Сергій Губерначук. Філософська лірика


 

Сергій Губерначук. Філософська лірика. У розділі використано картини вірменського художника Георгія Матевосяна.

 

 

Сергій Губерначук

Філософська лірика

 

Завантажити текст добірки поезій Сергія Губерначука "Філософська лірика" (txt.zip)

 

 

 

* * *

Тобі невідома мелодія білого лебедя.

Коли розгубилися очі
                    І  плечі твої зні́тилися,
я́к знати могла ти 
                               Слово,
таке випадкове і рятівне?

"Осінь," – промовила ти
                       і кинулася до дерева.

І тиша, якої стояло багато,
                           на менті одно́му
тріснула,
викотивши стиглий каштан
                           із колько́ї мембрани.

Не рано - не пізно, а так вчасно – "осінь".

І от у таку суєту
                           я почув
                           мелодію білого лебедя:
з дерев позлітали
                пернаті партитури "осені",
ніби для оркестру;
але був єдиний кивок голови
                                 білого лебедя.
Це значить, що в нього під горлечком
                                               глибоко є:
"я вдячний, послухайте серце моє".

Воно калатало.., і ти – відгадала
          мелодію білого лебедя.

 

 

 

Сергій Губерначук. Філософська лірика. У розділі використано картини вірменського художника Георгія Матевосяна.

 

 

Сон уві сні 

Ти з тим ідеш, кого обрав.
А той, кого ти кинув, озиває.
Кого ти кинув – озиває!

Адже побачив ти,
як він одягнений,
по-чорному.

По-чорному у шляпу шпигуна
і в окуляри,
які насунулись на блідо-білий шарф.

А шарф – плече і гострий комір перескочив
його високого весня́ного пальто.
І ти побачив це.

Як чорні арки ночі
стояли нерухомо в чорнім часі –
чим викрили його хвилястий рух;

як він мав випадок наткнутися на тебе,
не встигши замішатись між людей
у переході тьми з минулого твого;

як по́між нерозпізнаних істот,
які водили тінь і змінювали форми,
він розгубивсь.

Це ті, хто вам складали інтерес
і мали зустрічі для вас, яких не буде,
і мали самовари золоті і ложки срібні.

Це ті, посеред кого був і той,
кого твій чорний анґел захотів
так само, як тебе колись прослідкувати.

Але ти викрив наміри його.
Він ухопивсь за тебе.
Бо ти побачив це.

І ось, коли стоїш поміж обох,
і дві руки твої тримають чорне й біле,
що́ можеш ти, коли він озиває?

"Іди сюди!" – і тягне чорну руку.
А той, з ким ти ідеш, кого обрав:
тримає – білу ще, і ще чекає, що можеш ти.

Ти дивишся у чорні арки ночі,
крізь очі "йдисюди́!" –
там кожна тінь складає інтерес для нього.

Ти не роздумуєш,
ти гаркаєш у очі:
"Пішов звідсіль!" і "Відчепись од мене!"

І далі йдеш ти з тим, кого обрав.
Там світло, паузи і сни дедалі довші
без того, хто від тебе одчепився.

Твій білий анґел першим запитав:
"Отак, коли лежиш ти на плечі,
тобі зі мною добре?"

І кажеш ти:
"Звичайно, радосте моя.
Мені є добре."

"А ти мене ніколи не покинеш?" –
питає він крізь перше світло сну.
"Ну, що ти? – кажеш ти. – Ніко́ли…"

"Ніко́ли" ще звучало на плечі,
а ти схопивсь і відчував очима
крізь перше світло сну цей діалог.

"Ніко́ли" ще звучало, а роти –
були німі!
Плече сіяло! через підсвідомість!

І підсвідомим був той діалог,
він був з глибин майбутніх діалогів –
між кращою людиною і Богом.

Ти зацікавився крізь перше світло сну:
чи білий анґел, дійсно, запитався
про тебе щось?

І той, кого обрав ти, – той крізь сон
сказав, що – ні.
Це був для тебе шок.

Це був для тебе шок,
бо розумів ти –
про тебе знати щось він не хотів!

І раптом ти, списавши це на сон,
крізь перше світло сну прокинувсь.
Ти запитав ще більш реально.

А він з тобою ра́зом прокидавсь,
і через силу, ніби у пологах,
він заїкавсь на відповідь тобі.

"Чи ти казав:
Отак, коли лежу я на плечі,
тобі зі мною добре?"

Він заїкався: "Каз…-ка…-каз…-ка…-кк!.."
Він з болем, через силу: "Я…-ка…-зав…"
Він зміг сказати лиш крізь друге світло сну.

Крізь друге світло сну
ти ра́зом з ним радієш,
описуючи Божий дар реально.

Плече сіяло через підсвідомість,
а ви вже говорили через сон,
якими треба буть близьки́ми.

Якими треба буть близькими,
щоб так без слів доносити думки
і спілкуватися з глибин майбутніх діалогів!

Але в кімнаті був, крім них, ще хтось,
хто тінню був раніш, ніж підсвідомість,
у переході тьми з минулого твого.

Це та, хто форми змінює і час,
і має самовари золоті і ложки срібні,
і каже, сміючись: "Вам треба буть близькими!"

І ви лякаєтесь!
Летиш крізь друге світло сну
у цю реальність ти.

І ви лякаєтесь у цій реальності,
коли
ти знов питаєш це спочатку!

Коли тобі відповідають знов,
що не казали,
що не говорили!

Коли тебе втішають 
і кладуть на це ж плече,
що сяє підсвідомо!

Сон уві сні.
Але така реальність –
крізь третє світло сну.

 

 

 

Сергій Губерначук. Філософська лірика. У розділі використано картини вірменського художника Георгія Матевосяна.

 

 

* * *

Світозарство.
Коли без тебе світ цей перевернеться,
уздри мене у світлі, яко птаха.
Усмійся, радосте моя, не обізлися.
Не облизися вуст сухих –
а воспари
до мене тільки.
Будемо тоді ми
не в чорних земах,
а в далеких змахах
притяжливостей наших голубиних.
Я в ту хвилину
на колінах злетлих
стоятиму у воздухах підваших
і говоритиму простити
світозарність моїх перенапружених гріхів.
Умить мене ти ве́рнеш у обійми.
То буде лестість гола і відверта.
То буде маєта тілесна.
То буде дещо перевтілене у щезнь,
якої тмінь,
якої світозарство.

 

 

 

Сергій Губерначук. Філософська лірика. У розділі використано картини вірменського художника Георгія Матевосяна.

 

 

(Сокровенно)

Тихий світ однієї молитви
упокоєно і сокровенно
став Твоїм, став моїм знаме́ном –
небом..,
небом чистих святих сподівань.

Найдорожче, що є поміж нами,
упокоєне і сокровенне,
ні болить, ні хвилює зовсім –
мрія..,
мрія, повна святих сподівань.

Час – божественна пісня про відстань,
упокоєна і сокровенна –
ні біжить, ні стоїть на місці –
лине..,
лине хором святих сподівань.

Я з Тобою в квадратній планеті –
упокоєний і сокровенний;
не живу ані з ким, крім Тебе –
Боже,..
Боже, в ложі святих сподівань.

Славлю серцем усіх полонених,
упокоєних і сокровенних,
тих самотніх несхибних монахів,
вічно,
вічно схимник святих сподівань.

 

 

 

Сергій Губерначук. Філософська лірика. У розділі використано картини вірменського художника Георгія Матевосяна.

 

 


Мамут

Є сни, яким ціна – поява.
Сни ясновиді.
Під пензлем ді́йсниться уява.
І ніч проси́дів...

Посеред Голубого Нілу
є затока парадових лілій;
я проси́дів од крейдового періоду –
до мазаної білою крейдою віли.

Вона повисає у повітрі,
ніби фонтан політний.
Вона розпурхує переді мною двері
сотнями, тисячами колібрі.

На паласові з павових віял
лежав стомлений любов’ю юнак.
Він палив – і кальянове зілля
притлумляло до неї смак.

У прозорих сувоях диму
плавала пісня про Неонілу,
ледь допадаючи до вуха, 
мов рибина, приглушена обухом,
мов контужений птах...

    Сонце сіло на дах,
    а я сів на сонце –
    і аж до самісінького обрію
    дивився на закоханого хлопця.

"Одинокий фараон, – думав я.
О-ди-но-кий."
І перескочив на місяць однобокий.
І ніч просе́дів.

Як перша зірка стежила за нами 
через димаря монокль!
Як передостання зірка стежила за нами
через димаря монокль!

І як остання зірка знову стала сонцем –
підступивши клубком у горлі 
                        самотнього хлопця
аж до очей –
так сльози пішли;
і я пішов.

Кажу явно тепер
і казатиму на схилі,
лишаючи за собою не білу,
а кришталеву вілу:

"Ось – я очистив любов свою.
У спокою".  

 

 

 

Сергій Губерначук. Філософська лірика. У розділі використано картини вірменського художника Георгія Матевосяна.

 

 

         Тій, кого Вітер називає 
         Прозорістю 

 

Прононс 19

Твоє тіло, мов луг.
У бокалах квіто́к,
завжди повних нектаром,
я губи змочу пересохлі.
Я груде́й твоїх друг,
я до ніг твоїх крок,
я той кінь, що над яром
цілує покоси пожовклі.
Ніч пасусь на тобі
і п’янію з вина,
еліксиром покори
я змазую гострі підкови.
Раз прийшов на цей бік,
де своя сторона, –
то вжени мене скоро
у стійло сухе і зимове.

Місяць в осінь уживсь.
Ніби митрополит
у святому поса́ді
приймає вітання монахів,
так і я в тебе вливсь
після літа – в політ!
і в небесній засаді 
ловлю поцілункових пта́хів.

Ось я анґелом став 
понад лугом твоїм,
сном утішений злегка –
численний давальник династій.
Ось усе, що я дав,
повертається в дім,
на якому лелека
тримає у вузликах щастя.

Твоє тіло – як вік.
Твоє тіло – момент.
Океан у долонях,
де стало солодким солоне.
Був собі чоловік –
став душі дириґент,
опонент у безоднях,
кохання, яке не холоне.

 

 

 

Сергій Губерначук. Філософська лірика. У розділі використано картини вірменського художника Георгія Матевосяна.

 

 


Фламінґо

Цвіте під деревом мільйонолітнім
мільйонолітнім синім цвітом
мільйонолітня квітка.

Повзе змія мільйонолітня,
студена кров мільйонолітня,
мільйонолітня мудрість
між квіток.
Така ж коротка,
як укупі всі мільйони років –
і довга,
як щорік по однині:
змія повзе
з хребцями у хребті.
Блідо-рожева.

Кора на дереві червона і черства
на хлібнім дереві
мільйонолітнім.
Повзе змія,
стару блідо-рожеву шкіру
об кору злущує.

Летить лупа мільйонолітня
в очі часу 
і запорошує блідо-рожевим днем
мене.
Летять мільйонолітні залишки
змії,
яка повзе по стовбуру нагору,
обвивши світ мільйонами кілець,
рахуючи гілки вже на мільйони,
перебираючи мільйонним ліком місць,
щоб огніздитися
і полетіти вниз.

Цвіте під деревом мільйонолітнім
мільйонолітнім синім цвітом
мільйонолітня квітка
і не знає,
коли впаде на неї хтось.
Рожевий.

Рожевий промінь
опускавсь на цвіт мільйонолітній.
Змія стояла на хвості
на висоті мільйонолітній
і тиснула хвостом
на плазунів
тваринних і рослинних.

Її закриті очі –
мільйонне чудо першої змії.
Її закриті очі –
мій день блідо-рожевий.
Її стрибок з хвоста –
мільйонолітній труд,
в якому пташкою стає
змія остання.

Про що мільйон разів кажу?
Про смерть.
Але мільйонолітня квітка?
А змія?
А сніг, який лупою налипає очі?
Мільйонолітні свідки 
смерті?
Ні.

Фламінґо, чий політ я описав,
змією був на дереві.

 

 

 

Сергій Губерначук. Філософська лірика. У розділі використано картини вірменського художника Георгія Матевосяна.

 

 

Снобродство

Коли ти вказуєш іти на північ –
я вже на півдні попри все!
Коли вже й захід мружиш сонним оком –
я свій світанок маю тут, на сході!
Коли твій силует аж десь на пляжі
з піску стримить обвугленим плечем –
я ще не твій, але вже мчу крізь щем…

Маршрутами і коридорами вагань,
чи зволіканнями тросуючи безодні,
нам збито капсулі на кожному патроні!
Я знищу все! Крім тебе! На безсонні!
На цім снобродстві, вталеному в сон
твого далекого розчуленого тіла!
Усе, крім тебе, моя зоре мила!

Ми вичерпали ризику ліміт.
Ми – компасу струнка́ подвійна стрілка.
Північний захід і південний схід…
Не кожна гілка птаху на притулок.
Не кожне небо зірці на взірець.
І для бджоли душа – ніяк – не вулик.
Лише для нас початок – то кінець.

 

 

 

Сергій Губерначук. Філософська лірика. У розділі використано картини вірменського художника Георгія Матевосяна.

 

 

Просто

Волосся моє стало жовтим,
                як осінь.
Висвітлилося.
З одного боку штучно,
        а з іншого – природно,
                як осінь.
Загорілося.
У глибині, наприклад, серце,
        а на поверхні усмішка,
                як осінь.
Бо недовга.
Буду дивно одягатися-перевдягатися,
                як осінь.
Понесло́ся.
І до прикладу дійшлося.
Я схотів пофарбуватись,
        щоб у тебе попитатись:
                "Як осінь?"

 

 

 

Сергій Губерначук. Філософська лірика. У розділі використано картини вірменського художника Георгія Матевосяна.

 

 

                               Björk

Бйорк

Я пригадав, як ти на соколі висіла,
на беркуті, на ґрифі, на орлі –
чи то на коршуні?
А може на мені?
І як хотіла.

Я пригадав, як ти не бачила землі
і як зомліла,
коли притихли крила і пісні,
а хвиля океанська
голосніла.

А хвиля океанська навісніла,
і світ тонув,
а ми – летіли,
мила,
північна дівчинко моя ісландська Бйорк.

Я чув тоненький голосок,
що різав параною і шизу на спині птаха.
Я чув тонки́й ісландський фольк
чи рок,
який нагнав на мене страху.

Я пригадав, як ти мене вкусила, Бйорк,
як хороше вкусила, мила Бйорк,
як боляче
ти крила на вітрила замінила,
щоб на плаву дісталися Європи ми.

Весь континент пройшли дрібними кроками,
коли дістались на плаву твоїх думок
Європи ми,
коли ми Африку промчали антилопами,
коли ж ти стомишся, моя блаженна Бйорк?

Я пригадав, як ти любила сніг,
як ми лавину осідлали в квітні,
Ісландіє, прощай!
Прощайте, гори рідні –
ми летимо, позбувшись ніг!

Ми різні люди, Бйорк.
Какофонічний шок
у музиці ти розвиваєш всує –
на шиї сокола,
який давно сумує…

Сумує, що не скинув горду Бйорк.

 

 

 

Сергій Губерначук. Філософська лірика. У розділі використано картини вірменського художника Георгія Матевосяна.

 

 


Хобіт у вересі

Цвів верес.
Йшли тумани, мов слони.
Їх вуха чиркали тайгу
й високовольтні лінії.
Їм довгі горизонти далини
встелили осінь під ногами синіми.

Висіли над туманом не бусли,
а духи від боліт, мов білі лілії.
І пахло вересом, і килими цвіли
услід слонам, що йшли по цій ідилії.

Я був дитям,
тому й виразно чув,
як з півночі вожак трубив у хобота,
і як розходилися сосни у плачу,
мов бабці, у яких багацько клопоту.

Так вечір падав на сумну тайгу.
В моєму кошику – туман.
Я вже без кошика!..
Сова – гу-гу!
Мов стадо, серце – гуп-п!
Весь світ, що впав, зі мною мчить –
на пошуки!

Гула земля,
боліла голова,
щось рахували очі невщухаючі.
Я поміж ніг, мов слоненя, блукав,
мов хвіст слонихи, хутір свій шукаючи…

Свій сон у вересі
я до сих пір несу
в колиску діткам
і на вухо милій.
Там кожен слоник хобітком росу
спиває, ніби бджілка, з білих лілій.

До кошика, загубленого десь,
злітаються, наповнюють нектаром –
і знов стають у зріст і розмір весь,
піднявши хоботи,
сурмлять блакитним паром…

Прокинувшись,
я бачу хутір свій
та вересу мережива навколо.
А замість кошика,
у запашній траві
загублений слонами хобіт грає соло.  

 

 

 

Сергій Губерначук. Філософська лірика. У розділі використано картини вірменського художника Георгія Матевосяна.

 

 

Щем

Поговорили і вода з водою,
і вітер з вітром,
і вогонь з вогнем
на цій землі,
    перш ніж ти йшла ходою
по цій землі
        холодним білим днем.

Сніги куйовдили деревам гриви,
і холод тріскався, і паморозь цвіла
в твоїх очах, не схожих на оливи,
бо вже зима на цій землі була.

Вона гуляла у сніжки з роками,
які позаду ковзались не в лад,
які попадали і ходять з синяками,
обтрушуючи наш з тобою зад.

Але знімай! свою зимо́ву одіж,
щоб спогади звільнились від хутра,
в яких ти неодягненою ходиш
у водах, у вогнях і у вітрах.

Якщо я щем сьогоднішній ще маю
на цій землі, де ти ходою йшла,
мов серед саду, ніби серед маю, –
то, може, ти зі мною теж жила?

 

 

Сергій Губерначук. Філософська лірика. У розділі використано картини вірменського художника Георгія Матевосяна.

 

За матеріалами http://lukl.kiev.ua/

У розділі використано картини вірменського художника Георгія Матевосяна

 

 

 

Останні коментарі до сторінки
«Сергій Губерначук. Філософська лірика»:
Ольга , 2019-10-03 16:12:27, #
Ольга , 2019-10-04 12:06:24, #
Оксана , 2019-10-16 14:12:24, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 3     + Додати коментар
Топ-теми