Юлія Хандожинська. "Ненаписана доля" (збірка оповідань)


 

 

Юлія Хандожинська 

НЕНАПИСАНА ДОЛЯ 

(збірка оповідань для дорослих)

 

Передмова

Юлія Хандожинська увійшла до когорти сучасних українських поетів, прозаїків, як велика натхненниця й наполеглива особистість, яка здатна тонко передавати відчуття реальності, аналізувати сутність людських взаємин і залишати в історії незбагненні емоції, пережиті героями її віршів, новел, оповідок. Вона – лірична душа. Всеохоплююча думка, широта помислів, вміння обіграти звичне й буденне, передати в художньому обрамленні внутрішній світ людини – саме те, що вирізняє пані Юлію з-поміж інших на літературному обрії нинішньої вітчизняної епохи.
Викладати свої думки на папір Юлія Миколаївна почала давно. Спочатку це були рукописні зшитки, з яких струменіли легкість і любов, повага до оточуючого світу і гордість та біль за Україну, дочірня й материнська турбота і щемливі захоплення природним дивом… Творча майстриня підмічала довкіл себе суєтність у щоденному вирі життя, милувалась переливами веселки, викрешувала сповідь перед сонячним сяйвом і місячним заворожінням. Не могла збагнути, звідкіля ллється нестримний потік римованих рядочків, де беруться композиційні сюжети новел, що так збуджує душу? Але усім цим спонювалась ще більше й більше…
Згодом зрозуміла: потрібно забезпечити політ творчим «ластівкам», аби своє всеоб’ємне серце віддати в дар мільйонам шанувальників. Пішла по видавництвах. Шукала кошти. Знаходила благодійників. Але левову частку витрат доводилось брати на себе. І ось світ побачили книги: у 2014 році – «Мрії у вогні не згорають», у 2015-му – «Я пелюстками серця обійму цілий світ», «Бентежить душу батьківська земля», у 2016-му – «У сяйві золота», «Мелодия чувств», «Перлини моїх снів», у 2017-му – «Намальовані душі».
У 2018 році Юлія Хандожинська впорядковує дитячий цикл своєї творчості, який упродовж тривалого періоду наповнювався цікавинками, захоплюючими образами на різні теми, додає нові короткі витвори. Вона настільки вправно спілкується з юним читачем, настільки майстерно уловлює дитячу психіку й можливість сприйняти серцем подану нею композицію, що сам дорослий одразу ж переноситься у дитинство. Й немає значення, чи це – теперішній, оповитий Інтернет-ресурсом час, чи то дідусева й бабусина ідилія, коли пасли корів, ганяли до річки гусей-качок, під вітрові перегони засмагаючи під сонцем на горбках і видолинках того дитинства. 
Юлія Миколаївна – впевнена сучасниця, новаторка, яка доладно вибудовує місточок до теми, що стосується виховання нашого підростаючого покоління. Це засвідчують дитячі книжечки, видані: у 2019 році – «Великодня крашанка», «Заблукало зайченя», «Казки від Юлечки», у 2020-му – «Пісенник 100+», «Пензликом прози», «Круть-верть, хвостики», «Різнобоке сонечко», «Неслухняні вушка», «Віночок забав», «Маленькі лапки». Вони адресовані наймолодшим читачам віком 5-8 років, вдало ілюстровані кольоровими малюнками художників Сергія Лінькова та Бориса Бондаренка. Готуються до випуску «Намисто казочок», «Сонячна коза». 
Легкі у сприйнятті, мелодійні, багатосюжетні, повчальні вірші є в посібниках й підручниках для учнів молодшої школи України, зокрема, у «Букварі» Світлани Тарнавської та Віри Науменко, підручнику для 1 класу «Я досліджую світ» М.С. Вашуленка, у посібнику для вчителів «Українська мова та читання. 3 клас. Розробка уроків», їх використовують вихователі дошкільних навчальних закладів.
А ще вона – неперевершена поетка-піснярка. Майже 300 текстів дитячих пісень пішло у світ! Понад 100 із них покладено на музику. А юні виконавці вже навіть неодноразово ставали переможцями всеукраїнських творчих конкурсів, фестивалів!
Юлія Миколаївна – казкарка. За період карантину у зв’язку з пандемією КОВІД-19 в авторському виконанні через Фейсбук вона подарувала малечі й дорослим десятки аудіоказок, чим заслужила неабияку повагу й авторитет. Кількість переглядів – неймовірна! Вірші та пісні авторки звучали на Українському радіо «Промінь».      

І знову Юлія Миколаївна приємно здивувала. Скрижалі української прози поповнюються книгою «Ненаписана доля», у якій – 10 оповідань. Шановний читачу, Ви перейметеся 10-ма різними за сюжетом долями, разом з героями пройдете дорогами духовного зростання, спокутування гріхів, виживання, пізнання великого кохання й розчарування, зрозумієте, як багато у житті важать чесність і порядність, шанування прабатьківських традицій, віра у себе, таїнство душі… 
Отож, нехай Вас до глибини душі схвилюють життєві перипетії героїв оповідань: перенесені милі страждань Міри й Віоли – «Зустріч через півстоліття»; нерозділена любов Андрія й Ольги – «Під грушею»; ставлення Петра й Данила до духовного начала – «Стара церква»; повернення Андрія до Галини через пройдені випробування – «Старша дружка»; тепла весняна сльоза Асі – «Особливий день»; проникливі погляди Гната і його сина Гаврила в монастирі (до чого призводять чуже багатство і нелюбов) – «Чужа земля»; незвичний подарунок сироти з дитбудинку Єгора – «Дві цяточки»; страждання Марини через Артура Місника та її загартований характер – «Ненаписана доля»; Карпо й Орися зустрілися за надто складних обставин – «Розбита дорога»; врятована від самогубства Алла й негідний вчинок Руслана – «Катя».
Авторка дарує кожному щедрість своєї душі. Насолоджуйтесь, друзі, сповна!

Юлія Миколаївна Хандожинська народилася у 1967 році, за фахом - медсестра. Проживає у м. Сквира Білоцерківського району Київської області. Має сина й доньку, внуків.
Вона – заслужений діяч естрадного мистецтва України, член Київської обласної спілки письменників України та Сквирського районного літературного об’єднання «Сузір’я», багаторазовий переможець різних всеукраїнських літературно-мистецьких конкурсів, чудова виконавиця пісень.
Катерина Бондарчук, заслужений журналіст України.

 

 

 

Зміст

1. Зустріч через півжиття
2. Під грушею
3. Стара церква
4. Старша дружка
5. Особливий день
6. Чужа земля
7. Дві цяточки
8. Ненаписана доля
9. Розбита дорога
10. Смарагдові сережки

 

 

 

 

 

ЗУСТРІЧ ЧЕРЕЗ ПІВ ЖИТТЯ

Одна дуже заможна сім’я давно мріяла мати дітей.
Та чомусь так склалося, що Бог не дав їм такого щастя. І тоді вони вирішили взяти дітей з дитячого будинку. Не один рік чекали в черзі, вже, було, і надію втрачали, та ось врешті таке щастя усміхнулося їхній родині. В дитячому будинку на них чекали дві малесенькі Божі росинки, два ангелочки, дві донечки. Одна дівчинка мала темне волоссячко, батько її назвав Міра, друга –  русяве, мати назвала її Віола. Вони були зовсім різні і не схожі між собою, але лікарі запевнили, що – двійнята і не радили б їх розлучати. Дві – так дві, погодилися батьки. При народженні у дівчаток були зрошші ніжки. Але при успішному оперативному втручанні лікарів залишився тільки невеличкий шрам у вигляді листочка, то ж, як кажуть, були помічені на щастя.
Одразу ж після того, як дівчаток забрали додому, батьки змінили місце проживання, порахували, що так буде краще і надійніше для збереження сім’ї. Дівчатка росли, мов з води, гарнюні, милі, усміхнені, догляджені, батьки нічого не шкодували для свого довгоочікуваного щастя, бо це були і радість, і втіха, і все багатство їхнього життя.
І ось, коли дівчаткам вже виповнилося по сім рочків і батьки були впевнені, що вони ніде не загубляться, вирішили їх повезти на відпочинок до моря. Скільки ж радощів було в маленьких очах, цим радощам, здавалося, не було меж, дівчатка підстрибували, бігали, голосно сміялися, раділи. Бо воно так і є: щаслива родина – це тоді, коли всі – разом, коли всім однаково світить сонце, коли збираються дружньо за смачною вечерею, коли є заради кого жити.
Приїхавши на відпочинок, після обідньої спеки під вечір вся сім’я вирушила до моря. Ну, що може бути кращим за свіже, чисте морське повітря, коли хвилі прибігають самі до тебе, обіймають і кличуть в безмежний простір води, яка змиває всю втому і заряджає високим зарядом енергії? Дівчаток ніяк не можна було витягти з води, які талапалися, мов гусенята. Десять днів збігли як один, все було чудово, неперевершено, адже вони не тільки купалися, але відвідували різні атракціони. Ходили на екскурсії, пересувалися по канатній дорозі.
- Сьогодні ще підемо разочок до моря, а завтра пакуємо валізи і повертаємося додому, - сказав батько.
Як завжди, ясне і тепле сонце впевнено падало на пісок, ніби пропікало його наскрізь. Легкий вітерець тільки підбадьорював відпочиваючих, ніхто нікуди не поспішав. Це був справжній відпочинок.
Міра з батьком насолоджувалися теплим морем, чистою водою, солонуватою на присмак. Віола, навпаки, з мамою більше полюбляли сипучий, гарячий пісок.
- Ма, а, давай, по морозиво сходимо, ген аж туди, за великі грибочки, у великий кіоск, там найбільше морозива, - попросила Віола.
- Морозива, а чому б і ні? Зараз тільки нашим плавцям скажемо і заодно їм купимо, - мовила мама.
- Ура, ура, ура! Я побіжу до моря, запитаю, яке їм морозиво?
- Еге – гей, татусю, Міро, ми йдемо по морозиво, яке вам купити? - голосно вигукувала дівчинка. 
- Візьміть на свій вибір, ми вам довіряємо, - посміхнувся татко.
За декілька хвилин дівчинка з мамою були вже біля кіоску.
- Ну і черга за морозивом, це, що, всі так полюбляють його, як ми? - допитувалася дівчинка.
- Просто надворі – спекотно і, крім води та морозива, більш нічого не хочеться.
Раптом в одну хвилину над морем нависали важкі багатошарові клуби хмар, вони, ніби навперегін, змагалися з вітром, затягували небо сірим подертим простирадлом, змішуючи все в сіру, густу масу.
Хвилі голосно билися об берег і вибігали на пісок, прихоплюючи його з собою. Враз несподівано для всіх все загуло, затріщало. Почався сильний шквал. Вітер все загортав на своєму шляху, трощив і відкидав далеко на пляж і в море. У паніці люди кричали і розбігалися, хто куди. Кіоски розліталися в друзки, людей хвиля забирала в море просто неба; на вічний, тихий відпочинок разом з ними затягнуло і жінку. З переляку маленька Віола залізла в середину холодильника в кіоску, що і врятувало її життя. 
Мірі з батьком пощастило більше, вони вдвох залишилися живі. Через декілька хвилин ураган побіг далі, забравши з собою крик і життя людей. 
Море повільно заспокоювалось, ледь похлюпуючи дрібненькими, мов луска, хвилями. Вітер, як хлопчик, побіг далеко за обрій моря, тихо перешіптуючись з водою. Всі, хто залишився живим, були в шоковому стані або покалічені, з травмами й численними переломами.
На тимчасове перебування людей відправляли в пансіонати та будинки відпочинку в різні куточки країни. 
Вже майже місяць минув від дня лиха, а батько ніяк не міг заспокоїтись і знайти дружину та Віолу. Він робив все можливе, щоб зберегти сім’ю, але – безрезультатно. Гроші закінчувалися і потрібно було повертатися додому. Батько і Міра повернулися додому, але пошуки не припиняли. Вбитий горем батько не знаходив місця. 
– Як так могло статися? - ставив собі запитання. – Скільки ж випробовувань посилає доля на життя людини! І так невчасно. Хоч би живі зосталися, хоч би живі... 
Повторюючи одне і те ж багато разів, чоловік важко звалився на диван.
Виснажену маленьку Віолу знайшли чужі люди і відправили в інше місто в санаторій, далеко від моря, із серйозними наслідками трагедії. Налякана дівчинка довго не могла говорити, не розуміла навіть, що її запитують? Всі лікарі давали запити в різні міста, та зв’язку з родиною жодного не було. І тоді жінка, яка працювала в санаторії, доглядала дітей, вирішила удочерити Віолу. Вона збиралася на постійне місце проживання поїхати за кордон і настільки прив’язалася до дівчинки й полюбила її, що вирішила забрати з собою. Дівчинці дали нове ім’я - Мей, оскільки не знали, як її звати, і з новою мамою вони поїхали. Жінка все робила, щоб дівчинка почувалася щасливою. Згодом Мей почала розмовляти, стала повноцінною дитиною, але минулого свого не пам’ятала. Наслідок шторму залишив відбиток в пам’яті дівчинки. Та це – не найстрашніше. Основне, що зараз – все в порядку. Нова мати дала дівчині освіту, після якої Мей отримала роботу і досить успішно працювала, але не могла прогнати з її очей сум, який залишився таємничою загадкою впродовж всіх років.
Час ішов, минуло багато років, і батько теж все можливе робив, щоб Міра стала твердо і упевнено на ноги. Міра здобула професію журналіста і відправилася за кордон працювати. Там успішно вийшла заміж і додому більш не поверталася. Останні роки життя батько доживав сам, як той перст, зістарився і відійшов в Потойбіччя. 
Віола, яку назвали вдруге Мей, змушена була покинути країну, де проживала з новою мамою. Згодом мати померла, все почало змінюватися: і люди, і держава. В країні почалися теракти, які змушували людей шукати більш затишні місця проживання. Знову – біженка, знову – інша країна. Важко, коли відчуваєш себе незахищеним і ні до кого звернутися про допомогу. Не знаючи мови, дуже важко влаштуватися на роботу. Декілька днів Мей – в пошуках роботи. Та ось газета – під руку, оголошення «Шукаємо на роботу домогосподарку, прибиральницю». 
Зраділа, як мала дитина. Хоч би взяли, хоч би взяли… 
Гарний великий будинок з розкішними апартаментамибзасвідчував про статки хазяїв.
- Така краса, і навіщо так багато одній сім’ї? – запитувала пошепки сама в себе. – А в мене, крім неба, нічого...
А ось – і молоді господарі.
- Доброго дня! Як вас звати? 
- Доброго! Мене звати Мей.
- Дуже добре, можете одразу приступати до роботи. Ознайомтеся зі своїми обов’язками, - мовив чоловік. - Детальніше вам все розкаже дружина. 
- Дякую. 
Чоловік був привітніший за дружину, і хоч деколи в його очах пробігала легка усмішка, дружина тільки скоса поглядала на мене і міряла очима мій бідний одяг.
- Я буду все робити, що скажете, я буду старатися дуже, дуже, тільки візьміть, будь ласка, мене на роботу, мені немає де зупинитися. – Опустивши очі, Мей заплакала, і як в дитинстві, сльози побігли річкою через все обличчя.
- Так залишайся і приступай до роботи.
- Дякую Богу, що чужа сім’я дала дах над головою. Яке тут буде життя, ще невідомо, та все ж – не на вулиці. Краще, а чи буде воно краще в моєму житті? Чи комусь потрібно його просто відбувати на цьому світі? Трохи заспокоївшись, було зрозуміло, що роботи буде дуже багато і в будинку, і біля будинку, квіти, сад і все інше…
Хазяїн більшість часу проводив на роботі, молода пані відвідувала подруг і салони, де потім вони годинами могли сидіти і розпивати міцні напої. Не раз було, що принижували Мей, зумисне все розкидали, розливали, щоб та прибирала. Прикусивши міцно губи і змотавши нерви в клубок, Мей все робила до ладу і старанно, не раз напившись сліз по саме горло.
- Пікнеш чоловікові, що щось – не так, вижену.
- Та що ви, мене все влаштовує.
- Ось і працюй. Відпрацьовуй харчі і житло, зрозумій, це –  не дешево, як там тебе, здається, Мей.
Скільки різних витівок і докорів довелося замовчувати. 
- Мабуть, я ніколи не знайду свою долю і все життя буду, як собачка, скавучати в своїй замкнутій душі. І ніхто ніколи не почує і не дізнається, що я теж вмію радіти, посміхатися і мріяти, ну, наприклад, ось так: хоч би раз одягнути красиву сукню, високі підбори і почути: «Ти – справжня красунечка!». Для мене це – нереальна казка, в якій я бачу інших та не себе, - міркувала.
Десь глибоко в душі закипіла сльоза від болю приниження.
- Я ж така сама молода жінка, як ти, невже я винна, що в мене так доля склалася, що не маю свого помешкання? - схилившись на підвіконня, думала Мей, - а, можливо, воно в мене є, тільки я його тимчасово загубила. 
А за вікном була справжня весна, зацілована сонцем, легеньким вітерцем, це було єдине спілкування, яке не ставило протиріч, яке усміхалося і у відповідь нічого не просило.
- Я все витримаю. Я все витерплю, - вірила Мей.
Десять років приниження Мей зробили замкнутою і сірою. Було і таке, що шматок хліба в горло не ліз, втома, недоїдання виснажували молоду дівчину і хилили донизу.
Панянка жила, як кажуть, в волю, все в них було: і розваги, і гулянки, і друзі до ранку, окрім дітей. І не раз Мей чула в докір хазяйці, що все може закінчитися в їхньому житті в одну мить, якщо не буде дітей. Цей настрій досить часто відбивався на ставленні до Мей. А хазяйку її життя влаштовувало, про яких дітей може йти мова? Але потрібно було інколи включати роль актриси, що в неї досить вдало виходило.
Одного разу хазяїн в справах по роботі поїхав далеко у відрядження. Молодій господині тільки й це потрібно було. Жодного контролю, воля – на всі чотири боки. Ввечері, як зазвичай, всі подруги прибули, тут як тут. Добряче посидівши і гарно випивши, захотілося нових гострих емоцій. Швидкий зв’язок не змусив довго чекати на чоловіків. Їхні розваги включали все, і межу недозволеності – теж. І тут хазяйка згадала про Мей. 
- Шановні друзі, серед нас є ще одна дівчина, а чи не хочете познайомитися? Правда, вона трішки – дика. Та, думаю, це вас ще більш збентежить. 
Мей не чула їхніх розмов та і не намагалася підслуховувати. 
- Мей, зайди сюди і завари нам свіжої кави. 
Через шум і голосну музику Мей нічого не чула. Тоді хазяйка розлючено підвелась, як це так, її не слухають, і наказала домогосподарці прийти кави заварити.
Та увійшла до зали і побачила довкола безлад і все розкидане. Цілувалися якісь п’яні, напівоголені жінки з чоловіками, не звертаючи уваги ні на кого.
- Ось, познайомтесь, та сама невинність, яка, мабуть, і ніколи не бачила чоловіків. 
Один здорогов’яга, ледь похитуючись на ногах, підійшов до дівчини: 
- Ти що, правда, така свята? Цікаво. Ось я зараз і перевірю. 
Мей почала тікати і кричати, та ніхто не слухав і не звертав на неї уваги. Всі були просто п’яні і їм було все одно. Здоровило однією рукою закрив рота, а потім завалив дівчину на диван і з силою жаги отримував своє задоволення. Безсила Мей голосно схлипувала від болю. Темна ніч закінчувалася. Але всі спали майже до обіду другого дня. Несподівано повернувся чоловік і просто озвірів від побаченого. Всі розбіглися, як миші. Залишивши після себе погані сліди, а особливо – на душі Мей. 
Після такої гулянки, після довгих розбірок з чоловіком, молода хазяйка ніби подобрішала і пообіцяла, що більше ніколи таких дурниць не повториться. Хоча в це важко повірити. 
Кожен день Мей блідла і худла на очах. Швидко втомлювалася і не могла виконувати той обсяг робіт, який був за нею закріплений. Хазяйка бачила і вже декілька разів натякала, що вона не справляється, а це означає, що і зарплата, відповідно, - менша.
Мей не розуміла свого стану і сама себе. Їй було все важче і важче. Деколи почала втрачати свідомість.
- Я буду змушена тебе звільнити, не справляєшся з роботою, шукай інших хазяїв. Тим більше, ти – хвора, а нам хворих не потрібно. Мей була на третьому місяці вагітності, але чомусь про це не здогадувалась.
- Як звільнити, я стільки років у вас працювала, нічого собі не дозволяла, нікого не шукала, я просто пропаду?
- Не пропадеш, такі, як ти, - живучі. Ще пару днів допрацюєш до кінця місяця і – все. 
Мей ставало все гірше і гірше, не знаючи, чи від почутого, чи від внутрішнього стану душі.
На ранок дзвінок у двері всіх підняв на ноги. Служниця швидко підбігла й запитала: 
- Хто там?
У відповідь почула голос листоноші:
- Вам – терміновий лист, відчиніть.
Мей відчинила, взяла лист і віднесла хазяйці. Та миттю відкрила конверта і прочитала зміст написаного. Щось трохи занервувала, але простягнула лист чоловікові. Чоловік швидко пробіг очима по аркушу:
- Ну, ось і є привід поїхати в Україну. Ти скільки років там не була?
Листа надіслала баба Ганька, та, що поряд жила з батьком. Коли ще батько був живим, то дав адресу Ганьці, а раптом згодиться. Так ось і згодилася, тільки з не дуже гарними новинами. Була сильна гроза. Грім і блискавка, і блискавка влучила в пам’ячник батька, розбила його вщент, виривши велику воронку. Не хороша це прикмета, можливо, приїдьте хтось, нехай батькові легко спочивається. А то, кажуть, вночі ходить білою тінню, сумує за своїми дівчатками.
- Україна? – здивовано не повірила Мей, ще раз повторила, можливо, почулося. В цей час в голові в неї ніби ураган пронісся, перед очима – грайливе море і батько з Мірою у воді купаються.  Що це, що це за картинки біжать перед очима, люди, крики, хвилі? 
До Мей поверталася пам’ять минулого. Вона почала бігати, кричати, хапатися за голову, щось намагалася сказати, запитати та – в кого, її все одно ніхто не зрозуміє. Через деякий час дівчина наважилася. 
- Можна, я вас дещо запитаю?
- Запитуй, - холодно почула у відповідь.
- Я довго у вас працювала без відпустки. Мене все влаштовувало, я б і ще працювала, якби ви дозволили.
- Ти не справляєшся з обов’язками.
- Я спробую ще краще працювати, мені вже – ліпше і я все зможу.
- В мене – хороший настрій сьогодні, я подумаю. Але тобі потрібно пройти обстеження, чи ти не хвора?
- Я пройду.
- Це – не безкоштовне обстеження.
- Я заплачу. 
- Стільки всього хочеш, що в тебе грошей не вистачить.
- Я відпрацюю вам впродовж років, вдвічі менше буду їсти, я на все згодна, що ви скажете, тільки, можна, я вас ще щось запитаю?
- Я ж сказала, запитуй.
- В мене є одне, однісіньке бажання, воно для мене – дуже цінне понад усе на світі. Це – частинка мого минулого, до якого я не можу ніяк наблизитись, можливо, ця поїздка мені б допомогла. 
- Поїздка? Ти кудись зібралася їхати?
- В мене щось є спільне з Україною, тільки я ще не знаю, що.
- Як переконливо! Спільне з Україною, а ще з ким?
- Я, можна, я… я чула, що ви теж збираєтесь їхати.
- Все ти чула. Так, збираюся. Поговоримо завтра. 
Задоволена Мей, що вже хоч якийсь результат, спокійно пішла спати.
Чоловік-господар рано відправлявся на роботу, а розбещена мадам виїдала останнє терпіння Мей. Все схилялося до того, щоб взагалі не платити служниці. 
Та все-таки через пару днів вони вилетіли до України.
- Далі наші шляхи розбігаються, – мовила хазяйка. - Не забудь через тиждень повернутися, відпрацювати гроші.
Прибувши в Україну, зійшовши з літака, Мей стала на коліна і вклонилася низько до землі, пам’ять поступово почала повертатися.
- За що мені така Господня кара, кому я завинила? Невже в цьому світі немає жодної рідної людини по крові?
Зі слізьми на очах дівчина потихеньку шукала вокзал, а там – потяг, який відвезе до маленького містечка, де колись вона проживала з батьками і сестричкою. У вікнах шмигали зелені лани, безкраї ліси з маленькими і старими деревцятами, а позаду залишалась довга смуга невідомості, яка вела в чужі країни.
- За стільки років все так змінилося, що і тут все стало чужим,
рідним залишилося одне слово – Батьківщина. Прибувши в містечко, відчула, що воно геть стало маленьким. Але вулиці залишились, які й були раніш.
Зустрівши пересічних людей, Мей запитала, чи правильно йде до будинку, який розташований біля самої спортивної школи?
- Правильно, - почула у відповідь, озираючись на молоду незнайому жінку. 
Вона забула про все, просто йшла, відчуваючи під ногами рідну землю, а над собою – вічне небо, яке мовчки дивилося їй вслід. Ще декілька кроків – і малесенький будинок виглядав з-за високого старого горіха. Простягуючи гілля, ніби руки, вітався до Мей.
- Невже за стільки років тут ніхто не жив, мабуть – ні, все виглядить запущено і холодно, а батько? 
За плечима хтось голосно привітався.
- Доброго дня! Хто це з вас, врешті, довідався за стільки років до будинку?
- Доброго дня! Це – я, Мей, а ви хто? - і в очах пробігла постать молодої сусідки Ані.
- А ви тьотя Аня?
- Ну, прибули… - літня жінка собі торочила своє, вона була глуха і нічого не чула, хто говорить що. 
Поклавши речі на веранді, Мей пішла в когось запитати про батька, про маму, на жаль, нічого вона не могла згадати. 
Старші люди розповіли все, що чули і знали про сім’ю, а батько років з вісім, як помер. Ніхто до нього не навідувався. Жив собі сам… Одна дівчинка, говорили, загинула, а друга виїхала за кордон, там одружилася і з тих пір не навідувалася, тільки гроші батькові присилала. Батько ті гроші складав, все думав, що зійдеться колись родина, защебечуть внучата, оживе будинок, то буде чим пригощати і порадувати їх. Та так склалося, що й помер сам в порожній хаті, а гроші люди на похорон та на пам’ятнк витратили.
- Ось пішли, - одна жінка каже, - я проведу, тобі покажу, де – цвинтар. Але не буду сама близько йти. Підеш цією стежиною до кінця кладовища, там побачиш велику вирву. То і буде батькова хатина. Тобі теж не дуже можна йти, бо ти, бачу, - вагітна, але…
- Вагітна, я… З чого ви взяли?
- Так все ж написано на обличчі!
- О, Господи… - витерши піт рукавом з чола, потихеньку пішла.
- Не зрозуміла, я справді – вагітна і мені все вже привиджується? Перед очима стояла молода хазяйка. Різко розвернувшись, з нахабним виразом обличчя панянка «випалила»:
- Ти що, за мною стежиш, служнице? Що ти собі дозволяєш?
- Ні, я приїхала навідати своїх батьків?
- Батьків? А чому ти зупинилася саме тут, що мало місця на цвинтарі, знедолена бідолахо.
- Саме тут похований мій батько, якого я знала маленькою. Тільки він, вірю, мене чекав найбільше. Більше мене ніхто ніде не чекав.
- Ти говориш неправду. Ти за мною слідкуєш. Як ти можеш так придурюватися, їхати за мої гроші за мною на край світу?
- Пробачте, дайте мені побути хоч тут без обов’язків.
Великі сльози крапали на землю з очей Мей, які не можливо було зупинити. Вся хусточка вже була мокрою. Повільно Мей спускалася сідати на лавочку, зняла туфлі, які натиснули ноги. Зірвався сильний вітер, ніби просив дівчат примиритися, а, можливо, то був батько, який не міг більше мовчати і так хотів обійняти разом обох своїми дужими крильми. 
- Що, що це в тебе на нозі? - запитала хазяйка.
- Де?
- Та ось, ось, ти що, не бачиш?
- Це – шрам від народження?
- Шрам? І в мене є такий.
Панянка і служанка стояли одна навпроти другої й дивилися на свої ноги.
Вітер вщухав, грудочки землі поступово почали заповнювати вирву, дівчата озирнулися на дивний звук, сивий голуб спокійно ходив, ніби просив пробачення за скоєне, заглядаючи обом в очі. 
Приголомшені такою зустріччю, сестри здивовано дивилися одна на одну. Згодом, оговтавшись, помаленьку пішли до батьківського будинку. 
Міра не знала, з чого і як розпочати подальшу розмову, вона розуміла, скільки болю завдала сестрі, можливо, й стільки не пробачають, але ж не знала, що Мей – сестра. Слово за словом –  розпочався діалог. Здебільшого говорила Міра.
- Це – неможливо, я знаю, але якщо зможеш, пробач мені, наскільки зможеш. В мене теж життя було – не мед, це пізніше я вже запанувала і втратила людськість. А спочатку було всього, як у всіх.
- Так, батько піклувався про мене, дуже. Боявся втратити свою єдину надію після того, як нас розділило лихо. Він мало не позбувся глузду, всі роки, поки я з ним жила, шукав вас і втішався надією, що колись знайде. Та роки спливали і все було марно. Я підросла, вивчив мене на журналіста, щоб я поїхала за кордон і там вас почала шукати. Життя закрутило свій сюжет, я працювала журналістом, спочатку пробувала навіть вас шукати. Потім одна необачна стаття, яку мені підкинули, і мені загрожувала вже небезпека. Який вихід, кому ти потрібна в чужій країні? Повертатися до батька? Чого, в нього і так без мене проблем… Познайомилася в нічному клубі зі старшим заможним чоловіком, запропонував за нього вийти заміж. Погодилася, щоб хоч якийсь притулок мати. Любити, ні, не любила. Звикала з роками, та ти й сама все бачиш. Батькові писала, що все – добре, працюю журналістом. 
Вальдемар, чоловік, мене не відпускав додому, боявся, щоб не втекла. Гроші батькові посилала на підтримку. Чоловік мені ні в чому не відмовляв та згодом я дізналася, що не можу мати дітей, і нічого з тих пір мені не миле. Ось і закам’яніло серце в золотій клітці до чужого болю. Розкішне життя зламало чуйність до людей. Ще раз прошу, пробач мені. 
Мей не знала, що їй відповісти, чи співчувати за її безглуздя, чи пробачати за її ставлення. Знала лише одне, що вона була одинока і нещаслива на сьогоднішній день. Ця зустріч не зробила їх рідними, час зв’язку втрачено.
- Я буду через декілька днів повертатися додому, хочеш, поїхали до мене, ти не будеш вже більше служницею, просто будеш жити з нами.
- Ти знаєш, мабуть, поки – ні. Не поїду, залишусь тут.
- В твоєму стані це – не найкращий вибір.
- Я знаю, я справлюсь.
- Це – твій вибір, грішми я допоможу.
- За це дякую, в мене вже майже нічого не залишилось від дороги…
Міра поїхала додому, Мей облаштувалась в будинку. Через півроку народилась маленька Вікторія, яка пом’якшила стосунки між сестрами. Хоч як важко залікувати рани, на яких – глибокі рубці життя. Хоч як важко пережити образи, приниження, але людина деколи закриває очі на все заради майбутнього, це майбутнє в житті Мей – Вікторія.


