Сторінками щоденника поета, актора, драматурга, пісняра Сергія Губерначука


 

Поет, актор, драматург, пісняр Сергій Губерначук

 

 

Сергій Губерначук

СТОРІНКАМИ ЩОДЕННИКА

 

* * *
Того ж дня, що й почато, тої ж ночі, що й кінчено.
«І подарую я Тебе Нікому» (до щоденника).

 

* * *


вересень 1985 р.

Жити – значить творити. Творити прекрасне, чудове, добре, а значить, корисне людям. Так творити, щоб для користі іншим вкладати в свою працю всю свою душу, вміння, працювати від щирого серця, із натхненням і радістю, що така праця – не щось марне, а потрібне людям. У цьому я вбачаю красу життя.
Недоліки. Вони є в кожної людини. І в мене, і в когось іншого – у всіх. Вчасно їх помітити, зрозуміти – ось покликання кожної людини. А щоб це зробити, треба подивитись на себе збоку, очима інших людей. Деякі недоліки переростають у тяжкі звички з неприємними наслідками. Це неприпустимо. Не можна миритися з недоліками і ще більше – дивитись на них як спостерігач. Така моя думка.
«Наше» – це те, що належить усім. Це наша планета, це наша країна, місто, будинок. «Моє» – це все, що належить одному, це те, що зроблене власними руками, здобуте власною працею, а не чужою.
Настанови старших є різні. Є правильні, а є і неправильні. Останнє відбувається через хибні, неправильні поняття з того чи іншого питання. Тому потрібно мати свою думку, але й з увагою відноситися до порад старших, які мають певний досвід.
Любов до дітей – ось основне, що я вбачаю у смислі своєї професії. Хіба можна без любові стати вчителем? Звичайно, ні. Вчителю потрібно бути добрим і водночас строгим, чесним і справедливим.
Кожна людина повинна залишити після себе добрий слід – слід, достойний людини, розумної людини.

 

* * *
 

вересень 1985 р.

Осінній день (твір-мініатюра)
Ось і знову прийшла золота осінь. Хоч і жаль минулого літа, та все ж попереду осінь, осінь чудова і прекрасна, з її вигадками та дарами. Щоб це відчути, потрібно направитися в осінній ліс. Ліс – це дзеркало осінньої природи.
І от ми в лісі. Перед нами зодягнені в розкішні шати дерева. Листя переливається на осінньому сонці то жовтими, то червоними, а іноді ще й зеленими барвами, забираючи останнє сонячне тепло.
Згодом, заглиблюючись усе далі й далі в ліс, ми ніби занурюємось у світ чудової й неперевершеної краси. Ось вибігла на галявину молоденька косуля, а за нею – з величезними рогами на гордо піднятій голові олень. Побачивши людей, вони зникають у густих заростях березняка.
Он поліз їжачок. А на його голках чимало всячини. Ось і гриб боровик, ось дике яблуко, навіть китиці горобини.
Чудово! А он на струнких ніжках молоді підберезовики. Вони підняли високо свої шапочки, ніби чимось цікавляться.
Прекрасно осінню в лісі. Так туди й тягне, несе, щоб помилуватися її природою, її вродою. 

 

* * *


Інколи буває: біжиш вулицею, і в якийсь момент, мабуть, потойбічна сила спиняє тебе, примушуючи озирнутися, роздивитися уважно довкола, дійти висновку, що ти тут не один. Є ще дерева, кущі, трава, квіти. Всі вони, як і ти, живі: дихають, пускають коріння вглиб до води, долонями листочків ловлять сонячне проміння, поспішають вирости, хворіють, вмирають. Вони є. Чому ми, люди, так рідко звертаємося до природи? Адже це наші витоки, наша атмосфера. Від нашої нікчемності природа стає схожою на нас, гине.
Ходить дивний чоловік лісом. Дивиться, дивиться, шарудить у осінньому листі. Розгортає траву, копирсає паморозь моху.
– Що ви, – кажу, – шукаєте?
– Себе, – відповідає він. У всіх повні кошики грибів. А у нього – порожній.
Своє натхнення людство завжди шукало в природі. У щонайменшій краплинці роси, яка спинила свій плин на білосніжній пелюстці ромашки, можна побачити, як віддзеркалюється цілий світ, як обертається планета. 
Природа, як і людина, змінюється. Пори року накладають неповторну печать на кожен її фібр, як і людина, коли вона народжується, шукає, зріє і відходить. 

Осінні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав , багдадський злодій.
І плаче коник серед трав – нема мелодій…*

Як на мене, то найкраще вдається відчути красу саме поетам. Ліна Костенко якось сказала, що любить писати про те, що вічне. «А що є вічним?» – запитав хтось. «Кленовий лист», – відповіла поетеса. Як влучно сказано! Революції приходять і відходять, та єдине, що ще вічне поміж нас – природа.
Природа й любов. Вони завжди поруч. Вони однаково вразливі й сильні. Спробуй, зачепи сильне почуття любові, і воно, як грім серед ясного неба, вибухне чи то рясним дощем сліз коханої дівчини, чи то гнівною блискавкою промайне і зникне назавжди.

Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.*

Любити свою осінь, мабуть, так важко. Я ще молодий, довкола мене – весна, літо. Поняття смерті для мене ховається десь у лісових хащах, де темно, як уночі, де сови приречено сповідують свої страшні молитви. 
Любов безсмертна, як справжня поезія.

Не треба думати мізерно...
Безсмертя є ще де-не-де...
Хтось перевіяний, як зерно,
у ґрунт поезії впаде.*

Безсмертна природа зробить своє: зерно проросте. З’являтимуться нові поети, неповторні й щирі у своїх талантах. Тільки розум і Бог допоможуть нам вижити, воскреснути із попелу і бруду, до якого усі ми так звикли. Відродиться краса, любов, природа, рідний край, нарешті – незалежна Україна, мова, культура, наша поезія, наша неповторність: і я буду щасливим, майбутні діти мої й онуки…

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.*

Неповторність кохання…

Краса душі, краса любові.
Найвища на землі краса.
            (Володимир Сосюра)

Що є любов? На цьому, здавалося б, простому, але водночас шекспірівському запитанні спіткнулося чимало людей, і людей добре знаних, відомих. Любов оспівана поетами, письменниками, музикантами, філософами, навіть науковці намагаються давати їй якесь визначення. Любов називають найбільшим скарбом, що його подарував Всевишній людству. 
Але далеко не кожен здатен вповні осягнути її природу. Запорукою високої любові є душевна краса людини та її велика вдача. Що ми найбільше цінуємо в людині? Душу. У глибокій душі завжди горить іскра любові. Адам і Єва, Ромео і Джульєтта, Лукаш і Мавка – усі вони первинно були пройняті красою і любов’ю до світу. І коли побачили один одного, відчули спорідненість власних душ, несамовито злилися в єдиному екстазі – любов розцвіла, і, мабуть, вже ніщо не могло її спинити. 
Жаль, багато й низьких душ ходить поміж нас. Доля їхніми та власними руками наносить нам страшні удари, насилає на нас шалені випробування й тяжкі перепони. Тим яскравіше розцвіте квітка кохання, винісши на собі асфальтовий тягар труднощів і поневірянь.

Любове, чому ти іще жива?
Боронила людські права
ти на вогнищах інквізицій.
Коли смерть справляла свої жнива,
ти блукала, немов вдова,
і палали обличчя вбивців*…

 

* * *


–– Лише кохання порятує люд.
–– Кохання ладаном дише.
–– Аби любов – буде все гаразд.
–– Знаю, любі, ви у мене є! Кожен із вас – талановитий птах.
      Кожен із вас – це сонечко моє в душі, в молитвах і думках!
–– Твоє серце б’ється в моїх грудях.
–– Небо починається з очей моєї коханої.
–– У серці більше страхів, ніж любові.
–– Де любов – там завжди ллється кров.
–– Найточніший час – биття серця.
–– Коли тебе чекати? В яку весну?
–– Якби ти знала, хто ти є така!.. 
     Твоя душа давно живе у мене.
     Я – щастям переповнена ріка.
     Ти – кров моя, що випинає вени. 
–– Живи в ритмі весни, живи в ритмі любові, 
     живи в ритмі радісного серця.
–– Почуй найтихіше зітхання душі, що молиться…

 

* * *


–– Коли я виділяю когось одного, я забуваю про всіх інших.    
     Тепер я люблю всіх.
–– Очистив любов я свою у спокої.
–– Війна. Мистецтво. Світ. Любов. 
     А від життя лише три краплі. 

 

* * *


Боже! Благослови Україну. Благослови моїх рідних. 
Благослови всіх дітей. Благослови батька й неньку. 
Благослови мою землю. 
Благослови навіки!

 

* * *


Уставаймо з колін! 
Розпрягаймо свій спів.
Україну єднаймо, 
шануймося!

 

* * *


Проріжмо шлях на вільний лан. 
Все оповите синьо-жовтими словами.
Для України – ми. А Україна – з нами.

 

* * *


6 червня 1988 р.

