Юлія Хандожинська. "До Шевченка" (збірка віршів про Великого Кобзаря)


 

Тарас Григорович Шевченко (світлина)

 

 

Юлія Хандожинська

ТАРАСІВ ЗАПОВІТ 

Не обійти очима Тарасів заповіт,
Писав його хлопчина з дитинства, з малих літ,
Кожне вагоме слово, закладене в рядок, 
Ніби писав він вчора чорнилом на листок. 

Любив він Україну, любив її поля, 
Писав, як в ранніх росах купається земля, 
Викупували коси, як верби, у воді,
Як доля Катерину згубила у житті. 

Відплакали вже душу у небі журавлі,
По всій країні встали незламні Кобзарі, 
Через роки лунає Тарасів заповіт,
Хоча з тих пір минуло уже багато літ.

 

* * *

 

ТАРАСОВИМИ ШЛЯХАМИ

Подивився Тарас сумно з високої кручі
Україн, Україно, скільки ж тебе мучать.
То війнами, то голодом, а то паничами.
Невже нема хорошого чогось за плечима?

Подивіться  навкруги, як все зеленіє,
Як на Україні поле колоскам радіє,
Як пташина  летить в небо, крильцями махає,
Як соловей рано-вранці гаї розплітає.

Як квітує Україна садами, полями,
Розливається рікою поміж берегами,
Як всміхається до мами дитина в колисці,
Як чарує дівка хлопця в червонім намисті.

Невже цього всього мало для щастя людини?
"Припиніть війну, благаю!" – голос з кручі лине, –
Закликаю всіх єднатись, бо разом ми сила,
Щоби наша Україна цвіла незборима.

 

* * *

 

УКРАЇНА БУДЕ ЖИТИ

(до Шевченка)

"Не змінилась Україна, вишнями квітує,
За лісами ясний місяць в полях заночує,
Соловейка дзвінка пісня в садах не стихає,
Україна буде жити!" – козак промовляє.

Ще Шевченко заповітом славив Україну,
Він учив її любити, як рідну дитину,
Він учив її у серці кожнім зберігати,
Землі свої чужоземцям та й не роздавати.

Зберігати нашу неньку і словом і ділом,
Хай зростеться з нею серце і душа, і тіло.
Хай любов до неї лине тай понад горами,
Хай ім'я її величне славиться віками.

Буде наша Україна гордитися нами,
Чарівними дівчатами, славними синами,
Буде наша Україна мати кращу долю,
Здобутками пишатися, єдністю у волю.

 

* * *

 

ТАРАСЕ…

Ти писав про чорні брови,
Про дівочу вроду,
Ти писав про довгу косу,
Про чистую воду,
Про той вітер, що із гаєм
Тихо розмовляє,
Про той човен, що у морі
Один потопає,
Про сумне, чуже, стражденне
Як горить, як тліє,
Як у кріпака в неволі
Серденько німіє.

Малював, очима бачив
Незміряне поле
І зіроньку вечірнюю
Гукав до розмови.

Сплили часи, зійшли літа,
Злість перемагає,
Знову іде брат на брата
Могилу копає.
Знову горить Україна,
Сиріт не злічити...
Встань з могили з "Заповітом",
Щоб лють припинити.

 

* * *

 

ЗВЕРНЕННЯ

Я не знаю, чи варто писати,
Що ще можна додати своє:
Ти, Тарасе, усе передбачив
І чомусь воно все так і є.

Лють, страждання, знущання і біди
Україна горить, як папір.
Почорніли хати, виногради,
А у серці у кожного - звір.

Підкажи, що, немає в нас сили,
А чи мужності перемагать?
Як гриби, ростуть свіжі могили,
Над якими ворони кричать.

Зупини пильним зором із кручі
Ті страждання, народ що несе,
Хай твій голос і слово могуче
Вітер, наче молитву, несе.

 

* * *

 

ТАРАСУ ШЕВЧЕНКУ

Якби ти встав і вдруге народився, 
Побачив спалах на розбитому крилі, 
Не cумував, що жить не залишився, 
Бо Україна гине у вогні.

Ти закликав її не залишити 
У вишиванці з гордо піднятим ім’ям, 
Ти, як ніхто, навчив її любити 
І дати гідну відсіч ворогам.

Страшна війна повідбирала сили 
У хлопців - ти візьми їх, пригорни,
Бо пекло те, яке вони прожили,
Нехай ніхто не знає на землі.

Гірка і непроста Вкраїни доля,
Загиблі душі сонцем ще зійдуть, 
Та знай, Тарасе, неприборкана ще воля, 
Поки сини найкращі спокій бережуть.

 

 

Т.Г.Шевченко. Видубицький монастир у Києві. Папір, офорт, 1844

Т. Г. Шевченко. Видубицький монастир у Києві. Папір, офорт, 1844

 

 

 

 

РОЗПАЧ
(за Шевченком)

Навіщо дав мені, Боже, брови й очі карі
Коли нема щастя й долі, і немає пари.

