29 січня 1918 року — бій під Крутами (автор — Сергій Осока)

На малюнку: картина Олександра Климка "Бій під Крутами" (1936 р.)

Сергій Осока

БІЙ ПІД КРУТАМИ: ПЕРЕМОГА – НЕ ЗАВЖДИ ЗВИТЯГА, ПОРАЗКА – НЕ КОНЧЕ ГАНЬБА

Матеріали взято з інтернет-ресурсу opinion.biz.ua

Історія людства – багато в чому історія кривавих баталій. Переділ державних кордонів, бучні королівські шлюби та найбільші зради часто прописані в ній не людською мовою, а бряжчанням зброї: від найдавніших стріл та гаківниць до найсучасніших «Градів» та «Буків». Військова історія найчастіше ділить учасників битв на переможців і переможених – така, здавалося б, проста й безхитрісна діалектика: комусь – лавровий вінок, а комусь – вороння. Проте вінок далеко не завжди означає звитягу, а чорний ворон – неславу й забуття. Хід битви вирішується безпосередньо на полі, а от історична оцінка – справа набагато складніша. Тут уже право голосу мають і совість, і честь, і пам’ять – фактори вже не так військові, не так історичні, як суто цивілізаційні, суто людські. Ось чому 300 спартанців царя Леоніда овіяні світовою славою. Ось чому подвиг кількасот «крутян» досі надихає українців.
1917 – 1918 роки в історії України – період настільки частої, разючої й докорінної зміни декорацій, що за ним просто неможливо встежити. Усе в очах миготить, а потім розпливається суцільною червоною плямою. Перша світова війна. Декілька відчайдушних спроб встановити українську державність. Економічна криза. Нескінченні злами й перевороти. Заснувши в одній країні, народ щоночі ризикував прокинутися в іншій. Ради на це, здавалося, не було. Зате підступали Ради – червоні, розхристані, п’яні, готові настромити на багнети все, що трапиться їм на шляху.
4 грудня 1917 року Рада народних комісарів Росії, утворена два місяці тому, надіслала Українській Центральній Раді, якій теж ще й року не було, ультиматум із чіткими вимогами: легалізувати більшовицькі військові загони на території України та припинити їх роззброювати. Непокору Ленін із Троцьким обіцяли розцінювати як відкриту війну проти радянського уряду. І загальний тон цього документу, і загальний зміст, і вимоги, закладені в ньому, навряд чи можна вважати зразками дипломатії. То було не більш ніж просте попередження про початок неприкритого терору. Рада народних комісарів узагалі любила спілкуватися із завойованим народом мовою маніфестів і ультиматумів. Мабуть, тому ніхто й не чекав відповіді з Києва.
5 грудня радянський уряд оголосив війну УНР. Уже в середині грудня розпочалися бойові дії на українській території, а після проголошення Центральною Радою незалежності у вікопомному Четвертому універсалі 22 січня війни з більшовицькою Росією вже ніщо не могло відвернути.
Ще влітку 1917 року кількість вояків, прихильних до Української Народної Республіки, наближалася до 300 тисяч. Але за півроку загальна втома від війни, деморалізований стан солдатів і прекрасно організована система радянських агітаторів, які схиляли на бік більшовиків цілі армії УНР, зробили свою справу. Наприкінці року вояків, вірних УНР, ледве налічувалося 15 тисяч – і то по всій території України. У ті роки все надзвичайно швидко змінювалося – до навпаки…
20-тисячний загін більшовиків під командуванням Володимира Антонова-Овсієнка насувався на східну частину України, а з північного сходу виступав загін Михаїла Муравйова, який налічував близько 6 тисяч солдатів. На той час радянську владу вже встигли встановити в Харківській, Катеринославській і Полтавській губерніях. Тепер на черзі був Київ. Наступ вели з двох боків: залізницею «Харків – Полтава – Київ» – з одного боку й «Курськ – Бахмач – Київ» з іншого. Кільце змикалося.
Уряд УНР почав збирати останні сили.
5 січня 1918 року під час зборів студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира та Українського народного університету ухвалили створення Студентського куреня Січових Стрільців. Згодом у газетах з’явилося «Звернення до українського студентства», в якому зокрема говорилося: «Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-“большевицька” грабіжницька орда… Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані… Українська фракція центру університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України… Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували – Українській державі! Записуйтесь до “Куреня Січових Стрільців”, який формується із студентів університету св. Володимира та Українського народного університету…»
