31 грудня — Меланки (Маланки), Щедрий вечір, щедра кутя

 

СВЯТО МЕЛАНКИ (МАЛАНКИ). ЩЕДРИЙ ВЕЧІР. ЩЕДРА КУТЯ

(31 ГРУДНЯ)

(до 01.09.2023 року це свято відзначалося в Україні 13 січня)

 

31 грудня — Меланки. Це — новорічний обряд, що залишився нам від наших предків. Зараз він став просто веселою забавою, новорічним маскарадом. Головну роль у ньому грав хлопець, переодягнений у жіночий костюм — Меланка. Він зображував безпорадну господиню, що все робить абияк: б'є посуд, миє піч водою, а лави підмазує глиною, підмітає сміття від порога до середини хати...

Так Меланка ходить від хати до хати зі своїм "почотом", до якого входять орач, сівач, дід, ведмідь, коза, журавель, циган з цигаркою і чорт з ріжками. Але заходять вони тільки до тих хат, де збираються дівчата, тож їм доводиться питатись у них дозволу зайти пощедрувати. Після веселощів хлопці і дівчата разом сідають до столу.

 

Як на Щедрий вечір до нас
Завітала Меланка на час.
Диво-дівчина всюди гуляє.
Кожну хату в селі звеселяє.

Ця Меланка сама не ходить,
Все ж якесь товариство їй годить.
Абияк наряджені парубки
Йдуть щедрувати залюбки.

За Меланку хлопця обирають,
У дівочу сукню одягають.
Вся громада йде до хати,
Просить дозвіл щедрувати.

- Ой, господар, господарочку,
Пусти до хати Меланочку,
Меланочка чисто ходить,"
Нічого в хаті не пошкодить.
Як пошкодить, то помиє,
Їсти зварить та накриє.
Добрий вечір!"

 

 

 

 

Варто цю Меланку показати
Почнуть з неї глузувати.
Забавляє всіх Меланка —
Безпорадна господарка.

До цих жартів байдужа вона
Не зробить нічого сама,
По хаті сміття розкидає,
Все шкереберть повертає.

Наша Меланка — неробоча,
На ній сорочка парубоча...
Люди йдуть на жнива,
А Меланка — на пива!

Люди йдуть з серпами,
А Меланка — із склянками!
Люди жали їй по сім кіп,
Меланка — один сніп!"

 

 

 

 

На Щедрий вечір, увечері, як зоря засяє, родина сідає до столу, до "щедрої куті", а щедрувальники збираються у гурти "водити козу". Це — головний святковий обряд, і походить він з прадавніх часів. У наших предків коза вважалась символом слов'янського бога місяця — Василя. Найдавнішими слов'янськими масками є також Ведмідь, Журавель, Бик, Кінь, Дід та Баба, Чорт, циган, Єврей, Турок, Жандарм, Лікар. Усі вони розігрували веселі театральні сценки та ігри з піснями і танцями. Щедрувальники ходили селом, співали і щедрували, а за це їх обдаровували пирогами та грошима. В народі існує вірування, що ця новорічна ніч розкриває небо, і люди можуть просити у святих усе, що їм заманеться. Тому ця ніч наповнена магічними діями і бажанням забезпечити собі щастя і добробут на наступний рік.

 

* * *

Коли Щедрий вечір настав,
У село Новий Рік завітав.
Цей день Василю присвятили,
Діти селом посівати ходили.

Ввечері парубка обирали,
Його "козою" виряджали,
На голову роги чіпляли,
Кожуха із хвостом одягали.

Є в компанії ще "кіт",
Це хлопчина п’яти літ.
Він нявчить і сала просить,
На гостинці торбу носить.

До хати ряджені прийшли,
Кажуть – "козу" привели,
Господар їм відмовляє:
"Хай "коза" де хоче гуляє".

Господиня хату помастила:
"Щоб "коза" мені шкоду зробила?"
І так просить козовод три рази.
Бо вже роги замерзли в "кози".

"Йдіть уже, "козу" заганяйте,
Тільки весело нам заспівайте.
Пригощу я вас яблучками
Та смачними пиріжками".

Згодом щедрівники заспівали,
Жваво "кіт" і "коза" танцювали.
Діти смикають "козу" за хвоста,
Тішаться з вус танцюриста "кота".

"Коза" нишком впала,
Мертвою себе вдала.
А "кіт" ходить нявчачи
Сумний, вусом крутячи.

Наша "померла" пробудилася,
Хутко з підлоги схопилася.
Коза танцювати починає,
А хор щедрівників співає.

Коза гостинців чекає,
До печі ніс задирає.
Хазяїн з комори іде,
Три пожитки несе.

Коли помирає "коза",
Рік старий кінчає вона,
А як кізонька оживає –
Свято Василя починає.

Родючості символ – "коза",
Покровителька жита й вівса.
В кого вона побувала,
Там пшениця поспівала!

 

За матеріалами: Вадим Бойко, Анастасия Стельмах. "Свята українського народу". Видавництво "Діса-Плюс", 2010, стор. 22 - 25.

 

 

 

 

Василь Скуратівський

ЩЕДРИЙ ВЕЧІР, ЩЕДРА КУТЯ

( з книги "Місяцелік")

Зранку на Маланку починали готувати другу обрядову кутю — щедру. На відміну од багатої, її можна було заправляти скороминою; на Поліссі, скажімо, зерно варили зі смальцем.

Як і на багатвечір, кутю також ставили на покуть, дотримуючись попередніх обрядів. Крім того, господині пекли чимало млинців із салом, готували пироги, вареники з сиром, щоб віддаровувати щедрувальників та посівальників. Дехто з богомільних різав чорну курку, щоб «інші добре неслися», адже саме з цією породою пов’язані численні забобони (якщо чорна курка починала співати півнем, то їй одразу відрубували голову, «оскільки вона віщувала покійника в родині»).

Звечора і до півночі обходили оселі щедрувальниці. Юнки, зібравшись у гурти, з поетичними піснями-щедрівками відвідували сусідів, а дівчата-підлітки щедрували поодинці чи гуртом. Тексти дитячих щедрівок виконувалися в один голос або ж речитативом. Парубки в цей час «водили Меланку», тобто перевдягненого в жіноче вбрання жартівника. З цим сюжетом пов’язані саркастичні сценки, що їх розігрували учасники дійств.

Зі щедрою кутею пов’язано чимало побутових обрядодій. Скажімо, щоб владнати якийсь конфлікт, сусіди йшли один до одного миритися, аби «Новий рік зустріти в мирі й злагоді». Хлопці, котрі перед цим «отримали гарбуза», вдруге засилали сватів з надією «на благословенну згоду». Сідаючи до святвечері, кожен одягав нову або свіжовипрасувану сорочку, а також брав власну, спеціально мічену ложку. Перед тим як почати трапезу, господиня просила дітей вийти з хати, а біля батька, що сидів за столом, клала стільки пирогів, щоб його не видно було.

Після цього запрошувала дітлахів до світлиці.

— А де ж це,— запитували вони здивовано,— наш тато?

— А хіба ви,— відповідав він,— мене не бачите?

— Ні, не бачимо...

— То дай, Боже,— відказував батько,— аби ви так завше мене не бачили! — і, вставши, роздавав усім пироги.

Повечерявши, старійшина разом з дружиною або сином, прихопивши з собою миску з кутею, сокиру та перевесла, йшли в сад. Господар підходив до дерева і звертався до нього:

— Доброго вечора тобі! Чи будеш нам родити, чи ні?

Дружина або син імітували голос яблуні:

— Не рубай мене. Я тобі один год не вродю, а сім вродю!

Потім почергово підходили до інших дерев, які менше плодоносили.

— Яблуне, яблуне, я тебе зрубаю, бо ти погано родиш!

Вислухавши прохання, господар тричі розмахував сокирою і стукав обухом у стовбур.

—Гляди ж мені, погрожував,— роди, бо як не вродиш, то на прийшлий рік зрубаємо.

Чи:

— Роди нам, Боже, рясно, як на небі звізди, і гак красно, як од них ясно!

По цьому кожне дерево підв’язували перевеслами.

Потім обходили пасіку, домашніх тварин, благословляючи їх з Новим роком і ощедрюючи кутею.

На Полтавщині та Бойківщині виносили на ниву плуга і, запрягшись, символічно орали ниву, щоб у грядущому році добре вродило збіжжя.

Тим часом дівчата, зібравшись осібно, починали ворожити. Доки юнки завбачували свою долю, хлопці викрадали в них ворота або хвіртки, хоч
би як не стерегли господарі. Для того щоб повернулася потрата, батько дівчини мусив ставити могорич.

 

НА ОСОБЛИВУ УВАГУ ЗАСЛУГОВУЮТЬ ДІВОЧІ ГАДАННЯ

У різних районах були свої форми. Ось найбільш уживані.

Рахують у плетеному тині палиці тричі по дев’ять; якою буде остання, таким і буде чоловік — товстим чи тонким, струнким або кривобоким; якщо кілочок сучкуватий, то буде конозистий характер, без кори—бідняк, з корою — багатий тощо.

Крім того, лічили палиці попарно: якщо залишилося в кінці тину непарне число, себто одна,— заміж не вийде. Або ж, скільки сягало сили;охоплювали обома руками штахетини і лічили їх, приказуючи: «Вдовець — молодець»; на якій зупинялася лічилка, таким і буде суджений.

Помічені палички несли до ополонки і кидали їх у воду. Вранці спостерігали: чию паличку вода знесла, та юнка вийде заміж. Дехто з дівчат заготовляв три палички — з очерету, сіна та дерева і вчиняв те саме; яка мітка найближче крутилася, таким буде майбутній чоловік: очеретяна — бідний, дерев’яна — тесля, а із сіна — багатий.

Виходили на вулицю, і яка першою з тварин зустрінеться, таким на вдачу наділить доля судженого: якщо пес, то лихим, а життя буде собачим, вівця — тихим і сумирним тощо. Рахували поліна, принесені в хату. Якщо парна кількість, то бути весіллю. Потім, зажмуривши очі, брали навмання одне з них: якщо в корі, пряме та гладеньке — буде чоловік багатий, гарний і добрий, а без кори — бідний.

Витягували зі стріхи соломину: якщо з колоском та ще й із зернами — подружнє життя буде щасливим. Перед ворітьми насипали по три купки зерна, а вранці спостерігали: якщо не чіпане, то сімейне життя буде щасливим, і навпаки. Клали під подушку гребінця і, лягаючи спати, нашіптували:

— Суджений-ряжений, розчеши мені голову!

Хто присниться, з тим випаде пошлюбуватися.  Перед сном клали в тарілку з водою кілька цурупалків з віника, приказуючи:

— Суджений-ряжений, перевези через місток. Якщо вранці галузка пристала до вінця, то побереться з тим, хто приснився. Жінки виходили до хліва і дивилися, куди головою лежить тільна корова: якщо на схід, то отелиться вранці, на захід — увечері, на південь — вдень, а північ — то вночі.

Так само гадали і на Андрія.

 

КРІМ ВОРОЖІНЬ, ЛЮДИ НАМАГАЛИСЯ І ЗАВБАЧУВАТИ ПОГОДУ:

Якщо під Новий рік добрий сніг — сій гречку.

Небо в зірках — врожай на гриби й горох.

Падає м’який сніг — на врожай, а коли тепло, то літо буде дощовим.

Сильний мороз і падає малий сніжок — на врожай хліба, здоров’я людей і тварин; коли ж тепло і без снігу — на неврожай і хвороби.

Який перший день у Новому році, то й рік буде такий.

Багато пухнастого інею на деревах — до врожаю зернових і доброго медозбору.

Ожеледь на деревах — уродить садовина.

Зоряне небо — добре нестимуться кури.

Дивилися, куди тварина ляже головою: до сходу — на врожай, до заходу — на недорід.

Кілька цибулин посипали сіллю. Якщо вранці сіль набухла вологою, то невдовзі піде дощ, а геть мокра — буде злива.

Діти клали у батькові чоботи шматочок хліба і вуглинку. Натомість він просив подати праве чи ліве взуття: якщо втрапила вуглинка, то рік буде голодний, а хлібець — щедрий.

Якщо на Меланії відлига, то слід чекати теплого літа. «Яка Меланка,— казали з цього приводу,— такі Петро з Павлом».

За матеріалами: Скуратівський В.Т. "Місяцелік". Київ, видавництво "Мистецтво", 1993, стор. 177 - 179.

 

 

 

Олекса Воропай

ЩЕДРИЙ ВЕЧІР

(з книги "Звичаї нашого народу")

 

(Текст подається за оригіналом, зі збереженням авторського стилю)

 

ВЕЧЕРЯ

За тиждень після коляди, напередодні Нового Року — Щедрий Вечір. Це — залишок стародавнього, імовірно, дохристиянського звичаю.

За християнським календарем — це день преподобної Меланії.

В народній традиції обидва свята об’єднались, і тепер маємо Щедрий Вечір або свято Меланки.

Наддніпрянська Україна і Гуцульщина святкують Щедрий  Вечір як значне свято різдвяного циклу з добре розвиненою обрядовістю.

Галицьке Поділля не святкує, бо Щедрий Вечір у галичан — напередодні Водохреща, тоді як на Наддніпрянщині це — «Голодна кутя», Богоявленне надвечір’я.

В Україні на Щедрий вечір батько ховаєься від дітей за пирогами — символом щедрости, багатства!

«Ввечорі, як зоря засяє, мати, було, запалять свічку перед образами, обкурять ладаном хату і поставлять череп’яну миску з пирогами на стіл. Тато сядуть на покутті і голову прихилять — ховаються за пирогами.

А ми, діти, вдаємо що не бачимо їх:

— Мамо, а де наші тато?

— А хіба ж ви мене не бачите, діти?

— Не бачимо, тату!

— Дай, Боже, щоб і на той рік ви так мене не бачили!

Оце так, було, батько скажуть, перехрестяться і запрошують всю сім’ю до столу, до «щедрої куті» — «щоб у достатках і спокої других свят дочекати!»

Тільки посідали за стіл, а під вікном уже й щедрують:

Щедрий вечір, пане господарю,
Стережи, Боже, твого товару,
Твого товару, всякого статку,
Молім Бога за отця, за матку,
Добрий вечір!»

 

Щодо страв Щедрого Вечора, то вони не скрізь однакові: понад Дніпром печуть пироги з м’ясом і смажать гречані млинці  на свинячому смальці, на півдні України фігурують бублики, а в гуцулів — вареники чи, як вони кажуть, «пироги».
Отак згадує про Щедрий Вечір добродій Свирид Галушка з Київщини.

 

 

КОЗА

«Як було мені років дванадцять, — продовжує мій співбесідник, — водили ми козу. Зібралося нас аж восьмеро козоводів! Ми що дві-три хаті мінялися, бож кожному цікаво бути козою...
— Як же ви робили козу?
— Та як — оце вистружемо обруча з білолозу. На грубшому кінці розколина — роги. Тоншого — вставляємо в розколину і в’яжемо  мотузком.  Роги  обмотуємо  лепехою,  щоб  кращі  були.

Біля рогів з обох боків дерев’яні ложки — вуха. На протилежному кінці обруча — ломачка з віхтиком: це хвіст.

Кому припаде бути  козою, одягає обруч — щоб ріжки приходились на голову, а хвіст — за спину. Накидають кожуха — вовною  догори.  Спереду  запинають,  щоб  тільки  роги,  вуха  та  «морду» видко було. Рукави звисають донизу — це ніби передні ноги кози. Однією рукою коза тримається за ломачку і трясе віхтиком — «крутить хвостом».

Крім «кози», є в компанії ще «кіт» з торбою на сало — це найменший  з  хлопців  перебраний  за  кота  з  довгими  вусами.  Він нявчить — просить сала.
Як добре смеркне, починаємо водити «козу». Завидна з «козою» не ходять.
Оце вийдемо на вулицю і радимось:
— Куди підемо?
— Гайда до Свирида Карлаша, у нього дітей багато!
— Ходім!
Приходимо, один біжить під вікно і гукає:
— Дядьку, пустіть козу до хати, бо змерзла!
А дядько ніби відмовляється — так належиться по звичаю:
— Немає де тій козі розгулятися — тісно в хаті!
— Та пустіть, бо змерзла!
І так до трьох разів козовод проситься, а дядько відмовляє.
Нарешті каже:
— Та я вже пустив би, але… що дядина скаже?
Козовод — до дядини:
— Будьте ласкаві, дядино, пустіть, бо й козенята померзнуть!
— Навіщо ви нам здалися? Уже пізно, діти спати збираються, налякаєте їх!
— Та пустіть, дядино, бо коза мерзне. М-е-е!...
— Я хату помастила, припічок білила, а ви мені пустку зробите!
Коза знову: «Ме-е-е!»
— Та йдіть уже, йдіть... Тільки добре співайте!

Першим іде старший козовод і веде «козу», за ними — «кіт», а за «котом» — всі щедрівники.

Увійшли, поскидали шапки, «добрий вечір» сказали — не разом, а хто коли зайшов. Поставали серед хати, і старший козовод починає:

Нуте, панове,
Нуте, мурове,
Поставайте вряду,
Я козу веду!

 

«Коза» і «кіт» тупають у такт пісні — витанцьовують. А діти смикають  —  то  «козу»  за  хвоста,  то  «кота»  за  вуса...  тішаться!

Щедрівники всі хором співають:

 
Наша козиця —
Вже стара птиця.
Недавно з Києва,
З довгими кісьми:
— Ногами стопчу,
— Рогами сколю,
— Хвостом змету!
Що на горі вовк з вовченятами,
То в долині коза з козенятами.
Ой, де взявся вовк
Та козу натовк,
А вовченята — за козенята.
Де взявся заєць,
Став козу лаять:
— Ой, ти, козиця,
Старая птиця,
Діточкам та й не матиця.
Ухопила серпок,
Та й по полю: скок, скок!
Нажала сніпок
Та й змолотила,
Своїх діточок
Ти й накормила!
Ой, не йди, коза,
У темні ліса,
Там стрільці-гонці
З острови Хортиці!
Що перший стрілець —
Козак-молодець,
Ударить козу під правоє вухо.
З лівого вуха потекла брюха!
Тиць, коза впала,
Хвіст свій задрала.

 

«Коза» падає, задирає хвіст і вдає, що мертва. »Кіт» її ніби обнюхує, крутячи вусом. Хор  щедрівників співає далі:

 

Треба козиці три куски сала.
«Кіт»: Мяу, мяу…сала!
Щоб коза встала.
Хор:  Ой, устань, козо.
Та й струсися!
По цьому дому,
По господарю
Ізвеселися!

 

«Коза» схоплюється і починає танцювати. Хор співає:

 

Ой, слухай, козо,
Де труби гудуть,
Там млинці печуть,
То і нам дадуть!

 

«Коза» йде до печі, задирає морду і нюхає. Хор:

 

Хозяїн іде пожиток несе.
Перший пожиток:
Мірочка гречки
На варенички.
Другий пожиток:
Мірочка жита,
Щоб коза сита.
Третій пожиток:
Решето вівса,
Зверху ковбаса,
Та й щедрівка вся!
За ці щедрівки —
Кварта горілки,
А з цеї мови
Будьте здорові!

 

Пісня  скінчилась.  Щедрівники,  звертаючись  до  господарів, кажуть всі разом — в один голос:

— Будьте здорові з празником!

Старший козовод — до «кози»:

— Кланяйся хазяїну й хазяйці!

«Коза» кланяється господареві, господині та всім дітям — по черзі.

Господар дарує щедрівникам пиріг чи копійок п’ять грошей.

«Кіт» — до господині:

— Мяу, мяу... сала, щоб коза брикала!

Козовод:

— Дайте, дядино, сала, бо кіт здохне!

— Нема сала, миша вкрала! — говорить господиня. Або: Сало — погасало! Не звикайте до сала, бо й нам мало!..

А «кіт» усе нявкає, товчеться навколо господині, аж поки та дасть йому шматок сала. Сало — «котові» в торбу, пиріг — у мішок козоводові, а гроші — в скриньку скарбникові.

Виходячи з хати, щедрівники кажуть:

— Прощавайте! Дай, Боже, щоб того року діждали!

Вийшли на вулицю, оглянулись навколо — скрізь темно... Село вже спить, тільки ген-ген, на горі світиться: то дівчата «Меланки» справляють.

Козовод:

— Хлопці, ходім!

Прийшли, заглянули у вікно, а там уже й парубки з «Меланкою», — поскидали мошкари, за стіл сідають.

Ми всі разом:

— Ме-е-е!...

Дівчата, чуємо, гукають:

— Козоводи прийшли, пускайте їх до хати!

Парубки відчинили нам двері, ми ввійшли, свій дохід — на стіл... Гуляємо всі разом!

 

 

ПАРУБОЧА «МЕЛАНКА»

За «Меланку» вбирається парубок, що вміє «штуки викидати» — добре жартує.

«Меланка» має свій «почот», сама не ходить! Почот не абиякий: орач з чепігами від плуга, сівач з сівнею через плечі, дід з гарапником, ведмідь, коза, журавель, циган, циганка і чорт з ріжками.

Все це — в кожухах догори вовною, в машкарах, лахмітті, підмальоване білою глиною, замашене сажею, з клоччя зроблені бороди, вуса, патли... Одним словом — хто як зумів!

Ватага рухається селом з жартами, вигуком, сміхом. «Циганка» пристає ворожити, «циган» — коні міняти, «ведмідь» танцює, «коза» грає на скрипку, а «журавель» — найвищий парубок у селі — вибиває в бубон.

Діти юрбами бігають за парубочою «Меланкою», та й старі не раз вибігають на вулицю, щоб подивитись на веселу кумпанію...

До кожної хати ватага не заходить — йде туди, де збираються дівчата. Дозвіл щедрувати парубки випрошують піснею під вікном:

 

Ой, господар, господарочку,
Пусти в хату Меланочку,
Меланочка чисто ходить,
Нічого в хаті не пошкодить.
Як пошкодить, то помиє,
Їсти зварить та й накриє.
Добрий вечір!

 

— Просимо!

Ватага лишає в сінях свої ціпки та гарапники, обмітає чоботи від снігу і заходить до хати:

— Добрий вечір вам у хаті!

— Доброго здоров’я! А які ж ви кумедні, — щебечуть дівчата, — і ведмідь, і коза... А Грицько який! Де це ти таку хустку доп’яв? Мабуть, мати каглу затикала?!

— Мовчіть, дівчата, — «Меланка» соромиться!

— Ха... Ха... Ха... Диви, як побіліла! Грицьку, чого ж ти вуса не збрив?

Отак жартують над «Меланкою», а «вона» — байдуже: шукає віника, сміття розкидати, свіжих глиняків — припічок «мастить».

Господині знають цю звичку і все ховають, щоб «Меланка» не знайшла.

Щедруючи, хлопці висміюють кепських господинь:

 

Наша Меланка — неробоча,
На ній сорочка парубоча...
Люди ідуть на жнива,
А Меланка — на пива!
Люди ідуть з серпами,
А Меланка — з шклянками!
Люди нажали по сім кіп,
А Меланка — один сніп!
Пішла Меланка на містечко,
Купила собі пасьминечко.
Пряла вона — від кур до кур,
Напряла починків — один гур!
Дала кицькам мотати,
Кицьки взяли — втікати!
Збіглися люди — дзвонити,
Кицьку з починком ловити!
А ловили — не вловили,
Нашу Меланку похвалили...

 

— Та годі вам! — обзиваються дівчата — Якоїсь кращої співайте! Козо! де ти?

В середину кола входить «коза» і починає вибрикувати — танцює під спів хору:

 

Го — го — го, коза!
Го — го — го, сіра!
Го — го — го, біла!
Ой, розходилася, розвеселилася
По всьому дому, по веселому!
Де коза ходить, там жито родить!
Де не буває, там вилягає…
Де коза — ногою, там жито — копою!
Де коза — рогом, там жито — стогом!
А в нас на Сандрівці усі хлопці — стрільці,
Встрілили козу у правоє вушко,
В правоє вушко — в саме сердечко!
Тут коза впала, нежива стала,
А міхоноша бере дудочку:
Надулась жила, коза ожила
Та й пішла коза, та й стрибаючи,
Та стрибаючи, гасаючи,
Своїх діток та шукаючи!..
Тррт, коза!

 

«Коза» тупнула ногою — аж шибки на вікнах задрижали, і танець зупинився.

— Добра «коза», гарно танцює!
— Гарно, тільки заспалася, як дід Марко у ярмарку. Бач — роги помокріли!
— А ти що хотіла — вибити «козу» закаблуками і щоб піт не виступив?!
— Дівчата, орач іде! Бач, як чепіги носить!..

В середину кола ввійшов орач. Хор співає:

 

Твої воли,
Мої воли —
Гей, гей!
А впереді
Два ведмеді —
-106-
Гей, гей!
А в пригоні
Дві вороні —
Гей, гей!
В колесниці
Дві синиці —
Гей, гей!

 

Коли хор співає, орач, тримаючи поперед себе чепіги, вистукує ногами в такт пісні.

Після орача витанцьовує сівач, а далі — ведмідь, журавель і, нарешті, чорт з рогами. Все це викликає багато сміху і влучних дотепів.

Коли щедрівка скінчилась, хлопці скидають машкари і на запрошення дівчат сідають до столу.

 

 

ДІВОЧА «МЕЛАНКА»

Водять Меланку й дівчата. Дівоча «Меланка» має поважніший характер. Дівчата вибирають найкращу з-поміж себе і одягають її «молодою» — вінок, стрічки, багато намиста...

Друга з дівчат убирається за молодого, що зветься Василем — жупан, шапка, шаравари, чоботи...

Вся дівоча ватага іменується дружками.

Дівчата з «Василем» та «Меланкою» до хати не заходять — щедрують під вікном:

 

Ой, на річці, на Йордані,
Добрий вечір на Мелані.
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на сей вечір!..
Наша Меланка, як біль, біла,
Нашу Меланку журба з’їла.
Васильчику-чічільчику,
Посію тебе на городчику,
Та буду тебе шанувати:
Тричі на день поливати!
Тричі на день поливати
І в неділю підгортати!

 

Або ще заспівають «дністрянської Меланки»:

 

Наша Меланка у Дністрі була,
У Дністрі була, дністровую воду пила,
На камені ноги мила,
Білий хвартух замочила:
— Повій, вітре, буйнесенький,
Висуши хвартух тонесенький!
— Повій, вітре, туди-сюди,
Висуши хвартух межи люди!
— Повій, вітре, на болото,
Висуши хвастух, як золото!
— Повій, вітре, на дубині,
Висуши хвартух на дівчині!
Добрий вечір!
— А, здорові були, дівчата!
Котра з вас «скарбник»?
Щоб Меланці «на вінок» гроші кинути?!...

 

Отак колись щедрували!»

 

ДІВЧАТА ВОРОЖАТЬ

Хоч дівчата і самі з «Меланкою» ходять, і парубочу «Меланку» частують вечерею, проте знаходять час поворожити.