Довгі коси розплетені аж по самий пояс,
Які з вітром шепочуться вночі у півголос.

Ніжне личко дав біленьке, рум'янами вишив.
Тонкий стан, немов берізка, для кого залишив?

Молоді літа дівочі сохнуть, висихають.
Кого вони, скажи, Боже, в цім світі чекають?

Усе чуже, усі чужі, серце закипає.
Болить душа, а про неї ніхто не спитає.

Візьму хустку терновую, на якій калина.
Заховаю довгі коси, піду у долину.

Там, де річка мочарами, камінями вкрита
Похвалюся, яка в мене білесенька свита.

А на ній барвіночок батіжком плететься.
Розповім вітрам байдужим, як мені живеться.

Може, вони, вітри буйні, почують розмову,
Дрібні сльози розкидають в полі, мов полову.

Та й у вухо бідоласі такому ж самому
Понесуть мій плач дівочий і мою розмову.

Важко жити сиротині, страшно утопитись,
З недолею на чужині – ой важко змиритись.

Хто почує, хто заплаче, візьме за дружину?
Хто пригорне до серденька, як малу дитину?

Прощавайте, не питайте, мабудь така доля –
ВтопиласЯ, вітер хустку поніс з того горя.


* * *


ЗАЙШОВ МІСЯЦЬ ПОЗА ХМАРИ
(за Шевченком)

Зайшов місяць поза хмари, сонце вранці встало
В полі жито Катерину ще з ночі чекало.

Встала вранці ранесенько сина сповивати.
Ой, нема ж тобі, синочку, що їстоньки дати.

Зібралася тихесенько, щоб піти у поле,
А сусіди на воротях, ніби оси й бджоли.

"Що ти робиш? Схаменися, не марнуй дитяти!"
"Не маю чим, люди добрі, його годувати!"

Постояли на воротях жінки,подивились
Та й у спину Катерині Богу помолились:

"Збережи її, небогу, дай сили, здоров'я.
Не доведи біди, горя, сліз і безголов'я."

Мале дитя під копою, сіна положила,
Дала пляшечку з водою та й сльозу пустила.

Бачить, вітер все у полі та він, не спитає,
Чом серденько заболіло, чого душу крає.

Помолилась до сонечка, щоб день розпочати,
Взяла серпа тихесенько та й почала жати.

Жала, жала  недожала, зморилася, впала,
До дитяти в повиточку  недошкандибала.

Оййййййййййййй...

Сонце очі витріщало, на дитя дивилось,
Як воно – мале, безсиле – кричати втомилось.

Схлипуючи раз по разу, дитятко кричало,
Із сльозами дрібненькими цей світ покидало.

Світла душа немовляти у рай відлітала.
В одній свиті Катерина на землі лежала.


Як отямилась, зірвалась, криком вискотіла,
На голові коси рвала, миттю посивіла.

"Правду, люди, ви казали: лишить дитя – горе...
Я вам цього не пробачу, людоньки, ніколи!"

Пішла полем, край  дороги, на глуху долину
"Як без тебе буду жити, синочку? Загину!"

Підняла небога руки, ними похитала,
Біля клена маленького тополею стала.

Тут тепліше і затишно, дощі умивають,
Гілки клена молодого її обіймають.

Ростуть в полі тополина й маленький кленочок –
Усі знають, що то мати і її синочок.

Ідуть жінки через поле на став шмаття прати
Та й не можуть, щоб у гості та не завітати.

А кленок уже піднявся, став вищий тополі.
А в тополі листя сіре від горя, від болі.

Люди, люди ідіть собі і не зупиняйтесь,
З чужих сліз, з чужого горя та й не насміхайтесь.

Сіло сонце за тополю, обрій обійняло,
Від тепла його на серці тепліше не стало...

 

 

Тополя. Малюнок Тараса Шевченка.

"Тополя". Малюнок Тараса Шевченка (1839-1840).

Поезії люб'язно надіслані авторкою спеціально для читачів порталу "Мала Сторінка".

 


Більше віршів про Тараса Шевченка читайте за посиланням:

Вірші про Тараса Шевченка

Тарас ШевченкоУ поезії українських митців образ Тараса Шевченка є символом української державності, української нації, національної єдності українців, символом поступу до внутрішньої свободи, чесності, правди, самовираження, символом, що надихає жити, боротися, кохати - як вічна святиня, як уособлення найвищого розуму і непізнаного духу, як невмируща душа і  пам'ять української нації...

 

 

 Дивіться також на "Малій Сторінці":

 Юлія Хандожинська. Твори для дітей (вірші, казки, інсценівки)

"Яка красива у нас мова:
І калинова, й малинова,
Дзвінка, барвиста, голосиста,
І як сльоза — джерельно-чиста.
Із вуст в вуста передається,
Як тепле сонечко, сміється,
Виразна, сильна і багата,
Окраса в будні і на свята!"

(Юлія Хандожинська)

 

Останні коментарі до сторінки
«Юлія Хандожинська. "До Шевченка" (збірка віршів про Великого Кобзаря)»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми