Короткі відомості про життєвий і творчий шлях Андрія Чайковського

БІОГРАФІЯ АНДРІЯ ЧАЙКОВСЬКОГО (ЖИТТЄВИЙ ТА ТВОРЧІЙ ШЛЯХ)

Андрій Чайковський увійшов в українську літературу наприкінці XIX століття і працював на її ниві чотири десятиріччя. Його численні огювідання й повісті були високо оцінені Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, Осипом Маковесм. Наші уявлення про західноукраїнський літературний процес кінця XIX — початку XX століття, будуть неповними без осмислення його творчості. Він збагатив українську літературу творами, в яких реалістично показав галицьку дійсність, створив картини побуту різних верств населення краю. Чайковський-адвокат написав цілий ряд оповідань та нарисів «з судової зали». Плідно, хоч і з неоднаковим успіхом, працював він в жанрі історичної повісті.
Художня проза Андрія Чайковського мала широкий резонанс. Його твори видавалися у Львові, Коломиї, Чернівцях, Станіславі, Тернополі, Києві, Харкові, Катеринославі, Відні, Празі, Кракові, у США та Канаді.

Народився Андрій Якович Чайковський 15 травня 1857 року в місті Самборі на Львівщині в родині дрібного урядовця. Рано залишившись сиротою, жив у своїх родичів: спочатку в селі Гординя Самбірського повіту, а з 1869 року— в Самборі. Майбутній письменник походив з так званої ходачкової (дрібномаєтної) шляхти, дитинство своє провів у її середовищі. До середини XVII століття ця верства населення мала привілеї, а пізніше, в 50 - 60-х роках, їй залишилися хіба що спогади про них. І все ж вона була сповнена гордощами за колишні права. Тепер вона відрізнялася від «простих» селян одягом, окремими рисами побуту та своєрідним мовленням.

Зростав Андрій у мальовничому краї над Дністром, серед людей працьовитих і співучих, жадібно вбирав у себе казки, легенди, оповіді про минулі часи, прислухався до пісень і парубоцьких жартів. Враження дитинства пізніше прислужилися йому як письменникові.
Першим його наставником була бабуня, з нею він опанував польський буквар, навчився читати і писати. До початкової школи не ходив, домашню науку продовжував під опікою вчителя церковної школи села Гордині Теодора Присташа. Пізніше письменник з повагою згадував його як людину розумну і добру.
1869 року Андрій став учнем самбірської гімназії. Тут відчув, які мізерні його знання української мови та літератури. Досі мав можливість прочитати лише молитовник, читанку В. Ковалевського та «Вінок для чемних дітей» Якова Головацького.
Внаслідок шовіністичної шкільної політики австрійських властей умови навчання і виховання дітей українців у школах були несприятливі. Як писав у автобіографії А. Чайковський, «з тодішніх підручників навчитися української мови я не міг... Допіру в IV класі приписано було руську читанку Ом. Партицького з новим етимологічним правописом». Роздобути твори українських письменників, праці з історії України у Самборі було нелегко. Лише в п’ятому класі гімназії вперше побачив майбутній український письменник «Кобзар». Як надзвичайну святиню довірив йому цю книгу гімназист-товариш, який прийшов до самбірської гімназії з Перемишля. Утискам директора самбірської гімназії попа Баревича учні протиставили культурно-освітню роботу таємного гуртка, який мав вихід на широкі кола молоді, підтримував зв’язки з гімназистами інших міст. У 1873 році до цього таємного гуртка примкнув Чайковський, а в 1877 році - став його головою.

У гімназичний період почала формуватися національна самосвідомість майбутнього письменника: його зацікавило історичне минуле України. Та першими доступними для нього книгами такого змісту були твори польських письменників — М. Чайковського, Г. Сенкевича, які зверталися до української тематики. Ознайомлення з «Історією Русі» російського вченого Д. І. Іловайського, що вийшла в «Галичанині» (літературному додатку до львівської газети «Слово»), допомогло йому відкрити очі на цих авторів, зокрема на М. Чайковського, який, нівелюючи соціальні, національні та релігійні суперечності, милувався ідилічним співжиттям шляхтича-поневолювача з козаком. Брала за живе тенденційна (така, що відбивала точку зору польської консервативної шляхти) інтерпретація козаччини та визвольної війни українського народу 1648 — 1654 років у романі Г. Сенкевича «Вогнем і мечем». А. Чайковський відчув гостру потребу в українських художніх творах, у яких би правдиво висвітлювалася історія рідного народу.
В гімназії він пробує писати. Брався за оповідання, драми. Твори цієї пори відзначалися гарною поетичною мовою, дотепністю. Однак скоро полишив літературні вправи. Невпевненість у власних силах, відсутність* належної оцінки з боку майстрів слова зупинили його творчі пориви.
1877 року Чайковський вступив на філософський факультет Львівського університету. Почалися ще більш нужденні, важкі дні. Не маючи чим платити за навчання, він кидає філософію і йде до війська. Через рік повертається до університету — тепер уже на юридичний факультет. Тут з головою поринув у студентське життя — очолив молодіжну організацію «Дружній лихвар», а невдовзі став одним із засновників «Кружка правників». За якийсь час вдалося дещо поліпшити своє матеріальне становище: у 1880 році знайшов платну службу в культурно-освітній громадській організації «Просвіта».
1882 року Андрія Чайковського, як і тисячі інших українців, мобілізували в австрійську армію і відправили придушувати герцоговинсько-боснійський визвольний рух. Враження від мальовничих краєвидів Боснії, від зустрічей з нескореними місцевими жителями, роздуми про тогочасні історичні події знову схилили до літературної праці. Результатом її стала книга «Спомини з-перед десяти літ», що була видана у Львові у 1894 році, коли А. Чайковський уже працював адвокатом у містечку Бережани на Тернопільщині.

Мемуари одержали позитивну оцінку Івана Франка. Великий Каменяр заохочував молодого автора до писання. Осип Маковей згодом зазначав: «Загалом сі «Спомини» подобалися публіці і авторові додали віри в себе; в них він спробував своє перо і поборовся з першими перепонами, які стрічає кождий письменник, коли виступає на літературній ниві... Вже в сих «Споминах» зазначилася виразно головна черта письменського таланту Чайковського: єго дар оповідача. Він оповідає так, як у товаристві добрих знайомих, не спиняючись на «тонкостях», а рисуючи з замахом головними чертами».
Вдалий дебют надихнув Чайковського до творчої праці. Виходять друком нариси, оповідання, гуморески, повісті: «Вуйко» (1895), «Образ гонору» (1895), «Олюнька» (1895), «Бразілійський гаразд» (1896), «В чужім гнізді» (1896), «Серенада в навечеріє св. Войцеха» (1896), «Моя перша любов» (1896), «Курателя» (1897), «Рекрут» (1897). У них письменник показував життя ходачкової шляхти, випадки з адвокатської практики. В основному писав про те, чим сам жив: «Я рішився в моїх працях не виходити ні кроком поза межі тих обставин, котрі мені добре знайомі. З сфери аристократичної не напишу нічого, бо єї зовсім не знаю, хіба з читання, а се мені не вистарчає. Мушу мати вражінє безпосереднє, а не позичане»,— пояснював свої творчі засади у листі до О. Маковея.
Коли в церковному часописі якийсь священик, заховавшись під криптонімом Ю. Д., обвинуватив Чайковського в тенденційному зображенні дійсності, навіть у тому, що автор очорнює українське духовенство в повістях «Олюнька» та «В чужім гнізді», то письменник у репліці «В відповідь моєму критикові з «Душпастиря» не тільки відстоював право митця на правдиве зображення негативних явищ і типів життя, а й наполягав на необхідності такого зображення: «...В тім-то ціле нещасте, що промовчуємо і стараємося покрити такі вади, котрі всі видять. Тим не то, що нікого не поправимо, но противно, даємо ему патент на зле, бо він певний, що ніхто про се не заговорить». Ці слова звучать актуально й сьогодні. В обгрунтуванні своєї письменницької позиції Чайковський наводить знаменний крилатий вислів ранньохристиянського богослова і філософа Блаженного Августина: «Коли правда є скандалом, то нехай буде скандал».
Письменник-реаліст пояснював читачам: «...Беру в повістях річ так, як она дійсно показуєся.
Стараюся фотографувати образки, котрі бачу, і не моя вина в тім, єсли на тій фотографії покажеся таке лице, котрого хтось не хотів би видіти при соняшних променях... Так само, як з  людьми, в моїх повістях поступаю собі з фактами. Сюжетів я в головних нарисах не видумую, лише беру їх з життя, так, як они сталися».
Уважний до кожного нового таланту в рідній літературі, Іван Франко з захопленням привітав письменницькі починання Андрія Чайковського. В листі від 26 березня 1895 року читаємо: «Щасти Вам на писательськім полі! Я думаю, з тим широким знанням життя і мови люду і з тим талантом обсерваційним, який у Вас є, Вам не може не пощаститися!».
Вдячним матеріалом для творчості Андрія Чайковського стали також пройдені ним в юності «університети життя», про що переконливо свідчать автобіографічна повість «Своїми силами» (1902) та близька до неї за сюжетом і ідейним задумом повість «З ласки родини» (1911).
У цих творах яскравий вияв знайшла просвітительська світоглядна концепція і просвітительська естетика письменника, який покликання художньої літератури вбачав у навчанні і вихованні читача. Щасливі кінцівки цих творів мали, за задумом автора, сконденсувати виховні ідеї: добро перемагає зло; кривда неминуче карається; терплячість, працьовитість і благородство стають для героїв запорукою успіхів, визнання і особистого щастя.
Вірність життєвим фактам утверджує правдивість, та загрожує небезпекою фактографізму, копіювання дійсності, призводить до зовнішнього опису людських почуттів. Це і проявилося в творчості А. Чайковського, який не перейнявся чи не зміг перейнятися новітніми у той час засобами психологічного аналізу, характерного для «нової школи» класичної української літератури.

Це помітив Іван Франко і, вірячи в талант Андрія Чайковського, дбаючи про його зростання, відзначав великий успіх творчої праці письменника та одночасно і робив закид: «Будова тих повістей (йдеться про повісті «Олюнька» та «В чужім гнізді».— О. Нахлік) як спосіб оповідання — дуже примітивна», «все-таки психологія в них дуже поверхова і шаблонова».
Багато часу в письменника забирала адвокатська робота задля кусника хліба. У ній він досяг справжньої майстерності. Його оборонні промови були сповнені щирим гумором, відзначалися розумінням людської душі, знанням юридичних законів, глибокою життєвою логікою. Вони здебільшого досягали своєї мети — виправдання підсудних. Чайковського любили селяни, бо він захищав у суді їхні інтереси, часто бесідував з ними, давав безплатні консультації.
Особливої уваги заслуговують оповідання «з судової зали»: «Ні разу не вдарив», «Краще смерть, чим неволя», «Хто винен?», «За віхоть сіна», «Жаль ваги не має», що ввійшли до збірок «Оповідання» (1904), «Оповідання» (1920). Всі вони пройняті щирим співчуттям до скривджених, «болять» питанням: хто ж винен, що благородні, чесні трудівники стають на шлях злочину? Образи справедливих, людяних служителів суду, які допомагають селянам, змальовані у творах «Не було виходу... Історія одної парцеляції. Оповідання з галицького життя» (1927) і «За наживою. Повість з галицького життя» (1934).
Активною і багатогранною була громадська діяльність Андрія Чайковського. Разом з композитором Остапом Нижанківським він створив хор «Бережанський Боян», організував театральний гурток. Сам співав, декламував, грав на сцені, розгорнув активну громадську діяльність у різних товариствах, в тому числі й націоналістичного спрямування.
Цікаво згадати сьогодні, що Андрій Чайковський був членом антиалкогольного товариства «Відродження», пропагував тверезий спосіб життя. Ще в 1906 році запропонував «Просвіті» рукопис своєї збірки «Алкогольні образки», однак вона відмовилася видати цю книгу, очевидно, з огляду на її викривальне спрямування: автор не щадив поміщиків, урядовців, службовців. У 1910 році вона вийшла в Чернівцях вкупі з оповіданням А. Чехова «Средство від перепою» (у перекладі А. Чайковського) з такою приміткою: «Цілий дохід призначений для протиалкогольного товариства «Відродження» у Львові».
У «Передмові» до «Алкогольних образків» письменник зазначав: «Сі образки написав я в цілі поборювання язви алкогольної. Я прийшов до того пересвідчення, що у широких масах найлегше ширити яку-небудь ідею белетристикою о скількомога короткою, легкою та, сказати б, лапідарною. Через те старався я списати коротесенькі оповідання, образки, в яких змальовано ярко шкідливість уживання алкоголю взагалі. Мої образки дотикаються усіх верств суспільних від фабричного робітника до бюрового інтелігента, вони суть і трагічні, і смішні».
Громадськість чекала нових творів цього талановитого автора. Відомі українські письменники заохочували до творчості, давали оцінку зробленому. Михайло Коцюбинський у листах до А. Чайковського на початку 1907 року зізнався: «Я все цікавий на Ваші оповідання й повісті... Я поклонник Вашої музи...»
У 1907 році вийшла повість «За сестрою». Вона відразу ж здобула широку популярність. Згодом з’явилися й інші історичні оповідання, повісті та нариси: «Віддячився» (1913), «Козацька помста» (1920), «На уходах» (1921), «Олексій Корнієнко» (1924), «Петро Конашевич-Сагайдачний» (1927), «Сонцезаходить» (1930), «Богданко» (1934), «Полковник Михайло Кричевський» (1935), «Перед зривом» (1937), перші дві частини роману «Сагайдачний» — «Побратими» (1924), «До слави» (1929). «Я поклав собі за ціль мого життя,— ділився Чайковський творчими задумами в часописі «Новий час» (1927),— переповісти в белетристичній формі нашу історію з козацького періоду й тим заповнити цю прогалину в нашій літературі. До того часу мало хто до того брався. Праця така вимагає багато труду й студій, багато легше фантазувати на теми буденні з життя».
Історичній белетристиці письменника передувала багаторічна підготовка. Він намагався осягнути всі доступні йому матеріали з питань, які його цікавили,— архівні документи, праці українських, російських, польських істориків.
Найбільше вплинули на нього праці М. С. Грушевського. Разом з багатющим фактичним матеріалом він почерпнув з них й історичні концепції вченого, не відкидаючи й хибні ідеалістичні та націоналістичні положення, зокрема, перебільшення ролі випадку в історії, «самостійницьких» ідеалів, що були відповіддю на експансіоністську політику царських властей щодо України.
Андрій Чайковський не сприйняв Великої Жовтневої соціалістичної революції. Він продовжував жити «надією на сповнення... самостійницьких ідеалів». Ці переконання і привели письменника до контрреволюційної Центральної ради, а пізніше — до буржуазного уряду Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). У листопаді 1918 року Чайковського було обрано самбірським повітовим комісаром ЗУНР. (З 1914 року письменник проживав у Самборі.) Вникнувши у справи цього уряду, безпосередньо зіткнувшись із дріб’язковістю, цинізмом і марнотратством представників влади, він подав заяву з проханням увільнити його від обов’язків комісара. Проте його прохання не задовольнили.
Через двадцять років письменник знову — тепер уже в книзі спогадів «Чорні рядки» (1930) — окинув критичним поглядом безладне та злиденне післявоєнне існування Самбірського повіту і сите життя старшин націоналістичного табору. Та хоч колишній комісар і критикував західноукраїнський буржуазний уряд, але не так за його антинародну суть, як за те, що його, цей уряд, у свій час не «удосконалили», не «зміцнили». У 1919 році письменник переїхав до Коломиї. Тут 2 червня 1935 року важка хвороба обірвала його життя. Залишились нездійсненними творчі задуми, плани, хоч він працював до останніх днів своїх...

(Оксана Нахлік, кандидат філологічних наук)

За матеріалами: Андрій Чайковський. Повісті. Львів, Видавництво "Каменяр", 1989. Художник Любомир Медвідь, стор. 3 - 10.

Читайте на нашому сайті: