На сайті
Дошка оголошень Додати оголошення

Ірина Мацко. "Дивна подруга" (оповідання)


Ірина Мацко

ДИВНА ПОДРУГА

 

Стояла груша, зеленів лісочок.
Стояло небо, дивне і сумне.
У груші був тоненький голосочок,
вона в дитинство кликала мене.

Ми з нею довго в полі говорили,
не чули навіть гуркоту доріг.
Мої важкі, мої щоденні брили
старий Сізіф тим часом постеріг.

Стояли ми одна супроти одної.
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,
а я боялась шуму й суєти.

Удвох ми з нею слухали зозульку.
І хмари йшли, як нетутешній дим.
Сізіф курив свою гіркущу люльку,
йому хотілось бути молодим.

(Ліна Костенко)

 

Нога у білій лакованій туфлі ступила в густу зелену траву. Враз нахлинули спогади.

Зима того далекого року видалася холодною та сніжною. Мені було лише дванадцять. Я підійшла до неї, вона навіть не здригнулася, та для мене це була безмовна подруга.

- Як ти тут, холодно, напевне. Як мені допомогти, як зігріти тебе? Потерпи ще трошки, скоро весна, сонечко пригріє. У тебе он бік зовсім обдертий, оголився, хто тебе так? Рідна ти моя, давай я тебе полікую, снігом заліплю, землі ж тепло під снігом, то й тобі, може, буде тепліше. Правда? Ось так. Ну як, тепліше? Притулюся до тебе. А знаєш, подруго, я ж поговорити з тобою прийшла, сестри чи брата рідного не маю, а шкільні подруги... Ой, та чи подруги вони? Одна ти у мене така, і вислухаєш, і докоряти не будеш. Я от думаю, чому так несправедливо все, за що мене Бог карає? Це я про батька. Чому він пішов? Дівчата у класі зі мною тепер не розмовляють. За що ж це?

Груша мовчала. А що вона могла сказати? Що таке життя, що я ні у чому не винна, що так трапляється у дорослих: сходяться, розходяться, лише дітей не питають. Що підлітки бувають жорстокі до тих, хто не такий, як усі - хоч чимось, хоч трошки. А я стояла, притулившись до холодного дерева, серед снігу, на морозі, і здавалося, що якесь тепло та спокій струмують від кори, від моєї подруги. Вона гіллям, немов руками, обгортала мене, захищаючи від усього світу.

- А знаєш, рідна, груші, що ти нам даруєш, найкращі. Я усім так і кажу, що твої груші - найсолодші, найсоковитіші. Хоч які б там не були інші, що мене ними пригощають, - і більші, і гладші, а твої для мене - як мед - солодкі-солодкі. Дякую тобі за це. Ну все, біжу, бо як побачить хтось мене тут, то хтозна-що подумає. Я ще прийду до тебе, не сумуй!

Ще раз обійняла міцно на прощання холодний стовбур і, звеселіла, побігла до хати...

Тепер, через багато років, я стояла і зі сльозами дивилася на засохле дерево, яке колись обнімала. Літо, сонце, спека, а груша стоїть із скарлюченими, чорними, немов спаралізованими гілками. Ні листочка на ній, ні живої іскринки. Лише пташки інколи, гасаючи між суховіттям присядуть відпочити на завмерлі руки-гілля.

- Рідна моя, як давно я не приходила до тебе, не зігрівала у холодну зиму. Проблем багато тепер, я вже виросла, подалась у кам’яні джунглі, які називають містом. Діточок у мене двоє, маленьких, доглядати їх треба. Ти пробач мені, будь ласка. Не виправдовуюся, бо це не може бути виправданням, я закрутилася, завертілась у житті, а про тебе, мою подругу, забула. Ти ж не через це засохла, правда? Не за мною так тужила та гілля заламувала, що воно аж засохло? Пам’ятаю про тебе, твої плоди для мене завжди у пам’яті залишаться найсолодшими, найсмачнішими у світі. Я ніколи тебе не забуду.

А груша стояла, зі спогадом про колись пишну крону, немов соромлячись свого теперішнього вигляду. Вона вже нічого не могла мені дати: ні тепла свого, ні захистку від сонця, ні жодної солодкої та соковитої грушки. Та для мене вона була такою ж рідною, як і багато років тому. Моєю подругою, мовчазною та доброю. А мені й не потрібно було від неї нічого, лише прощення за ті роки, що забувала про неї, холодні зими, в які нікому було до неї притулитися, за врожайну пору, коли вона б із радістю пригостила смачною грушею, та мене все не було й не було. Дерево засохло, але у моїй душі залишилося назавжди квітучим та щедрим. Я раптом гостро захотіла, як у дитинстві, притулитися щокою до її порепаної кори. І, незважаючи на свій святковий, чистий одяг, я, як колись та маленька дівчинка, обняла мертвий стовбур. Скотилася велика сльоза і, пробігши трошки, загубилась у сухих зморшках кори.

- Ти назавжди залишишся моєю подругою! – прошепотіла я, схлипнувши сльози.

Збоку, це була, напевно, дивна картина. Елегантно одягнута жінка стояла біля сухого дерева, обнімала його, щось шепотіла, і плакала. Та мені було однаково. Я розмовляла з подругою.

А на суху гілку раптом сіла маленька пташка й весело заспівала. І мені здалося, що груша промовляє до мене її голосом, заспокоює мене та прощає всі провини. Мені стало затишно, спокійно і навіть весело.
 
А через якийсь час груші не стало…

Ми часто забуваємо про тих хто нам близький. Закручуємось у вирі своїх проблем, дім, робота, діти. І забуваємо про тих хто чекає на нас, хто живе нами і помаленьку сохне без нашого тепла. Вони нічого у нас не просять, лише трішки уваги та хвилинку часу. А для нас деколи й це багато і ми скупо крадемо цю хвилинку, для інших потреб. А з часом згадуємо, та буває, що запізно і вони вже засихають. І ніякі наші сльози тоді вже не оживлять їх.


За матеріалами: http://ukrainka.org.ua/


Останні коментарі до сторінки
«Ірина Мацко. "Дивна подруга" (оповідання) »:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар