Оповідання "Хлюсь та інші" (Леся Воронина)

Хто такий Хлюсь? Це чоловічок, який мешкає у річці, але до Олянки потрапляє з автомату, який продає газовану воду. Хлюсь – майже хлюп, тому зрозуміло, чому у нього таке ім’я. Але Хлюсь «на завданні», у нього є важлива місія – знайти саме цю дівчинку і вмовити врятувати річку Стугну, яка тече в бабусиному селі. Олянка обрана, і ось як це пояснюється: «– Це Стугна вибрала саме тебе, Олянко. Вона дала тобі дивовижну силу. Бо ти й справді любила Річку. Любила просто за те, що вона Річка. Бачиш, більшість людей любить тільки те, що корисне. Або смачне. Рибу люблять – смажену, раків – варених. А Річку – за те, що з неї беруть воду і виливають у неї отруту». Хоча щодо «обраності» виникають питання, бо дівчинка не здобула чарівну силу, а магією її наділили ще у дитинстві. Краще б це було сказане трохи інакше, бо ж не кожна дитина зможе приміряти таку «обраність» на себе. За допомогою Хлюся Оляна вночі летить у мильній бульбашці до Ріки, але на заваді їй стає ворог. Хоча, як на мене, Подвійний-Оселедець викликає подив і сміх, а не страх. Хоча намагання затягти дівчинку у комп’ютерну гру, а тоді запрограмувати її поведінку і відібрати волю заслуговують на увагу і роздуми про шкідливість віртуального світу. Але чому ворог приймає подобу саме оселедця, чесно кажучи, мені досі незрозуміло, бо протиставлення води і розсолу якесь непереконливе. За свою допомогу і врятовану Річку Олянка отримала від Стугни чарівну намистинку, і тому, можливо, пригоди дівчинки матимуть продовження...

 

Леся Воронина

ХЛЮСЬ ТА ІНШІ

Оповідання

 

Коли надворі дощ, коли мені сумно і здається, що в цілому світі я зовсім сама, я підходжу до вікна, дивлюсь, як стікають по шибці краплі, і думаю про Хлюся.
Все почалося дуже просто. Стояла скажена спека. Асфальт м’яко вгинався під кедами. Пити хотілося страшенно. Нарешті мені трапився автомат, де була склянка. Я кинула монетку в шпаринку - й припала до води.
Ні! Я тільки хотіла відпити зі склянки, але так і застигла з розтуленим ротом. Зі склянки на мене дивилося два пильних зелених ока. Потім, трохи отямившись, я роздивилася й усього чоловічка. Він був зеленкуватий, опецькуватий, а головне — страшенно кумедний. Весь аж трусився від реготу, і я ледве розчула, як він пробулькав якимось мокрим голосом:
-    Мерщій неси мене додому, а то я лусну зі сміху. Дуже лоскочуть газові бульбашки!
Я прожогом кинулася до свого дому. Якась тітонька люто закричала мені услід:
-    Хуліганка! Злодюга! Поверни стакана!
Та я вже підбігала до свого під’їзду.
Злетіла на п’ятий поверх, відімкнула двері й забігла до кімнати. Чоловічок усе ще реготав, але видно було, що ці газовані веселощі йому обридли. Він показав маленькою, майже прозорою ручкою на акваріум, і я швидко випустила його у воду. Він враз посерйознішав. Став якимось сумним і тихо сказав:
-    Таки добрався. Мене звуть Хлюсь.
-    А мене Оляна, - розгублено відповіла я і замовкла, бо не знала, що казати далі.
Хлюсь тим часом сперся ліктями на залізне окуття акваріума і заговорив:
-    Мене прислали. Хто - я поки що сказати не можу. Дізнаєшся вночі. Якщо згодишся...— Він, сумніваючись, похитав головою, і я зрозуміла, що Хлюсь не знає, чи молена мені довіряти.
Отак ми й мовчали, дивлячись одне на одного. А рибки в акваріумі ніби очманіли від радості. Вони кружляли довкола Хлюся, тицялися в нього головами, як грайливі кошенята. А він час від часу поплескував то одну, то другу по спині.
-    Хлюсь, коли не можеш, не розповідай своєї таємниці. Але скажи, що з рибами? Я їх ніколи такими не бачила.
-    Просто вони знають, хто я і звідки, - тут Хлюсь махнув рукою і, ніби зважившись, заговорив швидко й схвильовано:
-    Мене прислала Стугна. Вона тебе знає і вірить, що допомогти нам можеш тільки ти.
-    Стугна? Та це ж річка у бабусиному селі!
-    А хіба ти не пам’ятаєш, як зовсім малою познайомилася з нею?
І раптом я згадала. Такий самий спекотний день стояв давно-давно. Я пірнаю дуже глибоко, дістаю саме дно і бачу перед собою велику браму - вхід до печери.
Але потім? Що було потім? Спогади стають розмиті й непевні. Якісь маленькі істоти кружляють довкола мене. Крихітні дівчатка з довгими косами всміхаються мені і манять у глиб печери. Дивні, обплетені водоростями, схожі на сухі корінці, чоловічки налягли на браму - вона відхилилася, і з печери вдарив сніп яскравого сонячного світла...
-    Тоді Стугна вибрала саме тебе. Вона дала тобі дивовижну силу. Бо ти й справді любила Річку. Любила просто за те, що вона Річка. Бачиш, більшість людей любить тільки те, що корисно. Або смачно. Рибу люблять - смажену, раків - варених. А Річку за те, що з неї беруть воду і виливають в неї отруту. — Хлюсь замовк, і Олянка побачила раптом, який він старий і стомлений.
-    Хіба я особлива якась? Чому ти кажеш, що тільки я здатна допомогти?
-    Тоді, коли ти побувала в печері, ми вирішили дати тобі нашу силу. Ти знаєш, про що думають звірі, чого бояться птахи та риби, і відчуваєш, що трава жива. Але досі ти не знала, звідки в тебе це вміння. Ти була малою і могла розповісти про Печеру комусь із дорослих. Скоріш за все з тебе б посміялися.
- А хто це - ви? - запитала Олянка. Їй було трохи лячно і дуже цікаво.
Але хтось міг і перевірити. Тоді б ми пропали. Всі і назавжди. 
-    Побачиш уночі. А тепер я мушу відпочити. Мандрувати по трубах і шукати саме той автомат, з якого ти схочеш напитися газованої води, - то страшна морока.
Хлюсь позіхнув, склав маленькі зелені ручки, повільно опустився вниз і ліг на піщане дно акваріума...

