Володимир Свідзінський
СОПІЛКА
(казка)
Завантажити текст казки Володимира Свідзінського "Сопілка" (txt.zip)
|
1.
Був дід, і баба, і синок їх милий,
Івасик був,
чорнявий хорошень 10.
Він пас гусей, робив до лука стріли
Або кував зозулею з вишень.
Була й сестра в Івасика, Олена.
Та що ж?
Сестра не бавилася з ним:
Завжди понура, заздра, потаєнна,
Вона не знала приязні ні з ким.
Вона в саду шальвії не плекала,
Не дбала ткати красних рушників;
Вона на крилах печі не писала
Ні сосонок дрібних, ні павучків.
От сталося, як липа розцвілася
І в блиску кіс погасла сіножать,
Послала мати бистрого Івася
І з ним Оленку полуниць ірвать.
|
|
|
Зайшли вони в грабовий ліс глибоко.
Там рідко промінь прогортає тінь,
Там пугач світить виряченим оком,
Там жалами грозяться мох і тлінь.
І от прийшли на галяву велику,
Де в різномовнім плюскоті криниць
Цвіла долина;
дивляться - без ліку
Незайманих жаріє полуниць.
Івась що зірве ягоду, то в глечик;
Оленка ходить, ходить, забреде
У тінь та й спить.
А день не спить. То чечик 11
Чиргикне десь, то голуб загуде.
А раз було, що й грім рикнув неждано,
Погнало дощ - і райдуга звелась.
Та й знову тихо. Ось уже нерано;
Огледілась Оленка - спить Івась.
|
|
|
Забився в трави, підгорнув колінця,
Скукобився в маленький ковтюшок 12;
Високий глек наповнено по вінця;
А що ж у неї? Жменя ягідок.
Це ж ввечері почнуть його хвалити!
І заздрість нудко серце їй тяжить...
Чому такий удатний він! Убити
Щасливого, убити, поки спить.
Ні оклику, ні голосу, ні стуку,
Ще й сонце захилилося кущем.
Метнулася, звела над сонним руку
І напруго ударила ножем.
|
|
|
Івасик бідний! Тільки стріпотіло
Плече йому. Убійниця притьмом
Копає діл, безодголосне тіло
Землею прикидає і піском.
Нема Івася! Глянула в долину:
Та що ж бо це? День гасне вочевидь;
Туман бреде... кошлату тягне спину,
І тьма встає, як збуджений ведмідь.
Мерщій на степ! Ні, гола ще могилка.
Пригнути гілку, обірвати лист...
Еге! Без вітру відсахнулась гілка,
Порснула вгору, аж зачувся свист.
|
|
|
На степ, на степ!
Без стежки, без дороги...
Еге! Услід зривається виття,
I зойк, і зик, і пазурі, і роги,
І крила б'ють... Злобливе сум'яття,
Як ураган, обняло ліс великий.
Що діяти? Як вимкнутися їй?
Ось доженуть... І чує голос дикий:
- А де ж Івва-івва-івасик твій?
Було над північ, як вона з-за хати,
Розпатлана, влетіла в батьків двір.
- А де ж Івасик? - заволала мати.
- Ой, звір загриз, ой, я ж не винна,
звір!
|
|
|
2.
Прийшла весна. Кругляві, як оладки,
Хмарки блукали в небі; цвіт жердель
Сади осяяв; грядка коло грядки
Чорніли по городах; журавель
Кричав високо. На гробку Івася,
Новітня гостя в лісі віковім,
Неплекана калина розрослася.
Лучилося, йшли чумаки у Крим,
І хтось із них нагледів при долині
Калини кущ та й вирізав собі
Сопілку з неї. «Буду на чужині,
Розрада буде чумаку в журбі».
Тоді її змережав вимисливо,
Приклав до уст і тихо, спокволя,
Став награвати. Там-то дивне диво!
Сопілка явно словом вимовля:
«Ой звільна, звільна, чумаченьку, грай,
Да не врази мого ти серця вкрай.
Мене сестра-завидниця згубила,
Ніж сонному у серденько встромила...»
Урвалась скарга. Вражене мовчання
Змінило пісню. Німував і ліс,
І чумаки. Лягала мла смеркання,
І смутно мгліло пагілля беріз.
|
|
|
Один чумак промовив: «Їй-же Богу,
Відколи світ, такого не було».
На другий ранок рушили в дорогу.
І впало їм іти через село,
Де жив Оленчин батько.
У старого
І ночувати стали. Річ за річ -
Сказали про сопілочку. Прожогом,
Як нестяменна, кинулась на піч
Бліда Оленка. А старий мовляє:
«І віриться, і віри не пойму.
Ось дайте-но я сам заграю».
Грає.
А дудочка одказує йому:
«Помалу, батечку, помалу грай,
Да не врази мого ти серця вкрай.
Мене сестра-невірниця згубила,
Ніж сонному у серденько встромила».
Кінчив - і очі повняться сльозами,
А мати просить: «Дай же і мені».
Взяла, дихнула жовтими устами,
І знов квилять ті звуки жалібні:
«Поволі, матінко, поволі грай,
Да не врази мого ти серця вкрай,
Мене сестра-підступниця згубила,
Ніж сонному у серденько встромила».
|
|
|
Старий нахмурив брови кострубаті:
«Ну що ж? Нехай заграє і вона!»
Усі замовкли; тихо стало в хаті.
Тоді Оленка, біла як стіна,
Страхаючись, бере сопілку в руки,
До уст підносить, та бліді уста
Не слухають її - і рвуться звуки,
І трудно журний поспів вироста.
«Помалу-малу, душогубко, грай,
Да не врази мого ти серця вкрай,
Це ж ти мене, злочиннице, згубила,
Ніж сонному у серденько встромила,
Як ми по ягоди ходили в гай».
Оленка дудку кидає, долоню
Кладе на очі і стоїть німа.
«Бодай же ти була пропала, доню!
Бодай зайшла, де круча і строма».
Оплакали старі дитину любу -
Івасика - обмилися в сльозах,
А душогубку віддали на згубу,
І дикий кінь розніс її на прах.
|
|
Словничок:
10 Хорошень — красень.
11 Чечик — чечітка, невеличкий співучий птах родини в'юркових.
12 Ковтюшок — жмут волосся чи вовни, що звалялися; в переносному значенні - щось щільно стулене, зібгане.
За матеріалами: Володимир Свідзінський. "Чудесна тростка". Казки. Художник Наталя Клочкова. Київ, видавництво «Грані-Т», 2011 р, стор.25-36.
Більше казок з книги Володимира Свідзінського "Чудесна тростка" на "Малій Сторінці":
Казки класика вітчизняної літератури, одного з найбільших поетів XX століття Володимира Свідзінського друкувалися в часописах ще в 1930-ті роки, а відтак на довгі десятиліття були несправедливо забуті разом зі своїм автором. Лише в останні роки український читач наново відкриває для себе дивовижний казковий світ поезії цього «тихого генія». Сюжети одних його казок - «Сопілка», «Чудесна тростка» - знайомі всім нам, і навіть годі сказати, коли ми їх уперше почули. Інша - «Кий» - нагадує одразу кілька здавна знайомих казок, та водночас не повторює жодної з них. Натомість ще інші - «Нанана Боселе», «Сонцева помста» - вражають своєю екзотичністю, хоча водночас також мають карб тисячолітньої традиції казкотворчості. Втім, у переказі незрівнянного майстра слова всі вони набувають первозданної свіжості, ніби їх торкнулася «чудесна тростка» чарівника.