Сергій Губерначук. Цикл поезій "Примхи кохання"

* * *

Відкинь щодення!
Твердощі ствердінь.
Залиш печаль на покуті спонуки.
Відзнач любов на тлі як світлотінь,
моя художнице, моя розлуко!

Зажди ще мить…
Зажди маленьку мить,
яка в життя обгорнута чужими.
Мені щемить – тобі не менш щемить.
Вони помруть між нами ще живими.

А лабіринт?
О, Боже, Лабіринт!
Сама весна суцільна поміж нами!
Ми не зганьбили мить. Ми – миті мить.
Прости мене. Прости мене! Вустами…

* * *

У деяких містах лежать мої листи.
У декількох листах тісняться ві́рші.
Є в двох чи трьох рядках, звертаючись на ти,
моє колишнє… почуття поспішне.

Як промінь попереджує зорю –
так сонце понароджує проміння.
Що першим є, коли в тобі горю, –
постійний гріх чи нинішнє прозріння?

Тебе я не прокличу більше так,
як рік тому чи триста літ потому,
коли комусь сподобається смак
початків найнаївнішого тому.

Хай помилково розреґулював
я наші болі на дві різні долі,
хай я не все по правді змалював,
а й винуватив сам себе в крамолі…

Бо як образа піде в небуття, 
я попрошу когось на тебе схожу –
хай розкладе рядки мого життя
і зносить потайки в твою прихожу.

* * *

Ти лівшею лишаєшся чи правшею?

А з ким мрієш одружитися?.,
з кулею чи з мішенню?

Мабуть, з душею…

* * *

Їзда на возі з музикою кантрі,
через ліси широкошатрі,
з сільським дівчам у ластовинні,
яке тримає айстру у щербині,
горіх ліщини, шишку хмелю й сміх;
їзда з випробуванням без доріг,
в об’їзд великих міст і сіл малих,
їзда на возі.

Їзда з зупинками лише для відпочинку,
лише на мить і тільки на хвилинку,
де ніг легких торкається земля,
де знов у віз лягаєм ти і я,
у ложе сіноскошене моє,
де осінь, літо, весни й зими є,
де рік стоїть, але любов стає
з їзди у возі.

Цей віз давно вже їздить без коня,
його у лісі віднаходжу я,
у ветхому хліві, в мохах махрових
тебе я маю в марах кольорових,
тебе кладу у постіль мандрівничу, 
цілую сумно молоде обличчя;
і ми співаємо, і нас дорога кличе
на возі без коня. 

* * *

Хай кожен день, мов скромна ікебана,
мов невигадливий орнамент на підлозі,
хай ні на мить мене в твій дім не звано,
коли б не йшов ти – я стою на розі.

Можливо, я свій сором загубила,
коли найперше ці зустріла очі.
Нехай щодня так скромно я любила,
бо й ти вигадував приходити щоночі.

Як вабить ніч – так день пересторога,
але хіба даремним є терпіння,
коли в екстазі тратяться пороги
в походах до найвищого склепіння.

Ти щедрий, поки тьма, де я примара.

* * *

Хитрі очі

Заблукавши в тобі на пів дня й на пів ночі,
я ще глибше втрапляю в твої хитрі очі…
Ти примружуєш правду в зіницях вузьких,
насміха́єшся в по́зирах війок різких
і заморгуєш сльози, ковтаючи жарт:
ти мене обдурила – бо я того варт…

Ледь виходячи з тебе пів ночі й пів дня, 
пам’ятаючи скрізь, що кохання – брехня,
повиляє мій слід від воріт до воріт,
від очей до очей, попри врок та пристріт,
і загубиться десь – і печаль зарегоче:
я потрапив ще глибше в твої хитрі очі!..

* * *

Під залізне іржання ранкових трамваїв
ти схопилася з ліжка в зимовій Варшаві.
І в пітьмі розгубившись, злетіла руками
і припала до мене, дійшовши до тями.

Ніби лоскітним пензликом, пучкою пальця
мій снотворний рельєф ти розводила вранці,
поки гостра щетина і руки-лещата
не затиснули слово твоє розпочате.

Говори не зі мною, а з порухом дальнім,
з онімілим поетом, з пальто в роздягальні,
з глухотою землі, по якій не ходити,
з обома небесами очей говори ти.

Тане сніг на дорозі від сексу до серця.
Ти лежиш у воді мовчазного мистецтва.
Слово – жайвір високий чи пауза звисла
від душі, у якій переповнилась Вісла.

* * *

Фортеця

Ні, я люблю. І зрада була.
І напевне, що зрада була велика.
Але пригадай, я́к ти жила,
коли не було ні любові, ні лиха?

