Більше...

Сергій Губерначук. Цикл поезій "На вістрі часу"


                         Сергій Губерначук. Від теперішнього до майбутнього. Цикл поезій.

 

Сергій Губерначук

Історія 

Забутая дорого у пітьмі!
Тебе шукала не одна потвора,
малюючи слідами на зимі
криваві кола.

У нетрях цих безлюдність світова
ховалася від Господа і Бога.
Тут, що не крок, – пророка катував,
збивав дорогу.

Та й так завів, що ледвечки жива,
вона тягла свої священні мощі –
у сивих головах потріскані слова –
на лобну площу…

… щоб розцвісти чорнобилем густим,
припорошитись снігом аміачним…
Тепер їй легко вийшло б зарости –
хрестом не лячно.

Вона ж веде, та щось ніхто не йде,
бо той чорнозем гірше каменища,
і у хаток, що цілі де-не-де,
у грудях свище…

Загублена дорого у пітьмі,
тобою бігла не одна потвора,
коли сиділа мудрість у тюрмі,
а злість – довкола.

А ми, аморфна маса поту й сліз,
залякано прохаючи про поміч,
не знали, що дорога наша – вниз,
що предки наші з нами йдуть пліч-о-пліч.

Але ж розвиднілось. І мав би бути бій,
бо наша правда з предками єдина.
Сьогодні ми відчулись на тобі
і зрозуміли: кожен з нас – людина.

Ти маєш бути нам за вожака,
бо на тобі наш рід порозумнішав.
Ти – є його відрубана рука
і кров … ще свіжа.

 

Сергій Губерначук. На вістрі часу. Цикл поезій.

 


* * *

На політичній мапі світу – ніби й лад:
ґіґантські є й дрібні держави та кордони;
у різних шри́фтах назв топонімічний ряд
усо́тує всі нації й закони;
країни на виду – столиці, поготів,
чарують назвами уяву мандрівничу;
і Ти вже досі зачаївся між світів,
новий наш Войовничий Будівниче!

Ти но́вший Бонапарт чи, Господи, Адольф?..
А раптом розгадав картату карту світу,
який заб’єш, мов кульку грою в ґольф,
у вічну лунку, кровію залиту?..
Чи до братерства шлях по трупах прокладеш,
як Ленін заповів, а втілив Сталін з Мао?
Ти так чи йнакше – тут, в політиці, а де ж?
Малюєш свіжу мапу, напівмавпо!

 

 

Сергій Губерначук. На вістрі часу. Цикл поезій.

 

 

На тлі біди 

Кремезний сон хропе у мавзолеї,
давно без нагляду "музейний експонат",
і пролетів, мов осінь по алеї,
у чорних чергах пролетаріат.

Сатрап лежить, доведений до трупа,
до лампочок у скронях і руках,
а під землею тіл багряна купа
ту лису смерть несе на кістяках!

Тримає мавзолей нечиста сила,
уро́чі розстріли і кров преКрасних площ,
і матір, що над сином голосила,
який стеріг вождя у сніг і дощ.

На тлі біди прокинеться загроза,
як кане сон, розкутавши Москву.
Розкраять землю Клара, Карл і Роза
кремлівським колумбарієм по шву.

Паде́ стіна, вивалюючи урни,
постане в сморід вікопо́мний прах –
і знов парад військово-фізкультурний
вітатиме партійний патріарх!

… Постав, Росіє, хрест на мавзолеї,
світ не святи – сама до світла йди,
бо вкотре підростуть нові піґмеї 
на тлі минулого твого,
                                   на тлі біди.

 

 

Сергій Губерначук. На вістрі часу. Цикл поезій.

 

 

* * *

Яка нея́сна глибина історії!
Я́к завтрішні зірки закаламучені!
О, здогади! – Дрібненькі інфузорії!
О, вигадки! – Мутанти закарлючені!

Людина – посередині як істина:
то "Одіссея", сповнена патетики,
то Русь, похре́щена й напіврозхристана,
то двопалаття: мрійники і скептики.

