Анатолій Дімаров. Повість "На коні й під конем". Частина 3 – "Маскулінум, фемінінум, нойтрум"

 

 

 

Анатолій Дімаров

НА КОНІ Й ПІД КОНЕМ

(повість – продовження)

 

 

 

Перейти до попередньої частини повісті 

 

 

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
 
МАСКУЛІНУМ, ФЕМІНІНУМ, НОЙТРУМ
 

— Ти вже у мене дорослий.
Мама поправляє на мені комірець, намагається пригладити непокірну чуприну.
— Зовсім, зовсім дорослий.
Вона все ще плекає надію, що одного гожого ранку розплющить очі й побачить мене дорослим. Отаким солідним, як, наприклад, Павло Степанович, який недавно сказав:
— Сідай! Тобі ніколи не бути математиком.
Інші вчителі теж час від часу урочисто проголошували, ким я не буду. Якщо їм вірити, то мені не світила жодна професія, якої тільки прагне нормальна людина. Я не стану ні географом, ні літератором, ні інженером, ні істориком — вони це знали напевно. Не знали лише, ким же я стану…
— Давай посидимо перед дорогою.
Мама замислена й трохи печальна. Сумота огортає її збляклі вуста, гусне в дрібних зморшках довкола очей. "Скільки моїй мамі років?" — уперше запитую я, бо досі над цим не задумувався. Мені мама здається безсмертною.
Хоч я давно вже вивчив, що земля кружляє навколо сонця, однак підсвідомо ще вірю в те, що весь видимий світ обертається довкола мами. Тож мама не може померти, бо це означало б кінець усього світу.
Ці думки не заважають мені потай куйовдити чуприну. Вчора ввечері мама довго вичісувала з моєї голови "залишки од літніх канікул". Товстий роговий гребінець аж тріщав, я хапався за мамині руки, а вона сердилась та казала, що в моїй чуприні хоч граблями греби.
— Боже, і реп'яхи! Чи ти на голові все літо ходив?
Потім мама змила мені голову луговою водою, зачесала волосся назад, а на ніч примусила пов'язатись хусткою. І коли я вранці заглянув у люстро, то мало не плюнув з огиди: лобище великий, вуха стирчать, і волосся прилизане, мов у дівчини.
Та щоб я отак вийшов на вулицю? На очі всього чесного люду?
Потай од мами слиню долоню і куйовджу волосся.
— Що ж, сину, рушимо.
Мама зводиться, оглядається довкіл, начебто не мені, а їй доведеться на три роки розпрощатися з домівкою, де все таке рідне й звичне. І порізаний, подовбаний, залитий чорнилом трудяка–стіл, за яким ми часто збиралися втрьох: я, мама й Сергійко. І ослони з міцними дубовими ніжками: якщо вже вони витримали, не поламалися, то невідомий нам тесля й справді змайстрував їх не за страх, а за совість. І піч — годувальниця та зігрівальниця, без якої ми хтозна, що й робили б. І пощерблені миски та чашки, і понадкушувані дерев'яні ложки, якими так ловко їсти, а ще краще битись, коли мами немає поруч. І пузатий комод, потрісканий і облуплений: він нагадував старезну людину, яка зажилася на світі. Часто, прокинувшись, я чув, як він тихенько постогнував. І зметений до самісінької ручки віник, який не раз танцював по наших спинах: моїй і Сергійковій. І відра, полуджені джерельною лісовою водою і од того аж світлі всередині. І вичовгані нашими спинами стіни, і вікна, і двері — все це сьогодні проводжає мене у далеку дорогу.
Мені чомусь пощипує в носі, і я, насупившись, кваплю маму:
— То ходімо вже, чи що?
І ще раз запитую:
— Сумочку не забула?
В чорній клейончатій сумці — моє свідоцтво про закінчення семирічки. Оцінки не такі вже й погані, хоч мама й твердить, що вони могли б бути кращими. Я теж із нею згоден, що могли б, але то вже не моя провина, бо не я ж виставляв усі ті оцінки!
— Коли б ти старанніше вчився… — мовить мама.
Ге, старанніше! Як іще старанніше, коли зараз мені здається: всі сім років я тільки те й робив, що гибів над книжками та зошитами.
— …ти був би таким же круглим відмінником, як Оля Чровжова.
Так і знав! Мама ніяк не може второпати, що я хлопець, а не якась там зубрилка, що тільки й знає: носа в книжку, пальці у вуха.
— Зате має тільки дуже добрі оцінки, — заперечує мама, — і вже кого, кого, а її таки приймуть до восьмого класу. А от коли не приймуть тебе…
Тепер усе мені зрозуміло: мама просто боїться, що я залишусь поза середньою школою. І тоді — прощай вища освіта, яку вона мріє дати синові.
— Як не приймуть — що ти робитимеш?
— Піду в ФЗУ. Ванько ж он пішов!
Признатись, заздрив я Ванькові. Йому вже видали форму: шинелю, картуз і ремінь з пряжкою. Коли Ванько вийшов на вулицю, ми поніміли. А він іще й нахвалявся:
— Ось одержу стипендію — куритиму тільки "Казбек".
Ванькові судилася казкова доля: ходити у формі, курити "Казбек" і водити поїзди. А мені, бач, знову до школи…
— Дурненький,— каже лагідно мама.— Я ж хочу для тебе як краще…
Сергійко озивається аж із городу. Забився в кукурудзиння і там щось майструє. Він завжди як не струже, то щось збива, і мама каже, що Сергійко буде інженером. Я ж переконаний, що мій молодший братунь виросте найупертішим у світі ослиськом. Він і зараз як упреться на чомусь, то хоч ти його вбий. А що ж буде далі?..
— Ти хочеш провести Толю?
Сергійко спершу дивиться на дощечку, яку щойно стругав, потім на мене. Я добре розумію брата, якому страх не хочеться кидати почату роботу. Але мама, яка ніколи не була хлопцем, вражено допитується:
— Ти не хочеш провести брата?
— Хочу, — знехотя відповідає Сергійко. Стромля дощечку за пасок і — що ж із вами поробиш! — чалапа за нами.
Вулиця, якою ми простуємо, довга–предовга. Немов хтось узяв та й розламав навпіл наше село. Тріщина засипалась піском, наповнилась пилюкою, поросла споришем і стала вулицею. Одним кінцем вона вибігає на луг, а другим упирається в ліс.
Мама йде у святковому платті, в отому самому, з якого я колись поспорював гудзики і програв потім Миколі. Плаття дуже ошатне, ні в кого немає такого, мама аж розквітла в ньому. Привітно вітається з жінками, охоче розповідає, куди оце ми зібралися.
— Гляди ж, щоб добре вчився! — напучують мене жінки. — Та не злигайся там із бандюгами…
Всі вони твердо переконані, що в кожному місті, великому чи малому, бандитами аж кишить.
Аж ось і Соньчина мати. Думав, хоч сьогодні без неї обійшлося, та хіба од такої втечеш?
— Ой зятько дорогий, на кого ж ти нас полишаєш?
Вдає, що журиться, а сама аж тремтить од сміху. Рада, мабуть, що я печу рака.
І чого вона в'язне до мене, з отим зятем? І так хлопці проходу не дають. Як що, одразу:
— Зятько! Зятько!..
Ні, доведеться–таки оддухопелити Соньку. Дати їй так, щоб і вона, і мати її відчепились од мене.
Вулиця, на моє щастя, скінчилась. Позаду — село, попереду — ліс. Величезні сосни пнуться одна з–перед одної, аж навшпиньки стають, щоб попрощатись зі мною.
Мама зупиняється, каже Сергійкові:
— Провів брата — вертайсь додому.
Але Сергійко, який досі плентався за нами, як на заріз, тепер уже не хоче вертати додому.
— Ти ж утомишся!
— Не втомлюся.
Стоїть, наставив упертого лоба, як той бичисько. І я вже знаю: тепер хай мама хоч лає, хоч б'є, а він таки піде за нами.
— Гаразд, — здається мама. Їй, либонь, в такий день не хочеться псувати настрій ні собі, ні нам. — Проведеш нас і одразу ж додому… Та гляди, щоб усе було гаразд. А я тобі привезу гостинця…
Сергійко мовчки киває головою. Я відстаю трохи од мами і йду поруч з братом.
— Що то в тебе?
Брат засунув дощечку глибше в штани.
— Самопал, — тихо, щоб не почула мама, каже він. Бо наша мама — принциповий ворог будь–якої зброї. Особливо коли вона потрапляє до наших рук.
— А де ж трубка?
— Ванько сказав, що дістане. Отаку–о… Жменя сірки влазитиме!
Я уявляю, як бабахкатиме той самопал, і мене проймає образа на Ванька, що не мені, а Сергійкові пообіцяв трубку. Ну, зажди ж, попросиш щось у мене!..
— Сірників тільки мало, — журиться брат.
— Сірників? Та я тобі привезу скільки хочеш! У мене тепер будуть гроші.
— Де ж ти їх візьмеш?
— А на харчі, що мама даватиме. По карбованцю в день… І тоді ще на поїзд. Проїхав раз зайцем — от тобі й сорок сім копійок у кишені!
— Що ж ти там їстимеш? — цікавиться брат. — Цукерки? Він навіть уявити не може, щоб за звичайнісінький харч — борщ чи кашу — платити гроші.
— Я б купував тільки цукерки, — замріяно каже він. — Горошок і халву…
Халва була для нас найбільшими ласощами. Раз у два чи три місяці мама привозила із райцентру величезну білу хлібину і кілограм халви. Халву ділила на три частини: одну маленьку і дві більші, бо мамі чомусь вона не дуже подобалась, хлібину ж нарізала великими щедрими шматками. І ми заходжувались бенкетувати: кусали, скільки могли, запашний м'який хліб і потрошку халви…
Врешті дійшли до полустанка.
— Тепер уже можеш вертатись, — каже братові мама. Але він того й чути не хоче: протьопати отакий шмат дороги і не побачити паровоза! До того ж тут усе таке незвичне, не те що в селі. Блискучі безконечні рейки — аж гарячі од сонця. По них добре ходити, розставивши для рівноваги руки. Задовго до того, як покажеться поїзд, вони починають ледь чутно гудіти. Ми не раз, бувало, лягали на колії і намагались відгадати, який поїзд іде: пасажирський чи товарний. І були серед нас мастаки, які ніколи не помилялись.
Я дивлюся на брата, що балансує на рейці, і моє серце поволі пронизує смуток. Мені чомусь здається, що ми поїдемо не за тридцять кілометрів, а за тридев'ять земель. Що й оцей полустанок зі скромною дерев'яною будкою, яку помічають лише робочі поїзди, а пасажирські гордовито минають, і дорога до села, і саме село, і річка, і луг — все назавжди піде з мого життя. Мені стає тривожно й незатишно, хоч я й не зізнався б у цьому нізащо.
"Швидше б поїзд", — приречено думаю я, і, наче накликаний, праворуч, там, де колія, зливаючись у нитку, губиться в лісі, з'являється поїзд. Спершу видно клубок диму, він піднімається все вище й вище, тягнучи за собою невелику пузату мурашку. Та мураха, наближаючись, росте на очах, ось уже видно трубу, і колеса, і невеличкі, мов іграшкові, вагони. Все те мчить прямо на нас і з пахкотінням, брязкотом, стукотом зупиняється поруч.
Ми біжимо до найближчих дверей, бо поїзд стоїть усього хвилину, видираємось на високі східці і ледь встигаємо залізти в тамбур, як паровоз свистить, різко смикає вагони й мчить далі.
Тримаючись щосили за поручень, я дивлюсь на Сергійка. Він стоїть біля колії і махає нам рукою. Чим далі ми від'їжджаємо, тим меншає, дрібнішає Сергійкова постать, і мені стає жаль брата.
— Ма, — кажу я тихенько, вмощуючись на лавці, — чому ми не взяли Сергійка?
Мама мовчить. Може, не почула, а може, й не знає, що відповісти. Тоді я підсуваюсь до вузького вагонного вікна і притуляюсь лобом до шибки.
Середня школа, в якій я мав навчатися, стояла посеред залізничного висілка, забудованого чотириквартирними дерев'яними бараками, що всі як один були схожі на пенали для ручок та олівців. Я йшов і дивувався: як люди, що мешкають в цих будинках, відрізняють їх один від одного. Всі під плескатими дахами, пофарбованими в червоний колір, всі огороджені ріденькими штахетиками, в кожному дворі — невеличкі деревця, що ледь хиріли на неродючому піщаному грунті.
Пісок був усюди: в дворах, на вулицях, у моїх черевиках. Іти по ньому було важко.
Добралися нарешті до школи. Вона теж стоїть на запісоченому подвір'ї, хоч дерев тут густіше і штахетний паркан набагато новіший. Саме ж приміщення школи схоже на палац: двоповерховий величезний будинок з такими великими вікнами, що для стін майже не лишається місця. Я дивлюсь на величезні шибки і дивуюся, як вони досі вціліли. Хіба учні цієї школи не мають рогаток?
— Отут ти вчитимешся, — побожно каже мама. І одразу ж додає: — Якщо тебе ще приймуть.
Мама хвилюється. Витирає хустинкою долоні, пригладжує волосся. Мовби їй, а не мені вступати до восьмого класу. Та ось доходить черга й до моєї особи:
— Застібни верхній гудзик… Вічно він у тебе не застебнутий! Боже, а волосся! Та не крути головою, дай хоч трохи причесати… А вуха! Вчора ж мила… Хіба можна йти до директора з отакими вушищами?
Мені здається, що директор мав би дивитися в мій атестат, а не заглядати у вуха. Однак мама іншої думки і ретельно тре мої вуха хустинкою.
— Гляди ж мені: сидітимеш у директора — не човгай ногами, — востаннє напучує мене. — І руки тримай на колінах. І не крути головою, а дивись на директора.
Я мовчки киваю.
Кабінет у директора такий же величезний, як і вся школа. Ми з мамою вклякли біля дверей, не сміючи ступити на килимову доріжку.
Директор сидить за масивним столом, спиною до вікна, обличчям до нас. Він, мабуть, невисокого зросту, бо над столом видно тільки його плечі й голову. Я не можу відвести од неї зачудованого погляду. Скільки живу, не бачив такої блискучої лисини. Вона була схожа на облуплену крашанку. Не зводячи заворожених очей з директорової голови, я опустився на стілець і завмер, стуливши ноги й поклавши на коліна руки, як учила мама…
Виходимо з школи веселі й щасливі. Мама аж сяє — горда за мене, що став восьмикласником.
— Знаєш що, Толю? Давай–но підемо в кіно!
У кіно? Ух ти, в кіно!..
— Але спершу зайдемо в їдальню, — гасить мою радість мама. — Ти їсти хочеш?
Звичайно, хочу. Та ще у їдальні! Цікаво ж подивитись, як і що там їдять.
У їдальні людей, мов бджіл, а поміж ними, збираючи посуд, метушаться жінки в сірих халатах.
Ми повільно просуваємось у черзі до каси. Я затискаю в руці дві виделки, дві ложки і дві чайні ложечки, що їх дав нам при вході сердитий на вигляд дядько. Та ще й попередив, щоб, коли будемо виходити, обов'язково здали іншому, тому, що стоїть навпроти. Не здамо — не випустять з їдальні.
— Навіщо це? — дивується мама. — Хіба не можна на столі залишити?
— На те, дамочко, щоб не розкрадали. Один совість має — залишить, а інший — в кишеню. Та ще й чужих пару прихопить…
Тепер я вже пильную, щоб хтось часом і наші виделки–ложки не покрав. І вже позираю підозріло на парубійка, який напирає на мене. У засмальцьованій робі, руки в мазуті, кепочка ледь тримається на кучмі волосся: отакі, мабуть, за ложками й полюють. Різко відхиляюся од нього і тут же дістаю запотиличника.
— Що я тобі — котлета, що ти піддіваєш виделкою?!
Я одскакую, а дядько, якого я ненароком штрикнув, голосно лається:
— Чортів вилупок — піввиделки застромив!
Навкруги, звісно, регіт, а в мене у голові гуде од міцного ляща. Та ще мама вичитує по дорозі до столу:
— З тобою й на люди потикатись не можна!
Я винувато мовчу. Хоч, якщо розібратись, то не так уже я й завинив. Хіба краще було б, якби отой шмаровида поцупив виделки?
Мама не ризикнула узяти гуляш чи ростбіф, які значилися в меню, — страви невідомі та й до того ж дорогі. Натомість замовила дві порції котлет і дві склянки какао.
Котлети мені доводилось куштувати, какао ж не пив ніколи. Хоч бачив якось потолочену порожню коробку з–під нього, на якій було написано: "Золотий ярлик". Пахла вона таємниче й хвилююче, і в моїй уяві виникали заморські краї, каравани верблюдів, пузаті кораблі, засмаглі пірати. І ось цей казковий напій стоїть переді мною, і я його питиму, тільки доїм котлету.
— Не поспішай, — каже мама, ніяково оглядаючись довкола. — Ти наче сто днів не їв.
Проковтнувши похапцем котлету, я беру свою склянку з пахучим напоєм…
Повертались додому аж надвечір, бо таки побували в кіно. І хто б, ви думали, нам потрапив на очі, як тільки ми вийшли з вагона? Сергійко!
Мама як глянула — очам не повірила:
— Ти як тут опинився? Мовчить — ні пари з вуст.
— Та ти хоч вдома був?
Про це б мама могла й не питати: Сергійко був весь у мастилі, як сажотрус.
— Чого ж ти мовчиш? — уже починає сердитись мама. — Язик проковтнув?
Підійшов колійний обхідник, мамин знайомий:
— То це ваш синок? А я його ганяв цілий день, щоб не вештався на колії. Попаде під поїзд — мені ж дістанеться…
Мама дякує обхідникові, і ми всі втрьох вирушаємо додому. Сергійко наминає величезний окраєць, що його мама відламала од хлібини, і очі його аж горять.
Впоравшись з окрайцем, Сергійко відстає од мами, пошепки запитує в мене:
— Що мені мама купила?
Аж тепер я зрозумів, яким мотузочком був прив'язаний брат до залізничної колії.

ДОМНА ДАНИЛІВНА, Я, ЦАП І ФЕДЬКО

Мама довго шукала для мене квартиру: щоб і недалеко од школи і не дуже дорого. В сільської вчительки — яка зарплата? Два ж лобуряки на руках, спробуй їх вдягти та взути, коли одяг–взуття так і горить, не те що на людських дітях. А ще книжки–зошити та їсти щодня.
Одного вечора мама сповістила:
— Я, Толю, знайшла тобі квартиру з харчами. Ти Шульгу знаєш?
— Якого Шульгу?
— Федька. Що навчається у дев'ятому класі.
Ще б не знав! Там такий задавака. Як учився в сільській школі, ще у сьомому класі, то в нього одного була справжнісінька портупея з великою мідною пряжкою. На пряжці тій — зірка. Начищена, аж горить!
Щоразу на свята Федько надівав портупею і ніс червоного прапора.
— Я розмовляла з його матір'ю, — провадила далі мама, — вони знайшли для нього квартиру, щоб жити і разом харчуватись. То Федькова мати пообіцяла домовитись і про тебе. Це ж так зручно: не доведеться марнувати часу в їдальні. Та й дешевше обійдеться.
Мама радіє, а я не дуже. Плакали мої по карбованцю в день і наміри купити те й оте!
Але що вдієш: якщо мама вирішила, то не мені сперечатися з нею. До того ж я розумію, як важко мамі викручуватись. Тож і ми знали ціну копійці і не канючили на ласощі, що роками лежали в нашій крамниці, злипаючись од довгого невжитку або кам'яніючи, як оті пряники, що їх дядько Никифор, крамар, під веселу руку давав розгризати таким же дядькам. Розгризеш — твоє щастя, а ні — клади трояка на півлітру!
З нами крамар в цю комерцію не вступав, про нас він казав:
— Цим тільки дай! Ці й каміння потрощать!
— А потрощать, — охоче погоджувались наші батьки. — І що воно за причина така: мале, а зуби, як обценьки. А виросте та вб'ється в літа, то вже й зуби не ті.
Тож ніхто з нас і не подумав би просити в мами гроші на цукерки чи пряники. Гроші — знали ми твердо — заробляють для того, щоб витрачати їх на прожиття, а не на якісь там ласощі…
Гаразд, спробую заощадити хоч на залізниці. На отих проїздах до міста й назад.
І я потай од мами вирішую задачку.
Отже, дорога в один кінець — сорок сім копійок. На місяць — шість вихідних. Шість разів додому, шість із дому. Якщо хоч половину проїхати "зайцем", то скільки це буде?
— Два вісімдесят два! — каже Сергійко і з повагою дивиться на мене: подумати тільки — майже три карбованці щомісяця!
— Я теж скоро виросту, — додає він заздрісно. — І піду до восьмого класу…
Поселилися ми на квартирі у переддень нового навчального року. Будинок невеличкий: дві кімнати і кухня, та ще коридорчик, де під ногами — ляда у погріб, а над головою — ляда на горище. Не раз доводилось мені чи Федькові, а то й обом разом вискакувати у вікно, коли треба було йти до школи, а хазяйка, як на зло, саме полізла в погріб по капусту чи огірки. Підніме важкенну ляду, підіпре нею двері: хоч лобом бийся об них — не одчиниш!
Двір теж невеличкий — повернутися ніде. До того ж весь забудований: тут і сарай, і курник, і хлів. Так що для нас із Федьком лишалася тільки вузенька доріжка та ще вужча лавочка. Це коли б нам забажалося подихати свіжим повітрям.
У меншій кімнаті стояло ліжко й диван. Диван оббитий чорним дерматином, з високою спинкою і таким вузеньким люстерком, що коли дивитися в нього, то обличчя розрізається навпіл: видно або лоба й півноса, або півноса й підборіддя.
Іще в того дивана було два валки, твердючі, мов із каменю. І сталеві пружини, що мали властивість впинатися в тіло, мов шпаги.
Скільки я повоював із ними в довгі осінні і ще довші зимові ночі! Скільки попомучився! Не встигнеш приборкати одну, а вже інша впинається в бік. Іноді, доведений до відчаю, я молотив кулаком по дивану, і він гудів, як старий рояль. А Федько, який одразу ж захопив ліжко і розкошував на ньому, прокидаючись, лаявся, що я не даю йому спати.
— Пограй ще, пограй — по шиї заробиш!
Як я їх у цей час ненавидів: диван і Федька!
Диван дошкуляв мені своїми пружинами, а Федько щоночі хропів, аж слухати моторошно!
— Федь!.. Федь!
— Га?
— Не хропи!
— А хіба я хропу?
Отак я й мучився з ночі в ніч тижнів зо два. Мучився б і довше, коли б не вірний друзяка Ванько.
Зустрів його у вагоні, коли їхав додому. На голові в нього була така заяложена кепочка, наче її три дні полоскали в мазуті.
— Обміняв на нову, — признався Ванько, бо я все одно не повірив би, що він встиг отак заносити свою.
Кепка мені сподобалась: Ванько був у ній справжнім робітником. А коли він дістав з кишені пачку "Казбеку" та встромив цигарку до рота, я навіть слину ковтнув од заздрощів.
— Закурюй! — сказав недбало.
Я потягнувсь по цигарку, хоч досі не курив, і мама казала, що це єдине, чого я ще не додумавсь робити. Нині ж не міг відмовитись: не дозволяла чоловіча гордість.
— Ну, як?
— Смачна, — відповів я, давлячись димом.
Ми деякий час мовчки курили і здавались самі собі солідними й дорослими чоловіками, яким не гріх і закурити після роботи.
Погасивши цигарку, Ванько запитав:
— Ну, як життя?
— Та нічого, — відповів я йому. Потай, щоб не помітив товариш, зім'яв цигарку й кинув під ноги. — От тільки Федько спати не дає: хропе як собака!
— А ти відучи.
— Як його одучиш?
— А запросто! Як тільки захропе, ти йому й сипони махорки під ніс. Разів зо два скуштує, то й іншим закаже.
— Правда?
— От побий мене грім! — забожився Ванько. — Тільки махру вибирай міцну. Приходь завтра до мене, я тобі дам тієї, що мій дід курить.
Діставши у Ванька перетертої на порох махорки, я ледь діждався наступного дня, коли треба було повертатись до міста. Після вечері одразу ж пірнув у постіль, а Федько, як на зло, все не лягав.
Врешті він погасив світло і зарипів ліжком.
Затаївши подих, я чекаю, коли залунають знайомі рулади. Потім обережно зводжусь і ще обережніше сповзаю з дивана, боячись розбудити Федька.
Ось я вже стою над Федьком, який лежить горілиць. Бачу його розтулений рот, дві ніздрі, націлені прямо в мене. Розгортаю кульок і щедро посипаю Федькового носа. Потім одним стрибком кидаюсь на диван.
У кімнаті на мить запада могильна тиша. Потім наче щось вибухає: то починає чхати Федько. Чхав Федько до самісінького ранку.
Наші господарі мешкали в прохідній, значно більшій кімнаті. Тут стояв круглий стіл, застелений плюшевою скатертиною, дубова шафа, пузатий буфет і таке широчезне ліжко, що на ньому, здається, міг би поміститись увесь наш восьмий "В" клас. Ліжко було теж дерев'яне, на слонових ножищах, з високими різьбленими спинками. І на ньому горою лежали перини, подушки й подушечки, яким не було ліку.
Мені воно нагадувало нашу хазяйку Домну Данилівну.
Вдома, в кімнаті, особливо ранком, Домна Данилівна ходила здебільшого в самій сорочці, так їй було жарко. Піт зрошував її кругле обличчя, і вона раз по раз витиралася рушником, мов після лазні.
У перші дні я соромився, коли бачив хазяйку в такому вбранні, і, потупивши очі, намагався швидше прошмигнути повз неї. Згодом звик і не звертав уваги.
Чоловік Домни Данилівни, Іван Іванович, був худий та миршавий і скидався на підлітка поруч із своєю могутньою половиною, яку називав Домною Данилівною і звертався завжди на "ви".
Хазяїн наш був залізничником. Домна Данилівна вважалась домогосподаркою, хоч сусідка, якось посварившись із нею, обізвала її відьмою та спекулянткою.
Щодо відьми — не знаю, що ж до спекулянтки, то тут сусідка не дуже погрішила супроти істини. Домна Данилівна частенько діставала по магазинах різний крам, а потім перепродувала з–під поли на базарі.
Але цього їй було замало, і вона вишукувала все нові джерела збагачення. У дворі з'являлись то свині, то кролі, то кури, то гуси, яких вона підгодовувала на продаж. Вся ота живність вимагала неабиякої уваги, і Домна Данилівна частенько кликала на допомогу мене та Федька.
Ми сікли буряки й гарбузи, чистили хлів, рвали кролям траву. Бувало, тільки прийдеш зі школи, тільки розгорнеш підручник, а Домна Данилівна уже тут як тут:
— Хлоп'ята, хто з вас поможе знести картоплю до погреба? Ану, хто спритніший!
Я дивлюсь на Федька, Федько — на мене. Обом нам страх як не хочеться виявляти свою спритність, але куди ж нам подітись?
Вісім отакенних чувалів чекають на нас біля погреба. Навіть Федько не може підняти жодного з них, хоч як силкується, тож доводиться переносити картоплю відрами.
— Щоб вони їй подохли! — лається тихенько Федько, маючи на увазі свиней.
Я ношу мовчки. Пиряю, аж чуб мокрий. "Може, хоч дасть добре повечеряти", — втішаю себе. Кажу про те Федькові.
— Як же, роззявляй рота! — відповідає сердито Федько.
Наша хазяйка чомусь вважає, що ситий шлунок і наука — діаметрально протилежні речі. Мабуть, переконана, що знання, як і їжа, містяться у шлункові, тож чим менше ми будемо їсти, тим більше лишатиметься місця для знань.
Про це вона нам, звісно, не каже, але ми самі догадуємося, коли бачимо ті нужденні порції, що дістаються нам на сніданок, обід чи вечерю.
Ось Домна Данилівна розливає у тарілки суп. Тарілки такі мілкі, що ложки не втопиш, а вона ще й пильнує, як би не перелити.
— Їжте, хлоп'ята, та поправляйтеся, — зітхає, розчулена власною щедрістю.
Ось дістає по котлеті:
— М'ясце нині кусається. Та мені для вас нічого не жаль.
А котлети ж як п'ятаки. Горобцеві — раз клюнути.
Ось вона пече пироги. Смачний дух сочиться по кімнатах, і ми з Федьком ковтаємо слину. Я дивлюся в підручник, а перед очима замість паралелепіпеда — пиріжок. Підрум'янений, з білого тіста, ще й помазаний зверху жовтком. Трясу головою, заплющую очі — клятий пиріг все одно не зникає!
Очманіло дивлюсь на Федька, а він уже не в підручник втупився — в розчинені двері. Ніздрі його так і ходять, очі хижо поблискують.
— Приїду додому, скомандую, щоб напекли пирогів, — каже він. — Всі поїм!
Врешті, коли нам здається, що ми вже не витримаєм, у кімнату впливає хазяйка. Кругле обличчя її теж наче змазане жовтком, у руці — тарілка з двома пиріжечками:
— Ану, хлоп'ята, покуштуйте!
Може б, ще довго куштували ми її пиріжків, якби не порятував нас цап.
Містечко, в якому ми навчалися й мешкали, було справжнім козячим царством. Легіони кіз бродили завулками й вулицями, вищипуючи траву і об'їдаючи листя. Куди б ти не поткнувся, обов'язково натрапляв на козу. Кіз було достобіса, а от цапів майже не видно. На нашому кутку, наприклад, не було жодного. Та воно й не дивно: од кози молоко й козенята, а од цапа який прибуток?
Однак наша хазяйка зметикувала по–іншому. Кози — козами, але й без цапа не обійтись. На ньому теж можна прибуток мати. І одної неділі привела з базару красеня цапа з могутніми рогами й статечною професорською борідкою. Він довірливо наблизився до нас і зразу ж отримав від Федька добрячого щигля.
Од несподіванки, болю й образи цап мекнув і відскочив назад. Тоді я упіймав його за роги і став викручувати йому голову, намагаючись повалити на землю.
Так відбулося наше перше знайомство.
І не треба було багато часу, щоб ця довірлива миролюбна істота стала справжнісіньким дияволом. Забачивши нас, цап сатанів: очі його займались пекельним вогнем, а хвіст крутивсь, як млинок. Наставивши страшні гострі роги, цап кидався в атаку. Здавалося, він тільки й жив помстою, підстерігаючи нас на кожному кроці. Досить було мені або Федькові вийти вранці на ганок, як цап наче з–під землі виринав. З розгону буцав у ганок, аж тріщали дошки.
Віднині ми з Федьком не ходили, а бігали. З усіх ніг мчали до хвіртки, відчуваючи спиною гостро наставлені роги, й летіли як оглашенні до ганку, коли повертались зі школи, рятуючись од скаженої тварини, а бувало, що й котилися по землі, збиті міцнющим стусаном.
Першому дісталось Федькові. Цап таки наздогнав його біля ганку. Зробивши карколомне сальто, Федько влетів до кімнати і потім довго намагався стулити докупи розпанахані штани. І сердився, що я регочу.
Іншого разу сміявся уже Федько, а мені було не до сміху.
Можливо, що мені й пощастило б утекти, аби не якась тітка, яка несла з базару кошик із яйцями. Коли я кулею вилетів з двору на вулицю, тітка трапилась якраз на дорозі. І ми вже втрьох — я, тітка і цап — покотилися суцільним клубком у рів.
Виборсавшись з–під мене і цапа, тітка ухопила розплющеного кошика і разів зо два вперіщила мене по голові. Що вона казала при цьому, я не чув: усі жовтки й білки пролилися на мене, і я повернувся до хати більше схожий на розчавлене яйце, ніж на людину.
Федько іржав, наче кінь. А хазяйка сердито сказала, що цап тут ні при чім, що ми самі в усьому винні. Бо чому він б'є нас, а її не чіпає?
Ми не знали, що на те відповісти, тільки бажали нишком, щоб дісталося і нашій хазяйці.
І він таки добрався до неї: садонув Домну Данилівну так, що вона три дні їла навстоячки.
Після цього доля цапа була вирішена: Домна Данилівна, палаючи помстою, покликала різника. І цілий місяць по тому ми давилися козлятиною: суп із козлятиною, борщ із козлятиною, пиріжки із козлятиною, котлети з козлятини. Нам уже здавалося, що козлятині тій не буде кінця–краю, що ми поки й живем, їстимемо того клятого цапа.
Од цапиних поминок порятували нас матері. Довідавшись, як нас годує Домна Данилівна, вони забрали нас і одвели на іншу квартиру, тепер уже без хазяйських харчів.