Більш ні на думку не йди вперед –
кого я кохаю чи ні – здогадайся,
є на стіні ще більший портрет,
з якого сьогодні мені – посміхайся.

Така розлука, мов на Сибір!
і ґіґантських розма́хів досягло серце!
хто його так – сам перевір,
якщо ти боєць – відчиню цю фортецю.

* * *

Нитка 

Ти тікала в продушену шибку,
шию з’ю́шила, штори подрала!
Я тримав твою сукню за нитку,
розпускаючи вздовж кварталу!

Дім довершено нашим скандалом,
верете́ном намотано нерви!
Живемо, наче шторм з Хейєрдалом,
відбуваючи вічні маневри!

Не беріг – не стеріг би це стерво!
Стрімголов упірнув би в космос,
між галактик міняв би євро!
І не чув би твій голий голос!

Не кохались би й не боролись,
мовчки вставили б шибку швидко!
Поневірились і розкололись!
Прощавай! Відпускаю нитку!

Однаково тобі.
Твій океан великий.
Ти маєш право на свої глибини.
Та надто вже багато скарбів тоне
в твоїй буремності, що нею спокушаєш
найбільший спокій мертвого каміння.
Хто зміг би так бездумно покохати?
Не знаю я….
Мов поплавок на хвилях,
купався я в твоїй п’янкій принаді,
корали, перли, скрині золоті
щодня стрічав,
я дихати не думав навіть,
бо вічна ти, а я такий, як всі –
однаковий тобі…
На глибині, на дні
я сліз своїх солоних не відрізню
і не відчую, мабуть,
виблискування срібною лускою
у кожній хвильці місяця сумного,
що ти його щоночі зустрічала. 
Така глибінь, русалко, наді мною,
такі тенета і така байдужість!
Я зосереджусь на своїй провині – у кожній римі,
що колись стулила тебе й мене в одну рожеву казку…
Хай завтра й ти відмовишся від ролі:
твій океан великий, як безумство,
як Всесвіт поміж мною і тобою.
Його любов’ю звати я не смію, 
він – скоєна луна мойого болю.

* * *

У бажаннях моїх загубися тепер
і ховайся по снах таємничих.
Знову виринь на світ у пречистий четвер,
збута болю й думок войовничих.

Від кривавої п’ятниці вийди на шлях
і на Бога чекай аж допоки –
не завию без тебе в північних полях,
провіщаючи вічний наш спокій.

* * *

– Засмучений, приречений,
занурений бездонно, 
безсонням забезпечений
без Вас, моя Мадонно! 

Зіллюсь дурними винами
над злими напівснами.
Дітьми́ дорогоцінними
не тішуся, як Вами!

Не втішу я, не вбачу вже
зорею оповиту
в п’янкий та золотий дюшес
Любов мою блакиту.

Скрі́зь титул невимо́вний Ваш –
на канделябрі кожнім,
на кожній книзі, в кожній з чаш –
і скрізь думки безбожні!

Коли хоча б одну сльозу –
полегшало б на вічність!
Але коли б на цю грозу – 
Її Високу Світлість!..

– Без паніки… Вона вже тут…

* * *

Не коханим ти став у моєму промінні,
не яснішим ти був, хоч затьмарював довго,
не навмисне знайшлась я в твоїм розумінні,
а лише починала до тебе дорогу.

Я звикала до тебе, десь музику чула,
під високим торшером напам’ять читала,
я до тебе зайшла, я з тобою заснула –
і, як бачиш, ще більше з тобою проспала…

Ти водив мене в ліс на красиві розмови,
був замкнув у порожній ведмежій барлозі,
ти глумивсь наді мною, мій хлопче хрестовий, 
поки я не помститись була вже не в змозі.

Я не вбила тебе, а лише приглушила,
осліпила і руки собі розв’язала.
Я в лісах сиротою тебе залишила,
хоч не вбила тебе, а цю правду сказала.

Сяй, коханий мій звіре, в чужому промінні.
Я яснішою йду з-під твоєї опіки.
Ти великий творець всемогутньої тіні,
де повіки ти й будеш
                                   і будеш повіки. 

Циганський дощ

Циганський дощ злигався з вітром,
промчав до сонця – і назад!
З туману хмар нацупив хитро – 
й заграв ураз на інший лад:
завівся зливою густою,
стіною непроглядно став – 
і над землею й над водою –
то падав ниць, то виростав!..