Не зважаючи на те, що писали радянські підручники, на думку більшості українських істориків, вступ до куреня був виключно добровільним. Єдиними реальними загрозами для тих, хто відмовився й не бажав вступити до його лав, був бойкот та перспектива бути відрахованим зі складу студентів. До куреня вступили навіть деякі гімназисти-старшокласники. Таким чином ледве вдалося набрати дві сотні. На чолі поставили студента Українського народного університету – сотника Андрія Омельченка.
«Коли піднялось питання про те, їхати чи не їхати, ми рішили їхати, і вже на місці доповнити свої убогі знання військової науки. Особливо мало знали ми стріляти. Але дарма – поїхали» (Іван Шарий, учасник бою під Крутами).
Переважна більшість вояків новоствореного Студентського куреня не мала належної військової підготовки – це дуже м’яко кажучи. За кілька тижнів їх ледве навчили тримати в руках зброю. До слова, і самої зброї, і патронів, й іншої амуніції катастрофічно бракувало. Проте більшість студентів таки рушили назустріч більшовикам.
«Як дивно, що ми їдемо битися. Хотілось піти зараз з вагона у степ, зустріти якусь милу людину, похвалиться їй про красу оту велику, що сам відчував… Хотілось піти на селянські стріхи, побачить блідо-білі од місяця стіни привітних, тихих хат, почути селянський мирний, рідний гомін» (Іван Шарий, учасник бою під Крутами).
Не зважившись вступити в бій із супротивником на станції Бахмач, оскільки на той час там налічувалося близько двох тисяч робітників, налаштованих по-більшовицьки, командир українських частин Аверкій Гончаренко наказав зайняти оборону на станції Крути. Молоді вояки прибули туди 28 січня.
За кількасот метрів від самої станції Крути вдалося досить непогано підготувати позиції. З правого флангу височів насип залізничної колії – як штучна перешкода, а з лівого боку студентська сотня встигла нашвидкуруч вирити сякі-такі окопи та спорудити земляні укріплення. У розпорядженні Аверкія Гончаренка було близько 400 юнаків. Студентський курінь він поділив на чотири чоти – три зайняли позиції в окопах, а четверта, яка переважно складалася з наймолодших та найменш досвідчених, перебувала в резерві. Гончаренко, судячи з його спогадів, навряд чи мав якісь оптимістичні ілюзії: «Молодий вояк, без огляду на його індивідуальність, у критичній хвилині піддається паніці. Таких хвилин я передбачав забагато. Паніка ж під час бою є явищем заразливим і в результаті дає ганебну втечу. Тому-то командирові студентської сотні дав я відтинок, найменше загрожений зі сторони противника. Познайомив командира сотні із ситуацією, поінформував, звідки і як буде діставати набої, куди направляти поранених, з ким держати зв’язок, а на випадок відвороту, як вивести сотню з бою. Для зв’язку зі мною він призначив трьох студентів, а між ними був і мій брат; його, з огляду на моє становище, як командира, я був змушений відіслати до сотні назад, прощаючи його поглядом, як виявилося, навіки».
Наступ більшовиків почався наступного дня, 29 січня, о 9 годині ранку. Загін матросів під командуванням Ремньова опинився під обстрілом захисників Крут. З тилу хлопців підтримували ще бронепоїзд і гармата. Однак більшовики вперто просувалися вперед – убитих і поранених вони, здається, не рахували.
«Кулі одпускались штабом дуже скупо, і січовики вийшли на стрілянину з дуже убогим запасом. Ніхто не вірив у можливість серйозної битви. Але стрілянина, спочатку нечаста, перейшла в справжній наступ ворога» (Іван Шарий, учасник бою під Крутами).
За свідченням очевидців, бій тривав близько 5 годин. Українцям вдалося відбити декілька атак, однак вони зазнали значних втрат. Закінчувалися набої та снаряди для гармати. На допомогу Ремньову почали швидко надходити загони Михаїла Муравйова. Од Чернігівської колії рухався більшовицький бронепоїзд – з нього по оборонцях Крут стріляли з тилу.
«На позиціях студентів та юнаків почали замовкати кулемети – перегріті на морозі вони швидко псувались. У цей час петроградські червоногвардійці з 1-го Петроградського загону, а також замоскворецька та тверська Червоні гвардії почали рішучий наступ на правий фланг, де знаходились юнаки. За таких обставин сотник Аверкій Гончаренко віддав наказ студентам і юнакам відступати. Але правий і лівий фланги були розділені між собою залізничним насипом, по якому вже курсував ворожий панцирний потяг, тому вчасно наказ про відступ отримали лише сотні 1-ї Української військової школи». (Ярослав Тинченко, учасник бою під Крутами).