ПЕРШИЙ РАЗ У ВОСЬМИЙ КЛАС

Того ранку ми прокинулися задовго до шкільного дзвоника. Точніше, прокинувсь я, а Федько і не думав уставати: одбрикувавсь ногою, тягнув на голову ковдру.
— Федь, та вставай же!
— А котра година?
Я вискочив у сусідню кімнату, де стояв великий, схожий на поставлену сторчма труну, годинник. Він так неохоче й понуро відраховував години й хвилини, що мені весь час здавалося: ось він зараз зупиниться і тоді заводь його, не заводь — не рушить з місця.
— Встигнемо, — відповів Федько, коли я йому сказав, що вже чверть на восьму. Неохоче виліз з–під ковдри, запитав: — А де мої черевики?
Що довше він возькався, то більше мене охоплювала нетерплячка. Мені вже здавалося, що ми неодмінно запізнимось. Прийдемо, коли всі сидітимуть за партами. Як тоді заходити до класу?
— Федь, та одягайся швидше!
Нарешті всі клопоти минулись: і одягання, й умивання, і сніданок. Ми виходимо на вулицю.
Ранок стрічає нас урочисто й світло. Небо високе–високе, і по ньому сріблястим павутинням поснувались хмаринки. Сонце світить нам просто в обличчя, Федькові одстовбурчені вуха горять, як ліхтарі. Він розмахує новеньким портфелем, сонце спалахує на понікельованому замкові, і мені здається, що то він навмисне вимахує, аби познущатися з мене. Бо у мене в руках торба — не торба, чобіт — не чобіт, а біс його зна й що.
"Біс його зна й що" з'явилось на світ після того, як я навідріз відмовився брати з собою стару, ношену–переношену сумку, з якою ходив до п'ятого, шостого й сьомого класів.
Це було не зовсім чесно з мого боку: сумка вірою й правдою служила мені всі ці роки і була добрим, надійним товаришем. Скільки разів вона летіла на підлогу, у сніг, на траву, а то й просто в пилюку, бо ніколи було акуратно десь притулити її! А хіба не доводилось мені спускатися на ній із снігової гори? Хіба не мчала вона по кризі наввипередки з іншими сумками — чия далі заїде? І хіба не брала найактивнішу участь у сутичках, ходячи по головах та спинах моїх супротивників? Хіба не ховала надійно усі ті речі, що про них не потрібно було знати дорослим, — то рогатку, то самопал, то заборонену книжку. Хоча б того ж Мопассана, при одному натяку на якого мама поодривала б мені вуха.
Але що поробиш: сумка одслужила своє, і мені соромно було їхати з нею до міста.
Отоді й спало мамі на думку пошити мені портфель. Тож було урочисто внесено з комірчини халяви од жіночих чобітків. Мама носила їх, ще коли була молодою, а взувала останній раз задовго до мого народження.
Я з пошаною роздивлявся старезні, потріскані од часу халяви і все ще не міг второпати, для чого мама внесла їх.
— Ми з них замовимо тобі портфель.
— Портфель?..
— Еге ж… Однесу до німого, і він пошиє такий, що буде не гірший од справжнього.
Признатись, тоді я навіть не став сперечатися. Мене просто розбирала цікавість: ану, що ж із цього вийде?
Німий, який узував мало не півсела, мабуть, і уявлення не мав, що таке портфель. Тож кроїв і шив, як підказувала йому фантазія. Основне, про що він подбав, це щоб не було йому зносу. "Щоб і вода не промочила", — показав на мигах у небо; "щоб і по швах не розповзався", — ткнув пальцем спершу у дратву, а потім у мене.
— Коли ж нам приходити? — поцікавилась мама.
Німий ткнув себе в груди і показав сім розчепірених пальців.
Ага, через тиждень.
За тиждень ми були у нього. Побачивши нас, він одклав чобіт і дістав з полиці щось замотане у мішковину. Коли він її розгорнув, ми з мамою мимоволі здригнулися.
Це було щось середнє між жебрацькою торбою, поштовою сумкою і шкіряним цебром, що його їздові прихоплювали з собою, коли вирушали в далеку дорогу. Якийсь дивовижний гібрид з усього того, що німому доводилось шити протягом його трудового життя. В ньому з однаковим успіхом можна було носити воду і вчиняти тісто, зберігати картоплю і квасити яблука.
Німий радісно мугикав, показуючи, як той "портфель" зашнуровувати, пробував надіти мені на плече. Мама, щоб не образити німого, сказала, що портфель їй сподобався.
— Він таки непоганий, — переконувала сама себе, коли ми поверталися додому. — А поглянь, який міцний!
Що міцний, то міцний. Тільки ж якби він був хоч трохи менший! І не такий рудий!
— Якби тільки й того горя, — втішала мене мама. — Поносиш рік, а наступного, як будемо живі–здорові, куплю тобі фабричний.
Що ж, спасибі й на тому. А поки що я знімаю торбину з плеча, беру її під руку, щоб не так впадала в очі, бо мені здається, що всі, хто проходить мимо, тільки на мій "портфель" і дивляться.
Аж ось нарешті й школа. Сяє святково вікнами, тріпоче величезним червоним полотнищем: "Ласкаво просимо!" Це запрошення стосується і нас з Федьком. Я мимоволі випинаю груди, ступаючи в двір.
Тут повно учнів: і старших, і молодших, і зовсім ще голопуцьків. Першокласників видно одразу: ці як прийшли з мамами–татами, так і не відходять од них. І в усіх очі, як п'ятаки. А поміж ними сюди–туди шмигають трохи старші: з другого, третього й четвертого класів. Гасають, аж у очах миготить. Кричать, верещать, одне слово — плотва. Аж не віриться, що я колись був таким.
Учні п'ятого, шостого і сьомого класів поводяться стриманіше. Особливо дівчата. Ті групками по дві, по три походжають, обнявши одна одну за плечі, на хлопців і не глянуть. Задаваки!
Та не вони мене цікавлять, а оті, вже майже дорослі: восьмикласники–десятикласники, до яких віднині належу і я. Особливо десятикласники. Штани майже в усіх напрасовані, черевики блищать. Обличчя в усіх серйозні. Всього ж один рік, і вони розпрощаються із школою!
А дівчата! До них і не підступайсь! Розфуфирені — коси у стрічках! Аж не віриться, що це ті самі дівчата, які колись гасали із нами.
Он і Оля Чровжова. Ходить, обнявшись із якоюсь міською дівчиною. Як проходила мимо, то на мене й не глянула, хоч я навмисне став їй на дорозі.
Ну й не треба! Подумаєш!..
Ображений, шукаю очима Федька. Та він наче крізь землю провалився. Хоч і обіцяв не лишати мене самого, познайомити з хлопцями. У відчаї кидаюсь шукати його, але хіба когось знайдеш у цій веремії! Та й ще з таким портфелищем, з оцією рудою потворою, яку доводиться раз по раз ховати за спину.
Здибався з Федьком, коли вже й не сподівався. Він не дуже мені зрадів: розмовляв саме із хлопцем, мабуть, своїм однокласником.
— Чого тобі?
— Федь, куди мені йти?
— Ставай до свого класу… Он бачиш, шикуються. — Тицьнув убік пальцем, аби одчепився.
Відходжу од Федька, шукаю очима свій клас. Ага, он вони! Якийсь хлопець, видершись на ганок, розмахує рукою і щосили гукає:
— Восьмарі, до мене!
Пробираюсь до нього, а він уже командує:
— Незадовільний до незадовільника — ставай! Направо — р–рівняйсь!..
Сміх, вигуки, хто й справді рівняється, а хто й не хоче, бо хлопець той не учитель, і ніхто його командиром над нами не ставив. Директор, який саме проходив мимо, зауважує:
— Кононенко, ви знову за своє?
— А що я таке зробив, Василю Васильовичу? — весело заперечує юнак. — Я ж вам помагаю…
Хоч його команди ніхто не сприймає всерйоз, однак усі шикуються в стрій. Он уже й інші класи починають шикуватися, і безладний досі натовп, що заповнював шкільне подвір'я, тане на очах, виливаючись у довгі шеренги. Лишаються тільки батьки першокласників, та в центрі — учителі на чолі з директором.
У директора голова сяє, мов сонце. Він піднімає руку, і гомін довкола поступово вщухає. Слухаємо, що він говорить. Точніше, слухають передні ряди, задні ж майже нічого не чують. Долітають тільки окремі слова, вихоплені з фрази. І хочемо ми того чи не хочемо, а чуємо зовсім протилежне тому, що каже директор.
— "…балуйтесь… бешкетуйте… порушуйте трудову дисципліну…" — лунають категоричні накази директора, і нам дедалі стає веселіше.
Потім виступає десятикласниця, мабуть, кругла відмінниця, бо кому ж іще доручили б виступати в такий день. Від імені всіх учнів вона наобіцяла таких речей, що не під силу й ангелам: і слухатися вчителів, і вчитися лише на "дуже добре", і не порушувати дисципліни, і мати зразкову поведінку.
Дівчина була гарна, але мені не сподобалась: напевно, з тих, що підлизуються до вчителів. Така як заведеться у класі — біда! Обов'язково пролізе в старости і тоді поїдом їстиме кожного.
Після дівчини виступив завпед. Він коротко розповів нам, що ми будемо вивчати, які нові предмети вводяться цього року в навчальну програму. Потім директор махнув рукою, на ганку пролунав дзвоник, і ми рушили в класи.
Учитель з червоною пов'язкою на рукаві попереджав, щоб кашкети лишали в роздягалці, не тягли до класів. Я зняв свого ще надворі і сховав тихцем до шкіряної торби: боявся, що вкрадуть. Адже це була моя єдина обнова — справжній фабричний кашкет, з куцим козирком і модним гудзиком. Він дуже зручно сидів на моїй голові, а ще краще літав, коли його щосили пожбурити вгору.
Заходимо у високий коридор, підіймаємось широкими сходами. Все довкола сяє: і підлога, і стіни, і стеля, й поручні.
Кладу на них долоню, суну догори, натикаючись на короткі цурупалки, понабивані через правильні інтервали. Для чого б це? Згодом догадуюсь: та для того ж, щоб учні не спускались по поручнях.
На другому поверсі ще цікавіше: до вікон аж страшно підходити — такі вони великі. І видно далеко–далеко. Навіть залізницю і станцію. Попід стінами — металеві бачки із водою. Мідні крани, начищені, аж горять, і кухлі на ланцюжках, мов цуценята. Мабуть, щоб учні ними не бились, не обливались водою.
Аж ось і наш клас: високий, просторий, з чорною дошкою, з жовтим столом для вчителя і низькими чорними партами для нас. Поки я пропхався до класу — всі місця були зайняті. Лишилося одне, на першій парті, під носом у вчителя.
Довелось іти за ту парту. Добре, що хоч не дівчина зі мною сидітиме — хлопець.
— Ти чого сюди сів? — запитує неприязно він. Не подаю виду, що злякався. У свою чергу питаю:
— А ти чого?
Хлопець чмихнув носом, і обличчя його вже не сердите, а пустотливе:
— Мене все одно класкер сюди пересадить…
— Хто, хто?
— Класкер, класний керівник…
— Ти звідки? З села? — запитує згодом.
— З села. А хіба що?
— Ви всі підлизи…
— Я не підлиза, — відповідаю ображено. Вороже позираю на сусіда: хто він такий, щоб так обзивати?
— Як тебе звати?
— Только.
— Только, — повторив хлопець. — Только, тюлька, фітюлька… А мене — Михайло Іванович Кононенко.
Сам ти тюлька! Подумаєш — Михайло Іванович! Попався б ти мені у селі, я б тобі показав Михайла Івановича!..
Кононенко ж тим часом дістає лінійку, олівець, креслить впоперек парти жирну лінію.
— Оце — моя половина, а ото — твоя. Залізеш — дістанеш по носі!
Для мене це не новина: сам не раз ділив отак парту, коли сварився з сусідом. Але ж то коли посваришся. А цей ні з сього ні з того.
Одвертаюсь од Кононенка, вдаю, що він мені байдужісінький. Розшнуровую свій "портфель", дістаю чистий зошит, ручку, а чорнило на парті, в невиливайках. Відчуваю, що Кононенко стежить за мною, але не звертаю на нього уваги. Раз він отак, то і я буду так.
І чого я пішов до цього восьмого? Краще б у ФЗУ, разом із Ваньком…
Врешті лунає дзвоник.
— Електричний, — чую голос сусіда, однак не обзиваюсь: я таки образивсь на нього.
У класі гомін враз вщух: на порозі став учитель.
Застукотіли парти, учні дружно підвелися. Учитель бадьоро вітається і швидко проходить до столу. Розгортає класний журнал, починав знайомитись:
— Андрієнко!
— Голобородько!
— Данильченко!
У відповідь підводиться той чи інший учень. Чую своє прізвище і так голосно вигукую "я", що в класі вибухає регіт. Учитель трохи здивовано поглянув на мене.
— Сідайте.
Я сів, а вчитель назвав Кононенка, і той, передражнюючи мене, теж закричав щосили "я". У класі знову зареготали. Учитель же, мабуть, давно звик до вибриків мого сусіди, бо тільки глянув у його бік і наказав теж сідати.
Закривши журнал, повідомив нам, що звати його Григорієм Вікторовичем і що він викладатиме історію.
— Григорій Історович, — шепоче, мовби сам до себе, мій сусід. Йому, мабуть, уже нудно за отим "кордоном", але не я його проводив, тож не мені його й затирати. А вчитель тим часом просить дістати підручники з історії і починає урок.
Розповідав він цікаво, навіть не заглядаючи в книжку. Я підпер підборіддя кулаком і наладнавсь уважно слухати. Та тільки зосередивсь, як лясь щось по вухові! Наче з рогатки дробиною.
Я аж підскочив. Тру вухо, оглядаюся — хто? Та хіба ж дізнаєшся! В усіх такі невинні обличчя. Тоді обережно, щоб не помітив учитель, скошую очі під парту, намагаюсь розшукати те, чим мене вдарили… Анічогісінько!
Тільки почав слухати, як знову по вухові — лясь!
Оглядаюсь різко — ті самі невинні обличчя. Та ледь повернувся до вчителя, як знову — лясь, лясь!
Починаю вже сердитись. Що боляче, а що й заважають слухати вчителя. Ну, почекайте ж!
Гарячково нишпорю в кишені… Ага, ось вона!
Резинка. Тонка, пругка, з двома петельками на кінцях: надівати на пальці.
Кладу резинку на коліна, видираю із зошита клапоть паперу. Краще було б картонкою, та для першого знайомства вистачить і папером.
Мій сусіда так очима й пасе. Він помітив, що мене методично обстрілюють, і тепер аж горить од цікавості: що ж я лаштую у відповідь? Забув навіть стерегти свій кордон.
Я міцно згортаю клапоть паперу, потім перегинаю навпіл, закладаю в резинку. Надіваю петлі на великий і вказівний пальці, натягаю щосили і, не цілячись, стріляю з–під ліктя назад.
— Ой!..
Поцілив!
Кононенко аж шипить, давлячись сміхом, а я боюсь і моргнути — дивлюся прямо на вчителя.
— Що сталося? — невдоволено запитує він. — Голобородько, чого ви кричите?
— Хтось по губі вдарив! — скаржиться Голобородько.
— Ви як маленький! — кидає з досадою Григорій Вікторович. Однак Голобородько не вгаває:
— Еге, маленький… Вас би так вдарили!
— Гаразд, розберемося потім, — нетерпляче обриває його Григорій Вікторович. — Кононенко, ви що, вдома не виспались?
Мій сусіда одриває од парти голову й відповідає, що виспався.
Урок триває, триває і обстріл. Щоправда, він не такий уже інтенсивний: я прикрив долонями вуха і отим, що позаду, тепер не так цікаво поціляти в мене. Слухаю вчителя і обіцяю собі прийти завтра з готовими набоями: з картону, а не з паперу. Отоді хай начуваються!
На перерві, щойно вчитель залишив клас, до мене підійшов Голобородько. Той самий, що я його почастував паперовим гостинцем. Він був на голову вищий од мене і мав довгі, мов у горили, руки.
— Це ти мене вдарив?
— Не я…
— А що в тебе в парті?
І не встиг я отямитись, як Голобородько висмикнув мою торбу.
— Хлопці, м'яч!
Зціпивши зуби, я кинувсь до нього:
— Оддай!
— Хлопці, ловіть! Гоп–ля!
"Портфель" став літати по класу. Я кидавсь від одного учня до іншого, але бачив лише порожні руки, а за спиною моєю лунало веселе й дике: "Гоп–ля!"
Врешті "портфель" знову потрапив до рук Голобородька. Він почекав, поки я підскочу до нього, підняв догори руки.
— Оддай!
— А ти спробуй дістань!
Я не витримав і щосили штовхнув його в груди. "Портфель" полетів на підлогу, а Голобородько вчепився мені в чуприну…
Розборонив нас дзвоник.
Після того мені було не до уроків.
— Він тебе битиме, — передав на наступній перерві Кононенко. — Сказав, що й кістки тобі потовче.
— Ну й хай… Бачив таких!
Однак на душі в мене було незатишно. І не так лякала бійка, як те, що всі тут мені чужі, всі проти мене. Навіть мій сусіда, навіть Олька Чровжова.
На великій перерві іду шукати Федька. Якщо й він зречеться мене, тоді не варто жити на світі…
— Голобородька я знаю,— каже Федько. — То коли ж він збирається тебе бити?
— Сьогодні після уроків. — І додаю, щоб Федько не подумав, що я дуже боюся: — Вони всі там за нього, усі проти мене.
— Я піду з тобою, — вирішує Федько. — Ти без мене не йди, чуєш?
Коли скінчилися заняття, Федько чекав мене у коридорі. Всю дорогу раїв:
— Він вищий од тебе, так ти бий його під дихало…
Скільки ми бились, не знаю. Дзвеніло тільки в голові і миготіло в очах. Та ще повітря було мов розпечене. Потім мене хтось обхопив за поперек (то був Федько), а я все молотив кулаками, хоч ворог мій зник, наче провалився крізь землю.
— Молодець! — хвалив мене по дорозі Федько. — Голова не болить?
Я мацав болючі гулі й відповідав, що не болить.
Другого дня я прийшов до школи, увінчаний лаврами переможця. Та ще над ким — над Голобородьком! Найсильнішим учнем восьмого "В".
Хлопці, які вчора майже не звертали на мене уваги, тепер поспішали першими привітатись зі мною. Тиснули щосили долоню, наче хотіли пересвідчитись, чи такий уже я силач.
Ось до класу влетів Кононенко — червоний, захеканий, збуджений. Кинув портфель під парту, голосно привітався:
— Тюлько, здоров!
І не встиг я образитись, як він тицьнув мене кулаком під бік, сказав захоплено й весело:
— Та й здорово ж ти отій драбині навішав! Так йому й треба!
Я не допитувавсь, чому саме "треба", мені досить було щирого захоплення, що світилося в очах Мишка. А що обзиває мене тюлькою, так то, мабуть, не від злості. Отож і сердитись нічого.
Однак радість моя тривала недовго: з першого ж уроку мене покликали до директора.
Я йшов і думав, за що лаятимуть? Бо скільки вчився, жодного разу не викликали для приємних розмов. Учительська для мене завжди була місцем спокути, суворих доган.
— А, це ти… Ану підійди ближче!
Повільно наближаюсь до величезного блискучого столу, за яким зловісно сяє директорська лисина.
— Ну, розказуй, що ти вчора накоїв після уроків.
Аж тепер став ясно, чого викликав директор. Хтось таки доніс про вчорашню бійку. Але чому ж тоді мене покликали одного?
Я опускаю голову. Не знаю, що казати директорові, до того ж не хочу, щоб він побачив мої синці.
— Билися? — допитується він. — Ти що, язик проковтнув? Чи не хочеш розмовляти зі мною? За що ви бились?
Я мовчу. Як розповісти про те, що сталося, щоб він зрозумів?..
— Отже все, що сказав мені Голобородько, правда?
Голобородько?!
Мені аж подих забило від обурення. Чого–чого, а такої підступності я не чекав. Мене охоплює похмурий відчай. Тепер нехай лає, нехай карав мене, як йому заманеться, я не скажу більше жодного слова. Бо все одно не повірить.
Опускаю ще нижче голову, щоб директор не помітив сліз болю й образи. Ковтаю їх нишком, гірко думаю: "Ну й гаразд, ну й хай…"
— Так і будемо мовчати? — сердито питав директор. По паузі каже: — Гаразд. Зважу на те, що це твое перше порушення. Але май на увазі: якщо іще хтось на тебе поскаржиться — вижену зі школи! Хулігани мені не потрібні.
Потім щось пише на аркуші паперу. Акуратно згортав, вкладає в конверт, заклеює.
— Одвезеш матері… Йди!
Вийшов я од директора зовсім прибитий. Конверт пік мені руку, а ще більше — образа, відчуття того, що мене несправедливо покарано.
Думаю про те, що доведеться, мабуть, залишити школу. Зайти востаннє до класу (щоб він завалився!), зібрати книжки (хай вони погорять!) і, не глянувши на жодного із восьмикласників, піти геть.
Заходжу до класу, сідаю за парту. Відчуваю, що всі дивляться на мене. Мабуть, такий маю нещасний вигляд.
— Був у директора?
Кононенко забув про "кордон", підсувається ближче до мене. Тепер всі хороші, а хто найголосніше кричав, коли мій "портфель" літав по класу?
Одвертаюсь од нього, вдаю, що заглибивсь у підручник. Хоч не можу прочитати жодного слова: літери так і стрибають.
— Що він тобі казав?
— Лаяв, — відповідаю, аби одчепивсь. І не витримую, кажу щиро: — Листа написав матері. За вчорашнє…
— А звідки він дізнався?
— Голобородько поскаржився.
— Голобородько?!
Кононенко чи вдає, чи й справді не вірить. Похапцем висмикує аркуш із зошита, роздирає навпіл, ще навпіл, гарячково щось пише. Я не намагаюсь прочитати — мені тепер байдуже до всього: вирішив розпрощатись зі школою.
Кононенко тим часом згортає папірець і кладе на сусідню парту:
— Прочитай і передай далі…
Згодом у класі виникає якийсь рух. Непомітний, невловимий, прихований од учительського ока. Чути, як шарудить папір, риплять пера, з парти на парту перелітають записки. Ось уже й учитель починав відчувати, що в класі щось не гаразд, раз по раз уриває розповідь. Але як не приглядається — не помічає нічого. Адже протягом семи років учні пройшли неабияку школу конспірації.
Лунає дзвоник. Щойно вчитель залишив клас, як Мишко вихором зірвався з–за парти, помчав до Голобородька.
— Ти доніс директорові?
— А твоє яке діло? — буркнув Голобородько.
— Так, значить, доніс? — сікався до нього Мишко. — Ходім до директора!
— Сам іди, як тобі так хочеться!
— І піду. Хлопці, хто зі мною? Гаврильченко, підеш?
— Піду.
Високий хлопець із гладко причесаним білявим волоссям підійшов до Кононенка, став поруч.
— Я теж піду!
Дівчина, що сиділа з Олею Чровжовою, вийшла з–за парти і теж стала поруч з Кононенком.
— Може, й мене битимеш? — з викликом спитала Голобородька.
— Давай сюди лист! — наказав Кононенко. — Ми йдемо до директора.
Неохоче оддаю листа. Мені чомусь незручно, особливо перед дівчиною.
Крім них трьох, ніхто більше не пішов. Хто сидів мовчки, а хто розмовляв, сперечався, однак усі нетерпляче чекали, чим ця історія скінчиться. І коли делегати з'явилися у дверях і Кононенко од порога закричав: "Наша взяла!", клас вибухнув таким дружним "ура!", що мені аж вуха заклало. Кричали всі: й ті, що за мене, й ті, що за Голобородька; мовчали лише Голобородько і я.
Того дня я не чекав Федька після уроків, щоб іти разом додому. У мене з'явилися нові друзі. І Кононенко, й Гаврильченко, і Ніна Рибальченко, ота дівчина, яка сиділа поруч з Олею Чровжовою, і ще один хлопець, який мав незвичне ім'я Кім, тобто, Комуністичний Інтернаціонал Молоді. У "Інтернаціонала" було ніжне дівоче обличчя і такі густі вії, що їм би позаздрила кожна дівчина.
Всі вони жили у тому ж кутку, що і я. Ми йшли веселою галасливою ватагою, і мені ще ніколи не було так хороше, так світло й легко на душі.