Отак і ти, моя вар’ятко!
Фанатко театральних площ!
То затанцюєш, мов дитятко, 
дрібнéнько, як циганський дощ,
то вихором зірвавши одяг,
чужу увагу прикуєш
і, ледве викликавши потяг,
холодним душем обіллєш!..

Чом ти мінлива, мов погода,
й кмітлива в межах слів і див?
Невже природа винна й врода,
якою Бог не обділив?
І навпаки – чому постійна
в усіх відхиленнях своїх?
Можливо, дійсно, врода винна – 
та й просто так, про людський сміх?..

Ані доко́рів, ані прощ.
Твоя душа – циганський дощ!

* * *

Ляпаси

Перший ляпас, якого отримав від тебе,
був пекучим, як сіль, зашарі́лось лице.

Другий ляпас, якого отримав від тебе,
залишився тавром і всьому́ був кінцем.

Третій ляпас, якого отримав від тебе,
Виїв очі мої, я не бачу тебе́.

І – останній – став звичним! таким, ніби й треба!
покаранням самого себе.

Поспіх удаваний твій

Збав ходу,
      і я поруч піду,
обережно ступаючи кроки,
біля тебе півночі, півроку,
півжиття
      без знаття проведу.

Ти розгледь, 
      це моя напівсмерть,
щоб отак про одне лиш благати –
зачекати мене, пригадати,
ледь почути,
      відчути ледь-ледь.

Як давно
      я тобі все одно,
ще давнішою є ця наївність,
ще старішою є ця невинність
і любов,
      за якою я йшов.

У траві,
      де мій біль – деревій
білі кетяги ллє за тобою,
я стою після смерті з косою,
сміх!
      і поспіх удаваний твій.

Поспішай,
      і мене залишай
у місцині прегарній, претихій;
що ж, якщо це єдиний наш вихід, 
не зважай на любов –
              зневажай!

* * *

Омана

Та хоч би раз
мені у руки впала
із будь-яких небес,
аби мені,
у слушний час,
коли не вистачало
твоїх чудес
та імені!

Невже – любов?
Я бачив світлі крила
у дзеркалі боліт
і воду пив,
брудну, мов кров,
яка відструменіла
потоком літ,
що марно вбив!

Я вірив у відлуння – а не в голос!
Я бачив світло – а не Божий світ!
Я винен, що така любов кололась
і кропивою жалила сиріт –
маленьких іродів великої омани...

* * *

Ліктик

Він міцно й владно
в бік рукою вп’явся.

А інший, хто лежав
націлений в екран,
спокійно й мило кажуть:
"Ліктик? Заважає…"

І перший ліктя прибирає,
мов той слухняний пес,
і вірний і люб’язний!

То в глибині – кохання, чи не так?
Проблеми всі вирішуються швидко?..

З любов’ю?

* * *

Даремне твоє обличчя.
Воно не ціловане зовсім.
Ти – ніби між середньовіччя –
блукаєш не люблена досі.

Немов на якусь звірицю,
на тебе я викопав яму
й чекаю, коли знадобиться
звільнити тебе так само!

А ти, моя та́ткова доцьо, 
своїми стежка́ми обходиш –
і спиш у шовко́вій сорочці,
і темні вогні виводиш…

* * *

Добре, я твій, – а що́ без тебе?
адже останні мої вуста.
Не тривож, їхній ранній молебень,
адже за тебе молитва та.

Ти захисти від жаху погляд,
який проско́чить у яв зі сну.
Адже якщо не залишишся поряд, –
шлях мій з любові аж на війну.

Падають бомби скрізь листами
і телеґрами звідусіль.
Добре, я твій, – а що́ між нами?
Битви, поранення, втрати й біль.

* * *

Скандал

Я люблю його,
не заважайте
і не зневажайте ви мене,
хто вогонь –
нехай попалить слайди,
хто вода –
нехай позахлине,
я люблю його,
і ці концерти
я даю сере́дночі не вам;
у торосах торсів
па́перть вперта
відправляє будні ваших драм…
А своє
я тут відпочиваю,
я люблю його
і вас прощаю.

* * *

Аби в твої вуста – та й правда..,
я б зосередився на них.
Вони – твоя кози́рна карта
у грі, де мій затято вдих.

Чим більше ці вуста цілуєш,
чим солодше милуєш їх,
тим швидше зрадженим ти будеш,
тим віритимеш довше в них.

Переступивши забобони,
я склав усе своє майно
до ніг прекрасної горгони –
і обманувся все одно.

Взамін я маю дуже мало –
ні слова правди і тебе,
у кого кожна лжа – це жало
твого великого цабе.

Однак, тебе любити варто
за присмак ба́йок чарівни́х.
Аби в твої вуста та й правда.., –
я б не образився на них.

