Більше...

30 березня - "Теплий Олекса". Українські традиції


30 БЕРЕЗНЯ - "ТЕПЛОГО ОЛЕКСИ"

 

Українські народні традиції, 30 березня, Теплий Олекса

 

Завантажити текст статті (txt.zip)

 

30 березня у народі відзначають "Теплого Олекси" - День святого Олексія*, чоловіка Божого, який жив у IV столітті.

Батьки одружили його з багатою римлянкою, але Олексій покинув дружину і присвятив своє життя Богові. У місті Едесса в Сирії 17 років молився при храмі Пресвятої Богородиці. Діва Марія з’явилася паламареві і сповістила, що Олексій є чоловіком Божим.

В цей день пасічник виставить бджоли на пасіку, вівсянка засвище свою пісеньку: "Покинь сани, бери віз!", а щука-риба хвостом лід розіб'є.

Якщо цього дня погода вже тепла, сніг зійшов, то пасічник виносить вулики з бджільника, замовляє бджіл, щоб інших хазяїв не шукали, молиться, щоб Бог послав гарне літо й, відповідно, багато меду, тоді розкриває дверцята, і бджоли роблять перший обліт. Кропить їх освяченою на Стрітення водою, промовляючи: "Теплий Олекса випускає бджіл на весну”.

Якщо ж сніг не зійшов, морози ще досить сильні, то пасічник іде в бджільник, торкає рукою вулики і каже: "Нуте ви, бджоли, готуйтесь, бо прийшла пора. Йдіть, не лінуйтесь, приносьте густі меди і рівні воски, і часті рої Господу Богу на офіру, а господареві на пожиток". Крім того, пасічник молиться, щоб Бог послав "медове" літо, читає молитву і святому Олексієві, щоб той захищав бджіл від лиха і всякої напасті.

Перший пташиний спів ранньою весною належить вівсянці. За стародавнім віруванням, саме в день Теплого Олекси вівсянка вперше співає свою пісню, незважаючи ні на сніги, ні на морози, які ще бувають доволі затяжні. Пісня вівсянки імітується словами так: "Діду, діду, сій ячмінь!", "Кидай сани, бери віз-з-з!.. та й поїдемо в рогіз-з-з!"  Якщо промовити до неї: "Іду в ліс по рогіз, ходи зі мною”, то рік буде врожайним на ягоди та гриби. Хто на Теплого Олекси почує вівсянчину пісню, буде весь рік веселий.

Щука цього ж дня лід хвостом розбиває, і це навіть почути можна, варто тільки вийти рано-вранці до води й прислухатися. За легендою, ту весняну щуку, що лід розбиває, можна голими руками впіймати, але це небезпечно. Якщо спіймати цю щуку, то можна з рибальством сміливо прощатися — не буде вже вдачі.

Щука викидає ікру зазвичай на теплого Олексу, можливо, то­му вона й «розбиває хвостом лід». Рибалки святкують цей день, сподіваючися «на добрі лови», бо «хто не почитає святого Олексія, чоловіка Божого, тому риба на руку не піде».

У цей час журавлі повертаються з вирію. Діти кидали перед журавлями на землю червоний пояс або хустку, щоб ці птахи далі не летіли, а кружляли над тим місцем, де пояс лежить, і вигукували: "Колесом, колесом - над червоним поясом!", "Журавлі, журавлі, я вам перейду дорогу!". Цей звичай має назву - «перев'язування дороги червоним поясом». Також дівчата зав'язували вузли на хустці або поясі і кидали на землю поперед журавлів, щоб вони побачили. Повір'я каже, що журавлі далі не полетять, а покружляють та й сядуть на хату. Зруйнувати журавлине гніздо - великий гріх, оскільки журавель - небесний птах.

Журавлі мовчазні, проте, коли подають голос, крик їхній має особливе значення: навесні віщує тепло, а восени - ранню зиму.

Якщо дівчина зустріне лелеку – має впасти або присісти, тоді перед нею швидко стане суджений.

Від цього дня кажуть: "Журавлі прилетіли і полудень принесли": день стає довшим і людині, яка працює, треба вже, опріч сніданку, обіду та вечері, ще й полуднувати.

Мисливці розповідають, що в день Теплого Олекси ведмеді прокидаються і йдуть шукати поживи. Переказують, що "михайлам" у цей день соромно за своє худе тіло, тож вони ховаються в кущах, доки не від'їдяться.

Лисиці на Олекси переселяються зі старих нір у нові. Кажуть, що у перші три дні свого переселення вони сліпі й глухі: "ходять, як у мареві: їм кури сняться”. Прокидаються лисиці зі свого "курячого марева" тоді, коли їх починають клювати ворони.

В цей день ворон купає своїх дітей і відпускає їх на волю, у самостійне життя. Крук благословляє дітей, щоб чесно в світі жили, щоб крук крукові очі не довбав.

Дівчата колись вірили в те, що як на Теплого Олекси подарувати жебракові сорочку, не забаряться старости. Вони шили й вишивали потай від матерів і, входячи в церкву, вручали біднякам дарунки. А ще напередодні Теплого Олекси йшли ввечері на леваду, де росла стара верба, та із заплющеними очима виламували гілочку. Якщо вона виявлялася рівною і довгою, майбутній чоловік буде високим і струнким. Ту гілочку вдома освячували і у церкві намагалися торкнутися нею хлопця, який подобається. Якщо вдавалося дрібочку верби кинути йому в їжу або підкласти під подушку, неодмінно засватає.

Це був день берези. У цей день збирали березові бруньки. За столом всією родиною пили березовий сік або спеціально приготовлений медово-березовий узвар, або збитень.

Народна хитрість підказує: якщо бажаєш гарного врожаю пшениці, то на Явдохи, Сорок святих і Теплого Олексія слід, вийшовши із церкви, одразу вибрати якнайкраще зерно для посіву. Тоді зернові дуже добре вродять і будуть чисті, як золото.

У минулі часи казали: “Олексій, чоловік Божий, зиму нанівець зводить”, “Зверху пече – знизу тече”. За народною уявою та й за кліматичними спостереження до дня Олексія приходить справжнє тепло, тому народ дав ще одну назву цьому дню - Теплого Олекси.

Цього дня, хоч іноді й на Явдохи, і на Сорок святих, а то й напередодні Благовіщення, жінки, дівчата й діти ішли закликати весну. Селянки брали полотно, виходили в поле, вклонялися на всі боки і, повернувшись до сходу сонця, промовляли: "Ось тобі, весна-мати, твоя обновка!" Після цього розстеляли полотно, клали на нього пиріг і йшли з надією, що льон і коноплі добре вродять.


Народні прикмети на "Теплого Олекси":

Які на Олексія струмки (великі чи малі), така і пройма (розлив).

Тепла сонячна погода віщує врожай на хліб і багаті рої.

Якщо ранок ясний, рої будуть виходити ранками, а як вечір ясний, рої будуть виходити вечорами.

Великі струмки снігу, що розтанув, передвіщають мокре літо.

Яка погода на  Олекси, то така і на Великдень буде.

Якщо на теплого Олекси бджоли зроблять перший обліт, буде добрий медозбір. 


 

Українські народні традиції, 30 березня, Теплий Олекса, церковний календар, преподобний Олексій, чоловік Божий* Преподобний Олексій народився в Римі в сім’ї благочестивих і милостивих Євфимія і Аглаїди. Ставши юнаком, він почав суворо поститися, роздавав милостиню і під розкішним одягом носив волосяницю. В нім рано визріло бажання покинути світ і служити Богові. Одначе батьки збирались одружити Олексія. Після одруження, залишившись на самоті з нареченою, він здійняв з пальця перстень, повернув їй і сказав: «Збережи це, і нехай Господь буде з нами, Своєю благодаттю влаштовуючи нам нове життя». А сам таємно втік з дому, сівши на корабель, який плив до Месопотамії. Потрапивши в місто Єдессу, Олексій продав усе, що в нього було, гроші роздав жебракам і став жити при церкві на паперті, а харчувався з милостині. Преподобний прожив у Єдессі сімнадцять років. Одного разу паламареві церкви, при якій жив Олексій, через Свою святу ікону звеліла ввести в храм чоловіка Божого: «Молитва його сходить до Бога як кадило пахуче, і Дух Святий спочиває на ньому». Паламар став шукати такого чоловіка, але довго не міг знайти. І знову був голос від ікони, який сповістив, що чоловік Божий сидить на церковній паперті. Паламар знайшов Олексія і ввів у церкву. Багато хто дізнався про праведника, і стали шанувати його. Святий, уникаючи слави, таємно вирушив на корабель, що плив до Кілії, але буря віднесла корабля далеко на захід і прибила його до берегів Італії. Блаженний попрямував до Риму. Непізнаний, він просив у батька свого дозволу поселитися у якомусь куточку його двора. Євфиміан розмістив Олексія в спеціально влаштованому приміщені біля входу в будинок і звелів годувати його з свого столу. Святий Олексій прожив у своїх батьків 17 років і був повідомлений Господом про день своєї кончини. Тоді він, взявши сувій, описав своє життя, прохаючи прощення в батьків і нареченої. Тіло святого, від якого почали здійснюватися зцілення, було поставлено серед майдану. Сюди зібрався весь Рим. Імператор і Папа самі внесли тіло святого в церкву. Це сталося 411 року. У народі 30 березня – Олексія теплого. Хлібороби цього дня чекали з нетерпінням. Вони одягалися в святкове, вітали одне одного з весною і теплом. Працювати остерігалися – аби не розгнівити весну. Виняток був лише для пасічників, існувало навіть прислів’я: «На теплого Олексія діставай вулик».

