Анатолій Іванович Григорук — один із найулюбленіших дитячіх письменників сучасності. Понад півстоліття він працює у дитячій літературі. Розмаїття жанрів, у яких Анатолій Іванович виявляє свій надзвичайний талант і майстерність, вражає: це - лірична поезія, сюжетний вірш, оповідка художня і оповідка науково-пізнавальна, казка, переклади й переспіви зарубіжної поезії (як авторської, так і фольклору) та прози, перекази фольклорних казок. На ниві дитячої літератури, як письменник, так і як видавець, Анатолій Григорук зробив надзвичайно багато. Зокрема, улюблений дитячий журнал багатьох поколінь «Малятко» набув своїх виразних літературно-художніх рис великою мірою саме завдяки Анатолієві Івановичу Григоруку. Він переступив поріг редакції у 1968 році й ніколи відтоді не полишає свого робочого місця. Тривалий час працюючи відповідальним секретарем, а згодом і головним редактором «Малятка», Анатолій Григорук поставив у виданні високу художню планку. У стосунках зі Словом він так само порядний і чесний, як і в стосунках з людьми. І коли лишається наодинці з рукописом, немає для нього авторитету більшого, ніж Слово. Він — мудрий та добрий учитель, людина, яка вміє щиро радіти успіхам інших. Анатолій Григорук — автор понад двох десятків книжок для дітей. Його художнє слово торкає серця маленьких читачів, відкриває перед ними світ і допомагає знайти у світі своє місце. Усі його твори належать до золотої скарбниці української дитячої літератури. (За Оксаною Кротюк)
Анатолій Іванович Григорук так розповідає про себе:
"Народивсь я на Вінниччині, в селі Махаринці, що за кілька кілометрів од залізничної станції, а відтак і райцентру Козятин. Дата народження ― 20 березня 1932 року. Це, як відомо, день весняного рівнодення. А сам рік означено чорним голодомором. Між іншим, стародавні перси 20-го березня відзначали свій Новий рік. Отже дата ця не зовсім, як бачите, звичайна. Батьки мої з діда-прадіда ― селянського стану. Родом із Житомирщини. Батько ― із села Дерганівки, а мама ― з Бистрика. Дід з бабою по маминій лінії мали шестеро дітей: чотирьох хлопців та двох дівчат. Точнісінько такий самий склад родини був і в батькових батьків. До речі, його мати, а моя баба Ганна була дуже богомільна. По всій хаті в неї висіли образи в рушниках та лампадки. Сама вона, скільки її пам’ятаю, завжди носила вишиту полотняну сорочку й довгу рясну, як у циганок, спідницю, а всі груди були в пацьорках із досить великим срібним хрестом. Вона ходила на прощу не тільки в Київську та Почаївську лаври, а й побувала з цією місією навіть у самому Єрусалимі. Мамина мати, баба Катерина була зовсім іншого гарту. З ранніх літ вона осиротіла. Її батько загинув у Кримську війну, а мати, вертаючись серед зими, в завірюху, з ружинського ярмарку додому, відстала в дорозі від гурту односельців, заблукала в полі, і її тіло знайшли аж навесні, як почали сходити сніги. Сирітство, а ще, мабуть, природні нахили дозволили бабі Катерині виробити в собі характер завзятий і непоступливий. У хаті в них панував повний матріархат. Вона відчайдушно входила в конфлікти не тільки з ближніми й дальніми сусідами, а й із самим місцевим батюшкою. Показовим є хоча б такий факт. Коли шостого липня народилася моя мама, то баба пішла зареєструвати її в церковній книзі. Хоч під цією датою у «Святцях» було кілька імен, батюшка, маючи на бабу якийсь давній «зуб», записав немовля під ім’ям «Горпина», дарма що бабі воно геть не подобалось, і вона просила-благала-вимагала дати інше ім’я. Коли її доньки підросли, баба поклала на них усю роботу по чималому господарству, бо хлопці на той час уже на всі чотири вітри порозліталися з родинного гнізда. А як до мами чи її сестри приходили свати, їх просто проганяли з двору. Кінчилося тим, що мама, не витримавши цього гніту, просто втекла до коханого хлопця на чуже село, де вийшла за нього заміж. Це й був мій батько. У Махаринцях вони опинилися, щойно побравшись. Батько влаштувався рахівником у конторі відгодовчого пункту при Махаринецькій цукроварні. Власного житла вони не мали. Тому винайняли куток у селі. Не кімнатку, а саме куток. Про це свідчить те, що саме в день і час мого народження, в тій же кімнаті, де лежала породілля, на ліжку, відгородженому нехитрою ширмою, відходила в небуття ветха бабуся, очевидно, мати господаря чи господині хати. Такий, сказати б, по-житейськи буденний і водночас символічний «взаємообмін» відбувся на тісному клапті простору між життям і смертю...
Невдовзі, за кілька місяців по тому, батькові виділили схожу на овечу кошару глиняну розвалюху в самому селищі при цукроварні, біля жомової ями, і вже там я вперше усвідомив, що з’явився на білий світ.
У Махаринцях я закінчив перший клас. У заводському селищі школи не було, і нас, малючків, возили до села підводою, а в зимовий час ― саньми. Однак з огляду на те, що свою «офіційну» науку я почав ще малотямущим жовторотим пуцверінком, у шість літ, то із шкільного життя теж майже нічого не запам’яталося. Чітко вкарбувався в пам’ять лиш один курйозний епізод. На першому ж уроці весь клас довго сміявся з мене, бо виявилось, що батько, через свою неуважність, купив мені буквар для глухонімих. У всіх дітей такий, як треба, а в мене ― особливий... Тим часом, буквар, можна сказати, був мені ні до чого, бо читати я навчився досить рано, не маючи ще й п’яти літ. Дитячих книжок у нашій хаті тоді не було. Отож їх мені заміняла газета. А ще журнал «Конярство», що його передплачував батько. Саме на цих виданнях я й опановував техніку читання. А крім того, не без цікавості познайомився з різними породами коней, до яких назавжди зберіг тепле почуття як до тварин мудрих і благородних. Згодом, підрісши, я хвацько їздив охляп верхи, чистив і купав їх.
На початку літа 1940 року батька перевели на роботу до Бродецького цукрозаводу. Там ми пережили всі жахіття війни. Про цей період можна розповідати дуже багато. До школи я не ходив. Пас корову. Чим міг, допомагав мамі в її клопотах. Сьогодні увійшло у вжиток таке певною мірою сумнівне щодо свого формального визначення поняття, як «діти війни». Я навіть спробував висловитись з цього приводу в одному із своїх віршів: «У нас фірменна «лейбла» ― ми «діти війни». Мабуть, гірше нас годі й назвати, бо коли у війни є і доньки й сини, то виходить, війна нам ― як мати…». Але те, що нас виділено в окрему суспільну категорію, вважаю цілком вмотивованим. Бо кожен, хто в дитинстві зіткнувся віч-на-віч з війною, з надлюдською жорстокістю, страхом, стражданнями, самою смертю, той сприймає світ дещо інакше, ніж дитина, яка цього лиха, дякуючи Богові, не спізнала. Коли двома роками після Перемоги я закінчив Бродецьку семирічку, батьки вирішили, що мені слід учитись далі. А отже шукати для цього відповідних умов. І родина, покинувши насиджене місце, переїхала до Бердичева. Жили ми в той час дуже голодно й холодно, як і більшість повоєнного люду. Ледь зводили кінці з кінцями. Але в школі я навчався добре, одержав атестат зрілості із срібною медаллю. І подався до Києва вступати на філфак університету. На той час мені вже чітко уявлялася моя майбутня професія. Я твердо вирішив, що вивчатиму літературу, стану філологом. Ці шанолюбні наміри підігрівали й учителі. Зокрема, добрим словом хочу згадати між них вчительку літератури Валентину Михайлівну Самойлович та директора Івана Остаповича Пархолюка. Валентина Михайлівна, мабуть, покладала на мене певні надії, бо коли я закінчив школу, подарувала мені десять томів літературної енциклопедії за редакцією Максима Горького. Це був справді королівський подарунок, який я бережу як дорогий моєму серцю скарб.
До вишу я, як медаліст, вступив без жодних ускладнень. Однак не до КДУ, а до КПІ. Зробити цей несподіваний крок підбив мене мій шкільний друг, що подав документи до політехнічного інституту. Давай, мовляв, разом зі мною, на зварювальний факультет: і професію дістанеш солідну, і стипендія тут у півтора рази вища за університетську. І моя неокріпла зелена душа здалася ― я став студентом КПІ. Провчився я в ньому всього кілька місяців і, жодним словом не попередивши деканат, не забравши документів, як жалюгідний дезертир, поїхав додому. Певний час проминув у каятті й самоїдстві. Спасибі батькам, що в цю гірку хвилину ні в чому мені не дорікали. О тій порі наша родина проживала в селі Мошківці Андрушівського району, де батько працював бухгалтером відгодовчого пункту. Саме на цьому підприємстві я й проробив «старшим, хто куди пошле», до моменту, коли приймальні комісії вузів наступного літа знов оголосили прийом документів. Тут уже ніяка сила не могла збити мене з пантелику. Я твердо вирішив вступити на філфак КДУ.
Навчання було напівголодним, але легким і веселим. На останніх курсах я навіть став персональним стипендіатом. Само собою, це було досить приємно. Але я пишався не так званням (у нас на потоці було чимало талановитих юнаків і дівчат, що вчилися не гірше, а, може, й краще за мене), а тим, що став одержувати стипендію трішки більшу, ніж батькова жалюгідна бухгалтерська платня. Якщо я вже почав вихвалятися, то розповім ще про один пам’ятний епізод із студентських часів: моїм офіційним опонентом на захисті дипломної роботи виступав не хто-небудь, а директор інституту літератури академік Олександр Білецький. В історії філфаку це була унікальна подія. Залу вщерть виповнив зацікавлений люд чи не з усіх курсів. Зрозуміло, що моєї заслуги в тому не було ніякісінької. Просто Олександр Іванович попросив у деканаті один із студентських творів, щоб скласти бодай приблизне уявлення про фаховий рівень випускників. Вести з ним публічний діалог за примхою долі випало мені. Мандраж обіймав мене колосальний, але все, дякувати Богові, обійшлося. Я одержав найвищий бал. Випускний 1956-й рік виявився для філологів досить невтішним. Під час розподілу призначень багатьом із нас пропонували роботу в семирічках по глухих далеких селах. Мені, як щойно спеченому фахівцеві з «червоним» дипломом та рекомендацією до аспірантури, було виявлено особливу честь: представниця Хмельницького облвно, яка приїхала завербувати кількох наших випускників на роботу в своєму департаменті, попросила комісію порекомендувати кого-небудь на посаду директора вечірньої школи в районному містечку Деражня. Їй запропонували мою кандидатуру. Вважалося, що це для мене неабиякий подарунок долі: ще, бачте, жодного пера у хвості, а вже в директори! Але на ділі все виявилось чистісіньким чиновницьким ошуканством. Коли я, кілька тижнів погостювавши у батьків, прибув до Хмельницького, то виявилось, що вакансію директора заповнено. Отож, махнувши на все рукою, я поїхав учителювати в село Коричинці, відоме лиш тим, що в ньому царські нишпорки вбили Устима Кармелюка. Школа являла собою стеменну музейну реліквію. Містилася вона в чотирьох тісних хатах. Одна з них, під солом’яною стріхою, свого часу була реквізована в місцевого священика. В осінньо-зимовий час усе сяк-так обігрівали чадні грубки. В селі не було ні електрики, ні радіо. А головне ― мощеної дороги. В дощову негоду пройти від хати, де мене прийняли на постій добрі люди, до школи можна було хіба що городами, та й то в гумових чоботях з високими халявами. Із колгоспної молочарні возили в райцентр на заготівлю молоко. Від ферми до міжсільської бруківки цистерну міг протягти тільки трактор. Після кількох його ходок центральна сільська вулиця перетворювалась на суцільне місиво. На дорозі виникали глибокі, заповнені водою баюри. І тоді будь-який рух у селі припинявся аж до пори, поки все або хоч якось протрахало, або багнюку сковував мороз. Одне слово, місце моєї роботи було досить екзотичне. Але воно давало можливість всебічно, сказати б, із середини, ознайомитися з бідним побутом і нелегкою працею сільського вчителя, з його принизливим соціальним статусом. Це був час, коли сільський люд ставився до вчительської братії, з одного боку, співчутливо, а з другого ― зневажливо. У Коричинцях навіть існував такий собі добродушний жарт. Зустрінуться де-небудь на вулиці двоє дядьків, заведуть балачку про якогось із своїх знайомих, скажімо, Петра. От один із них питає: «Слухай-но, що зараз робить Петро?» А другий у відповідь: «Та що робить! Вчителює». Цебто б’є байдики, або зайнятий якоюсь зовсім нікчемною роботою. Та найбільше мене пригнічувала пасивність учнів, їхнє небажання вчитися. За кілька останніх років перед моїм приходом у Коричинецьку школу лише кільком її випускникам пощастило влаштуватися на бухгалтерські курси. Основна ж маса, виповнена зневірою, що кудись можна чесно вступити, не докладала до навчання жодних зусиль. А отже мала кволі знання й лишалася за бортом. Коли я намагався вивести цих невір із стану апатії, вони іронічно посміхалися й казали: «Нам до волів, до батога науки не треба». Але мені було їх щиро жаль. І я не здавався. Потихеньку-помаленьку мої слова, мої резони, мої посилання на долю Ломоносова, Шевченка і багатьох інших, схожих на них, починали спрацьовувати… Не мені судити, що з мене був за вчитель, яким я був класним керівником-вихователем. Але саме із закріпленого за мною 8-го класу діти згодом одержали успішні атестати й дружно пішли в широкий світ: хто в інститут, хто в технікум, хто на курси чи в профучилища. Лід зневіри було зламано. І це головне, що мені пощастило зробити на Коричинецькому перепутті.
На другому році вчителювання в мене почався хронічний катар горла. Були дні, коли я зовсім втрачав голос і не міг провести жодного уроку. Так-сяк закінчивши навчальний рік, я подав заяву про звільнення й змушений був шукати роботу за іншим фахом. Якийсь час намагався зачепитися за редакцію бердичівської міської газети. Був у ній копійчаним репортером, постачав щоденну інформацію, де і як полагоджено бруківку, на скільки відсотків виконав місячний план солодовий завод, автобаза чи фотоательє, що йтиме найближчим часом у місцевому кінотеатрі й т. ін. Перспективи там, як я зрозумів, були мізерні, чи, точніше, їх узагалі не було. До того ж, відповідального редактора ― чиновника й ділягу до мозку кісток ― неабияк дратувало моє намагання подати будь-який інформаційний матеріал, по-можливості, хоч з якоюсь жвавинкою. Пам’ятаю, з якою зневагою, мало не з презирством до моєї непрофесійної наївності, він, пробігши очима інформацію про роботу місцевої фабрики пошиву одягу, викреслив початок, який містив відому фразу Чехова, що в людині має бути все прекрасним…
Розпрощавшися з газетою, я вирішив випробувати своє щастя в Києві, куди мене настирливо кликали, нічого практично не обіцяючи, мої університетські товариші. Не стану оповідати всіх своїх митарств у пошуках служби та яких зусиль коштувало мені розв’язати архіскладну тоді проблему прописки. Скажу тільки, що без неї (хоч це загрожувало великими неприємностями будь-якому керівникові підприємства чи установи) мене все-таки взяла на роботу директор Дитвидаву (нині видавництво «Веселка») добра душа Неоніла Григорівна Завальницька, незмінним гаслом якої було: «Дитячу книжку треба робити чистими руками». Взяла просто з вулиці, без блату, без зв’язків і рекомендацій. А головне, повторюю, без триклятої прописки. Саме з легкої руки Н. Г. Завальницької я й зв’язав свою долю з дитячою літературою. У той час, як я зрозумів пізніше, Дитвидав був одним із найкращих в Україні, творчо найпотужніших видавництв. Щойно організований, він добрав для роботи над дитячою книжкою повні творчої снаги й здорового шанолюбства молоді кадри. Досить сказати, що в його штаті тоді працювали редакторами Анатоль Перепадя, Євген Попович, Ольга Сенюк, Євгенія Горева, Віктор Кава, Всеволод Нестайко, Олександр Терех, Катерина Гловацька, Леонід Солонько, Богдан Чайковський, Олег Буцень, Володимир Житник, Вячеслав Малець та інші обдаровані літератори, що згодом лишили помітний слід у вітчизняній літературі. На дружніх зустрічах у стінах видавництва нас знайомив з тонкощами й секретами рідного слова Борис Дмитрович Антоненко-Давидович. До нас, як у рідний свій дім, часто заходили такі визначні художники як Анатолій Базилевич, Сергій Григор’єв, Валентин Литвиненко, Георгій Якутович… Власне, це було благодатне середовище для професійного зростання, для усвідомлення своєї відповідальної і почесної ролі в літературно-видавничому процесі. Дитвидаву мною було віддано цілих десять років. За цей час багато що відбулося в моєму особистому житті. В мене народилось дві доньки-близнючки. А згодом ― ще одна. Більш-менш усталився побут. Я почав пробувати писати щось своє.
Працюючи о першій порі в редакції науково-художньої літератури, досить активно втручаючись у чужі рукописи, бо писали їх здебільшого люди, що кволо володіли літературним стилем, я сам захотів попробувати себе в цьому начебто вже знайомому жанрі. Так з’явилася перша книжечка про залізничний транспорт «Семафори відкрито». Оригінального в ній, зрозуміла річ, небагато. Усе звелося до пошуку цікавих фактів і приступного юному читачеві викладу. Але це був для мене, автора-початківця, певний досвід. Інша, сказати б, серйозніша робота над словом почалася, коли мене призначили завідувачем редакції дошкільної літератури. Тут уже довелось працювати не з нарисом, а з віршем, оповіданням, казкою ― тими жанрами, де превалює не фактаж, а куди хитріші й тонші матерії. У зв’язку з цим дещо переорієнтувалися і мої власні творчі інтереси. А потім мене запросили на роботу до редакції журналу «Малятко», де я працюю ось уже майже сорок п’ять останніх років…
... Пишу для дітей, переважно для дошкільнят і молодших школярів. Вони ще чисті душею, довірливо-наївні. Їх гріх одурювати. Тому прагнеш бути перед ними, по-можливості, максимально щирим. Це щось схоже на те, як людина, хай би якою вона була грішною, а зайде до Божого храму, і в ній прокидається щось світле, добре, благочестиве. А те, що можна назвати дорослою поезією, я пишу не так для когось, як для себе. Це такий собі емоційний вихлюп хвилинного настрою. Хоч кілька добірок такої лірики друкувалося і в «Літературній Україні», і журналі «Київ».
… Мені здається, першочергове завдання сьогоднішнього літератора, який береться писати для дітей, не в тому, щоб розважати довірливого й наївного через своє малоліття читача, не тримати його в тепличних умовах загального благоденствія, не оберігати від «житейських бур» за інстинктом квочки. А в тому, щоб передавати йому мудрий, хай навіть подеколи й дошкульний досвід попередніх поколінь, застерегти від уже відомих помилок, сіяти в душі життєдайне, віками відкаліброване духовне зерно, допомогти не збитися на манівці, а віднайти свою справжню дорогу.
Чого вартий мій особистий літературний доробок, не мені судити. Знаю одне: у своїй роботі я завжди послуговувався гаслом лікарів ― «не нашкодь!» Тим керуватимуся в міру свого розуміння й далі…
За матеріалами: http://grygoruk.com.ua/
Читайте твори Анатолія Григорука на нашому сайті:
