали, при вході видно так званий «концертний зал», лівобіч – «письмові камені», знаки яких потребують пояснення, простір заповнений сталактитами, що звисають донизу літерою Т, й сталагмітами, які тягнуться від долу догори літерою М, а поміж ними космос здивування, наче літера А, і у тиші відчуття барабанних ударів серця: там-там-там. Печери підсвічені різноколірним світлом, найбільший сталактит називається «Шишка». Спускаємось сходами, під стелею хтось бачить кажана – ми спрямовуємо туди погляди. У глибині печери два озера: мале й велике.  Ці озера теж були створені після побудови водосховищ на річці. 

 

 

 

Поки стоїмо, наш екскурсовод розповідає, що в каньйоні можна побачити 77 видів балканських ендемічних малих метеликів, 18 з них – нові для науки,   2 нових види павуків, і що 20 відсотків видів  рослин  з тисячі тут присутніх – реліктові.
Нас огортають гори майже за плечі, ми знову сідаємо на човни, які тихо й повільно повертають нас на причал. Плесо води манить і здається, що гори йдуть слідом за нами. Хотілось би тут залишитись, але треба повертатись.

 

 

 

Читаймо статтю далі – про поїздку до Охриду