Справедливість.
Відвага.
Пожертва.
С. Ґуберначук
Правда про Чиюсь Тінь
Чиясь Тінь так бездумно і скуто
відповзала все далі від Сонця
до труни, оповитої смутком,
до життя, що уже відбулося…
Те життя, наче камінь на стежці,
заважало протиснутись Тіні –
то вона його – кулею в серце,
бо належала владній людині.
То вона йому виїла мозок,
ще й вінки на могилу поклала –
і пустила по світу обози,
на яких навіть правда брехала.
Тінь зростала, і ширились мірки
на всі боки нічного мундира,
щоб на нього чіплялися зірки
перші, другі.., а там – цілий вирій.
Щоб за зірками тими сховати
все, що темної ночі не видно –
"Чиясь Тінь не уміє ж брехати:
вона завжди поводиться гідно!"
Чиясь Тінь так зросла до півно́чі,
що собою весь світ затулила,
але в декого бачили очі,
як світила убога могила,
як ще дихає стомлений пломінь
в склепі темряви місячним сяйвом,
як маленьким невиразним колом
Тінь до себе він не́ підпускає…
"То виходить, – замислились люди, –
запали́сь ми в пориві єдинім,
і тоді знову сонячно буде,
і ніякі вже тіні – не Тіні?!"
Ні, не правда, що всі ми не в силі
всю цю Тінь споконвічну здолати!..
Щоб покінчити з нею на ділі –
треба Правду їй в вічі сказати…
* * *
Розлогі простори розораних нив,
роззорених сутінок темне безмежжя.
Я йду по землі, бо бажання звільнив
і більш не літаю в світи протилежні.
Я йду по ріллі на те світло земне,
яке на стовпі, над хлівом, у хатині.
Я йду, щоб бездумно любили мене
і били бездумно по втомленій спині.
Коли з висоти обрій – кругла земля,
коли горизонт – кінчик власного носа,
то вже і нема порівняння для "я",
яке невагомим здійня́лось у космос.
Я йду по терезах чутливих, земних,
кладу в тарілки свої кроки новенькі.
Хтось гирею буде і, впавши на них,
ціну дасть високу, ціну дасть маленьку.
Лиш грудочка ґрунту – планети вага,
вміщає розлогі простори і ями.
Я знаю: її не розтопче нога, –
бо йду я спокійно, своїми полями.
* * *
Якби мені зір коршака,
зіниці – гострі шпиці –
я б землю не навідував,
я б землю озирав!
Я б з викопного горщика
з трипільської землиці
зростав із зе́рня в ідола –
і смерть на смерть скарав!
Нехай життя б котилося
безмежно й нетурботно –
тіла єднали з душами
суцільний океан!
Нехай би все світилося
дзвінке й мільярдновольтне –
закони з місця б зрушили
у свій законний стан!
Знаття б пустопорожнього
зі слізної кормиги
з минулим розгубилося:
не сліпки – подивись!
Щоб кожен бачив кожного,
читав думки, мов книги!
А небо розступилося
для злетів у надвись!
Вогонь
Тремтять вогні в космічній далині –
дурманить ніч їх зоряне безсоння…
Я не боюсь стрічати нові дні,
хоч що не день, то вогняна безодня.
Безодня невідомих відкриттів,
непередбачених, непередчутих!
Я вже давно торкнутися хотів
їх праскелетів, згорблено прикутих…
Я коло них збагну своє єство:
мене погасить тільки час всевладний!
Виходить, я – покірливий вогонь?
і безпорадний…
Зустрівши кілька снів…
Зустрівши кілька снів, невидимих таких,
закутаних у превелебну ніч нечу́тно, –
на тиші днів нових, між проявів тонких,
радію світлу я і посміхаюсь чудно.
Достатньо вітру й трав, розпатланих по нім,
аби згадати все до кінчиків коріння,
коли конем-вогнем у табуні чумнім
я мчав крізь смерть до кращого створіння!
Не треба ані книг, малюнків чи пісень;
ба, навіть солов’ї вже зайве нарочиті,
коли ти знаєш сам, що це останній день,
а всі майбутні сни завчасно відпочиті.
Саморевізія
Стан саморевізії,
ревізії самого себе.
Сумнівів дивізії,
де кожен під себе гребе
з купи світових амбіцій
фарш на тимчасовий шніцель!
Чим відсікти сумніви,
сумніви голосні й навісні?
Відповіді рунові
знаходжу у кожному сні,
щезнувши крізь одр спокути
тлінно в тунель прямокутний!
Са́ме інтуїція,
інтуїція замріяних сфер
синявою птицею
мене розжене вже тепер!
З ві́дчаю втечу – у звичне
Це, самокритичне вічне!
* * *
Якщо цей день і означає щось,
то те лише, що це червона дата,
яку я буду за́вжди святкувати,
щоб пам’ятати – я́к пережилось.
А ти говориш…
Розплутати клубок мого життя
не зможе аніхто,
хіба що тільки я…
У спогадах своїх глибоких,
в далеких мріях,
у піснях високих
лишитись витерплю –
все ж, розв’яжу вузли
хитросплетінь своєї долі –
і відповідь знайду на все своє буття…
Вона ж підкаже радісно чи з болем
подальшу путь зі знаком запитання:
Яким же буде мій той шлях останній?..
Коротким спалахом, як жовтень при зимі,
чи непомітно сірим існуванням?
Нехай коротким, а таки ясним…
А ти говориш: жити нащо…
Мені відомо, а тобі?..
Відкриє смерть беззубу пащу
та й проковтне колись, а ти
туди не зможеш не піти
і в пам’яті людській лишитись гідно
теж не зумієш, бо душею бідний,
бо ходиш якось непомітно,
не полишаючи сліди…
Ти ще як тільки народивсь –
враз зупинивсь і причаївсь.
Не придивився до пуття,
якого кольору життя…
* * *
Лячно мені і тужно
чути такі слова:
"Треба всім разом, дружно!
Кроком руш: раз-два…"
Хочеться запитати:
"Куди ж ви зібралися йти?"
У відповідь: "Йдемо спати!"
або ж "… обідати!"
Це зветься – дисципліна,
це зветься – порядок дня…
Це море по коліна
для тих, хто чоботи зняв.
Усі ми отак ходили.
Та іноді й досі йдемо.
В казарменої сили
бездумність – надійне кермо.
Лячно мені і тужно
чути такі слова:
"Треба всім разом, дружно –
вечеряти – раз-два!.."
Засідки
Маєш патрони і протигаз?
Мариш у засідках довгий час?
Лідерством скутий? Віри завзятий?
Пельку замкнути й не роззявляти?
Зе́млі свої ти вже відвоював?
І на чужі – не ловитимеш ґав?
Кров’ю розпишеш ім’я свого Бога
на пограбункові храму чужого?
Візьмеш залізом, лишивши золу?
Сам є з імли, то й повернеш в імлу?
Не поділяючи жодних взаємин?
Як не по-тво́єму – б’єш по моє́му?
Тільки до за́сідок я не піду.
Стану, як є, у людей на виду.
Згину – то згину, якщо так годиться!
Хай, хто ховається, – той і боїться!
Серце
Правда,
що серце в неволю прагне.
Правда.
Тільки
у серця є деякі пільги,
оскільки,
воно – як вино,
одурманює все одно
і веде
на власні святки і поми́нки,
без зупинки.
Дійсно,
серце нічого не робить навмисне.
Дійсно.
Просто,
безліч думок п’ють його кров без тосту.
Просто.
Так,
був чоловік з головою, і раптом – інфаркт.
Факт!
Отже,
схоже, що серце нічого не може.
Боже!
Поки йде серце
О, ми! Вихиляємо небо,
хапаючи дощ за пронизок!
О, ми! Винаходим для себе
сферично-космічний ризик!
Де кожен віраж – то пришестя
Америки чи Росії.
Де смерть – золоте перехрестя
в моменті зачаття месії,
в моменті зачаття месії.
Ми ті, хто упорав безодню,
мов циган коня за гриву.
Ми ті, чий собор великодній –
землі велетенська нива,
землі велетенська нива..,
де будеш ти, доки йде серце,
і будеш ти, доки йде серце.
Де будеш ти, доки йде серце..?
І будеш ти, доки йде серце.
Обличчя з людини зотреться.
Людина з обличчя зотреться.
Ми є херувими Господні!
Ми є серафими Господні!
До вас попри мури віконні
задля́ли молитви іконні,
задляли молитви віковні,
задляли молитви Господні.
Прононс 15
З якимось урочи́стим нетерпінням
я знов долаю звивистість гори.
Це шлях до анґелів під фебовим склепінням,
які запрошують диявола до гри.
Другий Перґамент
Ви не несіть свою високу моду,
не ждіть Пророка кроків по Русі, –
не Він постане перед вами згодом,
в утішний час без жодних потрясінь.
Не Він шугне вогнем по злих долонях,
по мармуром умощених містах,
не Він заграва в піднебеснім лоні,
не Він пожежі блискавичний птах.