Хлюсь прокинувся, коли надворі було вже зовсім темно.
-    Ну, то як, ти вирішила? Готова летіти до Печери?
Коли я відповідала, голос у мене трохи захрип:
-    Летіти? На чому? - Я уявила, як біля мого під’їзду приземляється літак чи вертоліт, і бабусі, які, мабуть, ніколи не сплять, а так і ночують на лавочках, щоб бува не пропустити щось цікаве, здіймають страшний галас.
-    Дуже просто. - Хлюсь потер очі, стріпнувся і остаточно прокинувся. - Ми полетимо у мильній бульці. Ми завжди так подорожуємо. Треба ж якось використовувати здобутки цивілізації, - і Хлюсь сумно усміхнувся.
Я знизала плечима і, все ще не вірячи, що це мені не сниться, пішла у ванну по суничне мило. Булька в мене вийшла зовсім маленька. Вона стрибала по вовняному килиму і от-от мала луснути. Та тут Хлюсь дуже спритно підтягнувся на металевому окутті акваріума, м’яко стрибнув на килим і ледь-ледь торкнувся бульки зеленою ручкою.
Булька почала рости. Вона мінилася різнокольоровими барвами, сяяла у світлі маленької настільної лампи, немов неонова реклама. Я не могла відвести від неї очей. Але тут відчула, як волога прохолодна ручка торкнулася моєї руки. Хлюсь видряпався на крісло і, міцно обхопивши мою долоню, раптом перескочив прямо в середину бульки. Я не стямилася, як теж опинилася на дні велетенської райдужної кулі. Пахло суницями, й щипало очі.
-    Ну, а тепер дмухай. - Хлюсь смішно роздув щоки й почав щосили дмухати на стінку бульки.
Величезна прозора куля гойднулася, легко відірвалася від підлоги, на хвилину зависла на підвіконні і, підхоплена вітром, полинула у синьо-чорне зоряне небо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Велетенська мильна булька летіла над нічним містом. Під нами мерехтіли тьмяні ліхтарі й вогні маленьких, мов мушки, автомобілів. Я зрозуміла, що ми летимо з шаленою швидкістю, бо ті автомобілі ледь повзли по тоненьких ниточках доріг. Хлюсь мовчав і напружено вдивлявся у морок. Його холодна ручка ледь здригалася у моїй руці, і я здогадалася, що він хвилюється, а може, й боїться чогось.
-    Хлюсь, - врешті зважилась я спитати, - куди ми летимо?
Та він лише відмахнувся від мене. А наша кольорова булька і далі набирала швидкість та висоту. Вже сховалися за хмарами вогні міста, вже на райдужних стінках бульки почали застигати дощові краплини, а всередині стало холодно й вогко. Хлюсь усе вдивлявся в темряву й мовчав.
Я почала сердитись. Якщо ми й справді летимо на якусь важливу зустріч і мене вибрали тому, що я особлива, то навіщо ці секрети й мовчання? Я вже хотіла про все це сказати Хлюсеві, але раптом навколо нас утворився велетенський чорний вихор, якась невидима сила почала затягати нашу кульку у величезний вир, і ми шкереберть полетіли кудись донизу...
Отямилась я посеред яскраво освітленої зали. Я стояла на кахляній підлозі, все навколо сяяло й ряхтіло тисячами пультів, лампочок і написів. А біля гігантського комп’ютера з екраном на всю стіну стояв невеличкий панок з рудими довгими вусами, в старосвітському циліндрі, у фраку та в білих рукавичках. Він усміхнувся сліпучою усмішкою (вона й справді була сліпуча, бо всі зуби мав золоті й вони блищали, мов ліхтарі) й поманив мене довгим вказівним пальцем, що виглядав крізь дірку в рукавичці.
-    Люба дитино, не бійся! - мовив панок, коли я слухняно підійшла до нього. - Зараз ми з тобою трохи пограємося. Згода? Ти любиш комп’ютерні ігри?
-    Ага...
Я ніяк не могла отямитися після шаленого польоту й чорного виру, в який ми провалилися рдзом з Хлюсем.
-    А ви що, програміст? - Врешті я спромоглася обірвати . шалену зливу слів Подвійного-Оселедця.
-    Ги-ги! - Добродій Подвійний аж зайшовся від реготу. - Звісно! Про-гра-міст! - Він ніби аж смакував це слово, ніби перекочував кожен його склад у роті, перш ніж задоволено проковтнути. - І зараз ми з тобою за-програ-муємо невеличку й гарну гру. Отож почали! - Подвійний підступився до пульта, націлив на кнопки два вказівні пальці, що виглядали крізь дірки у рукавичках, і почав швидко стукати по клавіатурі. 
На екрані з’явилася вулиця, потім автомат з газованою водою, а тоді на вулиці виникла невеличка фігурка. Вона почала наближатися, збільшилася, і раптом я зойкнула - то була я! Мій маленький двійник підійшов до автомата, кинув у щілинку монету, а коли зі склянки визирнув Хлюсь і забалакав до мене, я зовсім розгубилася й перелякалася.
«Звідки цей золотозубий Оселедець довідався про Хлюся?» - Я скоса глянула на дивного панка, та він натхненно, мов піаніст, бив пальцями по клавішах пульта і наче зовсім не звертав на мене уваги.
Та ось на екрані з’явилася велетенська мильна булька, і я побачила, як ми з Хлюсем шкереберть летимо у чорний вир. У мене перехопило подих - зараз я дізнаюся, куди подівся Хлюсь і куди, врешті, я потрапила. Але добродій Подвійний раптом міцно схопив мене за руку, підштовхнув до пульта і, радісно гигикаючи, почав тицяти моїми пальцями у кнопки.
-    Ось тепер і ти трохи пограєшся, люба дитино!
Я побачила, як моя маленька копія-двійник стоїть перед велетенським екраном, а за її' спиною якась почвара, ніби справжній гігантський оселедець,ухопивши довгими плавцями, примушує її натискати на кнопки. Я рвучко повернула голову, мені в ніс ударив пронизливий дух рибного розсолу, в голові у мене запаморочилося, а коли я спробувала випручатися, то зрозуміла, що зі мною щось відбулося.
Я простягла вперед руки, і вони вперлися у холодне слизьке скло, а з того боку екрана до мене шкірив золоті зуби мій недавній знайомий добродій Подвійний. Тільки тепер він був більше схожий на страшного покруча - напівлюдину-напіврибину.
-    От і все! Тепер ти робитимеш тільки те, що я схочу. Я тебе за-про-гра-мубав!
Я спробувала щось відповісти, але замість того слухняно побігла до автомата з газованою водою, і все повторилося, як у кіно. Але тепер мною керував страшний, підступний добродій Подвійний. Він бив по клавішах пульта, а я не могла не скоритися його команді. Я потрапила у пастку.
Так почалося моє життя усередині дивної й незрозумілої комп’ютерної гри.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Скільки мені довелося бігати вгору-вниз по вузеньких комп’ютерних вуличках і раз у раз опускати в шпаринку несправжню монету, - я не знала. Подвійний-Оселедець шкірився до мене крізь шибку екрана й примовляв: - Учись люба дитино, виконувати накази! Глянь, ось я натискаю на цей блискучий гудзичок, і ти вже біжиш, куди мені треба. ІЦе трохи терпіння - й ти перетворишся на чудову електронну суперляльку!
Подвійний наблизив до мене потворну мармизу й поплескав по екрану рукою-плавцем із залишками білої рукавички.
-    Скоро ми з тобою пограємося в іншу гру. Такої гри не було ще ніколи. Ми запрограмуємо невеличку всесвітню катастрофу! Знищимо отих жалюгідних істот. Вони вже давно повинні були вимерти, як мамонти. Усі оті мавки, водяники й потерчата. Вони неправильні. Навіть я не можу їх запрограмувати і ввести до своєї веселої гри. Тому їх треба лік-ві-ду-вати. Ги-ги!
Добродій Подвійний сяйнув золотою посмішкою і потер руки-плавці.
-    А допоможеш, мені у цьому ти, люба дитино! Вони тобі вірять і пустять до своєї Печери. А тоді ти зробиш усе, що я накажу! Але перед останнім ударом я повинен набратися сили та енергії. А що може бути більш цілющим, ніж пахучий, незрівнянний розсіл!
Подвійний ляснув у долоні. Посеред зали з’явився великий басейн. Спершу він був порожній, і на білих кахлях, якими той басейн було викладено, відбивалося світло безлічі ламп і ліхтарів. Та враз, ніби нізвідки, в басейні почала рости с ро-чорна масна калюжа. Ось вона вкрила дно. Піднялася до половини і врешті вщерть заповнила басейн. Подвійний Оселедець підійшов до смердючої купелі, акуратно склав на краю басейна фрак, подерті білі рукавички, а зверху поклав блискучого циліндра.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Радісно повискуючи, він стрибнув у розсіл. Спершу плавав і хлюпався, мов цирковий тюлень, а тоді завмер, посеред басейна, лежачи на спині й заплющивши від насолоди очі.
«Невже заснув?» Я невідривно дивилася на покруча й не могла повірити, що він справді спить і не стежить за мною. «Тікати! Але як? Хоч би Хлюсь був поруч - разом щось би придумали».
Я зосередилася, викликала в уяві старого водяничка й почала подумки просити: «Хлюсь! Допоможи! Сама я не вирвуся з комп’ютерної пастки!» 1 коли вже я втратила надію, що Хлюсь мене почує, він з’явився.
Спершу на суцільній, без вікон, кахляній стіні зали виникла темна плямка, потім вона стала прозорою, ніби хтось хукав знадвору на замерзлу шибку. А тоді це маленьке віконце прочинилося, і в лігвисько Подвійного-Оселедця увійшов Хлюсь!
Який він був маленький! Яким безпорадним і слабким здавався серед велетенських пультів та екранів! Серце у мене стислося: що вдіє малий водяничок, чим допоможе мені? Адже добродій Подвійний от-от прокинеться, знову вдарить по клавішах, і я слухняно виконуватиму його накази. А Хлюся він роздушить одним пальцем!
Хлюсь ніби прочитав мої думки. Він легко стрибнув на пульт головного комп’ютера, наблизився до екрана, усміхнувся й простягнув до мене прозору маленьку ручку.
-    Не бійся, Олянко! Ти сама не знаєш своєї сили! Йди до мене!
Раптом мені стало радісно і легко. Наче не було навколо страшної холодної зали, сліпучих ламп і злих чарів Подвійного. Я ступила крок назустріч ХГлюсеві і відчула, що вільна. Я знову була сама собою, а не слухняною комп’ютерною лялькою, яку запрограмував підступний покруч.
-    Мерщій! Нам треба поспішати! - Хлюсь кинувся до віконця, крізь яке потрапив до зали, а я - за ним. Після нескінченної біганини всередині комп’ютера страшенно боліли ноги.
«А як же ми полетимо? Адже мильної бульки в нас немає», - подумала я. Аж раптом за спиною в мене почулося знайоме гигикання.
Я рвучко обернулася. Біля нас стояв добродій Подвійний і шкірив в огидній посмішці всі свої золоті зуби.
-    Гай-гай, любі друзі! Та невже ви хочете покинути мене?! Отак крадькома, навіть не попрощавшись... А ти, мила дитино, - Подвійний з докором глянув на мене й похитав головою, - ми ж бо так гарно бавилися. - І добродій Подвійний по- змовницькому підморгнув мені.
Він підступав до нас усе ближче, й посмішка його ставала ще сліпучішою і страшнішою. Він нахилився до Хлюся й поманив його довгим пальцем, що виглядав з дірявої рукавички.
-    Ходи сюди. З тобою я пограюся в іншу, але також вельми веселу гру! Я запрошую тебе похлюпатися в моєму басейні. Це розкішна купіль - чистісінький риб’ячий розсіл!
Я відчула, що Хлюсь став зовсім безпорадний. А Оселедець уже замірився вхопити водяничка, примовляючи:
-    Нічого! Ти будеш перший. Скоро всі твої родичі розкошуватимуть у такому розсолі. Я перетворю всі ріки, ставки й озера на суцільний оселедцевий рай. Всі ви поспливаєте догори черевом! Ги-ги-ги! Такий собі невеличкий всесвітній експеримент. А допоможе мені в цьому моя люба слухняна учениця. Адже твої друзі залюбки пустять її до Печери? Чи не так?
-    Ти ніколи не переможеш Стугну. Бо вона - жива, а ти - звичайний солоний оселедець, який уявив себе володарем світу.
-    Хлюсь глянув в очі добродія Подвійного, й золота посмішка сповзла з його обличчя. Тепер він уже не видавався таким упевненим. Маленький водяничок налякав його самою згадкою про Стугну. 1 в мені щось змінилося. Кудись подівся страх. Я відчула, що зараз маю захистити не лише себе, а й Хлюся, та й усіх мешканців Печери і саму Стугну. А головне - зупинити Подвійного. Не дати йому дограти його страшну гру.
І я вже знала, що робити. Стулила долоні й уявила, як вони вщерть наповнюються чистою джерельною водою. І враз відчула, що справді маю повні жмені холодної прозорої води. ї Оселедець побачив воду. Він здригнувся й з острахом відступив від нас із Хлюсем. Тоді метнувся до басейна і вже намірився пірнути у смердючий розсіл, але я випередила золотозубого добродія - хлюпнула йому навздогін джерельною водою!
