Цикл поезій Сергія Губерначука "Джунґлі"


Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

Сергій Губерначук

Цикл поезій "Джунґлі"

 

 

*  *  *

Моє дитинство – сосни й небеса
з хмарками, що заплутались в верхівках, 
озера і луги, де дідова коса 
духмяне сіно слала для корівки.
Це бараболя, спечена вночі,
коли навколо нас пасуться коні,
пісні до ранку, та такі гучні,
що аж підспівують в сусідньому районі, – 
на тому березі ріки…
        Туди тепер не долітає голос.
Даремно там з рентґенами боролись
мого дитинства вкрадені роки.

 

* * *

 

Джунґлі

Вже пожерли жаби метеликів…
Осінні зливи.
Я розбив золотого келиха,
бо був щасливий.
Покотилися з нього яблука,
горіхи, сливи…
Розмаїття моєї африки
дощами змило.
Голі джунґлі – поліські тропіки.
Пречиста ниво!
Люди, хати,.. – мініАкрополіки.
Могильне диво!

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

 

*  *  *

Біля білої груби –
тепло,
пальці звикають до неї,
чоботи бачили ліс
і тепер коло неї чорніють на варті,
вогка одежа звисає,
мов хмара надворі;
світло стискається, 
сутінки суто,
миша підпільно в кутку шарудить;
дощик щебече за шибкою,
пахне грибами і рибою,
сном наповняється хата.

 

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

 

                           Альоні Чаюн


*  *  * 

Ти жарина з циганського вогнища,
давно відгорілого, відспіваного.
Його розтоптали дикі коні.
І ти вирвалася з-під їхніх копит
і врятувалася.

Була ніч, ти нічого не бачила.
Тільки те, що могла осяяти
своїми мініпромінчиками.

Тобі стало холодно й весело.
Воля тепер! Ти ж мріяла…
Але ніч не вічна, як і цигани.
Її можна подрати на шмаття,
якщо роздмухати усі зорі.

    Усе погане робить вітер.
    Вітер – це я.
    Я дав тобі волю.

Але ніч не вічна, як і вогнище.
Її можна подрати на шмаття,
якщо роздмухати усі зорі.

    Найбільша в житті зірка – Сонце.
    Та й вона діє зле.
    Сонце – це я.
    Я дав тобі очі.

Тепер ти бачиш, яка воля,
коли ти жарина з циганського вогнища…

Краще б тебе розтоптали дикі коні,
аніж ця холодна воля тебе гасить –
і не робить крицею…

 

* * *

 

Без слів

Нащо мені твої слова?
Зараз німіє все.
Вуста я закрию тобі поцілунком.
Мовчи…

Чужіє, чужіє усе своє.
А ти от моя, нова…
В очах твоїх я нічого не бачу.
Там є?

Похіть веде нас на цей подвиг.
Очі ночі сухі.
Камінь упав на мої ноги –
і я при тобі.

Я проковтну увесь твій біль,
бо сивим – не боюсь.
Зате, коли трафить зима чи сніг,
ти видихни літо з легень.

Але побійся носити ноти
усіх моїх пісень:
голос проріжеш в своєму горлі
на все.

У мене є одна лишня струна,
яку прокляли усі.
Якби ти знала, яка вона,
то плакала б уві сні.

Не обертала б мене в свою віру,
красиву і нетривку,
а мовчки при долі своїй сиділа б,
раділа б дзвінку…

Але я німію, коли щасливий.
Тільки мозок пульсує це;
він завжди пояснював дивне вміння
щасливим кінцем,

він завжди боявся свободи слова
навколо власних справ,
він завжди запевняв, що моя свобода
це – те, ким я став,

і що повіє тепер за одною одна,
одна за одною – ти…
А так цвіте ще багато модних,
розумних та не пустих.

І мій мозок – мій.
І я – це я.
І струни ніхто не рве.
Нащо мені твої слова?
Мовчи…

Я в світло виллю даремні стіни
і на вікні напишу
велику літеру
чи ціле ім’я
твого фокстер’єра.
Піду.