А той, хто білим словом назоветься
і оголосить про нові псалми,
звідкуди гріх брудним потоком ллється,
де всі по черзі є пророки – ми.
* * *
Бог терпів –
і Нам велів!
Тілько ж Ми не чули слів
після того до волів:
"Не терпіте ж, поготів!!!"
У червоному не червоні
Ті, у червоному, ховали обличчя.
Копали траншеї ті, у червоному.
З червоних зробивши німе каліччя,
поштурхали всіх на дно по о́дному.
Летіло вороння – сміялося в відчаї:
тепер хробаччя тут повечеряє!
Земля ковтнула червоні тисячі –
їй розпанахали чорне черево.
З тих пір її в безплідді корчать
зариті заживо високі істини.
З тих пір у нас не бачать очі,
що вся земля така розхристана…
Історія
Забутая дорого у пітьмі!
Тебе шукала не одна потвора,
малюючи слідами на зимі
криваві кола.
У нетрях цих безлюдність світова
ховалася від Господа і Бога.
Тут, що не крок, – пророка катував,
збивав дорогу.
Та й так завів, що ледвечки жива,
вона тягла свої священні мощі –
у сивих головах потріскані слова –
на лобну площу…
… щоб розцвісти чорнобилем густим,
припорошитись снігом аміачним…
Тепер їй легко вийшло б зарости –
хрестом не лячно.
Вона ж веде, та щось ніхто не йде,
бо той чорнозем гірше каменища,
і у хаток, що цілі де-не-де,
у грудях свище…
Загублена дорого у пітьмі,
тобою бігла не одна потвора,
коли сиділа мудрість у тюрмі,
а злість – довкола.
А ми, аморфна маса поту й сліз,
залякано прохаючи про поміч,
не знали, що дорога наша – вниз,
що предки наші з нами йдуть пліч-о-пліч.
Але ж розвиднілось. І мав би бути бій,
бо наша правда з предками єдина.
Сьогодні ми відчулись на тобі
і зрозуміли: кожен з нас – людина.
Ти маєш бути нам за вожака,
бо на тобі наш рід порозумнішав.
Ти – є його відрубана рука
і кров … ще свіжа.
Оліґархічний час
Коли б змінився час, а не закон,
який до зашкарублості – первісний,
безсовісно нахабний і зловмисний,
життя б не виставлялося на кон!
Знов "Поділи все – і володарюй!":
той самий принцип між держав стаґнує.
А час – той самий – рабство проґрамує:
"Іди на ринок праці – й не горюй!"
Над нами – влада, сильна і нова.
Шукає свіжий зміст, недалеченька.
Чекає крові! Мало їй Шевченка!
Їй подавай – сучасніші слова!
А чим новіші лю́дські "кров" і "страх",
якими зло вмивало й утирало,
й рабами, як волами, час орало, –
від свіжого поняття "оліґарх"?
Хто цей один, якого чорна тьма
ордою прихвоснів усі "нички́" посіла?
Невже в грабіжництві й злодійстві
справжня сила?
Прийшов, накрав – а сліду вже й нема!
А ми – сьогодні й після смерті – ми
вручаємо "карт-бланші" і "страховки"
і всі права – у чорні лапи вовка,
що втік від політичної тюрми!
Ми голосуємо за "кожен день – назад!",
за виродків, перевертнів з народу,
за вірну зраду й смерть-винагороду!
Ми винні всі, що оліґарх – наш кат!
А вихід є: лише змінити нас!
А не закон, що Всесвіт реґулює!
Протестувати! Хай не штабелює
нас цей "новий" оліґархічний час!
* * *
Космос, удостоєний кількаярдів зірок,
не є, однак, ані Героєм Радянського Союзу,
ані Президентом Сполучених Штатів
чи України,
ані Верховним Головнокомандуючим
Об’єднаних Миротворчих Сил ООН чи НАТО.
Тоді законно постає питання:
звідки у нього стільки зірок?
Саме над цим і слід би попріти астрономам,
перш ніж зривати зірки з неба,
присвоюючи їх – або їм – або нам –
усілякі неземні звання...
Колодязь
За вікнами вік розпогодивсь –
ніде не зітхни, не дихни!..
Душа ж разом з тілом – колодязь,
з водою чи без рідини.
Якої її там наллято?
З джерел чи тванючих боліт?
А раптом на вулиці – свято,
збереться народ до воріт,
загляне у душу-криницю
й, побачивши згноєне дно,
так плюне у чорну водицю,
так виб’є єдино-одно́,
що випурхне слідом за тілом
така непутяща душа,
поповнивши вік пустотілий
і кількість колодязьних шахт?!