А поскрізь – Космос шаленіє бурями!
Дощами йдуть комети й астероїди.
На Сонці вітер підіймає куряви…
А що Земля? Тут – чукчі, там – неґроїди…

І єдності не буде – як минулого:
у вічнім поєдна́нні людство вистигне!
Першолюдина жне ячмінь майнулого,
бо раптом? надлюдина ноги вистягне.

 

 

Сергій Губерначук. Від теперішнього до майбутнього. Цикл поезій.

 

 

Яскравість

Коли відомі напере́д
усі завдання, всі задачі,
і ти вже маєш свій портрет,
де дід старий сидить на дачі,
тоді тобі уже й не жить,
тобі вже – вечір, і смеркає,
тоді ота остання мить
тебе тривожно погукає
і розкладе таке життя,
як рішення на "за" і "проти",
і вже не буде вороття,
бо й льготи скінчаться і квоти.
Загрузне молодість в імлі,
трагічний випадок спіткає –
хто ж носить старість по землі,
той не знаходить, бо шукає.
А що залишиться? Краї,
які ти так і не побачив,
розгублені батьки твої
й нові завдання і задачі!
Так невідомість над усе
життя дратує, а цікавість,
весь шал завівши, нас несе
в непередбачену яскравість!

 

 

Сергій Губерначук. На вістрі часу. Цикл поезій.

 

 

Місто 

Страшни́й Дракон за горизонтом спить,
сопе у трубні ніздрі й дим пускає.
Пожежу загасила ніч на мить,
бо вже ось ранок поблизу блукає.

День – брат Дракона, друг його очей, –
розплавивши язик свій полум’яний,
полизує йому брудне плече –
той просинається – і все довкілля в’яне.

Йдуть чорні хмари на моє село,
на зело з вітру пил свинцевий сипле,
вже падає не дощ, а бите скло
на людство це, на намертво прилипле.

Воно Драконові в пожертву шле дітей,
жбурляє в шахту їх, на кран чіпляє.
Земля відбилася від рук своїх людей –
без рук своїх людей земля гуляє.

На цвинтарі – утричі більш села.
А до Дракона ж – кожна ця родина
безмежним гладіолусом цвіла,
бо батько вчив цінити землю сина.

Лилося справжнє біле молоко
з домашніх глечиків у ту купіль дитинства,
з якої виростав один закон –
закон землі і всьо́го українства.

Колись драконами лякали нас
лише в казка́х чудесних чужоземних,
аж ось прийшов урбаністичний час
піти з землі і жити в шахтах темних.

Я вишкрябаю пригорщу зерна,
на жорнах борошна змелю, вмішаю тісто –
і колобочка, розуму сповна́,
спечу й відправлю в найстрашніше Місто.

 

 

Сергій Губерначук. Від теперішнього до майбутнього. Цикл поезій.

 

 

Машиною часу…

Я повертаюся з тобою на чолі
у давнину запеклу і ворожу.
О, скільки мрій жило у цім селі,
забожених і до людей не схожих!

А скільки воєн виходило тут,
кістяк на кістяку лежить ще й досі.
Тут був редут, а осьдечки цей бруд
ще від монгольських походеньок в осінь.

А хліб, що на столі, з яких вимог!?
з яких залежностей від праці до роботи!?
У слові "хліб" лише півслова – Бог,
а ще півслова – в крові, плоті й поті.

Чому цураєшся багатої землі?
Вона ще всіх нас прибере старенька.
Колись мій дід ходив по цім селі
і руки мав робучі, мов обценьки.

Колись, ще вглиб даліш, поліський зем
лісився весь і був таким ґілю́зним!
Чи на чолі з тобою доповзем
до коренів моїх, чи не загрузнем?

Ти вибачай за ці мої слова.
Є ще асфальт і роботи горбаті.
А будуть ще і не такі дива,
машини ча́су в українській хаті. 

 

 

Сергій Губерначук. Від теперішнього до майбутнього. Цикл поезій.

 

 

Космічні тенденції

Прийшов той час, коли усе,
давно пов’язане з Землею,
змінивши сутність, нас несе
у божевільну ґалерею.

 

 

Сергій Губерначук. Від теперішнього до майбутнього. Цикл поезій.

 


* * *

Безпам’ятства глибока течія
рубцює землі пращурів моїх.
Чи ця могилка дійсно нічия?
Чи з часом виросте в один курган на всіх?

Скресає крига відчаєм в очах,
пливуть сумні льоди рікою сліз.
Навко́ло серця крижаніє жах,
бо знов мерця на цвинтар віз привіз.

У тих, хто звик дивитися на це,
мов крізь туман чи пальці, чи більмó,
живі й мерці – всі на одне лице
й відсутня пам’ять, як в авто – гальмо.

Ані згадає той своїх дідів,
ані спитає вчасно ні про що,
а тільки дасть ще декілька життів
таким, як сам, і зникне у Ніщó.

Як листя прозаїчно облетить,
народжене для витівок вітрів,
так ці життя, немов за миттю мить,
попадають безцільно в чорний рів.

І я́́к їх пробудити від мани?
Як вивести з дрімучості на шлях?
Між цих питань сплив океан вини,
без жодних хвиль, і крижаний, мов жах.

 

 

Сергій Губерначук. Від теперішнього до майбутнього. Цикл поезій.

 

 

Смерть

Стаю зорею.
Відчуваю легкість.
І сонячність така, що Люцифер осліп.
Був – він, став – нею.
Ось законів ветхість! –
ось тут і ясно, хто ти – біс чи піп.

Стаю зорею.
Небом заливаюсь.
Облиште тіло в рамках забуття!
Йду в Іудею.
Звідти направляюсь
найближчим шляхом в сад едемський я.

Стаю зорею.
З вами розмовляю
німими жестами споріднених стихій.
Понад землею
сорок днів гуляю
і на могилі хрест хитаю свій.

Стаю зорею
і являюсь часто
у тих місцях, де корчило мене.
Спускаю фею
білу і пухнасту,
чарі́вну смерть, у пекло чарівне́.

 

 

Сергій Губерначук. На вістрі часу. Цикл поезій.


 

Чудо

Я вже був колись… Пам’ятаю
цю осліпленість збожевілля,
на навколішках власних останків
неприховане незусилля,
як літав сорок день без себе,
але мав ще про себе згадку.
Я вже був колись. Бачив небо
на примруженні мо́го світанку…
Я вже є – і мене немає.
Я кричу – і ніхто не чує,
як сьогодні мене приймають
у обійми нового чуда.

 

 

Сергій Губерначук. На вістрі часу. Цикл поезій.

 


* * *

Здається, після себе я
зненацька спалахну новим життям,
побачу і піду, навчусь новим словам, 
і помилку зроблю а чи не в кожнім слові,
перш, ніж скажу, що я відвідав храм
свого життя, натхнення і любові…
Здається, й після себе я
піду у світ..,
але на іншій мові…

 

 

Сергій Губерначук. На вістрі часу. Цикл поезій.

 

 

На добраніч, діти!

Ступає Цар Господь убогою землею,
скаравши всіх і вся за першорідний гріх…
Ятрять і кров, і плоть, і всі церкви з єлею…
Позаду розпач-плач. Тепер – самотній сміх!!!

Регоче Сам Творець над власними думками!
І Хто ще є над Ним? Бо звідки ж доля ця?.,
…що повсякчас Кінець за стількома віками!!!,
…та раптом Світло – "блим"!!! І вже Кінець Кінця!!!

Не пам’ятай – забудь, не пнись, моя дитинко.
Ти грішна все одно, і рівно всюди гріх.

Є завжди тільки путь. Догортуй цю сторінку –
та смійся злу вві зло! І плач за Божий сміх!

 

            Сергій Губерначук. На вістрі часу. Цикл поезій.

 

                                                   За матеріалами http://lukl.kiev.ua/

 

 

 

Більше поезій Сергія Губерначука на нашому сайті:

"Я вбачаю у цьому крила..." - поезії Сергія Губерначука


Останні коментарі до сторінки
«Сергій Губерначук. Цикл поезій "На вістрі часу"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
На сайті