Коли небезпека оточення стала зовсім уже очевидною, хлопці отримали наказ відступати в бік Києва. За одними свідченнями, більшості це вдалося – їх підібрав потяг, який стояв неподалік і чекав. Однак є й інші свідчення. Ось що пише колишній голова Генерального секретаріату Центральної Ради Дмитро Дорошенко: «В той час, коли хлопці (які у більшості не тримали ніколи в руках рушниці) безстрашно виступили проти більшовицьких загонів, що насувалися, начальство їх, група офіцерів, залишилася в потягу і влаштувала тут пиятику у вагонах; більшовики без зусиль розбили загін молоді і погнали його до станції. Побачивши небезпеку, ті, що знаходилися в потягу, поспішили дати сигнал до від’їзду, не залишившись ні на хвилину, щоб захопити з собою когось з бігучих… Шлях на Київ був тепер абсолютно відкритий».
Приблизно в цьому ж ключі описує ситуацію й учасник бою Іван Шарий: «Штаб, як тільки почали рватися ворожі шрапнелі, переполохався, переніс канцелярію з вокзалу у вагон і з усім ешелоном утік верстов за 6 від Крут, зоставивши керувати битвою офіцера Гончаренка, який весь час стояв у тилу і, певно, з переляку абсолютно не знав, що йому робити. Тікаючи, штаб захопив і вагони з патронами та набоями до гармат, що добило нашу справу під Крутами».
Зовсім неподалік, на станції Бобрик, знаходився більший загін – під проводом Симона Петлюри. Однак Петлюра, дізнавшись про збройне повстання на заводі «Арсенал», рушив на Київ…
Українським студентам довелося відступати по практично відкритій для ворожих куль місцевості – чистому полю. Сотник Андрій Омельченко зробив кілька спроб відбити атаки, однак йому протистояли професійні вояки. Сотник Омельченко загинув. Допомога резерву не дозволила більшовикам оточити хлопців, багатьом удалося врятуватися. Проте одна студентська чота в сутінках утратила орієнтир і вийшла прямісінько на захоплену ворогом станцію Крути. Розлючений радянський командир Єгор Попов наказав стратити полонених. Перед цим хлопців жорстоко катували.
«Похмуре зимове сонце, що виглянуло з-за хмар, освітило 26 трупів. Спокійно, рядом лежали на крутянських полях 26 трупів. 27-го не було. В останню хвилину, під стрілами катів, хотів він врятувати собі життя й голий і босий побіг у поле. Кілька верхових погнались за ним. Сховався в печері, промитій водою в снігу, потім перейшов до села. Добра селянська сім’я приютила його, але якось про це довідалися москалі. Під вечір того ж дня біля села з’явився ще один, 27-й труп, а оселя селянина пішла з димом» (Михайло Баталін, «Крути»).
Власне, цим і закінчилася битва під Крутами. За різними оцінками, українська сторона втратила від 300 до 400 вояків. Однак недосвідчені у військовій справі студенти все ж змогли на кілька днів затримати більшовицький наступ, давши можливість Українській Народній Республіці виграти час і на деякий час зберегти молоду українську державу, підписавши 9 лютого 1918 року Берестейський мир.
Сьогодні про битву під Крутами нагадує символічна Аскольдова могила та камінний хрест, встановлений у 2012 році замість колишнього дерев’яного. У 2006 році на станції Крути урочисто відкрили меморіал пам’яті, який уже в наступному році зазнав атаки вандалів, проте був ретельно відновлений. Так само, як і пам’ять про героїв Крут. 70 років тотального замовчування, перебріхування й нищення історії не змогли стерти цю пам’ять.
Перемога – це не завжди звитяга. Поразка – не конче ганьба. Так свідчить пам’ять про битву під Фермопілами. Так чомусь іноді шліфує події історія, в якій честь часто сильніша за будь-яку силу. А про решту надважливих символів свого часу найкраще сказав Євген Маланюк: «Здавалося б, що висилка незаправленого в боях Студентського куреня на такий загрожений відтинок була мілітарним абсурдом. Не диво, що раніше крутянських воїнів називано лицарями абсурду. Та цей “абсурдний” бій невеличкої горстки проти цілої орди мав для дальшого ходу української революції в її національно-державному аспекті епохальне значення. По-перше, він дав загроженій столиці короткотривалу передишку і час на ліквідацію одного з фронтів (Берестейський мир). А по-друге і найважніше, він став українською національною Голгофою, від якої струснулося сумління всіх прошарків населення України. Отже, з прикрої і болючої мілітарної поразки Крути стали джерелом національної непереможності, давши приклад самопосвяти на жертвеннику нації».

Завантажити текст статті (txt.zip)

Про автора:

СЕРГІЙ ОСОКА

Осока (Нечитайло) Сергій Олександрович народився 23 березня 1980 року в смт Велика Багачка на Полтавщині. Закінчив філологічний факультет Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка (2002). Кілька років працював журналістом – на Полтавському міському телебаченні, на обласному радіо. Входить до складу Ради Полтавської обласної організації НСПУ.
Твори друкувалися в обласних і всеукраїнських газетах, у часописах «Рідний край» і «Кур’єр Кривбасу» (оповідання «Пластиліновий батько»). Видавався в альманасі молодих поетів Полтави «Болотні вогні» (Полтава, 2002; друге видання – Київ, 2004). Перша збірка поезій «Сьома сніжинка січня» побачила світ у Києві 2002 року.
Лауреат Міжнародного конкурсу кращих творів молодих українських літераторів «Гранослов – 2000», учасник Всеукраїнської наради молодих літераторів (Київ – Ірпінь, 2000) та літературного фестивалю «Гранослов» запалює зірки» (Київ, 2003). Лауреат ІІІ премії видавництва «Смолоскип» за збірку віршів «Голос мисливця» (2006).
У 2015 році у «Видавництві Старого Лева» вийшла збірка поезій «Небесна падалиця», у 2016 році у тому ж видавництві — «Нічні купання в серпні» — перша прозова збірка.

Читаймо також на "Малій Сторінці":

Вірші, присвячені Героям Крут

Героям Крут присвятили свої поезії: Уляна Кравченко, Євген Маланюк, Олександр Олесь, Михайло Зельман (Лісовий), Демид Бурко, Григорій Булах, Богдан-Ігор Антонич, Микола Верес, Андрій Гарасевич, Святослав Гординський, Богдан Бора, Михайло Дяченко, Роман Завадович, Петро Кізко, Олекса Кобець, Алла Коссовська-Давиденко, Ярема Купчинський, Михайло Лавренко, Надія Лан, Микола Лебединський, Андрій Легіт, Олекса Стефанович, Микола Луків, Олесь Бабій, Іван Гнатюк, Дажбожич, Юрій Клен, Степан Литвин, Вероніка Михалевич, Павло Тичина, Богдан Стельмах, Олексій Шевченко, Олекса Ющенко,  Леся Храплива-Щур, Галина Потупляк, Сергій Губерначук, Дмитро Куренівець, Йосип Струцюк.

«Не я пишу, а мною щось пише»,
«Переповідати родинні історії – моя внутрішня потреба».
(Сергій Осока)