Нема тут вини ні для кого,
бо винен, здавалося б, час.
Хто з них лицемір перед Богом,
і хто з них народ серед мас?
Бо вік, розпогоджений з вікон
від штучних ремесел до криз,
навісить оонівське "викон.",
подовживши декілька віз –
для декотрих "славних" чужинців,
з джере́лами чий капітал –
на "темінь держав-самовбивців",
на тих, чий "народ – канібал".
І знов проти правди гірко́ї
загони святої брехні
знайдуть по окові й підкові
для всіх, хто боровся в ці дні!
Ієроґліф
О, ієроґліфе злий!
Беззастережний оракуле!
Краще вже, Дракуло, згний!
Згинь – пропади, каракуле!
Зміна – за зміною форм!
Псевдо- чи архіновація?
Суперечсуперінформ!
Повна новин інформація!
Джунґлі влаштують демарш!
Вийдуть мільйони мауґлі!
Раж перекрутять на фарш
шаржі в ґазетах Анґлії!
А об’єктив – не такий!
Бо ієроґліф зламано
через плеткі чутки,
скинуті в пресу найману!
Шпальтами жовтих видань
кожен клозет заповнено!
Кількість поточних питань
примхами шефів зумовлено!
Шеф – інтуїції брат!
Батько нічного часопису!
Кожній сенсації сват
після кошторису й опису!
Неперевершений блеф!
"Зовсім нове́ про Конфуція"!
Нафантазовував шеф
мозком ще легшим, ніж унція!
Швидше допише вже він
сам ієроґліфа дикого
й перекладе навздогін
незрозуміло столикого!
Що той Конфуцій йому!?
Утилізована грамота,
схожа на ґрати й тюрму
в мертвих клітинках мамонта!..
Ви не наводьте мені
факти зумисне спаплюжені.
А напишіть на стіні,
чим ваші очі збуджені?
Обов’язково вмістіть
правду всю в знаку єдиному!
Витягніть, витрусіть сіть,
більше не ставте – загинемо!..
Скоро хворіє старе,
інформаційно залежане.
Сенс ієроґліфа вмре,
фотопорогом обмежений.
Та за поріг брехні
злий ієроґліф не вискочить.
Краще згниє на нім
ще сто разів, ще й тисячу!
Папір
На тлі перегорнутих сторіно́к
з’явився цей чистий лист –
папір білоликий з не снів, з не думок,
папір недолист-перелист.
У стосі всамітнено в шарі зашор,
ховаючи вічності сум,
мовчав мій папір, мов потрапив в офшор,
без слів, як без буквених сум.
Я знаю ті суми – і сумно мені,
що правду ведуть і крадуть,
розмінюють рай на окови земні –
й терплячий папір продають…
* * *
Ну, чому я не воїн?
Чому не на службі у Марса?
Охорона порядку, і боєприпасів, і вас,
і великого культу простого Шевченка Тараса –
професійно нездатна
і ветха, як супротигаз.
Ну, чому я не кат?
Чому не на службі у біса?
Скільки рук закривавлених
гладять невтішних малят!
Скільки темних очей
насувають на правду завіси!
Ну, чому я не воїн,
чому далебі я не кат?
Серед жертв,
перероблених у золоте послухнянство,
опинити не схочу обрубаний свій інтелект.
Український резон – в наркотичному зіллі
й пияцтві!?.
Не віддай свій талант
чинарям
в кон'юнктурний проект!
* * *
Нехай я – останній,
але востаннє…
Щоб більш ніколи їх не було –
перших, других, … останніх
вбитих!..
вбитих на зло…
* * *
За все йде розплата,
за добре і зле.
Твій розум – палата,
чийсь – збіжжя мале,
комусь – виростати
та цвітом буяти,
когось – поховати
і жити, але…
Скелі
Ближчають скелі.
З’являються орки.
Множаться зграї крукі́в!
Ви – пустомелі.
Ви – гарсії лорки
напередо́дні гробків.
Правда ж, красиво,
коли по пустелі
котиться в штормі прибій?
Кривда ж, пасивно
веселі пастелі
глипають подивом з вій?
Неба земля я
і скеля найближча
Богом повтілених скель.
Я розмовляю
навпо́мовчки – й нищу
каменем вас, пустомель!
Місто
Страшни́й Дракон за горизонтом спить,
сопе у трубні ніздрі й дим пускає.
Пожежу загасила ніч на мить,
бо вже ось ранок поблизу блукає.
День – брат Дракона, друг його очей, –
розплавивши язик свій полум’яний,
полизує йому брудне плече –
той просинається – і все довкілля в’яне.
Йдуть чорні хмари на моє село,
на зело з вітру пил свинцевий сипле,
вже падає не дощ, а бите скло
на людство це, на намертво прилипле.
Воно Драконові в пожертву шле дітей,
жбурляє в шахту їх, на кран чіпляє.
Земля відбилася від рук своїх людей –
без рук своїх людей земля гуляє.
На цвинтарі – утричі більш села.
А до Дракона ж – кожна ця родина
безмежним гладіолусом цвіла,
бо батько вчив цінити землю сина.
Лилося справжнє біле молоко
з домашніх глечиків у ту купіль дитинства,
з якої виростав один закон –
закон землі і всьо́го українства.
Колись драконами лякали нас
лише в казка́х чудесних чужоземних,
аж ось прийшов урбаністичний час
піти з землі і жити в шахтах темних.
Я вишкрябаю пригорщу зерна,
на жорнах борошна змелю, вмішаю тісто –
і колобочка, розуму сповна́,
спечу й відправлю в найстрашніше Місто.
На добраніч, діти!
Ступає Цар Господь убогою землею,
скаравши всіх і всяк за першорідний гріх…
Ятрять і кров, і плоть, і всі церкви з єлею…
Позаду розпач-плач. Тепер – самотній сміх!!!
Регоче Сам Творець над власними думками!
І Хто ще є над Ним? Бо звідки ж доля ця?.,
… що повсякчас Кінець за стількома віками!!!,
… та раптом Світло – "блим"!!! І вже Кінець Кінця!!!
Не пам’ятай – забудь, не пнись, моя дитинко.
Ти грішна все одно, і рівно всюди гріх.
Є завжди тільки путь. Догортуй цю сторінку –
та смійся злу вві зло! І плач за Божий сміх!
* * *
Я твій помічник, о, часу далекоглядний,
о, нескінченності лезо філіґранне!
О, сонце, що розплутується вічно,
я ниточки твоєї енергетичний кінчик,
я спалаху твого мікроскопічна часточка,
в якій живе моя чумна галактичка.
Світила обертаються в мені,
докожне з них – мій вірний помічник,
їх не лякає смерть моя можлива:
назад повернуться даровані світила
крізь цю мембрану, за якою – я,
твій помічник з субстанції – Земля,
крізь оболонку тимчасового майданчика –
й Галактикою стане ця галактичка.
од Бога
* * *
Ховаймося, люди, від смерті своєї,
чужій – оддаваймо дану.
Погляньмо, як чисто домножують феї
квітками всіляку труну!
Не будьмо сумні у поточному часі.
Я ще озиваюсь до вас!
Я вас так люблю! Як на іконостасі!
Кохаймо себе – і свій час!
(Сокровенно)
Тихий світ однієї молитви
упокоєно і сокровенно
став Твоїм, став моїм знаме́ном –
небом..,
небом чистих святих сподівань.
Найдорожче, що є поміж нами,
упокоєне і сокровенне,
ні болить, ні хвилює зовсім –
мрія..,
мрія, повна святих сподівань.
Час – божественна пісня про відстань,
упокоєна і сокровенна –
ні біжить, ні стоїть на місці –
лине..,
лине хором святих сподівань.
Я з Тобою в квадратній планеті –
упокоєний і сокровенний;
не живу ані з ким, крім Тебе –
Боже,..
Боже, в ложі святих сподівань.
Славлю серцем усіх полонених,
упокоєних і сокровенних,
тих самотніх несхибних монахів,
вічно,
вічно схимник святих сподівань.
Мага́йбі
Од себе – спасибі, а людям – мага́йбі.
Бо перше й останнє вирішує Бог.
А раптом, між тим, мене звабив, нехай би,
диявол.., щоб Бог повінчав нас обох.
Невже б та спокуса мене не сп’янила?
Чи жив би я з Господом так, як тепер?
Напевне, що … ні. Бо мене б ти зманила –
і був би я досі від горя помер.
Якби не "спасибі", коли б не "магайбі",
я в Лавру б на по́стриг кохання віддав.
А там з молито́в переносився в рай би
і згодом, по ті́м, найблаженішим став…
Але, обираючи людям служити,
за думкою – в слово – крізь дію – пишу
про те, що, магайбі, любити і жити,
якщо й не мені, то, принаймні віршу́…
|
Достойна позиція! Дякую за публікацію!
Виважено і вправно про актуальне!
Дякую за гарну добірку віршів!