Тетяна Строкач. Вірші про маму: не дитячі поезії, присвячені найдорожчій у світі людині...

Тетяна Строкач

Матусенько, голубонько моя

Матусенько, голубонько моя,
Лише тобі — весняні пишні квіти!
Немов би світанковая зоря,
Синам і донькам у житті ти світиш.

Матусенько, на скронях сивина,
Лице у зморшках, руки з мозолями...
Та наймиліша дітям ти одна.
Оспівана найкращими піснями.

Матусенько, роки вперед спішать...
Дорослі діти, внуки підростають.
Нехай квітує твій життєвий сад
І родять у нім щедрі урожаї!

Матусенько, прийду на твій поріг,
Вклонюся низько, пригорну до серця...
Твоя молитва — вічний оберіг,
Що крізь віки у душах озоветься.

* * *

Матусям уклонімось знов і знов...

Матусям уклонімось знов і знов...
Бо нам життя вони подарували.
І неосяжна мамина любов
В усі часи дітей оберігала.

Молитва порятує від біди,
Благословення дасть і щастя, й долю.
Ми вдячні Вам, матусі, за труди,
Хай радості у Вас буде доволі.

Хай не торкається очей сльоза,
Хвороби давні хай не докучають.
Хай райдугою зміниться гроза!
Частіше діти й внуки приїзжають!

Цілуєм Ваші руки золоті,
Чоло у зморшках, сивину на скронях...
Ви — найдорожчі наші у житті!
З любов'ю світ тримаєте в долонях!

* * *

Не ображайте матерів

Не ображайте матерів
Байдужістю, нещирим словом —
Дзвоніть, пишіть, допоможіть,
Щоб сум не жив у серці знову...

Не ображайте матерів,
Знайдіть для них хоча б хвилину...
Хай зазвучить в їх душах спів
І щастям заіскриться днина!

Не ображайте матерів,
Не крайте зраненого серця...
Той біль від вчинків і від слів
До вас у дітях повернеться...

Не ображайте матерів!
Любов хай серце зігріває.
Молитва — мамин оберіг —
Від бід завжди вас захищає...

* * *

Мамо! Я прийшла...

Мамо! Я прийшла... Не зустрічаєш?
Вже з берізки листя облітає...
Принесла тобі, матусю, квіти...
Осінь... І шепоче тихо вітер...
Ніби розмовляєш ти зі мною...
Жаль, не часті зустрічі з тобою...
Сумно... Розумію через роки
Всі ті сльози, що росили щоки,
Й біль, що сковував і душу, й тіло...
...Не вернути, як би не хотіла...
Дивишся на мене ти із фото...
Вже минулись болі і турботи...
У твоєму домі спокій... тиша...
Помолюсь... Почує хай Всевишній...
 
 
* * *

Мамо, я так за тобою сумую...

Мамо кохана! Подумки лину
В наше минуле, хоча б на хвилину...
Ти молода й дуже-дуже вродлива...
Тільки от доля твоя нещаслива...

Ще у дитинстві лишилась без мами,
Мамина ласка приходила снами....
Вік весь трудилась... Так тяжко бувало...
Праця й війна вас тоді гартували...

Ти вдалась в маму: весела, розумна,
Все щебетала... З тобою не сумно...
І хоч як складно в житті не бувало,
Вчилася гарно і вчителем стала...

Скільки є діток, яких ти навчала!
Вдячні вони за знання, що давала...
Завжди в пошані і завжди в турботах.
Дім щоб в порядку, город і робота...

Та з особистим не склалось життям...
Зовсім в минуле нема вороття...
Навіть згадати його не хотіла...
Вік свій прожити без НЬОГО зуміла...

Вдячна тобі, що мене ти зростила,
Де тільки в тебе знаходились сили?
Як я тебе крізь роки розумію...
Та вже сказати тепер не зумію....

Хочеться так пригорнутись до тебе...
І розповісти про наші проблеми,
І запитати у тебе поради...
Внуки побачить тебе будуть раді...

От би посидіти нам за столом...
Свято зустріти, вітати з Різдвом!
Свічка горить....І молитву скажу я...
Мамо! Я так за тобою сумую...

* * *

Мамині вишні розквітли в саду

Мамині вишні розквітли в саду,
Ніжно мене обіймають гілками.
В сад весняний я до мами іду,
Вічності ніби немає між нами.

Ці пелюстки ніжні, мов сивина,
Снігом укрили матусині скроні...
Мама у вишнях й сама, як весна,
Тисне в задумі до серця долоні...

Пошепки вітер їй пісню співа,
Квіти у тиші тріпочуть несміло.
Там, поміж вишень, здається, жива
Мама стоїть... Та шляхи засніжило...

Маминих вишень п'янкий білий цвіт
Спогадом теплим в минуле вертає.
Ніби матуся з далеких світів
Ласку й любов знов дарує безкраю...

Осінь... Шурхіт листя під ногами...

Осінь... Шурхіт листя під ногами...
І жоржини з сумом відцвітають...
Свято... Вчителів усі вітають...
Знову лину я в думках до мами...

Мамо люба! Нині - наше свято!
В нас з тобою вдячні діти-квіти...
Як же з цього щиро не радіти???
Та лиш в тиші змушена мовчати...

Бо твій образ — у душі і в серці...
Із берізки вітер лист зриває...
Він в зажурі тихо опадає...
Ніжним спомином до мене повернеться...

Мама в сон прийде... Голубка сива...
Поцілує, пригорне до себе...
Боже! Я молитимусь до тебе...
Пам'ять вічна....Осінь... Так журливо...

 

* * *

...Вже не свято...

День народження мами, на жаль, вже не свято...
Я сумую, бо день цей лиш на спомин багатий.
Принесу мамі квіти. У думках лиш полину
У минуле, в дитинство хоча б на хвилину...

Мамо рідна, матусю! Так тебе розумію...
Може, здалека чуєш, що сказати не смію.
Я сама вже бабуся, щастя й горе пізнала,
Та твоєї поради так мені не хватало...

Щоб, як доню маленьку, обняла, приласкала,
Пожаліла... Й від мене біди всі відігнала.
Шелестить лиш берізка, розмовляє зі мною.
У скорботі і в тиші край могили постою...
 
 
* * *

Цю мить ніколи не вернуть назад...

Квітують буйно айстри та жоржини...
Я подумки в своє минуле лину...
Жива матуся... Діти ще малі...
Осінні барви в нашому дворі...

П'янить собою м'яти аромат,
Червоним кетягом звисає амарант,
І паничі плетуться і цвітуть,
Скрізь чорнобривці й повняки ростуть...

Стоїть матуся серед цих квіток...
І пригорнула внученят-діток...
Як зараз, чую квітів аромат...
Цю мить ніколи не вернуть назад....

* * *

Зачервоніли кетяги калини...

Зачервоніли кетяги калини,
Квітують чорнобривці біля хати.
Сумуючи, до тебе, мамо, лину...
Думкам-птахам судилося літати...

Минуло літо. Осінь падолистом
Замріяно вкриває все довкола...
Роки, немов нанизане намисто
Із спогадів, не вернуться ніколи.

Схилились ружі у журбі над тином,
Вже  відцвітають соняхи жовтаві...
Радій! Поки є мама, ти — дитина!
Піде у вічність — враз дорослим станеш!

Лиш вітром обійме і приголубить,
І нагадає піснею про себе...
Дощем заплаче... В серці жити буде!
І засіяє зіркою у небі...

* * *

Приходила мама з дощем...

Приходила мама з дощем,
Що ніч огортав, як плащем, 
Мовчання її і сум 
гнітили... 

Сумбурні якісь відчуття, 
З минулого кадри життя,
А я увійти туди 
не сміла...
 
Чому ти приходиш в дощ? 
Сказати мов хочеш щось. 
Прислухаюсь до краплин, 
та марно... 

Лиш зболене серце щемить, 
Й сльоза ув очах забринить... 
Вмить щезне той сон у важких 
хмарах... 

Берізка віти похилила...

(пісня про маму)

Берізка віти похилила...
В зажурі листячко шумить...
Моя матуся... Ненько мила...
Ти вирішила тут спочить...

В минулому лишились болі,
Хороші спогади й сумні,
І непроста жіноча доля,
Й нелегка праця день при дні...

Тепер лиш з вітром розмовляєш,
Приходиш в спогади і сни...
Я вірю, все про мене знаєш...
Як Ангел, біди відверни!

Молюся Господу за тебе...
У храмі свічку запалю...
...Дощем осіннім плаче небо
Від невимірного жалю....

* * *

До тебе, мамо, в радості й журбі...

Стежину, що вертає до села,
Встеляє Осінь знову  жовтим листям...
Якби ж ця Осінь так зробить могла,
Щоб мріям всім дано було здійсниться...
Щоб вийшла мама встрітить на поріг...
І приголубила... і  стиха запитала:
— Чи не знесилилася, доню, від доріг,
Якими по життю ти мандрувала?
Чи не болить сердечко від утрат?
Чи не стомились руки від роботи?
Нехай же Бог воздасть тобі в стократ
За доброту, за ласку і турботу...
Присядь же, моя доню, відпочинь...
Обід для тебе я приготувала...
— Матусенько! У небо знов не линь!..
Так довго  зустрічі цієї я чекала...
Погляну дай у віченьки сумні...
І поцілую зморщені долоні...
Погладжу пасмо кіс у сивині...
Допоможи... і дай пораду доні...
Та лише вітер в листі шелестить...
Чуть помах крил птахів, що відлітають...
І знову сум... По краплі кожну мить
Дощ монотонно, гулко відбиває...
До тебе, мамо, в радості й журбі,
В думках і снах я лину знов і знову...
Своїм життям завдячую тобі,
Моя рідненька... зоре світанкова...
 
 
* * *

Дорога до мами...

Дорога до мами... Дорога до мами..
Застлана пожухлими вже споришами...
Вже Осінь її падолистом вкриває...
Як стрічечка, в'ється... Роками петляє...

Дорога до мами — зі спогадів, смутку...
Дитинства синіють на ній незабудки...
Червоні жоржини яскраво квітують,
П'янкі чорнобривці та айстри чарують...

Дорогу до мами вкривають тумани...
І обриси смутні... і тіні незнані...
Дорога в думках... через серце прослалась...
...Там мама назавжди живою зосталась...

* * *

Осінні тумани стелилися болем...

Осінні тумани стелилися болем...
А ранки холодні студили думки...
Давай поговоримо, мамо, з тобою,
Гортаючи в тиші життя сторінки...

Згадаєм минуле... Коли ти  чекала,
Схилившись в зажурі, на мене завжди...
Тепер вже моїм добрим Ангелом стала...
Спаси... і зумій зберегти  від біди...

Матусю моя!... Знову Осінь царює...
З вітрами — у душу,  з сльозами-дощем...
Самотністю з нею ділитися мушу,
Відчувши у серці пронизливий щем...

В холодних обіймах зігрітись не можу...
Дай, Осене мила, хоч краплю тепла...
А спогад про маму знов душу тривожить...
Стомилася жити... У вічність пішла...

* * *

В тиші свічі горять...

Обірвалось життя... Без матусі лишилися діти...
І внучата малі вже не будуть бабусі радіти...
Засипає зима і жалі, і всі болі, й тривоги...
Й білим снігом вкрива вже до іншого світу дорогу...

Недосказанність слів... недоспівана мамина пісня...
І калинові грона, мов жар, пломеніють вогнисто...
Руки-крила згорнули в скорботі дві доні-пташини...
В тиші свічі горять... І молитви слова в небо линуть...

Світлим ангелом мама назавжди залишиться в серці...
Час лікує? Навряд біль в душі цей із часом минеться...
Дні за днями минатимуть, сплинуть роки за роками...
А матуся-лебідка завжди буде  поруч із вами...

Поцілує зимою у щічку, як  ніжна сніжинка...
Теплим вітром осушить журливу сльозинку-краплинку...
Листя шепотом знов заспіва для внучат колискову...
І найкращою квіткою рідних порадує знову...

Лиш у снах  до дітей завітає на щиру розмову.....

* * *

Моя голубко сизокрила...

Моя голубко сизокрила,
Зірниця в небі осяйна,
Як пісня, щира, рідна й мила,
І життєдайна, як весна.

Тобі, матусенько, вклонюся,
Складу подяку за життя.
В твоїй любові розчинюся,
Відчувши наших душ злиття.

Ти в сивім мареві розтала
Бузковим цвітом запашним...
Молитва лиш твоя зосталась,
Як оберіг у світі цім...

* * *

Материнська ласка

Материнська ласка, батьківська любов...
Спогади ятряться в серці знов і знов.
Пісня колискова у душі бринить,
І поради слушні згадую щомить.

Пригортала хата нас, малих, теплом,
Пахли руки мами хлібом й молоком...
Розцвітала м'ята, мальви край воріт,
І такий безкрайній простилався світ!

Нас манили далі і нове життя,
Та нема в минуле більше вороття...
Опустіла хата, мальви відцвіли,
І пішли у вічність ті, хто там жили...

Лиш шепоче вітер про минулі дні,
Розгойдавши віти, наспіва пісні...
Материнська хата, батьківська любов...
Спогади ятряться в серці знов і знов.

* * *

Розмова з мамою

Мамо моя, незгасимая зоре!
Сяєш мені і у радості, й в горі,
В сни завітаєш, мене приголубиш...
Знаю, що доню свою дуже любиш...

Завше мені нагадаєш про себе -
Першим підсніжником, хмаркою в небі,
Шелестом листя і співом пташиним...
От би побачити... Хоч на хвилину...

Висловить все, що раніш не сказала,
Нам би хвилиночки стало замало...
Подумки знову я лину до тебе,
З болем і сумом вдивляючись в небо...

Згадую часто твоє влучне слово,
Пісню і казку, і щиру розмову,
І нелегку твою долю жіночу,
Дні у труді і недоспані ночі...

Ти вже пробач мені, мамо рідненька,
Що у тривозі боліло серденько...
Дякую, рідна, за всю допомогу,
І у молитві звертаюсь до Бога...

* * *

Лишилися думки... і спогади... й вірші...

Знов осінь на порі... І квітнуть знов жоржини...
Так хочу, як колись, їх дарувать тобі...
Це зможу лиш у сні... У мріях лише лину
До тебе, люба мамо, у смутку і журбі...

Вже діти підросли... і сивина на скронях...
Так хочеться назад минуле повернуть...
Відчути, як колись, тепло твоїх долоньок,
І обійнять тебе, до серця пригорнуть...

Матусю! Ти пробач, що вчасно не сказала
Тобі всіх ніжних слів, що маю у душі...
Пройшло 12 літ... Тебе з нами не стало...
Лишилися думки... і спогади... й вірші...