Тіні на стінах швидко вистинуть.
Слова ти забудеш сама.
Більше у тебе ніхто не вистрелить.
Буде зима…

 

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

 

*  *  * 

І вже до тебе я холодний лід.
Слід невловимий ти спіймала
в зіницях втомлених моїх.
Взірцем була – блюзнірством стала
глевка принада для дурного хлопця…
Ковтаєш музику сліпого сонця
і губи-п’явки з болем роздуваєш,
маленькі руки, пальчики-уламки
ламаєш далі…
                   йдеш, гукаєш
і міст хитаєш галасливим сумом.
Обсотаний фатою і фатумом
великий бюст, мов танк, на мене суне.
І вже під гусениці я лягаю – еть!..
В мій гострий лід стріляють дула-очі –
я розлітаюся на краплі сліз дівочих
і регочу, бо чую, що лечу
                     від тебе геть.

 

 

*  *  *

Ти промайнула пташкою у просинь,
у провесінь,
та той бік океану впала досі,
навіяна моя, ще вчора осінь…
Не в голосі,
що марно струни рве, біда моя,
не в колесі,
що місяцем зійде і упаде на полюсі,
не в фотографії, що жовкне на підлозі…

В незмозі!..

 

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

 

Поцілунок

Ой, хамелеонся, скільки влізе.
Я тебе відчую, я радар.
У твоїй невмощеній валізі,
у твоїй захопленій валізі,
у твоїй придуреній валізі –
дар!

Не сховаєш ти його нікуди,
він крізь очі блиском продає,
він же прогикнувся через груди,
знову прогикнувся через груди,
знову прогикнувся через груди!
він вже є!

Поцілунок, поцілунок, поцілунок,
поцілунок, поцілунок, по…
по мені губами ти малюнок,
у мені брандспойтовий малюнок,
ти не їдь: між нами наш малюнок
про любов…

 

* * *

 

Невдача

Морок. Мороз. Ворони
Кашляють на каштані.
Урни димлять на пероні.
Поїзд утік останній.

Місяць наставив роги.
Вітер за комір лізе.
Кіт перебіг дорогу –
Зараз вкрадуть валізу.

 

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

 

*  *  * 

Де ти дзвонитимеш завтра
дзвоном своїх сережок?
Не допалила "Ватри"
і поповзла в сніжок.

Побігла понад тином,
вимазала бурпус,
ні, це не ти скотина;
ні, це не я – Стус.

У пальті старої моди жінка,
мов в деревах древніх тротуар.
От така твоя моя сторінка,
от такий тобі мені кошмар.

Цирк та й годі у твоїх зіницях,
не перебродило ще вино.
Ти найкраща в світі молодиця,
перехрестя: "він", "вона", "воно".

Триєдина, тризна і тризуба,
не боїшся жодних потрясінь,
лиш одне питання ставиш руба:
де ти є сама, а де є – тінь;

а те, де дзвонитимеш завтра…
(ет, я вже сам не свій).
Який з мене буде автор,
коли не співатиму їй?!

 

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

 

*  *  * 

В моїм мезозої
є зорі від Зої до зойків.
Вони на світанні
щоразу зникали востаннє,
лишаючи тільки
хвощів захаращені хащі,
де сплять динозаври,
роззявивши пастково пащі…

Пішов мезозоєм,
пройшов мимо Зої,
озброєний воїн
із зоряних воєн,
бо Зоя без зойків – 
це зойки без Зої…
не буде ніколи вже Зої 
        такої 
    смішної,
    такої 
    смішної.

 

 

*  *  * 

Той, хто гарячими руками
торкається мене щоночі
і, наче в сніг лягає, –
гадає,
що цілуючи мої хвороби,
літає.
На видноколі мертвих почуттів
я з ним суворий і одноманітний,
я – лев ледачий,
він – макака спритний;
між нами все, що важко припинити –
дурний ти!
Ти такий дурний,
що якось крила мав обрізані до крові
і присягнув чужій любові.

 

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

 

*  *  *

    Не знаю.
Як добре, що не знаю.
Обличчя – вогке простирадло.
Це мама.
Дерева гілками у вікна.
До Сонця ще далеко,
тиждень.
А все уже зелене і чекає.
    Не знаю.
А може ще чогось не знаю?
Сова. 
Усі собі пішли.
Акацій хрускіт над землею.
У грудні снігу катма.
І коти давно занесені в Червону Книгу.
Долоні, ноги, голова.
    Не знаю.
А.
Як добре, що не знаю.
У рямцях "ще і вже" 
я – і.
Індик, інкоґніто, ікона.

