Володимир Свідзінський
ЧУДЕСНА ТРОСТКА
(збірка казок)
|
|
Зміст книги: |
|
----------------
Казкар із сумними очима
(післямова до книги)
Завантажити текст післямови до книги від Елеонори Соловей (txt.zip)
Як перед війною, так і по війні в житлах, установах, а також на вулицях можна було бачити й чути радіорепродуктори. Одні звалися в побуті «тарілками», бо були круглі й чорні; інші скидалися на таку собі квітку дзвіночка, тільки дуже масивну й тьмяно-металеву. І звідти часто лунала наступальна й переможна пісня: «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью!..»
Утім, навряд чи всім такі наміри були до вподоби. Принаймні, немолодого вже поета, що мешкав до війни у Харкові, вони таки напевно не тішили анітрохи. Він, навпаки, волів би, щоб казки в житті було більше, плекав і захищав її, веселкову жар-птицю, й радів, коли натрапляв на її сліди чи знаходив пломенисту пір'їнку. Дні віддавав редакційній роботі заради насущного хліба, зате ж уночі записував уже виношені в серці поезії та запитував у чорнильниці-«невиливайки»:
Порцеляновий човнику мій,
Чи поплинемо нині?..
Ті нічні подорожі дарували радість творчості й «розцвіти милої казки», винагороджуючи за все: за самотність, злидні, втрату близьких людей, за відчуття безчасся чи своєї невчасності в несуголосній йому добі. Безвихідь давала себе знати саме в такий спосіб: «...І забув я творити казку» (вірш 1932 року «Коли ти була зо мною...»); «світющий», «казковий шелест» не міг пробитися крізь безбарвну буденність:
...Та все навколо знайоме,
І глузливо шепоче тьма:
Ти йдеш не в казку — додому,
А казки... казки нема.
І все ж цей чоловік, що звався Володимиром Свідзінським, і «знаком» поезії була для нього, як бачимо, казка. У нього і вітерець оповідає казки — аж поки не вщухне з настанням вечора:
Наближає смеркання,
Мовкне вітер-казкар...
Холодок зов'явання
Обіймає бульвар...
Для нього немає справи кращої й важливішої, як прочитати донечці казку перед сном (вірш 1932 року «Маятник натомився...») чи написати вірша на її малюнок. Вони собі удвох — не тільки маленька родина, а й друзі, спільники, змовники, у них свої таємниці! Тож нітрохи не дивно, що в циклі поезій початку 30-х років «Зрада» є твір «від імені» доньки: «Ти ляж та й засни собі, тату...». Дитя тут будує іграшкову хатку, де сподівається сховати батька від усякого лиха. Тобто — ще питання, хто ким насправді опікується, хто кого береже й захищає...
Цей поет володів рідкісною здатністю зберігати неушкоджену пам'ять про власне дитинство — десь у зачаєному куточку свого єства все ж залишатися «дітваком», як сказав би ще один такий поет — Богдан-Ігор Антонич. Казково звучать у Свідзінського сновізійні мандри в оберненому часі — подорожі в дитинство.
...Коли раптом високо в гілках
Стрепенеться на груші птах,
Пломенисте посиплеться пір'я,
І освітить і сад, і подвір'я,
І всі, кого ти любив,
З ким радість дитинства ділив,
Тобі молодо вийдуть устріч,
Ти милих побачиш увіч,
І буде весела їх річ...
(«Коли пізній бродяга-трамвай...», 1939 р.)
На казку оберталася в нього і суперечка з добою: те, про що не можна було сказати, несила й змовчати. Чи не першим в українській літературі 30-х років XX століття він заговорив про нову духовну неволю, про безвихідь несвободи особистості в тоталітарному суспільстві. Але як він це зробив! Як невимушено, ґраційно, з яким сумовитим усміхом оповів цю казочку про засмученого китайця з вудкою, чию печаль намагався розрадити дельфін.
...— Ну як же не треба смутку!
Мій кораблик такий пасматий,
Сам я юний, тоненькі вуса,
Ще й червоні на мені шати.
А поглянь же ти — я невільний
І з такою вродою пишною
Примальований до фаянсу
Чиєюсь рукою зловтішною!
(«Вибігає на море човен...», 1931 р.)
Чаклуни, чарівники, різні таємничі істоти живуть у його поезіях привільно, бо це їхнє питоме середовище. Зрештою, останні в його житті поезії так знаменно й промовисто все це засвідчили... Одна й починається казково: «На три зорі у чисте поле...», а друга, про яку навіть не можна сказати з певністю, чи автор її завершив, так і зветься - «Казочка».
Щось я таке забув,
І як би його згадати?
Був собі... Хлопчик був...
І вмів той хлопчик літати...
У його збірці «Поезії» 1940 року (третя й остання прижиттєва книжка, наступного року поет загинув) є вірш, у якому поєдналися солодкий спогад, невмируще сподівання, готовність до радісного дива — адже ж це лише «Передмова до казки»!
Пухнаті лапки, віяла, колосся,
Поламаний вітрами очерет,
Кубло змії, русалчине волосся
На синім склі писав мороз-поет;
І вечір був, і радісна утома,
І муркання дрімливого кота,
І біля грубки золота солома,
А у печі пожежа золота;
І ум втрачав свою звичайну владу
Над дійсністю, і видива чудні,
Як літні хмари із-за зелен-саду,
Зринаючи, являлися мені.
(1938 р.)
І то справді була передмова: невдовзі поет написав одну по одній усі ті п'ять казок, що вміщені в нашому виданні. Всі вони, крім «Сонцевої помсти», були друковані в тогочасних журналах, а потім на цілі десятиліття несправедливо забуті разом зі своїм автором... Сюжети одних - «Сопілка», «Чудесна тростка» — знайомі всім нам, і навіть годі сказати, коли ми їх уперше почули. Інша — «Кий» — нагадує одразу кілька здавна знайомих казок, та водночас далебі не повторює жодну з них. Натомість ще інші — «Нанана Боселе», «Сонцева помста» — вражають своєю екзотичністю, хоча водночас також мають карб тисячолітньої традиції казкотворчості. Автор чувся в тій стихії достеменно як риба у воді: любив, знав, відчував до тонкощів, відомих лише фахівцям. І навіть перевершив їх: адже й вони не можуть тепер назвати джерела цих екзотичних сюжетів. Певна річ, є тут відомі мотиви, впізнавані сюжетні ходи, і все відбувається за тими ж таки неписаними, але непорушними законами казки, — та все разом, як і у випадку «Кия», творить казку цілком оригінальну й навіть унікальну. Найдивовижніше, що цією унікальністю тут позначені й ті здавна знайомі нам казки — «Сопілка» та «Чудесна тростка»: у переказі незрівнянного майстра слова вони набувають первозданної свіжості, ніби їх теж торкнулася «чудесна тростка» чарівника.
«Сопілка» (інша назва першотвору — «Казка про калинову сопілку»), якщо взяти лише найближчу до нас частину її історії, від публікації фольклорного варіанту в «Записках о Южной Руси» 1857 року до однойменної повісті-казки Оксани Забужко — широко побутувала на українських теренах, обернувшись у сучасної письменниці на «жіночу версію трагедії Каїна й Авеля»: у тому варіанті головні дійові особи — сестри, не сестра і брат, як у інших записах, як у Свідзінського. А втім, для фольклорного твору не лише ця варіативність характерна, а й здатність крити за позірною простотою казкової «історії» приховані смисли, а отже надаватися до різних прочитань та тлумачень. Наприклад, академік Сергій
Єфремов, чиє ім'я теж надовго підпало під заборону, у своїй знаменитій, а потім забороненій «Історії українського письменства» говорить саме про цю казку як образну аналогію самої долі національної літератури під імперським тиском: «Голосно, на ввесь світ, промовила тиха сопілка та про злочинство, в дикій пущі заподіяне. За таку сопілку й стало нам наше письменство. Коли український народ циркулярами викреслено було зі списку живих націй, коли над ним у диких пущах нашого лихоліття роблено убійчі заходи, а він через несвідомість свою навіть голосу проти цього не подавав — тоді приходить письменство і перед усім світом промовляє-свідчить про свій народ:
Мене сестриця з світу згубила,
Ніж у серденько та й устромила...»
Зрештою, це не завадить нікому сприймати казку, власне, як казку: про діда й бабу та про їхніх діточок. Так, є тут суворі прадавні міфологеми, — тому, напевно, що містять нескасовні моральні заповіді, у свій спосіб нагадують про одвічну боротьбу добра і зла. Але ж без цього взагалі не буває казки, в цьому її призначення й сенс, і вся лінія поведінки казкового героя підпорядкована саме моральним законам. Щоправда, іноді ця підпорядкованість виявляє себе не прямо, а навіть і від зворотного: от як у тій же «Сопілці». І далебі недарма казка притаманна практично всім фольклорним системам; мало того: у фольклорі віддалених між собою народів є спільні або вельми подібні казкові сюжети, а окремі з них побутують мало не повсюдно, так що не варто братися доводити, що ось такий-то сюжет «наш, а не ваш»! Краще поміркувати над самою загадкою цієї спільності та над пропонованими в різний час поясненнями: брати Ґрімм, наприклад, вважали цю подібність казок різних етносів наслідком спільного індоєвропейського походження, а інші вчені — спільними для різних народів особливостями людської натури...
Казки Володимира Свідзінського — взірцеві приклади літературної казки, що розвинулася на ґрунті казки фольклорної: він як ювелір ретельно шліфує та огранює ці коштовні діаманти, прагнучи зберегти їхню неповторність і водночас надати їм нового життя, вже в системі красного письменства. Демонструє при цьому всю повноту можливостей літературної казки, від віршованого переказу одного з варіантів, як у «Сопілці» та «Чудесній тростці», до віртуозної контамінації (поєднання) мотивів, як у казці «Кий», а також «вищого пілотажу»: творення цілком ориґінальних казок на основі опанованої природи самого жанру. Мав-бо видатних попередників: Г.-Х. Андерсена, В. Гауфа, Е.-Т. А. Гофмана, а в українській літературі передовсім Івана Франка («Лис Микита», «Абу-Касимові капці», «Коли ще звірі говорили» тощо).
Так само, як у своїй незрівнянній ліриці, як у царині поетичного перекладу, в казках Володимир Свідзінський неспростовно засвідчує, що він — Майстер. Пластика, чистота ліній та барв, безпомильна природність інтонації, чітко й лаконічно окреслені характери, час від часу зблиски тонкого гумору — таким є достоту чарівний світ, у який запрошує ця книжка.
(Елеонора Соловей)
За матеріалами: Володимир Свідзінський. "Чудесна тростка". Казки. Художник Наталя Клочкова. Київ, видавництво «Грані-Т», 2011 р.
