Володимир Свідзінський
СОНЦЕВА ПОМСТА
(східна легенда)
Завантажити текст легенди Володимира Свідзінського "Сонцева помста" (txt.zip)
|
|
Колись у давній давнині - є в людях поговір - Численні карлики жили серед Кавказьких гір, Такі дрібні, що папороть здавалась їх очам Високоверхим деревом з розложистим гіллям. На неї лазили вони, стинали гілочки І мудро будували з них хороші теремки. І добре жити їм було. Розумні та сильні, Вони уміли ставити огради кам'яні, Стріляли з лука дичину, багато мали стад, Удозвіль зерна й волокна. Ні віхола, ні град До них не відали тропи, і невпокійний грім Загонів хмарних не збирав під небом їх ясним. Дбайливе сонце день у день рівняло їм тепло. І загорділо серце їх. І в лагідне чоло Свого світила доброго наміривши стрілу, Вони казали, сміючись: «За що йому хвалу Ашуги 5 наші віддають? У світлі чи в імлі, Однаково здоліємо прожити на землі». |
|
|
|
От сталося, одного дня з-за височин гірських Прозірчаста колисочка залинула до них, І, як рослинний пух, легка, у сонному лету Поколихнула цвіт лучний і стала на цвіту. Поглянули, а там лежить розкохане дитя; На нім зірчаста тканочка ще й синє сповиття. А очі темно-голубі, і золотим пушком, Мов крайкою, обведена голівка над чолом. Такого дива не було, відколи ясен-світ! До нього цмокають, воно сміється на одвіт. «Да там-то ж красне!» - каже хтось, милуючись малям. І ознаймили: «Немовля віщує радість нам. Хто буде кривдити його, хай знає: смерть за те!» Минає час. Чудне дитя, немов з води, росте. Іще до місяця сп'ялось ходити, а до двох Увочевидь переросло щонайбуйніший мох. А й не закропиться нічим, крім меду та роси. І виросло на юнака величної краси. |
|
|
|
Та що по тім? Якийсь чудний удався той юнак: Скрізь нишпорить, чогось глядить, не бавиться ніяк, Все хмуриться замислено, не любиться ні з ким, І часто світлий зір його темнить печалі дим. Уже, на нього дивлячись, журилися діди: «Коли б лишень од хлопчика не скоїлось біди!» Між ними був один горбань. Чотири сотні літ В його стуманених очах напівзатьмили світ. Тепер глядів він череди, а здавна був герой. От раз його на самоті питає хлопчик той: «Ви, карлики, потужний рід. Ні ворог, ні чума, Ні дикий барс вам не страшні. Скажіть, невже нема Такої сили, що могла б поталувати 6 й вас?» «Нема ніде, - прошамкав дід, - щоб я так кози пас!» |
|
|
|
Але по намислі додав: «Хіба б таке було, Щоб хуртовиною на нас бавовни намело, І загорілася вона, то аж тоді, либонь, Судилася б загибель нам: пожер би нас вогонь!» І тільки змовив ці слова недбалий лепетій, Як там, де щойно був юнак, заюртувався змій, І став на хвіст, і вистромив загрозливий язик, І, збивши бистрими крильми, бурхнув угору й зник. А де ж юнак? Огледілись - і слід запав... Нема! Великий страх поняв усіх! Страхались недарма. Був день. За муром кам'яним ходило стадо кіз. Кругом, по горах та ярах, дрімав одвічний ліс. З кущів осотових не міг зорястий знятись пух. І раптом прикро заволав стурбований пастух: «Біда! Загуба! Лишенько! Пропали ми навік! Дак ось кого плекали ми! Дак ось чому він зник!» |
|
|
|
Усі метнулися на крик. «Чого ти? Де біда?» «Сліпі! Не бачите? В козла трясеться борода!» «Дурний же ти!» - «Еге, дурний! Це ж вітер, а у нас Спредвіку вітер не гуляв!» - і в сльози козопас. Тоді проміння сонячне у жовтий дим лягло, І з високості клаптями бавовни понесло. Глухими міріадами летіли пластівні, А їм услід тиснулися нові в височині. Як туча, сутінь гуснула. І потьмарився світ, І вийшов з душної нори на охолоду кріт. Тоді рвонуло борвієм 7, і в омраку важкім, Мов скелями привалений, озвався зглуха грім. І загули, й склонилися нагірні дерева, І, вічна голосільниця, заплакала сова. Гучніше тряхнуло. Вогонь проскочив в темноті, Упав, стаївся, вигулькнув і раптом золоті Угору скинув омахи, мов жмутки злих гадюк, Що намагались видертись з чиїхось темних рук. |
|
|
|
І загорілася земля, і страшно зойкнув звір, І затремтіла заграва на верховинах гір. І в хруску дерева захряс крик розпачу: «Пожар!» І в воду кидався й тонув збезумлений товар 8. В огні кипів і косогір, і яр, і оболонь 9, І пташка, злинувши з вогню, знов падала в огонь. Орел, високо вибившись могучими крильми, Один тужив, клекочучи, за милими дітьми, І довго люте полум'я сичало і ревло, Скарлючено вгризаючись у дерево й стебло. І простяглась пустеля там, де був квітучий сад, Куди літав крадящий птах клювати виноград. Пропали бідні карлики! Лиш мури кам'яні Про необачне плем'я їх нагадують одні. |
|
Словничок:
5 Ашуг — народний поет-імпровізатор у деяких кавказьких та сусідніх з ними народів.
6 Поталувати — дати на поталу, понищити.
7 Борвій — великий вітер, буря.
8 Товар — худоба, свійські тварини.
9 Оболонь — низинні заливні (заплавні) луки.
За матеріалами: Володимир Свідзінський. "Чудесна тростка". Казки. Художник Наталя Клочкова. Київ, видавництво «Грані-Т», 2011 р., стор. 13-24.
Більше казок з книги Володимира Свідзінського "Чудесна тростка" на "Малій Сторінці":
Зміст книги:
Казки класика вітчизняної літератури, одного з найбільших поетів XX століття Володимира Свідзінського друкувалися в часописах ще в 1930-ті роки, а відтак на довгі десятиліття були несправедливо забуті разом зі своїм автором. Лише в останні роки український читач наново відкриває для себе дивовижний казковий світ поезії цього «тихого генія». Сюжети одних його казок - «Сопілка», «Чудесна тростка» - знайомі всім нам, і навіть годі сказати, коли ми їх уперше почули. Інша - «Кий» - нагадує одразу кілька здавна знайомих казок, та водночас не повторює жодної з них. Натомість ще інші - «Нанана Боселе», «Сонцева помста» - вражають своєю екзотичністю, хоча водночас також мають карб тисячолітньої традиції казкотворчості. Втім, у переказі незрівнянного майстра слова всі вони набувають первозданної свіжості, ніби їх торкнулася «чудесна тростка» чарівника.
