На сайті
Дошка оголошень Додати оголошення

Володимир Даник. Цикл віршів "Учителю! Важка твоя дорога"


Володимир Даник. Учителю! Важка твоя дорога. Цикл віршів.

 

Володимир Даник

УЧИТЕЛЮ! ВАЖКА ТВОЯ ДОРОГА...

(Цикл віршів)

 

 

*    *    *               

Життєвий вир повниться віршами,
Де радість гомінка і сміх –
За інші ніби... і не гіршими,
А все ж... такими, як у всіх!

Бувають струни сумовитими,
Як весняний тривожний лід!
Чого ж навчився ти, учителю,
В кипінні сподівань і літ?!

А дні – і цвітом, і завіями,
Зірками ніжними вночі!
А роки хоч були замріяні,
Але ж їх... спробуй полічи!

То що ж довіриш ти устам?!
Коли узявся – вчити сам!


*    *    *               
            

Життя нас вчить і ми вчимося
Знанням і... сяйву доброти.
То де ж воно дзвінке колосся –
Отам, де кинув зерна ти?!

Так! Саме так... І в тому й драма,
Що все ж важким вітрам назло,
Уперто зійдуть колосками –
Любов і щирість, і тепло!

І хоч вчимося ми роками
Добру і правді, і красі,
Учитель – це завжди екзамен!
Який здають, на жаль, не всі.

Будні стрімкі... Кипіння справ –
Це шлях, який ти сам обрав!


*    *    *               
             

О скільки прагнень і надій,
О скільки болю і досади!
Приходить вечір випускний
І ти не знаєш, що казати.

О мить квітуча, зупинись!
Та звідкіля ж він цей рум’янець?!
Бо найгарніша з учениць
Запросить... так, на білий танець!

І скаже (не повіриш сам...)
Така усміхнена і мила,
Вперше довіривши устам:
– А я ж... Я вас завжди любила!

Ось так у погляді і в слові –
І цвіт журби, і біль любові!

 

*    *    *               
            

Бувала на уроці тиша –
Не просто тиша... Тиша з тиш!
Бо ти живеш – не просто вчиш!
В промінні мрій найсміливіших...

То ж і кипіло відчуття,
Ну, а з літами усе більше,
Ти вчиш і – що ж воно... життя! –
А не лише наукам іншим.

Ну, а життя – це вир атак...
Ну, а життя – це вам... не жарти!
Бо коли слухають ось так,
То, мабуть, слухати і варто. 

Бо древнє ремесло твоє –
Казати так, як воно є!


*    *    *               
              

То як, учителю, живеться?
Яка у думах глибина?!
А доброту, що є у серці,
Ще доля вихлюпне до дна!

Є те, що скажеш у розмові,
Що хмарою – аж нависа...
А є ж іще краса у слові –
Дзвінка, немеркнуча краса!

Хоч нелегкі і дні, і кроки,
Та не змілів ще серця жар,
Бо є ж іще слова високі,
Слова – зірками серед хмар...

Хоч хмаровиння і густе,
Але  душа... Душа цвіте!


*    *    *               
              

Та – вогнищем стрімким... – натхнення знову –
Чи ранній ранок... а чи пізня ніч!
Життю не просто все ж – відкритись слову, 
Бо і життя – це вузол протиріч...

Це не лише натхнення... Це і праця!
Ти – садівник... Бо є квітучий сад!
Є вірші, що для книг і публікацій,
І вірші, що для друзів і шухляд.

Та у поета – непрості орбіти...
Це і колись, і нині, і завжди.
Збагни себе в собі і світ у світі,
Збагни – і щирим словом освяти!

Не чути солодкавого – віват!
Щось удалось... Це серцю свято з свят.


*    *    *               
                              

Стаєш твердим, а не сентиментальним!
Бо і в проблемах – стільки гостроти...
Життя навкруг таке не ідеальне,
Що годі ідеальне десь знайти!

А осінь, як і скрізь, багрянолиця!
Любові й віршам – найвірніше тло. 
Та ще напишуть пісню у столиці,
Яке ж чудове... хоч співай... село!

А долі як вдивлятись у обличчя,
То і життя – ну, все ж... не без удач!
Не все у нас – дзвінке і мальовниче!
Не все, повірте... Ну, хоч сядь та плач!

Хоч і щаслива дуже для пера,
Та осінь – це усе ж... сумна пора.


*    *    *               
                         

Та є вони... Колеги між колег!
А серед них знаходяться і... друзі.
В них думи і слова в дзвінкій напрузі,
Квітучі, щирі... поетичний цех!

