Сергій Губерначук. "Розмова на щирість" (цикл поезій)

* * *

Єдине, що вірно зроблю –
Це запевню любов у любові.
Єдине, що вірно люблю –
почуттів повноводу повінь.

Сумнівайся – я маю кулак
розтрощити кінцівки страху,
маю сили ловить вовкулак 
і мішками скидати з даху.

Сумнівайся – а я докажу
тимчасовість твойого вагання,
вирішальної ночі впряжу
триста коней мойого кохання.

Ти не бачила справжньої міці,
чоловіка не бачила в розпачі.
Хай я буду в столітньому віці –
тільки серце у серце встромлячи.

30 серпня 1995 р., Київ

Відповідь 

Не смійся, мамо. Мабуть, це не смішно.
Я приберу в кімнаті і піду.
Хтось любить секс, хтось любить Харе Крішну,
а я люблю того, кого знайду.

Людину ту, яка мене спіткає,
мій щирий слух і відповідь чекає.

28 вересня 1994 р., Київ

* * *

Якби мені зір коршака,
зіниці – гострі шпиці –
я б землю не навідував,
я б землю озирав!
Я б з викопного горщика
з трипільської землиці
зростав із зе́рня в ідола –
і смерть на смерть скарав!

Нехай життя б котилося
безмежно й нетурботно –
тіла єднали з душами
суцільний океан!
Нехай би все світилося
дзвінке й мільярдновольтне –
закони з місця б зрушили
у свій законний стан!

Знаття б пустопорожнього
зі слізної кормиги
з минулим розгубилося:
не сліпки – подивись!
Щоб кожен бачив кожного,
читав думки, мов книги!
А небо розступилося
для злетів у надвись!

2 жовтня 1993 р. (початок), Київ;
30 вересня 2008 р., Богдани́

Я

Коли надходить натхнення – 
я в очі беру ніч,
шукаю приховану річ: 
своє найкоротше ймення.
Думка відчує дорогу; 
і от у якусь мить
там, де темніло довго, 
частина від’Я зоренить…

7 серпня 1990 р., Київ

Сільська, весняна і весільна

Ой, тільки б не випав сніг літом,
ой, тільки б дощі – не зимою,
о, скільки пшениці б і жита, 
о, скільки б тобі та й зі мною!

Ой, радуйся, радуйся, мила,
ой, краще не плач і не бідкай!
Земля нас росою умила –
раніш просинайся, мов квітка…

Як чайка летить над водою,
так дні стрімголові і ночі,.. –
я завжди з тобою одною
і тільки для тебе буть хочу.

Ми в праці себе загартуєм,
а в ліжку відпустимо сили,
у снах і обіймах забудем,
як відрами горе носили.

Ще зранку нас дощик сполоще –
ми дах зведемо свій уранці,
аби були дітки хороші, 
а гроші... – у банку чи в банці!

Ой, тільки б не випав сніг літом,
ой, тільки б дощі – не зимою!
О, скільки пшениці б і жита! 
О, скільки б тобі та й зі мною!

8 серпня 1994 р., Богдани́

* * *

А ось і ти, мій непоспішний ранку,
дістав мене з нічної площини,
ще раз покривши ніч, стару циганку,
свою коханку й матір сатани.

Вона позаронила в тебе звізди,
які осліпнуть швидко й пропадуть,
і ти, одурений, мене примусиш злізти
з мого кентавра знов на пішу путь.

Я кинутий крізь тебе, вічний ранку,
на поміч молодих невтішних сліз,
чиї безсилі очі в чорнім за́мку
пекучим злом ялозить білий біс.

Ледь теплим збоченням я зупиню потвору
і мовою його заговорю –
і непомітно донесу знадвору
ранковий вітер і нічну зорю.

"О, юносте, – скажу, – ти з білим бісом
не випадково в парі і в тюрмі.
А ось тепер – на Божий світ дивися.
Тут – твій порок, а там – він між людьми.

Тож, юносте, – скажу, – йди обережно,
щоб у дворі собака не вкусив,
щоб на кордоні в тебе пильний вершник
був не поцілив у скрутні́ часи.

