Сергій Губерначук. Поезії про багатство, труд та нагороди

    Сергій Губерначук

           Багатство

День побагатшав на Феба,
на перспективу лугів,
на річку, що впала з неба
вчорашнім дощем нічним,
        на мир у душі і тілі,
        на золото з-під землі,
        якого ми так хотіли
        і ключ від якого знайшли.

День побагатшав на сонце,
на райські свічада жнив,
бо саме у цій ось точці
я голову в шані склонив;
        конем і життям сумирним
        водно́час розбагатів –
        і всім, що здається дивним,
        і всім, що я так хотів.

Багате моє світило,
любове єдина моя,
колись ти мене опустила
на дно одинокого дня,
        колись ти моєю рукою
        хрестила надії і сни,
        бо знала – я біль заспокою,
        і швидко здійсня́ться вони.

То ж маю я сенс під сонцем
і секс неймовірно живий,
хоча й ще у свіжій воронці
з осколком на дні голови,
        але це святе роздолля
        і те, що ми знову одні –
        є вищою дякою долі,
        що я ні на мить не збіднів.

      Ода грошам

"Куплю – продам."
"Куплю – продам!"
"Куплю – продам!!!"
Не купував – не продавав ніколи.
Мене маленьким вигнали зі школи
за те, що рахувати вчився сам.

Вигадуючи власні величини,
мораль яких ясна́ лише мені, 
я за́вжди помиляюсь у ціні,
коли кажу, що цей товар – безцінний.

Я бачу райдугу – радію і живу,
кому платить за неї? – я не знаю;
хай платить той, хто зайві гроші має –
мільйоном райдуг кличе Голівуд.

Я мав кохання горде й безкоштовне,
яке найшло на побутовий риф,
де вимальо́вувало свій страшний тариф
за кожний поцілунок, слово кожне.

Коли вмирає дорога душа,
ти нищиш все, всього себе продав би;
ой, гроші-гроші, ви продажні баби!
той, хто їх мав – даремно поспішав.

Між статком і нестатком – середина,
де балансує більшість громадян,
там ходять гроші – це душевний стан,
в якому завжди втомлена людина.

"Куплю – продам."
"Куплю – продам!"
"Куплю – продам!!!" –
кричить планета і торгує жваво –
на всі скарби́ поширюється право.
Стає цікавим, скільки коштуєш ти сам…

            Не горюй...

Не горюй, що загубив багато,
та й не бідкай, що те раптом сталося.
Трудитимешся – то й більше заробиш,
а як виграєш так само раптом –
цінуй надалі
і подаруй більшість добра свого
тим, хто губив разом з тобою. 

Вони жадібні, як і ти, були.
Падали у постіль нечисту,
плакатися аби та голосити,
голови розбиваючи за багатством зниклим.

Ось візьмуть від тебе срібла удосталь –
і що робитимуть з ним,
окрім того, що губитимуть?
А ти приклад той май –
і помножиться частка твого золота,
і не губитимеш більше.

Що даремне воно – потім дізнаєшся.
А зараз – хоча б збережи його,
аби не йшло на злодійство
та на розмноження,
бо смерть банкує.

А що найкраще – то труд.
Бо він і є добро.
Хай мізерним заробком і не нагодуєшся,
так і слізьми ж не запиватимеш.
Бо завтра легша праця,
якщо сьогодні багато встиг.

Я вже бачу, як радієш ти,
хоч і загубив чимало.
Зрозумів ти, що сам – знахідка
і багатство велике.

То ж зберігай себе і остерігайся
себе ж нерозумного,
себе ж нерозважливого,
гордовитого чи зневіреного
та занепалого себе.

* * *

Оба́біч дороги вморожений місяць
мій погляд усо́тує хитрим промінням, 
а ти не знаходиш ні серця, ні місця –
одне голосіння.

Здавалося б, світ на чудне́ призволяще
до нас, до сумних товстосумих найнявся.
А чим ти заплатиш, коли ти – ледащо?
Оце так нещастя!..

* * *

Після довгої праці нема заробітку.
Таргани перемерли від голоду в кухні.
Тільки літра вина в кришталевому кухлі,
у який хтось поставив розтріпану квітку.

Є кохана, в якої нема заробітку.
Скоро нас ознайомлять сусіди веселі
з прейскурантами цін на центральній панелі.
Я її не пущу! Сам піду напідпитку.

Є бабуся, в якої нема заробітку.
Тільки пенсія, здута до декількох пенсів.
Уникає всього, мов чудовисько Ненсі,
до якого всі їдуть на озеро влітку.

Мама й тато чекали свого заробітку,
аж набридло старим чорні дні рахувати,
десь поїхали в рай кабана годувати –
їх ту ж ніч обікрали крізь замкнену хвіртку.

Сестри й брат ще й не мали свого заробітку.
Ходять, носять подрані портфелі до школи.
Толку, мабуть що, з того не буде ніколи,
і держава зазна́є страшенного збитку.

Ось країна, в якої нема заробітку,
де працюють усі – та ледь-ледь животіють.
Зовні здасться, що власті не менше потіють?
Бо зсере́дини ми вже потрапили в клітку. 

* * *

Космос, удостоєний кількаярдів зірок,
не є, однак, ані Героєм Радянського Союзу,
ані Президентом Сполучених Штатів
чи України,
ані Верховним Головнокомандуючим
Об’єднаних Миротворчих Сил ООН чи НАТО.

Тоді законно постає питання:
звідки у нього стільки зірок?

