|
Володимир Даник
НА ПІСЕННІЙ ХВИЛІ
ПОЧИНАЙМОСЯ З РІДНОЇ МОВИ
Ніби сонце, що сходить над кручі,
Ніби сяйво стрімкої води,
Наша мова – це диво квітуче,
Без якого серцям не цвісти!
Кожне слово – вогнем калиновим,
Кожне слово тривожно – як дзвін,
Починаймося з рідної мови –
З її щирих і мудрих глибин!
Ніби подих легкий заметілі,
Що з розквітлої вишні зліта.
Як Дніпрові вируючі хвилі –
Мова ця і співуча, й проста!
Скільки в долі і тиші, і бурі!
І тривожна, як марево, путь.
Грона слів – ніби струни бандури! –
Що нам – цвітом душі... – оживуть.
Кожне слово – вогнем калиновим,
Кожне слово тривожно – як дзвін,
Починаймося з рідної мови –
З її щирих і мудрих глибин!
* * *
ЩО У СЕРЦІ НОСИМО…
Григорію Сковороді
Далями тернистими
Марити не пізно,
Коли йдеш до істини,
Коли йдеш до пісні!
Що у серці носимо
Крізь тривоги буднів,
Мандрівний філософе,
Друже незабутній?!
Суєта з обіймами
Тягнеться безкрило,
А душа – не впіймана!
Скільки не ловили…
Аж там, де околиця –
Чи лише здається?! –
Озовешся голосом,
А покличеш – серцем…
Що у серці носимо
Крізь тривоги буднів,
Мандрівний філософе,
Друже незабутній?!
* * *
А ГУБИ ДІВОЧІ – КАЛИНОВИЙ ЖАР…
Мов з чаші весільної – перелилось…
І хоч і не згадуй – згадається знов.
Не сонце гаряче – а спалах колось!
Не блискавка в небі – а вірна любов.
А серце – вогонь… За ударом – удар!
А серце – стрілою! Крізь марево літ.
А губи дівочі – калиновий жар,
А очі дівочі – калиновий цвіт!
І – краплею! – промінь проллється крізь скло,
І цвітом сліпучим огорнеться мить.
Кому ж на весіллі так гірко було,
Що губи довіку не відсолодить?!
Криницею – небо… Холодне, як ніч!
Де хмари – як гусоньки-гуси… – у даль.
А посмішка – цвітом легким… – між облич!
І – гроном калини… – вино у кришталь.
А серце – вогонь… За ударом – удар!
А серце – стрілою! Крізь марево літ.
А губи дівочі – калиновий жар,
А очі дівочі – калиновий цвіт!
* * *
ЩЕ НЕ ЗГІРКЛИ НАШІ КИСЕЛІ
А у літ – бурхлива течія…
І не знаєш, що робити з нею!
Та мрійлива посмішка твоя
Ще розквітне – ранньою зорею!
Хоч були літа – занадто злі,
Та чого вже нам – сушити весла?!
Ще не згіркли наші киселі,
Ще шампанське наше – не привезли!
Щось збагнеш – лише звіддалеки.
Як дійдеш: з низин – до високості!
Слава Богу, є ще язики,
Що нам добре – перемиють кості!
І відчуєм, сівши за столи,
За столи – святкові… чи трагічні!
Ось вона – мов зіронька… з імли! –
Тиха мить… що переллється в вічність!
Хоч були літа – занадто злі,
Та чого вже нам – сушити весла?!
Ще не згіркли наші киселі,
Ще шампанське наше – не привезли!
* * *
А ГАВАЇ – ЗОВСІМ НЕДАЛЕКО…
А роботи, звісно ж – є багато! –
Та чи не поможуть вам хіба
І далека родичка – Лопата,
І ще ближча родичка – Сапа!
А Гаваї – зовсім недалеко…
Це кажу вам я – без епатажу!
Бо і на городі, коли спека –
Ніби на Гаваях… серед пляжу!
Що робити? Видно це відразу,
Бо куди не глянеш – ось вони!
Хоч бери указку і розказуй
Всім, хто прийде, що це – бур’яни…
Це у липні… Це вам – не у січні!
І легко помітити – ну, от…
Кращі почуття патріотичні
У людей пробуджує город!
А Гаваї – зовсім недалеко…
Це кажу вам я – без епатажу!
Бо і на городі, коли спека –
Ніби на Гаваях… серед пляжу!
* * *
НУ, А ПЕГАС – ЦОКОЧЕ ЗА ПЛЕЧИМА!
Коли нема натхнення – і краплини!
Нема – ні краплі… ну, хоч удавись!
Його поклич… і він за мить – прилине!
Щоб понести тебе – в духовну вись.
Ну, а Пегас цокоче за плечима:
Мовляв, я поруч… і усе – як слід!
І вже нема ніякої причини
І нам без творчих обійтись орбіт!
І вистача – і віршів, і мелодій!
Аби тільки не згас у тебе хист.
І лірик вже береться до пародій,
І вірш ліричний – пише пародист!
І вже тоді напружуємо сили,
І творче розгортаємо крило!
І вже на прозу лірика – пробило,
Прозаїка на вірші – потягло!
Ну, а Пегас цокоче за плечима:
Мовляв, я поруч… і усе – як слід!
І вже нема ніякої причини
І нам без творчих обійтись орбіт!
|
"Кожне слово – вогнем калиновим,
Кожне слово тривожно – як дзвін,
Починаймося з рідної мови –
З її щирих і мудрих глибин!"
Які слова!!! Неймовірна поезія!!!
Дякую поету від усього серця!!!!!!
які файні вірші! дякую від усієї родини!