Щоб ти досяг вершин своєї слави
спокійним виходом з кількох порочних кіл,
щоб досвід твій людські́ життя пожвавив
і вдосконалив прояви людські́…"

Затим уже я юності не вглежу
і залишуся з білим бісом сам.
О, любий ранку мій, кому належу,
так це в тобі пробудженим думкам.

22 червня 1997 р., Київ

* * *

Розлогі простори розораних нив,
роззорених сутінок темне безмежжя.
Я йду по землі, бо бажання звільнив
і більш не літаю в світи протилежні.

Я йду по ріллі на те світло земне,
яке на стовпі, над хлівом, у хатині.
Я йду, щоб бездумно любили мене
і били бездумно по втомленій спині.

Коли з висоти обрій – кругла земля,
коли горизонт – кінчик власного носа,
то вже і нема порівняння для "я",
яке невагомим здійня́лось у космос.

Я йду по терезах чутливих, земних, 
кладу в тарілки свої кроки новенькі.
Хтось гирею буде і, впавши на них,
ціну дасть високу, ціну дасть маленьку.

Лиш грудочка ґрунту – планети вага,
вміщає розлогі простори і ями.
Я знаю: її не розтопче нога, –
бо йду я спокійно, своїми полями.

12 січня 1995 р., Київ

* * *

Я відчув подих Святого Духа,
Він сказав: "А-а…" жіночим голосом.
Видно, й на старуху бува проруха.
Я ожив ледь певним способом.
Пелюстки облетять к' маю.
Листячко пожовкне к' осені.
Плід свій (коробочку)
        вже руками займаю.
Тільки ще не час.
        Ми ще не опоросені…

За тим голосом почутим і піду…

13 квітня 2004 р., Київ

Деміург

Тоді я мову знаходив.
Шукав, як назвати серце.
Не знав, як хвороба зоветься.
Безмовним я був і хоробрим.

З попруг тонкошкірого тіла
я гостру кольчугу сплів.
Але всіх не знаючи слів,
був ладен, щоб злість говорила.

Навпомацки світ зондував
опісля кулачного бою
зі стінами, з небом, з собою!
Я серце відчув – і назвав.

Тепер позолочена рака,
і глупі бредуть повз Творця,
закінчився спів янгольця́ –
ц. брама* на серці до ранку.

21 січня 1998, Київ

---------------------------------
* ц. брама – церковна брама

* * *

Важко тримати чужі таємниці.
У мене їх стільки, як тлі на малині.
Поволі отак заповзаю в провидці.
Оскільки мовчу, то всі інші – не винні.

14 серпня 2001 р., Богдани́

* * *

Бог підказав мій сенс –
        я втілив у слова.
А чи не зрада се?
        Чи не мара́, бува?
Отут продовжу я
        ці четверко рядків:
– Поезія – моя!
        А ви самі́ звідкіль?
Частково звідусіль,
        а зрештою – із Рад!
І зрад, од тих, чий біль
        будує метроґрад
на зсованім піску,
        попід яким віки!
А на моїм візку –
        мізки́, мізки́, мізки́!

29 квітня 2003 р., Київ

А ти говориш… 

Розплутати клубок мого життя
не зможе аніхто,
хіба що тільки я…
        У спогадах своїх глибоких,
        в далеких мріях,
        у піснях високих
        лишитись витерплю – 
все ж, розв’яжу вузли
        хитросплетінь своєї долі –
і відповідь знайду на все своє буття…

Вона ж підкаже радісно чи з болем
подальшу путь зі знаком запитання:
Яким же буде мій той шлях останній?..
Коротким спалахом, як жовтень при зимі,
чи непомітно сірим існуванням?
Нехай коротким, а таки ясним…

А ти говориш: жити нащо…
Мені відомо, а тобі?..
Відкриє смерть беззубу пащу
та й проковтне колись, а ти
туди не зможеш не піти
і в пам’яті людській лишитись гідно
теж не зумієш, бо душею бідний,
бо ходиш якось непомітно,
не полишаючи сліди…
Ти ще як тільки народивсь –
враз зупинивсь і причаївсь.
Не придивився до пуття,
якого кольору життя…

7 листопада 1988 р.

* * *

Ой, не треба, не треба, не треба
диким голосом рвати мене.
Я без тебе, без тебе, без тебе.
Час мине…

Ти вже їдеш на довгому возі.
То не відчай, а пісня твоя.
Хай стоїть на сусідній дорозі
хтось і я.

Не дивися на нас, не давися
недоспіваним словом своїм.
Ми, над шляхом, з пожухлого листя
зводим дім.

Я кладу інші руки на груди,
інший ранок знаходжу в очах.
Кожне слово достойне споруди,
навіть жах.

12 травня 1995 р., Київ

* * *

Поверни мені її в цілості,
у придатності, у принадності,
з кредом пе́рвісної привітності,
з медом першої безпорадності.

Дай мені її ту, неклопітну,
дивом здибану і розчулену,
дай мені, хто любив, мов зоп’яну,
її мак упритул розтулений.

Стиглий мак – знак мойого хаосу, –
сію-сію я з ностальґією,
сходить-сходиться, стало-сталося:
смерть сховалася в чорну лілію.

11, 14 червня 1995 р., Київ

* * *

Я кві́тну, люба радосте, й тужу
на купині́ бездонного болота.
І вшир, і вглиб земного дренажу́
щоденно просувається робота.

Людське́ хробаччя їсть, ніяк не з’їсть
маленькі за́родки, закінчені останки.
А я тут зріс: мов при порозі гість,
аби піти, чекаю тільки ранку.

Моє коріння, сотане з праднів,
у дні втручань стає отруйним кодлом.
А стиглий стовбур, повний воску снів –
як свічка тризни над отим розздохлям!

Од шибеників зламане гілля
вгрузає в ніч, повзе за межі ліття.
На твань оту́ все листя скину я!
Бо квітне, квітне, квітне верховіття!

23 грудня 2000 р., Київ

Є – ніч

Є – ніч, облудлива химеро!
А в інший час не смій-таки
вінчати з перлами Гомера
ці передумані думки!

Я вийду сам до тебе в темінь
з охайних сонячних кімнат!
Є – ніж у мене! Лезо – Тема!
О, Псевдомузо! Я твій Кат!

Мої любові потаємні,
кохання всі, які колись
перетруї́ла ти даремно,
я воскрешу! То ж – боронись!

Куди ж ти йдеш? В обхід надії?
Чи, може, в зовсім інший час?
Туди, де твій порядок діє –
шаблонно позатертих фраз?!

Що не ефір – з твоїм гарчанням!
Я виб’ю фальш твою скляну!
Тікай! Я з’їм тебе мовчанням!
Або малюнком прокляну…

15 серпня 2003 р., Богдани́ 

* * *

Хай кожен день, мов скромна ікебана,
мов невигадливий орнамент на підлозі,
хай ні на мить мене в твій дім не звано,
коли б не йшов ти – я стою на розі.

Можливо, я свій сором загубила,
коли найперше ці зустріла очі.
Нехай щодня так скромно я любила,
бо й ти вигадував приходити щоночі.

Як вабить ніч – так день пересторога,
але хіба даремним є терпіння,
коли в екстазі тратяться пороги
в походах до найвищого склепіння.

Ти щедрий, поки тьма, де я примара.
Ось день, і знов переді мною – скнара.

23 липня 1995 р., Київ

* * *

О, добре як, що любиш ти!
О, добре як!
Коли обваляться світи –
це буде знак.
Це означатиме, що ти
і тільки ти –
була в основі самоти
в кінці мети.
Тоді стоятимеш і виголосиш – день!,
той день і час.
коли одна – з усіх пісень –
один лиш раз! –
з одним лиш словом, що було
і вмерло знов:
любов, любов, любов, любов,
любов, любов!

21 жовтня 1995 р., Київ

* * *

Я від злив потерпаю,
і грому боюся,
і падаю в мокру траву.
Свій талан обкупаю,
слізьми обіллюся – 
і голос од страху зірву.

Повечеряю хлібом.
Поснідаю хлібом.
І далі голодний піду.
Порятуюся бігом
між сонцем і снігом,
а все ж таки щастя знайду!

        Де ти, щастя?! 
        Золоте причастя?
        Молоде кохання, 
        перше і останнє?
        Маю горе, 
        ніби скло прозоре.
        Де та громовиця, 
        щоб йому розбиться?!

        Де ти, щастя?! 
        Золоте причастя?
        Молоде кохання, 
        перше і останнє?
        Де ти, мріє? 
        Я у тебе вірю!
        Я дійду до краю 
        зоряного раю!

Серед синього гаю
прокинулась пташка,
і пісню співала мою.
Не лети, я благаю, 
мені дуже важко,
я ледве під Богом стою.

Не покинь мене, щастя!
Хоч трохи любові
душі моїй стомленій дай.
Я терпінням запасся
од плоті до крові
дорогою в цей зорекрай. 

        Де ти, щастя?! 
        Золоте причастя?
        Молоде кохання, 
        перше і останнє?
        Маю горе, 
        ніби скло прозоре.
        Де та громовиця, 
        щоб йому розбиться?!

        Здрастуй, щастя! 
        Золоте причастя!
        Молоде кохання, 
        перше і останнє!
        Здрастуй, мріє? 
        Я у тебе вірив –
        і дійшов до краю 
        зоряного раю!

12 серпня 1995 р., Богдани́

* * *

Не жахайся мене.
Я не стільки страшний,
скільки впертий у тебе, мій світе!
Ти живеш день за днем,
непоспішно смішний,
простеляєш мій шлях до молитви.

А на чреслах небес,
там, де хмари лежать,
заскиртовані вітром, мій світе,
стільки правиться мес,
що моя жахожать
одсікає язик говорити.

Я лежу при траві
у країні життя,
у пекельній своїй Україні.
Сам себе я навіяв,
сам і світом затяв.
Тож, ні коні, ні свині – не винні.

21 травня 2004 р., Київ

Гадина

Немає тут нена́висті.
А гадина вкусила.
Десь при́ листі, десь нá листі
у мосі скніла сила...

Погорджена, закублена,
ображена на сонце,
опісля сну роздýплена,
зі смертю в кожнім оці...

Тут випадок – не випадок
і спокій – не спочинок.
Тут видимо-невидимо
скарлючених личинок...

Біжать стежинки вусами,
а я – скаженим лисом,
пожалений-покусаний
усім звіриним лісом...

Любив, тепер – ненавиджу.
Кохав, тепер – чманію.
З отрутою відправи жду.
Замріяно марнію...

Без мира і без ладану,
кончину вкривши мохом,
я сповиваю гадину
і повзаю потроху...

25 травня 2004 р., Київ

Окремішність і перевтома 

Плакатиму – лише прочитаю тебе,
лише розгадаю той тай ієроґліфів…
У синонімах діб від "повік" – до "тепер"
ця розверста душа – тупо "по́-фіґу"!

Кроком прямую – у масу проблем,
з "табули раси" крізь стреси в ідилію.
З верхнього пекла зроняю в едем
з яблук огризки й сльозу-крокодилію!

Чи, навпаки, десь на дні свого раю
яблуко власне шукаю…

Ніби поліно, обжерте вогнем,
дуже просто, Душе! аж надто просто
я собою підпалюю нижній едем,
павши вгору на блискавку, в прах і кості…

Божі грози сповідують віру мені,
дириґують моєю аурою!
Я окремішньо сплю в перевтомі на дні –
бо новим ієроґліфом марю я…

Попри мрії старі передохлі,
"Я" – останній затаєний ієрогліф…

Я збрешу, прочитавши себе, й розпишу
власноруч на полотнах, здійснюся на практиці.
Я себе, ніби синьку, всього розкришу –
і забарвлю озера по всій Галактиці!

Хай мій колір – геть інший, між інших мрій.
Хай ім’я – абсолютно покірне.
Чи улюбленець чийсь, чи звичайний Сергій,
невідомий, як Рим, бо невірний…

Хо́роше як, коли перевтома
не десь застає – а вдома…

Десь, поміж віршів, зовсім за зошитом,
я вже відпасся серед отави…
Знов ієроґліф, число і Washington.
Є для цього у мене підстави!