Подвійний-Оселедець завмер, зіщулився, а тоді почав меншати, танути перед очима, немов проколота повітряна кулька. Ось уже скотився в басейн його хвацький блискучий циліндр, ось упав додолу хвостатий фрак і брудні подерті рукавички, а з купи дрантя, що лежало на кахляній підлозі комп’ютерної зали, з металевим брязкотом викотилася... консервна бляшанка. Я нахилилася над нею й прочитала: «СЕЛЬДЬ ИВАСИ ПРЯНОГО ПОСОЛА. ЦЕНА 6 РУБ. 35 КОП.»
Це було все, що лишилося від добродія Подвійного...
-    А тепер час рушати. На нас чекають,- мовив Хлюсь. Так спокійно, ніби й не сталось нічого.
І мені зовсім не хотілося згадувати про страшні пригоди і про те, як я майже перетворилася на комп’ютерну ляльку.
-    А як ми полетимо? Адже наша мильна бульбашка луснула.
Хлюсь усміхнувся:
-    Тепер ти зможеш літати й без неї. Мильні бульбашки потрібні лише для новачків.
Ми підійшли до стіни. Вона була вже майже прозора, і все навколо нас у залі стало непевне, тьмяне й крихке.
Я приклала руку до стіни, й вона тріснула, мов яєчна шкаралупа. Крізь пролом було видно нічне зоряне небо. І я знала, що зараз полечу. Це було так само просто, як ходити чи бігати. Варто було ступити крок, прямо туди, у зоряне прозоре небо, і ми з Хлюсем уже летіли до Стугни.
Я озирнулася. Велетенський хмарочос Подвійного-Оселедця майже зник. Де-не-де ще видніли уламки стін, купи брухту й потовченого скла. Тепер це було звичайне звалище, смітник на пустирі.
До Стугни ми прилетіли, коли вже розвиднялося. Над річкою стелився туман, і прибережні кущі здавалися чорними.
Хлюсь опустився на маленький піщаний острівець, порослий жорсткою, колючою травою і вкритий сухими корчами й гілляками. Люди цей острівець обминали - довкола було багато глибоких підводних ям, а птахи тут селилися цілими зграями.
Ось і тепер я обережно обходила гнізда з маленькими пташенятами. 1 жодна птаха не скрикнула і не знялася з гнізда. Я тут була своєю, мене ніхто не боявся.
Хлюсь ішов поперед мене тихий, стомлений і старенький. Здавалося, що після всіх наших пригод він геть знесилів.
Раптом водяничок озирнувся і втомлено сказав:
-    Далі ти підеш сама. Зараз зійде сонце, і ти побачиш дорогу до Печери. Црощавай, Олянко.
-    Хлюсь, чому ти прощаєшся зі мною, чому не йдеш до Стугни? - Сльози підступили мені до очей.
-    Не плач. Ми прощаємось не назавжди.
Водяники вічні. Я житиму доти, доки житиме Річка. Але я дуже втомився. Тепер я спатиму довго-довго. Може, рік, а може, вік. Не знаю. Коли Стугна мене покличе, я прийду... - Хлю&ь ступив убік від стежки і злився з білою вранішньою імлою.
Я стояла на стежці розгублена й сумна.
Хлюся поруч не було, і тепер я чекала, коли зійде сонце. Заспівала перша пташка, потім ще і ще. Скоро весь острів дзвенів пташиними голосами.
Туман почав танути, клаптями стікати до річки, і на обрії з’явилася червона вогняна куля. ї я побачила, як світиться крізь товщу води дорога. Я засміялася, стрибнула у воду і не відчула холоду. Піді мною сяяла дорога. Я опускалася глибше й глибше, аж поки побачила й упізнала велику браму. Так, сюди я потрапила одного спекотного дня зовсім малою дівчинкою. А тепер я повернулася, щоб допомогти Стугні, Хлюсю й усім великим і алим мешканцям Печери.
Я торкнулася брами долонею, і вона повільно почала розчинятися. Сніп проміння вдарив мені в очі, я замружилася й ступила вперед.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

За матеріалами: 
1) "Соняшник". Журнал для дітей. Малюнки Віктора Пішого. Київ, 1991 рік, №7 - 8,  стор. 11 - 13,
2) "Соняшник". Журнал для дітей. Малюнки Віктора Пішого. Київ, 1991 рік, №9 - 12, стор. 22 - 23.
3) "Соняшник". Журнал для дітей. Малюнки Віктора Пішого. Київ, 1992 рік, № 1 - 2, стор. 8 - 11. 

 

Більше творів Лесі Ворониної на нашому сайті: