|
Оксана Аннич
ВІЙНА
О, Боже, глянь, як наша Україна
Припала ворогові на коліна!
Жорстоко наш народ вбивають,
Із рідної землі невинних проганяють.
Біжить народ із сходу хоч куди,
Аби спастись від клятої війни,
Аби не чути вистріли та взриви,
Щоб ненароком не натрапити на міни.
Маленькі дітки бачать - танки Їдуть:
"Мам, нас не вб'ють? До ями нас не кинуть?"
А що тут скажеш, як не раз від бомби розривало,
Й частини тіла в різні боки розкидало.
І бачили усе жінки та діти.
А що подіяти, залишилось терпіти.
З вікна поглянеш - танки і солдати.
Немає сну, хоч би до ранку дочекати.
По двору йдеш, а там - боєприпаси,
Розкидані і кулі й автомати.
Та ріки крові й незнайомі люди,
Горять будинки й дим повсюди.
Як далі жити тут - це ж не кіно!
Це ж справжня кров, а не вино.
Це ж справжні трупи, це ж чиїсь сини,
Були живі, тепер - без рук й без голови...
І поховати їх не зможуть рідні,
Їх не побачать більше близькі. Бідні.
А завтра скажуть мамі: "Син пропав
Як зраджував народ, як утікав."
Ніхто ж не знає, як було насправді,
Що досі там лежить, ще на асфальті.
Пізніше вивезуть до інших, кинуть в яму,
Туди до таких самих в чорну пляму.
Та навіть оком не зморгнуть,
Бо в цьому полягає, власне, суть.
Чужими силами боротись до кінця,
Під кулі кидати, немов сміття...
А вдома ж їх батьки чекають,
Не сплять ночами, ждуть, не досинають.
Все моляться, щоб син прийшов з війни,
Аби Господь оберігав від смерті та біди.
Ну як тут жити й бачити усе?
Немає сил чекати, доки пекло це мине.
О, Боже, змилуйся над нами,
Не знищуй нас ворожими руками!
|
|
дуже сильно, вражає