Мене вчено серйозному шарму, я – впертий,
я – Окре́мішність – так мене зватимеш!
Ти – лише ортодокс, перманентно мертвий…
Перевтоми такої не матимеш.

Плакатимеш, прочитавши мене.
Пла́катимеш – і плека́тимеш…

11 грудня 2006 р., Київ

* * *

Арсенальна станція метро.
Поїзд мчить за вітром під землею.
Це цивілізоване нутро
спростувало древню ахінею –
про підземність пекла, про чортів,
котрі нас, полощучи в окропі, 
у смолі гарячій і крутій,
нібито відвернуть од утопій.
Перша ночі. Пекло на замку.
Запізнився на останній поїзд.
Я тунелі криками замкну,
затягну під пояс голод-голос.
І піду додому пішака –
в рай, де розгалужуються роги,
без сльози, без Вас, без піджака,
без рубля, без віри, без дороги.

27, 28 грудня 1994 р., Київ

* * *

Я твій помічник, о, часу далекоглядний,
о, нескінченності лезо філіґранне!
О, сонце, що розплутується вічно,
я ниточки твоєї енергетичний кінчик,
я спалаху твого мікроскопічна часточка,
в якій живе моя чумна галактичка.
Світила обертаються в мені,
докожне з них – мій вірний помічник,
їх не лякає смерть моя можлива:
назад повернуться даровані світила
крізь цю мембрану, за якою – я,
твій помічник з субстанції – Земля,
крізь оболонку тимчасового майданчика –
й Галактикою стане ця галактичка.

28 серпня 1995 р., Київ

* * *

У залах тихих дух мигдальний,
старий ледачий вітерець
ховає локон свій овальний
під мій ажурний комірець.

Я ніч провів у кріслі слави,
в оточенні важких портьєр.
З щурячим зморщеним оскалом
нам ноги лиже бультер’єр.

Я експонат твого музею,
новé центральне полотно.
З гидкою пристрастю твоєю
весь двір обізнаний давно.

Твої слова – французькі вина –
як хочеш, так і розумій.
Я просто золота дитина,
яку вже викрав з раю змій.

9–10 листопада 1995 р., Київ

* * *

Колись любив я, в білому ходив,
злости́вся – зодягався у червоне,
тужив – у чорному, прощення не просив
у кольорах тілесних, без корони.

Тепер мій колір – жовтий, золотий,
оранжевий, рудий, вогненно-сонций,
я змінююся, як змінилось "Ти" на "ти"
в пустому перевернутому оці. 

22 листопада 1995 р., Київ

* * *

На четвертому спомині – гріх!
Більш, ніж тричі, для серця – занадто!
Відчай луснув, мов грецький горіх,
мо’ про себе подумати варто?

За тобою йдучи слід у слід, 
не встигаю на те, як зникаєш.
Що ж це ти, ніби маковий цвіт,
тілько день погориш – й облітаєш?

Розчинити чотири стіни?
Заманити Усіх, окрім те́бе?
(Пийте, Всі, за присутність вини
і банальну відсутність потреби!)

Обернутись на гострий граніт?
На сумний барельєф чи погруддя?
(Мо’ прихилиш свій маковий цвіт
до підніжжя, мов до правосуддя?)

Як було, так і буде ніяк!
Три розлуки, як три зорепади!
І вчетверте я висіяв мак
під зірки для кохання і зради.

Тілько це вже – без сумніву – гріх!
Більш, ніж тричі, для серця – занадто.
Серце б’ється без кроків твоїх,
чи наступиш на нього ти завтра?

27 липня 2002 р., Богдани́

Жаль

Жаль, що на волі моя печаль,
що з нею знайомі всі,
що білий кінь піде в чорну даль
по цій ще земній красі.

Жаль, що сьогодні в останній день,
а завтра в останній час
хтось, не почувши моїх пісень, 
осудить за мене вас.