ВЧИТЕЛІ, ВЧИТЕЛІ…

З перших днів занять найбільше запам'яталися уроки фізики. І то зовсім не тому, що я палав особливою любов'ю до цього предмета. Якщо вже признатись по щирості, то з усіх дисциплін серцю моєму була наймиліша ота, що мала звабливу назву "канікули". Коли б за неї виставляли оцінки, я б завжди був круглим відмінником.
Що ж до інших предметів, то я дивився на них, як на кару господню, наслану нам невідомо за які гріхи. Як на довголітню спокуту, не пройшовши яку, ніколи не виростеш та не станеш дорослим. Отією неймовірно щасливою істотою, якій не треба ні готувати уроки, ні складати екзамени, ні висиджувати за партою по чотири–п'ять годин щодня.
Хіба можна порівняти наше життя з життям Тома Сойєра та Гека Фінна, яким судилися такі карколомні пригоди. Якось наприкінці канікул перед шостим класом, прочитавши обидві ті книжки, я вирішив повторити подвиг героїчних хлопців і рушити нашою річкою на плоту в далекі мандри. Куди, не знав іще й сам, але не ближче Чорного моря.
Пліт будували ми з Ваньком, якого я підбив на мандрівку. Для цього ми серед ночі поцупили в дядька Юхима, що жив коло самої річки, нові ворота, і другого дня розлючений дядько ловив кожного хлопця й допитувався, чи не його рук то робота. Ми ж відтягли ворота у лозняк і цілісінький тиждень в'язали до нього паліччя, щоб не пірнути одразу під воду.
За дядьком Юхимом настала черга моєї мами і Ванькового тата хвилюватися: тепер вони допитувались, яка це личина тягне майже щодня то пшоно, то сало, то хліб. Щойно лежала ціла хлібина, а вже половини нема. Потім став зникати посуд, бо треба ж у чомусь готувати їжу, а під кінець і одяг. Ванько навіть захопив батьків кожух, мотивуючи свій вчинок тим, що хоч зараз і літо, але хто його зна, скільки ми будемо плисти, чи не застукає в дорозі зима.
Відчалили ввечері, коли добре смеркло, щоб нас не помітили та не витягли на берег. Ванько все допитувався: де нас завтра шукатимуть як утоплеників — на плесі, проти села, чи нижче, у кручі…
Пливли ми не менше двох годин. Було дуже цікаво й трохи моторошно, особливо коли поруч сплескувалась велика рибина. А потім ми потрапили на бистрину, пліт понесло так, що замиготіло в очах, ударило щосили об корч. Пліт став цапа, і ми з Ваньком шубовснули в темний вир. Не потонули тільки тому, що плавали, як качки. Усе наше начиння пішло на дно, мені пощастило врятувати лише тичку, а Ванько ще довго брьохався у круговерті і все допитувавсь, чи не бачив я кожуха.
Потім ми чалапали, мокрі й нещасні, додому. Я ніс тичку, хоч до ладу не знав, нащо вона мені. Ванько журився за кожухом: що він скаже татові, як влуплять морози…
Але все це було давно, а зараз я з нетерпінням чекаю уроку фізики, бо вже багато начувся про Івана Даниловича, який викладав цей предмет.
Він з'явився у класі, щойно пролунав дзвоник. Легко й пружно пройшов до столу, повернувся до нас, неголосно привітався.
Вдягнений він був надзвичайно акуратно: вишита сорочка із стоячим комірцем, чорний піджак і синє галіфе — без жодної зморшки, жодної складочки, наче Іван Данилович щойно вийшов з–під праса.
Та найбільше вразили мене чоботи. Я ще не бачив таких дзеркально–блискучих чобіт. І хоч би тобі якась порошинка на них! А на вулиці од піску аж курить.
Намилувавшись чобітьми, переводжу погляд на обличчя учителя. Воно суворе й зосереджене. Сірі очі уважно вивчають клас — парта за партою. Ось вони зупинились на мені.
— Новенький?
Я підвівся, кивнув головою.
— Наступного разу причешіться як слід. Або обстрижіться, якщо не вмієте користуватися гребінцем. Школа — не вулиця.
Сідаю обпалений соромом. Уже шкодую, що куйовдив волосся, коли мама пригладжувала його. Тим часом Іван Данилович наказав:
— Дістаньте підручники.
Всі як один поклали перед собою новенькі книжки.
— Розкрийте на тридцять шостій сторінці. Закресліть третій од верху абзац. Там неточне витлумачення деяких фізичних явищ.
Він назвав нам іще кілька абзаців, і ми з насолодою їх перекреслили…
Урок він почав так:
— Згадайте, як ви цього літа купались. Вилазили, мабуть, на вишку або на кручу і стрибали у воду. Чому ви стрибаєте головою чи ногами донизу, а не боком, животом, спиною?
— Щоб не забитись! — дружно відповідає клас.
— Правильно, щоб не забитись. Ви щоразу намагаєтесь стрибнути так, щоб опір води був найменший. Тобто використовуєте один із законів фізики…
Ти диви! Оце здорово!..
Поступово фізика стає найулюбленішим моїм предметом.
Іван Данилович терпіти не міг зубрил. Він ніколи не опитував за підручником, а, викликавши до дошки, давав якусь карколомну задачу, над якою добре треба було поморочитись, щоб розв'язати.
Писав на дошці умову й одразу ж сідав до столу. Ми поспіхом хапалися за ручки, бо кожному із нас потай хотілося впоратися якнайшвидше.
Майже завжди першою була Ніна Рибальченко. В неї не мозок, а якась лічильна машина: не існувало, мабуть, такої задачі, щоб вона не могла розв'язати. Лузала їх, як насіння.
Мені ніколи не щастило вирватись першим. Але й задніх я не пас.
Підсумовуючи наші успіхи наприкінці першого місяця, Іван Данилович разом з Ніною Рибальченко та ще кількома учнями згадав і мене. Він, правда, мого прізвища не назвав, але й так було зрозуміло, коли сказав:
— Іще один із новеньких непогано засвоює матеріал.
І хоч у нашім класі було троє новеньких, однак я був певний, що Іван Данилович мав на увазі мене. А якщо так, то я постараюся і обов'язково відкрию новий закон, про який ще ніхто не чув і не знав. Та не просто закон, а всім законам закон. Щоб без нього не можна було й ступити. Щоб Іван Данилович, уже старий, сивий і згорблений, завжди починав свій перший урок у восьмому класі з мого прізвища:
"Ось за цією партою і сидів наш славетний учений. Я досі не можу собі простити, що одного разу забув його прізвище: назвав просто "новеньким". Адже тепер уся фізика базується на його геніальному законові!"
А щоб у майбутньому мою парту легко було розшукати, я вирізав на ній свої ініціали.
Може, я й справді став би фізиком, якби Іван Данилович не пішов з нашої школи.
Новий учитель фізики був не стільки переобтяжений знаннями, скільки роками. Можливо, в нього й були знання, але він тримав їх у суворій таємниці і, відповідаючи на несподівані наші запитання, прикривавсь, мов щитом, підручником фізики. В нас одразу ж виникла підозра, що він викладав якийсь інший предмет, а за фізику взявсь лише тому, що треба ж було кимось замінити Івана Даниловича.
Трохи згодом ми дізналися, що йому перевалило за шістдесят і що він жде не діждеться пенсії. Що єдина пристрасть у нього — це квіти: вдома не сад, а квітник, не кімнати, а оранжереї. Він сам розповідав нам про це під час уроку, і ми потім частенько зловживали його захопленням. Поцікавимось, бувало, звідкіля з'явились у нас троянди. Або щось запитаємо про тюльпани. І він, ураз забувши фізику, залюбки розповідав про рідкісні квіти і отямлювався лише тоді, коли лунав дзвоник. Похапцем заглядав до підручника і вже іншим голосом, буденним і байдужим, казав нам, щоб ми вивчили такий–то розділ.
Звали його Юрій Сергійович, ми ж охрестили Юсом, бо він мав звичку кожну фразу починати з "ну–с".
— Ну–с, то що ми будемо відповідати сьогодні?
Сидить, слухає, киває головою. Що хоч мели, тільки не збивайся. Замовкнеш, а він ще киває.
— Все, Юрію Сергійовичу.
— Добренько–с… Давайте щоденник.
Ставив оцінки залежно від того, що ти одержав з іншого, попереднього предмета. Якщо "задовільно", то хоч проси, хоч моли, вищої оцінки не доб'єшся нізащо.
— Юрію Сергійовичу, я ж усе вам відповів!
— А оце у вас що? — тицяв пером у щоденник.
— Так то ж з мови! При чому тут фізика?
— А при тому–с, що треба все вчити! — починав сердитись Юс. — Все, молодий чоловіче!
І що дивно: ми на нього навіть не ображались. Якби якийсь інший учитель спробував діяти так, ого, який галас ми зчинили б! До директора дійшли б. А тут тільки знижеш плечима і під веселий регіт товаришів сядеш за парту.
Юс пробув у нас до кінця навчального року: "добив" — таки до пенсії і повернувся до своїх улюблених квітів.

ПРО ПАРАШУТНУ ВИШКУ І ПРО ТЕ, ЩО ТАКЕ "ЗАЙЦІ" І З ЧИМ ЇХ ЇДЯТЬ

Я ще не стрічав у своєму житті такого серйозного хлопця, як Васько Гаврильченко. Здається, ніхто не міг вивести його з рівноваги, навіть Мишко Кононенко, мій невгамовний сусіда, в якого енергія так і кипіла. Він ніколи не сердився, коли Мишко в'язнув до нього, тільки, бувало, спокійно подивиться й скаже:
— Ти мені заважаєш.
І Мишко, од якого не так легко було одчепитись, зразу відходив і бубонів:
— Подумаєш, Сократ! Діоген у бочці…
Чому саме в бочці — ніхто з нас не знав. У Мишковому мисленні годі шукати логіки, він не дотримувався жодних канонів, це був анархіст і стихійний бунтар. Його майбутнє губилося в такому ж непроглядному тумані, як і моє.
Цього не можна було сказати про Васька Гаврильченка. Досить було глянути на його книжки й зошити, щоб не лишилося жодного сумніву, ким стане Гаврильченко по закінченні середньої школи.
Скрізь — на полях, на обкладинках, на промокашках красувалися літаки найрізноманітніших конструкцій. Од важких бомбовозів до в'юнких винищувачів. Літаки на землі й у повітрі, літаки, що виконують "мертву петлю" і падають у піке, літаки, які заходять один одному в хвіст і мчать лоб у лоб. Ескадрильї, армади крилатих машин заповнювали Василеві підручники й зошити, і не раз бомбили, збиваючи чесно зароблені добрі оцінки. Бо Марія Федорівна, наприклад, ніяк не могла поділити Василевого захоплення і, повертаючи зошит з української мови, щоразу з докором казала:
— Ви знову понамальовували свої жахливі літаки! Довелося за це знизити вам оцінку.
Гаврильченко мовчки брав зошит, який більше скидався на аеродром, і сідав на місце. Не намагався навіть сперечатись з учителькою: приносив свідому жертву улюбленій справі.
Поміж літаками частенько траплялись і планери та парашути: Гаврильченко відвідував гурток планеристів. Він єдиний із восьмикласників піднімавсь у повітря, і Мишко мене переконував, що не кожен із десятикласників може похвастатись тим, що йому вже дозволили самостійно літати на планері.
— Він і з парашутом стрибав!
Дивлюсь на Гаврильченка з потроєною повагою. Хто б міг подумати: звичайнісінький хлопець — і вже парашутист! Тепер мені зрозумілий той спокій, з яким він сприймав занижену оцінку з української мови. Я на його місці теж і оком не зблимнув би.
Мені дуже хочеться потоваришувати з Гаврильченком. Люто заздрю хлопцям, які тримаються з ним запанібрата. Метикую, що б його собі зробити таке, аби привернути Василеву увагу.
Допомогла Оля Чровжова, з якою у нас був відновлений мир. Тож на радощах, що ми помирились, Оля і вигукнула моє прізвище, коли обирали редколегію стінної газети.
Я, звичайно, удав, що мені байдужісінько: оберуть — не оберуть, але потайки хотів, щоб обрали.
І мене таки обрали. Тут уже я постарався, щоб газета сподобалась Василеві: намалював поверх заголовка отакенний літак, а внизу — криголам із челюскінцями. Ще й вірша написав. Величезного, на цілу колонку. Виклав усе, що знав про челюскінців, про героїв–пілотів, які визволяли їх з крижаного полону. А закінчив тонким натяком на Гаврильченка: і в нас, мовляв, навчається майбутній льотчик, треба буде — полетить на край світу.
Гаврильченко довго роздивлявся газету, а я стояв поруч і вдавав, що дивлюсь в інший бік. Потім повернувся до мене, тицьнув пальцем у вірш:
— Ти написав?
— Я.
— Молодець! — Помовчав і признавсь: — Я теж одного вірша склав… Про авіацію. Тиждень мучився. Ух, і важко віоші писати! А тобі не важко?
— Мені? Раз плюнути! Я оцей за п'ять хвилин написав! — збрехав я, хоч сидів над ним майже цілу ніч.
Васько з повагою дивиться на мене. Потім каже:
— Я б хотів, щоб ти прочитав мого вірша.
— То давай!
— Він у мене вдома. Хочеш, принесу завтра? Або знаєш що: підем після уроків до мене!
І ось я в гостях у Гаврильченка, в його окремій кімнаті. Тут панує такий ідеальний порядок, що я боюсь зайвий крок ступити, щоб не наслідити. Аж тепер бачу, які в мене жахливі черевики: давно не чищені, в пилюці, з обдертими носками. Знав би, хоча б витер чимось.
— Ти почекай, я зараз.
Василь вийшов, а я став оглядатись довкола. Тут є на що подивитись. На етажерці, на високих підставках, навіть на шафі — моделі планерів та літаків. Стіни завішані фотографіями. На них теж літаки й уславлені льотчики. Он усміхається Чкалов — я його впізнав одразу, он Водоп'янов, он Беляков… А то хто? А, Кокінакі, той самий, про якого складено вірш, що його знає вся країна:

Бравый генерал Араки
Всюду ищет с нами драки.
Если надо, Кокинаки
Долетит до Нагасаки
И покажет всем Араки,
Где и как зимуют раки.

Заходить Васько не сам, а разом із високою білявою жінкою, дуже на нього схожою.
— Познайомся, мамо, це мій товариш.
Жінка простягла мені руку, я зніяковіло вітаюсь, пам'ятаючи про брудні черевики. Бо мені здається, що Василева мати на них тільки й дивиться.
— Ходімте пообідаєте з нами, — запрошує привітно вона. — Ви ж прямо зі школи?
Я гаряче одмагаюся.
— Ну, не хочете, як хочете, — здається Василева мати. — То подивіться тим часом книжки.
Вони виходять, а я лишаюсь. Сиджу, прислухаюсь, як брязкотить посуд, і мені аж голова обертом іде — так хочеться їсти.
Врешті вони пообідали, і муки мої скінчилися. Але настрій не поліпшився. І коли Василь читав свій вірш, я його майже не слухав, тому зразу нічого не міг сказати. Побачивши його розчароване обличчя, одразу ж почав викручуватись:
— Вірш сподобався, не сподобався тільки заголовок,
— Правда?
Обличчя Василя рожевіє, він щасливий. Розповідає ще раз, як мучився над цим віршем. Особливо не давалась одна рима. Там, де "самольот", весь час ліпилось "ідіот".
Ми весело сміємось, і я думаю, який славний хлопець цей Васько, і як здорово, що ми з ним подружилися! Зараз я не проміняв би його ні на кого, навіть на Олю Чровжову.
Він провів мене майже додому. Розповідав про своє захоплення літаками, про гурток планеристів. Пообіцяв завтра взяти з собою.
— Подивишся, як літають на планерах. Наступного дня ми подалися на аеродром.
Власне, це було звичайне поле, на якому стояв старенький тренувальний літак і кілька планерів. Літак — куценький, пузатий, мов джміль, планери ж тонкі, наче оси, з вузькими довгими крилами. Біля них метушилися хлопці, тягнули товсту довгу линву, що звивалася по траві, як полоз. Василь пояснив мені, що то амортизатор, за його допомогою запускають планери. Він запросто ручкався з усіма, знайомив зі мною:
— Це мій товариш. Поет.
На "поета", однак, ніхто не звернув уваги: такі всі були заклопотані.
Потім Василь сидів у планері, а я разом з іншими натягав линву і щосили кричав: "Ну, раз!.. Ну, два!.." Линва раптом ослабла, і я покотився в траву. Хлопці, які встигли відскочити, реготали, але я ніскільки не образився, а, задерши голову, стежив за планером, у якому летів мій товариш.
Повертаючись з аеродрому, запитав Василя, чи правда, що він стрибав з літака із парашутом. І був трохи розчарований, коли той відповів, що стрибав, але не з літака, а з парашутної вишки.
— Ти не думай, що з вишки так просто стрибнути, — додав Василь. — Якщо хочеш, давай на тій п'ятиденці підемо. Тільки прихопи сорок копійок. За те, що стрибнеш, треба платити.
Федько, якому я похвалився, що збираюся стрибнути з парашутної вишки, єхидно запитав, чи заготовив я собі дощок на труну. Бо там, мовляв, кожен третій як не розбивається на смерть, то обов'язково калічиться.
— Гаврильченко ж стрибав! І цілий–цілісінький.
— То йому просто пощастило. Ти знаєш, які там стропила? Обриваються запросто. Бо з гнилого мотуззя. Або обів'ються кругом горла — не треба й шибениці. А тоді ще й приземлитись треба вміти. Як ноги не так наставиш, то й коліна повилітають.
— Ти що, стрибав?
— Не стрибав, зате бачив, як інші калічаться.
Я не знав, вірити Федькові чи ні, бо ж він був великим брехуном. Однак хоча б це була й правда, мені все одно відступати нікуди. Краще стати калікою, аніж навіки зганьбити себе в очах Гаврильченка.
Треба тільки дістати сорок копійок. Отож мені не лишалося нічого іншого, як пошитися в "зайці".
Мушу попередити, що "зайці", про яких ітиме мова, — це не ті безбілетники, які подекуди трапляються в наші часи. Коли я подибую сучасного "зайця", мене мимоволі поймає смуток: як здрібніло це плем'я! До якого ганебного занепаду докотилося воно, коли звичайнісінька тітонька з пов'язкою ревізора може впіймати не те що одного, а двох або й трьох "зайців" одразу!..
Піднімалися удосвіта, щоб встигнути на роботу, а поїзд ішов годину або дві, зупиняючись через три–чотири кілометри. То кожен і намагався захопити місце на горішній полиці, поспати хоч трохи.
Назад, коли поверталися з роботи, спали менше. Старші, правда, і ввечері займали полиці: шапку під вухо, куфайку на голову, і хропи до своєї зупинки. Молодші ж грали в "дурня", в "козла", а то й у "шалабана".
Остання гра була особливо популярною. Бо, по–перше, не потрібно ні карт, ні доміно, тільки руки й голови, а по-друге, у ній могла взяти участь необмежена кількість народу.
Гра полягала в тому, що одному комусь наказували нахилити голову й заплющити очі. Решта ж ставала довкола і — раз! раз! — по голові шалабанами. Потім усі наставляли руки із задертими догори великими пальцями і питалися — "хто?".
Угадаєш одразу — твоє щастя, б'єш уже ти. Не вгадав — підставляй знову голову. Поки доїдеш, то навішають стільки гуль, хоч неси на базар.
Я теж не раз приставав на ту гру. І мама спершу ніяк не могла втямити, чого це у мене вся голова у гулях.
— Чи ти нею гвіздки забиваєш?
Просвітила маму Миколина мати:
— То вони, песиголовці, в "шалабана" грають! Моєму геть розум вибили — вже заїкатися став…
Після того мама пригрозила, що як іще хоч одну гулю привезу додому, не подивиться, що я восьмикласник…
Але то все ще попереду. А поки що я перший раз їду "зайцем": рука у кишені, сорок сім копійок у спітнілій долоні. А в голові — палка мрія: може, ревізори не зайдуть, поминуть вагон. Іншим хоч би тобі що: розмовляють, сміються, я ж щоразу здригаюсь, коли грюкають двері і хтось заходить із тамбура. Ніби й справді нап'яв заячу шкуру.
Ось воно!
— Громадяни, приготуйте квитки!
Визираю: проходом ідуть два ревізори. А в протилежному кінці — ще один. Ноги розставив, двері спиною підпер. Проскочити — годі й надіятись!
— Ваш квиток! Ваш квиток!
Гарячково мізкую, що ж його робити. Подертись наверх? Помітять одразу. Сидіти на місці? Теж не врятуюсь…
— Ваш квиток! Ваш квиток!
Все ближче й ближче. Клацає, мовби по серцю.
— Що, безбілетник?
Один з роботяг співчутливо дивиться на мене. Сам, мабуть, колись отак тремтів.
— Паняй, хлопче, під лавку. Може, проскочиш.
Я поліз. Картуз поглибше на вуха, зошити й книжки до грудей — і поміж ногами контролерам назустріч. Тут тільки до того кінця вагону добратись, до отих дверей…
— Ваш квиток! Ваш квиток!
І раптом перед очима рука. Червона, велика, наче лопата. Ворушить пальцями, суне прямо на мене. Я од неї подалі, подалі, а вона — цап мене за плече!
— Ще один є!
Щосили впираюсь, вчепившись за чийсь чобіт. Чобіт одбрикується, хтось люто кричить:
— Хто там ногу викручує?!
Та я не відпускаю, щоб утриматись під лавкою. Тоді ще одна рука хапає мене за штани. Раз! Мене так смиконуло, що тільки мелькнула роззута нога, замотана в синю онучу. В об–німку з чоботом кулею вилітаю з–під лавки.
— Чобіт украли! — лунає розпачливий голос, і до нашого купе вривається дядько: одна нога боса, а друга взута.
У купе набивається повно цікавих.
— Що там таке?
— Чобіт украли! Роззули на ходу!
— Який чобіт? "Зайця" впіймали!
— А чого ж воно тоді чобіт з людини стягло?
Вибухає суперечка: одні доводять, що я — звичайнісінький "заєць", інші ж твердять, що злодій. Та ревізори не зважають на галас, ведуть мене у сусідній вагон і впихають у службове купе.
Тут повнісінько спійманих "зайців". Одні похмурі, налякані, інші безтурботні, навіть веселі: їм, видно, не первина. Один з таких досвідчених одразу ж підсідає до мене:
— Закурить є?
— Немає…
— Ех, хоча б смальнути з досади… Та ти не журися: тримайся за мене — не пропадеш!
Очі в хлопця злодійкуваті, обличчя в ряботинні, ніс так і посмикується. Підсідає ще ближче, цікавиться:
— Де ти живеш?
Я сказав.
— Так і я ж живу поруч! Слухай, давай підривати…
— Що підривати?
— Утікати, дурний! Тебе як звати?.. Толька? Ти диви, і мене звати Толькою!
Новий знайомий мені дедалі більше подобається. До того ж у мені пробуджується надія, що вдасться якось порятуватись. "Більше ніколи не поїду "зайцем",— даю собі клятву. — Якби тільки вдалося втекти!"
А поїзд мчить та мчить, лишаючи за собою зупинки. Ось і нашу минули, попереду вузлова станція, де нас одведуть у міліцію.
— Слухай, — шепоче приятель, — як будуть виводити, то ти першим не йди, а старайсь посередині. Як смикну за рукав — кидайся під вагон.
— А як упіймають?
— Та вони й ловити не будуть: інші розбіжаться. Слухайся мене, то ночуватимеш удома.
Ось і станція. Ревізори стали на порозі.
— Ану виходьте!
Я іду слідом за товаришем.
Тільки ми ступили на перон, він смик мене за рукав та під вагон.
— Сюр–р–р! Сюр–р–р! Лови! Держи!
Лечу за тезкою, аж шпали миготять. Проскочили попід одним ешелоном, другим… Скотились із насипу в молоді сосонки, аж затріщало.
Ух, здається, втекли!
Лежимо, ніяк не можем оддихатись.
— А ти що думав? Зі мною не пропадеш! — одсапується мій товариш.
— Як же ми тепер додому доберемось? — журюсь я.
— Додому? Та простіше простого! Сядемо на вантажний — довезе, як панів. Стрибати на ходу вмієш?
Відповідаю, що вмію. Раз якось стрибнув, то три дні одпльовувався: так наївся піску.
— Вибирай тільки, щоб насип був високий та піщаний. Тоді швидкість не страшна. Ноги вперед, голову в руки, щоб не закотилась, — сміється хлопець, — і мотай…
Ми таки сіли на товарний поїзд і їхали, "як пани". І я таки "мотонув": покотився з височенного насипу так, що перемішалися земля й небо, тільки мелькали руки та ноги. Добре, що не трапилось якогось пенька по дорозі, а то була б смерть і пенькові, й мені. Потім звівся і довго стояв, п'яно похитуючись, бо все ще гойдалася земля і йшло обертом сонце.
Отямившись, позбирав книжки–зошити та й рушив додому. Йшов деякий час уздовж залізничної колії — співали, видзвонювали блискучі, натерті важкими колесами рейки. І десь удалині, в лісовій гущавині, завмирало лунке чахкотіння, танув кучерявий димок.
Нещодавні пригоди, що сталися зі мною, втрачають своє похмуре забарвлення. До того ж у гарячій долоні — чесно зароблені сорок сім копійок. А попереду ж іще стільки поїздок до міста й назад!
Заячі вуха мої, досі прищулені, знову підіймаються вгору. Я збігаю з насипу на дорогу, що веде до села, крокую, бадьоро й весело, і на весь ліс заводжу популярну пісню про льотчиків:

Мы рождены, чтобы сказку сделать былью,
Преодолеть пространство и простор,
Нам разум дал стальные руки — крылья,
А вместо сердца — пламенный мотор!
Тор! Тор! Тор! Трум–ба–бум–ба–тор!

Парашутна вишка стояла недалеко від Палацу культури залізничників, на горбу посеред парку. Височезна дерев'яна споруда, широка внизу і вузенька вгорі — там, на п'ятачкові, ледь вміщалося двоє людей. Ото звідти й стрибали.
Видираюся крутою драбиною вгору, з кожним щаблем усе вище й вище, і в животі моїм аж холоне, і ссе під грудьми од самої думки, що доведеться звідси стрибати.
Добре, хоч немає поруч Гаврильченка. Я вирішив, що спершу спробую сам. Тим більше, що й грошей у мене — сорок сім копійок.
Ось я нагорі. Хапаюсь за поручні, кидаю несміливий погляд донизу. У–у–у…
Люди там, як сірники. Навіть найвищі дерева зараз мені по коліна. Видно далеко–далеко, обрій наче розсунувся, а містечко — мов на долоні.
— Ти що, тут ночувати зібрався? — запитує мене парубійко в синьому, на босоніж, галіфе, в сорочці навипуск. Хлопець — тонкий і високий, та я його іншим і не уявив: раз вишка така висока, то й він повинен бути високим. — Ану давай стрибай! — командує він і показує на парашут, що надимається над прірвою, А стропи тонкі–претонкі, та ще Федько казав, що вони з гнилого мотуззя.
Парубійко їх ловить, розмотує лямки.
— Давай сюди!
Відступати нікуди. До того ж і гроші заплачені — сорок копійок… Швидко сідаю й починаю розшнуровувати черевики, щоб хоч трохи полегшати.
— Ти що робиш? — дивується парубійко.
Та мені не до розмов. Похапцем скидаю лівий черевик, правий, зводжуся, тримаючи їх у руках.
— Ти навіщо роззувся?
— Так, — відповідаю, все ще не знаючи, що робити з черевиками. Залишити на вишці? Ану ж парубійко потім не оддасть, скаже, що скинув слідом за мною! Кинути донизу? А як хто вкраде?..
— Ти сьогодні стрибатимеш? — уже сердиться хлопець, і я, так нічого й не вирішивши, лізу покірно у лямки. Він застібає щось у мене за спиною, підводить на край п'ятачка, командує:
— Стрибай! Тільки в штани, дивись, не того…
Мені треба було б одразу й стрибнути. Я ж, завозькавшись, глянув донизу, в моторошну порожнечу, і рішучість моя стала маленька, як макове зернятко.
Задкую назад, упираюся п'ятами в гарячі дошки, а парубок, якого я ледь не зіпхнув з вишки, молотить кулаками в мою дугою випнуту спину, перелякано кричить:
— Ти що, здурів?! Стрибай, бо й голову тобі одірву!
Набираюсь духу, лізу через перила.
— Куди? — репетує. — Прямо стрибай!
Еге, прямо!.. Прямо найстрашніше!
Тоді парубок оддирає мене од перил і штовхає з вишки.
Блиснув окутий залізом "п'ятачок", мелькнули перила, метнулись назустріч гостроверхі дерева. Мене трусонуло, крутнуло й загойдало, мов у колисці. Хочу вчепитись у стропи, щоб не випасти з парашута, і лише зараз до мене доходить, що в руках моїх по черевику. Притискаю щосили їх до грудей і, погойдуючись, пливу до землі…
Федько нізащо не хотів повірити, що я стрибав із вишки:
— Не сміши, а то вмру!
В мене аж сльози на очах од такої образи.
— Ходімо тоді до вишки, сам спитаєш!
— Буду я кудись ходити! Що я — вишки не бачив?
Відходжу од Федька. Так його зараз ненавиджу, що аж У грудях пече.
Втіху знайшов у Гаврильченка: той мені повірив одразу. Тільки спитав, чому без нього. Я йому щось наплів про товариша, який ніяк не наважувався сам стрибнути. Отож мені й довелося вести його до вишки, силоміць спихати вниз.
Кононенко теж повірив. Але зауважив, що коли вже стрибати, то одразу з літака. Та я його за цей час трохи розкусив: для Мишка взагалі не існувало середини. Він якби стрибав, то тільки з такого літака, який підняв би його аж у стратосферу.

МАСКУЛІНУМ, ФЕМШІНУМ, НОЙТРУМ

Коли б мене хто спитав, яка дисципліна найосоружніша, я не задумуючись назвав би німецьку мову. Досі не стрічав учня, який би любив цей предмет. Та і як його можна любити, коли він вимагав суцільного зубріння, заучування слів, якими ми ніде й ніколи не користувалися: ні на інших уроках, ні, тим більш, поза уроками. Лише одного разу я й скористався німецькою мовою.
Було це в сьомому класі, десь під Новий рік. У нашому клубі з'явився більярд: великий стіл, оббитий зеленим сукном. Яким побитом він потрапив у сільський клуб, ніхто не знав. Можливо, наш клуб перерахував саме гроші на духові інструменти, а інструменти не надійшли, то нам і накинули більярд. Досі пригадую таку сцену: біля вантажної машини, що повернулась із району, стоять завідуючий клубом, рудий парубійко Іван, і голова сільради, дядько Андрій, який сердито допитується:
— В тебе в голові клепка є? Що ти оце привіз?
— Та це ж білярд…
— Білярд, білярд… Труну тобі з нього зробити — от тобі й буде білярд!
Та хоч як би там було, а не відсилати ж назад, раз привезли. І дядько Андрій, покричавши, махнув рукою.
Більярд збирали два теслі: морочились кілька днів. Де молотком, де обушком, де підігнали, а де й підтесали. І після того кулі котились, як з гірки: всі під один борт, до однієї й тієї ж лузи. Парубки ходили з киями довкола, штрикали то в одну кулю, то в іншу, ми ж лише заздрісно поглядали збоку. Нам аж руки судомило взяти киї, однак Іван уперто гнав нас од більярда: беріг зелене сукно.
Врешті одного дня він сказав мені й Ванькові, що дасть по кілька разів ударити, якщо ми прочистимо в снігу доріжку од клубу до дороги.
Снігу тоді навалило чимало, від дороги до клубу було не менш чотириста кроків, і ми з Ваньком таки попопріли, поки впорались. А Іван час од часу виходив на ганок і гукав:
— Поширше прочищайте! Щоб і машина проїхала!
Від нас так і валувало парою, коли ми, впоравшись, зайшли до клубу. Тут Іван завагався:
— А як сукно подерете? Хто платитиме?
І хоч як ми його запевняли, що не подеремо, хоч як благали, Іван нас так і не підпустив до більярда.
— І не просіть, хлопці, нічого не вийде! Краще на балалайці пограйте.
Ображені до сліз, вертались ми з Ваньком додому. Серця наші палали жадобою помсти. Ванько пропонував узяти лопати й засипати снігом доріжку, ще й полити на ніч водою, щоб Іван гриз її потім зубами; я ж розхолодив товариша, сказавши, що хіба нас тільки двоє отаких дурнів у селі? Та Іван тільки свисне — і зубами вигризуть! Ні, якщо вже мститись, то треба придумати щось інше. Щось таке, щоб Іванові і в носі закрутило…
І я таки придумав.
Іван був закоханий у нашу вчительку німецької мови, молоденьку Параску Михайлівну. Коли вона з'являлася в клубі, Іван ставав наче п'яний: заточувався на рівному й навіть забував питати квитки. Ми часто цим користалися: сунули за Параскою Михайлівною. Поки Іван отямиться, нас добрий десяток і прорветься до клубу.
Іванова закоханість не становила таємниці й для Параски Михайлівни. Та вона чомусь не тішилась, а гнівалась і не раз сердито вичитувала Іванові, щоб він кинув витріщати на неї очі, бо й так зробив її посміховиськом на все село.
Тож я вирішив написати йому, наче від Параски Михайлівни, записку, щоб він знав, чого вартий насправді. Писав спершу прозою, та розгнівана душа моя вимагала високих емоцій і, перекресливши кілька рядків, я вдався до віршованої форми. По годині напруженої праці вийшло от що:

В тебе пика, як у жаби.
В тебе голос, як у баби,
В тебе очі, як у рака,
А сам рудий, як собака!

Прочитав Ванькові, тому дуже сподобалось. Тоді зробив конверт, заклеїв вареною картоплиною і дав Ванькові, щоб одніс у клуб і сказав, що від Параски Михайлівни.
Та Ванько уперся: а як Іван встигне прочитати це "любовне послання" перш ніж він намастить п'яти?
Отоді я й додумався переписати вірша німецькими літерами. Адже Іван зроду–віку не вивчав німецької мови, то поки щось розкумекає, ми з Ваньком встигнемо одбігти на безпечну відстань.
Не гаючи часу, ми сіли до столу, взяли підручник німецької мови і взялися за справу. Жодного домашнього завдання не робили з такою запопадливістю.
Врешті працю було завершено. Я старанно переписав вірша, ще й підписавсь по–німецькому"Paraska Mychaylivna". В хід знову пішла картоплина, конверт був старанно заклеєний, але мені цього здалось мало, я ще намалював серце, пробите стрілою.
— Здорово! — похвалив Ванько. І, поморщивши лоба, додав: — А тепер підпиши: "Жду отвєта, как соловєй лєта".
Було дописано й це.
— А може, він уже знає німецьку мову? — допитувавсь по дорозі обережний Ванько.
— Звідки йому знати? Він же кінчив усього чотири класи.
Домовились, щоб даремно не ризикувати, дременути одразу ж, як тільки Іван розпечатає конверт.
Івана застали посеред клубу: розставляв саме лави перед кіносеансом.
— О, хлопці! — зрадів він. — Ану, поможіть!
— Нам ніколи. Ми тобі листа принесли.
— Якого листа?
— Од Параски Михайлівни.
Зачувши про Параску Михайлівну, Іван став ще рудіший. А коли узяв з моїх рук конверт та побачив серце, пробите стрілою, та прочитав, що Параска Михайлівна жде "отвєта, как соловєй лєта", то й зовсім загорівся. І ми, щоб не опинитися посеред пожежі, дременули з клубу.
— Хлопці! Гей, хлопці! — Іван стоїть уже на ганку, відчайдушно махає рукою. — Записку поможіть прочитати! У більярд дам пограти!
— Хай когось дурнішого кличе, — бубонить зловтішно Ванько. — А здорово ми з тобою придумали!
Я вважав, що здорово, особливо, коли Іван розшукає когось грамотнішого од себе та ознайомиться з тим, що написано в листі. Звідки ж я міг знати, що в нього таки справді не вистачало клепки у голові. Що він, так і не знайшовши серед дорослих відвідувачів клубу знавця німецької мови, дочекався Параски Михайлівни і вручив їй записку. Та якби тільки записку, а то й конверт із написом і серцем, пробитим стрілою.
Параска Михайлівна не стала читати послання. Вона тільки спитала Івана, що аж плавивсь од щастя, хто приносив листа, і подалась одразу з клубу.
Після того випадку я остаточно охолонув до німецької мови.
У восьмому ж класі викладала цей предмет Клара Карлівна. Вона й зовні була типова німкеня: світлошкіра, світловолоса, з рідкими білими віями над холодними світлими очима. Розмовляла виключно німецькою мовою і тільки зрідка давала пояснення російською. Я часто не розумів і перепитував Кононенка.
Кононенко коли перекладав, а коли верз якусь нісенітницю. Я, звісно, сердивсь, а Клара Карлівна, помітивши наше перешіптування, стукала довгим сухим пальцем по столу, строго приказуючи:
— Но! Но!
Клара Карлівна зацікавилась моєю особою в перший день нашого знайомства. Коли вона наказала мені прочитати новий текст з підручника й замало не знепритомніла од моєї "німецької" вимови.
— Генуг! Генуг! — аж стогнала вона.
Після мене викликала Олю Чровжову, у якої вимова була не краща. І тоді вона вирішила прикріпити до кожного новенького по гарному учневі з нашого ж восьмого класу.
— Как ето говорітся? Взат… Взат…
— На буксир, — догадалася першою Оля.
— Я, я, на пуксір!
Я одразу ж зацікавився: кого назве Клара Карлівна? Дуже хотілося, щоб Васька Гаврильченка. От тільки гарний він у неї учень чи ні?
Ніна прекрасна дівчина, але учитель з неї нікудишній. Можливо, їй не вистачає терпіння. Або нервів, як каже моя мама.
— Ти просто неможливий! — раз по раз вибухає Ніна і зривається з місця. Щоки її палахкотять, губи посіпуються, очі виблискують гнівними вогниками. — Дер! Розумієш: дер, а не ді!
Я теж серджуся: чому іменник чоловічого роду в німецькій мові раптом стає жіночого?..
Чим далі ми забирались з Ніною в хащі німецької граматики, тим частіше сварилися. І не раз Ніна, пожбуривши підручник, кричала, що вона більше не може. Що я своїми "чому?" кого завгодно доведу до сліз.
— Скажу завтра Кларі Карлівні, хай когось іншого прикріпляє до тебе!
— Ну й кажи. Подумаєш — учителька! Ти й сама нічого не знаєш!
— Ах, так!..
Ніна хапала підручники, сердито совала в портфель, вибігала з класу.
— Після цього я тебе й знати не хочу! — кидала з порога.
Але я знав, що погрози не будуть здійснені, що наступного дня Ніна нічого не скаже Кларі Карлівні, а знову сяде зі мною на першу парту після уроків. Бо їй, як і мені, уже чогось не вистачало б, аби раптом обірвався отой щоденний "буксир". Я, котрий спершу лишавсь після уроків на зло Олі Чровжовій, згодом відчув, що навіть німецька мова може бути привабливою. Це коли ми з Ніною схилялись над одним підручником і її волосся торкалося моєї щоки. Ніколи не думав, що може бути таке приємне, таке ніжне волосся. І, каюсь, частенько–таки казав Ніні, що забув свій підручник удома…
Тож як би там не було, а моя німецька вимова поступово виправлялась. Я вже досить пристойно читав, правильно вимовляв слова і не блукав, як у трьох соснах, в отих артиклях, в означниках однини й множини. Навіть Клара Карлівна якось сказала, що вона задоволена моїми скромними успіхами. При цьому я мимоволі оглянувсь на Ніну. Очі її сяяли, вона явно пишалася мною. Адже це був її перший успіх у педагогічній діяльності: Ніна спала й бачила себе вчителькою. Не німецької, правда, а математики…
Закінчивши черговий урок, ми збиралися додому. Нам було по дорозі, кілька кварталів ми йшли разом, і зараз, через багато років, коли я пригадую оті наші спільні прогулянки, мені чомусь здається, що ми завжди були освітлені сонцем, І в тому сонячному світлі, чистому й радісному, я бачу Ніну: від біленьких парусинових черевичків до світлого, аж золотистого волосся, що вільно спадало на плечі. Тоді була така мода, дівчата безжально чикрижили коси і якось особливо незалежно та гордо струшували розпущеним волоссям.
Всю дорогу ми розмовляли. Про що — не мало істотного значення, нам було радісно, ми весь час сміялися, часто й самі не знаючи з чого. І мені дуже хотілося, щоб дорога од школи з кожним днем ставала все довшою, а час щоб не збігав так непомітно.
Якось Ніна передала мені записку. Записки писалися у нашому класі лише під час уроків, коли не можна було розмовляти. Ці своєрідні поштові листівки передавались із парти на парту, поки доходили до адресата. Треба було лише пильнувати, щоб не помітив учитель, бо тоді могла бути неприємність і авторові, й адресатові, й листоноші.
Писалося про що завгодно. Були й ділові, наприклад: "Дай списати задачку". Й інформаційні: "А Калюжний цілував учора Ольку. Під час німецької". І знущально–лайливі: "А ти — йолоп набитий! Хі–хі–хі!" Одержиш таку хіхікалку й оглядаєшся потай, яка це, пробачте, свиня написала, бо почерк обов'язково підроблений: хоч розбийся — не вгадаєш!
Нінину записку не можна було назвати діловою: "Толик! (Серце моє тьохнуло: ніхто ще мене так не називав). Я дістала два квитки у кіно. На "Щорса". Підемо? Н.".
Я одразу ж озирнувся, зустрівся з усміхненими Ніниними очима, закивав головою. Потім видер цілу сторінку із зошита і величезними літерами через увесь аркуш навскіс написав: "Угу. Т."
Ще ніколи не діставалося так моїм черевикам, як у той день. Од роду нечищені, вони аж давилися ваксою. Потай од Федька, щоб не допитувавсь, куди я зібрався, виніс їх на ганок, узувся і подавсь у кіно.
Ось і Палац культури. А он і Ніна. Ще здалеку побачила мене, вимахує зраділо квитками.
Сиділи у десятім ряду, посеред величезного залу. Кінофільм захопив нас, ми вже не належали собі, а тим легендарним подіям, що розгорнулися на мерехтливому екрані.
Після кіно якийсь час ідемо мовчки. Сонце давно вже сховалося, місяць іще не зійшов, і було б зовсім темно, якби не ліхтарі, порозвішувані на стовпах за півсотні метрів один від одного. Довкола кожного стовпа наче розлиті світлі озерця, ми то випливаємо на них, то знову поринаємо в темряву, я то виразно бачу Ніну, то вона раптом огортається сутінками, немов це зовсім не вона, моя співучениця, а якась таємнича істота, і те, що вона йде поруч зі мною, здається мені чудом.
Коли ми дійшли до хатини, в якій я мешкав, Ніна вже хотіла попрощатися зі мною, але я хоробро відповів, що проведу її аж додому.
То був з мого боку дещо необачний крок, на який не кожен би хлопець зважився. Адже Ніна жила не в нашому Верхньому висілкові, а в Нижньому — зовсім іншій державі, куди нам, верхівцям, і вдень небезпечно було потикатись. А вже як уночі спіймають, та ще й з дівчиною, тоді зовсім біда.
Тож я, зопалу визвавшись провести Ніну, невдовзі мав повну нагоду розкаятись. Коли вона, попрощавшись, грюкнула хвірткою, збігла на ганок і зникла в домі, мені враз здалося, що якась пастка замкнулася за мною. Темрява, лиховісна й ворожа, одразу ж поповзла з усіх завулків, і я, глибше насунувши кепку, рушив у зворотну путь.
Отак, мабуть, почувалися розвідники на чужій території. Так пробирались вони, прислухаючись до кожного шереху. Ось попереду немов хтось перебіг вулицю. Ось наче затупотіло позаду. І я, боячись оглянутись, звернув у якийсь завулок, щодуху помчав уперед.
Додому добрався аж опівночі: блукав завулками і городами, ніяк не міг вибратись із Нижнього висілка. Одчинив хвіртку, прокравсь до вікна: зачинене!
Прилипаю обличчям до темної шибки — аж сюди чутно, як сопе Федько. Тарабаню обережно у скло, гукаю:
— Федь, одчини!
Хоч би тобі писнув.
Одходжу од вікна, роздумую, що ж його робити? Гучніше стукати — хазяїв розбудиш. Почнуть розпитувати, де бродив до півночі…
Никаю подвір'ям, не знаючи, де притулитись. А спати хочеться — так у подушку і влип би!
Проходжу мимо хлівця. Хлівець — не хлівець, а маленький сарайчик на курячих ніжках. Там угорі, на тичках, сидить із десяток курей, а збоку, праворуч… Стривай, що ж збоку? Та сіно ж! Цілісінька копиця торішнього сухого сіна!
Довго не роздумуючи, забираюсь у сарайчик, лізу на сіно. Кури стривожено кудкудакають, допитуються одна в одної, кого це принесло. Одсуваюсь подалі од краю, під бантину. Це ж як прокинусь, то не треба різко підхоплюватись, а то й лоба розіб'ю…
Лежу горілиць, потихеньку дрімаю. Кури сокотять, ніяк не вгамуються, та ось озвався півень, щось сердито крикнув на них, і вони враз замовкли. Потягуюсь солодко, міцніше заплющую очі й одразу ж провалююсь у сон…
Прокинувся од несамовитого півнячого крику. Схопився мов навіжений і врізався лобом у бантину. Із стогоном сповзаю донизу. Лоб аж горить, в очах стрибають іскри, потенькує у потилиці. Намацую двері, виповзаю надвір. Чимчикую до колодязя, до широкого корита, з якого хазяйка напуває кіз. Встромляю лоба у воду, довго стою над коритом, час од часу торкаючись набитого місця, — чи не стухає гуля.
Надворі тільки світає, я знову іду до курника і лізу на сіно, може, ще засну хоч годину.
Тільки ліг, тільки вмостився, як знов озвався півень:
Ку–ку–рі–ку!
Кричить як дурний, аж хвіст опускає донизу. Ну, зажди ж, я тобі покажу!
Виходжу надвір, виламую замашну хворостину. Повертаюсь назад і, добре прицілившись, б'ю півня по одвислому хвості.
Якби це було десь надворі, то півень залетів би за хмари. А так тільки врізавсь у солом'яний дах і шаснув донизу. І вже там заволав як недорізаний. А слідом за ним закудкудакали й кури…
Так мені й не вдалося заснути. До самісінького ранку просидів на лавці під хатою. Мацав набитого лоба і думав: хай воно згорить, отаке парубкування!
Хоч ми й далі залишалися з Ніною після уроків, але успіхи мої з німецької мови були досить сумнівні. І хто знає, чи не спіткала б і мене доля Голобородька — лишитися ще на рік у восьмому класі, якби не Карацупа, не Індус і не "Пионерская правда".
В ті роки не було учня, який би не марив Карацупою — уславленим прикордонником, грозою всіх шпигунів і диверсантів. Не було піонера, який би не мріяв завести таку собаку, як Індус. Його бачили в газетах поруч із прикордонником Карацупою: найгарніший, найсильніший, найрозумніший од усіх псів у світі. Сто сорок порушників — ось бойовий рахунок Індуса!
А згодом у "Пионерской правде" стали розповідати про учнів, які взялися виховувати для прикордонників сторожових собак.
Ми з братом теж вирішили допомогти прикордонникам. Уявляли, як виростимо схожого на Індуса собаку, як навчимо його брати слід і обеззброювати порушників, як поїдемо потім на кордон, щоб з рук у руки передати нашого вихованця якомусь прикордонникові. Ми навіть придумали кличку — Дік, тож лишалося тільки дістати цуценя.
Це була не така проста справа, як здавалося на перший погляд. Адже для служби на кордоні була придатна тільки німецька вівчарка, отож і цуценя мало бути цієї породи. Тим міським піонерам, що про них писала газета, було, звісно, легше — в нашому селі вівчаркою і не пахло. Було повно Бровків, Полканів, Котьків, вони чесно несли свою собачу службу і брали участь у наших розвагах, але жоден не мав щонайменшого шансу потрапити в прикордонні війська, бо всі вони були безпорідні.
Ми довго розпитували хлопців, чи немає у кого німецької вівчарки, і вже почали втрачати надію, як одного разу наш товариш Микола сказав, що в сусіднім селі у його рідного дядька є потрібна нам вівчарка, яка от–от приведе цуценят.
Микола міг вигадати будь–яку історію, тому ми поставились до його розповіді з деяким сумнівом:
— А звідки ти знаєш, що то німецька вівчарка?
— Бо мій дядько сам служив на кордоні. Думаєте, він мало шпигунів там затримав?.. А як вертався додому, то й собаку з ним одпустили.
Наші сумніви розвіялись. Але як дістати цуценя?
— А що мені за те буде? — став торгуватись Микола. — Ви як собі гадаєте: дядько задарма оддасть?
Ми запевнили, що не постоїмо за ціною: віддамо все, що маємо.
І ось настав довгожданий день: Микола сказав, що сьогодні принесе цуценя. Тільки попередив, щоб не виходили його стрічати, а чекали вдома. І ми годин чотири висіли на воротях, виглядаючи.
Нарешті!
Миколина пазуха оддималась, там щось ворушилося, тихенько поскімлювало.
— Тримайте вашу вівчарку! — каже Микола і суне руку ва пазуху.
Наші нетерпляче наставлені руки враз опускаються. Те, що дістав з–за пазухи Микола, ніскільки не скидалося на вівчарку. Це було попелясте, капловухе й неймовірно закудлане цуценя. Воно тремтіло й жалісно скімлило.
— Оце вівчарка?
— А то хто ж!
— А чого воно сіре?
— Бо ще мале. Виросте — враз порудішає… Та ви будете брати, чи односити дядькові?
Так відбулося наше знайомство.
Передусім ми вирішили цуценя скупати: в нас іще жевріла надія, що як одмиється бруд, воно стане рудіше. Коли ми витягли цуценя із миски і витерли, до кімнати зайшла мама.
Я вже давно переконався, що дорослі мають звичку з'являтися саме тоді, коли їх найменше чекаєш.
— Що це таке? — запитала підозріло мама.
— Вівчарка…
— Це для кордону…
— Ми його щойно скупали…
— Не сліпа: бачу, що скупали, — зауважила мама. — Чим ви його витирали?
Ми всі: я, Сергійко, мама і навіть щеня — глянули на рушник.
— Так, — сказала по важкій паузі мама, — не вистачало ще мені цуценяти. Давно я вас лікувала од лишаїв?
Ми пригнічено мовчали: я, Сергійко і цуценя. Якась спільна ниточка поснувалась між нами, од серця до серця, і цуценя раптом стало нам таке дороге, таке рідне, що нас уже могла розлучити хіба що служба в прикордонних військах. Це відчула й мама, тому натомлено мовила:
— Ви й дня не проживете, щоб не притягти якусь капость до хати… Хай уже цей, — красномовний кивок у бік Сергійка, що з усіх сил притис до грудей: цуценя,— а ти?.. Ти ж уже у восьмому класі! Чи є в тебе щось у голові: витерти цуценя рушником, яким самі утираємось!
Я був згоден з мамою. Тут я, звичайно, не подумав. Треба було дістати чистий рушник з комода, витерти ним, акуратно згорнути і сховати назад.
Росли ми, підростало і цуценя. Ми з нетерпінням приглядались до нього: коли його сіра шерсть почне, набувати рудуватого відтінку, вуха піднімуться вгору і хвіст, що закручувавсь бубликом, стане рівний, як палиця. Однак нас ждало жорстоке розчарування: Микола нас підло обдурив. У нього не було ніякого дядька, що служив на кордоні, а той неіснуючий дядько ніколи не тримав німецької, вівчарки.
Так загинула наша надія виростити собаку для прикордонної служби. І "Пионерская правда", яка довго тримала місце для нашого фото (я, Сергійко і Дік), змушена була видрукувати знімок зовсім іншого собаки й іншого щасливого власника справжньої німецької вівчарки.
Однак ми й не подумали б розлучитися з Діком. Він проводжав нас кожного ранку, коли ми йшли до школи, терпляче чекав, коли повернемось, гавкав під дверима, коли засиджувались над підручниками. І останній, кого; ми бачили, вже йдучи спати, знову ж був Дік. А коли наставали канікули, то ми й на хвилинку не розлучались.
А який він був розумний! Навіть мама, і та не раз казала, що в Діка в голові розуму більше, ніж у мене й Сергійка.
І от Діка не стало.
У середині травня, коли я готувався дома до екзаменів, а Сергійко вже з головою поринув у літні канікули, Діка покусав собака. Ми зразу ж кинулись промивати йому рани, заливати їх йодом та ще й оббинтовувати.
На ранок Дік зник із двору. Ми знайшли тільки закривавлені, перемазані йодом бинти і весь день никали по селу, по лугу й по лісу та все гукали в надії, що він. озветься, але, так і не знайшовши, повернулись додому.
В той вечір ми і їсти не їли, і пить не пили. Дивилися в темні вікна, і нам ввижався Дік: одинокий, нещасний всіма покинутий.
А третього дня прийшла стривожена мама, й сказала, щоб ми збиралися до району в лікарню. Діка покусала таки скажена собака, собаку ту вже вбили мисливці, а ми, промиваючи Діку рани, теж могли заразитись.
Ми вперше бачили, щоб мама так хвилювалась, нам же було аніскільки не страшно. Я тільки запитав, а як же тепер з екзаменами, і дуже потішився, коли мама сердито відповіла, що екзамени хай почекають, нікуди вони не дінуться, а тут треба рятувати дітей. Я теж був згоден із мамою, що екзамени нікуди не дінуться, про мене хоча б їх і зовсім не було, земля од того не завалилася б, і вже зовсім повеселілий, став квапливо збиратися у дорогу, щоб мама часом не передумала.
В лікарні ми пробули цілісінький місяць. Нас через день кололи в живіт, і уколи ті були дуже болючі, зате там було таке нам привілля, стільки в бібліотеці цікавих книжок, такий розкішний сад довкола, годували нас так смачно і не треба було нічого вчити, що ми ладні були хоч і весь вік прожити в лікарні.
Але нас таки виписали. Мені видали довідку, мама одвезла її в школу, і мене без іспитів перевели до дев'ятого класу.
В дев'ятому я, мабуть, найбільше часу просиджував над німецькою мовою. По–перше, боявся холодного погляду Клари Карлівни, по–друге, не хотілося підводити Ніну, яка поручилась за мене. Сказала якось при всьому класові, що я знатиму німецьку не гірше од декого. А може й краще.
Не знаю, на кого натякала Ніна, тільки після тієї заяви на неї чомусь образилась Оля Чровжова. І Ніна пересіла від неї: помінялась місцем з Калюжним. Сидить тепер одразу за мною, і Кононенко каже, що нам дуже повезло, бо тепер у неї можна буде списувати задачки під час контрольних.
І ще Кононенко сказав, що Ніна у мене закохана. Я з ним побився, і ми кілька днів не розмовляли, а потім нас помирив Васько Гаврильченко. Він вислухав спершу мене, потім Кононенка і сказав, що ми обоє погарячкували.
Ми з Мишком помирилися, і дружба наша стала ще міцнішою.