* * *

Зрадниця

Триває правда з вуст моєї зрадниці,
але чи скоро голос мій признається,
що я порушник перший, а не ти?
що я повинен, а не ти, піти?

Минає середа, четвер і п’ятниця –
навколішках стоїть кохана зрадниця,
але чи довго я ще буду бігати
до телефону, щоб на іншу дихати?

Нічого більш страшнішого не станеться,
як більш не зрадить зрадникові зрадниця, –
а що́ як скаже жінка і соратник:
"Ти – боягуз, але ніяк не зрадник"?

* * *

О, ти була його остання.
Ти з ним жила через кишеню,
а він давав тобі у жменю
грошима все своє кохання,..
бо ти була його остання.

Чому твоє слово, як сонце схололе,
як серце волове, що б’ється спрокво́ла?

Чому така тиша не ліпша й не гірша
за ніч, якій лишиш яснішого вірша?

Чому – я питаю – без лиха зітхаю
з-під слова на краю знечулого раю?

Чому по весні я не мрію, не снію?
Чому мовчазнію? Чомусь мовчазнію…

* * *

З маленькою любов’ю 

Створю тобі вірша
для тих, кому за 30,
а для тих, кому за 40,
хай чекають ще 5 років.
Про цей намір 
складеться дивне враження, 
ніби це й не вірш,
а якесь відображення
мене – від тебе,
як анґела – від неба.
Але не забувай про час,
про те, що для нас
хотілося б мати все навпаки,
ніж в інші віки.
То ж ліпше лишаймося
при великій вірі,
      середній надії
          і маленькій любові…

* * *

Любі у шлюбі

Попругою б’єш по руках, щоб не ліз!
Снуєш забобонів попону –
та стелиш під спи́ну – і просиш, щоб віз
тебе до ново́го полону!

Зимові гілки, ніби нерви дерев.
Ажурні будівлі, мов вази.
І ми попри час – молоде та старе –
форсуєм шляхи й перелази.

Ми любі у шлюбі, якого нема
і, мабуть, ніколи не буде.
Ти – літо чи осінь. А я вже зима.
Я – кінь з сивиною повсюди.

Симфонію життя присвячено коханню!
На цій найвищій ноті я завис
у вашій партії фортепіанній
і час тягну, не падаючи вниз!

Тепер я соло мрію в обертóнах,
позбавлений музичної канви!
Невже кінець?! Ще домінанта стогне!
Та вже злягли за інструментом ви!..

Симфонію життя, присвячену любові, 
я зіпсував без жодних коливань. 
Завмер оркестр – і оплески готові.
Ми виконали ролі двох кохань.

* * *

Стривай, захоплена!
Ти вже вогнем гориш.
Ти коси обсмалила у екстазі.
Ти – дерево, що розцвітає лиш, 
а листя вже у полум’яній смазі.
Пожежа поруч.
           Це любов твоя.
А я?
         – Лечу шукати свіжу липку.

* * *

Хтось утішить тебе,
на комп’ютерну вілу запросить,
і у власний літак
через рік ти вже сядеш сама,
під тобою – міста,
над тобою – неви́мовний простір,
у якому опори і віри
шукати дарма.

Переймаєшся ти
дивним випадком долі своєї
і пливеш у басейні,
мов риба чиясь золота.
Ти багата, як Рим, 
як чотири Південні Кореї,
тільки в бідному серці
кімнатка любові – пуста.

На орелі гойдається вітер.
Звуки дзьобають у висок.
Ми з тобою давно не діти.
Ми живі персонажі казок.

Є ще віра в щасливу розв’язку.
Може, й вдасться розбігтися нам.
Почуття нас загнали в казку 
і тримають на прив’язі там.

Ми тверезі, дорослі люди,
не поділимо пасочки́,
на орелі гойдатися будем
і кривлятися, мов дурачки.

Це хронічним стає й ритуальним.
Але зветься любов’ю це.
Серце рветься вулканом стобальним
і лякає ймовірним кінцем.

* * *

На четвертому спомині – гріх!
Більш, ніж тричі, для серця – занадто!
Відчай луснув, мов грецький горіх,
мо’ про себе подумати варто?
За тобою йдучи слід у слід, 
не встигаю на те, як зникаєш.
Що ж це ти, ніби маковий цвіт,
тілько день погориш – й облітаєш?

Розчинити чотири стіни?
Заманити Усіх, окрім те́бе?
(Пийте, Всі, за присутність вини
і банальну відсутність потреби!)

Обернутись на гострий граніт?
На сумний барельєф чи погруддя?
(Мо’ прихилиш свій маковий цвіт
до підніжжя, мов до правосуддя?)

Як було, так і буде ніяк!
Три розлуки, як три зорепади!
І вчетверте я висіяв мак
під зірки для кохання і зради.

Тілько це вже – без сумніву – гріх!
Більш, ніж тричі, для серця – занадто.
Серце б’ється без кроків твоїх,
чи наступиш на нього ти завтра?

* * *

Де-інде

Де-інде, та вже не в мене
лишайся й лишайся на́ ніч.
Де-інде, де зло знаме́нне
усіх зажене в пара́ліч.
Де-інде, де гори й доли
у го́рі і до́лі вкупі,
або у сумній гондолі,
або у веселій ступі!..

Покинь моє серце літнє,
як сонна весна відходить.
Це сонце – моє, обіднє!
Це жито – для мене, родить!
А ти вже таке не рідне,
загублене в кожнім слові…
де-інде, де-де, де-інде…
забуду тебе в любові!

* * *

Я любив твої ноги в пуантах,
той балетний перебіг ніг,
де ставав самохіть арештантом
у клітинах вуалей твоїх.

Ти сягала надтрюкових пе́ршів
у польоті чайковських, всіх,
і була фантастично найперша
у клітинах вуалей твоїх.

Симбіози балету і цирку
ритуалили сльози, сміх.
Я фанат, бо вмираю за зірку
у клітинах вуалей твоїх.

Я платонік арени і сцени,
я слідів танких оберіг.
Я поріжу розбурхані вени
на клітини вуалей твоїх.

Бо люблю твої ноги в пуантах
до щемління натомлених ніг,
бо стаю, що не мить, протестантом –
рву клітини вуалей твоїх.

* * *

Торкнешся вустами – розтану
й незнано куди пропливу.
Для тебе хтось інший настане
так само у ніч грозову.

А я не забуду довіку
твій дотик блаженно легкий,
як з хлопчика став чоловіком,
і норов з’явився такий,

що мало землі під ногами
й повітря для юних легень,
ще менше того, що між нами,
ще менше того, що щодень!

Я знаю, де твій відпочинок,
і як ти відходиш до сну.
А кожен твій вираз і вчинок
дратує примхливу весну

для дива мойого буяння,
допоки тебе не торкнусь!
Я, просто, не знаю кохання –
і, чесно, любові боюсь.

* * *

Снобродство

Коли ти вказуєш іти на північ –
я вже на півдні попри все!
Коли вже й захід мружиш сонним оком –
я свій світанок маю тут, на сході!
Коли твій силует аж десь на пляжі
з піску стримить обвугленим плечем –
я ще не твій, але вже мчу крізь щем…

Маршрутами і коридорами вагань,
чи зволіканнями тросуючи безодні,
нам збито капсулі на кожному патроні!
Я знищу все! Крім тебе! На безсонні!
На цім снобродстві, вталеному в сон
твого далекого розчуленого тіла!
Усе, крім тебе, моя зоре мила!

Ми вичерпали ризику ліміт.
Ми – компасу струнка́ подвійна стрілка.
Північний захід і південний схід…
Не кожна гілка птаху на притулок.
Не кожне небо зірці на взірець.
І для бджоли душа – ніяк – не вулик.
Лише для нас початок – то кінець.

Юнак

Твій сон прокинувся, ти – спав.
Я ненавмисно свідком став.

"Я вся – в тобі…
Я вся – лише в тобі.
Для мене це Господня нагорода.
Приємний біль,
коли це рідний біль –
в садах любові біль це насолода".

Її казковий стогін я впізнав
одразу – як знайомі співи птаства!
Вона колись була – моя весна,
і перша юнка першого юнацтва!

А тут на часі вже твоя пора
відкрила розхвильовані вітрила.
Лети, юначе, не журись, що вкрав –
це в ме́не просто вже відсохли крила.

За згагою твоєю я́ тремчу
в болючій пам’яті невиліковно.
Якби ж не бачив я, якби ж не чув!
Любов не йде, а струменить віковно.

Лети, хутчій! Не хочу знати я
ані нових казок, ані дороги!
На цім краю розбитого життя
я прокляну лише свої пороги.

Але з прокляттям житиму не так,
як буйні вої чи монахи прісні,
а рівно навпаки, як був юнак:
не з піснею в бою, а з боєм – в пісні.

І загороди ставитиму там,
де юні сни у зрілі переходять,
а вже як розрахуються літа,
нехай не проклинають – а проводять…

… Ти ненавмисне свідком став.
Мій сон прокинувся. Я – спав.

* * *

Не відмов мені. Не зумов мене.
Щось мине в огні. Хтось огнем майне.

Серце прокляне кожну дію злу,
кожну частку "не-", збільшено малу.

Снігом по селу не ходи сама.
Ніч зведе к’ столу, на якім зима.

На мені нема жодної вини.
Звідки війська тьма і печать війни?

* * *
 

Чай з медом

Ось я маю сюрприз делікатний
через любих своїх посередників –
лист пустий, лист нічого не здатний,
нуль новин з трьох порожніх конвертиків.

Кожен з них усере́дині кожного,
кожен ти всереди́ні наступного.
Я пішла від скупого й заможного,
я пішла від рогатого й крупного.

Серце – морзе адреси зворотної,
розум – море любові минулої.
Ієроґліф актриси скорботної –
знак-гарпун над душею-акулою. 

Плач фольклорний людини жіночої,
сміх класичний актриси народної –
результати вистави наочної,
роль собаки без літери жодної.

Начиталась я, наіснувалась я
у квартирі чужій засекреченій, 
чаю з медом понапивалась я
від хвороб, на які ти приречений.

З однієї маленької чашки
чай удвох будем пити роками
не з тобою, а з тим, з ким не важко
йти на ти між пустими рядками.

* * *

Не доживу до тебе.
Просто у шторм відчалю
до Островів Печалю,
не підкоривши неба.
Не доживу до тебе…

Крига майбутнє вкрила.
Зовсім тебе не видно.
Марю, як плачеш, бідна, –
бо загубила крила.
Крига майбутнє вкрила.

Дивно цей світ почався.
Я – непоправно раніше.
Ти – набагато пізніше.
Ми розминулися в Ча́сі.
Дивно цей світ почався.

Сльози солоні і теплі
крапають просто зі стелі…

* * *

З висоти

На справжній висоті
    усіх життів і долей
тебе я вже забув, –
    тебе ж уже нема.
Увесь минулий час
    такий старий і кволий,
а ти – прийшла сюди,
    сліпа, глуха й німа.

З воскреслих кольорів
    із музики, зі слова
я вибудував рай,
    не втілюючись більш.
Душею ввився ввись,
    бо небеса – основа.
Вони – малюнок мій,
    мелодія і вірш.

Тут світ новим звучить
    і бавиться, і грає.
Укотре оживу,
    зійду, зміню ім’я.
Вічно живим є все,
    крім то́го, що вмирає.
По-перше – ти,
    по друге – ти,
             по-соте – я.

* * *

Мій перший загублений перстень – це ти.
Любов – золота, а кохання – червінне.
Прости мене, друже, мій Боже, прости –
бо винен я дуже, бо серце не винне.

Люби́стки твої я тримаю в руках.
Ім’я – що твоє, що моє – є однаке.
Невже ти дозволиш, щоб трапився жах
у снах карооких і марах ніяких?

Любив тебе зразу, всім духом своїм,
обмеженим вірою і супостаттям.
А тільки відразою став – став твоїм
і не марнотраттям, і не марнотраттям!

Знов з-під по́душки білої в чорну шухляду
замикаю листа, мов приховую зраду.
Сонні руки, прохоплені сонячним ранком,
тремчучи, замітають сліди поза ґанком.

Очі, жмурячись, плачуть від згадки самої,
хто підійде надве́чір погратися мною,
хто в листах безборонно свій час призначає
і до тіла свого мою душу привчає.

Я втаю від усіх вас, сторонніх цікавих,
те ім’я з чотирнадцяти літер яскравих,
той конверт, на якому зворотня адреса
й, видно, каву варила якась стюардеса.

Хай відверне Господь муки в просторі й часі.
Закінчилось кохання, а ніч почала́ся.

* * *

Це ти показала, якою буваєш,
коли завітаєш у постіль чужу?
Так от як ти злість фантастично зриваєш!
Ну, що ж, відсьогодні з тобою дружу…

Ти, просто, пантера! Ти – буря у склянці,
з якої я питиму ціле життя!
Цей вечір і ніч у чарі́вному ґлянці
зніму на приховану камеру я…

А згодом, у День Золотого Весілля,
сховавшись під пледи, тобі покажу:
розкішні архіви, кохане свавілля,
те, я́к увійшла ти у постіль чужу!..

* * *

Море і мрія.
    Зима і мороз.
Сльози на віях.
    Розлука й серйоз.

З кров’ю на лезах
    долають глибінь
кілька поезій
    і кілька видінь.

Власне безхитря
    на сніг покладу,
в я́сне повітря
    увесь увійду.

Десь розпочнеться,
    хоч з кимось, хоч знов,
кілька Венецій
    і кілька розмов.
 

* * *

Наперекір, усу́переч
мені відмовиш – ні!
Коли ж тебе усю́ береш –
дурні́ слова, дурні́.

Такого наговорюєш,
оспівуєш таке,
що "ні!" вже перетворюєш
на "так" м’яке й п’янке.

Тобі видніше – з темного,
глибокого кутка –
як вірш мене приємного
тобою дотика.

Тобі так чутно здалечку,
із ковили віків –
як дириґентську паличку,
зламав тебе мій спів.

Захочу – зацілуюся,
до дна душі дійду,
всім серцем заворкуюся,
візьму все доладу́.

Захочу – завтра викину
від голови й до ніг
тебе, яку вже виконав
і теж відмовив – ні!

* * *

Тонке́, ледь помітне торкання ранкове,
мов промінь, мов сумнів, мов пересторога.
Тонке, ледь сміливе, омріяне слово.
А далі – без тебе, а далі – дорога.

В імлі передчасно поси́віли скроні,
бо місяць старий має профіль кулястий
і гріє, вморожений в сонячнім лоні
засніжений шлях золотисто-сріблястий.

На тлі перехресть, між пітьмою і світлом,
мов сонце і місяць у вранішню пору,
поріднені ми так розлучені підло:
я вниз упаду – ти підіймешся вгору!

* * *

Над морем поздіймалися вітрила
земного ранку від земної ночі.
Вляглася тиша – тиша говорила б –
але навіщо? коли мовлять очі!

Весня́ні очі – дві краплини з моря –
дві зірки з півдня – дві душі від мене –
мої ще темні, а твої прозорі! –
кохання й гріх, і страху тло зелене.

Несу тривогу я, мов перша хвиля,
заходячи у твій високий спокій;
мов чайок голосне багатокрилля,
розносять хіть мої подальші кроки.

Беру і рву тебе, мов хлопчик ляльку!
і шторм стає на всі дванадцять балів.
Об дикий берег б’єшся ти, мов скалка
від бриґантини, зниклої у шквалі…

Я сам скінчу – і розрішу цю бурю.
Водою теплою відмию нас од крові.
В обох очах я біль твій розцілую
і розщіплю любов на дві любові.

Збере́мо одяг наш по узбережжю –
мов з квітки повисмикані пелюстки –
й пірнемо геть, у світ, що нам належить,
у ніч, у море, в панцир, два молюски…

* * *

Горішня мрія

Горішня мрія!.. А слова ж які!
Але, повір, вона не за словами.
Горішня мрія – це гадки́ прудкі,
розкидані пелюстками між нами.

Чому я мить люблю не так, як ти,
а ти кохатимеш, як я, аж завтра?
Горішні мрії, сховані світи,
в моїй красі земній горять, як ватра!

А вище – ти, розгадана навпі́л, 
для когось зла, для когось сокровенна,
але для всіх – накритий Богом стіл,
хтось трунок п’є, а хтось посіє зерна.

Отож, хіба я спробую тебе?
Горішня мрія вже не за гора́ми.
Такий пасьянс – ніхто не розгребе –
розкиданий пелюстками між нами.

Фонтан

– Коли за північчю ми стежили з тобою
з низин любовно зібганого ложа,
коли відпочивали ми, як завжди,
після твого орґазму, що пройшов,
і від мого, який лише збирався,
коли обрав ти сон, а я вже не вагалась
і сходила у сірий сад, мов місяць,
тривожачи коханців з ближніх місць,
коли це трапилось – я зрадила тобі.

– Ти правильно вчинила.., 
            що зізналась.
Тепер візьму я з більшою любов’ю
тебе,
щоб зрадити могла ти ще страшніше.
Щоб ти чекала зради
і боялась
мого кохання, більшого за неї.

Коли я вранці, привітавши сад,
проходив мимо нашого фонтану,
я не почув, щоб він водою грався –
фонтан завмер, мов на твоїх малюнках;
струмки висіли і не розкида́лись,
вода застигла, ніби лід в очах.
Я зазирнув на дно – і все розгледів:
що і за чим було, і звідки жах
такий,
що все заклякло…
Тому ти правильно вчинила, що зізналась.

– Тепер що буде нам?..
Якщо я можу з іншим..,
то, мабуть, з іншою ти вчиниш так, як є,
так само, як і я, фонтан зупиниш?

– Я швидше серце зупиню своє,
або тебе спиню в своєму серці…
Я почекаю.
Хай наступна ніч
покаже ранок нам чи лиш мені одному.
Мені цікаво, я́к покинеш ти мене,
коли я не засну
й не задрімаю.