Наразі вивчаю суспільствознавство. Цікавий там є закон єдності й боротьби протилежностей. Так він мені точно підходить. Іноді розмірковую і сам собі ставлю запитання: ось який я тепер, на цьому етапі, Сергій Ґуберначук із позитивним знаком чи Сергій Ґуберначук із негативним знаком? Знаю одне, що зі знаком рівності Сергія Ґуберначука немає, принаймні, досі не було, хоча точно існує Сергій Ґуберначук із нейтральним знаком: насправді, лише тоді, коли спить. Просто я існую в єдності та протилежностях…
У мене купа справ – у першу чергу мій перший державний іспит із суспільствознавства, який я збираюся скласти хоча б на «4» (добре)…
На сьогодні звіт закінчую. 
Сергій Ґуберначук із позитивним знаком.

 

* * *


14 червня 1988 р.

По радіо знову про культ Сталіна говорять. І правильно. Якби не він (Брежнєв теж хороший), багато що було б інакше. До влади могли б прийти Кіров, Рудзутак та інші видатні політичні діячі, яких Сталін придушив. Країна б розвивалася по-справжньому… 
У четвер буде чергове засідання в нашому літературному клубі в Будинку культури ім. Корольова… Цікаво, чи обрали вони хоча б один мій вірш (із чотирьох запропонованих) для місцевої заводської газети…
Сергій Ґуберначук зі знаками «плюс» і «мінус».

 

* * *


15 червня 1988 р.

Я – не націоналіст. Але з сьогоднішнього дня буду пропагувати українську мову.
Я – українець і не повинен цього соромитись. А навпаки – гордитися повинен.
Я й брату сьогодні сказав: «Якщо ти розмовляєш рідною українською мовою, значить, ти живеш на своїй землі, на своїй Батьківщині.» 
Українська мова – найкраща й найбагатша мова світу. А ми її так викорчовуємо! Якщо так буде йти справа й далі, то через 30 років від українців як національності й сліду не залишиться. Ми розтанемо серед потоку інших народів, які люблять і шанують свою рідну мову більше і пропагують її (наприклад, росіяни, євреї, прибалтійські народи і, навіть, цигани). 
Ні, справжня Україна на сьогодні – Західна. Я там був і повністю можу відповідати за свої слова.
Російська мова не більше повинна значити як рідна (принаймні, для мене, українця). Зараз російська мова – престижна. Нею балакають переважно, щоб похизуватися (то вже не зовсім так. Так було 20 років тому). Зараз російською мовою говорять лише тому, що не знають рідної (української). До того ж ми звикли до російської, точніше, ми відвикли від української.

1000-річчя з дня запровадження християнства на Русі. Цю дату святкуємо в Києві. Дата значна.

 

* * *


19 червня 1988 р., Богдани́.

…Пишу я в такому стилі, бо спішу – по-перше, а по-друге, бо зараз у Богдана́х, де дуже впливає місцевий діалект, і нема коли думати про норми чистої літературної української мови.

 

* * *


18 липня 1988 р.

Учора, 17.07.88 р., поховали Рому Павленка, мого однокласника й товариша. Жахливий день... Усі ридали.
Він служив у Афганістані; і року не пробув у Армії – і загинув.
Їх було четверо – і всіх чотирьох скосило автоматною чергою. А він же 1969 року народження – от і наш рік страждає від цієї проклятущої війни.
У мене зараз дуже пригнічений стан. І мені здається, що він накладе печать на все моє життя, точніше не стан, а цей трагічний випадок.
Тьотя Шура, Романова матір, там безперестанку губила свідомість і кричала за сином. Я розумію, що його не повернеш, але ж який жаль. Цедик Сергій, його найближчий друг, він зараз служить у Москві, теж буде у відчаї – він загубив справжнього друга.
У школі Роман був звичайним хлопцем і учнем, нічим не вирізнявся поміж однолітків. Був такий неспокійний, як і всі хлопці. А що ледачкуватий, то в час застою мало хто хотів вчитися… Не було кому зацікавити. А в Армії він проявив себе. Усього набачився. Там же справжня війна… Звісно, розумів, що тут усі в Союзі з жиру бісяться, а там – війна і не до жиру! На фотографії, яку він надіслав з Афганістану – ну, у нього такі очі, які вже багато чого бачили – словом, дорослі, зрілі, а на фотографіях 8-го чи 10-го класів – ще дитячі.
Із однокласників на похороні були тільки Люда Січкар, яка принесла мені цю тяжку звістку 15 липня, я і Люда Жайворонок. 
Роман загинув ще 6-го липня, а ховали – 17-го. Труна була закрита, навіть віконця не було, так, що мати навіть не побачила свого сина востаннє. 
От і все… Нема Романа. Він перший, хто з нашого класу пішов на той світ. Хто буде другим, невідомо нікому. Краще, якщо всі ми помремо своєю смертю і десь так за 80 літ.
А ці війни знущаються з людей. Тепер кожен із нас при слові «Афганістан» буде згадувати Романа і його похорон.
Кому потрібна ця війна?! Їх уже повинні були виводити. І на кінець – отаке лихо. Мабуть, виводити більш не будуть, бо ті з Пакистану порушують договір. От і наші тепер страждають!..

 

* * * 


24 липня 1988 р.

Учора мене оголосили серед тих, хто зарахований до Інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Отже, з 23-го – я майбутній актор театру і кіно. Я дуже цим задоволений. Набравши 13 балів (11–12 прохідний) – пройшов…

 

* * *


7 вересня 1988 р. (середа)

В Інституті – зустріч зі Ставицьким Б.П. Підготовка до посвячення в студенти. Спектакль (вірніше, наше перше слово) вийшов непогано. Його приніс Ставицький (то є його робота).

Починається словами: 

«Важкий тягар екзаменів вступних 
ще й досі каменем лежить на наших душах, 
то скиньмо ж цей тягар важкий, 
бо чистими, як мати породила, 
вступити треба до Мистецтва Інституту». 
Непогано.

 

* * *


5 листопада 1988 р. 

–– Моє покоління не знало незгод, не бачило голоду, війни й 
     розрухи…
–– Мою бабусю – сиву давнину – ніколи не побачити одну. 
     До неї йдуть онуки і сини наслухатись билин, казок, видінь 
     і правди, й сну. 

 

* * *


Ти тягнеш за собою осені шлейф,
букет запахів із хризантем і кленового листя.
Але я ж не фея, але ж ти не ельф,
щоб утримати літо в червонім намисті.

 

* * *


7 листопада 1988 р.

–– Коли мине образа твоя,
     не знаю де і з ким буду я. 
     Не раз на листя сніг припаде,
     і пам’ять шлях крізь нас прокладе… 

–– Осінь вірші писала на кожнім листку і з дерев посилала їх кожній людині…

 

* * *


13 березня 1989 р.


Клятва! 
Із сьогоднішнього дня розпочинаю Нове Життя!
Ні – інертності! Ні – мовчанню! Ні – надуманості!
ТАК – творчості, мистецтву, поезії, пісні, 
мові рідній, Україні!
Сергій Ґуберначук.

 

* * *


травень 1989 р.

Ми за те, щоб на Україні взагалі не поставало питання вивчення чи не вивчення рідної української мови… Всі, хто проживає на території України, їсть її хліб, повинні обов’язково вивчати українську мову, спілкуватися нею як державною. І це повинно бути затверджено законодавством УРСР. 

 

* * *


8 травня 1989 р.

Маленькі одкровення великої людини особливо песимістично на мене діють, тому що важко усвідомлювати банальність величі.

 

* * *


22 липня 1989 р., Київ

–– За небесною межею – маячня земна…
–– Я йду від тебе до тебе.
–– У мене Нікого є́!

 

* * *


20 листопада 1989 р., Київ

Дощ як з відра. Сонце – вицвілий місяць.
Стомлені люди несуть парасольки. 
Хтось на зупинці плаката повісив: 
«Все – на решенье задач перестройки!»
Море води. А тролейбуси в ньому, 
мов пароплави, бояться зупинки.
Гордо пливуть, розкидаючи воду 
на тротуар, на людей, на будинки…

 

* * *


Забігався по вікнах дощ чи сніг.
Мене то холод, то тепло проймає.
І я кудись поміж зірок побіг…
А так буває?..

 

* * *


31 липня 1990 р., Богдани́

Німотна темінь… сльози, як вночі. 
Безпутство слів усі пісні зламало.
Як осінь солов’ям відійме голоси,
так при весні ти в мене серце вкрала…

 

* * *


19 листопада 1990 р.

Сокіл у Києві не приживсь. 
Йому відрубали голову.
Він летів надто низько 
і зачепив голуба…

 

* * *


Усесвіт підводний чи космос земний?

 

* * *


4 жовтня 1991 р. (2 год. 25 хв., ніч), Київ

Настав час спинитися… Думок і мрій накопичилося стільки, що їх необхідно постійно фіксувати хоча б, аби вони не лишилися пустими відгуками легкокрилого часу літ так через 20. На те і цей щоденник .
Уже декілька разів я намагався бруднити папір звітами днів… Як і будь-яку іншу справу, так само і цю я так і не закінчив, вірніше, не дотримався своїх планів. З одного боку – це стільки зайвої писаними, а з іншого – пам’ять із роками розгублює фарби й ноти життя. Жаль…
Із чого ж почати? Чого я хочу? Мабуть, головне, що я вже щось можу. Можу вчитися в невмирущому театральному інституті… 
І все ж таки я хочу любити по-справжньому. Все. Все любити по-справжньому. Я хочу справжньої любові до театру, поезії, людей, жінок, мистецтва, дітей, Космосу, Життя і Смерті. Хочу бажання творити. Натхнення творити…