 

 

 

* * *

 

Руйнація

Строк гідності моєї сьогодні вийшов;
у генах,
у крові
метастазів смертельний орга́н;
пробігла по контурах тиші миша,
крапкою такого вироку постав тарган;
лікоть сповз,
кулак розплющив крапку,
хвороба квіткою горить;
смішно надіятись на паперовий клаптик,
він не помістить краплю, що переповнила…
мить,
тяжку годину зливши воєдино
з ерою і людиною,
яких люблю,
яку ловлю думками,
яких прошу думками,
де пророки вийшли на фехтування
і закололи чомусь мене,
яку чую! та не…

    Тому тільки твій дзвоник,
    а не десь зітхання,
    і слів декілька,
    а не сліз злива,
    і подих альбіоновий: торк.
    Лише така підтримка.
    О, я такий щасливий,
    що строк гідності моєї
    за час цієї руйнації
    не строк.

 

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

 

*  *  * 

яблуко
від яблуні 
впало
недалеко
поле 
поламалося
молоком 
із глека
хтось
пішов
дорогою
з лісу
аж у люди
буде ще
немало
їх
і багатих 
буде

 

 

 

 

 *  *  * 

Серця твого кровоносні віти
вітер гойдає тирадовий.
Голос, посаджений низько-низько
не піддається сумніву
лише тому,
хто на тому
            кінці
проводу
проводу
проводу.
    Довгі гудки моїх розмов
самого з собою
самого з собою
          кличуть на поміч
          швидку допомогу
          або аварійну газу.

Вибух скоро.
Скоро трапиться.
Буду сміятися скоро
з відвертості авторучки
на цій табулі расі.
Куди ти прокралась, патетико?
О, лицемір’я! Шовковим будеш.
Не підпущу ні на крок.
На нервах моїх граються літери
в скреготі власного підпису.

 

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

 

*  *  * 

Тепер, як ніколи,
відмовить педаль – 
ходила я гола,
одежі не жаль,
не жаль аметистів
і грошей не шкода!
Заграла весна!
Пробудилась природа!

 

 

 

*  *  * 

Вночі мене душить мавпа.
Від сорому в глупий час
згоріла двадцята лампа.
Однаковий резус у нас.

Залізного ліжка вольєра
алжирським пропахла піском.
Ми з нею зіграли Мольєра
і звірячий скрегіт оском.

Коли б нам горилова врода,
коли б нам у руки банан, –
я вийшов би родом з народу
під гордим ім’ям – африкан.

Але за вікном – копиця,
аж хмари захрясли в ній.
І мавпа моя – молодиця,
що їсть екзотичний гній.

 

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

 

*  *  * 

Терпеціум мобеле –
серце бійця
або лиш двигун
від мого терпеця.
Урватись терпець
може кожну хвилину,
наприклад, у черзі,
за черству хлібину…

 

* * *

 

 

 

Робінзонада

На безлюддя сільських ландшафтів
визвірився собака на це́пу,
це доказ моєї бездарності, 
прорив свійських кілометрів,
це тиранія великого міста,
множена на нулі сповитух-пупорізок,
що жодну мою думку не приймуть
до складу мовних колізій,
це ізоляція.
          І от захоплені працею руки
                 мозолять скупі обжинки,
                 масолять обжиті ділянки
                 з ранку до ночі,
                 з ночі до ранку,
          і тільки бусли-еквілібристи
          високо міряють стра́ху вольти,
          вони вольтметри електродро́тів
          і жертви короткого замкн…
Хто́ на безлюддя сільських ландшафтів
визволить пса з це́пу,
щоб дичавів
і вчився жерти
жертви короткої смерті?
У кого не праця – ізоляція?
Хто у стані плачевних полотен
відбувається?
Кому усі діаґнози брешуть поліартрит,
коли він знає, що вирощує розу вітрів,
а грози злітаються
і крапають гроші?
Хто ці дощі занотовує у товстий зошит?
Хто Робінзон Крузо не я
і доказ моєї бездарності?

 

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

 

Тавро

Коли відступить Борисфен,
синкопи хвиль заллють мольберт
і перейдуть у твій портрет, –
я скіфську амфору знайду.
У золоту її орду
з монет, комет і домінант
сам Нострадамус взорив кант, –
а я впаду,
            мов раб на трон!
І буду в ній,
               як ембріон
первіснорождених століть,
вдихати першу скіфську хіть, –
а не тебе, а не любов.
Передчутливий ембріон? –
На вічній амфорі тавро:
"Відступиш ти, як не Дніпро."

 

 

 

*  *  * 

Арканзас переміг;
етажерка; Плєханов, архаїка;
божевільна зима спростувала своє амплуа;
на задвірках імперії сіла в грязюку романтика;
голова попливла – кулуар, кулуар, кулуар;
семирічна війна розштовхала людей і автобуси;
у голодних пайках прокрадеться залізне вино;
кожен кат починав покотилом старенького глобуса;
в стратосфері дерзань задихнувся від щастя озон;
дирижабль – антипод;
на полицях великої фізики
семимильна хода набувала свого ef-em-a*;
науковий ерот вивів поклади власного Кімберлі;
Арканзас не програв –
над Пророком процесу нема.

------

*  f = m∙a – другий закон Ньютона

 

 

 

* * *

 

Сонет 93

Дехто, хто де.
Тільки ти не зникаєш нікуди,
головно в думці моїй осіла,
сплела невеличку стріху,
загидила ваксою ґанок,
курочку ря́бу примусила зне́стись,
знена́виділа сусіда
і запросила,
і запросила
сорок старих ґенералів,
вони закурили
і стріху спалили,
і мозок у мазанці спечено,
дурному корисне печиво.

 

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

 

*  *  * 

Назирці у сутінках вилискуєш,
бродить сказ у амбасадах кіс,
зирком!
    місце для десанту висмалиш…
зірка!
    зопалу упала в ліс, –
може, серце не моє, зурочене
покотилося і запалило хмиз?
може, сонце кровію сполощене
розпливлось дорогою униз?
Ти
     в контрастах тьми перевдягаєшся
то в диявола, то в анґела мого.
Ти
     в очах моїх, мов тінь тиняєшся,
мелос тіл поклавши на вогонь.
Наче кобилиця перевірена,
продихнеш несамовитий шал.
Неприродньо і абстрактно
                  зідрано!
зіграно мене, я є шакал.
Не злякайся, звіре, а возрадуйся, –
жертвою ніколи ще не був, –
ти любив, і шерсть твоя здіймалася,
ся спіймав на тім, що не забув…

 

 

 

 

* * *

 

Едельвейс 

Є висока гора Химера,
на піку якої крах,
в ній, мов прірви, – печери,
де змії
    мріють
         у черепах,
де плекають надії
і вирощують перли,
облизуючи кістки
альпіністів,
    святих,
        померлих
і віків…

Там живою стовпить нова ера
і білий монастир,
падали, мов з неба, дерева –
на подолян у пустир,
і калічились люди
та ікону просили
та не насилати гнів…
    Едельвейс розцвітав на могилах
найсміливі́ших синів.

    Що, як і я прикинуся птахом
і полечу на шпиль,
стану сухим і білим монахом,
попихачем хвиль,
побачу, як мудро кричать
Мономахи, 
    безбожники
                і коти,
коли спадкоємиця трону Жахів
відрубує їм хвости?..

Це ніч,
лиш вона нас карати вміє,
відрубуючи мрії.
Це ми уночі
так химерно кричим
і просимо помочі, –
тільки зачім?
Зачім,
як хотіли подовжити рейс 
туди, де цвіте едельвейс?
І потім гору граніту
возити з собою по світу?
Коли ось він поруч –
старий гобелен
на місці
         справляє
              моле́бень…

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

 

Експресоб’ява

Терміново потрібен закуток
для виробів з власної шкіри,
потрібні вампіри,
шукаю безсоння постійне
і фіру для вічних скитань,
не пропоную зітхань,
не бажано знахарок,
можна кохань
відро або два,
але, все одно, я їх виллю в помиї, –
така голова, –
знайти себе вмію,
для тебе це легко:
дзвонити у рейку,
дзвонити у рейку,
дзвонити у рейку,
спитатися Вія:
де наша повія,
де наша повія,
де наша повія?

 

 

 

 

*  *  *

Дідусь у рожевому кепі
навприсядки показав.
"Од предків не сте́пи, не репи, –
а ловкий гопак!" – сказав.

І стали його обнімати
дві дівки п’яні́ вдрабадан,
"Отєц, ти што птаха пархатий!
Фольклор нам, канєшна, нє дан."

Дітей і собак понабігло,
роззяви питали: "А шо?"
А дід спростував: "Бо обідно,
куди наш фокльор* зайшов"…

------

* фольклор 

 

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

 

*  *  * 

Дама. Вино.
У цих Броварах за кожним столом
грають у дурня!
А як до кишені за козирем!
А як переможно сміються!
Дотепність!
Дотепність!
Цілуйте чемпіона!
Налийте йому безкоштовного пива!
Хай за рахунок держави
іржавої піни з півжбана!..
Кобилу!
Карету!
Ще сто і котлету!
Тинялася лава
то вліво, то вправо! –
аж дама-вино ожила
і довго між ніг кружляла
на свіже повітря пішла
і дамою-хрест стала…

 

 

*  *  * 

Таке оголене плече,
кістляво-прозоре скло,
або обрубане крило,
воно вам тече 
                       і пече.

А що мій дотик додавав!
я ледь не порізав рук:
ви викришталюєте звук,
щоб інший кришталь 
                      годував.

 

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

 

*  *  * 

Коли я вітром оперезався
і літати научався,
ставало легше не мені, 
а тим, хто лишався.
Просто писалося кожній букві,
кожній крапці
    час у свідки набивався.
Бо свідок такого не я і не ті…
           я – летів
по появі своїх почуттів,
по піднебінню неба,
і вище – до Феба,
у рай-надсвіти,
де, так і знай,
діставався,
                а діставався 
мети, 
тих золотих досконалих світил,
де світ розбивався,
де я як не був…
падав у Буг чи Прип’ять, –
римований блеф по воді обу́х!
Хай хвилі тепер щось ліплять.

 

 

 

 

*  *  *

… стовп,
холодний і невтішно сірий,
мов смерк померлий шансів полудневих,
мов мумія …
… РЕПІТ? (repeat?)
… стовпостопрірва,
праця опоєних і оповитих м’язів,
не зсовується стовп, о укорінений!
о сила максимально нелю́дська, 
о прояв міри і сподвижник асфальтів,
Я обійняв тебе у стані розбалансованості…
Стовпи́ш, Я так хотів тебе,
     мов жінку непридатну,
ніготь зламав,
переламався надвоє,
виламувався, о перед тобою,
комизився і не повертавсь
    назад
           назад
        назад
              назад
            назад…
Рости, стовпарику! Рости, скажений тату!
Ці ахінеєві рядки вбирай.
Про́від, що звис аж до бровки,
            я перескочив…

 

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

 

*  *  *

Собака плаче.
Собаку жалко.
Чорне вухо ледь дотикалося до мене.
Я кутався у білі рядна,
у холоді свій ніс тримав,
він замерзав
і літнім льодом покривався,
а чув усе тим запахом,
яким
не чуєш ти –
         бо море було морем непростим,
         бо пес був чорним, як туман з’їдає,
         він лапу клав мені на плечі сам,
         і я його не вчив,
         бо сам собака,
         я – білий дінґо,
який у дисках моря повертавсь.
Тумани падали на плечі нам обом,
а об’єктив чийогось апарата
довкола клацав і не попадав.
Я знав, що буде це на згадку,
що фото не спіймає таємниці,
як ти мою спідницю не спіймала,
бо мало білого… Одеса плаче.
        Собаку жалко.
Тоді він кромкою застудженого моря
від почуттів неясно утікав, –
(а ти збирала той туман
                на плівку!),
немов Помпея раптом!
    і нема…
На світлі засвітилося інтимне, –
і все, що кадрами обмежувала ти,
сховалося в мені
        на повну згадку.

 

 

 

 

* * *

 

Траєкторія

З-перед вістря гострого спису,
що насамперед,
стебло встигає на коліна впасти,
бо усе за законами трави:
де подихи, прояви, сік і тяжіння.

Полишивши роздірливу яму,
що довго у яр обертається,
вістря гострого спису спиняється,
а я отримую право
бути безвісти мурахою,
рудим, захеканим, із дзьобом птаха,
упійманим стеблиною за шкірки,
тілесі о́бвислі страшненької людинки,
яка налякана.

Опісля вістря гострого спису
по мене хрущ охриплий прилетить,
у ямі ямку вириє і зникне.

 

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

 

Образа

Найтоншим порухом
        замлоєного тіла
не витримала
        ти
             свій
            невиди́мий
                       біль,
мов гілочка тернова затремтіла
                над шляхом,
де ось-ось автомобіль;
і знову тиша,
крізь якою – сила;
і очі
в свічку вперлися – сама;
і посередині того – заголосила
      жіночості
        невиявлена
                     тьма;
"Ма, ма … ма! ма!!.
        Я гордою не стала.
Я просто високо несла своє чоло.
Я вам тернову гілочку зламала;
рука пече,
          по ній тече –
            було-о-о!" 
Це, зго́рбившися, 
        ти робила дзвоник
йому у ніч
           за тисячі ночей
так,
       ніби він – невиліковний хронік
і вип’є те, що в тебе із очей,
так,
       ніби він і є
        найтонший порух,
народження твоїх переживань…
"Я понаповнивсь
        натяків прозорих," –
            відмовив він
        і спати ліг на камінь,
    на гострий камінь,
де усе сказав:
"Коли чекання –
           навіть не образа,
а пограбунок
           кроків
               і рокі́в,
твоя самотність,
        мов забита фраза,
    лякає
        випадкових
                      мужиків."

 

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

 

*  *  * 

    Це ще липень.
Оскар Уайльд ще не мав на увазі
леді Уїндермір;
крила багатьох космонавтів
ще не готові до таких далеких перельотів;
Бахчисарайський фонтан ще працює;
сусідка ще не чула, 
що її чоловік герой нашого часу;
мені ще не сказали,
що я "поганий стіхотворець";
для багатьох троячка ще гроші;
ще не вмерла Україна;
бурхливі оплески ще можливі;
температура повітря
ще не досягла критичної відмітки;
терор ще буде оголошено окремо;
я ще люблю тебе;
по телевізору ще не сказали:
закрийте кватирки;
ще є порох у порохівницях;
продовження роману, де всі багаті
плачуть, ще буде далі;
ваші очі ще не дійшли
до наступного рядка; –
а тільки Бог усе уже його знає.

 

 

 

 

*  *  * 

Мечеть.
Коралові орнаменти небес.
Магометанства молитовна сквира.
Сердешний дервіш, вирізавши хрест,
міняється з туристом на сокиру.

Коран.
А за курганом риє ураган
братерські ями догори ногами.
Мов постріли злилися в балаган,
скавчать чутки́ над бритво-голова́ми.

Плече-в-плече.
І чорну аличу пече
світило лежебоке у долині.
Палає алича.
                       Горить мечеть.
Сердешний дервіш розганяє свині.

 

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

 

*  *  * 

Папір – то день, поранений думками 
                               ранніми,
коли довкола міфів карусель
на всю Євразію і Африку…

 

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

 

Вогонь

Тремтять вогні в космічній далині –
дурманить ніч їх зоряне безсоння…
Я не боюсь стрічати нові дні,
хоч що не день, то вогняна безодня.
Безодня невідомих відкриттів,
непередбачених, непередчутих!
Я вже давно торкнутися хотів
їх праскелетів, згорблено прикутих…
Я коло них збагну своє єство:
мене погасить тільки час всевладний!
Виходить, я – покірливий вогонь?
і безпорадний…

 

 

Сергій Губерначук. Джунґлі. Цикл поезій. У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур.

 

За матеріалами http://lukl.kiev.ua/
У розділі використано картини української художниці Катерини Василівни Білокур. 

 

 

Більше віршів Сергія Губерначука на нашому сайті:

"Я вбачаю у цьому крила..." - поезії Сергія Губерначука


Останні коментарі до сторінки
«Цикл поезій Сергія Губерначука "Джунґлі"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми