|
* * *
Життєвий вир повниться віршами,
Де радість гомінка і сміх –
За інші ніби... і не гіршими,
А все ж... такими, як у всіх!
Бувають струни сумовитими,
Як весняний тривожний лід!
Чого ж навчився ти, учителю,
В кипінні сподівань і літ?!
А дні – і цвітом, і завіями,
Зірками ніжними вночі!
А роки хоч були замріяні,
Але ж їх... спробуй полічи!
То що ж довіриш ти устам?!
Коли узявся – вчити сам!
* * *
Життя нас вчить і ми вчимося
Знанням і... сяйву доброти.
То де ж воно дзвінке колосся –
Отам, де кинув зерна ти?!
Так! Саме так... І в тому й драма,
Що все ж важким вітрам назло,
Уперто зійдуть колосками –
Любов і щирість, і тепло!
І хоч вчимося ми роками
Добру і правді, і красі,
Учитель – це завжди екзамен!
Який здають, на жаль, не всі.
Будні стрімкі... Кипіння справ –
Це шлях, який ти сам обрав!
* * *
О скільки прагнень і надій,
О скільки болю і досади!
Приходить вечір випускний
І ти не знаєш, що казати.
О мить квітуча, зупинись!
Та звідкіля ж він цей рум’янець?!
Бо найгарніша з учениць
Запросить... так, на білий танець!
І скаже (не повіриш сам...)
Така усміхнена і мила,
Вперше довіривши устам:
– А я ж... Я вас завжди любила!
Ось так у погляді і в слові –
І цвіт журби, і біль любові!
* * *
Бувала на уроці тиша –
Не просто тиша... Тиша з тиш!
Бо ти живеш – не просто вчиш!
В промінні мрій найсміливіших...
То ж і кипіло відчуття,
Ну, а з літами усе більше,
Ти вчиш і – що ж воно... життя! –
А не лише наукам іншим.
Ну, а життя – це вир атак...
Ну, а життя – це вам... не жарти!
Бо коли слухають ось так,
То, мабуть, слухати і варто.
Бо древнє ремесло твоє –
Казати так, як воно є!
* * *
То як, учителю, живеться?
Яка у думах глибина?!
А доброту, що є у серці,
Ще доля вихлюпне до дна!
Є те, що скажеш у розмові,
Що хмарою – аж нависа...
А є ж іще краса у слові –
Дзвінка, немеркнуча краса!
Хоч нелегкі і дні, і кроки,
Та не змілів ще серця жар,
Бо є ж іще слова високі,
Слова – зірками серед хмар...
Хоч хмаровиння і густе,
Але душа... Душа цвіте!
* * *
Та – вогнищем стрімким... – натхнення знову –
Чи ранній ранок... а чи пізня ніч!
Життю не просто все ж – відкритись слову,
Бо і життя – це вузол протиріч...
Це не лише натхнення... Це і праця!
Ти – садівник... Бо є квітучий сад!
Є вірші, що для книг і публікацій,
І вірші, що для друзів і шухляд.
Та у поета – непрості орбіти...
Це і колись, і нині, і завжди.
Збагни себе в собі і світ у світі,
Збагни – і щирим словом освяти!
Не чути солодкавого – віват!
Щось удалось... Це серцю свято з свят.
* * *
Стаєш твердим, а не сентиментальним!
Бо і в проблемах – стільки гостроти...
Життя навкруг таке не ідеальне,
Що годі ідеальне десь знайти!
А осінь, як і скрізь, багрянолиця!
Любові й віршам – найвірніше тло.
Та ще напишуть пісню у столиці,
Яке ж чудове... хоч співай... село!
А долі як вдивлятись у обличчя,
То і життя – ну, все ж... не без удач!
Не все у нас – дзвінке і мальовниче!
Не все, повірте... Ну, хоч сядь та плач!
Хоч і щаслива дуже для пера,
Та осінь – це усе ж... сумна пора.
* * *
Та є вони... Колеги між колег!
А серед них знаходяться і... друзі.
В них думи і слова в дзвінкій напрузі,
Квітучі, щирі... поетичний цех!
О, ні не збити їх на манівці!
На погляд не накласти їм полуду...
Бо є... Так, є стривожені співці!
Ще є... серед засмиканого люду.
У них вогнем у серці кожна мить,
Хай навіть мить – гірка і сумовита!
Бо і живе життя їм так болить,
Як і мені не може не боліти.
А тільки, друже, в мить важку затям –
Ти з долею, поете, сам на сам!
* * *
Ото ж і сум, і біль – в рядки свої...
Аби слова не корчилися німо!
Хіба ж поети ці – не солов’ї?!
Бо як болючий нерв – їм кожна рима!
Слова у них співучі і живі,
Такі високі... Мов дніпрові кручі!
Поезії потрібні рядові –
Тривожні, незахвалені, рішучі!
Завжди шукають в слові – глибини...
А ти читай і думай з болем в серці –
Чи ж можеш сам ось так, як і вони?
А коли можеш, то... чи вже вдається?!
Ну, а коли вдається... ну, хоч трохи!
Тоді щирі слова – як цвіт епохи.
* * *
Учителю! Важка твоя дорога...
І твоя дума горда й непроста!
Ти звик оцінки виставляти строго,
А як оціниш сам – свої літа?!
Так, успіхи були... Були й невдачі!
Нестримна радість і гірка журба.
Бо і літа були такі гарячі,
Мов блискавка, що в небі закипа!
Собі оцінку дати неодмінно,
Щоб справжня суть у думці ожила!
Бо є високе слово – Україна...
Яка для серця – ніби змах крила!
А слово з серця соколом полине,
Бо твоя рідна мова – солов’їна...
* * *
Село збідніло... Як же не збідніти?
Коли навкруг – такі важкі часи...
Бо дні так і непросто, й сумовито,
Ніби відлуння давньої грози.
О ні, не всі змогли зажити рани!
Не всі ще проясніли чорні сни.
Було колись: везли синів – з Афгану,
А нині – з іще гіршої війни!
Біда, що і неждано, і розлого!
Що не збагнеш, бува, де фронт, де тил.
Чи мріяв про такий портрет епохи –
На тихім фоні зубожілих сіл?!
В кулак всі сили... і таки пройти –
Цей біль і шквал народної біди!
* * *
Село... Ні, це не міста вир залізний!
Суцвіття хат... і лагідні сади.
Село, де тиша – мов народна пісня...
І де фальшивих звуків не знайти!
Село... Це не тривожний мегаполіс!
Де бачиш всюди – лабіринт шляхів...
Тут у колосся – до колоса колос!
Щирістю дум і сяйвом прапорів.
О, тут знайдеш картини дивовижні!
Розмай краси. Буяння кольорів.
Невже, поете, про квітучі вишні
Ти ще і досі вірша не створив?!
Коротка мить... Але ж – квітуча мить!
На зламі доль і гомінких століть.
|