Саме над цим і слід би попріти астрономам,
перш ніж зривати зірки з неба,
присвоюючи їх – або їм – або нам –
усілякі неземні звання...

                  Чуже 

Усе, що здобуте не власним горбом,
нарощене й збуте, ген-ген, за бугром,
привласнене, вкрадене, зникле на Кріт,
без сорому видерте з рота сиріт,
без совісті вийняте з горя старців,
празолото світу правсіх праотців,
з могил навикопуване все чуже –
усе те Хвороба і Смерть стереже!

* * *

Який тут Господь-Бог?! Самі погрози! 
П’ять пальців по руці – це все, що є.
Трудись від мавпи поскрізь сміх і сльози,
трудись, людино, бо ж не все – твоє.

На всі віки, на всі премногі літа
молитву колібруєш позалад.
Повір у себе! І не будеш бита
сама собою ж – не ввійшовши в Ад.

Тепер про Ад. Він тут, між нас, безвірих.
На що́глах тих, що хрест чи сонця сяй,
не зосередь, людино, Бога-Звіра,
а май любов свою і серце май. 

* * *

І пишу – і пишу – і писатиму.
І складу – і складу – і складатиму.
Дивно, сучасники хочуть сучасності,
страшно дотичні до матеріальності.

У маленькій скарбничці
              лежить діамант.
Ну то й що?

        Скарб мій

Хай кожен твій сон
     обрамляється сірим папірусом ранку.
Мов чудний агат
     поглинаєш у себе й загублюєш чисто.
Ти, ніби дитина,
     чиї безсистемні питання, мов допит,
збивають мене з пантелику
     й розхитують пам’ять і дійсність.

– Так, ми на десятому поверсі…
     Ні, я читав ще в дитинстві…
Напевне, тобі до лиця,
     але краще – помірніший колір…
А! Мавпи? Ну, є у Японії –
     в ґейзерах гріються деякі види…
На верхній полиці два йоґурти…
     Так, я люблю холодильник…

І межі твої
     я ніколи й ніяк обійти не встигаю.
І вихід один –
     цю голівоньку брати, це тіло любити,
щоб хоч би ось так
     попередити час і твою досконалість…
На кожне питання
     є відповідь власна: "Ти – скарб мій…
                ох, скарб мій!.."

* * *

Не виходить легко –
треба труд трудить.
Твій пророк далеко,
з неба в ріг труби́ть.

Побудуєш сходи
з каменів і скла?
Хай пройдуть народи
вище й вище зла.

* * *

У чорному тілі тримали тебе,
тобою тебе обзивали на "бе",
глумилося кожне, знущались гуртом
і гнали з очей хто бичем, хто хлистом.
Тебе зачиняли на день і на ні́ч
у чорні хліви за якийсь могарич.
Тебе проклинали не знано за що́
і били й кричали "Давайтє їщо!"
А ти ж їм служила і плуга тягла́,
а ти ж не одне їм лоша привела.
Було і в неділю, було і в свята́
тебе проганяли крізь села й міста.
Було й простої́ш без вівса, без води,
бо в п’яних лобах не добродять меди.
А плата – попруга, а відповідь – сміх,
і сили немає, і валишся з ніг…
Учора у трави тебе завели,
водиці студеної раптом дали.
Ти весну вдихнула – та пізно було…
У маї, коли все так густо цвіло.

* * *

У море окунувся лиш на старість я.
Весь вік мій – у пустелі на верблюдах.
Час караванами товари розповсюджував.
Багато з них – до рук моїх озброєних.
Багатим бедуїном став на старість я.

Серед піску шатро із шовку зводив я.
Для чорної жони пологи в білому.
Маленькі бідні бедуїни бігали,
чалми ні разу не вдягаючи.
Серед піску дітей на ноги зводив я.

За всю пустелю лиш два дощі мене холодили.
Юність гайлива і скроня сива.
Я бивні слона і буйвола роги
знайшов за барханами випадково.
Значить, раніше дощі тут частіше ходили.

Тепер у мене хурма і гранати цвітуть
біля дому мойого в оазисі.
Збиравсь закопати загарбане золото,
а звідти – фонтан прісноводий напористо!
Тепер ось у мене дерева цвітуть і дають…

У морі, по коліна все скінчи́лося.
Слизька́ медуза ноги всі пожалила.
Води багато бедуїну не потрібно так.
Її в горбах верблюдів слід знаходити.
П’ю: це щасливо подорож скінчи́лася.

* * *

Гроші з’їли планету.
        Планета у череві гро́шей.

Я хотів заробити на книжку,
щоб видати вірші.
            Про-грав.

Гроші ходять окремо,
        кишки́ набиваючи товще,
закупоривши вихід у світ
        перетравлених, правлених
                    справ.

* * *

Зламаю плани!
Більше незалежна!
А думка, що?
Закрийте книжку зараз…

А тим, хто залишається, – скажу…

В останні дні, які ламають грудень,
і рік, і вічність, і Тебе зі Мною,
я все одно Життя любити буду,
якщо це тіло, а не купа гною!

Я полечу з цілунками крізь вічність,
до тих галактик, що вплотились щойно,
і мовою думок з’явлю колишність,
і стверджу правду часу недостойну.

Як жаль дітей і їх, старих, не їхніх,
людей, у голові яких збагатство!
Ті імена – по ямах зимньо-літніх,
бо чресла світлості тримають наше братство.

Заломлюймося в зовсім інший ракурс!
Хитаймося на кладці й на дорозі!
Живімо й думаймо про справедливий нарис,
повіданий в неодноріднім Бозі.

За матеріалами:  http://lukl.kiev.ua/