 

* * *


Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси ти і Бог Любов, і Бог Віра, і Бог Надія! Мово, що стояла на чатах коло вівтаря нашого національного Храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, ганьби. Тож висвячувала душі козацького народу спасенними молитвами й небесним вогнем очищення, святими водами Божого річища, щоб не змалів і не перевівся народ наш. І множила край веселий, святоруський, люд хрещений талантами, невмирущим вогнем пісень, наповнювала душі Божим сяйвом – золотисто-небесним, бо то кольори духовності й Божого знамення.   

 

* * *


21 лютого 1993 р.

В райських покоях мене розманіжила тиша.
Жити між звуків так важко на грішній землі.
Боже великий, Ти дотик і колір залишив,
вкрай не простивши почутих і сказаних слів.
Зараз гроза прозіхає над зляканих людом.
Грому не чую та блискавку бачу й дрижу –
я пригадав свою мову, заповнену блудом…
Злі язики, я ні вас, ні себе не суджу.

 

* * *


Старим себе відчув у 26 довкіл дітей, 
які стріляли й матюкались…

 

* * *


26 листопада 1995 р., м. Київ.
Творчість – породжена безмежністю.

 

* * *


7 червня 1996 р., Богдани́

Написав вірш «Гнів». Як міг в архів потрапити мій гнів?

 

* * *


30 листопада 1996 р.

Від нежиті є лікар – то життя.

 

* * *


31 грудня 1996 р.


–– Хай злі всі стануть добрими, а добрі – ще добрішими.
     В Новому році тепла й добра побільшає!
–– Від нас тікає стрілка щосекунди по циферблату діб.

 

* * *


2 січня 1997 р.

–– Бажання як лаваш, поламаний руками... 
–– Невимовний, незліченний світ любові.
–– Прикро бути частиною чогось, 
     навіть не знаючи, чим воно є.
–– Людина не стає рабом, поки вільний її розум, 
     і не стає дурнем, поки вірить своїм ідеалам.

 

* * *


9 жовтня 1998 р., Київ

–– Я занурю тебе весною, я заберу тебе з собою.
–– Почуття не вмирають, їх вбивають.
–– Сліди зради – це зуби, а розплата – це кров.
–– Хто сказав, що мені доля зла подарована, 
     що шукаю не те?! 
     Хто сказав, що мені зла любов подарована, 
     що люблю я не ту?! 
     Хто сказав, що іду не туди?!.
–– Ти біля входу в рай руку мені подай.

 

* * *


18 жовтня 1999 р., Київ

Творчість – Така́, як Ти!

 

* * *


22 липня 2001 р., Богдани́

Поема «Обрії»: 

1. Обрії дитинства. Весна. «Діти Борисфена».
2. Обрії юності. Літо. «Обрії».
3. Обрії зрілості. Осінь. «Золоті жнива».
4. Обрії старості. Зима. «Рай».

 

* * *


6 жовтня 2001 р.

–– Любов не прагне до мети, адже сама не є метою…
–– У серці шукай мене, але не суди.
–– Тиша повітрям дише.
–– Пише мозок, очі й рука, 
     і при цьому багато присутніх –
     птахи, небо, любов і ріка.
–– Мої діти – мої вірші. Є схожі й різні. 
     Є правдиві й брехня. Є і нема.
–– Як пише вірші сліпий? Як пише вірші глухонімий? Як пише вірші той, у якого не працює жоден чуттєвий орган?
–– Навіщо нам, неспіваним пісням, шукати в паузах чиїсь слухняні ноти?

 

* * *


11 січня 2002 р.

Україна завжди прагнула до достатку, до багатого життя. Тільки їй ніколи «цього» не давали.

 

* * *


Україну я цілую у Дніпро.

 

* * *


27 квітня 2002 р., Київ

–– Прощаюся з квітнем цвітним і привітним у синім цейтноті весни. Вертаюся знову в травичку на берег Десни.
–– На зотлілих сторінках повареної книги я читаю рецепт її молодості. Укладач – забутий. Автор – мені невідомий. А рецепт – до смішного простий.
–– Репетиції її молодості.
–– Строгі очі прорізають глибоко м'якість серця.
–– Люблю не знати сяйва од зорі. 
     Люблю не звідати дороги до нікуди. 
–– Я нещасний, тому що крадій. 
     Я все, що міг, украв у цього життя.
–– Я загубив літа. 
–– По почестях – віддам, по праву – відберу... 
–– Куди спішиш – туди не попадеш, 
     куди потрапиш – зовсім не спішиш...
–– Іскра – те ж джерело, те ж тепло, тільки не довговічне.
–– До межі Небес – метушня і маячня земна.