– Я обіцяю, любий, бути поруч.
Але чи зможеш ти любити так,
як той,
хто сірий сад зробив зеленим,
коли з очей моїх, в яких був тільки страх,
фонтан салютував жіночим щастям,
жіночим задоволенням злетів…
і лиш тому повис і заспокоївсь,
що я тебе згадала –
чи ти спиш…

– Я сплю.

* * *

                                        Олені Х.

​Народилася та́!
                         Грім про все розповів.
Потім жодна робота цих рук не бруднила.
Ними тільки злітав,
                         ними тільки молив
про поє́днання з нею в півсили й щосили!

Хто, як я, чатував 
                         на бурле́сковий сплеск
хмар повільних, мов буйволів зморене стадо,
хто в той дощ потрапляв
                         та й цурався небес –
не діждавши приходу свого Ельдорадо?

Їм далеко до нас.
                         Місяць ще не зійшов.
Літній вечір з-під мороку м’ятою дихав.
Ми чекали на час,
                         коли наша любов
аніде́ не оступиться в сутінках лиха.

Обійнявшись, ми йшли
                         по струні німоти,
а по обрію ранок злягався з пітьмо́ю.
Хто́ й кого́ залиши́в, 
                         ані я, ані ти
не цікавились, про́йняті миттю ново́ю.

Ми ступали в життя,
                         в день народження твій,
де далека зірниця промружила око;
й сонце бачачи, я
                         спокусивсь, зрозумій,
ясно взявши тебе у майбутнє глибоке.

Підкупають когось
                         діамантові сни.
Та ява́, над якою ми стільки кипіли –
то́ алма́зова брость,
                         від війни до війни
по траншеях яку в діамант оґранили.

Народилася та́!
                         Народилася ти!
Від липневого місяця зіркою скресла
у достиглі жита,
                         у наступні листи,
у закохану вічність – і більше не щезла.

* * *

За все тобі є прощенням любов!
Наперекір придурництвам й обману,
я серце віддаю тобі і кров –
я смертю буду, бо життям я стану!
Я смертю буду, бо життям я стану!

А пліснява брехні, як тетива,
натягнута безсилою рукою!
Як квітка в раю вічністю жива,
я зірваний, щоб гроб перепокоїть.
Я зірваний твій гроб перепокоїть.

Щасливим був би ти в моїх краях –
розбудував би замки над оркестри.
Я єсмь любов. То ж, убиваю я.
Ми поруч знов, але цю помсту є́стим!
Ми разом – і кохання розреєстрим!

Сонет безсилий – бо ніхто не зна,
що відповідь: стіна, стіна, стіна!

* * *

Коли горить престол, і ти – на ні́м,
і слуги мчать з палаючого замку,
я́к не вступити в бій з вогнем твоїм,
я́к не купитись на таку приманку?!

Гнівись – хай швидше вигорить усе,
і я нехай згорю до тла з тобою!
Хай вітер наші душі віднесе
на свіжу землю для ново́го бою!

Я залишусь без ніг і голови,
твій меч мене розтрощить на уламки,
але ти сам попросиш: "оживи",
бо я любов, а ти́ – останки замку. 

Знов радо йду од тебе геть та геть,
бо вірно знаю, я́к мене багато, 
ще більше стане, бо маленька – смерть,
а все Велике вміло вигравати!

Меланхолія 

Рожевий капюшон насунула на сум,
гадаючи, що відвернула зливу.
Пішла, помірно стримуючи струм,
ще не закохана, вже не щаслива.

Не райський плід належав цим вустам.
Вони грішили ві́ршами три роки.
А я позаду відбувався сам,
складаючи несиметричні кроки.

Не знаю навіть, я́к я не помер?
І, взагалі, невже кохання – траур?
Така ти є для мене на тепер,
меланхоліє, втілена у мармур!

Від теплих рук, шалених і легких
скресають ріки, воскресають лики!
А ти бажаєш холодно втекти
і розчинитися в чужих жіночих криках?

Тебе розбавлю барвами в олії –
і розфарбую всі меланхолії!

* * *

Вітражі

Після чорної ночі й білої лжі
б’ються посуд, трюмо й вітражі,
гинуть книги, портрети й листи –
тільки я залишаюсь і ти.

Я виймаю з очей твоїх зло
й розбиваю на ска́лки і скло,
щоб знайти за межею межі
і собор, і нові вітражі…

… Щоб застигнувши в мармурі й склі,
дочекатись когось на землі,
хто з промінням моєї душі
не повторить чужі віражі.