Жаль, що за вереснем сніг летить
на дотик з усім неживим, 
що Бог помиливсь, та ні на мить
не був я в розлуці з Ним.

Жаль – не з кохання все почало́сь,
я – не безмежна спіраль,
та трохи б ще – і ось воно, ось
нічого вже більш не жаль.

21 вересня 1996 р., Київ

Туман

Опісля зливи в ліс осіла хмара,
суха і тиха, наче рання осінь.
Кохана, це туман, це явище природи,
яке всі інші прояви поглине,
всі інші явища і прояви людини,
бо ми йдемо в туман…
        Але, кохана,
скажений звір фіалку здивував,
коли непрохано ломився через ліс
і наступив їй на останній лист, 
що вже віджив своє красиве літо
і не болів.
        Цим звіром буду я.
Тому тримай цю квітку і обожнюй
яву минулу, що жила у лісі.
Між нетрів розпухнастився туман,
тому, кохана, ми йдемо не в хащах,
а там, де гілка іноді – в лице,
або за коси тягне й не пускає.
        Ти – гілка.
І лише один туман,
коли зі мною поруч ти тріскочеш.
Не цілься в око…
        Влучиш в інший бік.
Тобі давно вже в інший бік, кохана.

19 червня 1996 р., Київ

 * * *

Моїми мріями не хтив,
вони – мої високі гори –
їх ще ніхто не прикорив, 
їх був створив мій Бог суворий.

Коли ти зводиш нанівець
своє життя – не псуй чужого.
Я сам плету собі вінець
з троянд і хмелю запашного.

Ці мрії вищі за любов,
якою ти мене тавруєш…
Дай, Боже-Господи, обнов
цим прагненням, що їх даруєш!

Але тобі лишу́ я хліб, 
бо сам ріллі ти не обробиш.
Твоя душа – пекучий німб,
гориш під ним – і не говориш…

Не зводь дві істини в одно!
Моє ім’я повік зі мною.
Сьогодні – виткане рядно,
а далі – рушники по морю!

15 червня 2000 р., Київ (у соборі)

* * *

Я зрозумів зими нестачу,
коли бажав тобі: "На вдачу!"
на червні впавши у глибінь.
Я знав уже чому тобі
сніги і я́сний холод милі,
чому арханґели – безкрилі,
коли приходять чорні дні.
Відомий біль тепер мені –
і я тужу́ю за минулим,
де спало тіло і не чуло,
як будуть різати його
за зло нове гріха твого!

5 вересня 1999 р., Київ

* * *

Наперекір, усу́переч
мені відмовиш – ні!
Коли ж тебе усю́ береш –
дурні́ слова, дурні́.

Такого наговорюєш,
оспівуєш таке,
що "ні!" вже перетворюєш
на "так" м’яке й п’янке.

Тобі видніше – з темного,
глибокого кутка –
як вірш мене приємного
тобою дотика.

Тобі так чутно здалечку,
із ковили віків –
як дириґентську паличку,
зламав тебе мій спів.

Захочу – зацілуюся,
до дна душі дійду,
всім серцем заворкуюся,
візьму все доладу́.

Захочу – завтра викину
від голови й до ніг
тебе, яку вже виконав
і теж відмовив – ні!

7 лютого 2001 р., Київ

* * *

На відрозі чарівно́го сумніву 
постривай, моя лю́бко люби́сткова,
поступися мені, неприсутньому,
грізно ча́су позич, пізня блискавко!

Хай спізнюся, як за́вжди, на свя́то я
почуттів, мов кульбаб розпорошених,
хай квитатимусь, та не розплатою,
а думками й словами хорошими.

Ти найлегша від сяйва до спомину.
Ти найтяжча від гадки до відстані.
Я так мрію прославити промені,
кожним кроком твоїм перелистані.

14 серпня 2001 р., Богдани́

* * *

Господе, мій Боже, прости цю провину,
для очей цікавих зовні не значну́, 
для людей байдужих зовсім не помітну,
а для себе, Боже, вічно всенічну́!

Незвичайна скарга на се́бе самого,
невидюща сила у самім собі!
Оживив Тебе я, Вічно Неживого,
і щитом тримаю в гадській боротьбі!

Я не вірю, Боже! Тепер що робити?
Є у мене книги, повні теорем!
Маю телескопи, бачу всі орбіти!
І гарем тримаю, зоряний гарем!

Учини ж зі мною найре́вніше диво!
Залучи ж до свідків, хоч би й сатану!
Вибач, я кохаю незбагненну Діву!
Сну!

28 липня 2002 р., Богдани́

* * *

Тонке́, ледь помітне торкання ранкове,
мов промінь, мов сумнів, мов пересторога.
Тонке, ледь сміливе, омріяне слово.
А далі – без тебе, а далі – дорога.

В імлі передчасно поси́віли скроні,
бо місяць старий має профіль кулястий
і гріє, вморожений в сонячнім лоні
засніжений шлях золотисто-сріблястий.

На тлі перехресть, між пітьмою і світлом,
мов сонце і місяць у вранішню пору,
поріднені ми так розлучені підло:
я вниз упаду – ти підіймешся вгору!

31 липня 2002 р., Богдани́

* * *

Я дивуюся, що вже четвертий рік 
полягає у безодні часу!
Господи, те все, що пристеріг,
не зганяй у балакучу масу!

Не струми єлеєм, не гальмуй
часточкою мертвого потоку.
Дай мені сльозу за вдячний сум.
Дай мені хоч ще чотири роки!

7 лютого 2004 р., Київ

* * *

Запали мені вогник!
Я в ньому згорю,
бо маленький, як гномик,
велике впорю.
Упорю – і впорю в ту пору,
коли йтимеш угору і в гору. 
Я так хочу, щоб знов ти з’явилась
з цього світла і мною ж умилась.
Воцарилась, як рання зоря,
од печери не чорно, не зря,
не мале́нько, а так достеменно –
сонно ні́чно і свято денно!

29 березня 2004 р., Київ

Усе – твоє!

Твоїм є все занадто й досить,
елементарно над усе!
А голос просто слова просить –
і не говорить попри се.

Усе – твоє, але без мене.
У сім достатку я дивак.
Я б ліпше плем’я чужоземне
обрав для всіх своїх ознак.

Я б осоромився накраще
сліпим жебрацтвом чи тавром, 
отриманим напризволяще,
чи просто б став комусь рабом.

Але звикає плоть до плоті,
а кров без крові не тече,
і дві душі в однім оплоті
до спільних близяться речей.

Бо й далі ти чатуєш серцем
мій кожний погляд, кожний крок,
щоб часом у раптовім герці
гори не взяв презлий пророк.

Щоб сміх (не недолугий стогін)
витав в обрамленнях ікон,
глядиш мої думки убогі –
і підкоряється Дракон!

Щасливий я – усе твоїм є!
Нещасний я – усе моє!
Вертаю в Стародавній Рим я,
щоб знала ти, ким раб твій є.

6 листопада 2002 р., Київ 

Перстень

Я перенесу перстень з руки на руку.
Зі своєї руки на руку свою.
Не зумів перенести так само розлуку.
Ой, тепер без любові у золоті п’ю. 

Ой, у золоті п’ю.
Ой, у золоті золотому.
Зі своєї руки на руку твою
не буде потому…

12 травня 1994 р., Київ

* * *

Мій перший загублений перстень – це ти.
Любов – золота, а кохання – червінне.
Прости мене, друже, мій Боже, прости –
бо винен я дуже, бо серце не винне.

Люби́стки твої я тримаю в руках.
Ім’я – що твоє, що моє – є однаке.
Невже ти дозволиш, щоб трапився жах
у снах карооких і марах ніяких?

Любив тебе зразу, всім духом своїм,
обмеженим вірою і супостаттям.
А тільки відразою став – став твоїм
і не марнотраттям, і не марнотраттям!

15 березня 2004 р., Київ 

* * *

Надіє моя! 
        Я без тебе не я.
Чомусь я довірив тебе 
        тобі.
А ти … 
        захотіла перемогти
усі ті бої, 
        де ти не ти.

