Сергій Губерначук. Поезії циклу "Правда у житті"

Сергій Губерначук

Вулиця Правди

По вулиці Правди – дерева посадять,
по вулиці Правди – ходитимуть люди,
на вулиці Правди – відкриють їдальні,
знесуть аварійне – нове побудують.

На вулиці Правди не будуть брехати!
Сказали ж: не будуть, то значить – не будуть!
Зачинять – сказали – старі аґітха́ти,
знесуть аварійне – нове побудують…

На вулиці Правди стоять світлофори, 
їх слухають вдячні старі лімузини…
Слухняні полуплені автопокори,
коли б вам червоне навік засвітило!

Ця вулиця Правди уже ж пішохідна?
Ця вулиця Правди лише ж всенародна!
Сказали ж уже, що вона необхідна
і безперехресна, і безгоризонтна,
і вічнозелена, і безповоротна…

Так дайте ж народу пройтися стихійно
по вулиці Правди до площі Свободи!

 

 

Полуда

Горбатого чіпляли на хреста.
Він грішник і просив у себе вмерти.
Він від життя натхнення не дістав,
так тужився його почути в смерті.
Зібрався суд і не відмовив жертві,
хтось згоду дав від імені Христа,
люд з горбаня сміявся –
                й не признав 
Ісуса,
Який прощався вдруге, 
втретє…

 

 

* * *

Так скупо відображені життя –
а смертю так нахабняче розвінчані?
У стосах документів з забуття
волають ску́ті, досі не помічені!

Мов піліґріми, ста́ріють віки
і йдуть за обрій з вивченими ві́ршами, 
а ці життя, а ці єретики́, 
поза́вше штампами обвішані найгіршими!

Брудні сліди державного тавра
по особо́вих справах, по посвідченнях,
по всіх життях – криваве слово "враґ"
і вирок "розстріляти" на закінчення.

Хто владі дошкуляв аж до тертя,
полеміку розводячи й дискусії,
з півслова правди – вже не мав життя,
а тільки час на лічені конвульсії.

Навряд чи час підніме імена,
усі-усі з німого диму-пороху,
бо й ще на нас тримається вина
боязні й ницості перед свавільним ворогом.

Державний інквізиторе, стривай,
ти ще не навчений новітньою крамолою!
Невільне людство хлине через край
і вирве правду мовою некволою!

Тоді – нехай це буде хоч колись –
по книзі, повній чистої історії,
навчиться правді попотомок чийсь
і всі лани засіють зерна о́ріїв!

 

 

Папір 
    
На тлі перегорнутих сторіно́к
з’явився цей чистий лист –
папір білоликий з не снів, з не думок,
папір недолист-перелист.

У стосі всамітнено в шарі зашор,
ховаючи вічності сум,
мовчав мій папір, мов потрапив в офшор,
без слів, як без буквених сум.

Я знаю ті суми – і сумно мені,
що правду ведуть і крадуть,
розмінюють рай на окови земні –
й терплячий папір продають…

 

 

Колодязь 

За вікнами вік розпогодивсь –
ніде не зітхни, не дихни!..
Душа ж разом з тілом – колодязь,
з водою чи без рідини.

Якої її там наллято?
З джерел чи тванючих боліт?
А раптом на вулиці – свято,
збереться народ до воріт,

загляне у душу-криницю
й, побачивши згноєне дно,
так плюне у чорну водицю,
так виб’є єдино-одно́,

що випурхне слідом за тілом
така непутяща душа,
поповнивши вік пустотілий
і кількість колодязьних шахт?!

Нема тут вини ні для кого,
бо винен, здавалося б, час.
Хто з них лицемір перед Богом,
і хто з них народ серед мас?

Бо вік, розпогоджений з вікон
від штучних ремесел до криз,
навісить оонівське "викон.",
подовживши декілька віз –

для декотрих "славних" чужинців,
з джере́лами чий капітал –
на "темінь держав-самовбивців",
на тих, чий "народ – канібал".

І знов проти правди гірко́ї
загони святої брехні
знайдуть по окові й підкові
для всіх, хто боровся в ці дні!

 

 

* * * 

Хай буде це не привселюдно сказано,
але на хліб нічого не намазано,
ні масла, ні паштету, ні ікри:
з’їж пісний хліб – і правду говори!

 

 

Ієроґліф  

О, ієроґліфе злий!
Беззастережний оракуле!
Краще вже, Дракуло, згний!
Згинь – пропади, каракуле!

Зміна – за зміною форм!
Псевдо- чи архіновація?
Суперечсуперінформ!
Повна новин інформація!

Джунґлі влаштують демарш!
Вийдуть мільйони мауґлі!
Раж перекрутять на фарш
шаржі в ґазетах Анґлії!

А об’єктив – не такий!
Бо ієроґліф зламано
через плеткі чутки,
скинуті в пресу найману!

Шпальтами жовтих видань
кожен клозет заповнено!
Кількість поточних питань
примхами шефів зумовлено!

Шеф – інтуїції брат!
Батько нічного часопису!
Кожній сенсації сват
після кошторису й опису!

Неперевершений блеф!
"Зовсім нове́ про Конфуція"!
Нафантазовував шеф
мозком ще легшим, ніж унція!

Швидше допише вже він
сам ієроґліфа дикого
й перекладе навздогін
незрозуміло столикого!

Що той Конфуцій йому!?
Утилізована грамота,
схожа на ґрати й тюрму
в мертвих клітинках мамонта!..

Ви не наводьте мені
факти зумисне спаплюжені.
А напишіть на стіні, 
чим ваші очі збуджені?

Обов’язково вмістіть
правду всю в знаку єдиному!
Витягніть, витрусіть сіть,
більше не ставте – загинемо!..

Скоро хворіє старе,
інформаційно залежане.
Сенс ієроґліфа вмре,
фотопорогом обмежений.

Та за поріг брехні
злий ієроґліф не вискочить.
Краще згниє на нім
ще сто разів, ще й тисячу!

 

 

* * *

Аби в твої вуста – та й правда..,
я б зосередився на них.
Вони – твоя кози́рна карта
у грі, де мій затято вдих.

Чим більше ці вуста цілуєш,
чим солодше милуєш їх,
тим швидше зрадженим ти будеш,
тим віритимеш довше в них.

Переступивши забобони,
я склав усе своє майно
до ніг прекрасної горгони –
і обманувся все одно.

Взамін я маю дуже мало –
ні слова правди і тебе,
у кого кожна лжа – це жало
твого великого цабе.

Однак, тебе любити варто
за присмак ба́йок чарівни́х.
Аби в твої вуста та й правда.., –
я б не образився на них.

 

 

* * *

"Ні" чи "Так", а Всесвіт – проти.
Не буває "Так" чи "Ні".
Ані правди, ані йоти!
На війні як на війні!

Правда – вічне порівняння.
Нині – так, а сяк – затим.
Залишається питання:
"Хто насправді є святим?"

Той, хто тве́рдить, той, хто певнить,
хто попе́ред на коні,
заведе, зведе, зате́мнить!
То є правда? "Так" чи "Ні"?

Хто хоро́ниться, чаїться,
людям шепче переляк,
за великий світ боїться!
То брехня? То "Ні" чи "Так"?

Мабуть "Чи"! Бо Всесвіт – проти.
Швидше вищу мову вчи!
Правда – час, брехня це "хто́ ти",
і мовчи, бо в центрі – Чи.

 

 

* * *

Ти кажеш по правді своїй,
що спочатку
    сповзала потоками лави
        з початку,
а тепер вона каменем стала
і стала Говерлою.

І винен тепер я, що правда твоя –
            непорушна,
і маю тепер я обходити все, –
що ти кажеш по правді своїй,
і набираю я в рота води, скільки треба,
аби затонув корабель язика мого,
і не ковтаю, бо проковтну…

Ви, ті, хто читаєте казку цю,
сказали б, що я у полоні?
Але ваша правда – по правді своїй.
Тоді б ви сказали, що я на волі?
Але по своїй правді – правда ваша.

Це крики на кухні,
де їжа готується
і місце для неї;
і не казатиму більше нічого туди,
де усе на десерт,
де мого невеличка краплина
ні в які канони не лізе.