 

* * *

 


ПІД ГРУШЕЮ

Оля, молода дівчина, не висока на зріст, худорлявої статури, з світло-сірими очима, високо піднятими бровами, короткою стрижкою, завжди усміхнена, проживала в селі Куліші разом з бабусею. Після закінчення коледжу одразу ж повернулася додому. Дівчині професія швачки була не дуже до вподоби, але сама ж обирала. Раніше припадала до душі, а тепер – ні. Зате бабі Дуньці дуже подобалася і вона запевнювала:
- Завжди будеш мати на кусок хліба. 
Дунька була цікавою людиною у селі, так говорили, її навіть трохи побоювалися, чаклунка, мовили. Можливо, частково – і правда, а, можливо, - і ні, бо ніхто не бачив, щоб до неї люди ходили на привороти. Що зілля збирала, трави – по лісах, по полях, то хто їх не збирає? Для Олі вона була звичайнісінькою бабцею в біленькій хустинці, низько зав’язаній над самим чолом, і майже беззуба. А коли до Олі почав залицятися Андрій, то чомусь одразу ж їй сказала:
- Ой, доню, не твоя він половинка, не твоя, будеш мати з ним в житті багато клопоту.
- Бабцю, ну, звідкіля ви знаєте, моя він – половинка не моя, будемо ми разом чи ні? Це вже нам вирішувати. Кохаю я його.
Андрій приїзджав на вихідні до діда Гриші в село, допомагав йому по господарству та до бджіл дивитися. Ось так і запримітив Олю, познайомилися і закохався. Те, що говорила баба Дунька, ніхто і не слухав.
Та баба часто повторяла: 
- Подумай, доню, може ще зачекай, не поспішайте, придивіться один до одного.
- Бабусю моя, дорогенька, ми вже – дорослі, розумієш, дорослі і самі будемо вирішувати, що нам робити.
- Ну, як знаєте, я б хотіла на краще. 
Через деякий час молоді подали заяву на одруження.
- Ваша воля, діти, будьте щасливі, - перехрестивши рукою, мовила Дунька. 
Після одруження жили в Олі. Андрій працював в місті актором і щовечір добирався додому. Була не раз мова, щоб перебратися до міста, та Оля не могла залишити стару Дуньку. Останнім часом її  стан здоров’я геть погіршився і вона втратила зір. Оля через силу себе змушувала сідати за швейну машинку, якщо хтось щось принесе поремонтувати.
- Ось бачиш, і кусок хліба сам іде в хату, а ти говориш, що не ту професію обрала, ту, доню, ту. - Дунька раділа за внучку.
- Я давно з тобою хотіла поговорити серйозно. Те, що я зараз скажу, ти не лякайся, бо то є правда, - мовила Дунька. - Наш рід по жіночій лінії переслідує чаклунство. Я мушу тобі це все сказати і передати, інакше не зможу спокійно померти.
- Що ви таке говорите, яке чаклунство? Я нічого не знаю і знати не хочу, - перебила Оля, - в нас – своє життя, ми плануємо взагалі до міста переїхати. 
Та Дунька наполеглево продовжувала:
- Наприкінці нашого городу росте стара грушка. Під нею я заховала мудру книгу, яка зможе тобі в скрутну хвилину допомогти, книга багато чого знає і розкаже.
- Ой, і навіщо мені це все?
- Я тобі сказала, а ти дивись собі, як там в тебе вийде.
- Ви одужаєте і самі будете свою книгу читати.
- Я ще тобі хочу щось сказати. 
І тут Андрій повернувся з роботи, зайшов до хати. Бабця лежала на ліжку і важко дихала. Вона не хотіла, щоб їхню розмову чув Андрій.
Пройшло декілька днів. Бабця не поверталася до розмови та й Оля не згадувала, їй це було не цікаво. 
- Олю, донечко, я так хочу молока, піди, будь ласка, до сусідки, купи банку молока.
- Добре, сходжу, ось закінчую вже посуд мити й піду.
Був гарний день, рум’яне сонце весело усміхалося усім, кого зустрічало. Вузенькою стежкою Оля пішла до баби Теклі по молоко. В цей час Андрій повернувся з роботи. Не подумавши, що це – Андрій, Дунька завела знов розмову.
- Ти не ображайся на мене. Я бажаю тобі щастя. Немає в мене таких статків та послухай, що скажу. 
Андрій аж відкрив рота з цікавості. 
-Казав мій покійний чоловік, як починали будувати ось цей будинок, то закопали в одному з кутів золоті монети з червоного золота. Дід був з багатої дуже сім’ї і це йому перейшло у спадок, тоді усі так ховали, це було надійно. Але гроші можна дістати тільки після того, якщо буде велика скрута у сім’ї. Інакше все пропаде, якщо хтось порушить це, і всі збереження підуть в землю. Андрія аж в жар кинуло. Ось це так новина! Він швидко вибіг з хати, найголовніше він вже почув, сів на лавочці, чекав Олю.
Оля поверталася радісна і щаслива, ще трохи з бабою Теклею поговорила про сільські новини, щоб їй скучно не було.
- Привіт! Ти сьогодні зарання повернувся.
- Так, мало було роботи. 
Та про те, що Дунька розповіла йому, змовчав.
Минуло два місяці, як бабу Дуньку поховали. Молоді, як і планували, зібралися переїхати до міста. Тут в селі їх нічого уже більше не стримувало. До діда Гриші Андрій буде навідуватися час від часу. А так, що тут робити? Всі, хто залишався, чомусь хворіли, особливо – чоловіки, покидала їх сила чоловіча і вони, як кажуть, засихали на пні. Молоді переїхали до міста. 
Андрієві дали кімнату в гуртожитку від театру, де вони з Олею і проживали. Чоловік із задоволенням ходив на свою роботу, для нього це була ще мрія з самого з дитинства, тим паче, наче все йшло до рук, і головні ролі, а скоро, дай Бог, і контракти – за кордоном… Оля влаштувалася на фабрику. Із часом вона почала помічати за собою якісь недомагання: нудота, головокружіння, це насторожило і звернулася до лікаря.
- Хочу вас порадувати, ви – вагітна, - запевнив лікар. 
Оля була на сьомому небі від щастя. Із нетерпінням не могла дочекатися вечора, щоб поділитися радістю з чоловіком. 
Тільки Андрій переступив поріг, як Ольга швидко підбігла до нього, міцно притулилася і поцілувала.
- Андрію, любий, в мене – гарна новина, - якось по-дитячому раділа Оля. - Я - вагітна!
- Що? - перепитав Андрій.
- Я – вагітна.
- Ти це серйозно?
Андрій ніби не до кінця зрозумів і не дуже прихильно поставився до такої новини.
- Ти що, не радий? 
Чоловік трохи задумався:
- Я не знаю, нам і двом – тісно у маленькій кімнаті, а... дитина, місця майже немає та і, на мою думку, ще зарання заводити дітей. Ольга зніяковіла, повільно, розгублено підійшла до вікна, душа затремтіла образою.
- Як так можна сказати, замало місця, це ж – маленька крихітка, вона ще не народилась, а тобі вже заважає?
- Саме так, ще не народилася і, давай, не будемо продовжувати далі цю тему, - чоловік різко вийшов на балкон, запаливши цигарку. Після цієї розмови стосунки в сім’ї значно погіршилися. Андрій пропадав довго на роботі, повертався тільки пізно вночі. Оля боязко все терпіла зі слізьми на очах. Та що поробиш, повертатися в село – ні до кого. Після того, як баба Дунька померла, ніхто її, крім пустої хати, не чекав. Минуло ще декілька тижнів. Якось ввечері Андрій прийшов, добряче напідпитку:
- Так і що це в нас таке смачненьке пахне? Я весь голодний і зараз все з’їм.
- Ти – дивний якийсь сьогодні, не такий, як завжди.
- Та я не тільки – дивний, але і приємно вражений почутою новиною. 
Оля підбігла до чоловіка і на мить пошкодувала, що на нього сердилась, а він все зрозумів. Та в нього були свої новини. 
- Я отримав гарну пропозицію на роботі, ми всі, вірніше, наш колектив, запросили на зйомки в Грузію на два місяці.
- На два місяці? А як же я? - розгублено запитала жінка.
- А що ти, а ти залишаєшся вдома.
Повільно і протяжно Ольга: 
- Сама, вагітна, без підтримки?
- Ну то й що тут такого, не одна ти така, а інші як жінки теж залишаються, ти знала, за кого заміж йдеш. Ти нічого не розумієш, для мене ця поїздка – це вся мрія мого життя. Вся мрія, - наголосив чоловік. - Тим більше, я їду туди по роботі та ще й гроші заробити, і непогані. Це – шанс, від якого не відмовляються. Якщо пощастить, то хоч на маленьку кімнатку, та свою, зароблю грошей. 
В очах чоловіка Ольга помітила таку радість, якій, здається, немає меж, його душа ніби вирвалась назовні і підскакувала вище разом з ним. Ольга зрозуміла, що переконати чоловіка залишитися – все марно. Через тиждень у складі акторів він відправився на зйомки.
Трохи поплакавши, Ольга заспокоїлась, а, можливо, справді заробить грошей на квартиру, втішалася думкою.
Нічого не залишалося, як змиритися з тим, що є. Жінка ходила на роботу, для неї це було і свято, і будні - всі дні однакові. Андрій деколи телефонував, але за браком часу рідше мовчав, так наголошував. 
Насправді, він грав другорядні ролі, не дуже високо оплачувані, та жінці чомусь соромився в цьому зізнатися. Два місяці контракту для Андрія збігли, як один день, для Олі ж вони тягнулися нескінченним потягом. Після закінчення зйомок вся трупа акторів поверталася до рідного міста. Отримавши аванс за роботу, пару дівчат і хлопців вирішили відзначити повернення.
- А чому б і ні? - подумав Андрій, - я, що, рябий, я – з вами, потрібно жити в своє задоволення, поки життя і здоров’я позволяють. 
Молоді люди в нічному клубі затрималися майже до світання. Вранці Андрій повернувся додому і завалився спати. Оля тихесенько встала і, щоб не турбувати чоловіка, зібралася на роботу. 
Трохи проспавшись, чоловік розбирав кашу в голові: це – дівчата, це – хлопці, а це – Анжела, точно, Анжела, вона мене зацікавила та і не тільки мене, здалось. Висока чорнява брюнетка, з бігаючими живими очима, спалювала усіх навколо себе, високо зібране волосся в пучок додавало впевненості та рішучості всім її діям. Підфарбовані червоною помадою припухлі губи манили в полон.
- Я не можу відмовитися від її гарячих поцілунків, а тим більше –  вона ще й розумниця, виконує головну роль, самотня, розкішна, розкута. Це – моя гідна партія, - втішав себе Андрій. 
Невдовзі додому прийшла Оля, підбігла до чоловіка, щоб розпитати, як в нього справи? І чекала, що з таким азартом буде розповідати про зйомки, що і до ранку часу не вистачить. На жаль, все було не так.
- Ти знаєш, не так все виявилось круто, як я собі уявляв, - мовив чоловік. - Звичайнісінька робота. 
Анжела не сходила з думки Андрія і все, що було раніше в них з Олею, якось перекреслилось однією поїздкою. Задзвенів телефон, Андрій швидко підняв слухавку. Телефонували приїхати до діда Гриші. На другий день Андрій поїхав в село. Тільки в’їхав, одразу ж майнула думка про бабу Дуньку.
- От, дурний, як же я про це забув? Гроші мене чекають, а я, що виходить, від них відмовився? Ні, ні, так не можна, якщо заповідали. Ось тільки швиденько до діда перейду і – до справи. Дід Гриша вже не міг дочекатися внука: і меду приготував, і груш та яблучок запашних зі свого саду. 
Тільки Андрій на поріг, а дід:
- Ну, врешті дочекався, а то і померти можна, забули геть про старого.
- Та ніхто про тебе не забув, просто – по роботах, часу не маємо.
- А як там Олечка, як вона себе почуває?
- Все добре, діду, все добре, давай, щось тобі допоможу та й буду вирушати, бо завтра – на роботу. 
Що там дід сказав, зробив. Ще старенький наголосив:
- Довідайся до Дуньчиної хати, там вітер шиферину зняв, може поправиш?
- Подивлюся, поправлю.
Андрій швидко вибіг з подвір’я діда до Дуньчиної хати. Прийшовши, пильно почав придивлятися до кожного кута, чи немає там якогось особливого знаку? Нічого не помітивши, зайшов до хати. Пахло пусткою і сирістю. Не гаючи часу, взявся за роботу – зривати дошки підлоги. Дошки були переїджені шашлями, тому легко піддавалися руху. Під кожним кутом він вирив яму десь з по півметра та так жодних скарбів не знайшов.
- От, чортова баба, обманула, - та як з усієї сили кине заступом в один із кутів, аж сам злякався почутого відлуння. Він швидко підбіг, впав на коліна і почав руками розгрібати землю. Відчув якусь металеву чи то скриньку, чи шкатулку, з силою її вирвав із землі. Весь мокрий від поту, витерся рукавом і поклав на стіл свою знахідку.
- Ось, ось де ти від мене заховалося і чекало справжнього господаря, я прийшов, я не забув. 
Підважив защіпку ножем і скринька відчинилася. Перед очима Андрія з’явилися справжні монети з червоного золота. Підвівши з радощів руки вгору, чоловік закричав:
- Є, все моє, - від такого щастя він себе почув навіть сильнішим, як був, і впевненішим. Додому повернувся вже на другий день, привіз з села гостинці, що передав дід. 
На роботі не дуже клеїлось, а як давали ролі, то – зовсім маленькі. І тоді Андрій спробував якби викупити собі головні ролі, він –  молодий, недосвідчений і не дуже грошовитий, тому його і відштовхують, а що, якщо спробувати домовитись? І це спрацювало, усі гроші він тратив на свою кар’єру, щоб бути успішним, відомим і, основне, - поряд з Анжелою. Хто ж відмовиться від дорогих дарунків і гарно проведеного часу? Стосунки з Анжелою ставали далеко не дружніми і вона не хотіла успішного кавалера ділити з кимось іншим.
- Або – я, або – вона, ти, я думаю, розумієш, про що я говорю, куди ти вийдеш з тією швейкою у світ?
Андрій почухав потилицю:
- Так, розумію, і сьогодні ж їй про це скажу.
Прийшовши додому трохи сердитим, одразу ж взявся до розмови. 
- Ти знаєш, от не складається в нас якось життя, не складається, то до лісу, то до біса, нічого спільного. Я думаю, нам краще розлучитися. Не підходиш ти мені по жодних моїх цікавинках. Не така мені потрібна дружина. Не така, розумієш?
- Тоді яка, скажи?
- Я – людина особлива, з неабиякими здібностями, мені потрібні постійні рух, зміна обставин, не хочу тебе засмучувати, я йду від тебе.
Оля відчула, як слізьми наповнюється її душа, щось здавлює в горлі, потемніло у очах. Вхопившись за підвіконня, вона не втрималась і звалилась на підлогу, наткнувшись на маленький стільчик. Андрій злякався і викликав швидку, та запізно, вагітність було втрачено.
Через деякий час Ольгу виписали з лікарні. Пусто – всередині, пусто – в кімнаті, ніхто не чекає, нікому не потрібна. З цими думками Ольга повернулася назад у село. Поголос пішов, хто співчував, хто просто тихенько посміювався. Хатина мовчки чекала Ольгу з маленькими вікнами-очима, які замурзано посміхалися. 
Нічого з тих пір не змінилося біля хати, трохи бур’яни повиростали, спориші заплели стежку. От, чогось тільки в хаті підлога вся – догори дуба, хто її побив? Мабуть, місцеві хлопчаки… 
Перші сиві приморозки притулилися на землю. Чисте морозне повітря проникало прямо в легені. Трохи оговтавшись від пережитого, Ольга пішла в садок назбирати сухого ріща, щоб запалити в хаті. В оселі швидко нагрілося і щоб загоїти хоч трохи душевну рану, жінка витягла свою стареньку швейну машинку: 
- Не думала, що знову прийдеться нам подружитися. 
Через декілька днів сусіди вже прийшли провідати жінку та й щось підрубити принесли.
- Мабуть, правду казала баба Дунька, що це – мій хліб. 
Так день поза день Ольга привикала знову до села. Позагрібала біля хати, прибрала все ріща в саду.
- Ось тільки там в кінці городу ще – не порядок, та завтра вже піду за дня. 
Як тільки-но сонце вигнало туман, Ольга пішла в кінець городу.
- Та що це таке тут, ціла куча хмизу і гілок, ба... та це ж наша стара груша, геть бідолаха всохла та ще й вітрисько зламав. Буде, значить, на дрова, - взялась витягувати гілки. 
- Що це тут таке ще й зачепилося, тягнеться за гілкою?
Гілка, яка встрягла в землю, витягла з-під землі якийсь рожевий кульок.
- Дивно, кульок, де б він тут міг взятися? Хто його сюди приніс? Зараз я подивлюся, що за гостинці в ньому на мене чекають? Відкривши кульок, Ольга дістала стару товсту книгу з пожовклими листками, пропахлу цвілістю і землею. Перегорнувши декілька сторінок, нічого цікавого не помітила. 
- Якісь значки і букви, не зовсім зрозумілі, не для мене, - сказала жінка, закривши книгу. Та раптом відчула тепло, яке пішло по її руках все сильніше і сильніше. Воно йшло від книги і заходило в середину в кожний орган, вливалося гарячим кисілем в кожну клітину, володіло нею з неабиякою силою. 
Коли жінка розслабилась, помітила, як до неї на білій хмаринці спускається маленька пухнаста дівчинка з білим кучерявим волоссячком і голубими оченятами, посміхається до Ольги і притуляється до її голови, а замість ручок в неї – маленькі білі крильця, підняті вгору.
- Ти хто? - наважилася запитати жінка, - маленька чарівна фея, яка живе в казці, ти світлий чистий ангелочок моєї душі? - сама запитувала і відповідала. 
А маленька білосніжна крихітка, усміхнувшись, піднімалася тихенько в небо. Вона прилітала до своєї мами, яка, на жаль, ніколи не зможе почути: «Мамо»...
- Це ж, мабуть, якийсь знак, Боже, баба Дунька, мені ж баба казала про книгу, можливо, це і є та книга? - взявши трохи сухого ріща і книгу під руку, Ольга пішла до хати.
- Ну, і що мені тепер з цим всім робити? Буду мовчати, як риба, про книгу. 
Так день за днем Ольга почала читати і вивчати книгу. Через деякий час вона відчула в собі силу таку, ніби нею хтось повністю заволодів і керує її розумом, з яким деколи не може впоратись.
- Боже, Боже, я – відьма, - вирвалося вголос. – Ні, я не хочу цим займатися, боюся, мені страшно. Я не... 
Та на більше не вистачило духу. Хтось Ольгу ніби схопив за горло і почав душити та скручувати в спіраль. Боротися з цією силою було неможливо. Виснажена Ольга, ніби від судом, злякано сиділа в кутку, підгорнувши під себе ноги.
- Гаразд, я буду допомагати людям, тільки не чіпайте мене більше. З тих пір Ольга лікувала від різних хвороб.  
За весь вік всього надивилася, різних людських страждань, страхів довелось пережити разом з ними, та ні разочку не відмовилася від допомоги. А коли сама хворіла, то на підтримку гукала маленького ангелочка, який вселяв світлу надію у завтрашній день.

Андрій з Анжелою ще з самого початку переїхали до Москви, їм там запропонували кращу роботу. Їх життя розкошувало. Гарна сім’я, великий будинок, блискуча кар’єра: все, здавалося б, чудово, живи і радій життю. От тільки єдина донечка Аміна була прикута до ліжка. Стільки грошей витрачено, стільки операцій зроблено і все – дарма. Дівчинка не ставала на ніжки. Анжела почала відвідувати різні монастирі і шукати, може хто що порадить, як врятувати донечку? 
Роки минали, нічого не змінювалося, дитина чахла на очах. Уже не тішила робота і нічого не хотілося. Одного разу Анжелі зателефонувала її знайома і розповіла про знахарку з села Куліш, що в Україні, говорила, що будь-які недуги лікує і багато вже людей на ноги поставила. Втрачати було нічого і Анжела поділилась про усе з Андрієм. От тільки здивувався він дуже, тому що сам з того села був та зроду й не чув, щоб там знахарки водились, ото що, крім Ольгиної бабці, та й та вже подавно померла.
Отож, взяли відпустки, замовили квитки і поїхали в Україну, як би то наче був їх останній шанс.
Так само шелестіла трава, як і багато років тому, тільки вулиці стали зовсім вузенькі і село, що колись було здоровенним, тепер здавалося зовсім малим.
Як би хотілось Андрієві себе переконати у наступному, але правда була в тому, що саме Ольга і була тією знахаркою. Діватися не було куди, довелося відкрити знайому хвіртку і ступити на поріг із поклоном.
- Ну, здрастуй. Знаю, можливо, ти мене ненавидиш, але не за себе прошу, прошу за дитину. Уже стільки років, прийми, вилікуй, будь ласка.
- Зла на тебе вже давно не тримаю, я була покарана за те, що ти не був моєю долею, провину свою спокутувала, а ось дитина твоя страждає за твої гріхи. І мусиш вже те, що взяв без дозволу, повернути. Тому принеси скриню з монетами і мовчки закопай під грушею. А я постараюся зробити все, що зможу, – мовила Ольга, – і не дивуйся так, я багато чого тепер знаю, я вже – не та Ольга, яку ти знав. То ж роби те, що звеліла, або шукай собі іншого лікаря.
Діватися не було куди і Андрій був змушений повернути те, що колись багато років тому привласнив собі не по праву. Монет, яких не вистачало, докупив, бо ж статки уже мав гарні до цього часу. Правду Дунька стара сказала, щастя це йому не принесло. 
Через декілька місяців Аміна почала вставати на ноги, а згодом взагалі пішла і сім’я повернулася в Москву. 
А що дивного, що того ж року вперше за багато часу розквітла і вродила стара груша в кінці городу. І Ольга подумала, що то і є гарний знак.


 

* * *

 

 

СТАРА ЦЕРКВА

Старе село розкинулося в самісінькій долині неподалік озера Святе. Раніше було дуже велике і людне. Звідусіль люди приїжджали в Пилипи до млина борошно петлювати, та й олійня поруч знаходилася, що можна було і олії пахучої збити зі свіжого соняшника. Правда, дорогу до села так і не змогли зробити, добиралися, хто на чому міг: на підводах, на вантажних машинах. Давно вже ті часи пройшли, молодь виїхала з села, залишились тільки ті, кому не має куди їхати. Робота в селі, яка там робота? Хтось комусь допоможе за добре слово чи за пляшку.
Назва села Пилипи походить від імені Пилип, який колись тут проживав і збудував церкву.
Кажуть, що той Пилип був на висоті, займав високий чин при гетьманові. Освічений та ще й до того всього –  характерник, водився з нечистою силою, бо сам Богдан Хмельницький віддав ті землі, що нині величались Пилипівка. І кажуть, що в нього були незліченні багатства, але за вдачу всі ті багатства були на людських сльозах. І вже, коли йому було років за сорок, повернувся в село і взяв собі за дружину молоду дівчину та, мабуть, Бог його покарав за людські прокльони та дав їм одне дитя і те хворе – дівчинку Параску.
Що вже вони не робили, куди тільки не їздили з нею: і до бабок, і до знахарів, нічого не допомагало. Аж поки один монах не порадив їм побудувати церкву. Ото вже люди говорили, що, мабуть, зібрався гріхи свої відмолювати. А що вже церква гарна ж була! Будували її трішки в подалік села на єдиному пагорбі, що розділяв ліс від села і збігав різким обривом в озеро, хотіли, щоб коли сонце вставало, то осяювало дзвіницю, а церква щоб око кожне людське радувала та тішила. Вимостили дорогу камінням та висадили сосни по боках на знак вічності. Здавалось, Пилип ні копійки не шкодував і дерева якогось заморського привіз (начебто – червоного), ладанчики із золота, ікони ручної роботи, майстрів відомих і не дуже, та вже ж, коли закінчували будувати церкву, дівчинка Пилипа померла, а жінка з того горя повісилась. Тоді вже Пилип зовсім з розуму зійшов і жити пішов в церкву. Казали, що й золото все туди забрав.
Пройшло літ зо тридцять (та хто їх, як там кажуть, рахував), люди хотіли церкву освятити та провести богослужіння, але в призначений день був сильний дощ. І коли вже блискавка вдарила в дзвіницю так, що та трісла навпіл і покотилася до середини села, тоді й люди вирішили, що то – поганий знак, і стежка до церкви заросла, так і не відкривши нікому двері.
З тих пір минуло чимало літ, люди забували, як воно насправді було. Життя пливло своїм руслом, народжувалися діти, телята, коти. Один пан змінював другого. 
Якось одного дня сільський головонько захотів запросити з міста двох різьбярів по дереву. Багач був невеличкого зросту, пузатий, як гарбуз, і щоки червоні, як помідори. То ж дуже він хотів виділитися серед всіх та й думав: якщо виріже розцяцькованого паркана метрів зо три у висоту, щоб фігурками дивними, як ні в кого, то конпенсує свій зріст, і пани міські будуть знатися з ним, бо такий він хазяїн: і порядок скрізь, і паркани різьблені. Бо, бач, воно в світі так ведеться, що кожний панок хвалитися хоче один перед другим, як ті жаби в болоті. Але, часом, буває так, що панок – трошки дурненький, чи то, як по-модному кажуть, з химерами. Та й запросив двох майстрів з міста Луки, а інформацію про них не перевірив. А дарма… 
Усі вже в селі знали, що приїхали два майстри. В перший день вони святкували своє прибуття в місцевому шинку «Горох». Один - підстаркуватий, з літ під шістдесят, з сивою головою, малий, сухий, спритний, як та білка, і тільки очі бігають туди-сюди, туди-сюди, звали його Петро, а що вже язик в нього довгий і на всякі жарти гаразд. А другий був молодий та погляд мав понурий, не людський, його звали Данило. Коли було випито зо шість кварт пива, то язики вже розв’язалися у всіх, і місцевий п’яниця почав розповідати дивуваті байки. Село, як виявилось, і не таке пропаще, проживали і знатні, і заможні тут люди, в яких водилися багатство, золото. 
І розповів майстрам про Пилипа, який все своє багатство заховав у церкві. А сам там же помер. І що з тієї пори водилася там чортівня всяка, то нога людська не ступає до цієї церкви і то вже з подавна лякають нею малих дітей. А якщо ввечері йти біля поля, що з другого боку лісу, та не перехриститися, то й нечиста сила може згубити або і чорт привидитися, то люди ввечері туди не ходили, лише відьом можна там було зустріти, та й то ж ніхто не знав.
Майстри хоч гарно були напідпитку, але свого не впускали, в головах у них вже назрівав план. Хотілося золота собі побільше нагребти, збагатити кишені свої та вже запанувати не гірше інших. Бо то ж є людська натура, а якщо вже й падка на гроші, то такі ні Бога, ні чорта не бояться. Слово за словом, вони підманули місцевого п’яницю, щоб той показав їм дорогу, а йому наобіцяли, що насиплють шапку мідяків та пива наллють, доки сам не скаже: «Досить!». 
Переночувавши, на другий день, ледь сонце розплющило очі, Петро та Данило і ще двоє місцевих п’янчуг долинами, бур’янами добиралися до церкви. Малі мочарі під ногами вказували про якусь небезпеку, жилаві молоді прути дерев, які з хащів виривалися до сонця, як руки, зупиняли їх, але золото та гроші, які залишив Пилип, вели вперед. 
Була то свята неділя, то ж усі давно з позарання пішли до церкви в іншому селі, а у майстрів був «заслужений» вихідний, ніхто не заважав у їхньому задумі. 
Данило зло рубанув черговий кущ шипшини, який трапився йому по дорозі, важко зітхнув і глянув на небо, яке наче хмурило сірими хмарами та щохвилини грало сонячними променями, змінюючи гнів на милість. Його компанія мовчала чи то з похмілля, чи то з поганого настрою, а, можливо, з того, що ніхто не знав, що чекає на них там? 
Та йому потрібні були гроші, він вже втомився усі свої зо двадцять п’ять літ ходити у підмайстерку й хотів відкрити власну гончарну лавку та посуд розмальовувати. Та ти бач, якщо народився ти у бідній сім’ї і не куштував запашної паляниці, окрім на Різдво та Пасху Господню, то вже нікому не має діла до тебе. Згадалася йому мати, сіра і сумна, як та трісочка, яка померла, як мав літ зо вісім від роду, і батько, якого бачив двічі у рік, а то й менше, бо перевозив він товари з села та й у інші села, а там вже – і в інші країни. Приїде, бувало, залишить енну суму на цілий рік і маму, вагітну черговим дитям, і зникне, як у воду канув. То вже з дев’яти літ допомагав у селі на шабашках, а далі, і подавно, поки не зустрів Петра, хороший майстер був, поки не запив. Затим, як затягнув його зелений змій, то вже й майстерню свою пропив. Залишився з ним лише з поваги до дружби багатолітньої, оце, що тільки слава його зосталась, на тому вони й перебивалися від села до села.
Уже півдня чимчикували лісом, що розрісся кругом і, здавалося, що й церква та – видумки всілякі. І вже хотів, було, Данило крикнути до тих п’яниць, що не бачити їм пива та медовухи, як своїх вух. Як раптом щось заблистіло футів зо п’ять попереду. Махнув Петро сокирою і показався їм хрест перед очима, то й, що від дзвіниці старої. Дзвіниця уже в землю влізла і тільки частина її на поверхні ще була та й та вже мохом поросла, та тільки хрест із землі стирчав з кутами позолоченими, як то хто тільки зараз його причепив.
Мороз пробіг по плечах чоловіків, бо хоч і день був, але як наче туга пробігла поміж ними. Тут же п’яниці показали пальцями у напрямку вгору, потиснули їм руки і попрощалися, сказавши, що чекають їх найближчим часом у «Горосі», на тому й порішали.
Петро й Данило продовжували свій шлях. Ліс ставав густішим, а сосни – все вищими. Сонце немов ховалося за гіллям, жодна пташка не співала тут, лиш де-не-де було чути стук дятла, земля пахла старим болотом і грибами. Петро робив помітки на деревах, щоб, повертаючись назад, можна було знайти шлях. Він уже подумки наповнював пусті мішки усім добром та підраховував вартість старих ікон, яку йому міг запропонувати лихвар. 
Так, він був уже старий чоловік, але ще його мозок живий, а серце –  повне бажань.
Хотів він хату купити та винний погріб зробити, щоб уже хоч на старості літ куштувати вино та пасіку зробити, щоб медовуху з неї качати.
Уже було після обідня, коли чоловіки наблизилися до церкви, спершу показався гостряк з-поза дерев, те місце, де колись була дзвіниця. А згодом і вся церква постала у своїй красі. Велична і похмура, темна від старості, мов столітній дід. Вікна її потемніли, а важкі дубові двері вже й не були такими важкими, як і раніше, хрестики різні на них уже відтрухлявили від старості, а стежка, що вела до дверей, і зовсім зникла.
Петро з Данилом перехристилися, поспішили відкрити двері і зайти в середину. Частина даху уже провалилася і вода усі роки заливала старе дерево, яким була оздоблена церква з середини. Пахло старістю і сирістю. На душі стало моторошно і неприязно, десятки пар очей, вицвілих і не дуже, дивилися на них. Стіни були увішані іконами і малюнками зі сценами страшного суду. Ангели боролися із зміями, а апостоли тримали важкі скрижалі над чортами… Посередині стіни висіла малесенька ікона Богородиці з дитям на руках, вицвіла і нічим не примітна. Церква була порожня, ніякого багатства тут не було, а старі ікони – намалювані на шматках дерев і не вартували нічого для людини, що не вірує в Бога. 
Петро сказився. Просто збожеволів, немов той чорт з малюнка вселився в нього, і він почав рубати стіни, ангели плакали під його сокирою, а чорти сміялися, мов раділи своїй незрозумілій перемозі. Раптом з правого кута почало сипатися золото і тут вже від горя чи від щастя Петро наповнив спочатку свої кишені, а потім – мішок, загрібаючи у нього старими руками побільше всього, що там було. 
Данило онімів від шоку. Він не очікував, що Петро сказиться, хотів зупинити його та тіло заніміло й не міг поворухнутися. Щось оволоділо ним. Язик став важким і, здалося, що то він помирає, і зараз сатана захопить і понесе у пекло, де чорти будуть його смажити, а злі собаки рватимуть душу на шматки знову і знову, змії повзатимуть по його кістках. Було так страшно, як ніколи в житті, і він подумки почав перечитувати єдину молитву, яку знав. Раптом з проваленого краю на стелі залилося світло, яскраве таке, що аж очі сліпило. Воно осліпило стару церкву, яка ожила старою красою. Стрепенулись ангели і заграла золотими зірками стеля, червоне дерево запахло і золоті кути церкви заблистіли, смарагдами сяяли хрести на іконницях. Петро продовжував гребти золото у мішок, мов і нічого не бачив, а Данило не відводив очей з того краю, наче від того залежало усе його грішне життя. Із світла у кінці старої церкви у білій нічній сорочці, немов привид, з’явилося дитя. Маленька дівчинка посміхалась і пальчиком показувала на малу стару ікону посеред церкви. «Забери мене», - попросила ікона. 
Через декілька секунд усе зникло, церква знову була старою і сморід був старим, тіло повернулося до Данила і він вже був не тим. Мовчки підійшов до ікони, обережно зняв її і склав у свій мішок. Більше нічого не взяв із старої церкви.
Повертаючись назад, чоловіки вирішили піти кожен своєю дорогою. Щось сталося з ними там в тій церкві. Кожен тепер мав свій шлях. 
Петро повернувся у село і в шинку святкував півночі, а потім не далеко від Пилипівки, села зо три вперед, купив хату з невеликим погребом. Та от біда, не пожив там місяців і зо три, як знайшли його мертвим у погребі з квартою в руках і пустим мішком поряд. Говорили, він жалівся, що до нього чорти всілякі приходили і золото вимагали. І золото теж пропало безслідно, як і не було його. Ходить тепер те золото з рук у руки по світу нечесним шляхом і біди й горе власникам приносить.
А Данило пішов у монастир гріхи замолювати, ікону у найближчу церкву віддав. Згодом там сталося велике чудо – ікона заплакала і кожна жінка, яка перед нею просила дитя, згодом вагітніла. Люди дізналися про це і потягнулися до церкви з усіх-усюд.
Небо затягнулося сірими хмарами над Пилипівкою, і вже три дні там лив дощ без зупину. Раптом прогриміла блискавка і вдарила прямісінько у стару церкву. Сталась пожежа, яка назавжди стерла з лиця землі старий храм.


 

* * *

 

 

СТАРША ДРУЖКА

Після закінчення школи Галя одразу вирішила поступати навчатися на вчительку початкових класів, бо дуже любила дітей і своє рідне село Торків. Там вона народилася, виросла, промовила перше слово «мама» і їй хотілося залишитися та працювати тут. Посміхаючись, дівчинка весело бігла до школи, задивляючись на вербові котики, які вигрівали свої пухнасті спинки на сонечку, дивилася, як в чистому небі пливли велетенські хмари-кораблі, і ставила собі запитання: «Їх так багато і як вони знають, куди пливти?». Галю з дитинства все цікавило, тому, мабуть, вона знала і як поле пахне хлібом, скільки потрібно працювати, щоб паляниця засміялася на столі, коли лелеки на крилах несуть весну. Уся та допитливість відображалася у її блакитному погляді, у смішних рудих косичках та такому милому ластовиннячку на обличчі.
Навчалася в школі вона на «відмінно», то ж успішно склала екзамени і поступила в педучилище. 
- Ура! - раділа дівчина, підстрибуючи і обнімаючи матусю… 
А мати дивилася і собі тішилась за доньку, хоч і сльози на очі навертаються, бо розуміла, що Галинка – вже доросла.
В педучилищі, яке знаходилося в місті Вінниця, час швидко біг, бо обрала до серця професію. А ще там познайомилась з подружкою Світланою і весь вільний час вони проводили разом. В гуртожитку жили в одній кімнаті, де часом з однієї чашки чай пили і ділилися однією крихтою хліба. Світлана була родом з невеличкого містечка Бар, тому їй це все теж відомо, бо до села – рукою подати. Вона трохи була сміливіша за Галину і розбитніша, Галина значно спокійніша. Навіть зовнішньо дівчата відрізнялися одна від одної. Галя – невисокого зросту, з великими блакитними очима та косою до пояса, ніжна і тендітна, геть і сліду не залишилося від дитячого ластовиннячка, на лиці тільки де-не-де – цяточки. А Світлана –  висока, статна, кароока, з короткою зачіскою каре, але неначе усім своїм виглядом показувала: ось вона – я, зовсім і не скажеш, що – з села. Але дружба в них продовжувалась і все влаштовувало. 
Отож вже було радощів, коли дівчата у вихідний день на дискотеку збиралися, переміряють весь одяг, міняються, щось там позичають одна в одної, фарбуються, ціла церемонія. А чому б і ні? Там же і хлопці будуть, хочеться привабливими бути. Бувало, зберуться дівчата, особливо навесні, коли день – вже довший, під вечір підуть до парку, а там – музика, дискотека і розваги, молодь відпочиває, знайомиться, весело, на те вона – і молодість, щоб було яскраво, незабутньо. Вже й друзі нові з’явилися, то ж весело і зовсім не страшно.
Якось одного вечора Галина сама пішла на дискотеку, бо до Світлани приїхали батьки і вона запевнила, що пізніше приєднається.
- Незвично самій, - подумала дівчина, - але чого самій? Там вже є багато знайомих.
Музика вже лунала на весь парк і, здавалось, що навіть листочки дерев за вітром танцювали. Люди прогулювались з дітьми, смакували морозиво, солодку вату, кольорові повітряні кульки звеселяли малечу, фонтан, який знаходився в центрі парку, виливав мільйони прозорих кришталевих крапель, які радісно, мов струмки, вигравали та збігали до землі. Люди відпочивали. Ось уже і стемніло, сім’ї розійшлися, лише молодь зосталася, розбрелась парочками, компаніями, а Світлани все не було. Галина уже занервувала і подумала, що час додому повертатися, поки ще не зовсім темно. Швидка музика змінювалася повільною, хлопці дівчат запрошували до танцю.
- Можна вас запросити до танцю? - запропонував високий худорлявий  хлопчина.
- Можна, - трохи стримано відповіла Галина. І сама собі здивувалася, бо ще ж хвилинку тому хотіла додому, та від несподіванки сказала так. 
- І чому це якесь тремтіння до мене чіпляється? - подумки собі сказала дівчина. 
Протанцювавши майже половину танцю, хлопець наважився запитати та познайомитися з Галиною.
- Мене - Андрій, а тебе як звати?
- А мене – Галина, - дівчина відповіла і вмить зачервонілася, мов калина.
- Ну, як тобі вечір, не сумно? - запитав хлопець.
- Та ні, все нормально.
- Ти на когось чекаєш, постійно озираєшся?
- Десь подруга затримується. Обіцяла прийти.
- То, можливо, разом зачекаємо?
Подумки Галя зітхнула з полегшенням, адже ніч насувалася нестримно і все-таки боязко було, а Андрій здавався порядним і зовсім не схожим на місцевих, нахабнуватих парубків. Високий, красивий, з великими сірими очима і темним волоссям.
- Я приїхав на роботу сюди, вже влаштувався, тепер буду проживати у вашому містечку.
- Ми теж – не місцеві, – чомусь промовила Галина ще зовсім мало знайомому хлопцеві. Їй наче хотілося відкритися йому, хоч і відчувала себе так сором’язливо.
- Хм…, зрозуміло.
Танець давно скінчився, а хлопець з дівчиною ще розмовляли, немов не помічали нікого і нічого довкола. Непомітно час сплив, потрібно було повертатися додому, а Світлани так і не було. Андрій запропонував Галину провести до гуртожитку. Дівчина погодилась. З того часу і розпочалася їхня дружба. Андрій після роботи частенько приходив до дівчини і вони то в кіно ходили, то в парк, то до річки.
Світлана ніби почала заздрити Галині: «От тобі – і не смілива, а якого красеня підхопила». Її як наче хто підмінив, відчувала ревність тому, що це вперше було, що хлопець взагалі не звертав уваги на неї. В очі, звісно, цього не говорила, але завидки брали.
- От колись в тебе його вкраду, - пробігла думка в дівчини. У Світлани було багато хлопців, але довго чомусь вони не затримувалися, чи то вона – така, чи то хлопці якісь не путящі їй траплялись.
Після закінчення навчання дівчата їхали за направленням на роботу. Галя - в рідне село, Світлана залишилася в місті. Андрій зрозумів, що покохав Галину, але поїхати з нею в село не міг, робота в місті змушувала його залишатись. Та й сам, чесно кажучи, бачив для них кращу долю у місті, тому вирішив дати Галині час, так би мовити, щоб відчула різницю і зробила вибір.
- Можливо, Галинко, ти залишишся в місті, нам же так добре разом?
- Ти знаєш, мабуть, ні. Не можу я без села та й направлення у мене – в сільську школу, то ж мушу рік відпрацювати там.
- А в мене робота – тут, а я тебе кохаю, і як нам тепер діяти?
- Не хвилюйся ти так, час покаже, будемо зустрічатися на вихідних.
Хлопцеві це не дуже подобалося, але заперечити він не міг своєму щастю.
Весна наближалася до літа, час швидкоплинно збігав. Андрій у відпустку поїхав до батьків, аби розповісти, що познайомився з дівчиною, закохався і що буде одружуватися. Батьки не заперечували і тільки зраділи, бо дуже вже хотіли дочекатися онуків. 
Галинка теж сказала матері, і мати дуже зраділа, бо яка ж неня не хоче щастя своїм дітям. Усе йшло своєю чергою і, здавалось, ось воно, щастя, близько, лиш рукою подати…
На осінь, як посправлялися трохи з городніми роботами, призначили день весілля. Весело було, весілля лунало на все село. За старшу дружку була Світлана. Вона таке вже там витинала, що її не можна було ні не помітити, ні зупинити. Галині трохи аж соромно стало за неї. Сільським хлопцям позривала очі, та ще й жонаті задивлялися. Ну кому ж таке сподобається? Галина її не впізнала, як змінилася за декілька місяців з останнього разу, як бачилися, але хто ж знав? 
Та основне, щоб молоді були щасливі, а Світлану ще щастя знайде. Можливо, що вона не мала хлопця, то вже зайве трохи собі дозволила. Хто ж знав, що то старша дружка так святкувала втрату єдиного кохання, яке зустріла у житті.
Відсвяткувавши гарно весілля, відбувши відпустки, молоді поверталися до роботи. Галина - в школу, Андрій поїхав до міста. Час зробив своє діло і Галя згодилася переїхати у місто по закінченні направлення. Андрієві згодом обіцяли виділити кімнату сімейного типу в гуртожитку, він дуже зрадів, бо зможе забрати до себе дружину.
А в цю суботу він мав зустріти Галину в місті, вони планували деякі покупки. Адрієві саме в другу зміну після обіду заступати, і вони все встигнуть. Хлопець прийшов на зупинку, прочекав декілька годин, та дівчина не приїхала. 
-Що сталося? - подумав він. Трохи занепокоївся, - Галинка була завжди пунктуальна. Зачекаю ще трохи, можливо, на перший автобус не встигла. 
Але дружина так і не приїхала. Галина себе погано почувала, а пізніше взагалі стан здоров’я погіршився, мати її не відпустила до міста. Галина вже вся звелась, вона ж пообіцяла Андрієві, вони і так не часто бачаться, що ж тепер буде?
- Доню, не переживай за Андрія, він сам завтра до тебе приїде. А хочеш, я піду в сільську раду, зателефоную в гуртожиток, він прийде з роботи і йому все передадуть, так і зроблю. 
Мати швиденько на плечі накинула якусь кофтину і побігла телефонувати. Але на вахті ніхто не піднімав трубку з незрозумілих причин. Після п’ятої спроби вона залишила повідомлення на автовідповідач, що Андрієві телефонували з Торкова, а далі і зовсім розхвилювалась. 
- Що ж робити, я ж пообіцяла доньці, а ну, я спробую Світлані зателефонувати, вони ж – в одному місті, нехай якось передасть, - міркувала мати без задньої думки.
Світлана одразу взяла трубку телефону…
- Добре, я все йому передам і скажу, що ви просили, щоб завтра поїхав до вас.
Мама заспокоїлася, що хоч комусь та зателефонувала, а Галині вирішила не говорити, що їй довелося через Світлану передати вісточку, їй не хотілося турбувати доньку тим, що особисто не поспілкувалася з Андрієм.
А Світлані давно вже подобався Андрій, ще з тих студентських часів і він був єдиним, хто не виходив з її думок, просто ні разу не було шансу поспілкуватися з ним тет-а-тет, і цього разу вона вже точно його не випустить з рук. Пізно ввечері Андрій повертався до гуртожитку. А Світлана вже викручувалась біля вхідних дверей.
- О, привіт, а ти чого тут? – здивовано мовив хлопець.
- Привіт, а ти що, не радий мене бачити?
- Чому ж, радий, але не сподівався тебе тут зустріти.
- А в мене є гарна новина для тебе.
- Мене нічого не цікавить на цей час, – якось роздратовано кинув Андрій. 
- А в мене є новина про дружину.
- Про дружину? Тоді розповідай мерщій. 
- А знаєш, чому вона сьогодні до тебе не приїхала?
- Чому? І звідки ти все знаєш?
- Їй не потрібен такий чоловік, що раз у два тижні прибуває додому. Не має свого помешкання, не приділяє їй уваги. 
- Не говори дурниць, вона прекрасно знала, коли виходила за мене заміж, що в мене немає квартири, та це – не головне, все буде, основне, що ми кохаємо один одного.
- Це ти, можливо, кохаєш, а в селі всі з неї сміються - і не дівка, і не жінка.
- Завтра поїду до неї сам і все розпитаю.
- Завтра, та вона вже сьогодні від цього сорому поїхала з села, ось чого я тобі прийшла це сказати, а то звідки ж я би знала. 
У цей час вийшов вахтер і сказав, що йому телефонували.
- От чорт, - чухає потилицю.
- А я про що тобі.
- На цигарку, не нервуй.
- Не можу, щось хочу випити. Душу чорти роздирають, я ж її кохаю. А вона таке вчинила, послухала в селі якихось там бабів. От зачекай, зароблю я на квартиру, куплю і докажу тобі своє кохання.
- Складеш компанію? – промовив він до неї, як до старого друга.
Галина, нічого не знаючи про такі витівки подруги, трохи заспокоїлась і зрозуміла, що – вагітна.
На другий день ще ранесенько, першим автобусом Світлана вже була у Галини.
- Привіт! Дорогенька подруженько, привіт, серденько! Вирішила тебе провідати одразу після того, як узнала, що тобі щось не поздоровилось.
- Спасибі, та вже на краще, так трохи голова розболілась, піднявся тиск. Про те, що вона вагітна, ще нікому не хотіла говорити.
- Не хочу тебе засмучувати, але не порядний трохи виявився твій Андрій.
- Та як це так, не може такого бути?
- Може, не може, а дівчат кожен день водить в гуртожиток.
- Та ні, ти щось не те говориш.
- Те, не те, а чого ж би не він сьогодні, а я до тебе приїхала?
- Та він же так мене кохав і я його, це найбільше щастя на землі було в нас. 
- Ти, можливо, і кохала так, а він кохав всіх одразу.
Галина почала плакати. Їй було гірко на душі. 
- Поплач, поплач, подруженько, трохи стане легше, я тобі дуже співчуваю і не залишу тебе одну, як він. Це тільки так чоловіки можуть: сьогодні – тут, а завтра – вже в іншому місті, в іншій сім’ї.
- Як в іншому місті?
- Ти що, не знала, що він покинув місто і виїхав? 
- Куди, коли ми щойно, два тижні, як були разом.
- Були. Я ж кажу тобі: тримайся і забудь про нього, а я буду до тебе приїжджати і провідувати. 
Останніх слів Галина вже не чула, її душа затерпла від почутого. 
- Бувай здорова, не переймайся так.
Світлана поїхала в місто, та так порожньо стало після її візиту, ніби все майбутнє загорнулося в туман і покотилося за нею. Галина все розповіла матері зі слізьми на очах.
- Нічого, доню, дитя виглядимо, проживемо.
Світлана ж після такого сценарію не гаяла жодного дня. Все було в її руках. На другий же день прийшла в гуртожиток до Андрія не з пустими руками: взяла випити, закусити, щоб час був веселішим. Чоловік зовсім упав духом, йому взагалі вже нічого не хотілося, що пов’язувало з цим містом.
- А це знову я, привіт!
- Привіт!
- Можливо, запросиш в гості?
- Ти знаєш, не до веселощів, і тут не дозволяється більше двох годин постороннім.
- А я – не стороння. Я ваша старша дружка. 
- Та облиш, ну, гаразд, заходь на пару годин.
Хлопцеві було якось все одно, він збирався покидати це місто, яке для нього стало нещасливим.
- Не можеш ти бути таким не зрозумілим. А я тебе підтримати прийшла, давай, хоч трохи це все забудемо. Ти думаєш, я не переживаю, чи мені не шкода, що так сталося? 
За розмовами вже пуста пляшка стояла на столику.
- Я хочу повернути тебе до життя, тобі допомогти, можливо, разом переборемо ці незгоди.
- Можливо, - добряче напідпитку відповів Андрій.
Так непомітно в душу Світлана влізла до чоловіка. За місяць вони взагалі покинули маленьке містечко і переїхали до Світланиної тітки в Ужгород. Світлана чітко взяла його у свої руки і вже прослідкувала, щоб не мав можливості зв’язатися з Галиною, та ще й спільних «друзів» підговорила, щоб підтвердили її розповідь.
Час спливав, Галинка була вже на восьмому місяці вагітності і одного разу, коли поверталася з магазину додому, раптово почалася злива. Забігла під дерево сховатися, та в цю мить як вдарить грім, вона зляку присіла. Блискавка пробігла перед її очима, ніби заглянула в них, дівчині здалося, що побачила весь світ і білого лелеку, який блискавкою з неба летів до землі. Злива перейшла, Галина повернулася додому та принесла з собою якесь дивне відчуття того лелеки. Сама, не розуміючи, що з нею коїться, прилягла. 
- Доню, тобі погано? - запитала мати.
- Ні, але я ніби – не я.
- Тобі просто важко зараз, це все минеться.
Через місяць в Галини народилася донечка Павлінка. А ще почала помічати, що з’явилася в неї особливість бачити деякі події наперед. Це відбувалося переважно перед дощем. Час від часу Галина не помічала, як могла попереджувати людей про небезпеку. Дехто вірив, дехто просто сміявся.
Зажурене небо затягнулося на дощ, стало сумно на серці, знову це бачення: білий журавель і біля нього – сіра птаха, не його пара, але – поруч, і вона бачила цю птаху колись і знала дуже добре. 
- Що це може бути? - запитувала себе не раз. А щоразу, коли дитину притуляла до грудей і відчувала серцебиття, перед очима з’являвся білий журавель з пораненою душею. 
- Я зрозуміла, це – мій Андрій, як же боляче і шкода, що він так вчинив з нами, але він – батько Павлінки, подарував мені це щастя і я буду молитися за його збереження в цьому світі, - твердо вирішила. 
Все частіше люди почали за порадами звертатися до Галини, приносили, хто що мав. Павлінка підростала - синьоока зірочка. Одного разу вона запитала:
- Мамо, а де мій татко?
Галина змінилася на обличчі, не чекаючи такого запитання. Як би це донечці пояснити зрозуміліше:
- Твій татко на роботу поїхав далеко і скоро повернеться.
- Що, так, як журавлі, відлітають і повертаються додому?
- Щось схоже на те.
- Я буду його чекати.
Відвела очі в бік, зашкребло по дні серця. Галина відчувала, що Андрій повернеться через деякий час, як і обіцяв, купить квартиру і приїде їх забрати, але доля готувала ще деякі випробовування на його шляху, мабуть, розрахунок за зраду. 
Зі Світланою він не жив, їй не такі чоловіки були потрібні. Світлані хотілося все і одразу, а незаможний Андрій, то – не для неї. Через років зо два від кохання не залишилося і сліду, то ж вона не гаяла часу і познайомилася із старкуватим дядечком й поїхала в Америку. Андрій важко працював на двох роботах, бо все ж таки не корився, що він нічого в цьому житті не може досягти. Коли вже коштів було достатньо на квартиру, можливо, і більше, він купив машину, щоб поїхати у Вінницю, придбати квартиру, а потім і заїхати до Галининої матері та відшукати Галю, якщо та ще його пам’ятає.
День був сонячний і привітний, ніби сам підштовхував до подорожі. Та раптом на високій швидкості, вже під самою Вінницею, вилетіла навстріч автівка і сильно вдарилась в машину Андрія. В цей час в Галини перед очима на великій швидкості злетів журавель і стрімко полетів до землі.
- Ні, ні, тільки не це, все, що завгодно, тільки не…
Чи то енергетична сила відчуття, чи воля Божа Андрія вберегли від смерті. Після важкого одужання, через рік Андрій таки купив квартиру в Вінниці і поїхав на зустріч до Галини. 
На зеленому подвір’ї весело і мило бігала мала дівчинка, ловила метеликів. Андрій стояв за хвірткою і небайдуже спостерігав. 
- Я не міг помилитися, тут живе Галина. 
- Дозвольте пройти, - він почув голос з плечей, якась жінка з паличкою попросила його відступити в бік. 
- Будь ласка, скажіть, а тут проживає Галина? - не встигши договорити…
- Тут, а ви також – до знахарки? Так, тут – черга.
Андрій знизав плечима, відповідь «тут» і «знахарка» для нього були не сумісні. Павлінка підбігла до хвіртки і запитала:
- А ви до нас?
- До вас, а мама вдома?
- Так. А чому ви не заходите?
- Зараз зайду, - відкриває хвіртку, іде на подвір’я, в цей час відчинилися двері хати і почувся голос:
- Павлінко, іди до хати, не бачиш, на дощ збирається.
На порозі стояла молода красива жінка. 
- Очам не вірю, Галина? 
Побачивши Андрія, Галина втратила мову. Ось він прилетів - білий журавель. А Андрій вже з посивілим де-не-де волоссям на голові і трохи запалими очима, не втримався, прискорив крок, побіг назустріч до Галини, щоб обійняти. Та біль у спині нагадав знову про себе, чоловік весь затремтів, з душі вибігли сльози, він впав на траву, на коліна, стиснувши міцно зуби, щоб якось приховати недугу, простягнув одну руку, ніби крило, до Галини: 
- Якщо зможеш, пробач, а не зможеш... Я купив нам дім і приїхав вас забрати додому.
Мала Павлінка на подвір’ї вигукувала:
- Ура! Журавель прилетів! 


 

* * *

 

 

ОСОБЛИВИЙ ДЕНЬ

У березні сонце посміхалося теплим промінням і змушувало розтавати останній сніг. Тонкими ниточками збігала брудна холодна водичка, шукаючи собі велику калюжу.
Декілька весняних днів виявилися напрочуд теплими, хоч, не зважаючи, що тиждень тому ще стогнав, сердився лютий. Так, саме напередодні 8 березня це тепло гармонійно поєднувалося зі святом. Створювався особливий настрій, хотілося дихати на повні груди, жити і радіти кожному дню. Починалась весна…
Два дні поспіль на вулицях біля квіткових крамниць продавали багато різних квітів. Серед сірих буденних вулиць, які омивались брудними струмочками талого снігу, немов різнокольоровим килимом, буяли вітрини квіткових магазинів. Яких тільки квітів там не було? Таке різноманіття можливо побачити тільки на виставках: поважні червоні троянди, безперечно, були королевами майбутнього свята, та ні на хвилинку їм не вступалися туї, ромашки, тепличні тюльпани різноманітних кольорів, а також ідеально підібрані композиції з інших видів.
Молодь, чоловіки і літні люди, всі поспішали купити квіти для своїх рідних, близьких і закоханих.
Воістину, наступало жіноче свято. Жінки, на відміну від чоловіків, якось хотіли вирізнитися по-особливому. Весняні посмішки їм пасували вдвічі більше, ніж у будні дні. Одяг додавав впевненості і жіночності, запах парфумів був насиченіший, ніж зазвичай, а різномаїття помад зривало погляди перехожих. Заклопотані увагою, вони розквітали самі, мов ті квіти.
Яся поспішала вранці на роботу. Як завжди, швиденько підфарбувавшись, з хати вилетіла кулею. Сьогодні – вже 7 березня і потрібно оглянути всі квіти, щоб купити найкращі для свого директора. Хотілося свята, в душі уже витьохкувала перша пташечка й було бажання принести радість іншим. А ось – і квіткова галерея, ті красиві, а ті – ще красивіші, очі розбігалися від такої кількості краси. Оббігавши всі крамниці і всі місця, де продавалися квіти, Яся зупинилася неподалік АТБ, де їй здалося, що там продавали найкрасивіші троянди. Вона завжди купувала квіти саме тут. Сім метрових червоних троянд тісно притулилися одна до другої. Червона стрічка від корінців до бутона ніжно обвила квіти, мов гірлянда. Ось це так букет! Пишний, багатий, святковий. Дивувалися всі перехожі, хто бачив квіти.
Яся з букетом стояла біля крамниці і очікувала подругу, яка їй щойно зателефонувала, щоб разом піти на роботу. Та їй і самій неначе хотілося ще більше помилуватися трояндами. Притиснути їх до себе, відчути аромат наступаючого свята, трішечки попишатися таким красивим букетом.
Навколо – стільки тепла і посмішок, що хотілося подовше залишатися в тій атмосфері серед свята квітів, та враз жіночий погляд зустрівся з поглядом двох дітей, які сиділи на східцях під магазином і продавали квіти. Діти якось по-особливому дивилися на жінку і ще більше – на букет, який купався в оваціях слів. 
По-скромному одягнуті, у звичайних куртках із злегка зашморганими рукавами, по-серйозному розгорнули свій бізнес, розклавши квіти у пластмасових стаканчиках.
Дітлахи сором’язливо продавали маленькі, непримітні підсніжники, які ледь проросли із землі. Вищі та нижчі, що неозброєним оком було зрозуміло: зібрані вони були вручну.
Легко одягнуті діти зустрічали і проводжали очима кожного перехожого, ніби запрошували їх купити в них квіти. 
Захоплені всі святом, перехожі, на жаль, ніхто на дітей не звертав уваги. Яся за спиною відчула їхні шепотіння, які ніби вказували на її квіти. На вулиці голосно лунала весела музика, ніби якийсь магічний настрій біг за людьми і вітав їх зі святом. Покрутившись пару разів на місці, Яся згадала, коли вона вчора йшла з роботи додому, то також тут цих дітей бачила. І якась невеличка голка жалібності уколола її в серце. 
– Ось я зараз підійду ближче до них та запитаю, - подумала про себе Яся.
- Доброго дня, діти!
- Доброго дня, - ті відповіли.
Яся глянула на хлопчика і мовила: 
- А чому ти сидиш на холодних сходах? Ще простудишся. Швидко злізь.
- Та ні, я ось газету підстелив, - мовив малий. А в оченятах в нього такі коники вистрибують, ніби вона в них купила оті їхні всі квіти. Багато маленьких підсніжників з цибулькою сиділи у замурзаних пластмасових стаканчиках, низько схиливши голівки ніби від сорому, що не вмилися. Діти на це не звернули уваги. Стаканчики вишикувались у два рядочки. Перший рядок, де були менші квіти, і другий рядок, на мій погляд, такі ж самі квіти, але діти говорили, що вони – старші. За квітами виглядав невеличкий біболяний ящик сірого кольору, який, очевидно, принесли для грошей.
- А де ви взяли ці квіти? – запитала Яся.
Діти один поперед одного:
- Ми вдома накопали.
Жінка: 
- Стривай, - а ви вчора теж тут сиділи і продавали квіти?
- Так, - відповіли діти.
- І що, хтось купив у вас?
Опустивши оченята донизу, зітхнувши, відповіли:
- Не багато…
- А сьогодні вже продали щось?
- Ще – ні…
- А по чому продаєте ви свої квіти?
Старша дівчинка наввипередки: 
- Ось ці – по п’ять гривень, а ось ці у другому рядочку – по десять гривень. Погляньте, вони – справжні, з цибулькою, будуть довго, довго жити. Купіть, - несміливо вирвався голос дитини.
Жінка дивилася на дітей ніби подвійними очима, яким хотілося хоч одну квітку продати. Це був би не їх заробіток, це були б гроші на хлібину, якою можна ввечері повечеряти. Яся дивилася милосердно на цих дітей, що вони ще говорили, вона вже не слухала, на той момент перед очима пропливло її дитинство далеке і, можливо, в чомусь схоже на цих дітей. Вона витягнула з кишені гаманець і поклала дітям в ящик їх перший заробіток. Вони ніби вдруге народилися, посмішки були такими щирими, а ноги самі почали підстрибувати.
- Спасибі вам, спасибі вам, - повторювали декілька разів і заглядали Ясі в очі. 
- Ми вітаємо вас з 8 березням, нехай у вас все буде добре! – і разом з цими словами дівчинка вибрала найбільший пластмасовий стаканчик із підсніжниками.
- Дякую, - ледь стримуючи сльози, відповіла жінка, для якої це було справжнє 8 березня з якимось виконаним перед собою обов’язком.
Дитячі очі ще довго проводжали Ясю, до якої підбігла Валентина.
- Привіт, ти чого, ти плачеш?
- Та ні, вія в око потрапила, зараз все пройде, - серце ще довго гріла тепла весняна сльоза, якою втішалася і сама Яся. 
Того ж дня на вікні поряд з вогняно-червоним букетом великих гордих троянд сором’язливо купався у сонячних променях маленький пишний букет білосніжних підсніжників у замурзаному стаканчику. І той букет зігрівав серце Ясі більше, ніж тепле весняне сонце.


 

* * *

 

 

ЧУЖА ЗЕМЛЯ

Давно чи то предавно було, а чи може приснилося… Було собі одне село Лани. Жили в ньому люди, поживали, а чи то б пак – виживали. Бо часи завжди були важкі і то є натура така людська, якось ото пристосовуватися. Один, буває, все життя на хліб мозолями заробляє, а іншому легкої добичі давай. Але чи легка вона? 
Приключилася якось в тому селі така історія. Отакий собі Гнат, перший парубок на селі, високий та дужий. А що вже красивий! Одним тільки вусом поведе та й одразу зо десяток дівчат в селі в жар кине. Давно вже поклав око на Груню. Та не стільки на Груню, як на гроші її батька. Бо хоч і славний на вроду козак був та чорнобровий, але характером ніяк не вдався. Як ото півник на поличці виблискує, а всередині – нічого, та й у кишенях –  нічого, лише вітер свище, але ж ласий дуже до чужого добра та, як кажуть в народі, немає з чого, а ніс до неба дере. 
А Груня, то чого ж вона так довго засиділась в дівках? Бо всі позарилися на їх багатства, а батькові Мефодієві все видилося, що то мисливці за його грошима, то женихи не підходили, то свати… От і Груня засиділася в дівках, час, то він не шкодує дівочу красу, особливо, якщо її немає. Вона була простої такої зовнішності, висока, худощава, з неслухняним волоссям світло-сіруватого відтінку. Нічим особливим не вирізнялася, хіба що личком у ластовинні. 
Та ще й таке лихо сталося: по молодості підганяла гусей до ставу,  заворонилася й сама впала в став, мало не втопилася. Втопитися не втопилася, а налякалася добряче. З тих пір заїкатися стала і ночами прив’язався енурез, то вже ж, Господи прости, яке заміжжя? Батьки вже й не перебирали б женихами, то де їх взяти? Батько й віддав би половину свого господарства, а це – немала частина, бо були у них і кури, і гуси, і вівці, і бички, якби вже тільки жених знайшовся. Гнат, який проживав неподалік від дівчини, трохи довідався про Груню та її сім’ю, але плани у нього були свої, як і в попередніх женихів. Він знав, що вона заїкається і трохи дивакувата якась, але час покаже, аби в сім’ю до Гарбузів влізти.
Одного вечора, як годиться на Старий Новий рік, Гнат зі сватами надумали прийти до Груні. Звісно ж, ті попередньо згоду дали і чекали цього вечора, як Бога. Груню вирядили в рожеву атласну блузку з великими ґудзиками і довгу сіру спідницю, як кажуть, по останній моді. На руку – маленька сумочка-гаманець для пристойності, який їй постійно заважав. В косу вплели рожеву стрічку, щоб трохи пишніша була, це ж багатство дівчини на той час було. 
Хату вбрали і навіть почепили нові занавіски з вишитими півниками, на лавку застелили нові покривала та попідбивали ту копну вишитих подушок на постелі, що й стелю підпирає. 
Стіл вже зачекався гостей, парує різними стравами. Постаралися, приготували все на славу. Чого там тільки не було, починаючи від запашної бараболі, що показувала свої боки у глиняній мисці, і закінчувалося різними солодощами, що то їх можна тільки на ринку у місті купити. Мефодій, підкрутивши вуса, ходить по кімнаті вперед-назад, чухає потилицю, заглядає на образи, то перехреститься, щось про себе пробубонить і знову назад-вперед ходить. Аж тут загавкали собаки, такий галас здійняли на все село, то вже всі знали, що свати їдуть в Гарбузову хату. А Груня дивилася у вікно та копошилася, мабуть, щастю своєму повірити не могла. Раділа собі по-своєму: 
- Приїхали, приїхали, а куди мені сісти, татунько?
- Яке сісти, ховайся в ванкір, туди, за діжку побиту, нехай пошукають трохи, не кожен же день – сватання.
- Слухаюся. 
Тут свати стукають у двері, заходять до хати. Такі червонощокі, ніби їх півні поклювали, та пузаті ж які, лави не вистачить, щоб посідали. В руках тримають бутель горілки, перев’язаний на горлі червоною стрічкою, велику печену хлібину.
- Добрий вечір, добрим людям!
- Добрий вечір, Мефодію.
- Чи сюди ми завітали? Чи не помилилися, не заблукали? Чули, є у вас дівчина на виданні, чи ж дозволите подивитися на неї?
- Якщо ви вже завітали, то спробуйте відшукати. 
Як там вже було, та все, як належить, Груню таки знайшли, правда, забула вона під діжкою сумочку, але це вже – справа двадцять п’ята. Ну що ж, пора і до церемонії.
- Сюди, добрі люди, проходьте ближче до столу, будемо знайомитися, - сказав батько.
- А ми вже знайомі, - вигукнула Груня і раптом її щоки спалахнули, а потім і зблідли водночас. 
- А тебе поки що ніхто не питає, - каже батько.
- А як це так? - Груня опустила очі, - не питає, а до кого ж тоді прийшли, – жалібно промурликала Груня, що ніхто, крім неї, і не чув. І серце її тішилося від думки, що то сам Гнат прийшов в її хату. Бідний, босий, але перший красень на селі.
- Ну, добре, дорогі свати, припрошую до столу на перемовини, - серйозно так сказав Мефодій, як то говорять люди, коли укладають справу усього їхнього життя.
Всі сіли за стіл. Першу-другу чарку випили, познайомилися ближче, пора і до справи перейти. Гнат встав, протер рукою вуса і почав промовляти слова, що ще вчора гарненько обдумав:
- Вельмишановні батьки, прошу руки вашої доньки! 
- Не осудіть і не відмовте у нашому щасті, - підхоплює сват, - ми чули, що дівчина у вас – порядна, так сказати, знатного роду, то ж дозвольте їм разом на рушник долі стати, чи дасте добро?
Мефодій: 
- А що, дочко, хлопець – видний та гарна буде пара молода, а що скажеш, Груню?
- Хай буде по-вашому, ви ж краще розбираєтесь в людях. 
- Якось трохи не по-дорослому, - подумав батько, та нічого. - Та ви її пробачте, ще молоде, зелене, з часом порозумнішає.
Свати перекинулися очима, немов нічого не зрозуміли, а то ж вже було не їхнє діло до дивацтва нареченої, і поки півні не заспівали, доти горілку пили, аж майже за столами спати полягали, а таки засватали Гната та Груню. А там і весілля невдовзі зіграли. Де жити, не обговорювали, це було із самого початку відомо - у Груні.
Після весілля Груня спала в кімнаті у мами, казала, що хворіє. Гнат не дуже переймався, бо не любив її ну ж ні граминки, і це йому було на руку. А Груня ще й дивна була, ото що тільки виросла висока, а у думці – ще й досі дитина. Тішилась тільки з того, що має чоловіка, а що робити з ним, та й не знала. А Гнат божився, що любить її, буває, принесе їй яку квітку, а їй того уже і достатньо, сміється і тікає, як дитина, в іншу кімнату. 
- Боже, пробач мені, Боже, – думав, бувало, Гнат. Він усе сподівався, що кілька років та й протягне, а там Мефодій стане старим, то він уже буде робити, що захоче. По першій порі Гнат ще боявся характер свій показувати, придивлявся до порядків у тій хаті. Та ще на той час у селі ходила така причуда-притча, що не можна ходити по других молодицях, бо заберуть одну ногу, а на одній не дуже далеко утечеш. 
Час ішов, минали роки, а поповнення в сім’ї молодих не намічалося. Мефодій вже і так, і сяк натякав, щоб хтось гідний наслідував його скарби, а потім розсердився та й виговорився на весь язик:
- То якого чорта женитися, якщо нічого робити не вмієте? 
Чи так воно було, чи не так, чи то вже може Груня якось розумом доросла, а чи Гнат змирився з тим життям, та після такого батьківського благословення народився маленький Гаврило. Але з маленьким щастям і нещастя прийшло. Дуже те народження скосило Груню і вона стала час від часу важко хворіти. Баба, як баба, а Мефодій на десятому небі був, бо не хто-небудь, а таки хлопчик народився. А коли Гаврилкові було вже шість років, померла Груня від тих всіх хвороб та недуг, ніхто її не міг вже й вилікувати. Гаврилко, як дзвіночок був, а що вже від діда, то й не відходив.
Гната так по роботах зачепили, що він ледь до вечора – та до подушки, які там вже розваги в голові. Час йшов, він був один, а Мефодій уже не міг працювати, як то раніше, на повну силу, та й поміч то була, але було стільки обов’язків, та й услідити за усім і всіма було зовсім не легко. Важко то бути паном, коли ти й зовсім –  не пан, а ще такий скупий, що за одну копійку вдавишся, усе треба тримати у своїх руках. Словом, багатіє на чужій землі. Та часом, бувало, так натомиться, що не хотів він вже ні багатіти, ні добра жирного мати. 
Гаврилко більшість справ мав з Мефодієм. Дід його на бричці повезе на курник, де багато курей, малий набігається там добре, трохи побешкетує і вночі краще спить. А як вже підріс Гаврилко, щоб якусь освіту мати, трохи вищу, на відміну від інших, то відправили додатково вивчати і музику, і уроки духовенства, бо ж знатного роду були. 
- Про Гаврилка дід подбає, а хто ж про мене? - подумав Гнат.
І ось одного вечора вирішив після того, як погодував хазяйство, зайти у шинок «Пеньки», який був аж на другому кінці села, через поле. Добряче вже йому набридло це батракування за всі роки, години просвітлої не має і радості ніякої в житті, окрім Гаврилка. 
Гарно вже звечоріло, зорі у небі золоті та великі, мов яблука, дивляться на Гната, так Гнатові здається, аж ніби сміються з нього. А за тими зоряними яблуками Чумацький шлях підперезав небо та розділив його на дві половинки. Ось так можна дивитися всю ніч і милуватися, що аж якісь коники вже скачуть перед очима. 
Гнат зайшов у невеличке приміщення, тьмяно освітлене жовтими ліхтарями. Замість столів великі чорні пеньки стояли, а трохи менші пеньки - стільці. Були люди, які голосно розмовляли і пили великими бокалами пиво. Гнат добре знав цей заклад, бо в молодості не раз забігав. Та з тієї пори вже багато часу пройшло. Чи вірно він зараз вчиняє, чи ні, і сам не знає, та так якось важко на душі, що й пожалітися нікому. Присівши на один із пеньків, чоловік попросив пива. Він те пиво так пив, ніби дитина мала грудне молоко, і здалося йому на мить: ось воно, життя вільне, вільне і багате, коли ти – сам собі господар. 
Згодом до нього присів старий приятель. Багато чого пригадалося, багато чого призабулося, а день добігав до кінця. Вийшовши з закладу добряче напідпитку, Гнат розгубився, а де це дорога, поки він відпочивав, сніг так замів, що все злилося в очах однією скатертиною. Чоловік і не помітив, як обрав невірний шлях, яким, думав, що добереться додому. По його думках, вже мав бути вдома, але перед ним – тільки широкий лан і щось скаче перед очима. Трохи п’яного і втомленого Гната ноги вже не слухали, він спотикався, падав в сніг. 
-Що це за поле, де воно взялося, та його ніяк не перейти? 
Він зрозумів, що не туди йде, розвернувся і почав хрестити поле в другий бік. Поле закінчувалося і почалися якісь незрозумілі дерева, та ще й руки-гілля до нього простягають, ніби щось просять. 
В голові думки: 
- В мене немає нічого, тільки – душа, якщо вона вам потрібна, то забирайте. 
Перейшовши трохи ці дерева, побачив вдалині, як заблищало світло. Йти ногами він уже практично не міг, тому почав лізти на чотирьох. Той маленький ліхтарик, який побачив Гнат, був в’їздом в провінційне маленьке містечко, розташоване неподалік їхнього села. Раптом хтось ззаду зненацька вдарив його дуже по голові і почав нишпорити по кишенях, шукати гроші, та в Гната майже нічого не залишилось, крім пари папірців. Це були, як їх називали, місцеві «жуліки», які чистили перехожих. Гнат знепритомнів, в голові потемніло, все змішалося. 
Як і хто його знайшов, нічого не пам’ятає, та опинився він в чоловічому монастирі. Після того, як монахи йшли з вечірнього богослужіння, його помітили серед дороги, назад не хотіли повертатися, а підібрали і відвезли далеко в інше місто, звідкіля приїхали. На другий ранок всі Гната питали, звідки і хто, він тільки плечима стискав.
Вдома не дуже горювали за ним, пошукали, попитали, ніхто нічого не сказав, окрім того, що він був останній раз в «Пеньках». Мефодій ще дужче розсердився, звісно, він спробував розшукати Гната, але це нічого не дало. Ніхто нічого не знав і не бачив, а чи, може, просто не хотів говорити. Пропав Гнат, мов у воду канув, так на цьому все затихло.
В монастирі всі монахи постійно працювали, не покладаючи рук: у саду, на полі, доглядали худобу. Також у храмі весь час відбувалися релігійні заходи - ранні, вечірні богослужіння, вичитки від самотності, алкоголю. Прихожани приходили сповідатися, а також до монастиря приїжджали єпископи, митрополити і, звичайно, велика кількість віруючих паломників.
Вже багато років Гнат проживав в монастирі, адже іншого дому в нього не було, він вже звик і був слухняним послушником. Пам’ять не поверталася, як пройдений час, утекла і забрала із собою усе до останньої краплі. Хто він, що і як жив, звідки прийшов? Усе то тепер було лише туманом у голові, як і не було того життя. Втративши пам’ять, він знайшов себе в малюванні. Власноруч виготовляв ікони і продавав їх при вході в храм. І все було б нічого, але таке буття, без знання, хто ти, дуже бентежило і засмучувало. Він не міг заспокоїти своєї душі і все просив у Бога помочі. 
Однієї ночі, саме перед великим Святим Різдвом, йому приснився цікавий сон, що до нього в кімнату через вікно спускається сама Пресвята Діва Марія, нахилившись над ним, її сльоза впала прямо в око Гната. І добравшись до серця, достукалась до найпотаємніших глибин його життя. 
Вранці Гнат встав і відтворив все на полотнищі, ікона видалася дивовижною несподіванкою для всіх. Її освятили і повісили в монастирі. Та після враннішньої служби ікона заплакала холодним намистом сліз. Всі насторожилися, можливо, це якесь попередження, і після такого дива вирішили запросити митрополитів і єпископів до храму з інших монастирів. Зібралося чимало люду. Коли в монастир останнім зайшов молодий високий монах і дивним поглядом обвів Гната, Гната затрусило, почалися ломки в голові, шум у вухах, ніби якась стихія провіяла через все його тіло. «Боже, що це зі мною?», - він хапався за голову, падав на коліна до землі, бив кулаками об землю, себе в груди, та нічого не минало. Тоді зі всієї сили ввірвався до монастиря, впав перед іконою на коліна і заплакав. До Гната поверталася пам’ять, яка відкидала його на декілька років назад. Перед очима бігав маленький Гаврилко з такими ж великими очима, які щойно він побачив. 
– Ні, я не сходжу з глузду, це якесь непорозуміння, я… я… 
Після служби йому не давав спокою той молодий монах, після якого до нього повернулася пам’ять. Гнат попросив з ним зустрітися. Після довгої розмови батько впізнав сина. А причуда, що ходила по селі, щоб не навідуватись до чужих, справдилася, тільки Гнат, на відміну від інших чоловіків, на чужу землю позарився. Та не так сталося, як гадалося. Все чуже, захоплене злим вимислом, ніколи не повернеться правдою, а якщо – необдуманий крок і спокусила якась сила, то дуже потім важко розплачуватися. Гнатові просто пощастило, що його доправили в монастир. 
З того часу життя знову пішло на новий лад. Тепер уже Гнат залишився при монастирі, але, врешті, в його душу прийшли мир та спокій. Тепер він мав усе для щастя, а життя наповнилось новим змістом.


 

* * *

 

 

ДВІ ЦЯТОЧКИ 

Звичайний травневий сонячний день – так світло і хороше довкола, немов би хто простелив зеленого коврика по усій землі. Просто, знову щебетали малі пташки і десь далеко ще й досі кукурікав півень, але Єгору чомусь здається, що і сонечко якось по-особливому світить, і вітерець танцює з хмаринками. Все розквітає, радіє. Меленьке серце тріпотіло, немов пташечка, у грудях і в животі вирував ураган метеликів. Від отого дитячого очікування навіть мурахи вилазили по шкірі. 
Так, сьогодні і справді – незвичайний день для малюків дитсадочка «Равлик», усмішки на очах пробігають, стільки хвилювання, а одягнуті як усі красиво, ніби маленькі чарівні феї із принцами. У кожного в руках – яскраві великі букети квітів. Ще ніколи не було стільки квітів і таких різних, тому що щороку тримали їх нові рученята і, здавалось, кожного разу мале подвір’я перетворювалося на диво-сад. Батьки, бабусі, рідні та близькі радісно ідуть з подарунками вітати своїх малих випускників.
Лунає пісня:
Прощавай дитсадок,
Ми підросли,
Ми вже до школи
Від тебе пішли…

І ось відчиняються двері, ті самі, які від кожного, немов кордон, відгороджували реальний світ від безкінечних цифр і веселих літер. Маленька, завжди запилена зала, що у звичайні дні, коли тут проводили уроки шкільної музики, уже не пахла сирістю шкільних стін, а виблискувала натертою підлогою та старими паперовими прикрасами, які, здавалося, передавали з покоління в покоління.
Раптом гучно залунала пісня, свято розпочинається танцем. На мить завмирає подих, бо ті шкільні свята, то було єдине, що хлопчик бачив у невеличкому селі. Насправді, не так вже й багато розваг, особливо – з музикою. Музика, ах, що то вже невідома сила, немов діяла на Єгора щоразу, коли у нього був шанс почути це. Манила і зачаровувала, втішала і приголомшувала його у ті хвилини, коли мале дитяче серце жалісно стискалося від хвилювань.
- Швидко, швидко на сцену, – пролунав знайомий голос його вчительки, і всі дітки клубочками розметалися по парах, хлопчик з дівчинкою і, мов кольорові метелики, весело підлітають у таночку. 
А Єгор дивився на них великими сірими очима, такими сірими, немов небо – під час грози, і німів на місці. На мить йому здалося, що то він з ними разом підлітав, кружляв, як метелик, біг за ними. Очі і думки малювали яскраву казку, ніби метелики на галявинці із квіточками…
А насправді він осторонь сидів на лавочці в простенькій сірій одежині, коротко, майже налисо, пострижений і без жодної квіточки. Його привели з будинку «Малютка» в цей садочок, де він зі всіма дітками весело проводив час. А коли діток забирали батьки додому, Єгора відводили вихователька або сторож знову до дитячого будинку. Він сидів скромно у куточку, і ще такий маленький, уже відчував несправедливість цього світу. Бо якщо ти –  не самий дужий, не самий красивий, або он – зовсім сирота, як Єгорко, то світ все одно не змилується над тобою, і все, на що можна розраховувати, то, мабуть, лише – на краплинку удачі, а особливо, коли ти ось зовсім – ще такий маленький. Він сидів, втупившись у землю, але все ж, крадькома дивлячись на всіх, і йому так, так хочеться покружляти, як вони. На хвильку від того нестримного розпачу і образи він заплющив оченята, повні сліз. І тут… вихователька, молоденька Надія Миколаївна, підійшла до нього і запросила до танцю.
Від приємної несподіванки малюк трохи розгубився та зрадів, швиденько підхопився, трішки незграбно, але зовсім, як справжній джентльмен, руку поклав за спину, вклонився їй – і до танцю. 
Час зупинився. Зупинилося все і не було нічого і нікого, лише знову лунала музика і бриніла, заманюючи його у вир, нотки вистукували в тій мелодії так само, як вистукувало його серце. Здалося, малі ноженята бігли поперед нього. «Я – такий, як усі», - подумав про себе хлопчик. Він ставав швиденько на коліно, вихователька довкола нього оббігала, як справжня чарівниця, в очах витанцьовували веселки різними барвами. Його маленька душа вискакувала з-під сороччини. Ця мить для нього була особлива, ніби сонячний зайчик поцілував, проник всередину, зігрів маленьке серце. Адже тут було все, що потрібно людині: музика, справжні друзі і трішки любові. Єгор не помітив, як скінчився танець, тісно тримав Надію Миколаївну за руку, ніби хотів продовжити рухи танцю і цю радісну мить, що так сколихнула його серце. Музика повільно затихла і радісні діти поверталися на свої місця. Він подивився в очі виховательці, ніби подякував їй за танець. 
В залі ще довго лунали пісні і вірші. А малюк сидів скраєчку на лавочці, сором’язливо ховаючи ноги під неї, бо кросівки були на два розміри більші. І його маленьке серце й досі відстукувало такти тієї мелодії.
Коли свято підходило до завершення, всі діти дарували квіти вихователям. Через те, що в Єгора не було квітів, він не знав, до кого йому притулитися, за ким побігти? Хлопчик підійшов до Надії Миколаївни і так йому хотілося хоч би щось їй подарувати, та ще не знав, що. Чомусь його рука сама заховалася в кишеню, а там був відірваний ґудзик від сороччини. Він взяв його міцно, стиснув в своїй маленькій жменьці, а потім простягнув молоденькій виховательці так, начебто то був найбільший у світі скарб.
- Що це?
запитала вона.
- Це Вам – від мене, моя усмішка. 
Маленький ґудзик з двома чорними цятками був справді трохи схожий на усмішку.
- Добре,
сказала вихователька, дивлячись то на хлопчика, то на ґудзик. Вона розуміла, його щирість була більша за всі подарунки, за всі квіти, це була частиночка стану його маленької пораненої душі. 
Не встигнувши нічого йому відповісти, лише провела поглядом хлопчака, який, зігнувши голову, побіг на подвір’я до дітей. Це було його перше свято, з якого він виніс свій перший урок, в якому жорстокий світ ділив людей на тих, хто щось мав, і на тих, хто не мав нічого. Показував, як важливо мати батьків, родину, затишок, дім, де тебе чекають і голублять, та як важливо проносити промінчик людяності і щирості навіть тоді, коли у тебе нічого немає.
Багато років минуло з того часу. Хороше й погане змиє вода, затираючи сліди. А життя йшло по накресленій схемі: інтернат, училище. Уваги ніхто особливо на нього не звертав. Увага минала його. Кому цікаве життя сироти? Які біди сиплються і що гріє його одиноку душу? Лиш невеликі уривки спогадів, як на кшталт цукерки чи ж посмішки від перехожого… Не раз закрадалася думка: «Для чого жити?». 
Мати, яка залишилася в селі, не часто до нього приїжджала, здавалося, неначе з-під палиці йшла по примусу. Не було в її очах любові, лише – одні сірі тіні. Її позбавили батьківських прав через вживання алкоголю. І Єгор так й не зміг відчути її тепла, чи то в неї в серці його не було, чи затерпла душа? Один тільки раз пам’ятав, як ходив з нею по черешні попід поле з житом. А жито, ніби намистини, рясно колосилося, а волошки які там сині-сині, як маленькі острівки, на хвилях гойдаються. Не втримався і схопився за вусатий колосок, а він не дозволяє себе зривати, відбивається і ріже малому пальці. Горошинами кров крапала на землю, на сорочку і штанці. Щоб мати не помітила, сховав руку в кишеню. Цей біль хліба він проніс через все життя. Більше мами поруч і не пам’ятав. Просто одного дня приїхали якісь дядечки, забрали до дитячого будинку, де вже він став без дитинства дорослим. 
Життя вчило і штовхало, кидало на різні дороги, випробовування. Не знаю, хто давав йому ту силу і терпіння йти вперед, не зламатися всупереч долі?
Навчаючись в училищі, хлопець не міг себе визначити, чи хотів навчатися, чи не хотів, і як взагалі мав працювати, адже його дитяча мрія стати музикантом вже, мабуть, ніколи не здійсниться. Одне було задоволення, коли повертався з навчання в гуртожиток. У переході, заробляючи на шматок хліба, грав старий скрипаль, і Єгор закохувався в музику скрипки, яка, ніби течія, витікала з-під пальців, з-під струн скрипаля і долітала до нього. На відстані він відчував, як промінь сонця сідав на смичок і витягав дивовижні ноти, віддзеркалював душу скрипаля. Музика вливалася не тільки в вуха, вона викликала уяву бачити і розуміти світ по-іншому. Відчувати всі його тонкощі, капризи, насолоди. Кожна мелодія розповідала свою таємничу історію.
А сліпий скрипаль грав, це були єдині його втіха і радість. І, здається, саме це поєднувало хлопця з ним. Відсторонений від усього світу хлопець-сирота, так само не потрібний нікому, як і сліпий скрипаль, але так само продовжував жити і мріяти на перекір усім. То була не проблема ближче познайомитися, він, ніби по струні, від свого серця передав любов до скрипки, наповнив нею всю душу.
І вже після навчання Єгор біг туди, де він грав, дивився і слухав, як скрипаль вправно підносив руку зі смичком і, ніби диригент, переливав свою душу в мелодію, яка незабутнім шлейфом наздоганяла перехожих, осідаючи приємним осадком в підсвідомості. «Це – моя музика, це – моя сповідь перед собою!», – подумав хлопець. Цей скрипаль по сходинці своєю музикою добрався до його серця і повів шляхом до пізнання істини.
Сам старий з болем розповідав про себе. Історія того малого босоногого хлопчини Єгора вразила до сліз тепер уже посивілого чоловіка, в якого перед очима згоріла мати, а доля відібрала у нього зір всього лиш у вісімнадцять років. Ця пам`ять поверталась із незабутніх його дитячих років і випалювала душу тим полум’ям язиків, які ще й досі обпікають і ранять її. Зарання подорослішав, недолюблений, поспішаючи жити. Його скрипка позбавляла сну всіх небайдужих до людських переживань.
Франц, так звали старого скрипаля, відчував, що хлопець захопився музикою, і запропонував навчити його грати. Незнайоме передчуття знову бігло поперед Єгора, радість виливалася в усмішку, якби був птахом, то злетів би високо в небо. Жаль, що цього блиску в його очах не бачить Франц, але він відчував і вкладав усю душу в кожну нову ноту, якої навчав молодого майстра.
Якось під вечір уже двоє друзів вперше йшли разом до Франца додому. Хлопцеві подобалося все: з ним йти, з ним розмовляти, забігати в якісь потаємні історії, роздивлятися, як каштани цвітуть білими факелами, як тополиний пух виграє у повітрі, ніби хтось насмикав вати, як чисто прибрані вулички біжать сонячними доріжками. Здавалося, що хлопцеву радість помічають і дерева, і люди, всі навстріч посміхаються, він наче вперше був таким щасливим. 
Та раптом Франц зупинився, Єгор зрозумів, що вони прийшли. Двоповерховий будинок рогом виглядав з-за алеї каштанів. Сумні, темні вікна зберігали тишу і якусь потаємність. – Ці вікна, мабуть, ніхто ніколи не мив, крім дощу,
подумав хлопчина, але спитати не наважився, боявся образити Франца. Дивне відчуття: заходити в будинок – теж якось моторошно, довгі коридори нагадували колії, впродовж яких – відкриті сині двері. Як з’ясувалося пізніше, в цьому будинку проживали незрячі і глухонімі люди, більшість з яких сприймали все в одному кольорі, вікна і все інше для них назавжди залишалися темними.
Ці люди повільно рухалися, змирившись з тим, що вже ніколи не зможуть побачити світло, небо і землю. Але вони несли світло своєї душі. І одна така людина вклала всю душу, щоб виростити майстра. 
Завдячуючи Францу, Єгор став великим музикантом, а Франц для нього – батьком. Хлопець не міг жити без музики жодної хвилини, вона в ньому хлюпотіла річкою, розливалася по тонких струнах маленької скрипки, і ці звуки його, здавалось, навіть сонце слухало. Він був надзвичайно талановитий, а Франц розкрив його талант на повну. Їхні концерти теплими весняно-літніми вечорами слухало усе місто. Ніхто не міг бути байдужим.
З роками його почули «потрібні» люди, прийшли на концерт і просто запропонували співпрацю. Усі недоспані ночі, концерти під дощем, порвані струни на ремонтованій скрипці – усе окупилось сповна із приходом нового життя. Нове життя увірвалося в один день, воно забуло про те, що перед ним – простий сирота, і принесло з собою хлопцеві славу, визнання та гроші. Єгор дякував Богу за все, що він зробив у його житті, за допомогу, за зустріч з Францом, за злети та падіння.
Згодом хлопець одружився, Франца забрав до себе жити, працював викладачем в консерваторії, навчав уже нові молоді таланти, а також часто виступав на міській сцені, брав участь в концертах міжнародного класу.
Якось одного вечора дружина в Інтернеті прочитала оголошення: «Запрошуємо на зустріч випускників дитячого будинку «Равлик» такого то року випуску».
- Слухай, так це ж твій випуск!
- А й справді, - сказав чи то від радощів, чи то від несподіванки, Єгор…
- Я обов’язково поїду, - промовив чоловік, і все дитинство майнуло картинкою перед очима.
Вранці, взявши квиток до рідних місць, відчував себе молодшим на декілька десятків літ. Красивий, чорнявий високий чоловік з сірими очима і ямочкою на бороді, інтелігентний, вишуканий, приємний, поспішав і радів зустрічі та так, що його настрій передавася усім перехожим, тримаючи такий здоровенний букет троянд, що ледве поміщався у його руках. Квіти обнімалися та тулилися одна до одної, а обгортка із целофану шелестіла на всю вулицю. Дивлячись на нього, ніхто б і не подумав, що перед ними –  сирота або невдаха.
Ступивши на знайоме подвір’я, якось сама з очей бризнула сльоза. Це був його дім, берег дитинства. Того, яке буває у кожного своє, але завжди – із світлими і теплими спогадами. Швиденьким кроком Єгор вже поспішав до натовпу людей. Здавалося, ось-ось дорослий чоловік побіжить, немов маленький хлопчик. Сьогодні знову був отой один із травневих днів, наповнений простим сонячним світлом. Боже, як всі змінилися, і впізнати вже нікого не можливо, та перед очима та молоденька Надія Миколаївна, яка тримала його міцно за руку.
- Заходьте всі в актовий зал,
хтось мовив із вихователів. Зайшовши до залу, ніби знову провалився в дитинство, тут нічого не змінилося, крім дітей, навіть меблі – ті самі. «Боляче, як довго всі і все живе в стареньких дитсадках», - пробігла чомусь думка.
А от і зайшла маленька худорлява жіночка, акуратно зачесана, з маленькою косинкою на плечах. В її очах бігали маленькі теплі вогники, які зігрівали всіх біля неї, так це ж вона - Надія Миколаївна!
- Доброго дня, шановні вихованці! Рада вас всіх бачити і вдруге з вами познайомитися. Гомін пішов по залу.
- Ось я зараз ввімкну відеоплівку і ми всі повернемося на мить в дитинство та пригадаємо, які ми були маленькі.
Впізнавали кожен себе, щось вигукували, сміялися, все було, як при зустрічі. Через роки усе було інакше. Тут, у похмурих стінах, життя, здавалося, знайшло свій смак тому, що кожен хоть на мить хотів списати важкість літ і повернутися в дитинство.
- А зараз переглянемо ще один запис, де ви стали дорослими.
На відеоплівці відчиняються двері, до залу діти заходять парами і починають кружляти у вальсі. А ось сидить тихенько на лавочці в сіренькому жакеті маленький хлопчик і ховає великі кросівки. І тут підбігає молоденька вихователька Надія Миколаївна і бере його за руку.
Далі, не стримуючись, знову потекли сльози, по-дорослому, по- батьківськи, стислося серце і Єгор підійшов до Надії Миколаївни. Став перед нею на одне коліно, а в руках тримав тридцять дев’ять троянд (рівно – стільки, як не бачилися), цілував її руки і ловив вогники її очей.
- Це ти, Єгоре?
а я б тебе ніколи не впізнала, який красивий, - похитала головою.
- Шановна Надіє Миколаївно! Прийміть ці квіти, буть ласка, це за кожен рік, за який я не зміг вам їх дарувати. Спасибі Вам за Вашу турботу, за Ваше материнське, людське серце.
Всі ледь стримували сльозу.
- Дякую, Єгоре, ти для мене зовсім не змінився, ти – той маленький хлопчик, який хапався за кожну стебелинку, за кожну ниточку, щоб вибратися на горбочок і розквітнути. 
З цими словами вихователька повільно перейшла до наступного розділу.
- Ну, а зараз, мої вже дорослі діти, для вас – сюрприз, прочитаємо ваші бажання, які ви залишили в ось цій скриньці, роз’їхавшись далеко по світу.
Дитяча уява – багата, всі писали по-різному, а що ж написали, вже і не пам’ятає ніхто. Єгор на маленькому шматочку паперу намалював дроти, на яких сиділи ластівки й співали, і підписав: «…тому, що музика не вмирає». Тоді ще він не знав, як виглядають ноти…
- Творчий в тебе підхід до життя,
мовила вчителька, тож відгадай ще одну загадку, що у мене в руці?
Маленький кулачок Надії Миколаївни тремтів, як кленовий листочок на вітрі, а вже дорослий чоловік не міг довго відгадати, що там знаходиться. І що таке цінне може поміститися в її маленькому кулаці? 
Надія Миколаївна підійшла близенько до нього і відкрила кулачок, там лежав маленький чорненький ґудзичок з двома цяточками.
- Ось це – твоя усмішка, яку ти залишив мені на всі 39 років, найтепліша, найщиріша, в якої немає людської підлості і зла, яка дивилась мені в очі, усміхалася і берегла твоє дитинство.
Ось ця маленька річ може бути такою дорогою пам’яттю.
Зустріч доходила до завершення, а за дверима знову життя буде в кожного своє. А тут воно і зараз залишиться найтеплішим дитинством, яке було в кожного на той час також своє. Дитинство не вибирають, воно завжди невидимою тінню буде ступати за кожною людиною. Світле і, можливо, навіть з двома цяточками, які нагадуть про усмішку…


 

* * *

 

 

НЕНАПИСАНА ДОЛЯ 

Марина проживала у маленькому затишному містечку Сквира. Особливо місто красиве навесні, коли розквітають каштани, своїм білим замріяним цвітом гойдають хмари, тягнуться до сонця, ніби просять напоїти їх світлом та теплом. Звичайне таке собі містечко, яких так багато в Україні. 
Марина милувалась цією красою кожен день, ідучи зі школи додому. Потім вузенькою стежечкою спускалася на долину, де рясніли кучеряві верби. Верби низько нахилились до річечки, викупували свої довгі коси, виглядали дівчину.
Марина навчалася в одинадцятому класі, мала надзвичайний талант писати вірші та оповідання, а також володіла невимовної краси голосом. Невеличкого зросту, така собі непримітна дівчинка з великими допитливими очима і злегка кучерявим рудим волоссям. Проте було щось у ній таке, що притягувало погляд, а вже як заспіває, то взагалі зривала усі овації. Однокласники частенько посміювалися над нею, глузували, що вона ніколи з ними не збиралася на прогулянки. Їй і хотілося деколи піти, але бракувало часу, весь вільний віддавала своїм думкам, з яких народжувалися нові вірші, нові історії.
Школа дівчинку гарно підтримувала, відправляла на різні конкурси, фестивалі, захищати честь навчального закладу, міста.
Одного разу дівчинку запросили взяти участь у конкурсі «Думками йдеш до Перемоги», який відбувся в м. Біла Церква. З радістю погодилася і через тиждень отримала перше місце. Безмежна радість, сльози на очах, ще й досі не віриться, що її почули і підтримали. Здавалося, після цього конкурсу слава вже сама липнула їй до рук. Марину багато запрошували читати свої вірші в школи, на різні міські заходи, в дитсадочки, а часом – навіть у караоке. Про неї багато писали в місцевих газетах тому, що це така рідкість – великий талант у маленьких містах. Місту хотілося пишатися цим. Тому така собі медіакампанія працювала на користь дівчини.
Та одного разу, коли йшла зі школи додому, Марині хтось зателефонував. Не звернувши уваги на незнайомий номер, дівчина швидко підняла слухавку. Їй часто телефонували і запрошували, це вже було абсолютно не дивно для неї.
- Здрастуй, красуне!
- Здрастуйте, - відповіла дівчина.
- Я – з Білої Церкви, Артур Місник, хочу тобі запропонувати співпрацювати зі мною в одному із моїх нічних клубів.
- Де ви взяли мій номер телефону?
- Де я дізнався про тебе? Із сторінок газет, про твій талант усі пишуть, про твоє захоплення.
- Дуже вам дякую за гарну пропозицію, але, на жаль, я вам відмовляю, у мене – хвора мати і я не можу її залишати одну, – відповіла Марина, хоча інколи вона бралася і за таку роботу, тому що гроші були потрібні на лікування матері. 
Але вже ж як вона почула те прізвище Місник, то злегка побоялася тому, що його всі знали, це був такий собі фраєр місцевого розливу, мажор і єдиний синок багатих батьків, й темні справи тягнулися за ним хвостом, а найменше, що потрібно було дівчині, це – проблеми. 
Хлопець образився надзвичайно, він ж бо не звик, щоб хто йому відмовляв. Та ще й дівчисько, і відповів грубим тоном:
- Я не кожен день пропоную роботу, а ти ще дуже пошкодуєш.
- Можливо, пошкодую, але ти і знати не будеш, - подумала дівчина, і на якусь мить кров застигла в її жилах. Чомусь ці слова прозвучали, не як пуста погроза. 
Весна вже добігала до літа, неприємний інцидент залишився далеко позаду і тепер тільки треба було скласти іспит. І все – доросле життя веде у широкий світ. Хотілося вже пошвидше, хоть на мить, вдихнути свіжий подих перемін. Забути усі ті проблеми і печалі, відчути, як цілий світ іде до твоїх рук. Така юність, така сила була у тих мріях.
Марина подала документи в м. Білу Церкву, в аграрний інститут, поближче додому, щоб частіше провідувати маму. На жаль, життя не щадить нікого. Марина жила лиш з мамою. Батька давно не стало, а мати, заробляючи на життя, важко захворіла сухотою. Часом їй бувало краще і взагалі наставали світлі дні, а часом вона так потребувала догляду, як маленька дитина. Така ж тендітна, з милим зморщеним личком, проте привітними очима, мила і рідна мама. Вона, Наталія, завжди говорила: 
- Ти для мене – все, ти більше, аніж моя донька, моє життя, моя надія, моя квіточка, яка цвіте, розквітає, моя втіха, найдорожча на світі донечка, молюся за тебе і вдень, і вночі, щоб Бог дав тобі здоров’я, гарну долю, молюся за твоє щастя. 
І ті слова надавали їй сили, надихали боротися за краще майбутнє. 
Дівчина старанно навчалася в інституті, часом опісля підробляла в місцевому кафе за рекомендацією одного з викладачів вузу. Співала дві години вечорами та відкладала якісь гроші, все хотілося їй поїхати з мамою на відпочинок, їй все подобалося, а на вихідні приїжджала додому.
Все було б добре, якби не один випадок, який змінив все її життя. На жаль, вже як Бог дав талант, то дав на повну. Караоке, в якому підпрацьовувала Марина, почало набувати шаленої популярності тому, що вона і справді гарно співала. Бізнес ріс і не міг бути не помітним для інших. Така собі колода виросла в оці одного бізнесмена з приводу тієї популярності. Як же був він розсерджений, коли дізнався, що те саме дівчисько, яке відмовило працювати з ним, тепер працює на інших. Чорна змія затаїлася в душі хлопця.
Артур вистежив, де навчалася Марина, і вирішив її заплатити за відмову. Адже у місті він – відомий власник мережі нічних клубів і всі дівчата липнуть до нього, а тут, поглянь, яка сквирська королева…
Осінь, листопад, дні малі і сумні, пересипані дощами. Задумані босі дерева засинають в журбі під свист вітрів. Недобрі ті дні, такі сірі і одинокі, пустіють вулиці і разом з ними пустіє душа…
Дівчина зібралася на вихідні дні додому, сіла на останню маршрутку і приїхала в своє містечко. Так темно, лише поодинокі ліхтарі освічували дорогу тьмяним світлом. Хотілося вже поскоріше додому, заховатися від гніту холодної погоди і зігрітися в обіймах мами.
- От, зараз зайду, куплю мамі свіжого хліба і… по знайомій стежині - до хати, - подумала Марина. 
Та сталося не так, Артур вже десь з півгодини чекав Марину. Він хотів зустріти її тут, на її території, показати, хто тут – головний! В його душі клекотіло нетерпіння: «Ось узнаєш, хто я!», - виривалося вголос.
Марина йшла спокійна і радісна. Боязко сутінки сідали на плечі. Раптом ззаду тихенько хтось підбіг, це було останнє, що вона почула. Однією рукою закрили рот. Потім руки заплели за спину. Зовсім десь в бік полетів пакет із тільки що купленим хлібом. І нічні сутінки заховали все від посторонніх очей.
- Рушаєм, -  сказав Артур до водія. Машина заревла, немов несамовита, не торкаючись асфальту, летіла, невідомо куди. Дівчину привезли в диско-клуб, де працював Артур, розв’язали пов’язку і руки.
- Ну що, поспіваєш? - з посмішкою запитав Артур. 
Марина не могла відійти від переляку, вся тремтіла і плакала, не чула хлопця.
- Чому ти мовчиш? Чи язик ковтнула по дорозі, я ж не на страту тебе привіз, а на веселощі. Дивись, як соромиться, а коли відмовляла мені, то була впевнена, - шарпнув дівчину силою за руку, тісно притиснув до себе:
- Веселіше, посміхайся.
Марина спробувала вирватися та все – марно. В цю мить задзвонив телефон, дівчина знала, що телефонує мама, зараз швиденько їй відповість, щоб не хвилювалась. 
– О-оо-о , телефон! - хлопець вирвав з рук старенький телефон і вимкнув його.
- Віддай, не маєш права, я до матері подзвоню, в мене – мати хвора, плаче, невже в тебе ні на грош совісті немає, я прошу тебе, я благаю.
- Я також просив, але ти не почула, а тепер я не чую.
Дискотека була в розпалі, до Артура сходилися друзі, знайомі. 
- Привіт, привіт, - все частіше лунало, хтось запитав:
- А це що, твоя нова пасія? - очима зміряв дівчину з ніг до голови, - нічого так, якби ще по моднявому одягти.
Було весело всім, крім Марини, хлопці та дівчата танцювали, розпивали спиртні напої. Розваги затягнулися до ночі. Вже далеко за північ юнаки та дівчата помалу залишали кафе, розходилися додому.
- Ну що, поїхали і ми, - напідпитку сказав Артур.
- Я нікуди з тобою не поїду, виклич мені таксі, я доберусь до гуртожитку, - сердито відповіла дівчина.
- Навіщо ж тобі таксі? Я тебе сам відвезу.
Вона не вірила жодному його слову, але розуміла, що вибору іншого в неї не було. Гучно грюкнули двері машини.
- Адреса, куди відвезти?
- Каштанова, 19.
- Добре, - відповів хлопець і повіз дівчину в задуманому напрямку.
- Куди ти мене везеш? Це – не сюди!
- Я знаю, але так буде швидше.
Артур Марину привіз на дачу, неподалік за містом.
- Тут сьогодні заночуємо, де нам ніхто не буде заважати.
Ввімкнувши світло і одночасно музику, хлопець очима вже роздягав Марину.
- Чому дивишся, будь, як вдома, душ, ванна – у твоєму розпорядженні. 
Марина плакала і не могла сказати ні слова. Весь час намагалася втекти, але їй це не вдавалося.
- Говорити не хочеться, тоді будем діяти.
Артур наблизився до дівчини, розірвав зі всієї сили на грудях блузку і міцно поцілував в губи. Його сила і бажання заволодіти нею зросли в десять разів сильніше, ніж на дискотеці. Алкоголь підігрів кров до найвищого градусу, напружились жили. Її ніжне молоде тіло нагадувало йому ромашку, яка втрачала свої пелюстки і безсило не могла боротися проти вітру, знесилена, знепритомніла від болю та переляку. Чиста, як роса, сльоза збігала поміж вік по розпечених щоках дівчини. Руде волосся невеличким пасмом спадало на подушку, ніби течія, пливло вдаль.
Трохи загаявшись, хлопець: 
- Я не звик, коли мені відмовляють, кожне слово має свою ціну, твоя ціна була - твоя «невинність», ти нею розплатилася. Ти мені не потрібна, як і всі інші, можеш іти до мами, в гуртожиток, куди хочеш, на всі чотири боки.
Привівши себе трохи в порядок, якщо взагалі хоть щось з тієї ситуації можна було вважати порядком, Марина швидко вибігла надвір. Темно, холодно, принизливо зябко, високі дерева, які знаходилися біля дачі, ніби скреготали зубами, стогнали, взявши на голі гілки, як на пересуду, нову подію. Десь за сто метрів виднілася дорога Сквира - Біла Церква, на якій мерехтіли фари машин. Усе було похмуре, ніби небо увірвалося і впала така темінь навкруги...
- Мамо, ріднесенька, якби ти знала, як мені не хочеться жити зараз, куди мені піти, що мені зробити? 
Марину брав відчай все більше і більше. Ніч додавала їй темноти не тільки в очах, а й у душі. Вона вийшла на дорогу і простувала посеред неї, машини, які їхали, хто сигналив, хто просто обминав.
- Боже, забери мене на небо, - промовляла дівчина, - якщо ти послав на мене такі випробування, бо не витримає душа сорому на землі. Їй здалося, що божеволіє, що смисл життя уже втраченний навіки, що кожна травинка тут знає, що сталося, що згорить від сорому, розірветься на шматки від болю. В цю мить вона ненавиділа цілий світ. Просто поволі брела, не чуючи ніг. Раптом зустрічна машина зупинилася прямо біля дівчини.
- Тобі що, жити набридло? Чого ти тут ходиш? Якби я був твоїм батьком…
Дівчина не мовила ні слова, вона вже боялась всіх і всього. Лише такий пронизливий і жалісний погляд кинула, що навіть камінь розтопити міг.
- Ти що, глуха? - запитав ще раз чоловік. 
Це був простий на вигляд мужчина без тіні зла на своєму лиці і з милими карими очима. Не дочекавшись відповіді, вийшов з машини та підійшов до Марини і зрозумів, що щось не так. 
- Сідай в машину. 
Уже не знаючи, де та правда в тому світі, правильно чи ні, потрібно чи не потрібно, Марина сіла в машину і раптом зовсім на мить відчула себе такою маленькою дівчинкою, важко розридалася і розповіла усю історію. Чоловік уважно вислухав дівчину.
- Ти знаєш, Марино, я чув про цього Місника не раз, давай, звернемося до поліції. Якщо ти боїшся, я допоможу, - якось по доброму глянув на неї.
- Ні, що ви, не потрібно, я сама вирішу, що мені робити далі?
- Ну, як хочеш, ось тобі мій номер телефону, як надумаєш, звертайся.
Пройшов деякий час, здавалося, страшна історія залишилася в минулому. Як же Марині хотілося, щоб там залишилося те все, дівчина продовжувала навчатися та робити вигляд, що нічого не сталося. Ось тільки співати вона перестала, матері нічого не говорила. Мати помічала, що щось – не так із донькою, але нічого не питала. Вона потихеньку відходила у Засвіти, так і не дізнавшись, що зовсім скоро мала б стати бабусею. Таке жорстоке і не справедливе життя… Удар – за ударом, в якому немов тонеш, як у чорній полосі, не бачачи виходу, борсаєшся і йдеш за течією того «існування».
Вагітна Марина соромилася сама себе, добре, що вже закінчувала навчатися. Подумала: 
- У Сквиру я точно не поїду, а куди ж тоді їхати? Планувала на літо на підробітки влаштуватися, теж вже не вийде, винаймати квартиру - за які кошти? 
Стільки питань лунало в голові. І так хотілося звернутися до найріднішої людини. Все, що могла, лише в думках, лише в молитві благати: «Мамо, вкотре звертаюсь до тебе, якщо ти мене десь високо на небі чуєш, якщо ти бачиш, як мені важко, підкажи, порадь, як жити далі?». Їй здавалося, що ті слова, як промінь надії – у сірій буденності життя. 
Якось, заплакана і сумна, прогулюючись містом, стараючись втекти від проблем, що душили її з усіх боків, дівчина зупинилась перед стовпом, густо вкритим оголошеннями, і прочитала: «Шукаю людину, яка б доглядала мене, проживання – безкоштовне, звертатися за номером телефону». Марина швидко дістала свій телефон і за вказаним номером набрала хазяїна:
- Алло, доброго дня! – привіталась.
- Доброго! - відповів чоловік.
- Я – по оголошенню.
- Дуже радий буду вас зустріти.
- Коли мені можна до вас приїхати?
Приїжджай, якщо маєш час, навіть сьогодні. 
Дівчина, не довго думаючи, сіла на маршрутку і дісталася за вказаною адресою.
Чоловік на милицях повільно відчинив двері. Марина зайшла і не одразу впізнала Максимовича тому, що боялась підвести погляд. Їй все ще здавалася, що її, от таку, вагітну, ніхто не прийме. Зібравшись з духом, все ж таки глянула на майбутнього «роботодавця».
- Доброго дня! Це ви? - від здивування аж зніяковіла. 
- Так, це я, - чоловік одразу впізнав дівчину. 
Далі при розмові вже і Марина впізнала Максимовича.
- А що сталося, де нога?
- Довго розповідати, відрізали ногу, ось такий я вже негодящий.
- Та що ви таке говорите, люди і не з такими проблемами живуть, я вам допоможу. - І її серце стиснулося від жалю. - Ви не дивіться, що я – така молода, в мене мама важко хворіла, все умію: й уколи, й перев’язки…
- Дякую, заходь, живи, будь, як вдома, - привітно мовив Максимович.
- Зачекайте, а як же ваша сім`я? Що вони скажуть? - на хвилинку стрепенулася дівчина.
- Немає в мене сім`ї, був одружений, жінка померла, діточок Бог не дав, усе є, немає поряд сім’ї, доведеться в старості одному помирати, якщо ти від мене відмовишся.
- Я не відмовлюсь, але в мене немає грошей, щоб вам за проживання платити. І ось ще вказала дівчина на живіт…
- Гроші – це не головне в нашому житті, чи вони є, чи їх немає, багато чи мало, це – папірці, які не замінять жодної живої душі, які не розкажуть нічого, які не поспівчувають. Отже, якщо тебе влаштовує моє помешкання, то можеш переселятися. А це, - поглядом вказав чоловік на живіт, - не покарання, а нагорода, хоч зараз тобі в це тяжко повірити.
В дівчини не було вибору, вона переїхала одразу ж до Максимовича, якого потім називала названим батьком. Розповіла йому усе про своє маленьке і складне життя. Він зрозумів і підтримав. Здавалося, Марина знайшла батька, про якого завжди мріяла. Бо не спроста всі люди зустрічаються в цьому світі. Вони стали справжньою родиною, хоч такою маленькою. 
У Марини народилася маленька Оленка, безмежжя радості лилося через край. У Максимовича не було дітей, то хоч онуки будуть. Він із задоволенням проводив час з маленькою, поки Марина бігала по інтерв’ю. Їй вдалося знайти місце у місцевій газеті і, звісно, її статті не могли бути не помічені головним редактором, адже дівчина справді була талановита, а також старанно працювала, не покладаючи рук. Тому і не дивно, що її кар’єра стрімко пішла угору і люди йшли назустріч. Тепер побачила життя по-новому, знайшла у собі сили не зламатися від тяжкої долі, а йти вперед. Виростити у собі особистість та ставити цілі.
- А Артурові будеш говорити, що народилася донька?
- Ні, не буду, він на таке щастя не заслужив… - така коротка відповідь просто пояснила суть життя Марини. Дім та кар’єра – от і все. Зі старим життям було покінчено. Лише робота у газеті і більше – жодних співів, жодних підробітків у караоке, вона наче хотіла забути усе те, що вважала причиною її зламаної долі. Закрила ту частину життя, мов ширму, і більше до неї не поверталася.
Оленка підростала не по днях, а по годинах, чоловік був щасливий, що Марину доля привела до нього.
Марина підробляла в редакції, друкувала різні життєві історії, писала поезію. Все більше і більше її цікавила журналістика: брати інтерв`ю, записувати різні історії, спілкуватися з людьми.
Це настільки її захопило, що вирішила закінчити факультет журналістики. Максимович у всьому сприяв, називав її своєю донею, а Оленку –  внучкою.
Проживаючи в Білій Церкві, Марина ні разу не зустрілася з Артуром. - Можливо, кудись виїхав, - подумала, і навіть не знає, що у нього є донька. От, як такі люди живуть, в яких за душею – камінь, а не серце, і наслідки вчинків їх навіть не хвилюють, я просто цього не розумію, - розкидала думки Марина. - Це поки донька – мала, то не запитує, де її батько, а потім що їй сказати? Які підібрати слова для маленької дівчинки? 
Та все це лиш тільки пересічні думки. Життя йшло своїм шляхом, хто підростав, хто займався своїми справами, хто мудрішав. Та деякі речі все ж залишалися в серці, десь там далеко під глибою старого болю…
Одного разу, прийшовши з роботи, Марині на очі потрапила місцева газета, вона передплачувала декілька їх, оскільки любила оцінювати роботу інших журналістів. Висуваються кандидати в депутати до міської, районної рад. – Дивно, - подумала жінка, - до виборів – ще рано, а газета уже надрукувала список кандидатів. 
Не зрозуміла, ще раз прочитала і раптом на очі втрапило знайоме прізвище – кандидат Місник Артур Борисович. На хвилинку їй здалося, що в голові здійнялася буря, перед очима потемніло і у скронях заколотило так, що її розум зараз злетить у космос.
- Що? - скипіла Марина, - як, кандидат в депутати? Невже така людина щось хороше може зробити для суспільства? - подумала.
- Люди, кого ви обираєте? Але як же я це всім розкажу? - трохи стишила голос, - це ж – моя історія. 
Марині з думки не сходило, як написати так, щоб повірили люди їй, щоб Місник не пройшов. Хотілося кричати: 
- Не того ви обираєте, людоньки, не того. От, як правду вам відкрити про цього Місника?
Всю ніч настільна лампа не змикала очей, а поряд з нею – і Марина. Жінка написала статтю «Люди, подумайте», не підписавши свого прізвища. У ній Марина описала такі факти і деталі з особистого життя Місника, що у редактора, який перечитував той лист аноніма, не з’явилося жодного сумніву, про кого йде річ. Звісно ж, статтю подали до друку, адже то була бомба, яка підіймала рейтинги. Газета швидко облетіла місто, яке, здавалось, завмерло, не зрозуміло, якого ефекту потрібно було очікувати. Але Марина хотіла просто змусити людей задуматися, звернути увагу не лише на бутафорії місцевої пропаганди, відкрити закулісся і хоча б на мить показати інший бік медалі. Декілька днів навіть було тихо, потім до редакції завітав поважний чоловік з папкою в руках. Ні в кого нічого не питаючи, зайшов в кабінет редактора, не вітаючись, дістав газету і запитав: «Чиїх рук ось ця справа?». Офіс на хвилинку завмер в очікуванні. Двері зачинилися і за столом спокійно, продовжуючи роботу, сиділа гарно зачесана, охайна жіночка.
- Моя! 
Чоловік, не впізнавши Марину, продовжував кричати:
- Що за нісенітницю ви написали, хто вам дав таке право, вас за півгодини розрахують з роботи!
- А вас - з кандидатів, - мовила жінка і очі її блиснули, а голос навіть не здригнувся.
Насупивши брови і примруживши очі, Артур підійшов ближче, замахнувся газетою і рука зависла у повітрі. Той старий знайомий погляд, що тінню переслідував його усі ці роки, дивився із знайомого обличчя прямо йому в душу. В одну хвилину кожна стрічка з тієї статті закричала жалібно літерами в голові незнайомця, підіймаючи те, що він так старанно хотів забути, те, від чого йому так хотілося втекти. Так, він був страшною людиною і сам це знав, але йому здавалося, міг виправити все те, приховати негідне діло за добрими справами, але тепер на кожному кроці стаття нагадувала йому про це. А ще – ці очі , все ті ж глибокі зелені очі дивилися прямо на нього.
- Зачекай, Марино, ти? Ось та, зі Сквири? - перейшовши одразу на ти, чому я тебе раніше не стрічав? І що ти тут робиш?
- Я тут працюю, а чого ти прийшов, щоб ще раз переконатися, що я написала правду, - відверто сказала Марина. 
Більше нічого не спитавши, чоловік пішов, голосно грюкнувши дверима. На мить йому хотілося кинутися їй у ноги, попросити пробачення, сказати усі ті слова, що мучили його стільки років. Та він не міг. Не міг «підмочити свою репутацію» на очах стількох людей.
- Ти вдруге пошкодуєш за свою сміливість. 
Через півгодини прийшло розпорядження про звільнення жінки з роботи.
У Марини не було достатньо грошей боротися з Місником, тому на цей раз вона знову програла, а про доньку нічого не писала, бо боялась, щоб не сталося ніяких неприємностей. Проте на душі їй було спокійно, вона не хвилювалася за роботу, знала, знайде іншу. Врешті, за стільки років відчула в душі спокій, змогла рухатися далі, немов скинула тягар. Так, вона знала, що програла і, можливо, не добилася цим нічого, але розкрила ту правду, яку може нести одна людина, маленьку, але таку іноді потрібну. А далі читачам вирішувати, де є правда, можливо, навіть хтось один задумається і змінить свій вибір.
Місник переміг на виборах, статтю опублікували, як фальшивку. І як, звичайно, ведеться у сучасному світі, гроші перемагають будь-яку несправедливість.
Минуло декілька років, Марина знайшла роботу в Києві і успішно працювала. Згодом відкрила власне агентство, де проводила міні-тренінги по журналістиці та телевізійних проєктах. Той скандал із статтею також зіграв їй на руку. Стала сильною, вільною, не тією заляканою дівчинкою, що колись плакала під покривалом ночі. Тепер з нею рахувалися, але разом з цими змінами прийшли й інші думки. Біль залишився далеко позаду і тепер їй не хотілося нікому мстити, просто знала тепер, як поставити негідників на місце, і нічого не боялася. Проте маленька ниточка продовжувала зв’язувати її з тим минулим життям…
З собою Марина забрала Максимовича і Оленку, яка, як дві краплі води, була схожа на Артура, висока, красива, довге кучеряве волосся ніжно спадало донизу, очі-намистинки, як вогні, горіли і світилися радістю. Без батька діти теж ростуть, ось і Оленка виросла. Вже й женихів, хоч косою коси. Та все перебирала, бо знала своїй вроді ціну. Мабуть, що дещо із характеру Артура передалося їй. Але таки знайшовся один красень, який був, як кажуть, їй до серця. Невдовзі відбулося сватання і призначена дата весілля. Олену завжди турбувало одне запитання, хто її батько? Але цим вона могла вразити маму, тому все його відкладала на пізніше. Лише через деякий час, майже перед самим весіллям, наважилася запитати:
- Мамо, а хто мій батько? І чи він є десь?
- Є, - відповіла Марина.
- А він ніколи до нас не приходив і ніколи не цікавився, як ми живемо?
- Твій батько – негідник, і мені ця розмова – не дуже приємна.
- Мамочко, вибач, я не хотіла… 
- Ти хочеш з ним зустрітися? - запитала Марина у доньки. Вона розуміла, що потрібно відкритися доньці. Ця тема завжди стояла горою між ними. Ось скоро і у донечки буде власна сім’я, потрібно було розставити усі крапки над «і». 
- Зустрітися можна, але навіщо? Невже ти його хочеш бачити?
- Ну, принаймі, і побачити, і подивитися йому у вічі, чому він так вчинив з нами?
- У нього їх немає.
- Як немає, мамо? Він що, сліпий?
- Крім грошей і самого себе він нічого не бачить.
- Зрозуміло, але я чомусь все-таки хочу його побачити. 
- Добре, але саму я тебе не пущу, тим більше, він тебе не знає і не повірить, що ти – його дочка.
- А можна, тоді я з дідусем поїду?
- Поїдеш і що ти йому скажеш?
- Подивлюся йому в вічі і скажу, що я – його донька.
- А він тебе запитає, звідкіля ти взялася і що придумала, дівчино.
- Не знаю тоді, що скажу.
Дівчина знизала плечима. Марина глянула на донечку і просто зрозуміла, що їй це потрібно, навіть якщо це буде безрезультатно. Батьків не обирають, якими б вони не були, частинка серця завжди рветься пригорнутися до них і просто знати, хто ти є?
- Добре , якось виберемо час на вихідних, я тебе відвезу.
Суботній день ще зранку видався плаксивим, але планів ніхто не відміняв. Марина, Оленка та Максимович поїхали в Білу Церкву. Телефон і адресу, де проживає Артур, Марина дізналась від колег, з якими раніше працювала. Приїхавши в Білу Церкву, жінка зателефонувала Артурові. 
- Алло, - відповів Артур.
- З тобою зараз буде розмовляти твоя донька.
- Хто це говорить? Що з нею сталось, вона щойно вийшла в магазин по хліб. 
- З тобою буде розмовляти твоя донька Оленка.
- Ніякої Оленки в мене немає, - заперечив чоловік.
- У мене – донька Ніка, ви щось переплутали. І, взагалі, чому я з вами розмовляю? - і вимкнув телефон.
Машина Марини стояла уже під під`їздом будинку, де проживав Артур. Було видно, що розмова не вийшла і сюрприз не вразив чоловіка, а скоріше – був неприємний. І взагалі, він ні у що не повірив. Марині хотілося просто поїхати звідти та й усе. Закрити доньку від того болю, від того кроку, який, можливо, змінить усе. Але вона не могла, тому, зібравшись з духом, просто важко видихнула і промовила:
- Доню, зараз ми почекаємо, хтось буде іти з мешканців будинку і ти зможеш зайти, 6 поверх, квартира номер 88. 
Через 10 хвилин з магазину поверталася Ніка. Що Ніка, що Оленка - одне лице. Оленка підбігла до Ніки, разом зайшли в під’їзд, а потім – і в ліфт. Ніка натиснула на 6 поверх. 
Оленка: «Мені – теж туди».
Ніка навіть не звернула уваги, стільки людей щодня проходять туди, сюди у багатоквартирному будинку. Хіба це важливо? Вийшовши з ліфту, Ніка натиснула кнопку квартири, де в дверях вже чекав її Артур. Ззаду Ніки стояла Оленка. Ніка швиденько забігла, Артур на хвилинку зупинив погляд на Оленці. 
- Чи мені в очах двоїться, чи мігрень, - рукою назад закидає коси, трясе головою. 
Оленка стоїть і мовчить.
- Дівчино, ти до кого?
- Я – до вас.
Поцокавши зубами, Артур:
- Проходь, - немов в тумані сказав чоловік, він просто не міг заперечити, і сам не розумів, чому?
Олена швидко переступила поріг і в очі одразу ж кинулася гарно облаштована квартира. 
- Непогано, як для Білої Церкви, - подумала дівчина, - по вищому класу.
- Ніко, тут до тебе прийшли.
- До мене? - я нікого не чекаю.
- Ну, не до мене ж.
- Я – до вас, - сказала Оленка.
- До мене? Я тебе не запрошував.
- Я знаю, але я – до вас і хочу з вами поговорити.
- Що за вуличне дівчисько? То викинь її за двері, - сказала Ніка.
- Дівчино, виходь, я думав, що ти – до доньки, тому тебе впустив, а ти ще й – самозванка вулична, забирайся геть! - кричав голосно вже Артур.
- Я - ваша донька Оленка!
- Що? Ось це новина, ха-ха-ха-ха, і довго ти думала таке сказати, чи тобі хтось підказав?
- Погляньте, я схожа на вашу Ніку.
- Це ще що за сюрприз? Родина з’явилася. Можливо, ще і братик десь є. Нехай-но мама приїде з Іспанії, зрадіє новині, - злорадствувала Ніка.
Артур дивився і нічого не розумів, дівчата були схожі, як дві квіточки, розкрив рота та бракувало слів, бо молодість була бурхлива і гріхів багато спливло. Але що мати ще одну доньку, таке і в голову не приходило.
- Ніко, зачекай, біжи в другу кімнату.
- А ти розповідай, як тебе звати? – до Оленки, - хто ти така насправді, з ким приїхала і хто тобі сказав, що я – твій батько?
- Я сюди приїхала з мамою, яка сказала, що ви – мій батько.
- Зрозумів, а хто ж твоя, наша…, - плутався язик, - мама?
- Мою маму звати Марина. Вона – чудова, красива і розумна жінка. Біля під`їзду стоїть наша машина. Якщо маєте бажання, можете вийти.
Коли Олена зрозуміла, що Артур про все здогадується, вирішила йти, не отримавши відповіді на головне запитання.
- Добре, я зараз спущусь.
За Оленкою швидко прийшов Артур, підбіг до машини і привітався.
- Доброго всім дня!
- Доброго, - відповіла Марина. 
- Марино, це знову ти? Боже, що за халепа, що за цирк ви мені тут вчинили? Хто така Оленка?
- Наша донька, - спокійнісінько відповіла Марина.
- Стільки років ти мовчала, чому ти мені не сказала, що у нас є донька? Можливо, все було б по-іншому. Я молодий, дурний гонористий був, ну, з ким не буває по молодості.
- А що б змінилося? Ти вигнав мене тоді серед ночі, потім забрав у мене роботу, яка давала шматок хліба мені і дитині, ти навіть і тоді не поцікавився, як я буду жити?
- Я не знав нічого про дитину, можливо, все б змінилося і у нас була гарна і міцна сім’я? 
- Можливо. Але після твоїх вчинків я не впевнена, що було б краще.
- А якби я знав, якби я знав, - ніби виправдовувався Артур.
- Ти бився за гроші, за крісло, тобі на все було начхати.
- Так, я був неправий, але твоя стаття була також недоречна, я не міг по-іншому вчинити.
- Ти не міг ніколи по-людськи поступити. Якби не Оленка, я б ніколи не погодилася на цю зустріч.
- Ще раз тобі кажу: 
- Я був молодий, гарячий, ти мені подобалася, а коли відмовила, ніби якийсь біс вселився, щоб тобі помститися. Я каюсь і прошу пробачення.
- Життя біжить, роки летять, Оленка – це все, що в мене найдорожче в житті, живи собі зі своєю сім`єю, а про нас забудь назавжди.
Артур, опустивши голову, якось трохи посмикуючись, сказав: 
- Я не відмовляюся від доньки, просто для мене це – несподіванка.     Звісно, своєї вини я не загладжу, але допомогти – допоможу, чим зможу.
- А сама як ти? Працюєш, заміжня?
- Працюю, заміж не виходила, вистачило твоєї образи на все життя, дякувати Богу, Максимович дав притулок, коли мені, вагітній, не було де дітися, він мені – названий батько, дідусь Оленці.
- Зрозуміло.
- Ну, а я – одружений, є донька Ніка.
- Ну, от і все, прощавай, тепер ти став багатший ще на одну доньку, - каже Марина.
Артур взяв Марину за руку:
- Пробач, якщо зможеш, це – не легко, розумію, просто пробач, - нахилившись, поцілував її руки.
- Мені нічого не потрібно від тебе, навіть твого вибачення, бо воно вже просто – недоречне, а з Оленкою можеш спілкуватися.
Артур звернувся до Оленки:
- Дай мені, доню, будь ласка, свій номер телефону, хочу частково виправити помилку свого життя, розумію, що батьківського тепла я не зможу тобі вже дати. Такі помилки не виправляються, але деякий грошовий переказ нехай буде тобі на твої витрати.
- Мамо, а можна я батька запрошу?
- Не дослухавши доньку, Марина погодилась:
- Запрошуй.
Обмінявшись номерами телефонів, люди розійшлися, як нічого не було, тільки от Марині пил від минулого болю ніяк не давав спокою. Вона не очікувала такої зустрічі і не вірила, що Артур змінитися міг.
Через деякий час готувалися до весілля. Олена була щаслива і закохана. Дні збігали і святковий день ось-ось уже близько. Олена все-таки сподівалась на зустріч з батьком. Цей день буде особливий у її житті. Все, як у всіх, буде. Свято розпочинається, усі запрошені майже прийшли, крім батька.
Марина ходила по кімнаті назад, вперед і била себе думками: 
- Я ж скільки разів собі казала, що не можна вірити цій людині, ні, таки дурну не навчило, мені біль спричинив на все життя, а тепер ще й доньці весілля зіпсує і навіщо він знову?... Та що це я таке говорю, донька ж сама його хотіла бачити. Добре, що хоч, крім Максимовича, ніхто не знає, що він мав бути, Бог йому суддя, як кажуть. Проживемо і далі без таких знайомих. 
Раз по раз Марина підходила до доньки і запевнювала, що такі, як Артур, не виправляються, тому не знала вона батька, жила з цим і тепер нехай змириться з його відсутністю.
Та раптом було чути, як різко загальмувала машина. І 
легким бігом з величезним букетом білих троянд Артур увірвався до залу. Статний, інтелігентний чоловік у білому костюмі привернув погляд багатьох присутніх. Тільки от за цим білим жакетом впродовж всіх років ховалося крижане, холодне серце снігової людини. Несподівано в очах Артура заблищала сльоза, крижане серце почало танути слізьми каяття. Мабуть, за всі роки він вперше визнав свою провину перед Мариною, яку не виправити вже ніколи.
Діти стояли щасливі і радісні, церемонія шлюбу розпочалась. І ще невеличкий сюрприз від батька чекав дітей. Це – два квитки до Єгипту та ключі від квартири.


 

* * *

 

 

РОЗБИТА ДОРОГА 

Карпо йшов по осінній розбитій дорозі. Вечоріло, дорога через ліс була довгою і, здавалося, нескінченною, якась ще мряка надоїдлива падала за комір і била в лице. Мокре листя летіло з дерев під ноги і чіплялось за чобітьми. Вечір супився і закликав ніч у гості. Хоч би який був край цій дорозі, щоб швидше добратися до села. Чорна торба, яка висіла через його слабке плече, нагадувала про біль у ключиці. 
Його ніхто не чекав, старенька батьківська хата з маленькими віконцями, яка притулилася на горбочку, геть уже вросла в землю. Батьки давно своє віджили. Хатина пустувала.
Карпо був жителем того села. І народився у зовсім простій родині хлібороба. І доля у хлопця, здавалося б, мала бути така проста, як у кожного, хто змалку працював на землі. Простий світловолосий хлопчина – з великими допитливими сірими очима. Та мав Карпо гордовиту і вперту вдачу, вже як поставить собі якусь мету, то хай тобі і світ перевернеться, а свого доб’ється. 
Ось так і ріс собі хлопчина на радість батькам, бо був єдиним сином у сім’ї. Життя у селі – хоч і просте, але важке. Роботи – багато і вона не чекає. Навесні – городи, влітку – жнива, восени – урожаї, а от взимку – відпочинок, але теж – багато роботи. Працюють усі: і дорослі, і малі, то ж не дивно, що як тільки Карпо підріс, почав отримувати і важливіші завдання. Часом навіть їздив із батьком чи матір’ю до міста продавати молоко, горіхи та різні трави. А вже як було йому літ п’ятнадцять, завжди супроводжував маму на потяг, допомагав нести важкі сумки. Бувало, назбирається ціла зграя ось таких помічників. Проведуть батьків на потяг, а самі, давай, байдикувати та рахувати вагони товарняків. Біля залізниці хлопчакам завжди знайдеться якась забава. Тим паче, що колія проходила через сусіднє село Гавришівку. Лише звідти можна було добратися до міста.
А йти туди кілометрів зо два, а то – й менше, якщо – через лісок.
Зібралися одного дня вони якось з хлопцями та й чекають потяга в селі Гавришівка. Дуріють, чваняться один перед одним. І раптом у око Карпа запала молода сором’язлива дівчина. Його погляд був прикутий до її очей, чому ж її раніше не помічав? Така ніжна і тендітна. Зовсім невисокого зросту, темненьке волоссячко рижинкою виблискувало на сонці. А от очі які! Їх би Карпо впізнав і через тисячу літ. Блакитні, великі, неначе два глибокі колодязі. 
Та дівчина – Орися, єдина дитина своїх батьків. Так склалося, що виховувала її бабуся тому, що мати часто їздила працювати за кордон, мала там багато друзів і знайомих та хотіла з часом після навчання забрати туди дочку і вже у іншій країні влаштовувати їхнє життя. А батько Орисі помер, ще коли та була зовсім маленькою. Незважаючи на брак уваги і родинного тепла, дівчинка була привітна та ласкава на вдачу. 
- Ну й красуня ж, – подумав Карпо.
З нетерпінням хотілося познайомитись. Тьохнуло щось у серці.
– Здрастуй, - ледь відвівши очі вбік і затамувавши подих, промовив
Карпо. 
Дівчина відповіла: 
- Здрастуй. 
Так слово – за словом, розпочалось знайомство, яке перевернуло серця двох таких юних людей.
Зовсім скоро час зупинився, і вже не було нікого, лише Карпо та Орися. Перше кохання, таке непрохане і таке ніжне. Лише одна усмішка, один погляд змушували серця солодкої парочки битися все швидше та швидше. Ось уже і мрія – одна на двох. Палка та шалена: разом вчитися, разом провести все життя. Орися хотіла лікувати людей, планувала стати медсестрою. А Карпо мав намір стати адвокатом. Ось вони вже і підібрали для себе коледжі в одному місті. І, здавалося, життя давало їм зелене світло.
Але доля дуже часто вносить свої корективи.
Одного вечора, коли закохані зустрілися, Орися здалась Карпові особливо засмученою. 
- Щось трапилось, чому ти така сумна, тебе хтось образив? 
- Та ні, все нормально. Просто є причина, через яку ми не зможемо зустрічатись.
- Чому? Яка причина?
- У мене захворіла мама, недуга – складна і потребує лікування в іншому місті, мушу бути поруч з нею. Мабуть, це займе декілька тижнів часу.
Карпо засмутився: 
- Але як же ми? Я кохаю тебе, я кохаю тебе понад усе, я не зможу бути без тебе.
- Я теж тебе кохаю, але потрібно їхати, та скоро ми знову будемо разом.
Розмова була коротка і така важка, що, здавалося, серце вискочить із грудей. Залишалось тільки сподіватися на краще і вірити, що їхнє кохання зможе пережити все.
Настала довгоочікувана осінь. Та, яка мала принести квиток у нове життя для Карпа та Орисі, але осінні дощі немов вимивали все тепло з душі. Вокзал, потяг, розлучення. Квиток у далеке місто.
- Я повернусь скоро, ти тільки чекай, - єдині слова лунали в голові у Карпа та давали йому сили зробити новий ковток повітря і продовжувати жити далі. Скільки ж може витримати закохане серце?
Осінь летіла золотогривим конем, листя падало до ніг, а в серця підкрадався смуток.
Через два тижні хлопець отримав від Орисі листа: «Мамі вже краще, одужує». Карпо дуже зрадів, адже він вірить і кохає Орисю. Минуло ще два тижні, від Орисі не було вже нічого і сама вона не приїжджала. Карпо приходив на вокзал, зустрічав потяги, довго сидів, почав палити цигарки. Всі вагони, як близнюки, були схожі, все перемішалося в очах, а Орисі все не було, відповідь на його листи теж не надходила.
Весь час Орися була з мамою, здоров’я її не покращувалось, розуміла, що ця страшна хвороба – невиліковна. Куди вони тільки не зверталися, нічого не допомагало. Була ще надія поїхати знову за кордон. Залишились ще деякі старі зв’язки і знайомі, потрібно було швидко приймати рішення. Мати почувалась знесиленою і їй потрібна була постійна підтримка. Було вирішенно, що Орися поїде з матір’ю. «А Карпо? - подумала вона, - я ж його кохаю, але як скажу матері? Та й недоречно зараз. Він зрозуміє». В душі все тліло і горіло, десь на якомусь етапі вона розуміла, що може втратити коханого, але Карпо – молодий та здоровий, а матері потрібна допомога. У думках дівчина попрощалась і відпустила Карпа. Вирішила нічого йому не писати, щоб образився і швидше її забув.
Минув місяць і Орися з мамою відправились за кордон. Друзі мами влаштували її у медичний центр, допомогли оплатити лікування на перший час. Вже й не один рік минув, як страшне лихо прийшло у сім’ю Орисі. Сусіди поховали бабусю, останню ниточку із Гавришівки. Можливо, хтось б і осудив Орисю, що на похорон навіть не приїхала, лише гроші переслала. Але мама стала усім світом для дівчини. Важко їй було такій молодій нести цей тягар. Пройшла курси медсестри, влаштувалась нянечкою на підробіток у центр, де лікувалася мама. Заробляла гроші, доглядала матусю, а також плекала надію заочно закінчити навчання. І все було б добре. Життя у всіх – різне і згодом людина до всього звикає.
Але думки і вночі не давали їй спокою, пригадувались теплі зустрічі в селі, де Карпо ніс великий букет польових ромашок, летів, ніби на крилах, до неї і ніжно обіймав за дівочий стан, вітер грався її пшеничними кісьми, які прикривали, ніби приховували, солодкий поцілунок. Та то все – тільки спогади…
Лікар, який лікував маму, все робив, щоб її врятувати. Молодий, здібний красень, не одружений, ніяковів перед Орисею, як заходив в палату. Вона це помічала, але любила лише Карпа. «Люблю, - подумала знову про себе, - як він там, що робить? Кохаю лиш його і серце моє - для нього, хоч тепер це все – лише спогади». Лікар Геннадій все більше приділяв уваги Орисі і мама, звичайно, все це помічала. Його батьки були переселенцями з України, то ж не дивно, що з ним було легко, наче з рідним. Високий кароокий брюнет, у якого під час посмішки з’являлися ямочки на щоках. Завжди стриманий та чемний. Надійний, як того і вимагає професія лікаря.
Одного вечора Орися, як завжди, сиділа з мамою, мати і каже їй:
- Орисю, ти – така розумниця, така добра, стільки часу проводиш зі мною, тобі б відпочити не зашкодило. Роки ідуть, а ти – все сама та сама, а мені ж для тебе хочеться найкращої долі. Ти б придивилась до Геннадія, він – такий приємний, надійний, з ним ти б жила, як у Бога за пазухою, і мені було б спокійніше.
- Та що ти, мамо, я не залишу тебе одну, а доля, вона мене сама знайде, - десь у глибині душі дівчина розуміла, що мати говорить правду і, можливо, варто задуматися, а що ж далі? Та вона прогнала подалі ці швидкоплинні думки, адже в ній ще досі жевріла маленька іскорка першого кохання. На цьому розмова обірвалася, обірвалися і думки Орисі. Зайшов Геннадій.
- Як добре, що Ви прийшли, - мовила мати. Вочевидь, колись знайдеться можливість у Вас з Орисею подивитися місто. Скільки часу вже тут, а вона все біля мого плеча, хочеться, щоб хтось показав їй місто, а Ви вже нам зовсім, як рідний, стали. 
Орися:
- Мамо, ну що ти говориш, людина – при роботі, та й до чого ці розваги?
– Які тут розваги, просто подихати свіжим повітрям, ти подивись на себе, яка ти бліда.
Геннадій: 
- А чому б і ні? Це можна. Хороша прогулянка ще нікому не завадила. 
Того вечора мати вмовила доньку і на годинку відпустила від себе. Як і домовились, вони з Геннадієм поїхали дивитися місто.
А Карпо чекав Орисю, вчився та влаштувався на підробітки, щоб було менше вільного часу, щоб сум не западав у душу. Спочатку образився, що Орися не відповідала на його листи.
Але потім подумав, мабуть, є на те вагома причина. Минуло півроку, від Орисі не було нічого чути. Минув вже й рік, і другий минув, за ним – ще і третій, четвертий. Карпо закінчував вже навчатися в коледжі і подав документи на заочне навчання у вуз, його направили стажуватися вже за фахом. Впертий і наполегливий юнак гарно справлявся зі своїми обов’язками, все в нього складалося добре. Після стажування він почав будувати свою кар’єру у юридичній консультації. Все чекав Орисю, часто думав про неї, згадував минуле. Ніяк не вірив, що все так закінчиться. Він стільки літ чекав. Не підпускав до себе нікого, сподівався, вірив, що їхнє кохання – справжнє. Підтримував ту іскорку десь глибоко у своєму серці. Ті думки важкою глибою лягли на його душу й іноді йому хотілось сказати: «Стоп! Життя продовжується і без Орисі!». Все частіше він хотів почувати себе вільним від тягаря цих почуттів.
Одного дня друзі запросили його на день народження. Звичайно, він погодився і пішов. Всі були веселі, посміхалися, жартували та пили за здоров’я Тараса. Щоб на деякий час забути журбу в серці, Карпо дозволив собі теж зайве випити. В кафе біля барної стійки Карпа давно запримітила Неля, дівчина навчалася в тому ж вузі, що і Карпо. Вони разом поступили на заочне відділення. Коли хлопець був гарно напідпитку, підійшла до нього і запросила на танець.
- А чому б і ні? - погодився Карпо. 
Потім весь вечір біля нього викручувалась, і коли хлопець вже добре сп’янів, викликала таксі і відвезла його до себе додому. Карпо був майже без свідомості, він ніколи не пив стільки, тому швидко відключився.
Неля працювала в модельному агентстві. Статна блондинка з різкими рисами на обличчі, маленькими губами, що нагадували рисочку, зате з виразними карими очима і дещо фальшивими чорними бровами. За свою блискучу кар’єру вона вже набувалася по всьому світу і перебрала багато кавалерів. Один подарував квартиру, інший – автомобіль, третій допоміг відкрити власне модельне агентство, а от заміж ніхто не хотів взяти. Усі в ній бачили лише красивий фантик, коханку, розвагу на деякий час, тому гроші і квартира для неї не грали велику роль. Їй вже хотілося приміряти весільну сукню та щоб поряд був такий чоловік, з яким не соромно було на люди показатися.
Вранці, коли Карпо прокинувся на одному ліжку з Нелею, дуже здивувався.
- Це що, сон? Ти хто така?
- Я? - запитала Неля, - ти що, нічого не пам’ятаєш, як ми приїхали до мене? Це ж твоя була пропозиція.
- Як моя? - мовив Карпо, - я тебе не знаю і знати не хочу, у мене є дівчина Орися, яку я кохаю.
Нелю це ще більше зачепило.
- Ну, то й кохай собі свою Орисю, а чого тоді ти приїхав до мене ночувати, скажи мені, будь ласка?
- Я й сам нічого не розумію. Пам’ятаю, як в Тараса на дні народження були, святкували, а потім…
Карпо швидко одягнувся, вибачився і сказав, що це – якесь непорозуміння.
- Не шукай мене, забудь, це – просто випадковість.
А для Нелі це була зовсім не випадковість, вона була вагітна від іншого чоловіка. Розуміла, що їй швидко потрібно знайти батька, поки не пішов слушок поміж її подругами.
Орися весь час була з матір’ю. З Геннадієм подружилася ще тісніше, і в мами були гарні стосунки з ним. Мама розуміла, що здоров’я її вже не поправити, і завела таку розмову з Орисею: 
- Доню, я все розумію, але, незалежно від нас, я мушу цей світ залишити. Ти в мене – одна, моя кровиночка, я б все віддала за твоє щастя і благополуччя. Не переч мені, будь ласка, ти стільки часу мені відвела, я хочу, щоб ти була щасливою, пообіцяй мені, що ти будеш разом з Геннадієм. Я ж бачу, як він на тебе дивиться, я все розумію, та і тобі він подобається. Пообіцяй, нехай я спокійно засну. 
Так, Орисі він подобався, але, як людина, як лікар, а не коханий, вона ще й досі любила Карпа, чи то їй здавалося, що любила. Вона вже й сама не знала. Скільки літ може кохати людське серце? Рік? два? Десять? Дівчина розуміла, що за цей час в Карпа давно могла бути вже і сім’я. І навіть, можливо, він вже і не пам’ятає, як її звуть? Адже роки пройшли і їхні ніжні зустрічі залишились там, у минулих осенях, коли вона сказала, що від’їжджає з мамою. Те кохання залишилось в тумані Гавришівських ночей. Заплуталось у стежках того лісочку, по якому обоє бігли назустріч один одному.
- Ну то що, доню?
- Добре, мамо, якщо Геннадій запропонує, я погоджусь.
Геннадій, ніби стояв під дверима і слухав, вмить зайшов і привітався. Але він не підслуховував – такий збіг обставин. Та серце його радісно защеміло у грудях. Він теж – живий і бачив той невидимий смуток в Орисиних очах, та нічого не міг із собою вдіяти, надто вже закохався. На що здатне закохане серце? Воно може обманювати себе, писати собі сценарій не завжди реального майбутнього. Малювати в уяві омріяні картини, іноді навіть ціною почуттів іншої людини. Геннадій просто хотів бути щасливим, як кожен у цьому світі.
-От добре, - промовила мама і почала важко дихати.
- Не хвилюйтеся, все буде добре, - говорив Геннадій.
- Я знаю, пообіцяйте, що не залишите Орисю, - сказала мама. Геннадій якось зніяковів чи то від радощів, чи то від несподіванки.
- Обіцяю.
Останній раз зітхнувши, мати відвела голову в бік.
Через деякий час Орися і Геннадій узаконили стосунки, народилася нова сім’я. Геннадій кохав Орисю, а Орися виконала обіцянку мами. Повертатися додому вона боялася, бо бабця в селі теж померла давно. У Карпа, мабуть, все склалося, от і погодилася на шлюб з Геннадієм. Жили гарно, мали двох діток – сина і доньку, їздили відпочивати, все, як у людей. З роками душевна рана затягувалась, хоч деколи ще потаємно щеміла.
Карпо залишився неодруженим, чи то багато працював, чи то віддано кохав Орисю. В нього був вже свій бізнес і він міг собі багато чого дозволити, тільки, от кохання, почуття неможливо купити за жодні гроші.
Та ще й ця історія з Нелею, вона вимагала гроші на дитину, нібито його. Карпо кожен місяць відраховував кошти, він знав, що то – не його хлопчик, просто вважав, як внесок в благодійний фонд.
Яким би не був сильним чоловік, є людські фактори, обставини, які можуть похитнути, зламати внутрішній стрижень людини. Тим стрижнем стало те перше кохання. Роки пройшли, а глиба почуттів не давала йому дихнути. У грудях був лише шматок льоду, який за всі роки так і не змогла розтопити жодна дівоча посмішка. 
І Карпу захотілось відчути себе вільним, хоч трішечки забути ті нав’язливі думки, що мучили його душу. Він уже не знав, чи кохав, але постійно себе питав: скільки ще його серце буде відчувати ті вібрації лиш при одній думці про Орисю? Чому, чому саме він так у неї закохався? Чому це кохання не минулося, як минається жар у хворого? І він захотів стати вільним, йому здавалося: знає, як це зробити…
Минуло декілька років. Гроші, машини, дівчата – все йшло до рук. Карпо розгулявся, не стежив за фірмою, надавав перевагу друзям, компаніям. Фірму арештували і закрили. Коли Карпо очухався, зрозумів, що лежить побитий біля смітника. Молодий, здоровий, а нікому не потрібний, попробував встати, та ватні ноги і біль не дали підвестися. Жахливий сморід витав навколо, проник у кожну частинку його тіла. 
На хвилинку Карпу здалося, що так смердить його життя. Він підвів очі догори. Таке просторе і широке поле, таке чисте і високе небо в його очах! Напийся всього цього, візьми в свої широкі долоні життя і живи наповну з коханою Орисею, та не склалося, не судилося. Ще раз до відчаю прийшов чоловік – мабуть, тут залишусь на харч воронам. Коли чується дитячий плач. Карпо підвівся. Невже тут ще хтось може бути? Неподалік бігла років чотирьох маленька, в обшарпаному одязі, дівчинка. Побачивши Карпа, зупинилась: 
-Тату, таточку! 
Знепритомнів від почутих слів. До нього ніхто ніколи так не звертався, до серця добігло якесь незрозуміле тепло, ніби вогником запалило, повернуло до життя.
- Ти чому тут ходиш сама, така маленька?
- Я не знаю, мене сюди привезли і залишили.
- Зрозуміло, будемо тут жити вдвох. 
Декілька днів вони ночували просто неба. Дівчинка в кульках шукала їжу, їла сама і приносила названому татові. Чоловік з дитячих маленьких рук брав шматочки сухого хліба своїми загрубілими брудними пальцями. В цей момент йому здавалося, що він жив. Жив, як ніколи раніше. Він бачив таку безмежну любов і відданість у тих очах. Маленька незнайома людина довірила йому своє життя. Назвала його батьком і піклувалася про нього зовсім, як доросла. Маленькі пухнасті кучері, два зелених очка і зовсім не дитячий характер. Карпо зрозумів, що в житті бувають і інші почуття, окрім нав’язливих думок про кохання, яке ніколи не здійсниться. Маленька душа, наче за помахом чарівної палички, розбудила від багатолітнього сну. І йому захотілося жити, віддавати тепло своєї душі комусь.
- Раптом під’їхала і зупинилась якась машина, дівчинка швиденько, як метелик, випурхнула і побігла до неї. Люди вивозили сміття. Жінка до дівчинки:
- Ти що тут робиш? 
- Я тут живу з татом. 
- Цікаво? А що, тут можна жити? А тато де?
- Тато не може піднятися, болять ніжки. 
Жінка зрозуміла, щось – не так, попросила чоловіка, щоб той під’їхав до незнайомця. Чоловік очам своїм не повірив:
- Карпо? Це – Ви? 
Карпові було соромно, що сидить на смітнику, а колись вони разом вирішували великі справи. Андрій давно починав із Карпом свою справу, але в іншому місті. І в свій час отримав багато корисних порад, зміг досягнути чимало. Людиною він був суворою, але справедливою, то ж, побачивши таку картину, яка сталася із Карпом, просто не міг пройти мимо. 
Негайно забрали чоловіка й малу до міста. Дитину віддали до дитячого будинку, Карпа відвезли в лікарню. Потрібні операція і кошти. Андрій по старій дружбі допоміг грішми, в тому числі - й на операцію. Був ушкоджений хребет, такі операції тільки роблять за кордоном. Карпо розумів, що цих грошей не вистачить. Тоді через Андрія знайшов Нелю, яка одразу відмовила, відповівши, що такого не знає і ніколи не знала.
Все було зрозуміло. Всім потрібні молоді, здорові та успішні. Та Андрій умовив їхати Карпа, а там буде видно, як підуть справи?
Мабуть, дощі плакали і сонце молилось, не судилось долею, бідою судилось. Через двадцять років зустрітися знов, а чи спалахне в серці ще перша любов? Чи реально все те, що було так давно-давно?
Карпа відправили в клініку до Геннадія. Геннадій мав свою клініку, твердо двома ногами стояв на землі, був впевнений у собі і чітко знав, чого він хоче і що робить? Усе у його житті було таким рівним, як рівна дорога. Робота, гроші, дім. Єдиною відрадою для його душі була дружина Орися. Він її дуже кохав, любив і їхніх діточок. Після одруження він бажав для своєї сім’ї лише найкращого. Тому дружина вже не працювала так важко, як у молоді роки, а займалася домашніми справами. Лише інколи заглядала до нього у клініку, щоб просто навідати чи разом пообідати. А він розповідав їй цікаві випадки та новини з роботи. Все, як у звичайній сім’ї.
Пацієнт так пацієнт, ніхто нічого не знав про Карпа. Геннадій удома іноді говорив про роботу. І тут якось розказав Орисі, що з України прибув чоловік. Орисі дуже хотілося поспілкуватися з земляком, адже вона так давно не була в Україні. В неї ніби у серці щось обірвалось. «Я повинна з ним зустрітися», - подумала. Геннадій поставився до цього спокійно, йому в душі, можливо, і не дуже хотілося, щоб вона йшла в клініку, але дуже кохав і довіряв дружині. 
- Тоді підеш завтра, до операції. 
Орися взяла соку і фруктів і зайшла в палату. Карпо спав, вільно розкинувши руки, накрившись до пояса простирадлом. Напруживши очі, трохи остовпівши, сльоза пам’яті впала в серце, затремтіли руки, кульок випав з рук. 
Карпо прокинувся, розплющив очі, зірвався з подушки, впав назад. Неначе побачив привида з минулого. Скільки років минуло, невже це можливо, чи то може солодке марення намалювало такий давній образ? Сповнені очі сліз – в неї і в нього, в яких читалося: «Здрастуй». Мовчання ніби виривало із грудей звуки: 
- Орися, - оце так зустріч. 
- Карпо, - оце так сюрприз! 
Ще декілька хвилин розглядали один одного, ніби забули всі слова. Потім, оговтавшись від побаченого, кожен розповідав про своє життя.
Був призначений день операції, яку зробили, але вона потягнула ряд ускладнень, що вимагали неодноразового хірургічного впливу. Карпо розумів, що грошей немає. Орися не могла йому не допомогти, адже це вона колись в молодості його залишила, покинути його вдруге без надії на життя вона просто не мала права. Знявши свої гроші, за згодою Геннадія, Орися оплатила всі операції і курс лікування. Геннадій був не проти, особливо, коли дізнався, що вони з Орисею – односельчани, хоча про особливі подробиці дружина нічого йому не сказала. Це було її право. Її таємниця, яку вона зберігала в собі стільки років. Тепер їй здалося, що це – чудова нагода розплатитися за її вчинок, за те мовчання, за ту розлуку, яку не можна було виправити. Вона просто заплатить і дасть йому шанс жити. Дасть шанс знову спробувати покохати когось іншого. 
Адже вона все ж покохала Геннадія, нехай не так палко і сильно, а достатньо, щоб спробувати жити далі. Доля дала їй чудових дітей, що можна хотіти ще більше? Чи може людське серце кохати дужче, ніж материнське серце любити дитину? Потрібно дякувати долі за будь-яку любов, яка трапляється на життєвому шляху. Ось і Орися дякувала, як могла. 
Карпо ніколи б не погодився, якби знав, але кошти внесені і операції пройшли успішно. Час повертатися:
- А куди ти поїдеш? - запитала Орися, - в тебе нікого і нічого немає? 
- Є, - відповів Карпо. - В мене в дитбудинку – маленька Юлька, яка подарувала мені цю зустріч з тобою. Тільки, коли я поверну тобі борги, не знаю, бо вже, мабуть, життя не вистачить…
- Та що ти таке говориш? Все буде добре. А про борги не думай. Ми вже з тобою нічого один одному не винні.
Карпа готували на виписку, він ніби вдруге народився. Знаючи те, що в Орисі все склалося, він вже був щасливий. Така думка майнула, а чомусь не шукав її, коли була ще дівчиною. Думав, що чекати – це найбільший його борг перед нею. А Орися ніби зняла з себе провину, допомігши Карпові в лікуванні.
Карпо повернувся в місто, зайшов до дитбудинку, адже там його чекала вже Юлька, і пообіцяв, як відремонтує в селі будинок, забере її до себе. Перекинув торбу через плече і пішов, шкутильгаючи. Він йшов не сам. Біля нього йшли надія і шанс. Сонце кидало світло в нове майбутнє і серце вистукувало тихий ритм. То ж скільки може витримати людське серце? Чи може після довгих невдач відшукати світло надії і повернутися на шлях, сповнений нових мрій? Серце Карпа уже знало відповіді на ці запитання.