За матеріалами: http://traditions.in.ua/

 

* * *

 

Олекса Воропай

30 БЕРЕЗНЯ  - «ТЕПЛОГО ОЛЕКСИ»

(з книги "Звичаї нашого народу")


30-го березня за новим стилем (17-го березня за старим стилем) - «Теплий Олекса». Так по-народному називається день святого Олексія, чоловіка Божого. В цей день пасічник виставить бджоли на пасіку, вівсянка засвище свою пісеньку: «Покинь сани, бери віз!», а щука-риба хвостом лід розіб’є.
Якщо весна пізня і в цей день ще стоять морози, лежать сніги і вуликів на пасіку виносити не можна, то пасічник іде, було, в бджільник, де зимують бджоли, торкає рукою вулики і примовляє: «Нуте, ви, бджоли, готуйтеся: прийшла пора, йдіть та не лінуйтеся. Приносьте густі меди, рівні воски та часті рої, Господові Богові на офіру, а мені, хазяїнові, на пожиток».
«Коли снігу вже немає і тепло, пасічник виставляє вулики на пасіку. Виносячи вулики з бджільника, пасічник бере, бувало, з собою образ Зосима і Саватія (ці святі є покровителями українського пасічництва), ставить його в дерев’яному кивоті, кладе на землю під кивотом дишель від воза і примовляє: «Як уже цьому дереві на пні не стояти, гілля не пускати, листом не зеленіти, з вітром не шуміти, так і моїй пасіці, моїм роям, до трьох днів з віка не летіти, чужих пасік не шукати, а мене, хазяїна, держатися. Я вас, мої рої, буду в бджільнім домі збирати. Приносьте, бджоли, віск Господові на свічку, а мед людям на пищу». Крім цього, пасічник ще молиться, щоб Бог послав «медове» літо. Читає молитву і святому Олексієві, чоловіку Божому, щоб той захищав бджіл від лиха та напасти всякої».
В одному старому рукопису, датованому 1720-м роком і що його подав І. М. Руденко Борису Грінченкові, ми знаходимо цікаве «Сказання про бджіл» чи, краще сказати, про бджільництво. Це — ціла інструкція для пасічників, збірка правил, які на той час були, ймовірно, в широкому вжитку. Автором «Сказання» є єрей Данило Гирман.

Українські народні традиції, 30 березня, Теплий Олекса, церковний календар, преподобний Олексій, чоловік Божий