АНЖЕЛІКА МИХАЙЛІВНА, ПТАХ ФЕНІКС, ФІЗКУЛЬТ-УРА І КИШЕНЬКОВА АРТИЛЕРІЯ

Кохання прийшло до нас у тому ж таки дев'ятому класі, в другому півріччі. Це було якесь дивне кохання: воно спалахнуло, як пошесть, і за якийсь день–два охопило всі старші класи, а точніше — їхню чоловічу половину.
Тож ми кохали всім класом і ревнували всім класом: не до якогось конкретного Сашка, Миколи чи Ігоря, а до дев'ятого "А", десятого "Б" чи восьмого "В". Бо закоханість була особливою і мала свою неповторну історію.
Почалося все з того, що з нашої школи виїхав учитель хімії. Ми байдужісінько сприйняли цю звістку, навіть радісно, бо це ж поки знайдуть нового вчителя, то можна буде трохи побайдикувати. Нарешті настав день, коли ми дізналися, що новий хімік уже в школі і має сьогодні прийти до нас на урок. Сидимо на місцях, вп'ялися очима в двері. Ось він, дзвоник! Спершу тільки чути, як калатають власні серця, а потім — легку ходу в коридорі, по той бік дверей. Кроки завмерли, хтось дзвінко й мелодійно спитав: "Це тут?.. Дуже вдячна!" Двері рипнули, і до класу ступила така молода, така гарна дівчина, що коли б ми зустріли її десь поза школою, то нізащо не повірили б, що вона вчителька.
І коли вона сяйнула по класу очима, коли привіталась дзвінко й весело: "Добрий день!" — ми, всі вісімнадцять хлопців, підхопились як один і дружно відповіли. А за нами — що їм лишалось робити? — звелися похмуро й дівчата.
Анжеліка Михайлівна (так звали нову вчительку) віднині й навічно заволоділа нашими серцями.
З'являлася вона в нашому класі двічі на тиждень. І ми, хлопці, щоразу чекали уроку хімії, мов свята. Ще ніколи не була так ідеально витерта дошка, так акуратно викладена крейда, так красиво засланий білим папером стіл.
— Ви, якби могли, то й підлогу поперед неї лизали б! — дорікали дівчата і були недалекі од істини. Для Анжеліки Михайлівни ми були здатні на все. Навіть на те, що більшість із нас стала потай голитись.
До цього вчинку спонукали нас не густі бороди, не довгі вуса, а все ті ж на рік старші од нас учні з десятого "А" і "Б" класів, які теж були закохані в Анжеліку Михайлівну.
Тих, хто поголився, ми пізнавали одразу по подряпинах і порізах на щоках і підборідді. Таких не стільки поголених, скільки порізаних хлопців з кожним днем ставало все більше, а коли й Мишко засвітив одного разу свіжими подряпинами, я не витримав і вирішив, що й мені настав час поголитися.
Але як це зробити? Ні в мене, ні у Федька власної бритви ще не було. Федько голився вдома татовою. Отже, мені не лишалося нічого іншого, як піти у перукарню.
Беру гроші, виходжу на вулицю.
Перукарня була недалеко, на розі, в невеликому будиночку з єдиним вікном. Її видно здалеку по голубій вивісці, на якій намальована відрізана голова, яка перелякано дивиться на страшенних розмірів бритву.
Стою, не наважуючись зайти досередини. Врешті прочиняю двері, обережно просуваю голову.
— Можна?
У перукарні немає нікого з відвідувачів. Тільки два перукарі, обидва давно не голені, сидять за круглим столиком, грають у шашки. їм, мабуть, не до мене, бо один з них, не підвівши навіть голови, нетерпляче махає рукою в бік крісла:
— Сідайте!
Обережно сідаю, впираюся потилицею у щось тверде і холодне. Бачу себе у потрісканому дзеркалі, і мені здається, що борода й щоки мої набагато темніші, ніж були досі. Невже щось підросло по дорозі?
— Амба! — вигукує перукар, що показав мені на крісло. Одсуває шашки, дістає простирадло, підходить до мене: — Як будемо підстригатись: під "польку" чи під "бокс"?
— Поголити! — відповідаю рішуче.
Простирадло вражено зависає в повітрі. Потім стріпується, і той же голос перепитує:
— Ви що, молодий чоловіче, сказали, під "польку" чи під "бокс"?
Я ледь не піддавсь на провокацію, ледь не відповів, що під "польку", та вчасно схаменувся і ще раз повторив, що не підстригти, а поголити.
— Та що ти допитуєшся? — кричить другий перукар. — Раз клієнт каже голити, то треба голити!
— Але що ж тут голити?
— Голи те, що є! Клієнт за те й гроші платить, щоб ти йому голив те, що є…
Простирадло врешті опускається. Перукар ще раз проводить шорсткою долонею по моєму обличчі, сподівається, певно, намацати хоч якийсь натяк на бороду. Потім люто хапає мильницю, сипле туди порошок, ллє воду, встромляє помазок. Затискає жовтими прокуреними пальцями кінчик мого носа, аж мені сльози бризкають з очей, і починає намилювати обличчя.
Врешті, коли обличчя моє стає схоже на білу подушку, перукар змилувався наді мною: одпустив носа і взявся за бритву.
Він не стільки голив, скільки зчищав піну. Потім збризнув мене одеколоном, помахав перед самісіньким носом серветкою :
— Вищий клас! Готово.
На радощах, що обійшлося так добре, я оддав йому всі п'ятдесят копійок. Ідучи додому, весь час водив долонею по обличчі — ніколи шкіра моя не була такою гладенькою і приємною на дотик. Жаль тільки, що немає жодної подряпини.
Згодом нам уже було замало двох уроків на тиждень: хотіли бачити Анжеліку Михайлівну щодня, щогодини. Досить було їй з'явитись на шкільному подвір'ї, як ми стрімголов мчали назустріч:
— Анжеліко Михайлівно, здрастуйте!
— Добрий день, Анжеліко Михайлівно!
Вона, наша богиня, все розуміла, все бачила і сприймала наше захоплення з такою милою усмішкою, що ми ладні були на будь–який подвиг заради неї.
— Анжеліко Михайлівно, дайте я вам портфель піднесу!
— Анжеліко Михайлівно, я вчора над хімією до півночі просидів. Вивчив усе назубок.
Анжеліка Михайлівна кожного вислухає, кожному подарує усмішку, і наші поголені обличчя аж сяють од щастя. Відчуваємо себе лицарями молоденької хімічки, ловимо закоханими поглядами кожен її жест, кожен порух очей.
Крім уроків у класі, в нас іще були й практичні заняття в кабінеті хімії, що містився на першому поверсі, поруч з учительською. Це було просторе, добре обладнане приміщення, заставлене довгими столами з різноманітним скляним посудом: од пузатих колб до тоненьких пробірок. А в шафах під замками стояли хімічні реактиви, з якими й проводились досліди.
Ми сідали за столи, бралися змішувати один розчин з другим, щоб довідатись, що з того вийде. Анжеліка Михайлівна походжала поза нашими спинами, і її щоразу можна було підкликати, і кликали її в основному чомусь ми, хлопці, а дівчата воліли обходитись власними силами. Нам же хотілось зробити все якнайкраще, і одного разу, щоб привернути увагу Анжеліки Михайлівни, я й Мишко взяли з шафи ще один розчин та й долили до того, що вже був у колбі.
Там одразу ж закаламутилось, запінилось, забулькотіло, над киплячою поверхнею заколихалась тоненька рудувата цівочка. Вона була схожа на казкового джина, що тисячоліття просидів у закоркованому бутлі, і ми вже хотіли були гукнути Анжеліку Михайлівну, щоб і вона помилувалась разом із нами, та розчин раптом заклекотів, як вулкан, і з колби повалило таким рудим, таким ядучим димом, що ми з Мишком враз стали кашляти і терти почервонілі очі.
Потім закашляли хлопці й дівчата, які сиділи поруч, а тоді уже й ті, що були од нас подалі, а згодом зайшлася кашлем і сама Анжеліка Михайлівна. І коли вона підбігла до нас, то не могла вже нічого вдіяти: джин, вирвавшись на волю, заполонив увесь кабінет, став просочуватись у коридор. А що коридором якраз проходив директор та захотів довідатись, хто розпустив нестерпний цей сморід, то й він приєднався до нашого кашлю. А за ним уже й учителі, що їх лиха доля привела до кабінету…
Після того Анжеліка Михайлівна з певною пересторогою ставилась до мене й Мишка: завжди садовила нас подалі од шафи.
Однак навіть цей випадок не похитнув нашого палкого захоплення. Підтяло його інше.
Кость Калюжний належав до тих хлопців, що не можуть жити без якоїсь каверзи. Тож не дивно, що багато хлопців його терпіти не могло, а Мишко, так той і лік загубив, скільки разів сварився із Костем.
Цього разу Калюжний допік Кімові. На великій перерві, перед уроком хімії, підійшов до Кіма й спитав:
— Що це у тебе на щоці?
— Не знаю.
— Та не на цій, а на тій… Якась пляма, чи що? Дай–но витру. О, і на лобі! Й на підборідді…
Довірливий Кім підставляє обличчя, йому й невтямки, що Кость натер перед цим долоні об стіни.
— О, вже нема.
І Кім проходив майже всю перерву манія манією. Всі вмирали од сміху, а Кім довго не міг уторопати, чого ми сміємося. Аж поки Міля дала йому люстерко, щоб подивився, який гарний.
Кім, звісно, запалився віддячити Калюжному. А що той вибіг з класу, то Кім, ухопивши білу од крейди ганчірку, яка лежала на дошці, причаївся за дверима, щоб ударити нею Костя, як той тільки з'явиться.
Одлунав дзвоник. Ми сидимо за партами і дух зачаїли. Де ж той Калюжний?
Аж ось, чутно, і він іде. Ну, зараз буде!
Двері відчиняються, замість Калюжного з'являється Анжеліка Михайлівна. Кім уже не може затримати руку, хоч теж бачить, що це зовсім не Калюжний…
Все сталося так несподівано, що ми не встигли й охнути.
Затуливши обличчя долонями, Анжеліка Михайлівна вибігла з класу. А ми, приголомшені, навіть не здогадались побігти слідом за нею.
Першою отямилась Ніна. Вона майже ніколи не втрачала самовладання, недаремно ж другий рік підряд була старостою нашого неспокійного класу. Тож і зараз вискочила з–за парти, підбігла до занімілого Кіма, видерла ганчірку і скомандувала:
— Бігом за парту! — І до дівчини, що сиділа поруч із Кімом: — Витри йому руки! — А тоді до всього класу: — Ніхто нічого не чув і не бачив!
І тільки встигла знову сісти за парту, як двері широко відчинились і до класу вкотився директор. А слідом за ним, напевно йому на підмогу, — завуч, високий і страшенно худий Свирид Остапович, якого ми називали Дон–Кіхотом.
Директор зупинивсь біля столу. Коли б не стіл, він, мабуть, проскочив би наш клас і вилетів надвір, такий був розгніваний.
— Хто?! — грюкнув кулаком об стіл.
Мовчимо, наче німі. Адже якщо дізнаються, хто це зробив, Кіма обов'язково виженуть із школу. І розмовляти не будуть.
— Я питаю вас: хто?!
Знову мовчанка. Сидимо, пригнічені лихом, що неждано–негадано звалилося на нас.
— Староста класу!
Ніна зводиться, бліда й рішуча.
— Назвіть хулігана, який ударив Анжеліку Михайлівну!
— Іване Корнійовичу, я нічого не бачила.
— Ви що: не були в цей час у класі?
— Була.
— І нічого не бачили?
— Нічого…
Нінин голос тремтить, але вона стоїть на своєму. Ми потай милуємось нею і думаємо, яка вона хоробра: таку хоч до стінки став, хоч з нагана стріляй — не признається!
— Сідайте, ми з вами поговоримо потім! — каже їй гнівно директор. І знову звертається до всього класу: — Хто бачив хулігана, який ударив Анжеліку Михайлівну? Піднесіть руку!
Хулігана?.. Ну, який же Кім хуліган! Он він сидить ні живий ні мертвий, і немає зараз у цілому світі нещаснішої од нього людини.
В нас наростає протест. Протест і образа. Ми зараз не те що Кіма, — нікого не видали б! Он і дівчина, яка сидить поруч із Кімом, пильнує, щоб він себе чимось не зрадив.
Не дочекавшись піднятої руки, Іван Корнійович починає нас лаяти. Ми дізнаємося, що такого нестерпного класу, як наш, не було і не буде. Що всі ми без винятку злісні порушники дисципліни. Нас давно уже треба було вигнати зі школи, і тільки його доброта заважала йому це зробити. Але тепер терпець його увірвався. Він дає нам останній шанс доказати, що в нас іще лишилась якась крихта порядності: до кінця уроку подумати, а на перерві підійти і назвати злочинця.
— Це зробить староста.
Директор виходить. За ним рушає й Дон–Кіхот, який не зронив жодного слова, тільки похитував докірливо головою.
Ми лишаємось наодинці з власним сумлінням. З отією крихтою порядності, про яку говорив щойно директор.
Раптом підхоплюється Кім, вибігає з–за парти.
— Ти куди?!
Добрий десяток рук одразу ловить його за поли.
— Пустіть! Я до директора!
Але його ще міцніше тримають. Обступають з усіх боків, умовляють не робити дурниці.
— Я не хочу, щоб весь клас через мене… — упирається Кім.
Його голос зривається, він от–от заплаче. Ми ж його умовляємо, щоб не смів іти, що директор усьому класові нічого не зробить, його ж витурить запросто…
— Ну й хай, — упирається й далі Кім. — Хай виганяє!
Тоді Васько Гаврильченко спокійно запитує:
— А ти про свою матір подумав?
Кім одразу ж знічується, перестає видиратись із рук.
— Що з його матір'ю? — питаю тихо Мишка.
— Вона сердечниця. Як узнає, що його вигнали зі школи, обов'язково помре…
А Васько, відпустивши Кіма, раптом повертається до Калюжного, випалює йому із злістю:
— А все через тебе!
— При чому тут я?
Кость іще хотів щось сказати, але ми йому не даємо, накидаємось на нього з усіх боків.
— Хлопці! Годі вам, хлопці! — втихомирює нас Ніна. — Та плюньте на нього, не до нього нам зараз…
Ми поступово втихаємо. Лише Калюжний, приголомшений несподіваним нападом, бубонить розгублено й жалісно:
— При чому тут я?
Але ми вже не звертаєм на нього уваги. Нас непокоїть інше: незабаром дзвонок. Ніна має йти до директора, а ми й досі не вирішили, що ж їй казати.
— Весь клас із школи не виженуть, — каже Васько Гаврильченко. — А називати Кіма не можна…
На тому й порішили: Ніна піде до директора і скаже, що клас так і не знає, хто пожбурив ганчірку в Анжеліку Михайлівну…
І тут ми відразу подумали про скривджену вчительку, досі ми думали лише про Кіма.
— Треба перед нею вибачитись, — пропонує Мишко, і всі пристають на цю пропозицію.
— Тільки не всім класом іти, а кільком чоловікам, — додає Гаврильченко. — Піду, наприклад, я, Мишко, Анатолій… І дівчата…
Дівчата, на наш подив, відмовляються. Всі як одна. Кажуть, нізащо не підуть, а якщо нам так кортить підлизатися до тієї задаваки, то можемо йти і без них.
Дізнаємося, що Анжеліка Михайлівна пішла одразу зі школи. Вирішуємо не чекати наступного дня, а йти до неї додому.
По дорозі, звісно, торгуємось, кому починати. Врешті вирішуємо, що розмову вестиме Василь, а ми будемо притакувати.
Ось і будиночок, в якому мешкає Анжеліка Михайлівна. Він такий же веселий, такий же привітний, як і наша улюблена вчителька. Сяє білими стінами, блакитною й червоною фарбами, потопає в саду.
Потупцявшись під ворітьми, одчиняємо хвіртку. Йдемо прямою доріжкою, що стелеться аж до ганку.
— Хлопці, ви до кого?
З саду, не помічений нами, виходить літній чоловік. В одній руці він тримає лопату, яка зблискує од червоного призахідного сонця.
— Анжеліка Михайлівна вдома?
— Вдома, — відповідає чоловік і одразу ж гукає у відчинене вікно: — Анжеліко Михайлівно, тут до вас!
— Хто там? — запитує наша учителька з хати.
— Та якісь хлопці!
— Зараз вийду…
Чоловік стромляє лопату в землю, дістає гаман, скручує цигарку, бере до рота, а потім дістає гніт і кресало — речі такі архаїчні, що ми аж роти роззявляєм од здивування. Закуривши, чоловік питає, хитрувато примружившись:
— З дев'ятого?
— З дев'ятого, — відповідаєм пригнічено, навіть не дивуючись, що чоловік одразу ж догадався, хто ми такі.
— Молодці: мало учительці очей не вибили!
Ми ще більше хнюпимось. А в примружених очах чоловіка — чи то від тютюнового диму, чи то від сонця — час од часу щось зблискує, товсті губи цмокають миролюбно й дружно.
— Тож треба додуматись! — крутить він головою. — Он і ваша вчителька, — каже несподівано і додає підбадьорливо: — Ну, тримайтеся, козаки! А я пішов, щоб не перепало й мені…
Побачивши нас, Анжеліка Михайлівна одразу спохмурніла. Була щойно освітлена сонцем, а це ступила у тінь. І що ближче підходила до нас, то густішою й холоднішою ставала тінь. Ми майже не пізнаємо нашої вчительки, таке в неї зараз недобре обличчя.
— Ну? — запитує вона вороже. Топчемось на місці, не наважуючись почати.
— Чого ж мовчите?
Невже це вона? Наша завжди усміхнена, завжди весела Анжеліка Михайлівна з її дзвінким, як пісня, голосом? Першим набирається духу Гаврильченко.
— Анжеліко Михайлівно, — починає він, і голос його аж дзвенить од хвилювання, — ми прийшли… Принесли вам вибачення від усього класу. Ми просимо вас…
Він так і не встигає сказати, що ж ми просимо, — Анжеліка Михайлівна обриває його сердито і владно:
— Хто кинув ганчірку?
— Анжеліко Михайлівно, ми не можемо цього вам сказати.
— Ви для цього й пришли?
— Ми прийшли, щоб просити пробачення.
— Не потрібні мені ваші пробачення! — вибухає вчителька. Обличчя її береться плямами, стає гостре й зле. — Ви повинні назвати хулігана!
— Анжеліко Михайлівно, він зовсім не хотів у вас влучити… — Бідний Василь аж спітнів. — Чесне комсомольське, не хотів! Якщо директор дізнається, хто, він його вижене зі школи. Ми вас усі дуже любимо, Анжеліко Михайлівно…
— Бачу, як любите, — саркастично всміхається учителька. Потім гасить посмішку, холодно каже: — От що. Доки не назвете того, хто мене вдарив, я не хочу і розмовляти з вами. Все! До побачення!
Повернулася й пішла до ганку.
— Анжеліко Михайлівно! — розпачливо гукає услід їй Василь. — Анжеліко Михайлівно, у нього ж мати сердечниця!
Навіть не зупинилась. Не оглянулася.
Якийсь час стоїмо, наче громом побиті. Потім Василь сердито каже:
— Ходімте!
Обличчя у нього горить, а в Мишка Кононенка вже й вуха палають. І поблискують злі сльози, а очі від них, як ножі. Тільки вийшли з двору, як він за цеглину й назад.
— Ти що, здурів?
Василь схопив його за руки, видер цеглину.
— Не вистачало нам до Кіма ще й тебе!
— Я все одно їй вікно висаджу! — аж схлипує Мишко.
— Ну й дурень!
— Хай і дурень! А вона хто? Хто?..
Ми розуміли, що то запитував нас не Мишко, а його смертельно поранене серце. Нам немов наплювали в обличчя, розтоптали найчистіше, найсвятіше почуття, що було в кожного з нас.
Мишко ж перший і висловив наше болісне обурення:
— Ненавиджу жінок! Ненавиджу!
Отак згасла наша любов до Анжеліки Михайлівни. А як ми довідались, що вона ще й донесла директорові про наші відвідини, розповіла йому, що в учня, який її вдарив, мати хвора на серце, то недавнє наше палке захоплення переросло в не менш палку ненависть. Бо навіть директор зрозумів, що це вже занадто, і не став допитуватись, у кого мати хвора на серце. Він тільки переказав Ніною, щоб ми всі прийшли разом з батьками наступного тижня у вівторок, на восьму вечора.
Я довго вагався: запрошувати маму на ті збори чи ні. Врешті вирішив, що школа не завалиться, якщо мама й не прийде. Якби ж хоч збори були радісні, а то — суцільні поминки. Навіщо ж зайвий раз завдавати мамі прикрощів?
До того ж їй доведеться повертатися вечірнім поїздом, а потім іти самій лісом. Серед ночі та ще й мимо кладовища. Уявити тільки — і то страшно.
Тож я, пожалівши маму, сказав класному керівникові, що вона занедужала. Лежить тяжко хвора, не може ворухнути ні ногою, ні рукою. І змушений був потім щотижня доповідати, який у мами стан. Як вона поступово видужує, як уже виходить надвір, але в школу ще приїхати не може.
Класний керівник, старенька вже Марія Федорівна, щиро мені співчуваючи, просила переказати, щоб мама побереглася й не поспішала на роботу. Я відповів, що мама їй дуже дякує, і боявся лише одного: щоб вони якось не здибались. Хоча б до того, як я закінчу школу.
Єдиний, хто виграв на всій цій історії, був, як це не дивно, Кім. Дівчата за ним вмирали. Носилися як з писаною торбою, казали, що це єдиний хлопець, вартий їхньої уваги. І Кімове щастя, що він не став задирати носа, а то б ми з його прихильників перетворились на ворогів.
Нас же, решту хлопців, дівчата просто–напросто бойкотували. Дійшло навіть до того, що одного дня, вмовившись, помінялись місцями: одсіли всі як одна од хлопців. Марія Федорівна, яка саме прийшла на урок, довго протирала пенсне та питалась у Ніни, що це все означає. Ніна нахилила голову і сказала, що вона не знає: просто узяли та й пересіли.
Марія Федорівна тільки похитала головою. Не стала більше допитуватись, а натомість погортала підручник та й одклала його набік. Сказала, що сьогодні будемо працювати не за підручником.
Ми досі навіть не підозрювали, що Марія Федорівна знає напам'ять стільки віршів. І то яких віршів.
Не можна сказати, що Марія Федорівна майстерно декламувала. В неї був старечий надтріснутий голос, вона трохи сюсюкала, деформована постать її зовсім не пасувала до тих високих емоцій, про які йшлося в поезіях, але ми не помічали того нічого. Ми відкривали для себе нового Шевченка і Лесю Українку, нового Рильського, Сосюру, Тичину.

О люба Інно, мила Інно,
Сестру я вашу так любив
Дитинно… злотоцінно.

Або:

Мамо, моя мамо.
Сива моя муко.
В'ється перед нами
Шлях, немов гадюка…

Або:

Ніхто ще згадки не зборов,
Вона, як смерть, нема їй краю…
Моя душа — на крик, на кров
У тузі Дантовій конає…
А роки йдуть… і все минає…
Та не мине моя любов.

Марія Федорівна декламувала й декламувала, бо досить було їй замовкнути, як ми кричали: "Ще, Маріє Федорівно, ще!" Ми ладні були слухати її не тільки цей, а й наступні уроки, не виходячи навіть на перерву.
До кінця дня дівчата попересідали на старі місця, і поміж нами знов запанували мир та злагода. От що може зробити справжня поезія!
Після того кожен урок, будь то українська література чи мова, починався з одного й того ж.
— Маріє Федорівно, прочитайте нам кілька віршів, — заводив хтось.
І весь клас підхоплював дружним хором:
— Прочитайте, Маріє Федорівно!
І не було випадку, щоб Марія Федорівна відмовилась. Обличчя її враз м'якшало, вона знімала пенсне, хукала й протирала скельця, сиві буклі старомодної зачіски зворушено трусились, а нас поймав святковий настрій, сповнений чогось небуденного, чогось незвичайного, що чаїлося в наших душах і мало прокинутися під магічною дією віршів.
Іще нам подобались уроки фізкультури. По–перше, до них не треба було готуватись; по–друге, проходили вони завжди в спортивному залі або надворі; і, по–третє, фізкультура була тісно поєднана з військовою справою. А в школі не було, мабуть, хлопця, який би не марив побачити себе у військовій формі.
То були роки масового призову комсомольської молоді у військові училища, роки Іспанії, Хасану, Халхин–Голу, а потім визволення Західної України та Західної Білорусії. Ми із захватом стежили за героїчними діями наших військ, шкодували, що народились на два–три роки пізніше і тому втратили нагоду взяти участь в усіх тих боях. Адже так неймовірно цікаво було стежити на кіноекранах за бойовими діями наших танків і літаків, за навальними атаками нашої героїчної піхоти, що завжди завершуються блискавичним розгромом ворога. Ми дивились ті фільми по двічі й по тричі — скільки дозволяли наші фінанси, виходили з тих сеансів у войовничому чаду і — боже мій! — яким сіреньким, невиразним здавалося наше шкільне життя супроти всіх тих кінобаталій!
Тому ми любили уроки фізкультури, бо на них вчились крокувати в строю і кричати дружно "ура!", вивчали гвинтівку та кулемет, ходили на військово–учбовий пункт, де стріляли з дрібнокаліберок по мішенях. І не просто стріляли, а прагнули вибити найбільше очок, щоб прикрасити свої груди значком "Ворошиловський стрілець".
На той час особливою популярністю серед учнів користувалася вправа з гранатами. Начитавшись про "кишенькову артилерію", ми один з–поперед одного намагалися пожбурити гранату так, щоб вона упала якнайдалі. Та не тільки пожбурити, а ще й поцілити у невеликий окопчик, у якому сидів невидимий самурай. Для цього треба було розігнатися і на бігу, перед чітко проведеною лінією, метнути гранату.
І були серед нас такі мастаки, які якщо не з першого, то з другого разу обов'язково поціляли в окопчик.
Я ж довго не міг досягти успіху. Граната не долітала до цілі, гупала на десять–п'ятнадцять метрів ближче. Як не розбігавсь, як не розмахувавсь, надриваючи м'язи, мені так і не вдавалося поцілити у самурая. І це — на очах усього класу, в тому числі Ніниних!
Тож я вирішив будь–що навчитися кидати гранату.
Знайшов важке дубове поліно і два дні майстрував із нього гранату. Добре довелось погріти чуба, бо дерево було міцне, як залізо, а я, окрім складаного ножика, не мав іншого інструмента. Та ось граната готова. Федько, зваживши її на долоні, сказав, що він теж піде зі мною. Я не заперечував: удвох завжди веселіше, до того ж не доведеться бігати за гранатою.
Виходимо з двору. Треба вибрати місцину, щоб граната не влетіла в чиюсь садибу, не загубилася. Аж біля крайньої хати Федько зупиняється і каже, що будемо кидати тут.
Перед нами — просторий вигін, тут є де розбігтися та розмахнутися. За нашими спинами — крайня хата, у хаті, за великим вікном, видно жінку. Вона пересіває через сито борошно і все позирає на нас. їй теж, мабуть, цікаво, як ми будемо кидати гранату.
Перший бере гранату Федько.
— Стій на місці, — каже мені, а сам одходить подалі, голосно рахуючи кроки: — Двадцять… тридцять… сорок…
— Докинеш?! — гукаю йому.
— Докину!
Федько для чогось закочує правий рукав, приміряється, як ліпше взяти гранату, а жінка стукає у вікно, щось сердито показує мені на мигах. Ага, я, мабуть, заступаю Федька і їй нічого не видно. Що ж, можу й одійти трохи вбік.
Федько в цей час розганяється, стрибає, як кінь, і жбурляє гранату…
Він таки докинув: поцілив якраз у вікно. Брязнуло скло, граната влетіла досередини, вибухнула жіночим розлюченим лементом. І не встигли ми отямитись, як із хати вилетіла жінка: вся у борошні, як манія, з качалкою в руках. Вона здалась нам такою страшною, що куди там тим самураям. Ми втікали од неї, аж п'яти горіли.
Діставшись додому, я найбільше шкодував за гранатою. Два дні проморочився і жодного разу не кинув!

ЯК АМУР НАМАГАВСЯ ПРОБИТИ МОЄ СЕРЦЕ, ТА ЛИШЕ СТРІЛИ ПОГНУВ

З цією історією пов'язаний у мене найприкріший спогад, моя найбільша ганьба. Скільки часу минуло відтоді, пора вже й забути, а й досі сором так і обпалить, як згадаю той урок.
У всьому була винна ручка, звичайнісінька учнівська ручка. Така собі металева трубка, з одного боку якої — перо, а з другого — олівець. Вона мала не вивчену ніким особливість вбирати у себе чорнило, а потім випускати його непомітно на пальці, так що руки наші завжди були сині, а часто й носи, і підборіддя, і щоки.
Зате ручки ті були безвідмовні, в них ніколи не ламалися пера, не щербились олівці, ми купували їх залюбки, носили в портфелях, у книжках, у кишенях — кому де заманеться.
Іще з них було зручно стріляти. Паперовими, добре розжованими кульками. Закладеш таку кульку у трубку од ручки, потім той кінець, де кулька сидить, затиснеш в губах, потім прицілишся і — пху! — щосили у трубку. Бачиш, уже кулька твоя у когось на лобі або на потилиці. Це залежно від того, куди цілився.
Стріляти найкраще під час уроку, коли "мішень" сидить більш–менш непорушно. Тож і я, діждавшись, коли учитель історії одвернувся в інший бік, зарядив свою ручку вже готовою кулькою, прицілився і вистрелив — прямо в щоку Васькові.
Той одразу ж здогадався, хто вистрелив, і щойно учитель повернувся до дошки, як я дістав кулькою у вухо. А, ти так! Ось я ж тобі!
Не зводячи з учителя очей, готую чергову кульку.
— Що ви весь час жуєте? — цікавиться учитель. Відповідаю, що й не думав жувати.
Він одвертається, і я, швиденько прицілившись, стріляю у Василя.
— Ви знову за своє?
І як він помітив? Дивився ж зовсім в інший бік!
— Якщо вам не цікаво, можете вийти із класу…
Я, звичайно, того й не подумав би зробити. Ще чого: вийти у коридор, де тебе одразу впіймає директор! Кладу ручку, слухаю уважно вчителя. Лясь!..
Василева відповідь. Знову поцілив у самісіньке вухо. А вчитель, бач, і не помітив! Мене так одразу засік…
Ось він знову одвертається в інший бік, і я, не спускаючи з нього очей, одриваю клапоть паперу, починаю жувати. Потім так само обережно і сторожко беру ручку, заряджаю готовою кулькою і, скосивши одне око на вчителя, швидко підношу трубку до рота…
Учитель теж, мабуть, пас мене скошеним оком, не інакше. Бо не встиг я вистрелити, як він увірвав свою розповідь, розкрив класний журнал і щось там сердито записав.
— "Погано"… Тобі за поведінку "погано", — шепоче Мишко, який сидить ближче до столу.
Я й сам знаю, що не "відмінно". Уявляю, як мене викличе директор, як протиратимуть з пісочком на класних, а то й на загальношкільних зборах, як пошлють мамі записку, і мені вже не хочеться жити.
До того ж я не так давно був у директора "в гостях". Він мене попередив, що йому вже набридли побачення зі мною (наче я їх прагнув!). Ще одна скарга — і нам доведеться розлучитися навіки.
Та пересторога найбільше мене налякала. Я б, звичайно, од того не вмер, бо не палав особливою любов'ю до директора, але вся біда в тому, що разом довелося б розлучатись і з школою. А куди я після цього подамся? І що скаже мама?..
Мишко, що сидить поруч, теж переживає за мене, шепоче, що я повинен одразу, як тільки історик вийде з класу, наздогнати його і попросити, щоб він викреслив із класного журналу оту не потрібну нікому оцінку. Я киваю головою у відповідь, ладен зробити що завгодно, аби лишитися у школі. Тож як тільки пролунав дзвоник, кидаюся слідом за вчителем:
— Миколо Платоновичу! Миколо Платоновичу!
Історик зупинився. Він дуже високий, дивиться на мене зверху вниз, і скельця його окулярів поблискують строго й неприязно.
— Я вас слухаю.
— Миколо Платоновичу, я більше не буду… Я ненавмисно, Миколо Платоновичу…
Бубоню поспіхом, бо дуже боюся, що він мене не дослухає. Одчиняться двері класів, звідти посиплються учні, оточать нас, переб'ють — тоді я пропав!
Брови Миколи Платоновича недовірливо лізуть угору:
— Ненавмисно?.. Як це ненавмисно?
І тоді я випалив фразу, якої не прощу собі, доки й житиму:
— Це у мене Гаврильченко стріляв… Коли б не він, я б ніколи… Я більше не буду, Миколо Платоновичу!
Історик якусь хвилину вагається, потім розкриває класний журнал, перекреслює погану оцінку.
Я йому навіть не подякував, бо ладен був відкусити собі язика…
Як я міг продати найкращого друга? Хіба не можна було умовити вчителя і без цієї підлої фрази?
Цілий день не міг дивитися Василеві у вічі. А він, наче навмисно, все підходить до мене то з тим, то з іншим і розмовляючи кладе на плече руку. Рука та здавалася мені такою важкою, що я аж гнувся під нею.
Що б він сказав, якби довідався про ту мою фразу!
І він таки довідався, тільки трохи пізніше. Бо я досить швидко забув обіцянку, дану історикові, хоч чесно намагався не порушувати дисципліни. Але життєві обставини часом складаються так, що найблагородніші наміри летять шкереберть. Тож я знову попався на чомусь, і Микола Платонович, який мав добру пам'ять, при всьому класові сказав:
— Того разу ви звернули все на Гаврильченка. Тепер я бачу, що ви говорили неправду…
— Нічого я вам не казав!
— Як — не казали?
Обличчя учителя почервоніло, мабуть, не менш, ніж моє. Він дуже розгнівався, але не його гнів і навіть не погана оцінка, яку він от–от поставить, зараз печуть мене. Потилицею, спиною, серцем відчуваю вражений погляд Гаврильченка і вже кричу на весь клас:
— Неправда! Нічого я не казав!
Учитель, мабуть, зрозумів, що зі мною коїться щось незвичайне, не став сперечатися. Тільки сердито стенув плечима і сказав:
— Сідайте…
Забув навіть поставити мені погану оцінку. Хоч я зараз дуже хочу, щоб він поставив "погано", щоб директор вигнав мене зі школи, щоб мене переїхала машина, щоб я лежав У лікарні і, помираючи, казав Васькові, що то все неправда…
— Нічого такого я не казав, — бубоню до Мишка, бо не можу мовчати: мене щось душить за горло.
— От повіриш, що не казав, — пристаю на перерві до Кіма, бо мені здається, що всі тільки й думають про ту мою фразу.
Хлопці — і Мишко, і Кім, і інші — відповідають, що вірять, чому б не повірити, та мені од того не легше.
Навіть у суботу, коли їхали з Федьком додому, я переконував його і себе, що не міг того сказати! Але Федько, у якого шкіра як у носорога, досить байдуже поставився до моєї трагедії. Він тільки поплямкав губами й сказав:
— Найшов з чого журитись! От приїдеш додому, повечеряєш — враз усе забудеться.
В мене аж руки засвербіли ляснути Федька по пиці. Одсунувсь од нього подалі, не хотів більше нічого чути. Дививсь у вікно, думав приречено, що Васько ніколи мені не повірить, як я його не переконуватиму.
Але Василь швидко пересердився. Я був на сьомому небі од щастя. Думав про те, який він чудовий хлопець! Мені хотілося зробити для нього щось незвичайне, щоб він зрозумів, як я ціную нашу дружбу. Коли б це було на війні, я б кидався під усі кулі, щоб захистити його.
Однак війною поки що не пахло, і кулі не свистіли довкола. Тож свій героїчний вчинок довелося відкласти на невизначений час, а прислужитися Василеві іншим.
Хтось сказав, що бог кохання Амур прилітає до нашої країни навесні разом з птахами, а пізньої осені, з настанням холодів, збирає свою амуніцію і відлітає у вирій — у далекі теплі краї.
Може, і відлітав регулярно той Амур із першими журавлиними ключами, вимахуючи прозорими крильцями, але того року він одбився од журавлиної зграї та й залетів до нашого класу — відпочити і погрітися. І чи то ми йому так сподобались, чи не було уже сил для дальшого льоту, тільки лишився той грецький бог Амур у нашому дев'ятому "В" на всю зиму, аж до весни: нам — на любов та кохання, учителям — на горе й сльози.
Я не знаю, де мешкав той веселий і лукавий божок: на дошці чи десь аж під стелею, та, зрештою, це не так і важливо. Зігрівшись і трохи оговтавшись, він зняв з плеча лук, вийняв стріли та й заходився стріляти, поціляючи прямісінько в наші серця.
Перший потрапив під постріл Мишко Кононенко. Стріла вп'ялась йому в груди, напустила повне серце отрути. Інкубаційний період тривав щось із тиждень, а потім з'явилися всі ознаки любовної лихоманки.
Мишко став крутитися на парті й раз по раз оглядатися. Я знав, на кого він дивиться: на третій парті за нами сиділа Міля, яка вдавала, що ті погляди зовсім її не стосуються. Коли ж Мишко одного разу під великим–великим секретом дав мені прочитати записку од неї й обличчя його при цьому аж плавилось від ідіотського усміху, я зрозумів, що він остаточно загинув. Від дівчачого ненависника, гордого козака й заповзятого мушкетера лишилася одна тінь, та й та вже йому не належала…
А за Мишком захворів Гаврильченко. Ознакою хвороби було те, що він знову взявся за вірші. Не про літаки або планери, а про такі гідні зневаги речі, як зорі у небі, солов'ї у кущах, місячні ночі й очі дівочі.
Я був приголомшений і не знав, що відповісти Василеві, коли він з жалісною усмішкою чекав мого присуду.
Вірші були препогані. Їх не рятували ні зорі, ні місячні вечори, ні солов'ї. Та в мене бракувало духу сказати йому про це.
— Вони нічого… Подобаються… — мимрив я, давлячись власною брехнею.
— Правда?!
Василь розцвітає. І тоді я не витримую. Єхидно запитую, показуючи на рядок, де йдеться про якусь діву з мерехтливими, як зорі, очима:
— Про кого це ти?
— Та–а…
Уникає мого погляду, ще більше бентежиться. Потім, забравши в мене вірші, запитує несміливо:
— Я проведу тебе після уроків. Добре?
До кінця занять мене мучила цікавість: що йому треба? І коли ми вийшли, коли мовчки пройшли один квартал, другий, Василь запитав:
— Скажи: ти мені друг?
— А ти й досі сумніваєшся? — відповідаю обережно. Він мов і не почув.
— Ти скажеш правду, як я тебе запитаю?
Василь дивиться мені прямо у вічі.
Облизую пересохлі губи, відповідаю, що казатиму правду. Невже довідався, що я бовкнув учителеві історії у коридорі?
— Скажи… Ти любиш… Ніну?
Стою якийсь час ні в сих ні в тих. Василь застукав мене зненацька: ніколи не сподівався, що він про це запитає. До того ж я й сам ще добре не знаю, люблю Ніну чи ні. Вона мені подобається, мені радісно, коли зустрічаю її, і сумно, коли з нею прощаюся, але хіба можна твердити, що це вже любов? І хіба в цьому можна комусь зізнаватися, навіть найближчому другові?
— Звідки ти взяв? Дуже мені потрібна Ніна Рибальченко!
Василь, почувши відповідь, хапає мою руку, щосили тисне її, обіцяє упросити інструктора, щоб покатав мене на літакові.
А я, зовсім збитий з пантелику, лише кліпаю на нього очима…
Тільки згодом, коли сидів за столом і розв'язував задачку, мене осяяла думка: Васько втріскався у Ніну!
Так ось чому він допитувався, чи люблю я її.
Сиджу, мов сич, і мені вже не до задачки, не до уроків. Мені здається, що я теж люблю Ніну. Ну, хай іще не люблю, хай тільки починаю любити. Бо вона мені як друг, як вірний товариш.
А хіба Васько не друг? Хіба я не завинив перед ним, хіба не поклявся, що спокутую оту свою провину?
Наступного дня, одержавши від Ніни записку з пропозицією піти в кіно, я відповів, що сьогодні не можу, що хай сходить із Василем. І так відповідав щоразу. А коли ми поверталися із школи втрьох (я завжди пильнував, щоб не лишитись наодинці з Ніною) і доходили до вулиці, на яку мені треба було завертати, я завжди поспішав попрощатися з ними.
Спочатку Ніну це дивувало і, мабуть, трохи ображало. Та згодом вона вже й не зверталась до мене. Не писала записок, не запрошувала більше в кіно: адресувала все те Василеві. І наші спільні уроки з німецької зачахли самі собою.
ПРО ТЕ, ЯК Я МАЛО НЕ СТАВ ВІДМІННИКОМ І ЯКА Б ЦЕ БУЛА РАДІСТЬ МАМІ
Благородний цей намір виник у мене в дев'ятому класі.
Щоправда, й раніше час од часу з'являлася думка: "А чому б і мені не стати відмінником? Що я, гірший од Ікса чи ледачіший од Ігрика?"
Отримував я посередні оцінки не тому, що не міг запам'ятати сказане вчителем, а тому, що висидіти спокійно сорок п'ять хвилин міг хіба що кам'яний ідол, та й то якби його не чіпали сусіди. А як той шепне, той щипне, той намалює щось смішне та тихцем показує,— уже й пропустив якийсь шмат учителевої розповіді повз вуха, уже й лупаєш безпорадно очима, коли зненацька учитель запитає:
— Повторіть, що я тільки–но розповідав?
До того ж якби у класах не було вікон або були вони десь аж під стелею, якщо вже потрібне світло. А то на всю стіну, щоб видно було все, що діється поза школою. Он дядько щось на возі повіз: цікаво, що там у нього? Он зупинились дві жінки: стоять, вимахують одна до одної руками, мовби сваряться. Поб'ються чи ні? А ось іще цікавіше: горобець. Примостився на лутці, зазирає до класу.
Пам'ятаю, як ще в п'ятому класі до нашого вікна унадився цап. Підійде, бувало, постука у шибку рогами і лиже скло — посила повітряні поцілунки. Спробуй утриматись од реготу!
Ми реготали, а вчителька сердилась і посилала когось одігнати тварину. Та тільки учень повертався назад, тільки сідав за парту, як цап знову: тук–тук у вікно.
Потім учителька дізналась, чому цап заглядає саме в наше вікно, в нижню шибку: ми її натирали сіллю…
Отож думка, чому б і мені не стати відмінником, мелькала у мене й раніше. Коли в кінці року, наприклад, вручалися похвальні грамоти та подарунки. Це було б здорово, вийти на очах всієї громади до столу і прийняти із рук самого директора похвальну грамоту! Це було б непогано: стати відмінником уже хоча б заради того, щоб тебе не так часто викликали до дошки! Адже відмінників учителі майже ніколи й не питають. Хіба вже тоді, як увесь клас не може відповісти.
Тільки якби ж відмінників зовсім не питали! А то: викличуть не викличуть, а ти готуй все одно. Сиди день і ніч над підручниками і — цікаво тобі чи не цікаво — все учи назубок. Тож чи варта шкура вичинки? Мабуть, що не варта.
Однак у дев'ятому класі справа повернулася по–іншому. Якось Марія Федорівна сказала, що учні, які одержать атестат відмінника, матимуть право поступати до інститутів без екзаменів. До того ж їх зараховуватимуть у першу чергу.
Я й задумався. Чого найбільше не любив, так це екзаменів. Я їх просто терпіти не міг. А тут можна буде уникнути, якщо стати відмінником.
До того ж не пропадуть і два місяці літніх канікул, коли треба буде день і ніч гибіти над підручниками. А так розважайся, як хочеш.
Що й казати: перспектива досить зваблива.
Того вечора я виписав у два акуратні стовпчики предмети: один був маленький — з відмінними оцінками, а другий удвічі довший.
— Що ти пишеш? — зацікавився Федько. Він кінчав уже десятий клас, і йому, звісно, пізно було думати про атестат відмінника.
Я охоче пояснив і розповів про свій намір.
— Ти — відмінником? — вирячив на мене очі Федько. Покрутив головою, потім переконано сказав: — Нічого в тебе не вийде! Хоч лопни, хоч трісни, а відмінником не станеш!
— А звідки ти знаєш?
— Знаю.
В мене одразу псується настрій. Відчуваю, що все те він каже навмисне, аби тільки мене подратувати, а не можу не гніватись.
— Я теж про тебе знаю… — кидаю, щоб позлити його.
— Що ти там знаєш? — насторожується Федько.
— Думаєш, не знаю, як ти козу доїв? Щоб хазяйка не бачила…
Мене рятують ноги. Та ще те, що були одчинені двері. Федько ганявся за мною як скажений, але, звичайно, не міг мене наздогнати. І коли він, засапаний, ставав, я теж зупинявся й дражнив:
— Козодій! Козодій! От розкажу в школі, як ти козу видоїв, знатимеш тоді, як я не стану відмінником!
Федько зривається з місця. Він би мене вбив, якби впіймав. А до мене знову повертається гарний настрій. І впевненість, що я таки стану відмінником. Федькові на зло.
Вирішив почати з понеділка. Серед тижня воно якось не з руки: не встигнеш і оглянутись, як уже субота. Хай погуляю востаннє, наберуся сил, бо не розгинатиму ж потім спини ні вдень ні вночі.
Повертались додому із Федьком у різних вагонах: я ніяк не міг простити йому тієї недовіри. Може, тому і вдома не витримав, поділився своїм наміром із братом:
— Не віриш?
Сергійко сказав, що вірить, тільки якось байдуже сказав, аби відчепився. Лаштував саме реактивний двигун для самохідного катера: коробки з–під зубного порошку "Піонер" з металевою впаяною трубкою. А коли він чимось заклопотаний, все інше йому — до лампочки. А мені ж потрібний співчутливий слухач.
Хіба що мамі сказати?
Досі мав намір розповісти вже тоді, як стану відмінником. Або не розповідати зовсім, а лише показати атестат з відзнакою. Щоб мама і очам не повірила.
Але коли то ще буде! Треба сказати сьогодні, бо як не скажу, то, мабуть, і заснути не зможу.
Мама перестилає саме постіль, міняє білизну. Заходжу збоку й кажу якомога байдужіше, мовби мені все те раз плюнути:
— Знаєш, що я надумав?
— Що ж ти надумався?
— Стати відмінником!
Всього чекала мама од мене, тільки не цих слів.
— Ти хочеш стати відмінником? — перепитала мама, не вірячи, мабуть, власному слухові.
— Може, не віриш? — запитую в свою чергу ображено.
Мама поспіхом відповідає, що вірить. Тільки для неї це так несподівано…
— А ти, бачу, й не рада, — все ще дуюсь на маму.
— Дурненький! Як би це мати не раділа синові–відмінникові.
На очах у мами вже сльози. Вона і сміється, і от–от розплачеться. Обіймає мене за плечі, примовляє схвильовано:
— Боже, як тебе вигнало! Чи я коли думала, що в мене буде такий син?..
І мені стає так хороше, наче я уже відмінник. А всі труднощі, що їх я мав побороти, давно лишились позаду.
Ми довго сиділи поруч на ліжкові, що його мама так і не встигла заслати. На підлозі валялася ковдра, та мама забула про неї, а я боявсь нахилитися, щоб не скинути мамину руку, яка лежала на моєму плечі. Ми мріяли про інститут; до якого тепер я обов'язково втраплю…
Потім мама звелася, ласкаво провела долонею по моїй непокірній чуприні:
— Лягай уже, відміннику мій золотий.
І я швиденько роздягнувся, пірнув у постіль і майже одразу заснув, зігрітий думкою, як добре бути відмінником.
Прокинувся зовсім переконаний, що мій намір незабаром здійсниться. До того ж мама спекла такий високий та рум'яний пиріг, що я вже не міг не стати відмінником.
Наласувавшись отим пирогом, вийшов на вулицю. Перша, кого я зустрів, була Сонька. Недбало привітався до неї, вона ж блиснула на мене очима, єхидно спитала:
— Що це ти мов кілок проковтнув?
Сонька лишилася Сонькою, хоч і вигнала нівроку — зовсім дівка. Хотів пройти мимо, не заводитись, але не витримав:
— Спробувала б ти в нашій школі потягти на відмінника!
— На відмінника? Ти?! Ой, тримайте мене, бо впаду!
Розкрила ротяру, регоче, аж виляски йдуть. І нащо я з нею завівся? Знаю ж, що за штучка. Йду геть, а вона гукає услід:
— Як заробиш "відмінно", то вдар телеграму!
А щоб ти сказилася! Зіпсувала настрій одразу. Повеселішав, стрівши Ванька. Заради неділі Ванько вирядився, наче збирався іти фотографуватись для газети. Начищені черевики, чорні сукняні штани, чорна шинеля з мідними гудзиками, ще й новенький картуз з оксамитовим околишем і лакованим козирком. Надворі мороз аж тріщить, вуха одморозити запросто, а Ванькові хоч би тобі що: каже, що зовсім не холодно.
— Це що! Спробував би ти на паровозі! Мороз — не мороз, а ти виглядай, хоч умри… А швидкість, знаєш, яка? Сімдесят кілометрів та ще й проти вітру!
Заздрісно дивлюсь на Ванька. От уже кому повезло! Але ж і мені є чим похвастатись.
— А мені довелося–таки стати відмінником. Не дуже й хотілося, та що поробиш, коли в інститути приймають без іспитів…
— Важко, мабуть? — співчуває Ванько.
— Не так щоб і важко, тільки дуже марудно. Як чого в класі не знають, так учителі всі до мене: поможи… Наче я за всіх думать повинен! А коли інспектор приїде, то мене тільки й питають…
Ванько з повагою дивиться на мене. От уже вірний товариш: що б ти йому не змолов — повірить і не зблимне! Думаю, що б його ще сказати Ванькові, і пригадую зустріч із Сонькою. Як вона реготала й кричала про телеграму.
— А ти на неї наплюй! — раїть Ванько. — Вона як була дурнувата, так дурною й лишилася: заміж виходить!
— Заміж?
— А ти досі не знав? Про це ж у нас тільки й дзвонять!
Не можу повірити. Хай би хто завгодно, а то Сонька.
І який божевільний наважився женитись на ній? Жити набридло, то вирішив укоротити собі віку?
— Вони всі, дівчата, намахані, — філософствує Ванько. — Як тільки семирічку закінчить, так і цілиться заміж. Аж дивитися гидко!
Ванько чвиркає презирливо крізь зуби, і я за ним чвиркаю. Сповнені погорди до несерйозного дівочого роду, поважно простуємо вулицею.
У понеділок, повернувшись зі школи, сідаю одразу до уроків. Тепер хай хоч каміння з неба — не встану з–за столу, поки не вивчу все до кінця!
Дістав чисту газету, заслав свою половину столу. Розклав старанно підручники й зошити, помилувався, підсунув стілець.
Отже, що в нас завтра на першім уроці? Фізика? Давай сюди фізику!
Тільки знайшов потрібну сторінку, тільки ухнюпився — на порозі Федько. Та ще й не сам, а з товаришем.
— Роздягайся! — Федько до товариша. — Я тобі зараз усиплю!
Той роздягається, а мені вже цікаво, що ж він усипле. Вдаю, що заглибивсь у фізику, і тихцем позираю на них. Ага. Федько дістає шахівницю.
Сіли по той бік столу, розставляють фігури. Федько хапає два пішаки, затискає під столом у кулаках.
— У якій руці: в правій чи в лівій?
Його товариш не бачив нічого, а я помітив одразу, що Федько змахлював: узяв обидві чорні фігури. Так ось чому я ніколи не міг угадати, в якій руці біла!
Злий на Федька, попереджаю товариша:
— Не вгадуй: у нього в обох руках по чорному пішакові.
— А ти чого лізеш! — спалахує Федько. — Готуй свої уроки, а до нас носа не сунь!
Як це не сунути, коли отаке шахрайство! Та й товариш пристає на мій бік. Каже, щоб я узяв білий і чорний пішаки, бо Федькові він більше не вірить. І я, гордий довір'ям, одкладаю на хвилинку підручник, беру дві фігури, ховаю руки під стіл:
— В якій?
— У правій.
У правій руці в мене чорний пішак. Однак я не розгублююсь: швиденько міняю пішаки і кладу на стіл білий. Дуже ж бо хочеться, щоб Федько сьогодні програв.
Починається гра. З кожним ходом вона все більше загострюється. Федько і товариш все частіше сперечаються, вириваючи один з одного ту або іншу фігуру, я встряю у сварку, від чого справа все більше заплутується, і ми уже втрьох кричимо один до одного як навіжені.
— Маю я право переходить чи не маю? — допитується Федько.
— А ти мені дозволяв? — не поступається товариш.
— А ти йому дозволяв? — сікаюсь і я.
— То він руку одірвав, а я не одривав!
— Одривав, одривав! — кричу я, хоч, убий мене грім, нічого не бачив. — Постав фігуру на місце!
Отак потроху й виграєм у Федька партію.
— Мат! — оголошує переможно товариш.
— Мат! Мат! — пританцьовую я.
Федько аж посинів. Ніколи не думав, що він так переживатиме. Змітає фігури з дошки, починає розставляти заново.
— Ще одну? — питає товариш.
— Не одну, а дві, — відповідає похмуро Федько. — З контровою.
— А як я виграю й цю?
— Все одно з контровою… А ти чого над головою стовбичиш? — Це вже до мене. — Готуй свої уроки, а нам не заважай!
Федьків товариш одразу ж заступається за мене. Каже, що я зовсім їм не заважаю, що можу дивитися, скільки захочу. Я, звісно, не міг знехтувати таким ласкавим запрошенням: знову встряю в кожну суперечку, гарячкую не менш од них.
Так ми зіграли аж тринадцять партій: вісім виграли ми, п'ять виграв Федько. І коли, вже зовсім почманілі, склали шахи, була одинадцята вечора.
Вирядивши товариша, Федько став лаштуватись до сну. Я ж стояв над розкритим підручником, не знаючи, що робити. Сідати зараз за фізику — не встигну підготувати інші уроки. Братись за інші уроки?.. А Федько позіхає й позіхає. Та хоч би мовчки, а то завива, мов гієна.
— Ти ще довго сидітимеш?
— Та мені ж фізику треба! — мало не плачу з відчаю. — І географію, й німецьку…
— Завтра підучиш. Раніше встанеш… А сьогодні не вийде нічого: уже спати пора.
Бачу й сам, що пора. В голові аж макітриться і в горлі дере — так накричався. І де вони взялися на мою голову зі своїми шахами!
Виправдовуюсь перед власним сумлінням, що я зовсім не винен: аби не шахи — сидів би весь вечір не розгинаючись. "З завтрашнього дня і почну. А як Федько ще кого приведе, скажу, щоб ішли в іншу кімнату… Не заважали щоб…"
Однак другого дня мені знову не вдалося засісти за уроки. Чи то вже така моя доля, як щось загадаю, неодмінно хтось та переб'є! Учора Федькового товариша нечиста сила принесла, а сьогодні, тільки–но сів за парту, як Мишко мені й каже:
— Только, послухай, яка ідея. Після уроків всім класом гайнемо на річку. На ковзани…
Ну, хто може втриматись од такої спокуси? Я, правда, сказав, що у мене нема ковзанів, але Мишко враз одрізав усі дороги до відступу:
— Я тобі свої даватиму… Навперемінки.
Хочеш не хочеш, доводиться погодитись. Коли б хоч один Мишко йшов, тоді ще подумав би. А то ж увесь клас! Он і Василь Гаврильченко підморгує весело: показує з–під парти ковзани…
Що ж, доведеться всерйоз братися за навчання уже з середи. Середа, четвер, п'ятниця… Суботу не варто рахувати, в суботу поки доберешся додому, то вже й спати пора… Зате в неділю цілий день, з ранку до вечора, — ого, скільки встигнути можна!
— То підеш?
— Піду! Тільки ж гляди: ковзани невперемінки!
Ох, і весело ж було на ковзанці! Лід, як дзеркало: мчиш, аж дзвенить у вухах. І дівчата, і хлопці: та впала, той не встиг зупинитися, та головою в замет. А інший навмисне покотився під ноги: мала куча, більша лучча!.. Сміх, вереск, крик — вік би звідси не йшов! І мороз — не мороз. Градусів двадцять, а то й двадцять п'ять, а нам хоч би що! Щоки палахкотять, руки горять — і рукавичок не треба.
А як сіло сонце та зійшов місяць, то й зовсім як у казці: сніги сині–сині, а крига аж чорна. Мчиш щодуху, і місяць жовтий перед тобою біжить. їхав би й не зупинявся.
Поверталися, коли вже зовсім стемніло. І весь наш Верхній виселок як на долоні: вогні, вогні. То ланцюжками, то трикутниками, колами. Мовби хто взяв та й понавішував світляків.
Зайшов до кімнати, глянув на годинника: знову одинадцята. Хоча б міг і не дивитися, бо Федько уже спав.
Цього разу совість не так мене мучила, як учора: весь клас же не сидів за уроками. Навіть наші круглі відмінниці, Мілька та Олька, і ті не втримались од спокуси.
Завтра, як тільки уроки закінчаться, так біжка прямо додому. Засяду і до півночі не вилізу з–за столу!
З твердим отим наміром і заснув.
І я б таки засів за уроки і одержав би відмінну оцінку — одну, а то й дві, якби не Міля: підлізла до мене із своєю книжкою, наче її хто намовив. Я в цей день саме чергував: провітрював клас, пильнував, щоб була чиста дошка, то й не міг не помітити, що Міля — дзвінок, не дзвінок — не виходить з класу. Сидить за партою як пришита. Уткнулася носом у якусь грубу книжку, нічого не бачить, не чує.
Цікаво, що вона там читає?
— Ти чого не виходиш із класу?
Ледь одірвалася од книжки. Очі затуманені, нічого перед собою не бачить.
— Що ти читаєш?
— "Агасфер".
— Цікава?
— Дуже цікава!
— Дай подивитись.
Міля неохоче розстається з книжкою.
Ежен Сю, "Агасфер", переклад з французької. Видано ще до революції — де її Міля відкопала? Зачитана так, що окремі сторінки зовсім не тримаються купи — випадають з книжки. Одразу видно, що дуже цікава: нудні книжки цілі–цілісінькі.
— Дай почитати!
Міля треться–мнеться. Каже, що книжка чужа, що їй самій дали на кілька днів і має повернути в суботу. Та мені вже здається, що я помру, як не прочитаю "Агасфера"!
— Хіба що не більш, ніж на два дні, — каже нарешті Міля. — Я сьогодні закінчу, а ти щоб у п'ятницю приніс… Встигнеш прочитати?
— Встигну… День і ніч читатиму!
Ніс книжку додому як найдорогоцінніший скарб. Не разом із підручниками, а під пальтом, на грудях. І коли б не зима, коли б не сніг, читав би її вже по дорозі. Щоб не марнувати дорогоцінного часу.
Вдома відсунув підручника, поклав книжку на чисту газету, з головою поринув у читання.
Що то була за книжка, якби ви знали! Два дні прожив, як у тумані…
Отож з усього тижня лишилася тільки п'ятниця. А що за один день можна зробити? Нічогісінько! То чи не краще розпочати з наступного тижня, з понеділка?..
Та моїм благородним намірам не судилось здійснитися і наступного тижня: якраз у понеділок, наче на зло, ми писали контрольну з тригонометрії. Із трьох задачок я розв'язав тільки дві, та й то в одній припустився помилки. За що й отримав посередню оцінку.
До того ж Марія Федорівна записала в щоденник зауваження: пустував на уроці. Я й не думав пустувати, надув тільки гумового чортика, який, коли його випустити з рук, плаче, мов немовля.
Я мав намір, як тільки подзвонять і Марія Федорівна вийде з класу, підкинути його комусь із дівчат.
А Мишко раптом лясь мене по руці, чортик випорснув та и заголосив "ува! ува!" під ногами у вчительки.
Марія Федорівна саме декламувала найулюбленіший свій уривок із "Фата моргана", отой, де ідуть дощі й холодні осінні тумани… Якраз коли вона запитала з трагедійним надривом у голосі: "Де небо? Де сонце?.." — чортик і закричав їй у відповідь, мовби й справді тужив за небом і сонцем.
Клас тихенько сміявся — не було смішно тільки мені…
В цей вихідний мама не заходжувалася коло пирога: переконалася, мабуть, що пекти для мене пиріжки — тільки борошно переводити. Та я й не був на маму в претензії: розумів, що сам винен. Хоча, якщо розібратись, то ніякої особливої вини моєї й не було.
Адже я так хотів стати відмінником!

ОСТАННІЙ ШКІЛЬНИЙ РОЗДІЛ

У нашому класі що не учень, то й якесь нове захоплення. Мишко, наприклад, більш од усього любив стріляти: мріяв стати снайпером. Як побачить малокаліберну, аж затруситься. Кім збирав поштові марки: якось приніс до школи три великих альбоми. Кожна марка акуратно наклеєна, ще й цигарковим папером прикрита. Показував сам — не дозволяв і пальцем доторкнутись. Калюжний спершу бігав на човен, а з дев'ятого вступив до футбольної команди. І коли восени, вже в десятому, наша шкільна команда завоювала першість і її фотографія була вміщена в районній газеті, він і зовсім задер носа. Ходить — на нас і не гляне. І все, що тільки лежить на дорозі, обов'язково носком копне. Я книжку якось упустив, то він і її запузирив під самісіньку стелю.
Ну, ми його й провчили: я і Мишко. Я задавак не терплю, а Мишко і поготів.
Принесли до класу цеглину, загорнули в газету й поклали недалеко од дверей. І кожному, хто вбігає в клас, кричимо, щоб не чіпав: то для Калюжного гостинець.
Аж ось і Калюжний. Побачив пакунок, розігнавсь та й буц! — щосили носком. Хотів, мабуть, зафутболити під стелю. Тільки цеглина — не книжка, цеглина лежить, як лежала, зате Калюжний ухопився за ногу й поойкав до парти.
Ото щоб знав, як задаватись!
Василь Гаврильченко марив літаками. Після дев'ятого класу по комсомольській путівці подався в авіаційне училище. Проводжали ми його усім класом і дуже гордилися. Ніна аж заплакала на пероні. Дівчата її обняли, шепочуть, втішають, а Василь одвів мене вбік, запитує:
— Ти мені писатимеш? Про хлопців, про дівчат і… Ніну?
Сказав, що писатиму.
— Ти справжній друг! — вигукнув Василь і потис гаряче руку.
І я тепер щотижня пишу йому листи. Пишу більше віршами, бо прозою нецікаво, та й подій якихось особливих немає, а у віршах щось та й вигадаєш незвичайне.
У мене ж була пристрасть, яка не згасала усі шкільні роки і часто–густо заважала в навчанні. Я багато читав, жадібно поглинаючи все, що тільки потрапляло під руки. Мамі ніколи було стежити за тим, які книжки я ковтаю, тим більше, що вже десь із четвертого класу я затямив, що зовсім не обов'язково показувати старшим те, що читаєш. До цього висновку я підійшов після того, як, іще будучи учнем третього класу, на запитання гостя — інспектора з району, що я читаю, дістав та й показав йому грубу книжку. В інспектора брови полізли на лоба, коли він прочитав заголовок: то була "Повія" Панаса Мирного.
— І багато ти встиг прочитати? — трохи отямившись, поцікавився він.
— Уже дочитую.
— Що ж ти тут зрозумів?
— Усе.
Я вже збирався розповісти інспекторові, про що там написано, але мама вчасно заткнула мені рота. Вона сердито сказала, щоб я забирався геть і не смів більше приносити без її дозволу ніяких книжок до хати.
— Де ти її взяв?
— У клубі. Їх там навалом лежить…
— Щоб більше й ноги твоєї там не було! А цю книжку я сама однесу…
Спантеличений, вийшов із хати. Ніяк не міг зрозуміти, чому так здивувався інспектор, побачивши книжку, і чому так розгнівалась мама. Адже нічого такого я в повісті тій не помітив, хіба щось у самому кінці. Напевно, що так, раз мама не дала мені дочитати.
Пізніше я порозумнішав: уже знав, яку книжку можна мамі показувати, а з якою треба ховатись од неї подалі: на горищі, на дровах у сараї, а то й десь у городі.
Крім мами, мусив стерегтися ще й учителів. Вони теж полювали за такими, як я. Особливо на уроках, коли дістанеш книжку тихцем, розгорнеш на колінах під партою та й читаєш. Бувало, так зачитаєшся, що учитель викликає, а ти наче глухий. Аж поки сусід не штовхне під бока.
А скільки разів проїжджав зупинку, коли повертався в суботу додому! Зачитаєшся та й незчуєшся, як уже зупинка. І добре, коли поруч знайомий гукне, виходячи:
— Ти що, заснув? Виходь, бо далі поїдеш! Схопишся і прожогом з вагона.
У восьмому класі я перечитав майже всі книжки з нашої шкільної бібліотеки. Це було неважко, бібліотека містилася в невеликій кімнатці з двома чи трьома шафами, і більшість книжок я уже читав. Тоді старша піонервожата, вона ж бібліотекарка, порадила мені записатись у бібліотеку Палацу культури. Там вистачить що читати, поки й школу закінчу.
Бібліотека займала другий поверх. Спершу треба було пройти величезний читальний зал, майже порожній вдень і переповнений увечері, а вже із залу потрапляв до абонементу: святу святих для кожного, хто кохався в книжках. Там, відгороджені невисоким бар'єром, стояли довжелезні, аж під самісіньку стелю, стелажі, вщерть забиті книжками. А за тією кімнатою було ще дві, і там теж стелажі з книгами. Серед того неймовірного багатства походжав завжди заклопотаний, завжди трохи сердитий Михайло Семенович — середнього зросту чоловік із сивим розпатланим волоссям і запаленими короткозорими очима.
Коли я несміливо зайшов, він прискіпливо допитувавсь у літнього чоловіка:
— Ви хочете цікаву книжку? Думаєте, ви один її хочете? Всі хочуть тільки цікаву книжку! А хто читатиме нудні?
Та чоловік і не думав сердитись на бібліотекаря. Він весело відповів:
— А нудні то вже ви читайте! Вам за те гроші платять.
— Гроші, гроші! А ви їх рахували, ті гроші? Чоловік відповів, що не рахував.
— Чого ж ви тоді говорите про гроші?
— Та я просто так… — виправдовувався чоловік. — То ви дасте мені цікаву книжку?
— А яку цікаву книжку ви хочете?
— Дайте щось Гоголя.
— О, знову Гоголя! — сплеснув долонями Михайло Семенович. — І той хоче Гоголя, і тому дай тільки Гоголя, — де я вам візьму стільки Гоголів? Ви що ж собі думаєте, нам тільки Гоголя шлють?
Чоловік відповів, що не думає.
— Так чого ж ви усі хочете тільки Гоголя?
Останнє запитання пролунало уже з–за стелажів, бо Михайло Семенович таки пішов по Гоголя.
— Оце вам остання, — сказав, повернувшись. Обережно гортав книжку, і обличчя у нього було таке урочисте, що і літній читач, і я пройнялись пошаною до тоненького томика.
Коли чоловік, подякувавши, пішов, Михайло Семенович перевів погляд на мене:
— Ну, а де твоя книжка? Чи, не дай боже, уже загубив?
Зрозумівши, що бібліотекар прийняв мене за постійного читача, відповідаю, що я тут уперше.
— Ти прийшов записатися? — перепитує Михайло Семенович. — А п'ять карбованців приніс?
Мовчу, нічого не розуміючи.
— П'ять, п'ять! — як глухому, повторює Михайло Семенович. — П'ять карбованців застави. Коли загубиш книжку чи не захочеш повернути, то ми вирахуємо з цих п'яти карбованців її вартість. Так у тебе є п'ять карбованців?
Кажу, що нема. Нема і не буде. Принаймні ще років із шість, поки закінчу інститут та стану працювати.
— О, в нього нема п'яти карбованців! — вигукнув Михайло Семенович. — Він, бачте, учиться! І жде, поки тато–мама дадуть йому п'ять карбованців. А щоб заробити самому, так про те і не думає…
Бібліотекар провадить далі свій сердитий монолог, та я його вже не слухаю. Розчаровано кажу "до побачення", відступаю до дверей.
— О, він уже й розсердився! Краще б сказав, з якої школи та що читав…
У мене знову прокидається надія. Повертаюсь до столика, перелічую прочитані книжки. І що більше книжок я пригадую, то уважніше слухає мене Михайло Семенович.
— Досить, — каже він. — Бачу, що ти таки дещо читав… Так у тебе нема п'яти карбованців? — знов за своє.
Кажу, що немає.
— Отакі ви всі. На кіно, на ситро є, а на книжки нема…
Він знову сердиться, однак виписує мені читацьку карточку.
— То що будем читати?
Мовчу, вагаючись. Попросити щось цікаве — ще більше розсердиться. А нецікавих книжок не пам'ятаю.
— Що дасте, — відповідаю несміливо.
— О, він уже не знає, що й читати! — вибухає Михайло Семенович. — Видавай їм книжки та ще й думай за них! Що дасте, що дасте… А як нічого не дам?
Останнє запитання долинає до мене вже з–за стелажів.
Михайло Семенович повернувся невдовзі з цілим оберемком книжок. Розклав на столі в акуратний рядок, запитав:
— Ну, може, хоч із цих щось собі вибереш?
"Щось собі вибереш"! Та я ладен загребти їх усі! Роздивляюся книжку за книжкою, і руки тремтять, і щоки горять. Одна ж бо від одної цікавіша, не знаєш, на якій і зупинитися.
— Ось цю.
І по тому, як зблиснули очі Михайла Семеновича, зрозумів, що і йому сподобавсь мій вибір.
Так я став у бібліотеці своєю людиною. Минуло зовсім небагато часу, як я там днював і ночував, допомагаючи Михайлові Семеновичу.
У нього, крім мене, було ще кілька таких помічників, і всі ми вважали за щастя лишитись на вечір, щоб допомагати Михайлові Семеновичу видавати книжки. Адже бібліотека була досить велика, читачів щовечора набивалось повнісінько, і тоді Михайлові Семеновичу хоч розірвися. Та ще із його звичкою не просто видати книжку, а обов'язково допитатись, чому саме цю, а не ту. Він був великим диваком, однак дивацтво його не віднаджувало читачів од бібліотеки, навпаки — воно їм подобалося.
Своє чергування ми щоразу починали з того, що розшукували окуляри Михайла Семеновича. Я й досі не знаю, для чого він їх тримав. Бо скільки його пам'ятаю, він жодного разу не користувався ними. Великі, в старомодній мідній оправі, вони або зависали на самісінькому кінчикові горбатого носа, і тоді очі Михайла Семеновича дивилися поверх оправи, або вінчали високого лоба. Та найчастіше вони кудись таємниче зникали, і тоді лунав розпачливий крик Михайла Семеновича:
— Де поділись мої окуляри? Хто взяв мої окуляри?!
І всі, хто був на той час присутній у бібліотеці, включалися у пошуки. Бо поки пропажу не знайдено, Михайло Семенович відмовлявся видавати книжки. Підбігав до кожного, сердито допитувався:
— Це ви взяли мої окуляри?
Врешті окуляри комусь потрапляли на очі. Знаходили їх в найнесподіваніших місцях: поміж книжками, на підвіконні, а то й під столом. Михайло Семенович урочисто чіпляв їх на лоба і, наче нічого не сталося, націлювавсь примруженими очима на чергового читача:
— Так вам хочеться цікаву книжку? А я що, їх друкую, цікаві книжки?
Ми ходили поміж стелажами, дістаючи одні томики и ставлячи інші. Ми раювали в цьому книжковому царстві, і невдовзі я ввійшов у таке довір'я до Михайла Семеновича, що міг брати з собою будь–яку книжку і читати її скільки завгодно.
Звичайно, за таких обставин годі було й мріяти про атестат відмінника. Тут хоча б закінчити із добрими оцінками, без посередніх, та й від посередніх ще ніхто не вмирав. Поступають же якось люди в інститут, а чим я гірший?
Михайло Семенович казав, що не гірший. Переконував мене вступати в бібліотечний, бо це був єдиний фах, гідний його уваги. І я таки подав би туди документи, якби не друга світова війна, не напружене міжнародне становище і не рішення уряду призвати мене до лав Червоної Армії. Тож мені на деякий час довелося розпрощатися із мрією про інститут і лаштуватися до військової служби.
Михайло Семенович тим був дуже засмучений.
— Що, може, буде війна?
Я сказав, що не буде. Адже нам ні з ким і воювати. Ми уклали пакт про ненапад з Німеччиною… Доводив усе це Михайлові Семеновичу із запалом молодості, а він тільки похитував головою та посміхавсь сумовито.
— Щоб у всіх було стільки розуму, скільки в словах твоїх правди! — відповідав Михайло Семенович. Похитуючи головою, гірко додавав: — Я стара людина, може, й не доживу, а ти таки доживеш і згадаєш, що я тобі зараз скажу: Гітлер учиняє євреями, а міситиме вами.
Я якось не взяв тоді до уваги оті пророчі слова. Спливли вони в моїй пам'яті вже пізніше, в час війни, коли за плечима лишилась і школа, і рік служби в армії, і бібліотека при Палаці культури з завжди трохи сердитим, заклопотаним, химерним і добрим Михайлом Семеновичем…
Однак надмірне захоплення книжками не минуло для мене безслідно. Окрім того, що я не одержав атестат відмінника, наді мною ще й нависла загроза залишитись поза армією через короткозорість, яку я набув, читаючи книжки. При самій лише думці про це мене починало тіпати. Це була б ганьба, яку навряд чи можна було б пережити.
Непридатний до стройової. Все одно, що каліка.
Тож до армії мушу потрапити за будь–яку ціну. Хоча б для цього довелося обдурити всю медичну комісію.
Я уже довідався, як перевіряють там зір — саджають на стілець, подалі од стінки, на якій висить таблиця з літерами: великими, меншими, ще меншими і зовсім дрібнюніми, як макові зернята. Лікар стає біля тієї таблиці й указкою торкається літер: найбільших, менших, ще менших, а ти їх повинен називати…
Точнісінько така таблиця висіла у шкільному медпункті. Я "позичив" її і почепив удома на стіні. З дня у день вивчав ті літери, яка за якою стоїть, аж доки безпомилково називав усі до найдрібнішої, коли мене ганяв по таблиці Мишко.
Після цього я вже сміливо міг іти на медкомісію.
Не так давно я мріяв стати танкістом. Та, начитавшись морських оповідань Станюковича, захворів морем. Тому й заявив у військкоматі, що хочу служити у військово–морському флоті.
Військовий комісар щось позначив у блокноті, і я, відчуваючи себе вже моряком, гордо вертався з військкомату додому.

ПРОВОДИ

— І коли ти вже станеш дорослим?
Мама всміхнулася — спасибі й на цьому! Правда, усміх торкнувся лише маминих вуст, а очі ще печальні. Дивиться так, мовби оце мене бачить востаннє. Мені аж недобре: не переношу, коли хтось журиться. Або, ще гірше, плаче.
А в усьому винна Олька Чровжова. Припекло, бач, похвастатись, що вже в інституті. Прибігла, мов карбованця по дорозі знайшла.
— Завтра до армії?
— Та завтра, — відповідаю стримано: що ви, жінки, розумієтесь на цьому!
— Я тебе проведу… Можна? — це вже до мами. Наче ми й досі маленькі, їй–бо! Щоб питати ото дозволу в старших.
— Проводь, якщо хочеш, — вириваюсь поперед мами. — Тільки ми вийдем удосвіта.
— А ти мене гукнеш. Ітимете ж мимо…
— Як не забуду — гукну.
Могла б уже й іти. Так ні: вертиться й вертиться.
— То, може, десь недалеко й служитимеш?
Мене аж пересмикнуло: насміхатись із мене прибігла, чи що?
— Недалеко! А Тихого океану не хочеш? Або Льодовитого!
Хоч досі переконував маму, що служитиму тільки на Чорному морі. Щоб не так було їй страшно. Бо при одній лише думці про океан, про урагани та шторми в неї серце холоне. На Чорному ж морі, здається мамі, і вітри слабші, і хвиля менша.
— Так ти будеш плавати на кораблях? Ой, як цікаво!
— На лінкорі, — поправляю зверхньо. Бо ще й справді Оля може подумати, що служитиму на якомусь там цивільному кориті.
— Це ж аж чотири роки, — вставляє своє слово мама. — А він, дурний, радіє…
Оті чотири роки служби на флоті найбільше маму й страхають. Коли дізналася, куди я попросився, — обмерла. Адже у піхоті всього два роки, а тут аж чотири!
— Ти ж перезабудеш усе! І так у голові ніщо не тримається!
Мамі пече одне — інститут. Ніяк не може зрозуміти того, що флот і піхота — як небо й земля. Ось відслужу рік або два, приїду у відпустку в морській формі, тоді й буде видно, що краще: піхота чи флот!
Щоб зам'яти неприємну для мене розмову, запитую Олю:
— Ну, а як твій інститут?
— Чудово! — сяє Оля щасливо. — Вже й лекції почались!
— То чого ж ти вдома?
— Мама захворіла. На три дні відпустили.
— А на лекціях цікаво?
— Дуже! Математику нам читає професор, так він знаєш що нам сказав? Забудьте все, що вивчали в школі!
Ну! Оце здорово! Оглядаюсь на маму, чи вона хоч почула. А Олька щебече й щебече: все про свій інститут. І які там аудиторії і який гуртожиток. В їхній кімнаті мешкає троє дівчат.
Це мені вже зовсім не цікаво.
Врешті Оля пішла. І добре зробила. Бо мама зовсім зажурилася, їй і так, мабуть, невесело, а тут іще Олька зі своїм інститутом!
— Це б і ти уже був студентом…
— Встигну… Закінчу службу…
— Ой, сину, поки одслужиш — все перезабудеш!
Мама цілий день ходить як у воду опущена. Плакати, щоправда, не плаче, не те, що інші матері, а все ж дуже засмучена. Та й мені якось не по собі. Бадьорюсь, бадьорюсь, а тоді серце як защемить — хоч сідай та й реви!
Однак час збиратися.
Збори наші такі: що мама у торбу, те я із торби. Бо мамі чомусь здається, що я їду в голодний край. Тож і впихає все, що потрапляє на очі. Ще й журиться:
— Казала ж: бери оту, більшу. А в цю, бач, не влазить…
Більшу торбу мама пошила ще вчора. Не торба — чувал!
Старець і то надіти її не наважився б. Я як глянув — зарепетував. З дому забіжу, ночувати не буду, якщо мені оту торбу нав'язуватимуть!
Довелось мамі знову братися за голку та нитку.
А тепер намагається набити вже цю торбу по самісіньку зав'язку.
— О, і сухарі! Що я, старець, чи що?..
— Та дурненький! Це ж насушила тобі на дорогу. Захочеться їсти, от і погризеш.
— Еге, погризеш… Щоб усі з мене сміялись.
— Хто там із тебе сміятиметься!
— Всі! А сало навіщо?
Я кисну й кисну. Та й як не киснути, коли у повістці чорним по білому написано, що брати з собою. Ложку і пару білизни. А про харчі — жодного слова.
Врешті ми таки вклалися. І тут до мене підходить брат.
— Це тобі. На дорогу.
— Що там іще?
Сергійко не каже. Простяга лише щось затиснуте в жмені. Я наставляю руку, і в долоню мою сипляться мідяки. Ціла гора мідяків.
— Карбованець і сорок сім копійок, — каже брат. — Бери!
Я по–справжньому зворушений. Знаю ж бо, як важко Сергійкові оддавати ці гроші. Збирав більше року — на "Конструктор". Не дозволяв собі купити найдешевших цукерок. Навіть якось мамі сказав, якщо вона надумається купувати нам ласощі, то щоб його пайку оддавала грошима.
— Залиш краще собі. Тобі ж на "Конструктор"!
— Не хочу.
Стоїть, на мідяки і не гляне. Боїться, мабуть, що не витримає — попросить назад.
— Ну, дякую! А тобі що привезти?
— Нічого. Я так, без оддачі…
Понипав, понипав, згодом знову підійшов:
— Ти мені пришли трохи пороху… І патронів…
Гаряче обіцяю прислати і те й те. Я зараз ладен увесь флот обеззброїти, аби лишень порадувати брата.
Лягаємо пізно, о першій. Мама в останню хвилину надумалась мене купати, хоч я позавчора купався. Як не одбрикувався, що там же буде і море, і лазня, — не допомогло.
— Це ж на чотири роки. А я знаю, як ти сам купаєшся…
Шарувала мені спину, аж шкіра тріщала. А тоді заходилась ще й голову мити. Хоч це вже й зайве: все одно обстрижуть!
— Тим паче! Я не хочу червоніти за тебе!
Наче мама збиралась бути при тому, як із мене волосся зніматимуть!
Вимитий, прилизаний, лягаю в постіль. Не встиг, здається, і заснути, як чую ласкавий мамин голос. Схилилась наді мною, проводить теплою долонею по щоці:
— Синку, пора… Запізнимось…
Насилу розплющую очі. М'яке тихе світло ллється по кімнаті, у плиті потріскують дрова, шипить, стікаючи з каструлі, вода: мама вже готує мені сніданок. Коли ж вона встала? А може, й не лягала зовсім?
Дивлюся на маму, на її завжди заклопотане обличчя, і хвиля гарячої ніжності омиває моє серце. Ніжності й жалю до мами. Думаю, як їй сумно буде без мене, вперше починаю розуміти, що чотири роки здаватимуться їй набагато довшими, ніж мені. Хочеться підійти до мами, сказати щось хороше і втішне, та знаю наперед, що нічого із того не вийде. Щось одразу скує мої руки, одбере мову…
Мама й не підозрює, що діється зі мною. Повертається до мене, повторює лагідно:
— Синку, пора.
Так, треба вставати. Рахую до трьох, потім до десяти, врешті на п'ятнадцяти сповзаю з ліжка. А мама вже стоїть із кухлем води, із чистим, з комода, рушником…
Виходимо, коли ще й не дума світати. Надворі темно, по–осінньому холодно. Та я не хочу одягати пальта, хоч мама і сердиться, що застуджуся.
В Ольки не світиться — сплять. Мама каже, що треба постукати, але я впираюсь.
— Як знаєш, — сумно згоджується мама.
Збори — у військкоматі, а вже звідти поведуть на станцію. Ми прийшли майже перші, у дворі ще порожньо, тільки над ворітьми червоне полотнище: "Палкий привіт допризовникам — гідному поповненню Робітничо–Селянської Червоної Армії!" Це ж і я — гідне поповнення! Мимоволі випинаю груди, розправляю плечі. Торбу кинув долі і заступив її, щоб не впадала у вічі.
Поступово двір наповнюють новобранці. Сходяться по одному й гуртом. Ті, що прийшли самі, одразу шукають вільне місце під стіною, туляться несміливо до неї. Ті ж, що в гурті, ввалюються із сміхом, з галасом, навіть з музикою. Ось уже в одному кінці двору гармошка і в другому — гармошка, одна з–поперед одної виводять, яка голосніша.
Эх, яблочко, да куда котишься,
Как на службу попадешь —
Не воротишься!
Пусть он землю бережет родную,
А любовь Катюша сбережет!
Тут же й Катюші — без цих не обійдеться. Виснуть на ліктях у хлопців і на крок не відходять. Співають, розмовляють тихцем, а деякі вже й очі хусточками втирають — дурні сльози розвозять. Хлопці їм: "бу–бу" та "бу–бу", оглядаються на всі боки зніяковіло. Добре, що хоч Ольку не взяли із собою: ану ревіти надумалася б! Що б хтось міг подумати? Тут хоча б маму втримати од сліз…
Стоїть, засмучена, аж постаріла, не зводить з мене очей.
— Ти ж, сину, там шануйся, слухайся командирів… Та пиши частіше…
Слухаю маму в піввуха. Що такий гамір довкола — оглухнути можна, а що виглядаю Мишка Кононенка. Домовились триматися гурту, хоча б до тих пір, поки нас розішлють по частинах. Він же записався у танкісти, а я, як відомо, у флот.
Аж он і він. Продирається крізь натовп, крутить головою — шукає мене.
— Мишко! — махаю рукою. — Сюди!
Побачив, повернув у наш бік. А мені аж на душі потеплішало.
— Військово–морському — привіт!
— Привіт, броня!
Ляснули щосили долонями, потисли руки. Через праве Мишкове плече недбало перекинута сумка, на лівому — осіннє пальто. Комірець сорочки розстебнутий, мовби не осінь надворі, а літо. Ще й кепка задом наперед.
— Чого запізнився?
— Та прощавсь із старими. Домовилися, що не будуть проводжати…
— Може, ти нас познайомиш? — втручається мама. І вже до Мишка: — Мені Толя про вас багато розповідав.
Я кажу Мишкові, що це — моя мама. А мамі кажу, що це — мій товариш Мишко Кононенко.
Ну, от і познайомились. Тепер уже мамі можна й додому вертатись. Бо хто його зна, коли нас поведуть на вокзал.
— Ти не хочеш, щоб я тебе провела?
Відчуваю, що образив маму, хоч зовсім того не хотів. Просто було соромно перед товаришем, що мене проводжають, наче маленького. Однак вистачає розуму не говорити того мамі, натомість кажу, що дуже хочу, аби мама провела мене до вокзалу. Тільки вона може втомитись. А ще додому добиратися треба…
— Це вже хай тобі не болить, — відповідає мама ображено.
Стоїмо ні в сих ні в тих. Мишкові, певно, незручно за мене, а я вже ладен язика собі відкусити. Отак завжди: щось ляпну, а потім каюсь.
Та ось на ганок виходить капітан. Я його досі не бачив. А за ним іще кілька військових.
— Увага! Зараз викликатиму допризовників. Кого викличу — шикуйтесь отут, — і показав під стінку праворуч.
— Бойко!
— Коваль!
— Костюк!
Мене й Мишка назвав майже останніми. Я вже став побоюватися, що, може, забули, не внесли до списку.
— Ходім! — тягну нетерпляче Мишка за руку.
Як капітан кінчив, забігали молодші командири, що вийшли разом із ним. Вони супроводжуватимуть нас у дорозі. Відраховують, наказують шикуватись по чотири у ряд. І всі вони піхотинці, хоча б один моряк чи танкіст!
— Це тільки до Харкова, — каже Мишко. — А звідти вже по військових частинах розішлють.
Шукаю очима маму.
— Синку, я тут!
Махає рукою, пробирається ближче. Хустка зсунулась їй з голови, але мама не помічає того — дивиться тільки на мене. Хочу крикнути їй, щоб поправила хустку, та в цей час капітан махнув рукою: рушайте! Командири заметушились, закричали на всі голоси: "Наліво! Праве плече вперед — кроком руш!" І ми, штовхаючись чемоданами, клумаками, торбами, рушили на вулицю.
— Ать–два! Лівою!
Командири стараються, аби наша колона набула військового вигляду. Ми й самі старанно відбиваємо крок, аж підошви починають боліти, а поруч поспішають матері, сестри, батьки. Вони намагаються не одстати від нас, але ми вже не належимо їм, поміж нами й батьками пролягла смуга відчуження, яка розділятиме нас багато років.
До Харкова їдемо пасажирським поїздом. Сидимо в купе майже один на одному, притихлі, засмучені, думками ще там, на пероні. Навіть Мишко, якого ніхто не проводжав, який ні з ким не прощався, і той скис. А що вже казати про мене?
Мама так і не поправила хустку. Коли поїзд рушив, вона йшла поруч із вагоном і все примовляла:
— Твоя мати не плаче.
І сама, певно, не помічала, як по обличчю котилися сльози.
Тепер уже поїзд мчить з усіх сил. Мелькають телефонні стовпи, пропливають поля, села, невеликі гаї. Хто прилип до вікна, хто слухає нашого супровідника — помкомвзводу. Ми йому приберегли місце і пишаємось потай тим, що він їде у нашім купе, один з–поперед одного пригощаємо його всім, чим багаті. В цьому нема якогось запобігання або підлабузництва: помкомвзводу становить частку того дивовижного світу, в який ми незабаром вступимо. Супровідник не відмовляється од щедрих дарунків: їсть усе підряд, охоче відповідаючи на наші безконечні розпитування. З усіх його відповідей до нас доходить одне: що служба в армії — це "не фунт ізюму", що хто в ній не був, той попаде, а хто побув, той "не забуде"! Бо армія, це вам не іграшки, в армії перш за все дисципліна: кругом — і всі "розговорчики"!
У Харків приїхали в обід. І одразу ж — у лазню.
— Одпарить цивільний душок, — пояснив супровідник. — І патли обстригти. Щоб звірів не розплоджувати.
— А як я не хочу? — Мишко до нього.
Помкомвзводу приціливсь на Мишка строгим оком, сказав:
— В армії забудь: хочу — не хочу! В армії — кругом! — і всі розговорчики!
Залунав сміх.
Лазню брали приступом: хто перший вдереться.
— Куди?! — хотів перепинити нас здоровенний дядько. Так і втаскали його аж у роздягальню. А він люто вимахував віником і лаявся:
— Жеребці оглашенні!
Набилося повно. Мишко встиг захопити комірчину, в якій вішати одяг. Гукає до мене:
— Только, сюди! Роздягайся швидше. Орда налетить, то й ряжки не дістанеш.
Поскидали з себе одежу, замкнули комірчину і з номерками в руках стали пробиватись до інших дверей, звідки шугала пара.
Захопили вільну лавку недалеко од кранів. Лавка широка, слизька, хоч катайся. І ряжки дерев'яні, з мідними ручками. Мідь аж зелена, дерево ж чорне: з них, мабуть, милися ще дореволюційні купці.
Тільки прилаштувалися, як до нас підбігає отой підлабузник, що біля помкомвзводу увивався. Підбіг і дві ряжки на лавку:
— Товаришу командир, сюди! Ось вільна лавка!
Ми б йому показали "вільну": Мишко уже й ряжку вхопив, так супровідник тут як тут. Підійшов, ляснув Мишка по голій спині, приязно спитав:
— Миємось? Порядочок…
А лакуза біля нього мало не хвостом вимахує:
— Лягайте, товаришу командир, я вам спину помию!
Нам уже й лазня — не лазня. Одсунулись аж на край лавки, похмуро спостерігаємо, як лакуза упада біля командира. Набрав води теплої, шурує спину, язиком мало не лиже.
Мишко дивився, дивився, а потім за ряжку і до кранів.
— Ти що?
— Нічого.
Одкрутив кран з холодною водою, налив повну ряжку:
— Він його зараз помиє.
Я рукою попробував: вода, наче крига.
— Стань так, щоб він нічого не побачив, — шепоче Мишко. Вже поставив свою ряжку на лавку, мило розводить: щоб було точнісінько так, як у лакузиній.
Я, звісно, став. Що мені: важко? Стою і дивлюся, як лакуза командирові спину намилює. Спина червона, розпарена — командир тільки крекче блаженно.
— Порядочок! А тепер обливай…
Тут я одступивсь, щоб не заважать людям митись. Тим більше, що й Мишко вже упорався: поміняв ряжки. А лакуза радий старатися:
— Тримайтеся, товаришу командир! Та — хлюп крижаною водою!
Ніколи не думав, що командир так розізлиться і почне лаятись. Особливо, коли він, зірвавшись із лавки, уже сам ухопив другу ряжку та й вилив на себе. Потім мені Мишко розповів, що він встиг підмінити й другу: та вже була із окропом.
Тут же, у лазні, ми з Мишком і постриглися. Глянули один на одного — не могли втриматись од реготу. Мишко заливається, а я ще дужче.
Як вийшли із лазні, супровідник голосно запитав:
— Хто хоче сходити по обід? Мишко смик мене за рукав:
— Только, підем?
— Підем!
— Ми, товаришу командир!
Колона рушила, нас, дванадцятеро, лишилося на місці. І тринадцятий — молодший командир. Якраз чортова дюжина!
— Товаришу командир, а де той обід?
— У військовій частині… По два — шикуйсь!
— Товаришу командир, а куди наші пішли?
— На станцію, в ешелон… Праве плече вперед — кроком арш!
— Товаришу командир, а хіба нас не будуть розсилати по частинах?
— Розговорчики! Ви в строю чи на досвітках?!
Військова частина, у якій мали брати обід, була далеченько: йшли близько години. Мишко вже почав бурчати, що могли б і на трамваї під'їхати, аж ось командир скомандував: "Стій!" — і ми побачили масивні зелені ворота з червоною п'ятикутною зіркою. Ворота одразу ж відчинилися, і ми зайшли на широчезний, вимощений бруківкою двір. Довкола довгі двоповерхові будинки з червоної цегли.
— Глянь, танки!
Мишко захоплено товче мене ліктем під бік, хоч я бачу й без цього. Бойові грізні машини вишикувались у довгий ряд, біля них походжає вартовий з гвинтівкою.
Так, це тобі не піхота! А може, й мені попроситись у танкісти? Щоб разом із Мишком. На одній машині: він водієм, а я — командиром…
Підходимо тим часом до єдиного одноповерхового будинку, зупиняємося коло дверей. Командир наказує нам почекати, а сам заходить всередину. Згодом з'являється з двома паруючими відрами у руках. Відра величезні, не відра — цебра.
— Ану налітай, хто проголодавсь!
Я хотів був підскочити перший, та Мишко вчасно смикнув за рукав:
— Куди, дурний. Почекаємо легших.
Легших так і не діждалися. Натомість командир сказав:
— Доведеться зачекати з годину. На два відра не вистачило: доварюють.
— Товаришу командир, борщ же вихолоне!
Командир подумав–подумав і вирішив так: він поведе тих, що з борщем, а нам із Мишком лишатися тут. І чекати, поки він знову повернеться. Ясно?
Ясно, хоч і не дуже весело. Що вже хочеться їсти, аж у животі бурчить, а що й кортить швидше до ешелону добратись, дізнатись, куди нас повезуть. Але доводиться чекати, тож роздивляємось танки.
— Только, ти який собі взяв би?
— Отой, що з двома баштами.
— Дурний, то ж застарілий. Бери он той, що з однією!
Не встигли посперечатись, який танк кращий, як на порозі виріс повар у білому:
— Ви за борщем? Тримайте!
Ці відра наче ще більші. І важчі. Стоїмо й не знаєм, що далі робити. Це ж коли той командир повернеться, а борщ холоне й холоне.
— Давай підемо! Що ми, дороги не знайдемо?
Рушили. Відра важкі, та ще й нести незручно. Перехиляємося набік, а воно хлюпа та й хлюпа. Несли, несли, натомилися — зупинились. Поставили відра, витираємо спітнілі лоби.
— В тебе є гроші?
— А що?
— Оце б зараз морозива хоч по порції! Ти любиш морозиво?
Ще б не любив! Ковтаю слину, а Мишко спокушає:
— Пломбір з ізюмом тобі доводилося куштувати?
Тут я не витримую: хапаю відро й кажу рішуче:
— Ходім!
— Куди?
— Шукати морозиво!
Морозиво найшли аж у центрі: ледве добрались. Якби не відра, то було б легше, а то відра, як гирі.
Морозивниця нас як побачила, одразу здогадалась, хто ми такі:
— Налітайте, солдатики, добирайте останнє!
— Бачиш: останнє, — шепоче Мишко. — Добре, що одразу пішли, а то не хватило б.
З'їли по порції, облизалися. Подивились один на одного:
— Ще по одній?
— А грошей вистачить?
— Вистачить.
Отак ми й проїли Сергійкові гроші. Наласувались морозивом, аж язики подубіли.
Знову за відра, тільки не знаєм, куди тепер іти. Доки морозиво їли, то й дорогу забули.
— Вам до станції? — перепитує морозивниця. — То ви, хлоп'ята, ідіть оцією вулицею. Три квартали пройдете, а потім завернете праворуч. А там прямо, прямо — якраз у станцію і впретеся.
Подякували, взяли відра, пішли. Пройшли три квартали. Зупинилися на розі, перепочили та й знову за відра. Хоч вокзал і далеченько, он ледь мріє, та нічого, дійдемо, солдатам не звикать до походів.
— Зате всі наїдяться, — втішаю Мишка. Доплентались до вокзалу. Руки болять, ноги гудуть. Де ж ешелон?
— Ешелон? — перепитує черговий. — Стривайте, хлопці, ви допризовники?
— Та допризовники ж!
— То ви, голуб'ята, не туди втрапили! Ваш ешелон на товарній, а це пасажирська…
— На товарній?
— Еге ж, за п'ять кілометрів звідси.
Обом нам хочеться плакати. Це ж легко сказати: п'ять кілометрів! Та ще й з повними відрами, будь вони неладні!
— Ви йдіть прямо по колії, — раїть черговий. — Вулицями трохи ближче, та ще зіб'єтесь з дороги…
Йдемо та йдемо. А колії ні кінця ні краю. Врешті дійшли. Тільки де ж наш поїзд, як кругом ешелонів, аж очі розбігаються.
— Дядьку, ви не знаєте, де наш ешелон?
— А ви хто такі?
Залізничник у засмальцьованій формі підозріло до нас приглядається. І ми поспішаємо відповісти:
— Ми — допризовники.
— Допризовники? Так ваш ешелон уже відправили.
Я розгублено дивлюсь на Мишка, Мишко — на мене.
— Як же це ви примудрились одстати? — цікавиться тим часом залізничник.
Неохоче пояснюємо. Про морозиво, звісно, ні слова, бо причім тут морозиво? Послали по обід, поки дочекались, поки донесли, ешелон і відійшов. Що ж тепер маєм робити?
— Щось та придумаєм, — втішає залізничник. — Ви, хлоп'ята, постійте, а я дізнаюсь, куди пішов ешелон.
Сіли прямо на рейки, дивимось безтямно на відра. А залізничника нема та й нема. Уже й сонце при заході, вже й похолодало, а залізничник мов крізь землю провалився.
Сидимо ще з півгодини. А може, і довше.
— Заждалися, хлопці?
Залізничник! Ми так і підхопились.
— Беріть свої відра та швиденько за мною.
Веде нас через колії, поміж вагонами, розповідає на ходу:
— Ваш ешелон пішов на Полтаву. А зараз відправляється другий. Сідайте й паняйте слідом…
— А як не наздоженем?
— Ще й обженете, — заспокоює нас залізничник. — Цей піде з вітерцем, зеленою вулицею… Ось і він! Залазьте у тамбур…
І тільки ми влізли, тільки поставили відра, як поїзд — ту–ту! — і поїхав. Не встигли навіть залізничникові спасибі сказати.
Мчали й справді, аж вітер свистів, мелькали полустанки та станції. Паровоз перед кожною кричав мов несамовитий: давай дорогу! І семафори ледь встигали підносити руки. Нам з Мишком зовсім було б весело, якби не вітер. Холодний, пронизливий, він продував одкритий тамбур і шарпав на нас одяг. Та ще якби не вугілля. На платформі, перед самісіньким тамбуром. За годину ми були, як сажотруси, — тільки зуби блищали.
Отоді я й згадав добрим словом маму, що примусила мене взяти пальто. І коли Мишко не витримав — вдягнувся, я дістав і своє. Повпиралися спинами в дошки, руки — в рукава, голови — в плечі: сидимо, наче пугачі.
У Полтаву приїхали далеко за північ.
— Ешелон з допризовниками? Є такий. Он він, хлоп'ята, й стоїть. А ви що ж — відбилися?
Ми навіть не відповіли — кинулись з усіх ніг до ешелону. Щоб не рушив без нас.
Вранці супровідник сердито допитувався:
— Самоволочка? Погулять закортіло? Не виходити з вагонів, поки й до частини доїдемо!
Потім ми довідались, що йому дісталося на горіхи од начальника ешелону за те, що ми загубилися.
— А зараз — вмиватися! Ви в трубі паровозній приїхали чи в цистерні з–під мазуту? І відра вимийте!
Ми довго плескалися під краном, потім мили відра з–під борщу, якого ніхто не захотів і попробувати. Але не це нас засмутило. Прикро вразило інше: далеко за Полтавою дізналися ми з Мишком, що всіх нас везуть в одну частину. Не в матроси, не в танкісти — в піхоту! Царицю полів.

За матеріалами: Анатолій Дімаров. "На коні й під конем".  Повість. Художник-оформлювач – Є. В. Вдовиченко. Харків, видавництво "Фоліо", 2009 р., стор. 172 – 267.

 

Читаймо продовження повісті Анатолія Дімарова "На коні й під конем"

 

 

Усі частини повісті Анатолія Дімарова "На коні й під конем":

Автобіографічна повість «На коні й під конем» — весела історія про збитошного хлопця, з яким увесь час трапляються кумедні пригоди.