Ворожать переважно так само, як на «Андрія» ворожили. Бігають попід вікна слухати, питаються прохожих чоловіків: «Дядьку, як вас звати?», кидають через хату чоботи — куди впаде чобіт носком, туди й заміж вийде... Перелічують кілки в плоті: «удівець, молодець...». Дівчата-гуцулки зав’язують собі очі хусткою і навпомацки лічать кілля в плоті до дев’яти. Дев’ятий перев’язують хустинкою і ранком дивляться: рівний, гарний — наречений такий буде, а як кривий, горбатий, то й «доля» крива!.. На Гуцульщині ще годують кота варениками, як на «Андрія» пса годували, щоб довідатись: «Котра з нас перша заміж піде?»

На Слобожанщині дівчата розкладають опівночі вогнище на березі річки, на льоду прорубують ополонку і чекають, щоб добре розгорівся вогонь. Коли вогнище розгорілось, кожна з дівчат бере тліючу головню і кидає її в ополонку: затріщить вогонь на воді — за багатого заміж піде, тільки «пшикне» головня і тріску не видасть — за бідного!

Дівки-чарівниці в цю ніч збирають «дивацьке» зілля «нечуй-вітер». Хто його знайде, — а росте воно в таких місцях, що  тільки чарівниці знають. — той може зробитися нечуваним і небаченим...

 

ЧАРОДІЙНА НІЧ…

Серед нашого народу існує поетичне повір’я, що новорічна ніч для віруючих людей «розкриває небо, і вони можуть просити у святих все, що їм забагнеться: перетворення води на вино, каменя — на хліб, глини — на мід».

На Гуцульщині в цю ніч ґаздиня бере опівночі на голову чоловічу шапку і з хлібом та коновкою виходить до води. Там вона тричі занурює хліб у воду і примовляє: «Не хліб ся купає в воді, але я — в здоров’ї і силі!» Набираючи води в коновку, вона примовляє: «Я не беру воду, але мід і вино!...» Повертається ґаздиня до хати, всі сплять — ніхто нічого не чує. Вона навшпиньках, без найменшого шелесту підходить до своїх дітей і торкається їх голів мокрим хлібом, примовляючи: «Абисьте були такі величні, як святий Василь величний».

У коновку ґаздиня кидає кілька срібних монет. Ранком на Новий Рік вся родина вмивається тою водою, і це «принесе щастя на гроші через увесь рік!»

Новорічна ніч на Гуцульщині — свято печі. «Цілий рік вона робить службу, а на Василя йде в танець — вона ся віддає!» — так змащують піч глиною — «аби не кляла, що немащена!»... Ніхто тої ночі не спить на печі, не сідає — «бо тяжко їй танцювати...» Звечора на піч кладуть овес — «аби мала чим коня годувати, бо вона їде до міста на герць».

Ніч проти Нового Року наповнена магічними діями, чарами. Все це — намагання розгадати своє майбутнє і забезпечити щастя й добробут на наступний рік.

На Лівобережжі про «нечуй-вітер» існує повір’я, що це зілля росте взимку по берегах рік та озер і що його можна збирати від 13-го грудня починаючи. А в ніч проти Нового Року, опівночі, це зілля має найбільшу силу; проте зрячі люди не можуть його знаходити. Треба просити сліпих, бо саме вони відчувають присутність «нечуй-вітру» — він їм очі коле. Це зілля ніби допомагає переправлятися через рік і є корисним для рибалок.

Про «нечуй-вітер» згадують і народні пісні, як ось: «Ой, поріс чебер під нечуй-вітром...»

За матеріалами: Олекса Воропай. «Звичаї нашого народу». Етнографічний нарис. Мюнхен, «Українське видавництво», 1958, стор. 99 -109.

 

 

 Дивіться також:

 

Різдвяні та новорічні звичаї

Віншування з бичками, щедрівки та колядки для дітей. Новий рік, історія святкування. Новорічна коляда. Українські новорічні традиції. Святвечір. Різдвяні коляди.