О, ні не збити їх на манівці!
На погляд не накласти їм полуду...
Бо є... Так, є стривожені співці!
Ще є... серед засмиканого люду.

У них вогнем у серці кожна мить,
Хай навіть мить – гірка і сумовита!
Бо і живе життя їм так болить,
Як і мені не може не боліти. 

А тільки, друже, в мить важку затям –
Ти з долею, поете, сам на сам! 


*    *    *               
                             

Ото ж і сум, і біль – в рядки свої...
Аби слова не корчилися німо!
Хіба ж поети ці – не солов’ї?!
Бо як болючий нерв – їм кожна  рима!

Слова у них співучі і живі,
Такі високі... Мов дніпрові кручі!
Поезії потрібні рядові –
Тривожні, незахвалені, рішучі!

Завжди шукають в слові – глибини...
А ти читай і думай з болем в серці –
Чи ж можеш сам ось так, як і вони?
А коли можеш, то... чи вже вдається?!

Ну, а коли вдається... ну, хоч трохи!
Тоді щирі слова – як цвіт епохи.


*    *    *               
                          

Учителю! Важка твоя дорога...
І твоя дума горда й непроста!
Ти звик оцінки виставляти строго,
А як оціниш сам – свої літа?!

Так, успіхи були... Були й невдачі!
Нестримна радість і гірка журба.
Бо і літа були такі гарячі,
Мов блискавка, що в небі закипа!

Собі оцінку дати неодмінно,
Щоб справжня суть у думці ожила!
Бо є високе слово – Україна...
Яка для серця – ніби змах крила!

А слово з серця соколом полине,
Бо твоя рідна мова – солов’їна...


*    *    *               
                              

Село збідніло... Як же не збідніти?
Коли навкруг – такі важкі часи...
Бо дні так і непросто, й сумовито,
Ніби відлуння давньої грози.

О ні, не всі змогли зажити рани!
Не всі ще проясніли чорні сни.
Було колись: везли синів – з Афгану,
А нині – з іще гіршої війни!

Біда, що і неждано, і розлого!
Що не збагнеш, бува, де фронт, де тил.
Чи мріяв про такий портрет епохи –
На тихім фоні зубожілих сіл?!

В кулак всі сили... і таки пройти –
Цей біль і шквал народної біди!


*    *    *               
                           

Село... Ні, це не міста вир залізний!
Суцвіття хат... і лагідні сади.
Село, де тиша – мов народна пісня... 
І де фальшивих звуків не знайти!

Село... Це не тривожний мегаполіс!
Де бачиш всюди – лабіринт шляхів...
Тут у колосся – до колоса колос!
Щирістю дум і сяйвом прапорів.

О, тут знайдеш картини дивовижні!
Розмай краси. Буяння кольорів.
Невже, поете, про квітучі вишні 
Ти ще і досі вірша не створив?!

Коротка мить... Але ж – квітуча мить!
На зламі доль і гомінких століть.

 

За матеріалами:  Часопис «Апокриф»: «В обіймах грозового літа». м. Черкаси, «Інтроліга ТОР», 2017 рік.

 

 

Читайте також на нашому сайті:

Блог письменника, поета, гумориста, викладача ЧДТУ Володимира Даника
 
Володимир Даник - поет, прозаїк, автор пісень і бард. Автор 21 книг поезій, пісень і прози, серед яких: «Гуморески та байки» (1991), «Таємна зброя» (1992), «Під впливом НЛО» (1992), «Як стати молодим» (1992), «Вічна тема» (1993), «У Черкасах – сміються!» (2006) та інші. Володимир Олексійович - член Національної спілки письменників України, лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2016 р.), лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов», лауреат конкурсу «Автора! Автора!», який проводився журналом «Перець» та міністерством культури України.
 
Вірші для дітей про вчителів
Вірші, присвячені вчителям: "Квіти вчителям" Максима Рильського, "Вчительці" Євгена Доломана, "Пісня про вчительку" Андрія Малишка, "Перша вчителька" Тамари Коломієць, "Моя учителько" Наталії Багмут, "Учитель" Володимира Сосюри, "Вчительці" Людмили Мензул.
 

 

Вірші про школу

Вірші про школу, вірші для детей
Школа - надзвичайно важливе місце для формування світогляду і розвитку сучасної людини. Багато відомих людей висловлювали свої думки щодо значення школи, і навіть присвячували шкільному життю свої твори. Нижче пропонуються вірші про школу від відомих українських поетів.

Останні коментарі до сторінки
«Володимир Даник. Цикл віршів "Учителю! Важка твоя дорога"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар