Юлія Хандожинська. «Мрії у вогні не згорають» (збірка патріотичних віршів про війну)

          ПРО УКРАЇНУ    

        Україна – батько,
        Україна – мати,
        Україна – пісня,
        Що дає співати.

        Україна – доля,
        Україна – слава
        В велику родину
        Усіх  об’єднала.

               * * *

Україно-мати, Україно-ненько,
Вишита сорочка сльозами дрібненько,
Маєш славну вроду та долі не маєш,
Від чужих і своїх катів помираєш.

* * *

ШАНУЙМО НАШУ УКРАЇНУ

Шануймо нашу Україну   
В усі часи, в усі віки,
Єднаймося в одну родину,
Сплітаймо руки, мов вінки.

Плекаймо її рідну мову,
Мову батьків, дідів щодня.
Не забуваймо — Україна
З дитинства в кожного одна!

* * *

ЯКА  ЧУДОВА В НАС ЗЕМЛЯ

Яка  чудова в нас земля,
Степи  безкраї, гори, доли,
І ніжна пісня солов’я,
Мов річка, ллється на простори.

Куди не глянь, не подивись
Радіє око, серцю втішно,
Яка чудова в нас земля,
Що й закохатися не грішно.

А зими – білі килими,
І весни ніжно романтичні,
І літні теплі вечори,
І  зорі непохитно вічні.

Яка  чудова в нас земля,
Поезія і заповіти.
Де і дорослі й немовля
Проснуться вранці щоб радіти!

* * *

ЗА УКРАЇНУ ПОМОЛІТЬСЯ, ЛЮДИ

І як там буде краще вже чи гірше
Ніхто не зна, та не втрачаймо глузд.
Бо не дай Боже, ні..  продати Україну
Почути цей наказ з жорстоких уст.

Бо не дай Бог лишитися святого
Свого кусочка, клаптика землі,
Його, як хліб, діди оберігали,
Як найдорожчий спадок для сім’ї.

За Україну помоліться, люди,
Моліться вранці,
    перед сходом сонця і вночі,
Нехай молитва шириться повсюди,
Нехай відступлять люті палачі.

* * *

УКРАЇНУ ЗБЕРЕЖЕМО

В важкі часи для всіх земля наша палає,
Та не впадем, не схилимо плече,
Бо тільки сильних духом небо обирає,
Ми віримо, що правда ще прийде.

Довіра від людей – висока справа честі,
Ми маємо країну зберегти.
Двоколір і тризуб ми гордо будем нести
До перемог, до спільної мети.

Згадаємо майдан, і в жилах кров заб’ється,
Загнати не дозволим нас в ярмо,
Терплячий наш народ ніколи не здається,
Ми гідну відсіч ворогам дамо.

Народе, славний мій, могутньої держави,
Хай мудрість, сила оновляє дні,
Щасливий день прийде, і знову мир настане
На нашій, Богом обраній, землі.

* * *

НАЗАВЖДИ НАША БАТЬКІВЩИНА

Землю ми свою не віддамо,
Не на те тут народились і зростали,
Тут коріння нації вросло,
Кров за Батьківщину проливали.

На життя нас Бог благословив,
На землі родючій і багатій,
Там, де колос з року в рік родив,
Де калина прибиралася на свято.

Хоч не раз хотіли захопить,
Загребти до себе чужоземці,
Ми стояли до кінця, щоб боронить
Рідну Батьківщину своїм серцем.

Землю ми свою не віддамо,
Міцно в кулаки стиснемо руки,
Колосом за нею впадемо,
Вистраждаєм, відвоюєм її муки.

* * *

МИ — УКРАЇНЦІ

Горить, палає і снується чорний дим
Грибом отруйним аж під хмарами злітає,
І вже нікого, і нічого не спинить,
Схід України кулями вкриває.

Та схаменіться! Бо земля аж клекотить,
Навіщо дали в руки автомати?
А в телефонах кожних п’ять хвилин
Втирає сльози неспокійна мати.

Старі й малі і їм… не розійтись…
Ніч не одна у полум’ї палалє,
А Україна підіймається з колін
І свою волю кров’ю затуляє.
 
Ми до кінця йдемо, до перемоги,
Покладено життя тут батька й сина,
Ми – українці, і немає перешкоди,
Бо Україна в нас одна – єдина!

* * *

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ

Герої не вмирають, вони живуть в віках,
Вони із неба сяють очима у зірках,
За мир, ціною крові, сплатили на землі,
Щоби спокійно спали їх вдови й матері.

Незламна Україна вклонилася чолом,
Героям, імена їх горітимуть тавром.
І кожен українець, хай знає  це ім’я
Нехай запам’ятає на все своє життя.

Вони заради тебе, вони за ради  всіх
Пролили кров гарячу на білий, чистий сніг.
Герої не вмирають, а серед нас живуть,
Вони із неба спокій  і мир нам бережуть.

* * *

ПОВЕРТАЙТЕСЬ ЖИВИМИ

Повертайтесь живими, сини-соколята,
Хриплим голосом, криком, зривались слова
До воріт підійшла в білій хусточці мати
Вже давно посивівша від горя вдова.

Повертайтесь живими до заходу сонця,
Повертайтесь живими в вечірній зорі,
Всі прогледіла очі, пустіють віконця
Тільки місяць  над хатою світить вгорі.

Як же важко чекати, і думки проганяти
Ті, які не дають  на хвилину заснуть,
Я благаю усіх, повертайтесь до хати
Повертайтесь живими, де вас люблять і ждуть.

* * *

СПАСИБІ, МАМО, ЗА ЖИТТЯ

Сніг і мороз різали душу без ножа,
А вітер розплітав сердито коси.
Молода жінка народила малюка,
А очі лили сльози, наче роси.

Жінка дитину несла на руках,
Дитину-немовля, що народилось,
Усе позаду: розстріли, війна,
Попереду сніги, ніби бісились.

Щоб немовля жило, зняла жакет,
Потім щільніше сина загорнула,
Біля берізок ранок вже настав,
На хвильку стала, з легкістю зітхнула.

Солдати йшли, а вітер дужче рвав,
Холодний сніг в лице кидав їм косо,
Вони помітили серед тонких беріз –
Стоїть в снігу в сорочці жінка боса.

Швиденько підійшли, що це за жах?
Невже буває так? Вона, мов спала,
Мертва, в одній сорочці у снігу
Маленького синочка пригортала.

Солдати жінку поховали прямо в сніг,
Серед беріз, де вітер лиш гуляє,
Улітку трави, взимку буревій,
Той вічний сон  її охороняє.

Малюк не плакав в солдата на руках,
Хоч вибух... І лунала ще граната,
У немовляти серце ожило,
Маленьке серце, вже майбутнього солдата.

Пройшли роки, зима так само люта,
Сльоза з очей котилась – сирота,
Хотілося кричати, та серце билось в грудях
А на могилі в мами квітка розцвіла.

* * *

ВІЩИЙ СОН

Я спав, а в снах наснилась Україна,
Та не квітуча, а чомусь така сумна,
Прийшла і ніби просить мене: сину,
Вставай, бо я згораю вся до тла.

Горить усе: поля, хати і небо,
Згорає все, де куля пролетить,
А я питаю: а кому ж це горе треба,
Де кров людська вже ріками біжить?

Я зараз швидко встану, одягнуся,
 Хоч розумію, там усі чужі
Я, Україно, всім тобі клянуся,
Ми подолаєм труднощі усі.

* * *

ПРОБАЧ, МАМО

Пробач мені, мамо, за чорну хустину,
За сльози, які проливаєш щодня,
Найбільше у світі любив Україну
Вона, як і ти в нас, єдина – одна.

А хто, як не ми, боронити підемо
За краще майбутнє, за мир на землі,
Тебе пам’ятаю, матусю  рідненька,
Повернусь  коли прилетять журавлі.

З росою прийду, у  траві засміюся,
Струмком розіллюсь, припаду,
За кожну сльозинку твою помолюся,
Всі чорнії хмари вгорі розведу.

Не плач, не сумуй, моя матінко, мамо,
Голубко ти, ластівка сива моя,
Торкнуся до шибки стривожено рано,
Твій сон стерегти буду кожного дня.

Це важко чекати, бо біль той насправді,
Сльозу вибиватиме з твоїх очей,
Матусенько рідна, я в Бога на варті –
За мир, Україну, за наших людей.

* * *

ОДНЕ ЖИТТЯ

Куля забрала сина в тихий час,
А мати плакала, схрестив на грудях руки
Чому це так, із вуст зривалося не раз
За що її терпіти такі муки?

Та він вже був ще зовсім молодий,
Куди покликала його, лиха  дорога.
 І сивина вплелася в коси, ніби хміль,
А ноги впали низько до порога.

– Не плач, я скоро-скоро, навесні
Впаду на цвіт, на трави соковиті,
Росою  на ті  маки молоді,
Що заясніють в молодому житі.

Прилечу піснею із храму дзвонаря,
Де дзвін гучний серед полів гуляє,
Трава шовкова і висока лобода
Серед могил із вітром розмовляє.

Хай пахне м’ята терпко, як колись,
Барвінок рясно килимом плететься,
А ти, матусю,  тихо помолись
Одне життя і більше не дається.

* * *

 
ОБІРВАЛАСЯ ДУМКА

Ранок прокинувся в  сонячнім світлі,
Вмивала роса верболіз,
Розплющили очі сонні ромашки,
А місяць за гори поліз.

Солдати прийшли в караул, по наказу,
Обов’язок вірно нести,
Вагання, сумління не було ні разу,
Цю школу ти маєш пройти.

А літо зелене у травах кохалось
З відтінками квітів рясних,
Служити їм скільки, хто знає, зосталось
В краях, хоч і близьких, – чужих.

І верби шуміли, ріка вигравала,
Каміння купалось, як в снах,
“Та як тут красиво”, – напишу я мамі
У своїх солдатських листах.

 Солдат взяв папір, тихо сонце сміялось,
Зняв каску і бронежилет:
«Матусю, привіт, як здоров’я, як спалось?»
І краплі червоні строчив кулемет...

Не встиг розказать, обірвалася думка,
Медаль за відвагу тримав,
Додому матусі приїхала сумка,
Де лист все за себе сказав.

* * *

ЗА ЩО ВИ ГУБИТЕ, СКАЖІТЬ НАМ, УКРАЇНУ?

За що ви губите, скажіть нам, Україну?
Ми із одного коріння, зерна.
Перетворилось, що цвіло, все на руїну,
Скажіть, навіщо ця страшна війна?

Де на полях у спеку неможливу
Всі падають і підіймаються з землі,
Де дощ не йде, кров поливає ниву,
Кров тих синочків, а вони ж іще малі.

І засихає в сухоцвіті, край дороги,
Висока лобода під чобітьми,
На спаленій землі кричать тривоги —
Відлуння непотрібної війни.

За що ви губите, скажіть нам, Україну?
За що вбиваєте невинних ви, синів?
Ну пожалійте хоч наполовину
Малих дітей, старих, беззахисних батьків.

Коли  ж настане мир, щоб порадіти,
В очах  щоб  сонце  сяяло й весна,
Вогонь в лампадках припинився мерехтіти,
Хай буде проклята непрошена війна!

* * *

КРИВАВИЙ СХІД

Кожен ранок на сході плачуть роси у травах,
Там, де кров молода вистигала в полях,
Ой, чому ж ви, так рано полягли у туманах,
Плаче вся Україна, стогне ненька-земля.

Ви за правду стояли, до кінця, не здавались,
Спека,... сонце палило,.. по три дні без води,
Побратими, які вчора друзями звались,
Вже сьогодні від них дочекались біди.

У полях від журби людські долі схилились,
Посивіли батьки, сльози-ріки течуть,
Повертайтесь, сини, не на те народились,
Щоб батьки проводжали у останню вас путь.

Плаче вся Україна, піднялася до зброї,
Скільки горя людського всім принесла війна,
Вітер в полі гуляє, де в боях всі герої
Залишили навіки своє чесне ім’я.

* * *

ГЕРОЇ

І знову розквітнуть тюльпани,
Проснувшись що раз навесні,
Як пам’ять про тих, хто упали,
Й дрімають у вічному сні.

Їм вітер колише тополі
Як спогад нелегких часів,
Де мужньо усі серед волі
З під куль не вертались з полів.

Вони, як один всі герої,
Життя їх і слава така,
Де всі піднялися до зброї,
Де горем розлилась ріка.

* * *

НЕ ЗІТРЕ ПАМ'ЯТЬ ТУ ВІЙНУ

Не зітре пам’ять ту війну, що маєм нині,
На спаленій землі, не розцвітуть квітки,
Полями розіллється гіркий присмак полині,
Де впали за Вкраїну, життям   козаки…

* * *

КРИВАВИЙ СЛІД

Ще не стих той гомін у полях,
Кожен ранок пострілом годує,
Кулі, вітер, сльози на очах,
Пекло розгулялось і вирує.

Хто, скажіть, і за які борги,
Увірвались, і ні в кого не спитавши,
Полем чорним,...полем навкруги
Дим снується, очі випікавши.

Тут ще вчора простелявсь волошок цвіт,
І червоні маки розцвітали,
А сьогодні в слід кривавий від чобіт
Низько голови ті маки опускали.

Ще не стих той гомін у полях,
Рана душ ще й досі не обмита,
Спить сльоза, заснула на очах,
Там, де молодість ще не була прожита.

* * *

ЧЕРВОНЕ ТА ЧОРНЕ

Чому так сталось? Україна вишиває
Червоними та чорними нитками,
Невже у неї кольорів більше не має?
Ці в парі плачуть довгими роками.

Червоне з чорним так переплелося,
Неначе краплі крові на землі,
А хочеться,щоб краще всім жилося,
Кружляли в чистім небі журавлі.

Країно – вишиванка світанкова,
Колосся в полі хвилею біжить,
Країно, твоя доля нездорова,
За тебе в мене серденько щемить.

* * *

РІК ТОМУ…

Рік тому всі раділи сонцю,
Всі раділи небу й землі,
І ніхто не стояв у віконці,
Виглядавши синів із війни.

І нікому не снився сон,
Що ворони літали садом,
Пісня лилась у мікрофон
Вчора,.. Нині літають «Гради».

І вже пісня, як рана, ятрить,
А у снів сивини не буває,
Стогне небо, усе клекотить,
Стільки сліз, що земля не вбирає.

* * *

БІЛЬ ДУШІ

Я вам ніколи цього не пробачу,
Забрали тишу, небо розпинається в вогні,
Слізьми гіркими  на весь світ заплачу,
Бо боляче, як гинуть діти на війні.

Я не пробачу втрачені роками
Всі мудрі внесення у розвиток країв,
Де на сьогодні спалах над полями,
Де вчора друзі, а сьогодні гірше ворогів.

За що народ страждає та все вірить,
За що понівечена мова солов’я?
Та вам ніхто, ніхто вже не повірить,
Що при Союзі ми були одна сім’я.

* * *

НЕЗЛАМНІ АНГЕЛИ

Криваве сонце сходить у сльозах,
Вже другий рік війна іде на сході,
В долонях небо розірвалось на очах,
І щем від серця і до серця ходить.

Кругом могили виросли з землі,
Їх матері слізьми лиш поливають,
Сини за Україну полягли,
Їх душі в небі Ангели ховають.

Бо Україна в вишитій сорочці,
Стоїть незламно, гордо, щоб цвісти,
Непереможні і відважні наші хлопці,
Стоять на смерть, щоб спокій зберегти.

* * *

 
ГІРКИЙ СОН

Заснув перед очима молодим,
Ввірвася біль, ні в кого не спитавши,
А він у батька був лише один
Й одним залишиться у пам’яті назавжди.

А він любив ту ранішню росу,
Яку збирає сонце у долоні,
Заснув, під вії заховав сльозу.
І побіліли в батька чорні скроні.

А він заснув посеред куль в боях,
Віддавши, що було, усе народу,
Тепер у сотні в мареві хмарин
Виборює важку, гірку свободу.

* * *

НЕПРОШЕНА ВІЙНА

Летять сніги, немов холодні сльози,
Замерзлі від проклятої війни,
Свята і будні, все змережили морози,
І схлипують розлючені вітри.

Сплітають дні  дороги в густі коси,
Суворі тіні вкрали кольори,
Заплакані в бурульках гострі роси
Вдивлялись на могутні явори.

Клювала пташка мерзлу горобину,
Припала дзьобом до її зерна,
Холодні сльози, сніг, в одну хвилину
Змішала все непрошена війна.

* * *

ПЛАЧЕ НЕБО

А небо плаче від журби і болю,
А небо плаче за пропавші долі,
А небо плаче і темніше не буває,
А небо плаче і могили напуває.

Блукають тіні в сутінках, мов хмари,
В дощах і зорях, в росах, як примари,
Життя забрали молоде, спокійне, тихе,
А небо плаче, бо колише світом лихо.

* * *

СМЕРТЬ ЗАГЛЯДАЄ У ВІЧІ

Жахіття, біль, це все не передати,
Там смерть щодня заглядає у вічі,
Та скільки ж можна крові проливати?
Вкрадається у душу страшний відчай.

Сльоза сльозу затримує на віях,
А далі що? А далі лиш бої…
Всі ті надії, що жили у мріях,
Крізь постріл відлітають у вогні.

* * *

СПОГАД

Я в серці своїм збережу Україну,
Не стих ще той сум і той крик,
Я в церкву піду, помолюсь за дитину,
За всіх, хто живий, і хто зник.

У попіл згорає земля на шматки,
Живого вже там не лишилось,
Дерева посохлі, одні штурпаки,
За землю корінням вчепились.

Дим пеклом снується, в очах темнота,
І сонце без жалю регоче,
 У кожного з них є єдина мета –
Країна, в якій жити хочуть.

Колись підніметься із згарищ, руїн
На ноги свята Україна,
І спогад залишить в серцях не один
Про батька, товариша, сина.

* * *

ТЕРПИ, ЗЕМЛЯ!

Терпи, земля, страшенну тугу,
Ховай слізьми своїх синів,
А хто ж просив таку напругу,
Злетять серця з німих могил.

Розірве тишу сміх дитячий
Могутнім залпом всіх надій,
Терпи, земля, цей світ батрачий
Та, знай, засяє сонце серед вій.

* * *

НЕЗВОРУШНИЙ СОН

Небо похмуре і сосни дрімають,
Хмелем обвиті старі стовбури,
Чорні ворони тишу лякають,
Ангелів крила ведуть догори.

Сонце з-за хмари світити не хоче,
Сумно в печалі дасть промінь скупий,
Серце у грудях до Бога вмовляє,
Та не поможе вже мертвим живий.

Тихо заснули вони між світами,
Ніхто І ніколи не зрушить їх сни,
Квітами вкриті, вінками й стрічками –
Пам’яттю предків обняті вони.

* * *

СИНОЧКУ

– Сину, синочку, дай я пригорнуся,
Чому ти не скажеш: «Добридень, матусю!",
Спиш, а чи зовсім мене ти не чуєш?
Скільки ж ти вдома уже не ночуєш?

Бігла зустріти у білій хустині,
Губи тремтіли, заснув в домовині.
– Люди, не вірю, – нема сил кричати,
Руки холодні взялась цілувати.

– Вставай, ти ж казав, що вернешся додому
Живим і здоровим, забудеш про втому,
Чому ти мовчиш? Я вечерю зварила,
Упала сльоза, та чомусь не зігріла.

Сусіди дивились, від крику німіли,
Як мати схилилась і ноги зомліли.
Упала на землю, душа розривалась,
Біда в її серце назавжди вселялась.

Вповзала тінь в очі чи зір затулила,
Чорна хустина голову вкрила.
Зібралась у хаті сім’я та родина.
А мати кричала: “Нема більше сина!”

* * *

ГЕРОЇ

Вони і без імен для нас герої,
Нам не відомі всіх їх імена,
Пішли з життя за істини простої,
Бо кожного болить слово — війна.

У них серця і щирі, і терплячі,
Їм страшно теж, коли усе горить,
Та не піти не зможуть, бо інакше
Не зможуть в цьому світі з лихом жить.

Вони всі різні, але горе об’єднало,
Кладуть життя і рани їх не плачуть,
Вони солдати, це багато, це не мало,
За їх плечима мирний спокій люди бачать.

* * *

ВАРТОВІ

Вони не сплять, а ми давно заснули,
Нам – сон в вікно, в них – небо і зірки,
Вони не раз вже постріли почули,
Не раз вже автомат зняли з руки.

Чи сніг, чи дощ, чи “Гради” сиплять кулі,
Вони стоять на варті – вартові,
Солдати у нічному караулі
Стоять на смерть, щоб інші спали всі живі.

* * *

ЗГАДАЙ

Згадай хоч на хвилину чи на мить
Вночі, уранці чи після обіду,
Що десь земля палає і горить
Солдат зостався без шматочка хліба.

Він мерзне у окопах на війні,
Під вітру свист і під гарячі “Гради”,
Він в полі у страшенному вогні
Під натиском боїв і канонади.

А десь сім’я просить у Бога, щоб спинить
Страшну війну і повернути сина,
Сльоза пекуча струменем біжить,
Мати припала до ікони на коліна.

Вже ані свят, ні радощів нема,
Не п'ється чарка, гомін в хаті стих,
Лише служіння Богові – слова
В підтримку мертвих і спасіння для живих.

* * *

ЧОРНА ПТАХА

Чорна птаха змахнула крильми,
Над Донбасом страшна небезпека,
І без слів, і без сліз всі пішли,
Всі пішли – і зблизька, і здалека.

Убивають жорстоко красу,
Ту красу, яка зветься синами,
Через серце біль в грудях несу,
Гордість й слава за вами віками.

* * *

ГОЛУБКА-ТАЛІСМАН

Пішов син до війська, а мати тужила,
Чекала, чекала, втомилась, віджила,
А син у світах на війні пропадає,
Де куля ворожа серця розриває.

Там сон і неспокій, усе там змішалось,
Світанок чи вечір – вогнем загорялось,
А сива голубка летіла, злітала,
На плечі до сина крилом припадала.

Не раз і не два пильно в очі вдивлялась,
У сина сльоза полином розливалась,
Хотілось кричати: «Чого ти? – лети, –
Та раптом впізнав матір, – мамо це ти?

Та де ти взялась, тут така небезпека,
Тут “Гради” летять без жалю із далека,
Чому побіліла, в очах туман сивий?”
– Ой, сину, без тебе світ білий не милий.

– Я мушу, повинен, бо хто, як не я,
Здригається світ, мамо, стогне земля,
В окопах замерзлих злягли і не встали,
Тут друзі мої,тут ми стали братами.

– У небі вогненнім чужі літаки,
Як би ж мої крила спасли вас, синки,
Я б в небо злетіла і світ затулила,
Я б в Бога здоров’я та миру просила.

* * *

ІДУ Я НА ВІЙНУ

В останнє пригорнуся, поцілую,
Зітру сльозу, як ранішню росу,
Я знаю, що родину залишаю,
Я знаю, що іду я на війну.

Але стогнати, плакати не буду,
За Україну прийму всі вогні,
Бо ця війна згубила стільки люду,
Коли спитають: «Страшно?» – скажу: «Ні».

* * *

ЩОБ ЖИВИМ ВЕРНУВСЯ ТИ, СОЛДАТЕ

Сонце світить та ніхто не бачить,
Промінь позирає крізь вогні,
На землі родина кожна плаче,
Руки звівши в небо догори.

Люди прагнуть все своє віддати,
Щоб лиш день спокійним промайнув,
Щоб живим вернувся ти, солдате,
Щоб молитви Бог наші почув.

Як раніш, хай сонце розіллється,
І ні в кого хай не буде ворогів,
Хай земля хлібами засміється,
Люди хай на милість змінять гнів.

* * *

ТИ МЕНІ НЕ БРАТ

Чому так сталось – ти мені не брат,
Це через тебе тут сьогодні я солдат,
Це через тебе – у вогні та у диму,
Нема життя ні на Донбасі, ні в Криму.

Плачуть дружини і старі батьки,
Воюють інваліди і жінки,
Нащо надієтесь? Народ вам не пробачить
Цих сліз, які жахіття тільки бачать.

Ти відбираєш все, калічиш і руйнуєш,
А рік тому, ще в чомусь допоміг,
Невже не бачиш сліз, невже не чуєш,
Це величезний і страшний на душу гріх.

Ти був, як брат, сьогодні ти – хижак,
Нічого нас уже не поєднає,
Ти двоголовий змій, а я козак,
А козак завжди, знай, перемагає.

* * *

ЇМ МАЛО КРОВІ

Палає схід і вже не припинити,
Немовби небосхил хтось підпалив,
Це на Донбасі не дають всім жити,
Усі, хто Новоросію створив.

Їм мало крові, їм все не напитись,
Не вгомоняться бісові сини,
Їм до верхів хоч якось дослужитись
У ці, несправжній, нинішній війні.

В них сила, гроші, навики і зброя,
У них давно вже руки у крові,
Та скільки ж розлилось людського горя,
Що не витримують у церквах дзвонарі.

Підніметься Донбас, підніметься й покаже,
Із поприща, розвалля і руїн,
Та тільки біль в серцях навік заляже
За тих, хто мир на землю цю привів.

* * *

БІЛИЙ АНГЕЛ

Білий ангел схиливсь до могили,
Миротворець в плакучій траві,
Просить всіх схаменутись, хто вбили,
Припинити струмки із крові.

Чорне небо, земля вже червона,
Східне поле розіп’яли навпіл,
Зупини і спаси все довкола,
Божа матір, від злих ворогів.

Літаки не стихають ночами,
Ніби коршуни, кулі летять,
У пекельній війні між вогнями
Матері над синами кричать.

Білий ангел, злети до країни,
Сивий світ засліпи ТИ, крилом,
Білий ангел, прийди до людини
З мирним спокоєм, світлим чолом.

* * *

ЗА ЛАШТУНКАМИ

Неможливо пройти, не поранивши душу,
Сто доріг обійти без обвітрених сліз,
Переляки життя потрясли, ніби грушу,
Сивий світ туманів, ніби з обрію зліз.

За лаштунками десь і неспокій, і шквали,
Десь оголені нерви без межі не мовчать,
Дзвони криком своїм небо вщент розірвали,
Мертві душі спочить прилягли, а не спать.

Зорі в темряві жовто порозцвітали,
Світ закутався в біль і гірчить полином,
Не чекали біди, щоб так сльози стікали,
Кров’ю землю скропили під ворожим тавром.

* * *

УСЕ НАВПІЛ

А у нас одна-єдина група крові,
А у нас тепер усе, усе навпіл:
Небо, в небі хмари пурпурові,
Пильний і стрімкий повсюди зір.

Невмирущі лиш слова лунають,
Та невже спокійно тут заснеш?
Люто танки душу розривають,
Тут твій дім, у ньому і помреш.

Дні – чи понеділок, чи субота,
Все з’їдає чорний дим, вогонь,
Зупиняється надія і турбота
І зникає лінія життя з долонь.

* * *

СУМНА ФАТА

Замість білої – сукня чорна.
Замість шовку – густий кашемір.
Ти пішов, де горить безодня,
Ти мене захистив від катів.

Я молилась, не спала ночами.
Мені снилась прозора фата.
Ти – не сон за моїми плечима.
Ти – моя нездійсненна мета…

Чую – музика, музика дзвінко,
Та невже вона кличе не нас,
Десь далеко комусь кричать – “Гірко!”,
А у нас править піп парастас.

Замість білої – чорна фата,
Замість тебе – несуть хрести,
Заснув тихо, а я вже не я,
Полечу за тобою в світи.

* * *

БЕРЕГ СЛІЗ

В тому році не жита родились,
В тому році народилися хрести,
Молодим вмирати не хотілось,
Молодим, як білий сад, цвісти.

Берег сліз змішався із кровлею,
Не сміялись в позолоті вечори,
Обнялися місяць із зорею
І в зажурі тихо попливли.

Небо росами падало до могили,
Та ніяк сліди не замести,
На полях, де вчора жито ще родило,
З сивих туманів встають хрести.

* * *

СТРІЧКИ БІДИ

А Україна плаче за синами,
Гарячий віск ковтає мертві сльози,
Чому зробити хочуть нас рабами?
Де кожен день невтішні вже прогнози.

Жорстока смерть жнива розпочинає,
Великий бізнес на чужих кістках.
Палач безжалісно у немовля стріляє,
Пригорнуте до мами на руках.

Ой, не вплітайте в коси ви біду,
Біда вам не пробачить це ніколи,
Лиш білоцвітом небо схилить у саду
За мертві душі, за червоне поле.

* * *

ПУСТИРІ

Пусті хати. Зруйновані. Розвалля,
Дивитись боляче, гірчить один полин,
А рік тому квітуча їхня доля
Сміялась візерунками світлин.

Серед зірок пітьму гойдає сотня,
Серед землі панує самота,
Не встигнуть ще ніяк до Великодня
Умити землю від кроволиття.

* * *

ОТЯМТЕСЬ, ЛЮДИ!

Ви подивіться, як їдуть машини,
Як танки страшенно повзуть,
Ой, не один на цім полі загине,
Не для одного – остання тут путь.

Це не фашисти, і наша в них мова,
Всіх розумієм, це не западня,
Чому ж ця кривава від танків дорога
Снується, снується, як чорна змія?.

Люди, візьміться за розум, отямтесь,
Якщо він хоч трохи у когось ще є,
Правителі, вийдіть, скажіть, не ховайтесь,
Що тут українське все, наше, живе.

На спалених землях родючість вмирає,
На спалених землях герої в пітьмі,
Серцями своїми усіх захищають,
А вдома сивіють від сліз матері.

* * *

ПРЕМ’ЄРА БРЕХНІ

Навіщо ця прем’єра, ну скажіть,
Які брати, які ми побратими?
Весь час якісь розборки, припиніть,
Дивитись на це все немає сили.

І не потрібно руку подавати,
Тим більше, її класти на плече,
Скільки, як кажуть, вовка годувати,
Він все-одно у ліс собі втече.

Він добре знає, що невірні кроки,
Він все почує навіть і без слів,
Можливо, ми були брати в ті... роки,
Глухі й німі, куди нас блуд цей весь привів.

Та більше ми мовчати вже не будем,
Бо час прийшов сказати все на «Ти»,
За що, скажіть, синів своїх ми губим
Від вашої руки, милі брати.

Ні, любі друзі, це вже не прем’єра,
Це вже по-справжньому іде клята війна,
І ви, брати, ще гірше браконьєра,
Ви, як ота нечиста сатана.

* * *

ЛИСТ НА ЗЕМЛІ

Я люблю тебе, чуєш, мамо,
Син писав попелем по землі,
Скільки жити тут буду, не знаю,
На цій клятій, запеклій війні.

Повернусь, чекай мене, мамо,
Обійму за худесенькі плечі,
Посивіла, голубко, ти рано,
А ще ж мамо війні цій не вечір.

Не хвилюйся, мені тут вже зручно,
Хліб, вода є, лиш небо димить,
Правда «Гради» стріляють ще влучно,
Я тут, мамо, щоб мир захистить.

Щоб ти спала спокійно і знала,
Правда, спокій на землю прийде,
І молитва, яку ти читала,
Бог почує і мир приведе.

* * *

ЛЮДСЬКІ ДОЛІ-ПОЛЯ

Ти і мати моя, і молитва,
І колиска, Вкраїно, свята,
За життя розв’язалася битва,
Впали колосом чорним жита.

Та якби ж то жита, людські долі
Впали сном на холодній землі,
Час пройде і маленькі тополі
Сумом встануть з колін із землі.

В полі вітер лиш їм заспіває,
Молоді душі в небо злетять,
Корінь прадіда їх тут тримає,
Україну пішли рятувать.

Їхній крик, біль ніхто не почує,
Як кровинка остання біжить,
Вітер тихо з дощем посумує,
Вмиє листя слізьми із молитв.

* * *

ПОТРІБНО ЦІНУВАТИ МИТЬ

Війна навчила нас усіх любити,
Любити найдорожче і святе,
Навчила берегти нас і радіти,
Сміятись променю, де сонце золоте.

Війна навчила не забути колорит,
Де пісня й вишиванка засміється,
Не плакать, не кричати, де болить,
Нехай біда, як злодій, не крадеться.

Щоб не раділи, що у когось щось горить,
Війна навчила помилок не пробачати,
Життя таке хитке, як одна мить,
Життя одне, його потрібно цінувати.

* * *

Україно, ти дихаєш вірою,
Бо у тобі крові вже немає,
З голови до ніг вкрита надією,
А надія, ти знай, не вмирає.

* * *

ВАРТОВИЙ МИРНОГО НЕБА

Я прийшов не надовго, мамо,
У відпустку, тебе щоб обняти,
По живому ятриться рана,
Мама вибігла сина стрічати.

– Як ти, синку? – взялась цілувать,
– Добре, мамо, я чув, ти молилась,
– Я ніколи не буду тебе відпускать, –
Мати в сина руками вчепилась.

– Як же там на війні, мій сину?..
– Мамо, смерть там тягне за рукав,
Не одну свіжу вже домовину
Серед поля там вітер обняв.

На очах помирали друзі,
Я стріляв,мамо, у ворогів,
Вкрившись небом не раз у ярузі,
Ночував непритомний, зомлів.

Я по-іншому, мамо, не зможу,
Витри сльози за те, що живий,
Я — солдат, на солдатів всіх схожий,
Неба мирного я вартовий.

* * *

БЕРЕЖІТЬ ЖИТТЯ

Я вам ніколи цього не пробачу,
За цих дітей, які ідуть у бій,
Я день і ніч молюсь пишу і плачу,
Ну як просити ворога, що стій.

Ви — діти всі, прийшли всі по наказу,
У вас є мати, є у всіх рідня.
Кидайте зброю, автомати, все одразу,
Що ж це ви, діти, робите щодня?

Кому ця свіжа кров, свіжі могили,
Кому потрібні? – я питаю вас,
Та вас стріляти навіть не навчили,
Вас не питаючи, сказали просто – «фас».

Порозумійтесь, подивіться правді в очі,
Невже вам так байдуже це життя,
Кричіть, біжіть, моліться проти ночі,
Прийдіть з молитвою усі до каяття.

Життя лиш раз дається, пам’ятайте,
Тож бережіть його для себе, не війні,
Не зійде мертвим сонце вдруге, знайте,
Земля не стане пухом вам на чужині.

* * *

КРИВАВЕ ПОЛЕ

П’ять хвилин тому – усі живі,
Сонце засміялось ненароком,
П’ять хвилин – все поле у крові,
Міряють птахи зляканим оком.

Їм земля здавалася вгорі
Крихітна колиска, рідна мати,
Хмари, кучугури снігові
Протягали руки обійняти.

Діти так раділи, ...тільки час
Вижидав останньої хвилини,
Смерть чекала всіх у одночас,
Не спитавши права у родини.

Пуск… чужа рука тиснула вмить,
І ракета вирвалась до цілі,
Все у чорнім полум’ї горить,
І сичить, шипить, неначе змії.

Все змішалося з металом, неживі
І розкидані лежали просто всюди,
Лиш дерева – свідки мовчазні,
Голови схилили, ніби люди.

Птах залізний, що ж ти наробив,
По чиїй вині ти загорівся,
Від почутого весь світ закам’янів,
І слізьми гарячими умився.

Це війна, усі неспокоєм кричать,
Все руйнує, всі збудовані містки,
Пройде час і там, де Боїнг впав збіжать
З сліз людських невичерпні струмки.

* * *

ОСІННІ КРИВАВІ ДОЩІ

Я сьогодні не сплю, бо мені вже давно не до сну,
І відлунням дощі накрапають, як грім канонади,
Через шибку в вікно я вдивляюсь, вслухаюсь, мовчу,
І так хочеться вірить, що це позивні листопаду.

Вже потроху мудрує холодна, осіння рука,
Щось по-своєму пише по мокрому жовтому листі,
Не забути все те, що дощами війна пронесла
Не в чужому, а в нашому рідному краї і місті.

В кожнім серці печаль і розмова німа у очах,
Темні спогади думка невтішна ніяк не сховає,
Свище вітер холодним лицем в почорнілих полях,
Де хлопчина хлопчину собою від куль затуляє.

Все минеться, пройде та ніяк не забудеться біль,
Той, що сам відчував не чужим, а своїм рідним серцем,
Бачив все: як горіла, чорніла земля, повз дим-змій,
І не чув підошов, що горіли від болі у берцах.

Швидше біг, там де кулі, де бій, давно збита роса,
Небезпека де кличе, країни велика потреба,
Щоб весь люд міг спокійно дивитись в нічні небеса,
Щоб сміялося сонце промінням у чистому мирному небі.

* * *

ВДОВА–ТОПОЛЯ

Закрутилось життя в пісно-сірий сувій,
З почорнілих доріг виглядала,
Він ішов і не знав, що останній був бій,
А вона, що вдовою вже стала.

В її подумках щойно зібрався весь світ,
Як туман, на зорі побіліла,
Її доля, як кажуть, і шлюб не розквіт,
Від почутого враз оніміла.

Налетіли вітри, серце рвалось до болю,
Сивий дощ падав, падав, як, «Гради»,
На коліна припала, як розбиту тополю,
Вітер в поле поніс колихати.

Там не буде біди, будеш в хмари вдивлятись,
Дощ коріння буде напувати,
В сонця променях днем будеш ти висипатись,
Сум забудеш, не будеш страждати.

Посадив край дороги, щоб трава обвивала.
Заплітала слабке ще коріння,
Як це страшно; вітри, і до Бога вмовляла,
Доля сипала сіль й божевілля.

По дорозі машини пил клубками здіймали,
Густа курява сіла на плечі,
Посірілі листочки до вітрів застогнали,
Серед днини загорнуті в вечір.

І все більше, як тільки тополя вдивлялась,
Серед неба шукала хмарину,
Їй здавалось, із неба рука простягалась,
Хмара схожа була на людину.

Часто в поле до неї вона прилітала,
Білогрива, й тополі кивала,
В тебе доля така, як моя, нещаслива,
Теплий дощ на тополю пускала.

А тополі здавалось, що вона зігрівалась,
Умивалась від пилу та бруду,
Вона вгору тягнулась, до хмари здіймалась,
Шепотіла: "тебе не забуду".

І у днину похмуру притулилась так близько,
Простягнула зелений свій ліс,
Листя затріпотіло, ожило свіжим лиском,
У долонях хмарину легкий вітер поніс.

Наближалася осінь, засміялась покосом,
Позбирала зелене вбрання,
І віддала тополя свої жовтії коси,
Милувалась якими хмара з неба щодня.

Не журися, тополе, ми з тобою ще разом,
Перевієм біду не одну,
Затріщать ще морози, в білу шубу одразу
 Ніжно гілля твоє огорну.
 
Теплим сріблом буду кожен день прикрашати,
Зігрівати, як місяць зійде,
Ой тополе, тополе, хто міг долю сказати,
Що я в хмарі проснуся, яка так тебе жде.

* * *

МАМИН ТУМАН

Мамо, не плач, до вікна не тулися,
Сивий туман зустрічай у саду,
Я прошу сльозу у очах зупинися,
Мамо, я скоро додому прийду.

Бачу усе, як земля затерпає,
Як її рани пекучі болять,
Мамо, відправ той туман, що гуляє,
Хай землю прикриє, щоб постріл приспать.

Хай сиві дощі не заплачуть журбою,
Хай вибілять краплями темні роки,
Вітри не кричать стоголоссям на полі,
Бо з мертвих не стануть живими квітки.

Мамо, не плач до вікна не тулися,
Хусточку білу в карман заховай,
Мамо, тобі я під ранок наснюся,
Голосом рідним покличу у гай.

* * *

Любіть всім серцем щиро Україну,
Любіть всім серцем, як ніхто не зміг,
Любіть до смерті і любіть до згину,
Щоб нас ніде ніхто не переміг!

* * *

ХУДОЖНИК

Сумно за пагорби сонце котилось,
Вітер терпляче заснув, не кричав,
Переступивши кордон там, де спокій,
Вірю й не вірю, що постріл мовчав.

Пам`ять навмисне ворушить години,
Думку гортає в пекельнім вогні,
Взявши кусок, де не знаю, тканини,
Все малював, як було на війні.

І через плечі в сумку сховавши,
Всі – час, події в картину зібрав,
Першу зустрічну машину спинивши,
В місто подався,а там заблукав.

Всі перехожі чогось обминали,
Не до картини, чи куплять її,
Взявся десь чемний і при костюмі:
“Що за мазня, покажи-но мені!”

Рамка красива і більше нічого,
Як малювати, то краще б спитав,
Рекомендую відправить до того
На консультацію, хто воював.

Кров закипіла, в очах знову кулі,
Тісно чужинця руками трясе,
Прямуйте,будь ласка, куди прямували,
Вітер подалі таких хай несе.

Прищуливши очі, картину знов в сумку,
Чужинець відчув щось не так, погукав,
Ціну не спитавши, на свою думку,
В руку сто доларів просто поклав.

Не розтискаючи рук,  я десь  біг,
Люди, трамваї проходили в бік,
А в орденах, на візочку, без ніг
Погляд зривав молодий чоловік.

Поволі рука розтиснулась в кишені,
Віддав до копійки усе, що було:
“Я теж воював за правду в країні”
І краплі солоні вкривали чоло.

* * *

ТУТ ВСЕ МОЄ!

Тут все моє: від сонця до зорі,
Спів солов’я, що розпліта сади зелені,
Усе проросле з матінки – землі
І калинове диво, повні жмені.

Поля вусатих, спілих колосків,
Дуби кремезні небо підпирають,
Тут вишиванки різних кольорів
На полотні рядочками співають.

Замерзлі груди чорної землі
І літні ночі, зплакані дощами,
Тут ноженята босі і малі
Біжать до вишні, оповитої хрущами.

* * *

НЕ ПОВЕРНУТИ

А мати схилилась, у сон попросилась
До сина, у те, потойбічне життя,
Синочку, рідненький, душа утопилась
Від сліз, бо немає назад вороття.

Твій спокій сховали небесні вітрила,
Де зорі рум’яні дивились в світи,
А тут, на землі, зовсім свіжа могила,
За що тебе вбили отії кати?

Як гляну на небо в розірвані хмари,
Відчую, як дощ по лиці протіка,
Колишуть вітри сумно туї-примари,
А я, нахилившись, цілую вуста.

Прошу, повернися до мене, синочку,
Прошу, обійми, як бувало колись,
Тут все на землі так квітує зелене,
Вставай, підіймайся, проснись.

Та син не почує ніколи вже маму,
Заснув молодим, згасла в небі зірниця,
А мати щоранку до Божого храму
Біжить, щоб за сина свого помолиться.

* * *

ЧАС ЗМІН

Чи можна щось на цій землі уже змінити,
Цей жах, неспокій, що снується день та ніч,
Чи можна, щоб хоч день вже кров не лити,
Щоб не палили кулі небо, як ту піч?

Бо залишити ми не можем все так само,
Летять всі кроки, наче – в нікуди,
Ми маємо успадкувати мир і славу,
Яку заповідали в давнину наші діди.

* * *

ПРОЩАЛЬНИЙ ВІТЕР

Занадто пізно чути в церкві дзвін,
А ти пробач за все, рідненька ненько,
Я не віддав тобі земний уклін
За ніч без сну, і що будила так раненько.

Як жаль, що пізня ця розмова,
Бо там, де я, торкає тиша глибину,
Завжди спішив, одне летіло слово,
А ти чекала нічку не одну.

Війна покликала холодними очима,
Я, мамо, серцем Україну затуляв,
Не міг інакше, ми тут всі – родина,
Я дуже часто, мамо, в дім наш повертав.

Пригадував, як був іще маленьким,
Ганяв в м’яча і паперові літаки,
Разом ходили в ліс як по опеньки,
Як крихти голубам кидав з руки.

Вона, війна, туманом простелилась,
Посіяла печалі, ...сум, ...жалі,
І не одна ніч в полум’ї скипілась,
Де склали крила юні журавлі.

Не допоможе дзвін Святого Миколая,
Не поверне, як все було колись,
У небі журавлів зібралась зграя,
Як буде сумно, мамо, в небо подивись.

Пробач, що тільки так тебе стрічаю,
Така вже доля в нашому житті,
Я відлітаю, мамо, й знову прилітаю,
Я твої сльози витру вітром в самоті.

* * *

ПРЕМ’ЄРА

Навіщо ця прем’єра, ну скажіть,
Які брати, які ми побратими?
Весь час якісь розбірки, припиніть,
Дивитись на це все немає сили.

І не потрібно руку подавати,
Тим більше, її класти на плече,
Скільки, як кажуть, вовка годувати,
Він все-одно у ліс собі втече.

Він добре знає, що невірні кроки,
Він все почує, навіть і без слів,
Можливо, ми були брати в ті роки,
Сліпі,куди нас блуд цей весь привів.

Та більше ми мовчати вже не будем,
Бо час прийшов сказати все на ти,
За що, скажіть, синів своїх ми губим
Від вашої руки, милі брати?

Ні, любі друзі, це вже не прем’єра,
По-справжньому запекла йде війна,
І ви, брати, ще гірше браконьєра,
Ви – як ота нечиста сатана.

* * *

ЧОРНІ ЗМІЇ

Ви подивіться, як їдуть машини,
Як танки страшенно повзуть,
Ой, не один на цім полі загине,
Не для одного остання тут путь.

Це не фашисти, і наша в них мова,
Всіх розумієм, це — не западня,
Чому ж ця кривава від танків дорога
Снується, снується, як чорна змія?

Люди, візьміться за розум, отямтесь,
Якщо він хоч трохи у когось ще є,
Правителі, вийдіть, скажіть,не ховайтесь,
Що тут українське все,наше, живе.

На спалених землях родючість вмирає,
На спалених землях герої в пітьмі
Своїми серцями життя затуляють,
А вдома сивіють від сліз матері.

* * *

Я – УКРАЇНКА!

Я – українка! Це моє ім’я,
Тут дім мій, тут моя родина,
Я зупинилася напитись тут життя,
Тут все моє, моя тут Батьківщина.

Відчую серцем пісню солов’я,
Спіймаю долю у свої долоні,
Я – українка! Це – моя ім’я,
Я тут живу і прагну миру й волі!

* * *

ОДНА УКРАЇНА

Одна сім’я, одна родина,
Зігріта сонцем з давніх літ,
Одна – єдина Україна,
Така одна на цілий світ.

Поля рясніють колосками,
Схилились низько до землі,
Квітують весни над садами,
Спів розливають солов’ї.

Усе сумне нехай минеться,
Гордо підем в нове життя,
Країна щастям засміється,
Вірить в надію майбуття!

* * *

НЕБЕСНА СОТНЯ

Почали постріли глушить
У саме серце України,
Під молитви вогонь горить,
Зринають в небо душі сильні.

Вони вознеслись в вічний храм,
Летять, летять туди герої,
Небо для них – другий майдан,
Колише їх, та вже без зброї.

Бо тільки все відомо Богу,
Який забрав життя їх вмить,
Він напророчить перемогу,
А Сотня жде, Сотня не спить.

Піднімуться небесні вої,
На небі також свій майдан,
Небесна Сотня – це є зброя,
Яка потрапила в капкан.

* * *

ПОМИНАЛЬНІ ВОГНІ

Хвиля смутку затягує небо,
І не буде вже світлим світання,
В вічний сон відлітала Cотня,
І на жаль, Cотня ця не остання.

У жалобі невтішні родини,
Поминальні вогні, як мечі,
Ті вогні — то душа дитини,
Сяде сонцем малим на плечі.

Не шукайте святого спасіння,
Бо не стануть вже мертві живими,
Бо зрубали під саме коріння
Цвіт, який не розквіт в Україні.

* * *

СТОГНЕ НЕБО

Рік тому всі раділи сонцю,
Всі раділи небу й землі,
І ніхто не стояв у віконці,
Виглядаючи сина з війни.

І нікому не снився сон,
Що ворони літали садом,
Пісня лилась у мікрофон
Вчора, нині літають «Гради».

І вже пісня, як рана, ятрить,
А у снів сивини не буває,
Стогне небо, усе клекотить,
Стільки сліз, що земля не вбирає.

* * *

ЛИСТ ДО ТАТА

Писала дівчинка листа до тата, де солдати:
– Я знаю, тату, ти пішов за спокій воювати,
Мама казала, ти прийдеш вже скоро, тату,
Я намалюю сонце, небо, квіти й нашу хату.

Так, ніби ти по стежці йдеш, а я – до тебе,
Ти ж не залишиш, тату, нас, кому ми треба?
А я ще хочу, щоб купив мені ти кульку вати,
Ну знаєш, є така солодка і так її багато.

А потім  на рибалку підем, як колись,
Я обіцяю, я доросла, і не крикну: ну ловись!
Я буду тихо, дуже тихо на кладочці сидіти,
Ну, може, трішки пісеньку про себе бубоніти.

Сусіди, татку, кажуть, ти помер, я знаю, ні,
Ти мене любиш, бачиш і обіймеш уві сні,
Мені листа напишеш, твої слова вже чую,
Я, татку, правду пишу я так, я так сумую.

Та татко вже ніколи листа і не напише,
Де він,там пустку вітер журбою заколише,
І там, де він, листи.. ніколи не дійдуть,
Лиш в небі хмари тінями тихесенько пливуть.

* * *

ДУШІ ПОЛЕТІЛИ

А Сотню вже зустріли небеса,
Так, нібито давно гостей чекали,
Із кров’ю перемішана сльоза,
Батьки синів летіть не відпускали.

Сини заснули, рани не болять,
Навіки скам’яніло їхнє тіло,
Їх крила Ангелів підняли в небеса,
Батьки кричали, душі полетіли.

І скільки їх, хто знає, полетить,
І місця для усіх там вистачає,
Та у очах батьків сльоза кипить,
І рана в серці полум’я гортає.

* * *

КОЛОССЯ ВІЙНИ

Колосся хліба впали до землі
Так, ніби просять танки: зупиніться!
Невже ви безсердечні і жалі
Вас не торкнулись? Люди, схаменіться!

Погляньте вгору, небо розцвіло
Так, ніби льон у полі, синьо–синьо,
Що ви зробили з України? Помело,
Поруч з хлібами виросли – могили.

Буяє колос на розхристаній землі,
А хто збере його, коли війна вбиває.
До сонця тягнуться намиста золоті,
А потім дощ їх всіх понапуває.

Запалять в храмах вже свічки нові,
Які кричать, згорають до краплини.
Там моляться усі, старі й малі,
Там моляться за мир і Україну.

* * *

ЗАБУДЬ ДО НАС ДОРОГУ, ЛИХО!

Хочеться, щоб лихо вже забуло шлях,
Назавжди згубилось у чужих лісах,
Щоб на Україну мир уже прийшов,
Спокій у родинах люд собі знайшов.

Ліс, як і раніше, заспівав пісні,
Вітер розгулявся крильми в дні ясні,
Квіти розквітали, хліб був на столі,
Щоб не знали люди горя на землі.

* * *

УКРАЇНО, ТИ БУДЕШ ЖИТИ

Україно, ти будеш жити,
Вириваємо волю з вогню,
Поки сонце буде світити,
Кожен скаже тобі: люблю.

Любим кручі Дніпра стрімкого,
І Карпат сивих височінь,
Від малого і до старого
В Бога просимо миру й надій.

В вишиванках тебе прославляєм,
Долю, нене, твоєї душі,
І шевченківське слово читаєм
В незабутнім його вірші.

Україно, ти будеш жити
У добробуті, в щасті цвісти,
Україно, не дай себе вбити,
Волю й гордість свою захисти.

* * *

ЗА УКРАЇНУ СЕРДЕНЬКО БОЛИТЬ

Чому ж  листи ви, люди,  не писали,
За Україну серце, як болить,
Як діти кров’ю в полі там стікали,
Як ваші душі дим гіркий ятрить.

Сира земля і хата під землею,
А хто не встиг, на полі там і спить,
Навпіл їх сон з вечірньою зорею,
Той, хто на полі спить, навіки замовчить.

Тіла, шматки, куски по всьому полю,
Без рук, без ніг, бува без голови,
Та по чиїй це, люди, «добрій» волі
На вічну смерть ідуть наші сини.

Хай світ цей перекинеться три рази,
Хто розв’язав війну, хай пропаде,
Умиймо руки від нечистої зарази,
Як ні, то просто прахом все піде

* * *

НАМАЛЮЮ СВОЮ УКРАЇНУ

Намалюю небо синьо-голубим,
Щоб ніколи в небі не збирався дим,
Намалюю сонце жовто-золоте,
Бо на Україні пшениця росте.

Намалюю роси, срібні, мов кришталь,
Щоби Україна забула печаль,
Намалюю стежку у зеленім літі,
Щоб війни не було на білому світі.

* * *

Я ПИСАТИМУ ЦЕ ЗНОВУ Й ЗНОВУ…

Я не раз це писала і буду для вас ще писати,
Те, від чого душа моя плачем і щемом болить,
Скільки ж можна, скажіть нам, синів молодими ховати,
Кожній матері душу і серце щоразу палить?

Те життя на війні, наче спалах зорі на світанні,
Одна мить… обірветься, нічого не встигнеш сказать,
Не почує ніхто й не побачить хвилини останні,
Тільки чорні ворони над тілом зберуться кричать.

Ой, синочки, сини, пташенята у небо злітають,
Залишають родину, цей світ, що буяє, цвіте,
А натомість в дворі мати садить червону калину,
Яка цвітом своїм пригадає дитинство мале.

Пройде час і калина червоним намистом загляне
У вікно, там, де мати схилилась від втрачених дум,
Та калина цвіте, але матері легше не стане,
І не зможе калина прогнати з душі біль і сум.

Я пишу вам про біль, бо не можу вже просто мовчати,
Поки мир на цю землю блаженну з висот не зійде,
Я думки свої вщент розіб’ю, щоби слово дістати
І торкнутися вашого серця, що в храм поведе.

Помолитись за наших синів і за нашу Вкраїну,
Помолитись, щоб більше ніколи не було війни,
Помолитись за тих, хто не встане, хто ліг в домовину,
Не забути про те, ради чого вони на цім світі жили.

* * *

КІБОРГ

По білому снігу в пекучі морози
Приїду до мами, стрічай на порозі,
Подумав син «Кіборг»  маршрутку чекав,
Маршрутка та стала, та хтось закричав:

«Куди це ти лізеш ось так навмання,
Ми, що тут для тебе усі — маячня?
Де совість твоя, молодий чоловік,» —
На все горло тітка вола в його бік.

Назад відійшов, почекав ще хвилину,
А потім зайшов в невеличку машину,
Стояв, та стояти не дуже він міг,
Протез в ліву ногу врізався, як ріг.

Покрилось холодними краплями поту
Лице і веде на нудоту,
А тітка та знову убік подивилась:
– Та, мабуть, воно ще й в морози напилось.

– Та ні, не напився, протез щось пече...
Хтось хлопця легенько шарпнув за плече:
– Іди, тут присядь.
               До вікна той тулився,
Заснув, ніби вперше у сон провалився.

За той увесь час, що він був на війні,
Не було там сну, тільки кулі й вогні.
Годину він спав, золота була мить,
Забув все на світі, й нога що болить.

З маршрутки він вийшов і став біля тину,
Очима шукав маленьку хатину.
Поїхали далі в маршрутці усі,
Ніхто і не знав, що життя їм усім
Ось цей боронив молоденький хлопчина,
В якого немає ноги до коліна.

* * *

МЕНІ БОЛИТЬ УСЕ ЗА УКРАЇНУ

Не можу я, щоб не писать про Україну,
Коли у неї так усе болить,
В усі часи її любила без упину
І не покину, коли все в вогні горить.

Малою ще тих слів не розуміла,
Та вже співала «Виростеш ти, сину»,
Уже тоді в піснях перехворіла
І зрозуміла, що не зраджу Батьківщину.

Вона мені з дитинства прививала
Любов до краю, рідних, до родини,
Вона для мене мову наспівала,
Якою пишу вірш про Україну.

Мені болить усе за Україну,
Усе напишу я в своїх віршах,
Якщо потрібно, піснею полину
У синє небо, мов співучий птах.

Не можу я,щоб не писать про Україну,
Бо вірю, знаю, що настане час:
Засіє синє небо голуб миру,
Де воля й правда не покине нас.

* * *

БУРЕМНА ДОЛЯ

Закрутилось життя в пісно-сірий сувій,
З почорнілих доріг виглядала,
Він ішов і не знав, що останній був бій,
А вона, що вдовою вже стала.

В її подумках щойно зібрався весь світ,
Як туман, назорі побіліла,
Її доля, як кажуть, і шлюб не розквіт,
Від почутого враз оніміла.

Налетіли вітри, серце рвалось до болю,
Сивий дощ падав, падав, як «Гради»,
На коліна припала, як розбиту тополю,
Вітер в поле поніс колихати.

Там не буде біди,будеш в хмари вдивлятись,
Дощ коріння буде напувати,
В сонця променях днем будеш ти висипатись,
Сум забудеш, не будеш страждати.

Посадив край дороги, щоб трава обвивала,
Заплітала слабке ще коріння,
Як це страшно – вітри, і до Бога вмовляла,
Доля сипала сіль й божевілля.

По дорозі машини пил клубками здіймали,
Густа курява сіла на плечі,
Посірілі листочки, до вітрів застогнали,
Серед днини загорнуті в вечір.

І все більше, як тільки тополя вдивлялась,
Серед неба шукала хмарину,
Їй здавалось із неба рука простягалась,
Хмара схожа була на людину.

Часто в поле до неї вона прилітала,
Білогрива, й тополі кивала,
В тебе доля така, як моя, не щаслива,
Теплий дощ на тополю пускала.

А тополі здавалось, що вона зігрівалась,
Умивалась від пилу та бруду,
Вона вгору тягнулась, до хмари здіймалась,
Шепотіла : тебе не забуду.

І у днину похмуру притулилась так близько,
Простягнула зелений свій ліс,
Листя затріпотіло, ожило свіжим лиском,
Легкий вітер хмарину в долонях поніс.

Наближалася осінь, засміялась покосом,
Позбирала зелене вбрання,
І віддала тополя свої жовті коси,
Милувалась якими хмара з неба щодня.

Не журися, тополе, ми з тобою ще разом,
Перевієм біду не одну,
Затріщать ще морози, в білу шубу одразу
Ніжно гілля твоє огорну.

Теплим сріблом буду кожен день прикрашати
Зігрівати, як місяць зійде,
Ой тополе, тополе, хто міг долю сказати,
Що я в хмарі проснуся, яка так тебе жде.

* * *

БАЛАДА ПРО СИНА

Затуманилось димом село,
Загорнуло все в сірий сувій,
Ніби й спокою тут не було,
Війна сина покликала в бій.

А йому дев’ятнадцятий рік,
Мати сльози в очах утопила,
І у пам’ять дороги встають,
Ті стежки, де малого водила.

Мирославе, лиш чути слова,
Із яких же доріг виглядати,
Посивіла моя голова,
Та я все – таки буду чекати.

Не засну я ні день, ані ніч,
Бо я, сину, твоя рідна мати,
Замість серця – розпалена піч,
Сину, сину, почала кричати.

А роки всі сумні та сумні,
Мати сльози в долоні збирала,
І тиснули вже серце жалі,
Вона сина у снах обіймала.

Раз в самісіньку хату, в вікно,
Листоноша постукав несміло,
Із далеких доріг лист давно
Вже чекала, і серце зомліло.

Мирославе, лиш чути слова,
Із яких же доріг виглядати,
Посивіла моя голова,
На порозі присіла чекати.

Не засну я ні день, ані ніч,
Бо я, сину, твоя рідна мати,
Моє серце розпалена піч,
Сину, сину, почала читати.

— Здрастуй, мамо, не плач, я живий,
Я ще трохи й повернусь додому…
Мати лист пригортає малий,
Ніби серцем всю чує розмову.

І в той час, коли мати читала,
Кулі, зойк, син заснув молодий,
Кров остання його вибігала,
А він мамі ж писав, що живий.

Поплили сиві хмари рядочком
І село загорнули в тумани,
Вже не зможе обняти синочка
Рідна мати своїми руками.

* * *

МАМИНІ МОЛИТВИ

Пішов син до війська, а мати чекала,
Хустинкою тихо сльозу витирала,
Стелився туман, виїдав димом очі,
А мати молилася кожної ночі.

Від сплаканих дум посивіли вже коси,
І душу морозять у спеку морози,
Бо син під дощем там, де кулі та «Гради»,
Де швидше за думку зривають снаряди.

Ні день, ані ніч вже немає спокою,
Застигли думки, як туман над водою,
Звела мати руки в куток догори,
За сина просила: життя збережи.

Щомиті у очі падала росина,
Яка ж перед світом у мене провина?
Якщо є гріхи, то пробач в світлу днину,
Я прошу за світ і за тебе, мій сину.

Усі повертайтесь живі і здорові,
Хай горе загубиться в тихому слові,
Себе бережіть, бережіть Україну,
Непереможну, велику родину!

* * *

ЗОЗУЛИНІ НАДІЇ

Проводжала мати сина у солдати,
У гаю зозуля почала кувати,
Чи то на розлуку, чи то на тривогу,
Чи то на щасливу синову дорогу.

Просила зозулю більш не прилітати,
Своїм дзвінким співом її не гукати,
Бо немає місця в серці двом тривогам,
Тісно буде, тісно на сумних дорогах.

А зозуля-вітер пісню завиває,
Із доріг синочка мати виглядає,
Виплакала очі, стерла білі крила,
Сивиною смутку коси затулила.

На війні синочок серцем усе чує,
Та прийти не може, бо вогонь вирує.
Матінко, рідненька, не плач, не журися,
В Божім храмі тихо за всіх помолися.

Помолися, мамо, за нашу країну,
Повернувся воїн, щоб живим в родину,
Дочекались діти – батька, матір – сина,
Щоб не лила сльози кохана дружина.

Помолилась мати, на коліна впала,
До землі низенько голову схиляла,
Вірить, що вже скоро синочка побачить,
Але серце в грудях і тисне, і плаче.

* * *

МОЇ КОЛЬОРИ

Два кольори мої, два кольори,
Дві довгих смужки – жовта і блакитна,
Як синє небо, яке дивиться згори,
І як земля, яка житами квітне.

Два кольори, два кольори мої
Заплелись стрічкою в дівочі коси,
Як символ української краси,
Яку дівоча врода наша носить.

Два кольори мої, два кольори,
Як синій льон, як сонце променисте,
Як світлий час ранкової пори,
Безхмарне небо голубе і чисте.

Як прапор, що усіх нас об’єднав,
Рішуче закликає всіх до волі,
Ці кольори народ наш обирав,
В яких переплелись нелегкі долі.

Злітає в небо жовтий і блакитний,
Злітає і веде до перемог
За світлий день читаємо молитву,
І допоможе нам в усьому Бог.

Два кольори мої, два кольори
У парі майорять попід вітрами,
Два кольори мої, як два птахи,
Які віками завжди будуть з нами.

* * *

Я – УКРАЇНКА

Я – українка, й цим горджуся,
Із сонця променя нап’юся.
Калину  заплету я в коси,
Яка не в’яне у морози.

Я – українка, й цим горджуся,
Душею й серцем поділюся.
Серед чужих не заблукаю,
Своїх на відстані впізнаю.

Я – українка, й цим горджуся,
В полі житам низько вклонюся,
Щоб хліб був завжди на столі,
Щоб не цуралися землі.

Я – українка, й цим горджуся,
За Україну помолюся,
За мир, за спокій, за синів,
Які живуть серед вогнів.

* * *

НЕ МАЛЮЙТЕ, ДІТИ, ВІЙНУ

Не малюйте, діти, війну
Страшні і сумні сюжети,
Вже день не один і ніч не одну
Літають чорні ракети.

Які винищують все:
Ваше дитинство змарніле,
Полем, лісом так дим повзе,
Щоб живе усе заніміло.

Не малюйте, діти, війну,
Не малюйте в руках батьків зброю,
Намалюйте квітучу весну,
Щоб усі повернулись здорові.

Щоб не плакали матері,
Щоб у серці печаль не ховалась,
Намалюйте прості ліхтарі,
Щоби сяйво усім посміхалось.

* * *

УКРАЇНА – МОЄ СЕРЦЕ

Україно, серденько моє,
Як же боляче пече у грудях,
І в очах снує щось і снує,
Не змирюся з лихом, не забуду.

Серцю я не можу наказати
Не боліти, жити, як колись.
Постріл і вогонь палає всюди,
Розриває тишу й синю вись.

Україно, чим ми завинили,
Чи не годували ми «братів»?
Скільки ж крові ми уже пролили
За ось тих безграмотних катів.

І не можемо мовчати ні хвилини,
Як терпіти, коли все горить?
Та ми серцем рідну Україну,
Підем боронити, бо болить.

* * *

Україно моя, берегине,
Стежка з Заходу в’ється на Схід,
Твоя пісня над всесвітом лине,
За собою веде у похід!

* * *

МАТИ-УКРАЇНА

Ще не вмерла Україна – хочеться співати,
А вона не вмре ніколи, вона – наша мати.
Вона буде виживати, вона буде жити,
Бо по-іншому не зможе дітей боронити.

Нехай люті воріженьки заплатять за зраду,
За кров тую молодую, що лилась від яду.
Україна гордо встане, і світ про це знає,
Бо терплячого народу, як наш, не буває.

Тимчасово закутали в вогняні прокляття
Не далекі, не чужі, через поріг «браття»,
Не здається Україна, боротися буде,
І віками її славу ніхто не забуде.

Бо за тебе Україно серденько болить,
І душа на волю рветься, криком голосить,
«Ще не вмерла Україна!» – заспіваймо гоже,
Збережемо честь і славу, Бог нам допоможе.

Ми всі браття-українці – козацького роду,
Подолаємо завзято всіляку незгоду.
«Ще не вмерла Україна!» – будемо співати,
Поки наше тут коріння буде процвітати.

* * *

А Україна в нас – одна,
Потрібно знати це і вірить,
Ніхто, ніяка сатана
Її повіки не розділить!

* * *

УКРАЇНСЬКЕ КОРІННЯ

Ми усі на цім світі під Божою зіркою ходим
І несемо свій хрест, хоч який він не є, до кінця,
Славні наші традиції рідного краю відродим,
Щоб лунали пісні і молитва святого отця.

Рідний краю, моя дорога Батьківщино,
Берегине моя і колиска дитинства свята,
Тут родюче моє, українське, глибоке коріння,
Моя мова і пісня моя до останнього дня.

А як станеться так, що поїдем далеко-далеко,
Не забудем стежину до хати й калиновий цвіт,
Повернемся думками, немов перелітні лелеки,
І на рідну свою Батьківщину пришлемо привіт.

Батьківщино моя – вишиванка в квітучому полі,
Твоя пісня так дзвінко по білому світу летить,
Батьківщино моя – невід`ємна частиночка долі,
Ми без тебе не зможем, не зможем ніколи прожить.

* * *

МИР – БРАТАМ

За що цей хрест такий народ несе,
За те, що любить й вірить в Україну,
Слізьми і кров’ю сплачено за все,
Стоїть незламно, незворушно, до загину.

За що спокутує гріхи, скажіть, чиї?
За те, що має на життя надію,
Вбивають кожен день людей вогні,
Люди в думках плекали юну мрію.

Людство, невже не бачиш, схаменись,
Біду ти відведи цю молитвами,
Дай сили, віри, в розумі проснись,
Щоб мир на світі був поміж братами.

* * *

ПОСТРІЛИ

Ця осінь лише пострілом лунає,
Сіє по Україні горе і печаль,
Сумними квітами букетів пригощає
Героїв, що пішли в засвітній рай.

Ця осінь не танцює, не співає,
Лиш дико завиває по ночах,
Обвите листя мрякою спадає,
Летить, ніби підбитий з неба птах.

Ця осінь вже не буде золотою,
Несе розлучення в хати і до родини,
Ця осінь не забудеться ніколи,
Гіркою пам’яттю заляже у світлини.

* * *

МІЙ НАРОД

Народе мій, ти – армія, ти – сила,
Не переможе нас ніхто, ніде,
Не залякає нас ніяка вже могила,
Бо зірка миру завтра вже зійде.

Народе мій, стражденний і могутній,
І доля в тебе ой нелегка, непроста,
Ти за Вкраїну впав героєм незабутнім,
Де кожен другий в хаті – сирота.

Народе мій терплячий, вірю, знаю,
Зберешся духом, гордо встанеш із землі,
Нап’ємось волі ще від краю і до краю,
Ще соловейки розплетуть гаї.

Народе мій, твоя велична справа
І твій обов’язок Вкраїну зберегти,
Разом всі – дружна і єдина ми держава,
Якій впродовж років цвісти й цвісти.

* * *

УКРАЇНСЬКА НАДІЯ

Україно, ти дихаєш вірою,
Бо у тобі крові вже немає,
З голови до ніг вкрита надією,
А надія, ти знай, не вмирає.

* * *

РАЗОМ МИ – СИЛА

Народ воскресне з попелу, з руїн,
Бо скільки можна нас вже мордувати?
Розкидано багато ще могил,
Але ми хочем жити, не вмирати.

Стояти міцно на своїх ногах,
Зростати, відновляти свої сили,
Ми пережили голод, смерть і страх,
Вкраїну ми не зрадили, любили.

Нас не лякали ті ворожі кулі,
Як сталь, ми своє слово гартували,
Не рахували роки нам зозулі,
Бо ми й самі все бачили і знали.

І хто б не був, навік запам’ятайте:
Ми – українці, ми, як в колоссі зерно,
Хоч ріжте нас, хоч бийте, хоч вбивайте,
Ми Україну вам не віддамо!

* * *

ДОСВІД З ВІЙНИ

Війна навчила нас усіх любити,
Любити найдорожче і святе,
Навчила берегти нас і радіти,
Сміятись променю, де сонце – золоте.

Війна навчила не забути колорит,
Де пісня й вишиванка засміється,
Не плакать, не кричати, де болить,
Нехай біда, як злодій, не крадеться.

І не раділи, що у когось щось горить,
Війна навчила помилок не пробачати,
Війна навчила цінувати кожну мить,
Щоб потім не прийшлося шкодувати.

* * *

ЛЮДСЬКА ЖЕРТВА

Ти – і мати моя, і молитва,
І колиска, Вкраїно, свята,
За життя розв’язалася битва,
Впали колосом чорним жита.

Та якби ж то жита, людські долі,
Впали сном на холодній землі,
Час мине, і маленькі тополі
Сумом встануть з колін із землі.

Тільки вітер тепер їм співає,
Серед листя шумить їхній біль,
Поміж віт тихо правда зникає…
Та герої навічно живі!

Як діди… вони теж рятували
Україну, щоб тут мирно спать.
Як діди, вони теж полягали,
І лише їм ворони кричать.

Їхній крик, біль ніхто не почує,
Як кровинка остання, біжить,
Вітер тихо з дощем посумує,
Вмиє листя слізьми із молитв.

* * *

ВАРТОВИЙ
МИРНОГО НЕБА

Я прийшов не надовго, мамо,
У відпустку, тебе щоб обняти,
По живому ятриться рана,
Мама вибігла сина стрічати.

– Як ти, синку? – взялась цілувать,
– Добре, мамо, я чув, ти молилась,
– Я нікуди не буду тебе відпускать, –
Мати в сина руками вчепилась.

– Як же там, на війні, мій сину?...
– Мамо, смерть там тягне за рукав,
Не одну свіжу домовину
Серед поля там вітер обняв.

На очах помирали друзі,
Я стріляв, мамо, в ворогів,
Вкрившись небом, не раз у ярузі
Ночував непритомний, зомлів.

Я по-іншому, мамо, не зможу,
Витри сльози за те, що – живий,
Я – солдат, на солдатів всіх схожий,
Неба мирного я – вартовий.

* * *

ОСІННІ КРИВАВІ ДОЩІ

Я сьогодні не сплю, бо мені вже давно – не до сну,
І відлунням дощі накрапають, як грім канонади,
Через шибку в вікно я вдивляюсь, вслухаюсь, мовчу,
І так хочеться вірить, що це – позивні листопаду.

Вже потроху мудрує холодна осіння рука,
Щось по-своєму пише по мокрому жовтому листі,
Не забути все те, що дощами війна пронесла
Не в чужому, а в нашому рідному краї і місті.

В кожнім серці – печаль і розмова німа у очах,
Темні спогади думка невтішна ніяк не сховає,
Свище вітер холодним лицем в почорнілих полях,
Де хлопчина хлопчину собою від куль затуляє.

Все минеться, пройде та ніяк не забудеться біль,
Той, що сам відчував не чужим, а своїм рідним серцем,
Бачив все: як горіла, чорніла земля, повз дим – змій,
І не чув підошов, що горіли від болю у берцах.

Швидше біг, там – де кулі, де – бій, давно збита роса,
Небезпека де кличе, країни велика потреба,
Щоб весь люд міг спокійно дивитись в нічні небеса,
Щоб сміялося сонце промінням у чистому мирному небі.

* * *

МАМИН ТУМАН

Мамо, не плач, до вікна не тулися,
Сивий туман зустрічай у саду,
Я прошу сльозу у очах – зупинися,
Мамо, я скоро додому прийду.

Бачу усе, як земля затерпає,
Як її рани пекучі болять,
Мамо, відправ той туман, що гуляє,
Хай землю прикриє, щоб постріл приспать.

Хай сиві дощі не заплачуть журбою,
Хай вибілять краплями темні роки,
Вітри не кричать стоголоссям на полі,
Бо з мертвих не стануть живими квітки.

Мамо, не плач, до вікна не тулися,
Хусточку білу в кишеню сховай,
Мамо, тобі я під ранок наснюся,
Голосом рідним покличу у гай.

* * *

БЕРЕЖІТЬ ЖИТТЯ

Я вам ніколи, правда, не пробачу
За цих дітей, які ідуть у бій,
Я день і ніч молюсь, пишу і плачу,
Ну як просити ворога, що стій!

Ви – діти всі, прийшли всі по наказу,
У вас є мами, є у всіх рідня.
Кидайте зброю, автомати – все одразу,
Що ж це ви, діти, робите щодня?

«Кому ця свіжа кров, свіжі могили,
Кому потрібні?», – я питаю вас,
Та вас стріляти навіть не навчили,
Вас, не питаючи, сказали просто: «Фас!».

Порозумійтесь, подивіться правді в очі,
Невже вам так байдуже це життя?
Кричіть, біжіть, моліться проти ночі,
Прийдіть з молитвою усі до каяття.

Життя лиш раз дається, пам’ятайте,
Тож бережіть його для себе, не війні,
Не зійде мертвим сонце вдруге, знайте,
Земля не стане пухом вам на чужині.

* * *

ВІЧНІ ГЕРОЇ

Герої не вмирають, вони живуть в віках,
Вони із неба сяють очима у зірках,
За мир ціною крові сплатили на землі,
Чорніли сиві вдови, біліли матері.

Незламна Україна вклонилася чолом
Усім, до кого в хату війна йшла напролом,
Герої не вмирають, а серед нас живуть,
Вони із неба спокій та мир нам бережуть.

* * *

КРИВАВЕ ПОЛЕ

П’ять хвилин тому – усі живі,
Сонце засміялось ненароком,
П’ять хвилин – все поле у крові
Міряють птахи зляканим оком.

Їм земля здавалася вгорі
Крихітна колиска, рідна мати,
Хмари, кучугури снігові
Простягали руки обійняти.

Діти так раділи,  ...тільки час
Вижидав останньої хвилини,
Смерть чекала всіх у одночас,
Не спитавши права у родини.

Пуск… чужа рука тиснула вмить,
І ракета вирвалась до цілі,
Все у чорнім полум’ї горить,
І сичить, шипить, неначе змії.

Все змішалося з металом, неживі
І розкидані лежали просто всюди,
Лиш дерева – свідки мовчазні,
Голови схилили, ніби люди.

Птах залізний, що ж ти наробив,
По чиїй вині ти загорівся?
Від почутого весь світ закам’янів
І слізьми гарячими умився.

Це – війна! Усі неспокоєм кричать,
Все руйнує, всі збудовані містки,
Мине час і там, де «Боїнг» впав, збіжать
З сліз людських невичерпні струмки

* * *

НЕЗЛАМНІСТЬ

Твій погляд вже давно усе сказав,
Не нарікала ти ні разу на життя,
Весь світ про тебе щиру правду знав,
Не бачивши ні сліз, ні каяття.

Навчилась в клітці серед звірів жити,
Твій дух – незламний, не приборкати його,
Не вміла плакати, ні кланятись, просити,
І не схилила перед виродком чоло.

Зламали крила, та не розіп’яти,
Любили кров, та в тілі є ще дух,
В кайдани вам мене не закувати,
Я заявляю гордо всім і вслух.

На українській на землі я народилась.
І вам, як кажуть, це не по уму,
За Україну в клітці опинилась.
Якщо потрібно, за Вкраїну і помру.

* * *

КРИВАВЕ СОНЦЕ

Криваве сонце сходить у сльозах,
Вже другий рік війна іде на Сході,
В долонях небо розірвалось на очах
І щем від серця і до серця ходить.

Кругом могили виросли з землі,
Їх матері слізьми лише вмивають,
Сини за Україну полягли,
Їх душі в небі Ангели ховають.

Бо Україна в вишитій сорочці
Стоїть незламно, гордо, щоб цвісти,
Непереможні і відважні наші хлопці
Стоять на смерть, щоб спокій зберегти.

* * *

СУМНИЙ СНІГ

Одного холодного, зимнього ранку
Сніг за вікном так летів, ніби птах,
Ольга стояла, підпершись, на ганку,
Сльози кипіли від жалю в очах.

Зібравши дітей у пошарпаний одяг,
Який там той одяг у них уже був,
Вони, як клубочки, стояли на ганку,
Ніхто ні про що і не знав, і не чув.

А що ж їй самотній було вже робити,
Петро-чоловік щось поїхав шукати,
Потрібно дітей годувати, глядіти,
А голод у шибку стукав до хати.

Сусіди дивились, кричали жалі,
Віддай тимчасово дітей всіх до міста,
Вони не образяться, діти – малі,
У тебе ж немає їм дати що їсти.

А сніг вигравав, присідав на долоні,
У очі кидався, летів на горби,
Ніби востаннє з дітьми попрощався,
Знавши, що діти не прийдуть сюди.

І станцювала на призьбі завія,
З вітром узявшись під руки в танок,
Замела затилля, забилась під стріху,
Вхопилась рукою за причілок.

Діти дивились й самі дріботіли,
Витерши носа, як кажуть, від сліз,
А на сусідській хатині дим в небо,
Як чорт, по драбині доверху поліз.

Дерева придбали собі рукавиці,
Збирали в долоні кошлаті сніги,
Тихо насунула шапку криниця,
Хуга змітала усе навкруги.

Санками Пилип–дід під’їхав під хату,
Забрав діточок і у місто завіз,
Заплакала Ольга, накинула плахту,
І очі втопились від жалю та сліз.

А діти не знали, куди їх везуть,
Троє дітей поспішали сідати,
Коні щосили сніг білий гребуть,
За лісові снігові пишні шати.

Ольга на ганку від дум остовпіла,
Як вона в хату самотньо зайде,
Зайшла, гола лавка, повільно присіла,
Тільки Василько малий один жде.

Хтось недопив ще узвар у горняті,
Хтось недоїв в лушпайках картоплину,
Холодно стало і пусто у хаті,
Горнула до себе маленьку дитину.

Ті троє дітей вже звикали до дому
Чужого, де їм стало значно тепліше,
Звичайно, частенько питали про маму,
Та няні чужі говорили... пізніше.

А Ользі на серці так важко, мов рак
Вчепився і клешнями не відпускає,
І день вже не день, і ніч теж ніяк,
Дітей їй і спокою не вистачає.

Бувало, згадає весною в дворі,
Як діти маленькі слідком гомоніли,
То дрова вже тягнуть, то сіно згори,
Про всі негаразди якось забули.

А як то бувало, город як садять,
Хтось кине малу картоплину,
Бігають, падають, ще щось кричать,
Ніхто не сидить ні хвилини.

Самотньо поплакала, сльози в кулак
Останні з очей позбирала,
– І щоб там не було весною і як,
Дітей заберу я, – сказала.

Будинок міський, де жили її діти,
Спіткало страшне, темне горе,
Зайнялось усе і почало горіти,
Крутив чорний дим видноколи.

На сполох тоді підняли всіх дітей,
І, хто в чому був, вибігали,
Вогонь язиками усе охопив,
В машини усіх запихали.

І серце у Ольги відчуло весь страх,
Провідати діток зібралась,
Та що це тут сталося? Тінь у очах,
Проклясти себе намагалась.

Пізніше до влади добралась,
Дізналась про все, як було,
Живі, слава Богу, живенькі остались,
Вхопилась рукою за мокре чоло.

Не знаю, рідненькі, коли вас побачу,
Сусідів послухала, вас віддала,
Ночами і днями за вами я плачу,
Чекаю, коли вся збереться сім’я.

Роки перебігли, сини виростали,
Вже в кожного, мабуть, своя є сім’я,
Що рідні були між собою, не знали
Від першого і до останнього дня.

З роками і Ольга уже постаріла,
Як сива голубка, на лавці сидить.
Частенько до себе сама говорила,
Бувало й таке, що на лавці вже спить.

Василь біля неї зростать залишився,
Єдина надія на все і опора,
Та згодом і він відійшов, одружився.
— Матусю, не плач, не сумуй, будь здорова.

В душі заховалася в Ольги печаль,
Сльоза ще сльозу поганяла,
Не можу прогнати із серця той жаль,
Який молодою сховала.

Сім’ю не зуміла свою зберегти,
Щоб разом усі проживали,
А зими холодні, морозні були,
У вікна щораз заглядали.

Не повернути минуле, кінець,
Лиш пам’ять про все нагадає,
Не залікує ніякий рубець
Ту душу, яка гріхи має.

Спливали часи, Василько бував,
То дрів принесе, а то воду,
По господарству допомагав,
Не забував свого роду.

Ті троє дітей, що далеко жили
Микола, Петро та Іван,
Обрали свій шлях, відійшли.
У кожного з них є свій план.

А зміни були і не тільки в сім’ї,
Країна в вогні запалала,
Василь добровольцем пішов в перші дні,
Бо лихом війна погукала.

Заплакала в жменю стара, сива мати,
Рукою від Бога хрестила,
Схилилась в одвірок старенької хати,
Молитву за сина молила.

Якщо ти є, Боже, усіх збережи,
Живих поверни до родини,
Дітей від біди і від куль захисти,
Щоб жоден із них не загинув.

В цей час на Донбасі в гарячім котлі
Микола стояв за Вкраїну,
Розпечене небо, криваві бої,
Де «гради» летять щохвилини.

Руйнуються села, пустіють поля,
Десь хати нема половину,
Не знали брати, що зведе їх війна
У військову одну частину.

А ніч і не ніч, світанок палає,
Ще спати ніхто не лягав.
Влучно снайпер з гвинтівки стріляє,
Не заворонься, не злови гав.

Важко зітхнувши у всіх на очах,
Василь тихо віки стуляє,
З грудей виривається кров, немов птах,
Життя до кінця добігає.

– Василю, Василь, потерпи, зачекай!
Карета швидка прилітає.
Микола до нього: – Та це ще не край, –
Міцно до себе стискає.

Загинув Василь і ніщо не поможе,
Микола солдата везе у село…
– За що ти, за що ти забрав його, Боже,
Що матері скажу його?
 
Найменшим у землю ти ліг,
Ворог влучив, немов у чужого,
Спам’ятатися ще ледь не встиг,
Пам’ятать тебе будем живого.

Станеш птахом, небом, росою,
Тим, ким стати в житті не зміг,
Біг вперед, поспішав до бою,
Підкосилось життя, немов сніг.

Любив серцем свою Україну,
Засмучену, грішну, святу,
Любив так, як малу дитину,
Ліг за неї, як за сироту…

Везе Микола тіло молоде
До матері, на жаль, не на гостину.
Нервує, собі місця не знайде
Сказати матері про що, про домовину…

Похмурий день снігами затягло,
Миколу мучить дивне відчуття:
Я ніби тут вже був колись давно,
Все в голові змішалось, мов сміття.

А люди всі стояли край села,
Вздовж вулиці лились німі потоки,
Чорні хустки їх шиї обвива,
Кричали розполохані сороки.

Криниця, ганок, хата і вікно.
Чи я дурний, чи в пам’ять провалився?
Я знаю, я тут був колись давно.
Боже, та це мій дім, де народився...

Микола рвав на собі камуфляж:
Як же це так? А на візку старенька мати.
– Мамо, це ви? Не впізнаю, і сльози враз
Окропом почали все заливати.

За голову вхопився, ниць упав,
До матері припав, що світ не бачить.
Мамо, Василь зі мною Україну рятував,
А я не знав, що брат, хай Бог пробачить.

– Це я у всьому винна, я сама, –
І нахилилась до плеча сивого сина, –
Тебе знайшла, а Василя нема,
Це гріх мій, – і лягла на домовину.

Усе село ховало Василя,
А Ольга знепритомніла без ліку,
Несли солдати молодого сокола,
Він в пам’яті залишиться навіки.

Для нього відшуміли вже гаї,
Берези розплели весняні коси,
У нього за плечима лиш бої
І скроплені поля слізьми, мов роси.

* * *

МИ — УКРАЇНЦІ

Ми, українці, піснею багаті,             
Ми — українці, все в нас до ладу.
Думки в нас світлі, чисті і крилаті
Ми розведем руками всю біду.

Серця палкі, а руки мозолясті
Благословили нас на це Боги
Ми — українці, в цьому наше щастя.
Нам не страшні ніякі вороги.

В нас рідні верби, гори, доли, поле,
І зорі вічні кумачем горять.
Загорнуті в вітри стрункі тополі
Мов вартові, що по ночах не сплять.

І не покинемо ми рідну Україну,
Щоб не було, яких там протиріч.
Ми українці силою єдині
Благословенні правдою сторіч.

* * *

ВІЧНА СЛАВА

Вічна слава, вічна   
Тим синам-героям,
Що стоять на відсіч на ділянці бою.

В кого тільки синє
Небо за плечима,
Хто всю правду бачить щирими очима.

В кого за плечима
Нитка неба срібна,
В кого щастя  — тиша, яка всім потрібна.

* * *

ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ

День Перемоги – радість чи тривога,
За ті минулі, пройдені часи,
Була у всіх, у всіх одна дорога,
За неї все на світі віддали.

В день Перемоги майоріють маки
Вогнем палають в селах і містах.
Ще не забули , як ішли в атаки,
Як падали  підкошені в полях.

Захистники  —  гранітні  обеліски
Замовк назавжди грізний автомат.
Гучний салют розірве небо чисте,
Там де завмер у камені солдат.

* * *

НЕБЕСНА СОТНЯ

Небесна Сотня в пам’яті народу  
Залишиться  в серцях, вона у бій
Пішла за справедливість і свободу,
За сміх дитячий, що дає стільки надій.

Так, це вони, відважні, юні, вперше
Відкрили очі на гучні вогні
І не злякалися, втоптали страх у стежку,
А потім тихо  впали до землі.

І не відчують пострілів і диму,
Гаряча кров всю землю залила,
Мати  кричала Ой, синочку, сину,
Хай буде проклята на всі часи війна.

Небесну Сотню і синів країни,
Нам не забути, Не забути їх нерівний бій,
Вони на небі землю обіймуть в долоні
І збережуть наш дух від всіх ворожих дій.

* * *

ГОЛОС СЛЬОЗИ

Горить Україна не рік і не два,    
Почорніли з горя мати і вдова,
А ще стара жінка вибігла  у поле,
Впала на коліна — ой, доле, ой, доле —

Схоронила сина, внука схоронила,
Краще б я до цього дня сама не дожила.
Горе не заїсти, горе не запити,
Візьми, Боже, мою душу, щоб не голосити.

Зірвавсь дужий вітер, пригнав чорні хмари,
Вмили дощі стару жінку гіркими сльозами.
Все б віддали, щоби діти жили, не вмирали,
Про війну не те, що чули, щоб її не знали.

Щоб раділи, щоб тішились, гостинців чекали,
Рученятами малими батьків обіймали.
Не дав Бог такого щастя мені й моїм дітям,
Я не знаю, хто я, що я , що далі робити.

Щоб ніколи не відчула мати біль дитини,
Чорна хустка не привела криком до  могили.
Туманію, стала глуха, дороги не бачу,
Забери мене до внука,  хай душа не плаче,

А всім іншим дай терпіння, здоров’я і сили,
Щоб дожили  до старості в спокої і мирі.

* * *
 

Я — ІЗ  ПОДІЛЛЯ

Як запитають: — хто ти? — я скажу:    
Я  — українка, дівчина з Поділля,
По росах вранці з сонечком біжу
Збираю звіробій й  пахуче зілля.
 
Я — із  Поділля, там мій рідний край,
Де сонце сяє у погожу днину,
Там до блакитних хмар прошепочу
Молитву за  рідненьку Україну.

Попрошу миру, сонця, врожаїв,
Щоби поля хлібами колосились,
Щоб народилось більше в нас синів
І щоб війна назавжди зупинилась.

* * *

УКРАЇНУ ЗБЕРЕЖЕМО

В важкі часи для всіх земля наша палає,
Та не впадем, не схилимо плече,
Бо тільки сильних духом небо обирає,
Ми віримо, що правда ще прийде.

Довіра від людей – висока справа честі,
Ми маємо країну зберегти.
Двоколір і тризуб ми гордо будем нести
До перемог, до спільної мети.

Згадаємо майдан і в жилах кров заб’ється,
Загнати не дозволим нас в ярмо,
Терплячий наш народ ніколи не здається,
Ми гідну відсіч ворогам дамо.

Народе, славний мій, могутньої держави,
Хай мудрість, сила оновляє дні,
Щасливий день прийде, і знову мир настане
На нашій, Богом обраній, землі.

* * *

Що це в нас над хатою,
 Мамо, пролетіло
 У очах від нього стало
 Біло–біло.
 
 А можливо, мамо,
 Це якась планета
 Не знайшла домівку ще
 - Доню це – ракета.
 
 Це страшне й найгірше,
 Що тільки буває,
 Донечко, це - те,
 Що усіх вбиває.
 
 Проліта над хатою
 Несе людям горе
 Хай ніхто не знатиме
 Цих жахів ніколи.
 
 
  * * *

 Як же хочеться радіти,
 Перемогу всім зустріти,
 Вранці сонцем милуватись
 І нічого не боятись.

 Щоб метелики літали,
 В лузі квіти розцвітали
 І веселка ясно в небі
 Розправляла пишно гребінь.

 Виглядати,як лелека
 Повертається здалека.
 Рідний край ще більш любити,
 В дружбі, мирі, щасті жити.
 
 
  * * *

 Перемогу ми чекали
 І малюнки малювали:
 Жовте поле, небо синє,
 Кущ калини при долині.

 Білу хмару кучеряву,
 Обрій, золоту заграву,
 Рідний прапор угорі —
 Символ про спокійні дні.