В перекладі сучасною українською мовою, з граматичними корективами, текст «Сказання» виглядає так: 
«Цей переказ про бджіл, улюбленців святого Зосима, чий — не знаю. Переказ і наука. На святий вечір Різдвяний потрібно дістати рибу-щуку, відрізати їй голову, або іншу рибу, аби була з ікрою, тільки щоб була жива. Вибери з неї ікру і сховай, висушивши. І як будеш бджіл годувати, розітри ту ікру, змішай з медом, чебрецем* і з борсуковим салом** і трохи потруси льодовою сіллю, і те даючи, треба мовити: «Як риба та по воді гуляє або в морі, або в ріках, плідна й родюча, і весела Божим повелінням і святого Зосима, амінь, так би мої бджоли веселі були без шкоди і пошкодження, за молитвами святого Зосима».
(*Чебрець звичайний — трав’яниста рослина, напівкущ, родини губоцвітих. Квіти зібрані у щільні голівки-суцвіття. Пелюстки квітів пурпурово-червоного (рідко білого) кольору. Рослина дуже пахуча, багата на нектар, а тому й приваблює до себе багато комах, а особливо бджіл. Цвіте чебрець на Україні з травня аж до самої осени. Росте дико по сухих схилах і піскуватих місцях, на луках та в листяних і мішаних лісах. Існує кілько видів чебрецю, в тому числі і чебрець український. Цвіт українського чебрецю блідорожевого кольору. Чебрець часто згадується в українському фолкльорі, вживається в народній медицині й чарах.
**Борсук (Meles taxus) — нічний хижак з роду кунуватих. Живе в норі. Живиться корінням рослин, ягодами, жолудями, горіхами, слимаками, гусінню, жуками, а також жабами, вужаки, гадюками і мишами. Отже, це корисний звір для лісового господарства. Мед (на півдні ще й виноград) — найбільші ласощі для борсука, цим він подібний до ведмедя. На ведмедя борсук схожий ще й зимовою сплячкою, яка починається в грудні й продовжується аж до березня. М’ясо його споживне, а сало борсука здавна вживається в народній медицині і — як бачимо з тексту «Сказання» — в чарах. Борсук поширений по всій Європі й Азії, але скрізь зустрічається рідко. На Україні борсук водиться в усіх місцевостях, де є ліс, але теж зустрічається рідко.)
На святий Богоявленський вечір, як святитимуть воду, візьми ж тієї води наперед і мов так:
«Як до тієї води товпляться люди з охотою, веселячись, так би мої бджоли радувалися і веселилися, з пасіки в поле по роботу йдучи, а з поля до пасіки, аби міцні й здорові з Божою поміччю і з молитвами святого Зосима». 
Потрібно мовити: «Як без тієї води люди не можуть обійтися, так би мої бджоли від моєї пасіки не могли ніде відійти, тільки аби ся множили, роїли і плодили, за молитвами Пречистої Богородиці і святого отця Зосима». І ту воду від року до року в пасіці своїй держати, а на кожний урочитий празник тією водою окропляти.
А коли будеш випускати бджіл на святого Олексія, чоловіка Божого, то посеред пасіки викопай дернину малу і обнеси пасіку тією дерниною тричі. За третім же разом торкнися тією дерниною до кожного вулика і мов так: «Як тая земля не може рушити з цього місця і мислі тієї не має, так би від моєї пасіки нікуди різно не мислили іти рій і порій від мене, господаря свого, через Боже повеління і за молитвами святого Зосима». І положи ту дернину, де її викопав, і прибий приколотнем тим, що коней припинають. А коли будеш випускати, то випускай крізь щучу голову, і мовити так: «Як тая риба в морі гуляє-буяє, родюча, плодюча і весела, так би мої бджоли гуляли і буяли веселі, плідні й родючі; як щуки-риби всяка риба боїться і лякається, так би і від моїх бджіл чужі бджоли лякалися і міцно втікали молитвами святого Зосима».
А коли будеш випускати, то візьми вогню, на який положи ладану*, цвіту житнього; як вперше побачиш, то нарвеш, — то туди ж із ладаном кинь і риб’ячу ікру ту, що на Святий Вечір заховаєш, і поклади в кожний вулик, і мов: «Господи Боже, прийди мені на поміч, і, всі святі, поможіть мені також молитвами святого Зосима. А вас, бджоли, випускаю на всілякий цвіт, од Бога даний: ідіть Божим повелінням на чотири сторони світу цього, аби ви гуляли з радістю і молитвами святого Зосима. Амінь». 
(*Ладан — пахуча живиця з рослин: ладановцю (Myrhis odorata), чиста крітського (Cystus creticus) та ладанового дерева).
Якщо холодно буде на святого Олексія виставляти бджіл, то, влізши в погріб, поворуши злегка кожний вулик і мов: «Божою поміччю святого Зосима нуте, бджоли, роботу зачинайте, бо уже час вам прийшов зачинати діло Богу на офіру і мені на пожиток».
На Благовіщення, коли дадуть проскуру всеношну, то принеси до пасіки також і оливи природної* і треба мазати вулик: «Господи Боже, коли благовістив Архангел діві зачаття, і зачати предвічне слово, так благослови і моїм бджолам зачати діло робити на часті рої, на густі меди, від вологи земної, і від роси небесної, і від всіх зел квітучих». І держи тую проскуру в пасіці, і на Великдень освяти мед, коли будеш загодовувати, то давай той мед для уроків і для зносу.
(*Олива природна — ймовірно, оливкова олія, яка добувається з овочів оливкового дерева. Оливкове дерево (Olea europaca L.) походить з південної Азії, але тепер плекається в південній Європі, а у нас — на побережжі Чорного моря та в Криму. До бджіл оливкове дерево має той стосунок, що воно є одним з кращих медоносів.)
На Воскресіння, що візьмеш дари і артоса*, то те сушити і, розтерши, бджолам давати і мовити: «Як тиснулися люди до дарів і артоса, так би тиснулися до моєї пасіки бджоли і рій; Божою поміччю і молитвами святого Зосима. Амінь».
(*Артос (з грецького) — хліб, що символізує хліб вічного життя — Ісуса Христа. Артос освячує священик на перший день Великодня, а в Томину неділю розділяє його поміж вірними.)
Коли побачиш вперше цвіт на житі*, то набрати в хустку і держати. Коли купиш у кого бджоли, то, нахилившись, заглянь у них і візьми трьома пальцями землі, і кинь на них навхрест: «Я не землю то беру, але беру собі з бджолами рій і порій до своєї пасіки; Божою поміччю і молитвами святого Зосима, за Його святими молитвами, спаси нас. Амінь». 
(*Жито (Secale cereale) цвіте в червні місяці. Цвіт жита часто зустрічається в народніх віруваннях і зрідка — в народній медицині.)»

Аж такий великий кодекс народніх вірувань щодо бджільництва свідчить про те, що народ наш здавен-давна надавав цьому зайняттю великої ваги. Не залишилася байдужою до бджільництва і провідна верства старої козацької України. Тут же, на Лівобережжі, де ієрей Данило Захарович Гирман записав своє «Сказание о пчелахъ», у XVIII столітті з’явився геній світового пасічництва Петро Іванович Прокопович (1775 - 1850), що перший у світі створив наукові підвалини пасічництва.

Перший пташинний спів, який можна почути ранньою весною, належить маленькій буруватій пташці з жовтим черевцем — вівсянці. Влітку вівсянка живе собі по лісах, чагарниках, живоплотах, а в степу — в полезахисних лісових смугах. На зиму у вирій не летить — вона постійний мешканець України; але свою літню резиденцію покидає і перекочовує ближче до людських осель. Тут вівсянка, визнаючи старе правило, що громада — великий чоловік, приєднується до інших дрібних пташок: садової вівсянки — своєї близької родички, розмальованих щигликів, а то й до звичайних всюдисущих горобців, — утворюючи табунець чи, краще сказати, «мандрівну капелю», яка вештається по селах, хуторах та міських парках, шукаючи собі поживи. Більш-менш у середині квітня «капеля» розлітається, а її члени повертаються до літніх резиденцій і там приступають до виконання родинних обов’язків.
І ось, вештаючися зимою в мандрівних капелях разом з іншими птахами, тижнів за два перед закінченням мандрів, вівсянка вже відчуває наближення весни і починає співати. Цей спів складається з двох і трьох окремих вигуків, які дуже умовно можна записати так: «Чит-чит!.. Чит-чит-чирз-з-з!»
За стародавнім народнім віруванням, вівсянка вперше співає свою пісню в день Теплого Олекси, не зважаючи ні на сніги, ні на морози, які в цей час у нас на Україні іноді ще бувають.
В українському фольклорі пісня вівсянки імітується словами так: «Діду, діду, сій ячмінь!» Або: «Кидай сани, бери віз-з-з!... та й поїдемо по рогіз-з-з!» Або ще: «Телегіз-з-з!... покинь сани, бери віз-з-з!»
Отже, пісня вівсянки — це перший звук весни, яка тільки-но починає прокидатися.

«На Теплого Олекси щука-риба лід хвостом розбиває».
«На Теплого Олекси, як розтане сніг на полях, то на річці щука-риба хвостом лід розбиває. Це можна почути і побачити, тільки треба вийти раненько на берег і прислухатися: буде тріщати — це щука хвостом лід розбиває. Кажуть старі люди, що ту щуку можна піймати руками, але це небезпечно. Один чоловік був такий, що піймав щуку саме тоді, як вона лід розбивала — за три дні помер, а як помирав, то все йому ввижалося, що щука-риба його по тім’ю хвостом б’є...».
«...Як вийти рано-вранці на «Олексія» до річки і тихенько стати на льоду, то можна почути і побачити, як щука-риба хвостом лід розбиває. Її руками можна піймати, але — гріх! Хто піймає, тому вже не рибалити — не піде риба на руку, тікатиме...». 

Цікаво, що в фольклорі інших народів пісня вівсянки теж імітується словами. В Англії пісню цієї пташки імітують так:
«Bit o’ bread and no chee-e-e-se»! (Див. «Familiar Wild Birds» by W. Swaysland. Том ІІ, стор. 119).
Мабуть, ні одна з солодководих риб не користується такою популярністю серед рибалок-українців, як щука. Про цю рибу можна почути багато найдивовижніших оповідань. В цих оповіданнях говориться і про неймовірну силу цієї риби, і про її жадібність, і про її казкову довговічність:
«Сто? Та де сто!... Більше, як двісті років щука може жити!».
Найславніша щука своїми зубами. «Хоч щука вмре, то зуби не вмруть» — каже народня приповідка. Горло таке широке, що вона іноді ковтає насадку, грубшу за себе саму. Крім того, щука має великі проникливі очі, які здалека бачать здобич. Приповідка: «На те щука в морі, щоб карась не дрімав!» цілком обґрунтована.
Щука викидає ікру вже на самому початку квітня місяця, а як весна рання, то і в кінці березня. Отже, більш-менш на Теплого Олекси. Імовірно, що саме тому вона й «розбиває хвостом лід» у цей час, іншими словами, «відкриває сезон» у солодких водах.
Рибалки святкують цей день, сподіваючися «на добрі лови», бо «хто не почитає святого Олексія, чоловіка Божого, тому риба на руку не піде...».

На цей день існують такі прикмети:

Тепла соняшна погода віщує врожай на хліб і багаті рої.

Якщо ранок ясний, рої будуть виходити ранками, а як вечір ясний, рої будуть виходити вечорами.

«...Якщо хочеш, щоб ярова пшениця вродила, то на Явдохи, Сорок Святих і Теплого Олекси, як вийдеш з церкви, йди до комори і вибирай найкращі зерна для посіву: вродить добре і буде чисте, як золото».

Українські народні традиції, 30 березня, Теплий Олекса, церковний календар, преподобний Олексій, чоловік Божий«Колесом — над червоним поясом!»

«На дванадцятій вилітають журавлі з вирію».

«Як летять журавлі, так стань оце та кажи: «Веселик, веселик, колесом, перев’яжи дорогу красним поясом!» Так то люблять. Зараз так і почнуть кружком, кружком над головою. А як скажи: «Журавель» — так не люблять».

«Як були ми ще дітьми, то — бувало — летять на весні журавлі ключем, а ми кинемо на землю червоний пояс, і журавлі не летять далі, тільки кружляють на одному місці, а ми бігаємо та кричимо: «Колесом, колесом — над червоним поясом»!».

На Херсонщині, коли летять на весні журавлі, діти кричать їм: «Журавлі, журавлі, я вам перейду дорогу!»

«...У нас ще зав’язували вузли на хустці, — але це вже тільки дівчата робили, — і кидали той вузол на землю поперед журавлів, щоб вони побачили. Як побачать, то не полетять далі: покружляють, покружляють і сядуть...»

«...Ще зав’язуємо, бувало, вузол на хустці або на поясі, підносимо той вузол обома руками вгору і гукаємо: «Журавлі, журавлі, я вам перев’язав дорогу!» Вони кружляють, кружляють над нами, а тоді візьмуть та й полетять...»

«Як дівчина вперше побачить на весні журавля, то каже: «Веселики!» Бо як скаже: «Журавлі!», то буде журитися цілий рік».

«А у нас хлопці гукали так: «Журавель, скажи: помагай Біг! Як не скажеш, то перелетить дорогу біс»!»

«Журавлі, журавлі! Колесом, колесом, ваші діти за лісом, за лісом!» Так кричать, щоб журавлі закрутилися на одному місці і спустилися додолу.

«Журавлі прилетіли і полудень принесли». Пізно з вирію прилітають журавлі, як уже такі дні стоять довгі, що, опріч снідання, обіду і вечері, треба робочому чоловікові ще й полуднувати.
«...А у нас розказують дітям таку казочку: журавель, деркач і перепілка поле орали. Журавель ходив за плугом, деркач воли поганяв, а перепілка воли водила. Перепілка побачила пеньок та й каже: «Під пеньок! Під пеньок!» Деркач каже: «Придерж-ж-ж! Придержж-ж!» А журавель іде за плугом та кричить: «Турли! Турли!» Деркач з перепілкою як погнали воли, та й плуга поламали».
Журавель часто зустрічається в народніх казках та оповіданнях, де він зображується позитивним героєм, що не тільки тримає лад поміж птахами, а і вміє розважати їх жартівливими танцями.
Великі болота, що межують з полями — це найулюбленіші місця для журавлів. На Україні таких місць є багато, а тому журавлі являють собою найзвичайніших пернастих мешканців нашої батьківщини.
Ходять журавлі розміреним, повільним кроком, далеко заходять у воду, добре плавають, вправно і високо літають, а іноді й ширяють у небі, описуючи великі кола. (Згадаймо народне прислів’я: «Як журавлі в небі!». Так кажуть про людину, що добре себе почуває на своєму становищі. Паралеля: «Як вареник у маслі!»).
Голос журавлів — гучний, пронизливий, і чути його далеко, а особливо на весні, в тиху, безвітряну погоду. Іноді самих журавлів і не видно, бо летять вони дуже високо, але їхні голоси, як звуки велетенської вальторні, чути цілком виразно. Але журавлі рідко користуються своїм голосом. Мовчазність журавлів знайшла своє відображення в народній приповідці: «Не кричали журавлі, як з вирію летіли — не будуть же кричати, як і назад летітимуть». Проте журавлі, хоч і рідко, все ж кричать, і їхній крик у народньому віруванні має спеціяльне значення: на весні журавлиний крик віщує тепло, а восени — ранню зиму.
Журавлі — розумні і відважні птахи. Вони діяльні з самого ранку і до пізнього вечора. Кілька ранішніх годин журавлі здобувають поживу — комах, черваків, дрібну рибу, а також бруньки дерев, насіння бур’янів, ягоди і навіть коріння. Після поживи розважаються. Журавлі цілком свідомо організують свої власні розваги. У веселому настрої журавель танцює; він весело підстрибує, робить жартівливі рухи, приймає комічні пози. Збирає тріски або камінці з землі, підкидає їх, на лету ловить і знову кидає — як це звичайно роблять діти з м’ячем.

Ця особливість журавля відбилася в українському фольклорі, а особливо в жартівливих піснях і танцях. Наприклад:


«Журав грає, журав грає,
Журавочка скаче...»


Про жартівливий танець «журавель» згадує Іван Котляревський в «Енеїді»:

«Тут інші журавля скакали,
А хто од дудочки потів...»

Образ «журавиночки» вжинається в народній творчості, як пестливий вираз для дівчини:

«Я не царівна, не королівна:
Батькова дочка, як ягодочка,
Матчина дочка — журавиночка».

На весні, коли болота покриваються зеленню, а на кущах і деревах з’явиться листя, журавлі починають вити гнізда. Десь на острівці серед озера, на підвищенні серед болота або в чагарниках серед полів (завжди на сухому місці) журавель з журавкою в’ють гніздо з сухої трави, очерету або дрібного гілля. Журавка кладе два яйці і починає їх насиджувати. Журавлі вміють дуже добре ховати від стороннього ока місце свого гнізда. Щоб не виявити своєї присутности, самка вимащує своє попелясте пір’я болотом, і тоді її тяжко помітити, а особливо здаля.
Журавлі належать до тих птахів, що їх гнізда, за народнім віруванням, руйнувати гріх: «У нас говорили, що журавель — небесна птиця, і хто зруйнує його гніздо, того Бог покарає»
Мисливці кажуть, що в день Теплого Олекси ведмеді покидають своє лігво і йдуть шукати поживи.
«Медвідь з лігва виходить і в кущах ховається — йому, бач, соромно, що худий — ребра знати. Зразу шукає ягід, найбільше журавлини, а як нема, то мох їсть — воно його прочистить, а тоді вже дивиться, де дуби ростуть — жолуді любить, їсть гриби, лущить горіхи, а найбільше любить мед. За медом він куди хочеш полізе...». Ведмідь знаходить свої ласощі більше по бджолиному гуду в дуплі, ніж по запаху. Тепер трапляється, що й через лісові гущавини прокладаються телеграфні лінії. Один колишній «обходчик», що мав обов’язок наглядати за такою лінією на Поліссі, розповідав, що він не один раз бачив «Михайла» на телеграфічному стовпі, обдуреного гудом проводів. «Він, шибеник, лізе, зачепить лапою та й порве провід».
Якщо ведмідь знайде дерево з бджолиним дуплом, він зубами обгризає кору і луб, лапами роздирає стінки дупла і не зважаючи на дошкульне жалення бджіл, добирається до солодких стільників з медом. 
Про любов ведмедя до ласощів народня приповідка каже: «Як вели медведя до меду, то вуха урвали, а як тягнули від меду, то урвали й хвіст».
В народі є багато оповідань, казок та приповідок про ведмедя. Наприклад:
«Ведмеді були колись людьми; вони жили собі в лісі і нікого до себе не приймали, — ні з ким знатися не хотіли. Одного разу заблудився в лісі чернець; блудив він, блудив по лісі та й прибився до тих людей. Усе село обходив — просився на ніч, бо вже смеркало. Ніхто його до хати не пустив, ніхто дверей не відчинив. Чернець взяв та й прокляв тих людей, ось вони й поставали ведмедями».
Це так оповідають про ведмедів на Київщині; на Поділлі ж — інакше:
«Ведмідь — це мельник, що хотів Ісуса Хркиста налякати. Він одягнув на себе кожуха догори вовною, заховався під міст, де Ісус мав проходити, та як зареве, а Ісус Христос каже: «Щоб ти ревів так, поки світа й сонця!» Ось він і зробився ведмедем та й реве».
«Реве медвідь, а не знає чого».
«Коли на медведя мала галузка впаде, то бурчить, а як велика, то мовчить».
«Медвідь пиво варить», — так кажуть гуцули, як побачать, що Чорногора куриться.
Про неспритного чоловіка кажуть: «Повороткий, як ведмідь за горобцями» або «Швидкий, як ведмідь до перепелиць».
На Чернігівщині мисливці кажуть, що в день Теплого Олексія лисиці5 переселяються з старих нір у нові і що в перші три дні свого переселення вони сліпі й глухі: «ходять, як у мариві; їм, бач, кури сняться».
Прокидаються лисиці з свого «курячого марива» не раніше, як аж тоді, коли їх почнуть клювати ворони. Отже: «Відізвалися лисиці курячі сльози». 
Лисицю (або лиса) на Україні знають скрізь, бо вона водиться в усіх місцевостях, де є бодай невеличкі чагарники. А там, де вона водиться, — курям біда: «Хоч як пильнуй, а лис курку вкраде», бож усім відомо, що «лис — це хитрий злодій». Так звичайно кажуть наші селяни про цього хижака.
Саме хитрість та ще улесливість лиса є поширеною темою народних приповідок, як ось: «Дурний, як ворона, а хитрий, як лис»; «Старого лиса тяжко зловити»; «Де не стає вовчої шкури, настав лиса»; «У вічі — як лис, а за очі — як біс»; «Дивиться лисицею, а думає вовком» і багато інших.
«В цей день ворон купає своїх дітей і відпускає їх на волю, на самостійне життя».
«Крук благословляє своїх дітей, щоб чесно в світі жили, — щоб крук крукові очі не довбав».
«На Святого Олексія крук купається».
«Теплого Олекси. На кілько днів наперед вилетять мухи (або бджоли), тілько днів потому буде студені по Теплім Олексі.
На кілько неділь вилетять мухи перед Теплим Олексою, на тілько сховаються по Теплім Олексі».
Вірування про лисицю може бути основане на тому, що ранньої весни лисиця линяє і в цей час хворіє; але не так, щоб її аж ворони клювали.

За матеріалами: Олекса Воропай. "Звичаї нашого народу". Етнографічний нарис. Том 1. "Українське видавництво", 1958, стор. 178 – 190.

На малюнку: картина Сернія Васильківського "Весняний день в Україні" (дерево, олія)​.

 

Більше про українські народні традиції на нашому сайті:

традиції
Рід наш прекрасний духовністю. З найдавніших часів наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона. Всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду. Отож не забудьмо свого прямого обов'язку і продовжимо справу наших предків.

Останні коментарі до сторінки
«30 березня - "Теплий Олекса". Українські традиції»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
На сайті