Хіба я повинен про це 
        співати?
Це я винуватий!
        Обнадійнува́тий…

28 березня 2004 р., Київ 

* * *

Шмат увірву твойого часу
дорогоцінного;
шмат спокою твого, 
більш непорушного, ніж я,
загарбаю;
величності твоєї добрий шмат
привласню; –
усе, чим наділяєш лиш себе ти,
поміряю,
вдягну,
продемонструю
перед невдахами останнього століття,
хто є для тебе ницим братством куцим.
Усе, що тільки недостойним є тебе,
вчиню
і зароблю на тому капітал –
твою ненависть.
І поки хліба шмат простий
для мене каравай,
я не цуратимуся чо́рної роботи, 
яку ти не доводиш до кінця,
яку ти не вважаєш за доцільну,
яка псує тобі натхнення вищих форм.
Я вже вдягаю більші рукавички,
виконую роботу десятьох
і не забруднюю свою тканину білу, 
бо вже навчився праці,
приловчи́всь,
бо майстром стану трішки більших форм,
бо навіть спідню тіменицю їхню
висвітлюю,
описую,
мізкую,
рахую запозичення століть,
і авторство, і плаґіат лічу,
на тебе натикаюся поволі –
і маю вищу форму сам.
Велике склалося з малесеньких шматочків.
Великий скарб – з дрібне́ньких недоробок.
Які довершив я, малий,
які, амбітний я,
лиш складував помалу 
і наполегливістю сталою своєю
оформив у любов до слова і людей.
Судіть самі мене.
Я вже не можу.

23–24 серпня 1995 р., Київ

* * *

Я винен кожній травинці,
кожній піщинці,
голці в копиці.
А Чоловіку чи Жінці –
        нічого не винен я.

Нехай розтану в сніжинці,
десь на стежинці
серед чужинців.
А Чоловіку чи Жінці –
        не дам я своє ім’я.

3 серпня 2003 р., Богдани́ 

Згага

Ступаємо ра́зом
однаково в сніг,
римуючи фрази
та фази доріг.
Я – прояв, ти – вияв.
Погорджений Київ
від згаги лютневої нас не встеріг.

Як чада блаженні
ми бачимо дух.
У мене в кишені
продовжуєш рух.
Ти – мариш, я – мрію.
Ти – мерзнеш, я – грію
між згаги в пальті вдячну 
                       відданість рук.

Нехай шлях – не вихід, 
а крок – ще не слід.
Хоч робимо вигляд, 
що холод і лід, 
тебе обійму я –
і згагу втамую!
От саме тому я й тону стільки літ …

8 лютого 2006 р., Київ

* * *

Сію дні крізь сито –
аж трясуться груди.
Ніде правди діти –
буде час мій, буде.

Виросте на дріжджах 
вимішане тісто,
й пиріжечка ді́ждем,
й за столом нетісно.

І ріку молочну,
й береги кисільні
подолаєм точно,
бо ми люди сильні.

1 вересня 1994 р., Київ

* * *

Лиш промайне мій день,
    мов чаплі крик короткий, –
мій стиглий плід впаде
    у ночі океан,
і невідомо де
    орбіти, мов обгортки,
одвернуть од людей
    у невагомий стан
це золоте руно,
    це яблуко вагоме,
яке за день один
    так налилось вином,
що як його надпить! –
    лише мені відомо,
що як його розбить! –
    лише мені дано.

Зоря вечірня йде
    у колодка́х в темницю.
Повз яблуньку стару
    з вуаллю павутин
дивлюсь на обрій я,
    де не спіймав жар-птицю,
а жив для горобців,
    які вже відпустив.
Пітьма – хороший час
    для сліз моїх і поту,
і поки мить моя 
    протя́гнеться ще мить,
я пригадаю вас,
    хто дав мені роботу,
де дух врятовано,
    і серце вік щемить.

7–8 серпня 1994 р., Богдани́

У духовному спостереженні

Усе почалося зі слова – і скі́нчиться в слові.
Безмовна душа відійде́ у німі небеса.
Нечу́тно одхиляться двері живої любові –
і ти́шею тиш заговорить космічна краса!

~ 2005 р.