Василь Сухомлинський
СТО ПОРАД УЧИТЕЛЕВІ
53. ЯК ДОБИТИСЯ, ЩОБ СЛОВО ВИХОВАТЕЛЯ ДОХОДИЛО ДО СЕРЦЯ ВИХОВАНЦЯ
Ми прагнемо того, щоб у материнській школі в дитини виховувалося ніжне, чутливе, чуйне серце. Щоб дитина пізнавала навколишній світ не тільки розумом, а й серцем. Щоб дитина брала близько до серця і те, що хтось зламав гілку на дереві, і те, що маленьке пташеня випало з гнізда й безпорадно борсається в траві, і те, що в саду з’явилося невідомо ким викинуте нічиє кошеня. Ми не одну годину присвячуємо розповідям батькові й матері, як практично створити умови для такого самопрояву дитини, щоб вона завжди, коли це треба, виявила своє співчуття, когось пожаліла, когось приголубила, когось захистила, про когось турбувалася, комусь віддавала своє серце, за чимось горювала, через щось перестраждала. Мова йде, мій друже, про найтонші різці майстрів-скульпторів — матері й батька, про наймайстерніші їх руки. Пропрацювавши третину століття в школі, я переконався, що починати виховувати почуття тільки тоді, коли дитина вже прийшла до школи, доторкатися мені, педагогові, до незайманого ні матір’ю, ні батьком мармуру — пізно. Якщо в сім’ї дитина не дістала емоційного виховання, вона не може пізнавати світ і сприймати слово вихователя серцем, їй буде доступний логічний зміст того, що вона чує, читає,— а емоційний, душевний підтекст для неї виявиться недоступним.
Це одна з найскладніших проблем шкільно-сімейного виховання. Чому часом трапляється так, що вже через кілька днів після початку шкільного життя дитина зовсім не реагує на добре слово вчителя? Чому вчитель змушений удаватися до крику й стуку кулаком по столу? Чому через місяць після початку навчання дитину вже ставлять у куток, карають, але й це не допомагає? Корінь зла — в невихованості почуттів.
Якщо ви, мій друже, прагнете того, щоб ваші майбутні вихованці чутливо прислухалися до кожного вашого слова, відчували слово,— дбайте про багатство емоційних відносин у сім’ї. Сердечна самотність так само небезпечна для моральності, як і відсутність людського оточення для думки. Дбайте про те, щоб дитина була з кимось зв’язана узами взаємного обов’язку, взаємного потягу, поваги, турботи. Моральність вашого майбутнього вихованця великою мірою залежить від того, чи віддає він комусь частинку своєї душі, чи живе відлюдне у власному світі, своїми вузькими турботами і своїми обмеженими інтересами. Індивідуалізм починається з невихованості почуттів.
Побувайте в сім’ї свого майбутнього вихованця (за три роки можна побувати в кожної дитини хоч би два-три рази), відчуйте, що приносить дитині радість: тільки те, що дають їй старші, чи й те, що вона робить власними маленькими силами для інших. Якщо єдиним джерелом її радості є споживання благ, створених батьком і матір’ю, це дуже погано; вихованець ваш прийде до школи безсердечним. Поговоріть з батьками — і з батьком, і з матір’ю, — подумайте разом, як відкрити хлопчикові чи дівчинці інші джерела радості: посаджені ними дерево чи кущ троянди в саду, маленький виноградник для людей, створені ними акваріум, бібліотечка, куточок краси, в якому б відпочивали мати й батько. Знайте, що, турбуючись про це, ви облагороджуєте дитяче серце, готуєте ґрунт для морального, розумового, естетичного, емоційного виховання в шкільні роки.
Турбуючись про виховання в дошкільні роки благородних почуттів, не допускайте, щоб до дитини застосовувались фізичні засоби впливу. Немає нічого шкідливішого й лиховіснішого, ніж «сильні», вольові засоби. Ремінець і запотиличник, замість розумного, ласкавого, доброго слова, — це іржава сокира, замість тендітного, ніжного, гострого різця скульптора. Фізичні покарання є насильством не тільки над тілом, але й над духом людини; ремінець робить нечутливою не тільки спину, але й серце, почуття. Той, хто звик дома до ремінця й запотиличника, у шкоді глухий до доброго слова. Я знаю дітей, яких биття і шмагання зробили безсердечними й жорстокими. Тому, кого б’ють, самому хочеться бити; той, хто в дитинстві хоче бити, ставши дорослим, захоче вбити — злочини, вбивства, насильство своїми коренями сягають дитинства. Я вже протягом десяти років читаю лекції в дошкільному відділі педагогічної школи для батьків; роки цієї дуже потрібної виховної роботи переконали мене в тому, що до свідомості й серця матері і батька дуже важливо донести таку істину: маленька зернинка, посіяна в людській душі в роки раннього дитинства, стає в зрілі роки могутнім деревом. Усе залежить» від того, яку зернину посіяно і в який ґрунт. Я не мав би права носити імені народного вчителя, якби за три роки до вступу дитини в школу не зумів добитися того, щоб її серце стало чутливим, ніжним, добрим, непримиренним до зла й неправди, щоб воно не тільки вміло любити добро, але й ненавиділо зло.
Разом з тим, якщо ви хочете, щоб кожний ваш вихованець став справжньою людиною, навчіть батьків виховувати дітей у праці з п’яти, з чотирьох років. Не бійтеся, як би не примусити дітей трудитися надто рано. Хто боїться — «Ой, як рано!» — той одної чудової миті з болем переконається, що вже пізно. Ми вважаємо своїм святим обов’язком надихати матір і батька на те, щоб їхні 5—6-річні діти весною посадили Яблуню Матері, Виноград Матері, Яблуню Батька, Виноград Батька, Яблуню Бабусі, Виноград Бабусі, Яблуню Дідуся, Виноград Дідуся. Маленькі діти чудово справляються з цією роботою, якщо, звичайно, їм допомагають старші брати й сестри. Потім діти турботливо доглядають яблуні й кущі винограду, їхня мрія — принести радість матері, батькові, дідусеві, бабусі, почастувати їх плодами.
Ось у всьому цьому й полягає, образно кажучи, емоційна оранка під слово вчителя. Для того, хто до вступу в школу пережив ні з чим незрівнянне почуття — приніс матері плоди винограду, вирощені власними руками,— слово мама звучить зовсім не так, як для того, хто знає тільки радість споживання. Знайте, мій друже, що лише ту дитину, яка пізнала радість творення, можна виховати ласкою, добром, виховати без крику, без покарання.
У читача може виникнути сумнів: чи посильно все це вчителеві? Чи може він справитися з поточною роботою, спрямованою на виховання школярів, і з підготовкою до школи тих, кому зараз чотири, п’ять, шість років?
Я відповім ось що: у своїй роботі ми не робимо нічого, що не давало б практичної віддачі, тобто кінець кінцем не полегшувало б нашої великотрудної роботи. У тому й справа, що всі ці турботи про виховання дошкільнят окупляться сторицею. Завдяки саме цим турботам нам легше працювати, ми не знаємо багатьох труднощів, які в інших школах — я це знаю — буквально не дають можливості організувати нормальний навчально-виховний процес. У нас нема таких явищ, як недисциплінованість учнів, небажання вчитися. Ми практично не знаємо покарань у тій формі, в якій вони в школах застосовуються. Це досягнуто не завдяки чомусь одному. Але винятково важливу роль — як джерело цих успіхів — відіграє наша спільна робота із сім’єю. І не те, що ми диктуємо в сім’ї: робіть ось так, беззаперечно виконуйте наші вимоги. Справа якраз у тому, що ми, як два скульптори, що працюють поряд, маємо однакове уявлення про ідеал і працюємо в одному напрямі. У гармонії ж творення людини надзвичайно важливо, щоб у двох скульпторів не було протилежних позицій.
* Текст адаптовано
За матеріалами: В.О. Сухомлинський. Сто порад учителеві. Вибрані твори в п'яти томах. Том другий. Видавництво "Радянська школа", 1976, стор. 539 - 542.
Більше порад від Василя Сухомлинського:
Василь Сухомлинський, "Сто порад учителеві"
Книга "Сто порад учителеві" написана російською мовою протягом 1965 - 1967 років. Уривки з роботи друкувалися російською мовою в журналі “Народное образование” (1969, №5,6,9) й українською мовою в ряді номерів газети “Радянська освіта” у 1971 та 1972 роках. У повному об’ємі вперше опублікована українською мовою у 1976 році в другому томі п’ятитомного видання вибраних творів педагога.