 

* * *

 

 

СМАРАГДОВІ СЕРЕЖКИ

Осінь впевнено крокувала листопадом, жбурляючи мокре листя під ноги та під колеса машин. Голубоока білявка Катя приємної  зовнішності, з виразними рисами обличчя, наспівуючи, спокійно вела машину, вслухаючись в спокійну мелодію. Та раптом,  проїзджаючи повз річку, жінка помітила щось незвичне, що це сама в себе запитала: в річку заходила молода дівчина. Катя зупинилась.
- Егей, тобі що, жити набридло, листопад – на дворі, що ти робиш? Нічого не відповівши, дівчина далі заходила у воду. Катерина почала кричати і розмахувати руками, зупиняти зустрічні машини.
- Люди, допоможіть, там дівчина топиться!
Зупинилась машина, якийсь молодик швидко скочив у воду і виніс молоду дівчину, майже вже непритомну від переохолодження.
Катя:
- Швидко до мене в машину, ось сюди. 
Прикривши незнайомку покривалом, що було в машині, по дорозі дівчина прийшла в себе, опритомніла.
- Ти що таке собі надумала, захворіти захотіла? Де ти живеш, куди тебе відвезти? 
Відхлипуючи, дівчина мовчала.
- Адреса, куди тебе відвести?
- В мене немає свого помешкання, хіба, що гуртожиток, в якому раніше проживала, якщо туди приймуть?
- Ти вся – мокра, переодягнутися потрібно. 
Дівчина мовчала, мовчки дивилась у вікно.
- Навіщо ви мене врятували, я не хочу жити і нікого не хочу бачити. Молода, чорнява дівчина, худорлявої статури, з карими очима і чорними, як шнурки, бровами, бубоніла і висловлювала своє невдоволення.
- Я – вагітна, ось причина. Працювала в кафе на хазяїна, дізнався, що – вагітна, вигнав. Батьків немає, я – дітдомівська. 
Каті якось стало не по собі. На мить розгубилася: 
- Що мені робити з нею?
- А як тебе хоч звати?
- Алла.
- А знаєш, поїхали до мене, в мене чоловік – у відрядженні, будинок сільський, щось придумаємо, не пропадеш.
Чоловік Каті Руслан поїхав у Білорусію по узгодженню продажу кави від фірми, а заодно – і батьків провідати, які проживають у Мінську. Молодий високий брюнет знав собі ціну, обдарований неабиякими рисами характеру, подобався багатьом жінкам. 
Хто б міг подумати, що доля піднесе такий несподіваний поворот, що в нього був роман із Аллою. Руслан частенько забігав в кафе, де раніше працювала Алла, при зустрічі та розмовах справи зайшли далі і значно серйозніше.
При зустрічі Аллі сказав, що – розвідник і шукає собі дружину. Хто ж відмовиться від такого красеня? Декілька проведених місяців  поспіль не минули без наслідків. Руслан стрічався з Аллою, поки та не сказала, що – вагітна. Потім пішло все значно складніше: зустрічей майже не було, телефон змінив, утік від відповідальності. Ось і кинулася у відчаї, без даху над головою, нікуди іти, без батьків, нікому не потрібна. Щоб не Катя, життя б уже закінчилося. Руслан зник і більше не зустрічався.
- Не хвилюйся, там місця вистачить усім, - утішала Катя.
- А чоловік що вам скаже?
- Нічого не скаже, його більше вдома немає, аніж є, він завжди – у справах, у відрядженнях, відколи відкрили свою фірму. – якось наче байдуже промовила Катя. Насправді їй хотілося втекти від самотності і тієї прірви що наростала  між подружжям , адже Катя не могла мати дітей . 
Вже місяць минув з того часу, як Алла жила у Каті. Все – добре та стала якось совість мучити на всьому чужому.
- Я десь роботу пошукаю, - не раз говорить Алла.
- Яку роботу, про що ти говориш? Тебе ніхто не виганяє, ось і живи собі.
- Воно то так, але це – не правильно.
Якось за розмовами Катя насмілилась запитати:
- А чому дитбудинок, а  хто батьки у тебе?
- Не знаю, де вони і хто? 
І тут ніби – поштовх у голову: батьки, вони ж мають бути чи були, і як ти раніше про це не здогадалась? 
Поговоривши за чашкою чаю, жінки розійшлися спати. Та Аллу не покидала думка про батьків і вона надумалась дізнатися про них в дитбудинку. В архіві знайшли документи і прізвище жінки, яка залишила Аллу.
- Дякую, цього достатньо, щоб я почала розшукувати. Повернувшись до Каті, Алла їй розповіла, що хоче відшукати батьків. Трохи образливо Катя подивилась на Аллу, вже привикла  до неї та серцем прикипіла до цієї дівчина та  і на дитину чекали вже  обоє.
- Це – непогано, якщо ти так вирішила, то спробуй.
Адреса, яку дали і де проживала мати, була за 200 кілометрів.
- На вихідні поїдемо, - сказала Катя.
Приїхали в невеличке забуте село, де толком і запитати вже не було в кого, людей не видно, будинки перекосились, повростали в землю, суха кропива гойдала на своїх плечах, ніби сум за колишнім життям. Постукали в будинок, найновіший в селі.
- А чи є хто вдома?
Через деякий час вийшла стара жінка,  низько зав’язана в хустинку.
- Доброго дня! – дівчата.
- Доброго дня! Хто ви такі і що хочете?
- Ми – по справах, - говорила Катя. - Шукаємо жінку на прізвище Гриб Ганна. 
Стара, відвівши погляд в бік, задумалась:
- Гриб, кажете, колись проживала, але як з’явилися в селі цигани, то вона трохи з ними жила, а потім попленталась з ними й до міста. Кажуть, що вагітна була.
- А куди саме до міста, не підкажете?
- Куди, куди? До Могильова, там всі цигани кочують.
- Зрозуміло, можливо, ще щось розкажете про Ганну.
- Та що там розповідати, жінка, як жінка, шукала своє щастя, ось і все.
Не з дуже втішними новинами дівчата поверталися назад. По дорозі заїхали в Могильов. Невеличке містечко, райцентр, але по сучасному облаштований.
- Кого ж ми запитаємо, де ті цигани кочують? Зараз десь припаркуюсь.
По дорозі йшла жінка: чи то циганка, чи молдаванка, не знаю, але вийшла її запитати.
- Скажіть, буть ласка, де можна дізнатись про циганів, де живуть?
- Про циганів? Та хто ж про них не знає? Біжіть на базар, де кури продають, це ось там за центральним ринком, там ті цигани, як на долоні.
- Дякую. 
Дві жінки вже швидко поспішали на базар. Циганів тут було навіть більше, ніж вони думали. Побачивши найстарішу циганку, дівчата підійшли до неї.
- Ми хочемо вас дещо запитати.
- Запитайте, якщо вже почали.
- Шукаємо одну жінку, кажуть, вона з вашим циганом була, циган на прізвисько Вітер.
- Вітер, був колись такий.
- Був? А що, зараз його вже немає?
- Вже немає, на жаль, хорошою був людиною, роботящою і жінка, кажуть, в нього була непогана, з ваших, та зимою, коли був голольод, вони підіймалися машиною по дорозі на Атаки, дорога – крута, не втрималися, зірвалися з жінкою.
- Ні, жінка, казали, жива залишилася, на той час була вагітною. Взнавши, почалися передчасні пологи, жінка втратила, кажуть, глузд, а дитя десь отдали. Факт тому, що цигани від неї відмовилися.
Алла відчула живу правду, яка різала без ножа:
- А де цей будинок пологовий?
- Та тут, в Могильові. 
На дворі вже день добігав до вечора. 
Катя: 
- Я не знаю, чи варто продовжувати пошуки, що ти скажеш?
- Я розумію, що це – час і затрати, все, повертайтеся додому, а я залишуся і буду продовжувати пошуки.
- Як ти собі це уявляєш, залишити тебе одну посеред вулиці,  вагітну? Давай, так – повертаємося додому. А потім серед тижня під’їдемо чи телефоном зв’яжемося.
Дівчата повернулися втомлені і голодні, гаряча кава додала затишок і спокій. Катя вже була не рада, що почала з Аллою цю розмову. Але з другого боку вона розуміла, як їй за стільки років хотілося знайти родинний зв’язок чи хоть почути про рідних? 
На другий день Катя зателефонувала в Могильов у пологовий будинок. Так, документами підтверджувалось, що дівчинка була народжена і залишена. Далі інформації ніякої не знайшлося.
- Я дякую вам, - сказала Катя по телефону, - і запишіть ось цей номер телефону, можливо, колись ця жінка з’явиться, то передайте її цей номер і те, що її донька проживає за такою адресою.
- Добре, - відповіли Каті.
Трохи заспокоївшись, Алла на деякий час залишила це питання.
В суботу до Каті зателефонував чоловік, що всі справи узгоджено і він повертається додому. Щаслива Катя готується зустрічати коханого.
- Так, завтра повертається Андрій, нам його потрібно, як слід, зустріти.
- Ой, та мені якось незручно, що у вас живу.
-Ну, що тут незручного, не вижену ж тебе на вулицю? Та і чоловік в мене – хороший. Побачиш, все буде добре.
В неділю дзвінок у двері:
- А ось і я, кохана! Ну, як ти тут без мене, не сумувала?
- Скучила, але в мене – невеличкий сюрприз.
- Сюрприз, ти мене дивуєш, що ти вже придумала?
- Алло, Алло, ходи сюди! 
Тихо відчинилися двері спальні і з кімнати вийшла Алла. Андрій нахмурив брови і розкрив рота. Алла почервоніла.
- Я зараз все поясню, - прикривши долонею Андрію рота, говорила Катя.
- Це - Алла, я її врятувала від пригоди і поки тебе не було, вона проживає в нашому будинку.
Було видно, як скули Андрія різали повітря.
- Любий, заспокойся, все буде добре.
Алла стояла, втупившись у землю, яка гойдалась під ногами. 
- Оце так зустріч, - подумала.
- Так, всі до столу. Апетиту, крім Каті, ні в кого не було, але і вибору іншого не було. Ще якісь переговори довго розглядалися за дверима після вечері. Зрозуміло, що Андрій був незадоволений Аллиним перебуванням. А ще більше йому хотілося вигнати її з будинку, як паршиве кошеня. Алла не знала, як її вчинити, образити Катю, як вона стільки для неї зробила, піти, не пояснивши? Все звалилось одночасно.
Та через деякий час Андрій знайшов момент залишитися з Аллою.
- Ти що собі надумала, хто тобі дав право зайти в мій будинок та ще й поселитися в ньому, повія? Знаєш, скільки таких, як ти? Ціле місто, бідненьких, нещасних.
- Я не шукала тебе і твій будинок. Мене Катя сама зупинила, як я йшла топитися, дізнавшись, що – вагітна від тебе.
- Від мене, отакої! І з яких це пір ти вирішила, що від мене?
- З тих самих, як ми почали стрічатися. Ти мене обдурив, казав, що – не одружений.
- Мало що я казав, а ти, сліпа курка, повірила, що такі, як я, бідолашні.
- За тиждень щоб тебе я не бачив в нашому будинку, чуєш, не бачив!
Алла все розуміла, і якби їй не було тут добре з Катею, та їх щастю вона не буде на заваді.
Через тиждень Алла пішла до дитбудинку, більше їй було іти нікуди і ні до кого.
Повернувшись додому, Катя не зрозуміла, де Алла, куди могла піти і чому? Запитавши в Андрія, той пояснив, що йому не дуже подобається, що Алла в їх будинку живе. І вона переїхала жити до подруг.
- Подруг? Та вона мені нічого не казала раніше про подруг.
- А ти її питала?
- Ні, особливо не розпитувала.
- Ну, от і добре, будемо вважати, що ця тема закрита, – холодно відрубав чоловік.
Каті було якось незручно ні перед Аллою, ні перед собою, ну як це так, все було добре, а тут ось як?
- Катюшо, все буде добре, в неї – своє життя, в нас – своє.
- Я знаю, але в її стані це – загрозливо.
- Не переймайся, вона ж не в полі одна, кругом є люди. 
Не погодившись з думкою Андрія, Катя просто змовчала і думала про своє. На роботі в Каті сталися непередбачувані обставини і її, як кращого спеціаліста, на два тижні відправили на підвищення
кваліфікації. Нікуди не дінешся, потрібно їхати, якщо цього вимагає робота.
 Адрій звісно ж не довго сумував і по натоптаній доріжці пішов у загул. Швидко витрачав зароблені кошти на вино, дівчат і гульки навіть і не рахуючи. А так як Каті не було вдома то навіть і не соромився приводити додому дівчат. Два тижні відрядження добігали кінця. Ось вже і дружина повернулося і знову потрібно було жити буденним життям. Аж раптом одного дня Катя запитала:
-    А де мої сережки із смарагдами? Наступного тижня у нас важлива презентація і я б хотіла їх одягнути.
-    Думаю це твоя Алка постаралася , будеш знати, як водити сторонніх людей у дім.-  швидко бовкнув Андрій від несподіванки.
«Ні, не може такого бути» – про себе подумала Катя. Серце в неї було не на місці, і вона просто в це не повірила.
-    Доведеться писати заяву у міліцію, хай шукають всетаки це коштовна річ – зітхнула жінка
-     Та облиш ! Ось я тобі куплю нові сережки, а про ті забудь. – Швидко почав переконувати жінку чоловік . Тим паче дівчина вагітна, так украла, але вже хай буде їй запоміч .
Андрію дуже хотілося зам’яти неприємну розмову. Жінка зробила вигляд що все гараз. Але як дівчина яка не взяла ні однієї речі з тих що вони купували разом для дитини, взяла коштовності? Цього вона зрозуміти не могла.  Катя бачила що розмови про Аллу якось дивно дратують чоловіка  і вирішила сама дізнатися правду і розставити крапки над і.  Відпросившись раніши з роботи Катя поїхала до дитячого будинку в надії, що можливо туда зявлялася Алла.  І на її щастя вона зустріла дівчину, що самотньо сиділа на лавці і вже було хотіла іти.
-    Алло, привіт, почекай будь ласка, я маю до тебе розмову.
-    Нема нам про що розмовляти після того, що я вам зробила, мені і так дуже прикро за це  – винувато мовила дівчина.
-    Якщо ти про сережки то забудь 
-    Які сережки ? – здивувалася Алла .
Дві жінки присілі і міжними відбулася довга розмова. Із сльозами на очах Алла розповіла про все про них із Адрієм. На диво Катя не відчувала біль і їй було начхати на її сімейне життя. Вона зрозуміла, що зовсім то не життя і Андрій так і не змінився із студентських років, просто грав свою роль.
Увечері Андрій зібрав речі і залишив будинок Каті і її життя. 
А вже через місяць  Алла народила і почався новий етап у житті двох жінок. Народилася дитина і народилася міцна жіноча дружба.
 
А в цей час, коли Катя була відсутня, пізно ввечері до Андрія в двері хтось подзвонив.
Почухавши потилицю, Андрій подумав:
 - Хто це так пізненько може бути? 
На порозі стояла жінка років 50, досить гарно одягнута і охайно зачесана.
- Доброго вечора! - сказав Андрій, - ви, мабуть, помилилися? -  продовжував.
- Не думаю, - відповіла жінка. Цю адресу мені дали в пологовому будинку. Я розшукую свою доньку Аллу, кажуть, вона тут проживає.
- Ви – хто така і чому сюди прийшли?
- Я – її мама.
- Мама, а де ж ви були всі ці роки, мамо?
- Це – не ваше діло, де я була. Де моя донька?
- Вона поїхала звідси тиждень тому до подруг.
- Це ще може й краще, то я, власне, за ваше нелегальне утримання моєї доньки прийшла за викупом.
- Який викуп, що ти верзеш? - чоловік з пересердя.
- А ось таке, що я все знаю про тебе і про Аллу, і ти мені або заплатиш, або я все розповім твоїй дружині.
Андрій заметушився:
- О, чорт, може, відьма?
Взяв декілька сотень і простягнув жінці.
- Іди і більше ніколи не повертайся на цей поріг.
- Ну, це вже буде видно. 
Андрій нервував:
- Розвели, як хлопчика, і здалася мені ця Алла, - розмахував руками. 
Жінка добре знала, що говорила: 
- Я ще повернусь. 
- Так, щось потрібно робити, щось потрібно робити, - та ніяк  розумні думки Андрієві не приходили до голови…

Матеріали люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

 

 

Більше творів Юлії Хандожинської на нашому сайті:

Юлія Хандожинська. Твори для дітей (вірші, казки, інсценівки)

"Яка красива у нас мова:
І калинова, й малинова,
Дзвінка, барвиста, голосиста,
І як сльоза — джерельно-чиста.
Із вуст в вуста передається,
Як тепле сонечко, сміється,
Виразна, сильна і багата,
Окраса в будні і на свята!"

(Юлія Хандожинська)


Останні коментарі до сторінки
«Юлія Хандожинська. "Ненаписана доля" (збірка оповідань)»:
Надія , 2021-03-16 12:01:13, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 1     + Додати коментар
Топ-теми