 

* * *


Живи сьогодні, 
насолоджуйся  і радуйся ночам і дням, 
які твої, та Бога прославляй.

 

* * *


28 квітня 2002 р., Київ

Я – не російський поет, 
я – поет український. 
У мене дуже південна мова.

 

* * *


–– Реально існує школа професора Бориса Ставицького.
–– Український театр має бути кращим європейським театром, про що мріяв ще Лесь Курбас, але втілити це до сих пір не вдалося. 
–– Потрібно: новий підхід до питань подальшої (після інституту) долі молодих акторів; згуртований колектив, талановиті актори, перевірені часом стосунки; діючий репертуар (3 вистави різного плану – і для дорослих, і для дітей), що користується у глядача успіхом; відомі й талановиті педагоги, режисери. 

 

* * *


Вперше в Україні застосовано принцип співу All stars (Усі зірки), зокрема для пісень на слова Сергія Ґуберначука: «Україна молода» 1999 р., «ХХІ століття», 2002 р. 
Зараз Ігор Корнілевич плідно працює над оперою «Серафіта» за мотивами однойменного твору Оноре де Бальзака, втілює в життя постановку духовної кантати «Православний час» (вірші Сергія Ґуберначука) та закінчує святкову ораторію «Од Різдва до Різдва» (вірші Сергія Ґуберначука).

 

* * *


2003 р.

–– Багатство сковує думки, тривожить і мовчить.
–– Шелест купюр, як і блиск монет.
–– Котяться зірки, котяться дні – життя, як карусель...
–– Дні – у турботах, а ночі – в тривогах.
–– Неспокій виростає у тривогу.
–– Тримайся за дерево – єдине, що має коріння. З кайнозойської ери до наших часів ніхто не дожив, тільки дерево.
–– Я перший парус бригантини, планетою викинутий у Космос.

 

* * *


Ти хто, Україно,
знеболена матір
чи мачуха вічно безболісна,
що́ так одчайдушно 
лягає на паперть?..

 

* * *


–– Нехай збудеться все, про що мурчимо...
–– Я в цьому житті як горщик із ручкою всередину.
–– Завдяки мені я вас врятую.
–– Як багато мені мало....

 

* * *


1 серпня 2003 р.


Народження – красне.
Дитинство – безтурботне.
Отроцтво – наївне.
Юність – шалена.
Молодість – світла.
Зрілість – розважлива.
Старість – поважна.
Старецтво – болісне.
Дряхлість – байдужна.
Смерть – остаточна й неминуча.

 

* * *


8 лютого 2004 р., Київ

Отже, і зараз маємо продовження. Із превеликою цікавістю зачитав я рядки цього щоденника. Чи той я тепер?
Якщо я писав (тоді), що буду відвертим, то зараз це майже неможливо. Єдине, що Вільгельм Райх («Подивися на себе, маленька людинко!») зможе мене переконати.
Ні! Я далеко не маленька людинка, але стереотипність бачення деяких речей мене теж, як й інших, наздоганяє. Уявімо, я б відкрився. Краще це зробити перед смертю, а може – зараз? Оскільки я впевнений, що смерті не існує, то й час не має значення. Просто кажучи, це не має значення. Значення маю я. (Хотів поставити знак оклику, але й це не завжди «значення»).
Зараз мене цікавить Усесвіт. І, перебуваючи за брамою непохитної державної опіки, я цю браму підриваю, муштрую на кшталт Розуму й світової Думки, яка незламна, бо об’єктивна, як Божі Клейноди. І їх я теж порушую. У страшному пошуку. «Люди, мої дорогі, як багато серед Вас людей! ... І як мало людей…»
Мирські істини майже аґонізують, безповоротно стикаючись з державними законами. Суспільство страждає від єдиного алкогольного подиху можновладця, який промовисто демонструє свій демонізм.
Колапс неспокою заповнює прості поняття: «мати», «сім’я», «ти». Не дай Боже, щоб це сприймалося як скарга.
Я, повірте, зовсім іншої Думки. Помилятися – ТРЕБА! Так ви й виховаєте себе. Перемагаючи себе, знову помилятися – ТРЕБА. Відчувати свій духовний ресурс (якщо він пере-пре-накопичився) – не біда й не лихо. Дія ваша станеться, вона буде довгою (термін майже невичерпний). До скону. А сила дії? Ось питання.
Згуртувавшись із цим народом – можна бути й пророком. Але… Совість! Ось питання.
Колись я дивився на себе знизу – вгору, а зараз? Споглядаю зверху – вниз. Чіпаю себе язиком так гарно, що все пір’я облітає; наводжу мости довіри із самим собою на рівні простого обивателя. Хапаюся часом за повітря десятьма руками свого «слава-Богу-таланту» – і бачу прірву, яка летить назустріч. Велів би інколи собі Того Світу, звідки вихід легший і кращий, аніж із Цього. Ось мій стан, окреслений цим жахливим почерком несамовитого існування.
– Хто ці люди? Хто вони, які бажають мені «добра»?
Це зменшення претензій – а відповідно, ролей у суспільному житті, розбалансування кармінних прагнень і повний психоз нації на тлі незвершень.
Завжди стається так, що історія вимагає від людини виходу, або вже – на вихід!
Хто така ця дівка (історія), яку легко облаяти, або ще й… Але вона, дійсно, шльондра!

 

* * *


2004 р.

– Ось прейскурант. 
   Що б ви хотіли скуштувати в нашому закладі?
– Принесіть мені, будь ласка, трошечки любові.

 

* * *


1 листопада 2005 р., Богдани́

Параграфи. Перґаменти. Прононси. 
Відносно вірша «Первісно інший прихожий»:
§ 1. Прихожий. – Орфографічний словник української мови, стор. 608.
§ 2. Первісно інша. – Яремчук П. «Християнський консерватизм: дух, епоха, людина». Луцьк: Терен, 2005.
§ 3. Первісно інший прихожий дійсно живий тут і тепер. – Ошо Р.«Творчість. Вивільнення внутрішніх сил».

 

* * *


–– Земля в космосі схожа на дитину в колисці часу.
–– Наш світ многоликий перетворює час на портрет.
–– Дві краси. Одна з них – земна.
–– Не кидай камінь у небо, все одно він впаде на землю.
–– У свято посміхається місто сонцем крізь куполи.
–– Людська душа прагне волі вічно.
–– Високий поріг – порок низький.
–– Знайду розщелину у пеклі та в рай любимий попаду.
–– Після вогню – земля чорна, а після дощу – знову трава.
–– Тихе зло на дні душі – то пекельний рай. 
–– Навіть на дно печалі сонце зазирає.
–– Для чого серцю святкувать літа? 
–– Заповідаю жити всім розлюбившим браттям.
–– Який сексуальний ідеал маєш, таким і стає головний герой телесеріалу.

 

* * *


21 квітня 2007 р.

Плани щодо створення Київського культурного музично-драматичного центру. 

Примітивний план роботи:

1. «Запорожець за Дунаєм» (мюзикл).
2. «Чайка Джонатан Лівінґстон» (естрадно-циркове шоу).
3. «Серафіта» (опера)
4. Авторський вечір – вистава (поетична композиція за власними віршами). 
5 Вистава Сковородіана.
6. Шевченкініана
7. Ораторія «Од Різдва до Різдва» за власними віршами.

 

* * *


23 лютого 2008 р., Київ

–– Слухати слово треба вже з першого звуку – 
     тоді ти почуєш і зрозумієш усю приховану суть.
–– Дослухайся – і виймай сенс.
–– Люби беззвучно кожен звук – 
     і тоді народиться вічна пісня.
–– Молодість поверне лиш той, хто постарить вічність.
–– Істина – в тіні, а тінь – від стіни суті.
–– Забагато німоти не буває.
–– Не зачиніть своїх дверей. Хай буде все відкрито.

 

* * *


Наввипередки мчать літа, так одчайдушно!
Свята мета давно не та – смішна й неслушна!
Змінились цінності, і сни не позбувались…
Літа мої! Куди ж ви, любі, заховались?!

 

* * *


25 червня 2008 р.

–– Ще один день подаровано нам…
–– Зле літо – добра зима.

 

* * *


28 червня 2008 р., Київ

Виводжу поняття ідеологічного колапсу. До нього потрапляють переважно імперії в стані передаґонії, а також держави без чіткої національної та гомонаціональної політики, занедбані кризовими явищами в часі.

 

* * *


–– Мине час, і я з’явлюсь лише вдалині... 
–– Я знав любов – я долею розпещений.
–– Усім завдячую Тобі, Любове…

 

* * *


7 січня 2010 р.

Різдво душі над тілом, яке живе невміло. Різдво над створеними душами, за якими ми тужимо в Різдво! Щасливий світ! Це Різдво!

 

* * *


–– США! Ша!!!
–– Тиша за крик важливіша. 
–– На зборі врожаю чимало народу…

 

* * *


2011 р.

Це не є дивним для багатьох: але щире відчуття горішнього бачення Історії наполягає митця не втомлюватися одноосібно, а вершити наші справи на майбутнє! Отож я стулився з Вами в своєму завбачливому ставленні – і прозорився своїми багатьма новими думками! Дивно, але Ваша щирість спонукає до серйозної розмови про Сучасність. Час не є відстороненою штукою (чи ба Мистецтвом по-польськи) взагалі – Наш Час, Наша Ціль, крізь яку ми або губимося безталанно, або прозріваємо в загальних вирішеннях є неоконсервативною по суті! Доба Консерватизму, завдяки якій ми так завбачливо анонсували нові дослідження (а їх стане досить), складає неабиякий потенціял для таких пошуковців фантастичного етнобіозу з Майбутньою Україною, як Ви чи я. Свій народ ми відчуваємо краще, аніж хто з чужинців. Хай за це і не матимемо гідної відповіді (адже тепер вони вже слабкі і кволі), то зворотній шлях думки – до височини Премудрості, Праукраїнської Істини для патріота – найдорожчий.

 

* * *


2011 р.

А не завжди думається складно. 
А хто дивився в очі кохання – міг запросто пролишитися на цій жахливо-прекрасній планеті. Одна моя Велика Подруга порадила нам заспокоїтися. Але чи варто, коли ти надто гарно усвідомлюєш історію свого роду? Який ще міцніше зв’язаний зв’язок міг прислужитися? Моє серце – фантастика! По правді кажучи, на цій землі мало місця. Місце – це є час. А коли батько Іван повідав мені про цю смертельну небезпеку, що нависла над Україною, я змовчувався кардинально! Померши на Придністров’ю, він прийшов до мого діда, дід зробив Нову Вкраїну, зумовивши мене, та так, щоб я його ніколи не бачив. 20 Думок за межами системи!
А що тепер? Назовні виходить мій єдиний ворог – Я. Народ обрав мене Президентом? Ні! Народ обрав Мене! З якою силою я піду на нове випробування? Мій статус зберігає мій народ. Це речення читатиметься як завгодно – бо невідомо, де підмет. 
А не завжди думається складно…

 

* * *


…Цей труд, який захищати не слід, я нестиму через усе своє життя. Адже ті постулати, через які падає смерть на кожну його основу, є для нормальної людини несприйнятні. Коли ми дивимося на фашизм, намагаємося його забути, то не значить, що він є в минулому. Коли ми дивимося на моногамність створеного світу, то не значить, що зараз ви б не хотіли збочити… 

 

* * *


18 лютого 2011 р.

«Кому потрібна поезія?»
«Ліна Костенко раптово перервала свій тур по Україні…»

Мій коментар:

Я дивуюся, люде, як ви навчилися за такий короткий проміжок часу видирати через прозу, ще й без поезії Ліни Василівни шматки для вас смачного м’яса! Смачного, але надалі – вже не ховайтеся і сміливо видруковуйте назрілі нововалуєвські укази! 
Слава й шана Богові, що Ліна Костенко вистояла і цю профанацію! Однак, є та вища віра, яка примусить наш народ заговорити віршами! От побачите ще!

 

* * *


Хай мир і тиша ці чимдужч–чимдальш,
а з віч і вуст не сходить фальш!

 

* * *


2 червня 2016 р., Київ

Коротенько про втому.
Людина настільки втомлюється від дурної праці, що все її єство у хвилину перепочинку перетворюється в глибоку лінь, яка з часом стає благородною, втілюючись у надкорисний винахід.

 

 


–– Я молитися не перестану – за віру.
–– Свій світ уявляв і усолоджувався ним.
–– Пишу. Я пронизаний запахом свіжого чорнила.
–– Спокій не мені відомий і корисний. 
–– Не боюся потонути, бо живу на глибині.
–– Я не зневірююся в житті.
–– Я – теплопалкий, а у залишку – достаток.
–– Поспішаю жити, дружити, любити, усім дорожити.
–– Щастям упиваюся, я тішуся вином провини.
–– Любові я серце віддаю і кров.
–– Я знав любов – я долею розпещений.
–– Живу, як Бог, після смерті земної.

–– Повеліваю – жити і з болем – розлучатись!

 

 

На відео: Сергій Губерначук. «Коли ти тепер і зараз». Читає актор Артур Войцеховський.

Публікацію створено за розділом «Гортаючи сторінки щоденника…» 
збірки Сергія Губерначука «Сопілка»:
https://dlib.kiev.ua/ 

 

 

Більше творів Сергія Губерначука на нашому сайті:

"Я вбачаю у цьому крила..." — поезії Сергія Губерначука

 


Останні коментарі до сторінки
« Сторінками щоденника поета, актора, драматурга, пісняра Сергія Губерначука»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми